Документ n0002705-10, поточна редакція — Прийняття від 01.01.2010

                     АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД М. КИЄВА 

УЗАГАЛЬНЕННЯ
практики розгляду районними судами м. Києва
цивільних справ про визнання правочинів
недійсними за друге півріччя 2008 р.
та перше півріччя 2009 р.

Термін "правочин" почав вживатися з прийняттям у 2003 р.
нового Цивільного кодексу України ( 435-15 ). За своїм змістом
правочин являє собою юридичні дії, спрямовані на досягнення
цивільно-правових результатів, тобто на набуття, зміну і
припинення цивільних прав та обов'язків, на встановлення, зміну та
припинення цивільно-правових відносин.
Недійсності правочинів присвячений параграф 2 глави 16
розд. IV (ст. 215 - 236 ЦК) ( 435-15 ), окремі норми про
недійсність правочинів також містяться в спеціальному
законодавстві.
У зв'язку з появою нових формулювань та оціночних категорій у
цій сфері виникають певні колізії щодо недійсності правочинів, а
це приводить до неоднакового тлумачення та застосування судами
законодавства про визнання правочинів недійсними, неоднакової
судової практики.
Метою узагальнення є аналіз стану розгляду справ із
застосуванням судами першої інстанції законодавства при вирішенні
спорів про визнання правочинів недійсними за друге півріччя
2008 р. та перше півріччя 2009 р.
За запитами для проведення узагальнення до апеляційного суду
м. Києва надійшло 178 справ, з них з ухваленими по суті
рішеннями - 116 справ. В апеляційному порядку оскаржено 49 рішень,
що становить 42,2% від загальної кількості розглянутих по суті
спорів. Найбільша кількість справ надійшла з Солом'янського та
Святошинського районних судів, відповідно - 45 та 33 справи. Не
були направлені для узагальнення справи з Подільського районного
суду м. Києва.
У структурі справ про визнання правочинів недійсними основну
частину становлять справи про визнання недійсними договорів. За
категоріями справ найбільшу питому вагу становлять справи про
визнання недійсними договорів купівлі-продажу - 34 справи, а також
договори дарування - 32 справи. Суттєво меншу кількість у
структурі всіх надісланих на узагальнення справ складають справи
про визнання недійсними заповітів - 6 справ, кредитних
договорів - 4 справи, договорів позики - 2 справи.
Правочин - це правомірна, не заборонена законом дія, що
спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та
обов'язків. Презумпція правомірності правочину закріплена у
ст. 204 ЦК ( 435-15 ), відповідно до якої правочин є правомірним,
якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він
не визнаний судом недійсним.
Ст. 203 ЦК ( 435-15 ) визначені загальні вимоги, додержання
яких є необхідним для чинності правочину. Зазначено, що зміст
правочину не може суперечити цьому Кодексу ( 435-15 ), іншим актам
цивільного законодавства (законам України, актам Президента
України, постановам Кабінету Міністрів України, актам органів
державної влади України, що видаються у випадках і в межах,
встановлених Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами), а також
моральним засадам суспільства.
Згідно з цією нормою особа, яка вчиняє правочин, повинна мати
необхідний обсяг цивільної дієздатності, і її волевиявлення
повинно бути вільним та відповідати її внутрішній волі. Крім того,
правочин повинен бути вчинений у формі, встановленій законом.
Правочин, вчинений батьками, не може суперечити правам та
інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Недодержання сторонами або стороною правочину вимог,
встановлених частинами 1 - 3, 5, 6 ст. 203 ЦК ( 435-15 ), є
підставою для визнання його недійсним (ч. 1 ст. 215 ЦК)
( 435-15 ).
Термін "нікчемний правочин" теж з'явився з прийняттям
ЦК України 2003 р. ( 435-15 ). Відповідно до ч. 2 ст. 215 цього
Кодексу ( 435-15 ) нікчемний правочин є недійсним через
невідповідність його вимогам законодавства. Такий правочин є
недійсним з моменту його вчинення, незалежно від того, чи визнав
таким його суд. Що стосується оспорюваного правочину, то він може
визнаний недійсним лише за рішенням суду.
Відповідність чи невідповідність правочину вимогам
законодавства має оцінювати суд відповідно до законодавства, яке
діяло на момент вчинення правочину.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від
26.02.2009 р. позов прокурора Дарницького району м. Києва в
інтересах інваліда 1-ї групи Г.І.В. задоволено. Визнано недійсним
договір купівлі-продажу кв. N_ в буд. N_ по вул. Ялтинській у
м. Києві, укладений між Г.С.В., яка діяла від свого імені, від
імені неповнолітньої доньки Я. і від імені свого
чоловіка - підопічного Г.І.В., та Г.В.М. і Г.О.С. Визнано за
Г.І.В., Г.С.В. та Г.Я.І. право власності на квартиру та виселено з
неї відповідачів без надання іншого житлового приміщення.
Задовольняючи позов у цій частині, суд першої інстанції
правильно виходив з того, що, укладаючи зазначену угоду, Г.С.В.,
як піклувальник дієздатного Г.І.В. діяла з порушенням вимог ч. 4
ст. 144 КпШС України ( 2006-07 ), оскільки не мала права укладати
від його імені будь-які угоди, а лише могла надавати свою згоду на
їх укладення Г.І.В., а тому зазначена угода укладена з порушенням
закону, що відповідно до ст. 48 ЦК України ( 435-15 ) є підставою
для визнання її недійсною.
В силу ч. 2 ст. 215 ЦК України ( 435-15 ) норми закону щодо
підстав нікчемності правочинів к імперативними, а тому за такими
вимогами є недопустимим укладення мирових угод.
Відповідно до статей 215, 216 ЦК ( 435-15 ) суди розглядають
справи про визнання оспорюваного правочину недійним і застосування
його наслідків та про застосування наслідків недійсності
нікчемного правочину.
Вимога про встановлення нікчемності правочинів підлягає
розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може
пред'являтись окремо, без застосування наслідків недійсності
нікчемного правочину. В такому разі в резолютивній частині рішення
суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.
Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може
бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Згідно з
ч. 1 ст. 215 ЦК України ( 435-15 ) підставою недійсності правочину
є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203
ЦК ( 435-15 ) саме на момент вчинення правочину, а тому не може
бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.
Вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не
відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів,
передбачених законом, а тому суди мають відмовляти в позові за
такими вимогами. В цьому разі можуть заявлятись лише вимоги про
повернення майна, набутого без достатньої правової підстави, та
відшкодування збитків.
Найбільш дискусійним є питання конкуренції реституції та
віндикації при визнанні правочинів недійсними.
Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК ( 435-15 ) недійсний правочин
не створює для сторін тих прав і обов'язків, які вони мають
встановлювати, а породжує наслідки, що пов'язані з його
недійсністю. Зазначена норма передбачає, що у разі недійсності
правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у
натурі все, що вона одержала на виконання правочину, а у разі
неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що
одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування
(реституція).
На відміну від зазначеної норми, главою 29 ЦК ( 435-15 )
передбачені спеціальні норми, якими закріплені основні способи
захисту права власності, що можуть застосовуватись власником майна
з метою повернення його в натурі, переданого за недійсним
правочином (віндикація). Зокрема, ст. 388 ЦК ( 435-15 ) визначено:
якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала
права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати
(добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно
від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублено власником
або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадено
у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у
володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Частиною 2 цієї статті передбачено, що майно не може бути
витребувано від добросовісного набувача, якщо воно продане в
порядку, встановленому для виконання судових рішень.
В узагальненні практики розгляду судами цивільних справ про
визнання правочинів недійсними, підготовленої Верховним Судом
України, рекомендувалось наступне.
Якщо майно передане власником за правочином, який є нікчемним
або оспорюваним, то позов про визнання правочину недійсним та про
застосування наслідків недійсності правочину має пред'являтись
тоді, коли майно залишається у набувача, тобто коли вчинено один
правочин і повернути майно можливо шляхом застосування реституції.
Якщо ж набувач, який набув майно за недійсним правочином,
надалі відчужив його іншій особі, то потрібно звертатись з
віндикаційним позовом.
Якщо після укладення недійсного правочину було укладено іде
декілька, то автори узагальнення вбачали правильним визнавати
недійсними не всі правочини, а лише перший, і заявляти позов про
витребування майна в останнього набувача. Застосування реституції
та повернення майна за недійсним правочином, враховуючи положення
ст. 216 ЦК ( 435-15 ), є можливим тоді, коли предметом спору є
правочин за участю власника і першого покупця (набувача).
Із загальної кількості справ, надісланих для узагальнення,
було лише 5 справ про визнання недійсними декількох правочинів.
Усі позивачі ставили питання про визнання правочинів недійсними, і
суди вирішували спір у вказаний спосіб. Наприклад, Святошинський
районний суд м. Києва ухвалив рішення від 10.02.2009 р. у справі
N 2-76, яким визнав довіреність, посвідчену приватним нотаріусом
Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області
К., видану від імені З. на представництво його
інтересів, - недійсною, та визнав недійсними: договір
купівлі-продажу квартири N _ в буд. N_ по вул. Зодчих у м. Києві
від 03.06.2005 р., укладений між П. та Б., та наступний договір
купівлі-продажу зазначеної квартири між Б. та К. з моменту їх
укладення. А також визнав право власності на вказану квартиру за
померлим З. Зазначене судове рішення не оскаржувалось.
За змістом ч. 5 ст. 12 ЦК України ( 435-15 ) добросовісність
набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач
знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в
тому числі те, що продавець не мав права відчужувати майно, це
може свідчити про недобросовісність набувача, і є підставою для
задоволення позову про витребування у нього майна.
Рішенням Святошинського районного суду від 15.07.2008 р.,
залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від
28.10.2008 р., позов прокурора Святошинського району м. Києва в
інтересах Святошинської районної у м. Києві ради до Б., К., треті
особи: Перша Київська держнотконтора, приватний нотаріус К. про
визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири, задоволено
частково. Визнано недійсним з підстав невідповідності вимогам ч. 1
ст. 203 ЦК України ( 435-15 ) договір купівлі-продажу
квартири N_ в буд. N_ по вул. Булаховського у м. Києві, укладений
20.02.2007 р. невідомою особою від імені Р. та Р., а в задоволенні
іншого договору купівлі-продажу цієї квартири, укладеного
31.07.2007 р. між Б. та К. відмовлено, з посиланням на те, що К. є
добросовісним набувачем, та що прокурор не надав доказів на
підтвердження того, що майно вибуло з володіння власника не з його
волі, а іншим шляхом.
У разі задоволення віндикаційного позову суд повинен вирішити
питання про відшкодування добросовісному набувачеві понесених ним
витрат на придбання майна. Такі витрати мають бути стягнуті зі
сторони, яка отримала кошти за недійсним правочином, або з особи,
яка є винною із недійсності правочину.
Рішення суду про задоволення позову про повернення майна,
переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із
чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної
реєстрації права власності на майно, що підлягає державній
реєстрації за власником, а також скасування попередньої
реєстрації, що передбачено ст. 19, 27 Закону України "Про державну
реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень"
( 1952-15 ), а тому додатково ставити питання про скасування чи
визнання незаконним правовстановлюючого документу на нерухоме
майно не потрібно.
Ст. 205 ЦК ( 435-15 ) передбачені дві форми правочинів - усна
і письмова. Недодержання сторонами простої письмової форми
правочину є підставою для визнання його недійсним лише у разі,
коли це прямо передбачено законом, зокрема ч. 3 ст. 179, ч. 2 ст.
981, ч. 2 ст. 1055, ч. 2 ст. 1059, ч. 2 ст. 1107, ч. 1 ст. 118,
ч. 1 ст. 1257 ЦК ( 435-15 ).
Відповідно до ч. 1 ст. 218 ЦК ( 435-15 ) недодержання
сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не
має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених
законом. За змістом зазначеної норми не може доводитись свідченням
свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або
оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також
виконання. Однак це не перешкоджає сторонам надавати письмові й
інші докази, передбачені законодавством (аудіо-, відеозапис та
інше).
Правові наслідки недодержання закону при нотаріальному
посвідченні одностороннього правочину визначені ч. 1 ст. 219 ЦК
( 435-15 ), відповідно до якої такий правочин є нікчемним.
Разом з тим, ч. 2 цієї статті передбачено, що суд може
визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він
відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному
посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від
його волі.
При співвідношенні ч. 2 ст. 219 ЦК ( 435-15 ) (яка є
загальною) та ст. 1257 ЦК ( 435-15 ), необхідно застосовувати
ст. 1257 ЦК ( 435-15 ), яка є спеціальною, що регулює порядок
спадкування за заповітом, і не передбачає можливості визнання
судами дійсним заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його
форми та посвідчення.
Правовим наслідком недодержання вимоги закону про нотаріальне
посвідчення договору, відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК ( 435-15 ), є
його нікчемність. При розгляді спору про визнання правочину, який
підлягає нотаріальному посвідченню, недійсним (встановлення
нікчемності) факти його укладення, повного або часткового
виконання однією із сторін можуть підтверджуватися тільки
письмовими доказами, якщо інше не передбачено законодавством.
Випадки, коли свідчення свідків допускаються, як засіб доказування
факту вчинення правочину, у ЦК ( 435-15 ) визначено прямо
(ч. 2 ст. 937 та ч. 3 ст. 949 ЦК) ( 435-15 ).
Якщо правочин повністю або частково виконаний однією із
сторін, а інша ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд
відповідно до п. 2 ст. 220 ЦК ( 435-15 ) за вимогою сторони, що
виконала правочин може визнати його дійсним.
Необхідно пам'ятати, що це правило не застосовується, якщо є
передбачене законом обмеження (заборона) на здійснення такого
правочину, або сторони не дійшли згоди щодо всіх істотних його
умов.
Також необхідно відзначити, що правила ст. 220 ЦК ( 435-15 )
не поширюються на правочини, що підлягають нотаріальному
посвідченню та державній реєстрації, оскільки момент вчинення
таких правочинів відповідно до ст. 210, 640 ЦК ( 435-15 )
пов'язується з державною реєстрацією, тому вони вважаються
неукладеними і такими, що не породжують для сторін прав та
обов'язків.
Судам необхідно перевіряти дотримання сторонами вимог, які є
необхідними для чинності правочину (частини 1 - 3, 5, 6 ст. 203
ЦК) ( 435-15 ), а також враховувати зазначені вище положення щодо
застосування ст. 220 ЦК ( 435-15 ), та відмовляти в задоволенні
заяв про видачу виконавчого документа на підставі п. 7 ч. 6 ст. 56
Закону України "Про третейські суди" ( 1701-15 ) у разі прийняття
третейськими судами рішення про визнання дійсними правочинів, які
підлягають державній реєстрації.
Крім того, суди повинні перевіряти, чи підлягає правочин
нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально
посвідчений, чи дійсно сторона ухиляється від його нотаріального
посвідчення і чи немає підстав для визнання правочину нікчемним. У
кожному конкретному випадку необхідно встановлювати, який правочин
вчинено та яка форма передбачена саме для цього правочину законом,
який діяв на момент вчинення.
Ст. 221, 222 ЦК ( 435-15 ) визначені правові наслідки
вчинення правочину малолітньою та неповнолітньою особою за межами
її цивільної дієздатності.
Ст. 223 цього Кодексу ( 435-15 ) передбачені правові наслідки
вчинення правочину фізичною особою, цивільна дієздатність якої
обмежена, за межами її цивільної дієздатності, а ст. 224 ЦК
( 435-15 ) - правові наслідки вчинення правочину без дозволу
органу опіки та піклування.
На узагальнення не надійшло справ, в яких сторони ставили
питання про визнання угод недійсними з підстав, передбачених
ст. 221 - 224 ЦК ( 435-15 ).
Спільним для правочинів, вчинених малолітньою, неповнолітньою
та фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами
їх цивільної дієздатності, є те, що правочин, вчинений зазначеними
особами без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників, може
бути згодом ними схвалений, якщо ці особи, дізнавшись про його
вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій
стороні. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним.
Правовим наслідком вчинення правочину особою з обмеженою
відповідальністю без дозволу органу опіки та піклування відповідно
до ст. 224 ЦК ( 435-15 ) є його нікчемність, однак на вимогу
заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом
дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам
фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування.
У спорах щодо правочинів, вчинених фізичними особами за
межами цивільної дієздатності, необхідно розмежовувати підстави
для визнання правочинів недійсними, які визначені ст. 225 та
ст. 226 ЦК ( 435-15 ).
Правила ст. 225 ЦК ( 435-15 ) поширюються на ті випадки, коли
немає законних підстав для визнання громадянина недієздатним,
однак є дані про те, що в момент укладення правочину він перебував
у такому стані, коли не міг розуміти значення своїх дій або
керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове зворушення
тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення
правочину суд призначає судово-психіатричну експертизу. Оскільки
протягом певного часу (в тому числі і одного дня) психічний стан
особи може змінюватись, в ухвалі про призначення експертизи слід
ставити питання експертам про визначення перебування особи в
такому стані стосовно конкретного відрізку часу.
Розгляд вимог про визнання правочину недійсним з цих підстав
здійснюється з урахуванням як висновку судово-психіатричної
експертизи, так й інших доказів, що підтверджують чи спростовують
доводи позивача.
Аналіз надісланих на узагальнення справ, в яких позивачами
ставилось питання про визнання угоди недійсною з підстав,
визначених ст. 225 ЦК ( 435-15 ), свідчить про те, що зазначена
категорія справ не викликає у суддів труднощів при їх розгляді, і
вони вирішуються правильно. Так, рішенням Солом'янського районного
суду м. Києва від 18.08.2008 р. правильно задоволено позов А.В.Є.
до Г.В.П., треті особи: ГУ юстиції у м. Києві, державний нотаріус
Дев'ятої київської держнотконтори про визнання недійсним договору
дарування 2/3 частини квартири N_ в буд. N_ по вул. Кавказькій,
укладений між В.Л.М. та Г.В.П., з тих підстав, що В.Л.М. на момент
укладення договору дарування не розуміла значення своїх дій та не
могла ними керувати, що підтверджується висновком посмертної
судово-психіатричної експертизи та дослідженою в судовому
засіданні медичною документацією, з якої убачається, що
дарувальник страждала на хронічне психічне захворювання і з цього
приводу періодично перебувала на стаціонарному лікуванні. Рішенням
цього ж суду від 05.03.2009 р. відмовлено в задоволенні позову
К.В.Й. до Г.Т.М., третя особа: ГУ юстиції у м. Києві про визнання
недійсними заповіту та договорів дарування. Як підставу визнання
угод недійсними К.В.Й. посилалась на ст. 225 ЦК ( 435-15 ),
обґрунтовуючи свої вимоги тим, що Ч.Г.Й. на момент складання
заповіту та договору дарування не розуміла значення своїх дій та
не могла ними керувати, оскільки перебувала в похилому віці
(78 років), страждала склерозом головного мозку, який у неї
розвинувся в останні роки її життя. Крім того, стверджувала, що
оспорювані правочини підписані не Ч.Г.Й., а іншою особою.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції
обґрунтовано виходив з того, що К.В.Й. не надала будь-яких
доказів, які підтверджували б, що на момент укладення заповіту та
договору дарування Ч.Г.Й. перебувала у такому стані, що не могла
розуміти значення своїх дій та керувати ними. Вказані правочини
були вчинені нею більш як за два роки до смерті, погіршення стану
здоров'я з урахуванням її віку є природнім, на психічні розлади
вона не страждала, крім загальних хвороб, викликаних її віком, та
що згідно з висновком експерта підпис в заповіті та договорі
дарування виконано особисто Ч.Г.Й.
Зазначені вище судові рішення апеляційною інстанцією залишені
без змін.
Згідно з ч. 3 ст. 203 ЦК ( 435-15 ) волевиявлення учасника
правочину має бути вільним, і відповідати його внутрішній волі. На
цій підставі можуть бути визнані недійними правочини, вчинені під
впливом помилки (ст. 229 ЦК) ( 435-15 ), обману (ст. 230),
насильства (ст. 231), зловмисної домовленості представника однієї
сторони з другою стороною (ст. 232), а також унаслідок тяжкої
обставини і на вкрай невигідних умовах (ст. 233).
Заявлені вимоги про визнання правочину недійсним з вказаних
підстав можуть бути задоволені, якщо доведені факти обману,
насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї
сторони з іншою стороною або збіг тяжких для сторони обставин і
наявність їх безпосереднього зв'язку із волевиявленням сторони
вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах.
Воля особи до вчинення правочину і результат правочину не
узгоджуються в разі помилки, якщо вона має істотне значення.
Частиною 1 ст. 229 ЦК ( 435-15 ) визначено, що істотне
значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків
сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її
цінність або можливість використання її за цільовим призначенням.
Найчастіше в практиці зустрічається хибне сприйняття правової
природи та предмету правочину, що може виникнути при визначенні
тотожності предмета або його якості.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від
27.02.2009 р. задоволено позовні вимоги Б.О.К. до Р.Д.О. про
визнання недійсним договору дарування S частини кв. N_ в буд. N_
по пр.-кту Оболонському у м. Києві, укладеного 07.12.2006 р. Свої
позовні вимоги Б.О.К. обґрунтовувала тим, що вона є інвалідом 2-ї
групи, потребує догляду та матеріальної допомоги, і вважала, що
уклала з онукою договір довічного утримання, оскільки остання
обіцяла, що буде її довічно доглядати та надавати матеріальну
допомогу. Однак після укладення договору дарування відповідачка
змінила ставлення до неї і матеріальної допомоги не надає.
Скасовуючи зазначене судове рішення та ухвалюючи нове рішення
про відмову в задоволенні позовних вимог Б.О.К., суд апеляційної
інстанції правильно виходив з того, що відсутні правові підстави
для визнання оспорюваного договору недійсним з підстав, визначених
ст. 229 ЦК ( 435-15 ), оскільки в листопаді 2006 р. позивачка
самостійно зверталась з заявою до КМБТІ про видачу їй
довідки-характеристики, в якій підкреслила, що зазначена довідка
їй необхідна для дарування майна. Її стан здоров'я не викликав
сумніву в тому, що вона добре усвідомлювала значення своїх дій.
Остання не заперечувала, що між нею та відповідачкою не
обумовлювались види матеріального забезпечення і догляду та їй
роз'яснювались нотаріусом правові наслідки укладення договору.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 09.10.2008 р.
відмовлено в задоволенні позову О.О.Р. до АКБ "Правекс-Банк" про
визнання недійсною третейської угоди, укладеної у вигляді
третейського застереження.
Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що під час укладення
кредитного договору позивач діяв під впливом помилки щодо істотної
умови договору, а саме: щодо передачі спору, що виникає з
договору, на розгляд до постійно діючого незалежного третейського
суду. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції
правильно керувався тим, що зазначені позивачем обставини не
належать до істотних умов договору, а тому не можуть бути
підставою для визнання третейського застереження недійсним.
Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі ст. 230
ЦК ( 435-15 ) може бути визнаний судом недійсним у випадку
навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо
фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на
відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи
відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона
володіла цією інформацією, то вступила б у правовідносини,
невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує
наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або
якщо вона замовчує їх існування. За змістом вказаної статті саме
позивач повинен довести наявність умислу з боку відповідача,
істотність обставин, щодо яких його введено в оману, і сам факт
обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала
місце помилка.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від
03.12.2008 р. відмовлено в задоволенні позову Г.М.Г., Г.З.Я. до
Г.О.О., третя особа: Г.І.А. про визнання частково недійсним
договору дарування квартири (в частині частки Г.О.О.). Свої вимоги
позивачі обґрунтовували тим, що відповідачка, будучи дружиною їх
сина - третьої особи Г.І.А., ввела їх в оману, обіцяючи, що вона
бажає народити дитину, що спонукало їх за власні кошти придбати
квартиру та подарувати її відповідачці і сину. Однак в подальшому
відповідачка не бажала народження дитини, що призвело до
розірвання її шлюбу з Г.І.А. Вважали, що на час укладення договору
дарування вони діяли під впливом омани з боку відповідачки і якби
знали про її справжні наміри - ніколи б не подарували їй та Г.І.А.
квартиру.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції
правильно вказав, що істотною умовою договору дарування є його
правова природа та права і обов'язки сторін, які позивачі чітко
усвідомлювали, а не мотиви, якими вони керувались, передаючи
безоплатно майно у власність відповідачки.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від
22.04.2008 р. задоволено частково позовні вимоги Г.І.С. до З.В.Г.,
З.О.М., третя особа: ГБК "Е" про визнання недійсним договору
купівлі-продажу, визнання права власності на гараж. Визнано
недійсним договір купівлі-продажу гаража N_, розташованого в
ГБК "Е", укладеного між З.В.Г. та З.О.М., та визнано за Г.Т.С.
право власності на гараж. Стягнуто з Г.І.С. на користь З.В.Г.
грошову компенсацію S частки гаража. Зазначене судове рішення не
оскаржувалось. Як на підставу визнання договору купівлі-продажу
недійсним суд послався на ст. 48, 57 ЦК УРСР ( 1540-06 ),
обґрунтовуючи свій висновок тим, що З.В.Г. діяв по відношенню до
позивачки, як другого з подружжя, недобросовісно, оскільки не
отримав її згоди на відчуження гаража як спільного сумісного майна
подружжя та привласнив отримані від продажу гаража кошти. Крім
того, він ввів в оману покупця гаража З.О.М., не повідомивши йому
про відсутність згоди Г.І.С. на відчуження гаража.
З таким висновком повністю погодитись не можна, оскільки суд
не врахував, що за змістом ст. 57 ЦК УРСР ( 1540-06 ), та
роз'яснень, викладених у п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду
України N 3 ( v0003700-78 ) "Про судову практику в справах про
визнання угод недійсними", яка була чинною на час ухвалення
судового рішення, угода може бути визнана судом недійсною як
укладена внаслідок обману, що має істотне значення, тільки за
позовом сторони, що діяла під впливом обману. В даному конкретному
випадку Г.І.С. не є учасником (стороною) угоди, і відповідач
стосовно неї не вчиняв ніяких оманливих дій.
Частиною 2 ст. 230 ЦК ( 435-15 ) передбачено, що сторона, яка
вдалася до обману, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки
у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з
вчиненням цього правочину. Відповідно до практики застосування
ст. 230 ЦК ( 435-15 ) зазначена норма не поширюється на
односторонні правочини, зокрема заповіт, довіреність.
При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину,
вчиненого особою під впливом насильства (ст. 234 ЦК) ( 435-15 ),
необхідно пам'ятати, що під насильством слід розуміти заподіяння
учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою
укласти правочин. Насильницькі дії повинні виражатися в
незаконних, однак не обов'язково злочинних діях як стороною
правочину, так і іншою особою по відношенню до іншої сторони, її
родичів чи близьких або їх майна. На відміну від насильства
погроза полягає в здійсненні тільки психічного впливу, і має місце
при наявності як правомірних, так і неправомірних дій.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від
01.06.2009 р. відмовлено в задоволенні позову С.М.О. до ТОВ "ТДЛ"
про визнання договорів займу недійсними. На обґрунтування своїх
вимог С.М.О. посилалась на те, що спірні договори позики від
18.10.2007 р. та 05.11.2007 р. на загальну суму 48572,00 грн. нею
були укладені під впливом психологічного тиску з боку супервайзера
Товариства Ч.Н.М. та начальника відділу продаж Б.К.Ш., які
звинуватили її у нестачі грошових коштів та змусили її під
загрозою застосування до неї насильницьких дій підписати договори
позики та видаткові касові ордери про отримання нею цих коштів.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції
виходив з того, що позивачка не надала беззаперечних доказів
застосування до неї психологічного насильства з боку посадових
осіб ТОВ "ТДЛ". Такого висновку суд дійшов, лише виходячи з
аналізу пояснень свідків як однієї так і другої сторони. Однак
поза увагою суду залишились нез'ясованими обставини щодо недостачі
коштів в ТОВ "ТДЛ", короткостроковість наданих С.М.О. позик на
значну суму, надання їй другої позики після спливу строку
повернення коштів за першою угодою (по якій кошти не були
повернуті), а також звернення позивачки до правоохоронних органів
з приводу неправомірних дій посадових осіб ТОВ "ТДЛ".
Статтею 232 ЦК ( 435-15 ) передбачено, що правочин, який
вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї
сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Представник
має діяти в інтересах особи, яку він представляє. У випадку, коли
буде встановлено, що представник вступив у зловмисну домовленість
з другою стороною і діяв при цьому у власних інтересах, інтересах
інших осіб, всупереч інтересам довірителя, правочин має
визнаватись недійсним.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від
07.05.2008 р. задоволено позовні вимоги Д.М.Т. в частині визнання
недійсними договору купівлі-продажу квартири N_ в буд. N_ по
вул. Ніщинського у м. Києві від 19.01.2007 р., укладений між
Н.М.М. та Н.Р.В., та договір дарування зазначеної квартири від
08.07.2007 р., укладений між Н.Р.В. та З.В.І., залишеним без змін
в цій частині апеляційною та касаційною інстанціями. Суд першої
інстанції на підставі зібраних у справі доказів дійшов правильного
висновку, що Н.М.М., діючи за довіреністю в інтересах, Д.М.Т.,
діяла не в інтересах довірителя, а у своїх власних інтересах та
інтересах своєї сім'ї, оскільки продала спірну квартиру своєму
чоловікові Н.Р.В., який в подальшому подарував її своєму батькові.
Відповідно до ст. 233 ЦК ( 435-15 ) правочин, який вчинено особою
під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах,
може бути визнаний судом недійсним, незалежно від того, хто був
ініціатором такого правочину.
З аналізу зазначеної норми випливає, що для визнання
правочину недійсним необхідно встановлення наявності тяжких
обставин та вкрай невигідних умов правочину. При цьому необхідно
враховувати майновий та психічний стан осіб і їх близьких
напередодні та в момент вчинення правочину, вплив цих факторів на
формування волевиявлення сторін, чи співмірні надані послуги з
вартістю переданого за правочином майна, чи є в особи в разі
відчуження будинку чи квартири інше житло, місце проживання.
Під тяжкими обставинами необхідно розуміти не будь-яке
несприятливе матеріальне, чи інше становище, а його крайні форми.
Тяжка обставина - оцінювальна категорія, і має визначатись судом з
урахуванням усіх обставин у справі. При цьому потерпілий повинен
довести, що за відсутності тяжких обставин він правочин не уклав
би взагалі або на зазначених умовах. Невигідними умовами може бути
реалізація коштовного майна за низьку ціну. При вчиненні таких
правочинів у сторони, яка відчужує майно немає помилки або обману,
вона, укладаючи такий правочин, усвідомлює, що вчиняє його на
вкрай невигідних умовах за збігом і під впливом тяжких обставин.
Найпоширенішими з надісланих на узагальнення справ є позови
про визнання недійсними договорів дарування як укладених на вкрай
невигідних умовах і під впливом складної обставини. Договори
дарування належать до безоплатних правочинів, за їх умовами
обдаровані не мають перед дарувальниками будь-яких зобов'язань
матеріального характеру. Тому у таких випадках за відсутності
доказів про обман іншої сторони або фактичних умов іншого
правочину (договору довічного утримання), мова може йти про
помилку, тобто неправильне сприйняття стороною фактичних обставин
правочину, що вплинуло на її волевиявлення (даруючи будинок, особа
сподівалась, що за це їй буде надаватись матеріальна допомога, а
без такої впевненості або надії правочин не був би укладений).
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від
20.02.2009 р. в задоволенні позову К.П.С. до П.Т.П., В.О.М. про
визнання недійсним договору дарування кв. N_ в буд. N_ по
вул. Данькевича у м. Києві, укладеного 12.09.2007 р. між нею та
П.Т.П., відмовлено. Свої позовні вимоги позивачка обґрунтовувала
тим, що зазначений договір вона уклала під впливом тяжкої
обставини, на вкрай невигідних умовах, оскільки на момент його
укладення була тяжко хворою і потребувала догляду. Відповідачі,
скориставшись її станом, вмовили укласти спірний правочин, який би
гарантував їх догляд за нею до самої смерті. Проте після укладення
договору дарування відповідачі змінили ставлення до неї, мотивуючи
свою відмову тим, що вони не брали на себе таких обов'язків за
договором. Укладення договору поставило її у вкрай невигідне
становище, оскільки вона іншого житла не має і позбавлена
сторонньої допомоги, на яку розраховувала. Відмовляючи в
задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого
погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що хвороба
позивачки не вплинула на її волевиявлення подарувати квартиру
В.О.М., якому вона у серпні 2007 р. надала довіреність на
представництво її інтересів з питань підготовки та отримання всіх
необхідних документів для подальшого дарування квартири.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від
04.07.2008 р. визнано недійсним договір дарування кв. N_ в буд. N_
по вул. Шліхтера у м. Києві, укладений між А.Л.М., А.М.С. та
А.Ю.Л., А.Д.Ю., посвідчений державним нотаріусом 16-ї київської
держнотконтори. Задовольняючи позовні вимоги, суд виходив з того,
що позивачі уклали договір дарування на вкрай невигідних умовах,
оскільки в похилому віці залишились без житла та сторонньої
допомоги. Під впливом тяжкої хвороби вони повірили сину, який
обіцяв їх утримувати і не позбавляти житла. Рішення не
оскаржувалось і набрало законної сили. Разом з тим зі змісту
позовних вимог убачається, що позивачі, посилаючись на стан
здоров'я та вік, фактично свої позовні вимоги обґрунтовували тим,
що син ввів їх в оману, обіцяючи, що буде надавати їм матеріальну
допомогу, доглядати і не позбавить житла, а тому вважали, що
укладають договір довічного утримання, а не договір дарування,
тобто фактично були заявлені вимоги з підстав, передбачених
ст. ст. 229, 230 ЦК ( 435-15 ).
Статтею 234 ЦК ( 435-15 ) передбачено, що фіктивним є
правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків,
які обумовлювались цим правочином. У фіктивних правочинах
внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто
сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде
виконаний. Укладення фіктивного правочину завжди відбувається з
певною метою і умисно.
Розглядаючи цивільні справи про визнання правочинів
недійсними за даною підставою, суди в цілому правильно
враховували, що фіктивний правочин не відповідає загальним
підставам дійсності правочинів, зазначених у ч. 5 ст. 203 ЦК
( 435-15 ), оскільки не спрямований на реальне настання правових
наслідків, обумовлених ним. При розгляді таких справ необхідно
враховувати, що ознака фіктивності повинна бути властива діям обох
сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише "для вигляду", а
інша намагалась досягти правового результату, то такий правочин не
може бути визнаний фіктивним.
В практиці розгляду таких цивільних справ у переважній
більшості випадків до суду звертається одна із сторін правочину.
Водночас закон не передбачає обмежень щодо звернень до суду з
позовами про визнання правочинів фіктивними інших заінтересованих
осіб. Оскільки сторони не вчиняли жодних дій для здійснення
фіктивного правочину, суди тільки приймали рішення про визнання
такого правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
Необхідно пам'ятати, що саме по собі невиконання правочину
сторонами не свідчить, що укладено фіктивний правочин. Позивач
зобов'язаний довести відсутність в учасників правочину наміру
створити юридичні наслідки на момент вчинення правочину, тобто
тягар доказування фіктивності правочину лежить саме на ньому.
Заочним рішенням Деснянського районного суду м. Києва від
29.04.2009 р. визнано недійсним з моменту укладення договір
купівлі-продажу кв. N_ по пр.-кту Маяковського у м. Києві,
укладений між М.В.С. та К.О.О. з підстав, передбачених ст. 234 ЦК
( 435-15 ). Задовольняючи позовні вимоги М.С.В., суд виходив з
того, що оспорюваний договір був укладений сторонами без наміру
створення правових наслідків, оскільки померлий (продавець за
договором) до останнього дня проживав у спірній квартирі,
сплачував житлово-комунальні послуги, а відповідач в квартиру
ніколи не вселявся і нею ніколи не цікавився. Зазначене судове
рішення не оскаржувалось.
Проте судом не було враховано, що саме по собі невиконання
правочину не є підставою його недійсності, й зазначені судом
обставини не свідчать, що договір купівлі-продажу був фіктивним,
укладався без наміру створити правові наслідки. Судом не
встановлено, з якою метою укладався такий правовий та що саме діям
обох сторін властива ознака фіктивності (що обидві сторони діяли
лише для вигляду).
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від
24.12.2008 р. задоволено позов П.В.П. до Ш.Є.А. третя особа
ТОВ "З.Б." про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки
в розмірі 25% в статутному фонді ТОВ "З.Б.", укладеного між П.В.П.
та Ш.Є.А. 21.03.2008 р. Задовольняючи позов, суд першої інстанції
правильно виходив з того, що сторони укладали його без наміру
створення правих наслідків, які обумовлюються цим договором, а з
метою тиску на ТОВ "З.Б.", яке відмовлялося сплачувати реальну
вартість належної П.В.П. частки в статутному фонді при виході його
з Товариства. На виконання умов договору сторони не вчиняли ніяких
дій. Судом першої інстанції перевірено доводи сторін і
встановлено, що вони підтверджуються наявними у справі доказами.
Згідно зі ст. 235 ЦК ( 435-15 ) удаваним є правочин, який
вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони
насправді вчинили. Частиною 2 цієї статті передбачено, що якщо
буде встановлено, що правочин вчинений сторонами для приховання
іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін
регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді
вчинили. Воля сторін в удаваному правочині спрямована на
встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які
передбачені правочином (наприклад договір купівлі-продажу квартири
приховує договір застави в забезпечення повернення позики). При
цьому позивач повинен довести, що правочин укладений з такою метою
і доказати, який правочин приховує укладений правочин.
Між фіктивним і удаваним правочином є спільні та відмінні
ознаки. Спільною ознакою є те, що розбіжність між волею та її
зовнішнім виявом стає наслідком навмисних дій його учасників, які
мають за мету одержання усіма його учасниками або одним із них
певної користі. Різниця полягає в тому, що за удаваного правочину
права та обов'язки все ж настають, але не ті, що випливають із
змісту правочину. За удаваним правочином обидві сторони свідомо,
задля якоїсь цілі документально оформлюють один правочин, але між
ними реально встановлюються інші правовідносини.
Закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише
пропонує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють той
правочин, який сторони дійсно мали на увазі.
В результаті проведеного аналізу серед категорій правочинів
найчастіше удаваними є договори дарування, якими приховуються
договори купівлі-продажу або договори довічного утримання.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від
06.02.2009 р. визнано недійсним договір дарування 2/5 частин
кв. N_ в буд. N_ по вул. Харківське шосе, укладеного між Д.М.В.,
Д.Л.Є. та Д.Л.М. 24.03.2003 р. Задовольняючи позов, суд виходив з
того, що позивачі, будучи хворими людьми та потребуючи лікування,
що вимагало значних матеріальних затрат, уклали договір дарування,
і сподівались на те, що відповідачка таку допомогу буде їм
надавати. Але вона відмовилась від виконання своїх обов'язків,
чого не заперечувала в судовому засіданні. Тому фактично, на думку
суду, між сторонами був укладений договір довічного утримання, а
не договір дарування. Зазначене судове рішення не оскаржувалось,
хоча в даному випадку договір дарування слід було визнавати
недійсним за ст. 229 ЦК ( 435-15 ), як вчинений під впливом
помилки, оскільки в судовому засіданні не було встановлено, на
яких умовах відповідачка повинна була надавати матеріальну
допомогу і в чому полягав її догляд. А тому суд і не міг
застосувати норми правочину, який сторони насправді вчинили.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від
19.05.2008 р. відмовлено в задоволенні позовних вимог Ш.Н.В. до
К.В.В. про визнання недійсним договору купівлі-продажу та визнання
права власності на квартиру в порядку спадкування. Позов
обґрунтовувався тим, що батько позивачки Н.В.П. уклав спірний
договір купівлі-продажу квартири з К.В.В. з метою уникнення
відповідальності за скоєння злочину, а тому така угода є удаваною.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції
правильно виходив з того, що доводи позивачки не підтверджуються
зібраними у справі доказами, а також обставинами, встановленими
судовим рішенням за позовом Н.М.О. до Ш.В.П. про визнання договору
купівлі-продажу спірної квартири недійсним, відповідно до яких
Ш.В.П. дійсно продав, а К.В.В. купила зазначену квартиру.
При виникненні питання, яким чином вирішувати справу, якщо
правочин, який вчинено насправді, також не відповідає вимогам
закону, необхідно визнавати його недійсним на підставі ч. 1
ст. 215 ЦК ( 435-15 ) як такий, що суперечить вимогам закону.
До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені
ст. 216 ЦК ( 435-15 ), можуть застосовуватись тільки, якщо
правочин, який сторони дійсно мали на увазі, є нікчемним, або суд
визнає його недійсним як оспорюваний.
Проблемні питання, які виникають у судах
при розгляді справ про визнання
правочинів недійсними
Здійсненим узагальненням встановлено, що при розгляді
вищезазначеної категорії справи суди в цілому правильно вирішують
справи. Найбільше проблем виникає при розгляді справ, де ставиться
питання про визнання декількох угод недійсними. Така складність
викликана новою правозастосовуючою практикою, конкуренцією
основних способів захисту права власності і відповідних наслідків
визнання правочинів недійсними - реституцією та віндикацією.
Як уже зазначалось вище, на відміну від норм частини 1
ст. 216 ЦК ( 435-15 ), норми глави 29 цього Кодексу ( 435-15 ) є
спеціальними. В них закріплено основні способи захисту права
власності, що можуть застосовуватись власником майна, в тому числі
з метою повернення майна в натурі, переданого за недійсним
правочином (віндикація).
Реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216
ЦК) ( 435-15 ) застосовується лише в разі наявності між сторонами
одного укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано
недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого
на виконання недійсного правочину, за правилами реституції, може
бути пред'явлена тільки стороні правочину.
Норма ч. 1 ст. 216 ЦК ( 435-15 ) не може застосовуватись як
підстава позову про повернення майна, переданого на виконання
недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Тобто, якщо
вчинений один правочин, вимога про повернення майна з
застосуванням реституції може бути пред'явлена лише стороні цього
правочину. Якщо після недійсного правочину було укладено ще кілька
угод, то позовні вимоги власника майна про визнання цих правочинів
недійсними не підлягають задоволенню. В такому разі вони можуть
витребувати майно від особи, яка не є стороною недійсного
правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від
добросовісного набувача, з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК
( 435-15 ).
Однією з причин скасування судових рішень судом апеляційної
інстанції, яка найчастіше допускається судами першої інстанції, є
недотримання судами норм процесуального права, а саме: справу
розглянуто за відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у
справі, належним чином не повідомлених про час і місце судового
засідання, а також випадки, коли суд вирішив питання про права та
обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі. Зокрема
до участі у справі залучались не всі учасники правочину, у справах
про визнання заповітів недійсними не з'ясовувалось коло
спадкоємців та, відповідно, їх не залучали до розгляду справи, не
вивчались спадкові справи.
Вивченням надісланих на узагальнення справ встановлено, що в
ряді випадків суди розглядали позовні заяви про визнання
правочинів недійсними без належного з'ясування питання про те, хто
є належним позивачем чи відповідачем у спорі. Вимоги про
недійсність правочину заявляли будь-які особи, що мали матеріальну
зацікавленість, майнові права і обов'язки яких порушені вчиненим
правочином. У випадку встановлення в ході судового розгляду
відсутності в позивача права на задоволення позову про визнання
оспорюваного правочину недійсним судам належить відмовляти в
задоволенні позову.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від
07.07.2008 р. задоволено позов Г.О.О. до К.О.М., Р.О.А., третя
особа: приватний нотаріус КМНО В.Н.О. про визнання договору
дарування S частини квартири N_ в буд. N_ по вул. Лісківській у
м. Києві, укладений 15.02.2002 р. Задовольняючи вимоги, суд першої
інстанції виходив з того, що в момент відкриття спадщини позивачка
не знала і не могла знати про існування іншого спадкового майна,
крім того, від якого вона відмовилась, і дізналась про це майно
лише у січні 2008 р. та висловила своє бажання прийняти його в
спадщину шляхом звернення до суду. Скасовуючи зазначене судове
рішення, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що
в квітні 2005 р. позивачка подала до нотаріальної контори заяву
про відмову від прийняття спадщини після померлої матері, і така
відмова відповідно до положень ст. 1273 ЦК ( 435-15 ) є безумовною
і беззастережною, а тому вона не має права вимоги про визнання
недійсним договору купівлі-продажу. Апеляційний суд рішення суду
першої інстанції скасував і ухвалив нове рішення про відмову в
задоволенні позовних вимог Г.О.О.
Неоднозначною є практика вирішення судами питання щодо
процесуального положення нотаріуса у справах про визнання
правочинів недійсними. В переважній більшості їх залучали до
участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог
щодо предмета спору. Таке залучення нотаріусів до участі у справі
необхідне у випадку, якщо позивач обґрунтовує недійсність
правочину посиланням на неправомірні дії нотаріуса. В інших
випадках їх залучення до участі у справі як третіх осіб не є
обов'язковим. В разі необхідності нотаріус, який посвідчив
правочин, може залучатись до участі у справі як свідок.
По-різному судді підходять і до потреби залучення до участі у
справі органів опіки та піклування, коли спірними договорами
зачіпаються права та інтереси малолітніх осіб. Згідно з ч. 1
ст. 242 ЦК ( 435-15 ) батьки (усиновлювачі) є законними
представниками малолітніх та неповнолітніх дітей.
Відповідно до ч. 1 ст. 71 цього Кодексу ( 435-15 ) без
дозволу органу опіки та піклування опікун не має права укладати
договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або)
державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну
житлового будинку, квартири. У разі, якщо при укладенні договору,
особа діяла в інтересах малолітньої чи неповнолітньої особи
недобросовісно, відійшовши від умов, визначених дозволом органу
опіки та піклування, є доцільним обговорити питання про залучення
цього органу до участі у справі.
При визначенні кола осіб, які беруть участь у справі в цій
категорії, судами інколи не враховувалось, що предметом правочину
є майно, яке належать кільком особам на правах спільної сумісної
чи часткової власності, і не залучались до участі у справі інші
співвласники, тим самим вирішувались питання про права і обов'язки
осіб, які не брали участь у справі. Внаслідок такого
процесуального порушення судом апеляційної інстанції скасовувались
судові рішення на підставі п. 4 ч. 1 ст. 311 ЦПК України
( 1618-15 ), і справи направлялись на новий розгляд.
Крім того, необхідно мати на увазі, що недотримання вимог
ст. 362 ЦК ( 435-15 ) у разі продажу учасником спільної часткової
власності своєї частки іншій особі не є підставою для визнання
правочину недійсним. Інші співвласники у цьому випадку вправі
вимагати переведення на них прав і обов'язків покупця.
Судам необхідно дотримуватись вимог процесуального
законодавства в стадії прийняття позовних заяв та підготовки справ
до розгляду, перевірити відповідність заяв вимогам ст. 119, 120
ЦПК України ( 1618-15 ), виключити випадки прийняття позовних заяв
без визначення ціни позову та без оплати їх судовим збором та
витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. При
неможливості встановити точну ціну позову в момент прийняття
позовної заяви, розмір судового збору має визначати суддя
відповідно до правил ст. 80 ЦПК України ( 1618-15 ). Збільшення
позовних вимог має оформлятись у такому ж порядку, як і
пред'явлення позову, з врученням позовної заяви іншій стороні.
Така заява має оплачуватися збором одночасно із заявою про
збільшення позову.
Слід також зважати на те, що поняття догляду за договором
довічного утримання передбачає не лише матеріальне забезпечення, а
й забезпечення харчуванням, одягом, медичними препаратами та
необхідну допомогу. При оцінці доводів сторін щодо належного чи
неналежного догляду необхідно враховувати також і вік та стан
здоров'я утримуваної особи, а також наявності у неї потреби в
догляді і необхідній допомозі.
Вивчення судової практики показало, що суди відмовляючи
інколи в задоволенні позову по суті, додатково підставою для
відмови в задоволенні позову зазначають сплив строку позовної
давності, що є неправильним.
Встановивши, що строк позовної давності пропущено без
поважних причин, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих
підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною
в спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли
позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
Тобто, якщо суд на підставі досліджених у судовому засіданні
доказів встановить, що право позивача, про захист якого він
просить, не порушено, ухвалюється рішення суду про відмову в
задоволенні позову саме з цих підстав, а не через пропуск строку
позовної давності. Якщо ж буде встановлено, що таке право порушено
і строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд
ухвалює рішення, яким відмовляє в позові у зв'язку з закінченням
строку позовної давності, а при визнанні причини пропуску цього
строку поважною порушено право має бути захищене.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від
10.11.2008 р. відмовлено в задоволенні позову Т.Н.Л. до Ш.О.В. про
визнання договору дарування квартири недійсним з тих підстав, що в
судовому засіданні не було встановлено, що спірний договір був
укладений позивачкою внаслідок збігу тяжких обставин і на вкрай
невигідних умовах, та що ця угода була укладена внаслідок обману.
Крім того, суд вказав, що Т.Н.А. пропустила строк позовної
давності звернення за захистом своїх прав до суду і не навела
доказів на підтвердження поважності причин його пропуску.
Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 03.02.2009 р. виключив з
мотивувальної частини рішення посилання на ст. 57 ЦК УРСР 1963 р.
( 1540-06 ), вказавши, що суд помилково визначив дві підстави для
відмови в задоволенні позовних вимог та що закінчення строку
позовної давності при відсутності поважних причин для його
поновлення є самостійною підставою для відмов в позові.
Висновки
Аналіз проведеного узагальнення свідчить про наявність деяких
помилок та неоднакової практики застосування судами матеріального
та процесуального права при розгляді справ про визнання правочинів
недійсними.
Враховуючи наявність проблемних і суперечливих питань, що
виникають при вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними,
а також випадків неоднакового застосування судами законодавства, з
метою унеможливлення таких помилок вважати за доцільне:
1. Обговорити узагальнення на нараді судової палати у
цивільних справах апеляційного суду м. Києва.
2. Надіслати узагальнення районним судам м. Києва для
ознайомлення та вжиття заходів щодо усунення недоліків при
здійсненні судочинства.
3. Провести семінарські заняття з суддями районних судів
м. Києва за даним узагальненням.
Суддя апеляційного суду м. Києва Г.І.Усик
"Судова апеляція"
2010, N 4



вгору