Document va_03299-03, current version — Adoption on January 9, 2003

          НАЦІОНАЛЬНА СЛУЖБА ПОСЕРЕДНИЦТВА І ПРИМИРЕННЯ 
Л И С Т
09.01.2003 N 06-01/03
Першому заступнику
державного секретаря
Міністерства праці та
соціальної політики України
Гнибіденку І.Ф.

Шановний Іване Федоровичу!
Національна служба посередництва і примирення в межах
повноважень, визначених Законом України "Про порядок вирішення
колективних трудових спорів (конфліктів)" ( 137/98-ВР ) та
Положенням про Національну службу посередництва і примирення,
затвердженим Указом Президента України від 17 листопада 1998 року
N 1258/98 ( 1258/98 ), із змінами, внесеними Указом Президента
України від 30 грудня 2000 року N 1393/2000 ( 1393/2000 ), у
відповідь на Ваш лист від 08.01.2003 року N 03-3/97-015-8 щодо
зауважень незалежного експерта МОП стосовно невідповідності
окремих норм законодавства України, які стосуються обмежень права
на страйк для окремих категорій працівників, повідомляє наступне.
Щодо реалізації права найманих працівників на страйк з метою
захисту їх соціальних та економічних інтересів
Відповідно до статті 44 Конституції України ( 254к/96-ВР )
ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх
економічних і соціальних інтересів. Порядок здійснення права на
страйк встановлюється Законом України "Про порядок вирішення
колективних трудових спорів (конфліктів)" ( 137/98-ВР ) з
урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки,
охорони здоров'я, прав та свобод інших людей. Частиною першою статті 24 Закону України "Про порядок
вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" ( 137/98-ВР )
встановлено, що проведення страйку забороняється за умов, якщо
припинення працівниками роботи створює загрозу життю і здоров'ю
людей, довкіллю або перешкоджає запобіганню стихійного лиху,
аваріям, катастрофам, епідеміям та епізоотіям чи ліквідації їх
наслідків. Заборона проведення страйку окремим категоріям працівників,
під час виконання певних робіт, у певних місцях та за настання
певних ситуацій передбачається Законами України "Про державну
службу" ( 3723-12 ), "Про службу в органах місцевого
самоврядування" ( 2493-14 ), "Про дипломатичну службу"
( 2728-14 ), "Про міліцію" ( 565-12 ), "Про Збройні Сили України"
( 1934-12 ), "Про альтернативну (невійськову) службу" ( 1975-12 ),
"Про аварійно-рятувальні служби" ( 1281-14 ), "Про пожежну
безпеку" ( 3745-12 ), "Про електроенергетику" ( 575/97-ВР ), "Про
використання ядерної енергії та радіаційну безпеку"
( 39/95-ВР ), "Про транспорт" ( 232/94-ВР ), "Про правовий режим
воєнного стану" ( 1647-14 ), "Про правовий режим надзвичайного
стану" ( 1550-14 ) та Гірничим Законом України ( 1127-14 ). Питання реалізації права на страйк не врегульоване
конвенціями Міжнародної організації праці. Разом з тим, в
Принципах Міжнародної організації праці щодо права на страйк
(Міжнародне бюро праці, Женева, 1998 рік) в розділі 3 "Працівники,
які користуються правом на страйк, та ті, що вилучені з категорії
наділених таким правом" інформується про те, що Комітет з питань
свободи об'єднань вважає "життєво необхідними в буквальному
значенні такі служби, в яких право на страйк може бути значно
обмежене чи навіть заборонене: лікарняний сектор, служби
енергопостачання, служби водопостачання, телефонні служби, служби
спостереження за рухом повітряного транспорту (ibid.,  544)". Таким чином, виходячи із змісту положень частини другої
статті 44 Конституції України ( 254к/96-ВР ) ("Порядок здійснення
права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності
забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод
інших людей"), частини першої статті 24 Закону України "Про
порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)"
( 137/98-ВР ) ("Забороняється проведення страйку за умов, якщо
припинення працівниками роботи створює загрозу життю і здоров'ю
людей, довкіллю або перешкоджає запобіганню стихійному лиху,
аваріям, катастрофам, епідеміям та епізоотіям чи ліквідації їх
наслідків"), із положень законів України "Про аварійно-рятувальні
служби" ( 1281-14 ), "Про пожежну безпеку" ( 3745-12 ), "Про
електроенергетику" ( 575/97-ВР ), "Про використання ядерної
енергії та радіаційну безпеку" ( 39/95-ВР ), "Про транспорт"
( 232/94-ВР ), а також висновків Комітету з питань свободи
об'єднань, наведених вище, можна зробити висновок, що поширення
законодавством України заборони на проведення страйків для
визначених категорій найманих працівників, оскільки зупинення ними
роботи створить загрозу життю і здоров'ю людей, відповідає нормам
міжнародного права.
Щодо обмеження права на страйк для працівників транспортного
сектора
Аналіз положень статті 18 Закону України "Про транспорт"
( 232/94-ВР ) засвідчує, що цією статтею не встановлена заборона
страйків на транспорті взагалі. Навпаки, цією статтею підтверджено право найманих працівників
на страйк "у разі невиконання адміністрацією підприємств умов
тарифних угод". Разом з тим, відповідно до положень частини другої статті 44
Конституції України ( 254к/96-ВР ) ("Порядок здійснення права на
страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності
забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод
інших людей"), частини першої статті 24 Закону України "Про
порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)"
( 137/98-ВР ) ("Забороняється проведення страйку за умов, якщо
припинення працівниками роботи створює загрозу життю і здоров'ю
людей, довкіллю або перешкоджає запобіганню стихійному лиху,
аваріям, катастрофам, епідеміям та епізоотіям чи ліквідації їх
наслідків"), статтею 18 Закону України "Про транспорт"
( 232/94-ВР ) визначено, що "Припинення роботи (страйк) на
підприємствах транспорту може бути у разі невиконання
адміністрацією підприємства умов тарифних угод, крім випадків,
пов'язаних з перевезенням пасажирів, обслуговуванням безперервно
діючих виробництв, а також, коли страйк становить загрозу життю і
здоров'ю людей". Положення цієї статті в повній мірі відповідають положенням
Принципів Міжнародної організації праці щодо права на страйк
(Міжнародне бюро праці, Женева, 1998 рік). Зокрема, в розділі 3
"Працівники, які користуються правом на страйк, та ті, що вилучені
з категорії наділених таким правом" Принципів Міжнародної
організації праці щодо права на страйк визначено, що "Коли Комітет
експертів використовує термін "життєво необхідні служби", він має
на увазі лише життєво необхідні служби в буквальному значенні
терміна (тобто такі служби, переривання роботи яких є небезпечним
для життя, особистої безпеки чи здоров'я всього населення чи його
частини), на яких обмеження чи навіть заборона страйків можуть
бути виправдані, однак з наданням компенсаційних гарантій. Тим не
менш, "мінімальні послуги" "були б доречними у випадках, коли
значне обмеження чи повна заборона страйку не є виправданим та
коли, не беручи під сумнів право більшості працівників на страйк,
може здатися безсумнівним, що базові потреби користувачів
задоволені, а служби працюють безпечно та безперервно" (ibid., 
162). Таким чином, твердження щодо "обмеження права на страйк для
працівників транспортного сектора" не відповідає дійсності,
оскільки в цій статті обмеження права на страйк встановлене лише у
випадках, коли існує необхідність надання мінімальних послуг,
надання яких забезпечить, з одного боку безпечність та
безперервність виробництва, з іншого боку - не допустить загрозу
життю і здоров'ю людей, що в повній мірі відповідає положенням
Принципів Міжнародної організації праці щодо права на страйк
(Міжнародне бюро праці, Женева, 1998 рік).
Щодо гарантій найманим працівникам в разі обмеження права на
страйк
Законодавством України чітко визначені гарантії найманим
працівникам на захист їх соціальних і економічних інтересів в разі
заборони або обмеження права на страйк.
Відповідно до статті 25 Закону України "Про порядок вирішення
колективних трудових спорів (конфліктів)" ( 137/98-ВР ) "У
випадках, передбачених статтею 24 цього Закону і коли рекомендації
Національної служби посередництва і примирення щодо вирішення
колективного трудового спору (конфлікту) сторонами не враховано,
Національна служба посередництва і примирення звертається із
заявою про вирішення колективного трудового спору (конфлікту)
відповідно до Верховного Суду Автономної Республіки Крим,
обласного, Київського і Севастопольського міського суду".
Таким чином, наймані працівники, для яких законами України
встановлена заборона на проведення страйків, мають можливість
захисту своїх соціальних і економічних інтересів шляхом проведення
примирних процедур і, в кінцевому підсумку, якщо примирні
процедури не привели до вирішення розбіжностей між ними та
власником або уповноваженим ним органом (представником), в
судовому порядку.
Це відповідає в повній мірі положенням Принципів Міжнародної
організації праці щодо права на страйк (Міжнародне бюро праці,
Женева, 1998 рік), зокрема підрозділу "Компенсаційні гарантії, що
надаються працівникам, позбавленим права на страйк", в якому
визначено, що "У випадку, коли за законодавством країни державні
службовці, які здійснюють управління від імені держави чи
працівники життєво необхідних служб позбавлені права на страйк,
Комітет з питань свободи об'єднань вказав, що працівники, які
таким чином втрачають основний засіб захисту своїх інтересів,
повинні мати відповідні гарантії для відшкодування такого
обмеження (МОП, 1996b,  546)".
Окрім того Комітет експертів обрав подібний підхід,
зазначаючи: "Якщо право на страйк підлягає обмеженню чи забороні,
працівникам, які таким чином позбавлені основного засобу захисту
своїх соціально-економічних та професійних інтересів повинні
надаватися компенсаційні гарантії, наприклад процедури примирення
та посередництва, що у безвихідній ситуації призводять до
механізму арбітражу, який зацікавлені сторони вважають надійним.
Основне, щоб останні мали змогу брати участь у визначенні та
проведенні процедури, яка крім того повинна забезпечувати достатні
гарантії неупередженості та швидкості; арбітражні рішення повинні
бути обов'язковими для обох сторін і одного разу прийняті, повинні
здійснюватися відразу та повністю (МОП, 1994а,  164)". Саме можливість в Україні захисту колективних соціальних і
економічних інтересів шляхом проведення процедури примирення,
посередництва і трудового арбітражу, і, в разі невирішення, в
судовому порядку є такими компенсаційними гарантіями.
Щодо неприйнятно великої більшості голосів для проведення
страйку
Частиною першою статті 19 Закону України "Про порядок
вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" ( 137/98-ВР )
визначено, що "Рішення про оголошення страйку на підприємстві
приймається за поданням органу профспілкової чи іншої організації
найманих працівників, уповноваженої згідно із статтею 3 цього
Закону представляти інтереси найманих працівників, загальними
зборами (конференцією) найманих працівників шляхом голосування і
вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість
найманих працівників або дві третини делегатів конференції". Це положення не суперечить положенням Принципів Міжнародної
організації праці щодо права на страйк (Міжнародне бюро праці,
Женева, 1998 рік), оскільки в підрозділі "Кворум та більшість,
необхідні для проголошення страйків" Комітет експертів підтвердив,
що "Якщо держава-член вважає відповідним включення до свого
законодавства положень, що ставлять за вимогу проведення
голосування працівників перед тим, як страйк може бути проведено,
вона повинна гарантувати, що враховується лише рішення більшості
та що необхідні кворум та більшість встановлені на прийнятному
рівні (МОП, 1994а,  170)".
Щодо удосконалення законодавства
В даний час проводиться робота по підготовці проекту Закону
України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про
порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)", в
якому, зокрема, передбачено з метою скорочення тривалості
примирних процедур в частині третій статті 5 "Порядок і строки
розгляду вимог найманих працівників або профспілки" загальний
строк розгляду вимог і прийняття рішення (з урахуванням часу
пересилання) зменшити з тридцяти до п'ятнадцяти днів, що
відповідатиме положенням підпункту 1) пункту 3 Рекомендації
Міжнародної організації праці N 92 ( 993_232 ) 1951 року "Щодо
добровільного примирення та арбітражу", яким встановлено, що
"Процедура примирення повинна бути безплатною та оперативною: час,
відведений на процедуру державним законодавством, має бути
встановлено завчасно та зведено до мінімуму".
З повагою
Голова Національної служби
посередництва і примирення В.Руденко



on top