Україна: поступ у XXI століття Стратегія економічної та соціальної політики на 2000 - 2004 рр.
Президент України; Послання, Стратегія від 23.02.2000276а/2000
Документ 276а/2000, поточна редакція — Прийняття від 23.02.2000

                         П О С Л А Н Н Я 
ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ
до Верховної Ради України
2000 рік
Україна: поступ у XXI століття
Стратегія економічної та соціальної
політики на 2000 - 2004 рр.

ВСТУП
Відходить в історію XX століття. Його останнє десятиріччя
принесло українському народові воістину доленосні здобутки. Саме
впродовж цього десятиріччя Україна виборола свою незалежність і
утвердила себе високоавторитетною державою у світовому
співтоваристві. Багато було таких, хто мало вірив у наше майбутнє,
хто пророкував нам неодмінну поразку. Однак сьогодні вже ясно
всім: головне і визначальне випробування ми витримали. Незважаючи
на всі складнощі, які існують і сьогодні, ми вистояли. Державна
незалежність України, яка впродовж століть виборювалася
українським народом на чолі з його авангардом - українським
національним рухом, є сьогодні реальністю.
У штормових умовах перехідного періоду Україна не лише вижила
як самостійна держава, а й зробила впевнені кроки шляхом
системного оновлення всіх сфер суспільного життя, його
демократизації, прилучення до надбань сучасного цивілізаційного
розвитку, європейських цінностей.
Започатковано нову модель політичного устрою України,
покінчено з однопартійною системою та ідеологічним монополізмом.
Важливо, що цей процес здійснювався легітимним шляхом, без силових
сутичок та небезпечних конфліктів, без крові та людських жертв.
Закладено фундамент сучасного державного устрою на принципах
розподілу влади, відбулося становлення парламентаризму і
виконавчої вертикалі, незалежної судової системи та системи
місцевого самоврядування.
Утверджуються основи громадянського суспільства. З перших
днів свого існування як незалежна держава Україна невпинно
рухається саме в цьому напрямі. Підтвердженням тому є прийняття у
червні 1996 р. нової, демократичної за змістом, Конституції
України, утворення Конституційного Суду, Вищої ради юстиції,
прийняття Конституції Автономної Республіки Крим.
Українська культура стала основою національного духовного
поступу. Забезпечено вільний розвиток усіх національно-культурних
і релігійних об'єднань. Українська мова утверджується як державна
з одночасним створенням умов для вільного розвитку російської та
інших мов.
Україна утвердила себе повноправним суб'єктом європейського
та світового співтовариства, здобула міжнародні гарантії безпеки,
уклала договори про дружбу і співробітництво з усіма сусідніми
країнами, стала важливим фактором стабільності на європейському
континенті.
Ми показали світові приклад ядерного роззброєння, добровільно
відмовившись від третього у світі за потужністю ядерного арсеналу.
Свою стабільність, передбачуваність і прагнення розвивати
добросусідські відносини Україна засвідчила, уклавши Угоду про
партнерство і співробітництво з Європейським Союзом ( 998_012 ),
Договір про дружбу, співробітництво і партнерство з Російською
Федерацією ( 643_006 ), Хартію про особливе партнерство з НАТО
( 994_002 ) та ряд інших, не менш значущих міжнародних договорів
та угод. Авторитет України підтверджується і її зростаючою роллю в
діяльності міжнародних та регіональних організацій. Свідченням
цього є обрання нещодавно України до складу Ради Безпеки ООН.
Попри всі складнощі глибокі перетворення відбуваються і в
економіці. Забезпечено остаточний злам збанкрутілої, відірваної
від світового соціального та науково-технічного прогресу
адміністративно-командної системи господарювання. Чітко визначено
курс на формування сучасної ринкової економіки.
Особливої виразності ці процеси набули з жовтня 1994 р., після
проголошення в Україні курсу радикальних економічних реформ.
Важливим чинником успішного просування шляхом глибинних
системних перетворень є розширення соціальної бази реформ.
Особливо обнадійливе те, що соціальна база реформ поєднує в собі
найбільш активні верстви населення, зокрема молодь. Це переконливо
довели президентські вибори 1999 року. Вони продемонстрували
наявність у суспільстві достатньо вагомих соціально-політичних
передумов суттєвого поглиблення курсу ринкових реформ, відчутного
їх прискорення.
У суспільній свідомості формуються стійкі переконання, що
лише за допомогою продуманих, послідовних та рішучіх системних
перетворень можна забезпечити прогресивний розвиток держави,
успішне вирішення проблем соціального і економічного розвитку,
підвищити добробут та забезпечити гідне життя кожній людині.
Все це дає підстави для утвердження такого необхідного
сьогодні в суспільстві соціального оптимізму, впевненості людей у
завтрашньому дні, їх віри в те, що обраний у 1991 р. Україною
шлях, яким вона входить в XXI століття, є єдино правильним.
Завдання Президента України, Верховної Ради та Уряду, органів
виконавчої влади на місцях, місцевого самоврядування - реалізувати
ці надії та сподівання народу. Для цього треба закріпити і
розвинути розпочаті системні перетворення, сміливо і впевнено
рухатися вперед, максимально використовуючи при цьому власний
досвід, набутий в ході реформ.
Розроблена на основі передвиборчої програми Президента
України стратегія перетворень на наступні п'ять років (2000 - 2004
рр.) визначається цим Посланням. Передбачається, що її положення
(фактично вони дістали підтримку майже 16 млн. виборців, які
віддали голоси на підтримку Президента України) ляжуть в основу
Програми діяльності Кабінету Міністрів України на 2000-2004 рр.
Водночас вони можуть розглядатися і як базові принципи формування
у Верховній Раді (на основі широкої прогресивної коаліції)
політично відповідальної парламентської більшості та уряду
народної довіри.
Новизна запропонованої стратегії полягає у такому. На відміну
від положень Послання Президента України "Шляхом радикальних
економічних реформ" (1994 р.), які визначали загальну логіку
вирішення завдань стартового етапу економічних реформ, а також
механізми подолання глибокої кризи української економіки,
запропонована стратегія соціального та економічного розвитку на
2000-2004 рр. обгрунтовує складніші та відповідальніші завдання.
Її стрижнева позиція - визначення шляхів виведення української
економіки на траєкторію сталого розвитку, тісного поєднання
політики структурних змін та економічного зростання з активною і
сильною соціальною політикою держави.
I. ОСНОВНІ ПІДСУМКИ ЕКОНОМІЧНИХ
ТА СОЦІАЛЬНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ
1994 - 1999 рр.
Період 1994-1999 рр., незважаючи на суперечливість оцінок
його результатів, залишить помітний слід у реалізації стратегії
економічних та соціальних реформ, наближенні України до сучасних
надбань світового розвитку. Звичайно, на цьому шляху було допущено
багато помилок та недоліків. Однак безпрецедентність здійснюваних
перетворень, пов'язаних не лише з докорінною зміною
соціально-економічних відносин, а й з формуванням принципово нової
економічної системи, дає підставу говорити про здійснене з
необхідним розумінням та повагою.
1. У 1999 р. вперше за останнє десятиріччя чітко виявили себе
ознаки економічної стабілізації. В основному подолано падіння ВВП.
Обсяг промислового виробництва зріс на 4,3%. Принципове значення у
цьому мають випереджаючі темпи зростання (+7,2%) виробництва
товарів народного споживання, в т. ч. непродовольчих товарів
(+10,2%). Зростання випуску промислової продукції зафіксовано у 21
регіоні. Капіталовкладення в основні фонди збільшилися на 2,9%. На
7,5% зросли обсяги житлового будівництва. Намітилася позитивна
тенденція скорочення дефіциту Державного бюджету України (з 6,6%
від ВВП - у 1997 р. до 1,5 % - у 1999 р.). В передбачуваних межах
утримувався рівень інфляції (19,2%).
Стабілізаційні процеси мають об'єктивні передумови. Такими
передумовами є системні перетворення, що відбуваються в
українській економіці, досягнення відносно низького рівня інфляції
та подолання штучно утримуваної впродовж 1996-1997 рр. надмірної
ревальвації валютного курсу гривні, демонтаж фінансової піраміди,
поліпшення умов зовнішньоекономічної діяльності.
Позитивний вплив на стабілізацію справляють реструктуризація
підприємств, їх адаптація до умов ринкової кон'юнктури. Практично
у всіх галузях промисловості сформувалися "точки зростання". Це
підприємства, що виробляють потрібну ринкові конкурентоспроможну
продукцію. Приклад тому - харчова та деревообробна промисловість,
де обсяги виробництва за минулий рік зросли відповідно на 7,8% і
23,6%. Такі ж "точки зростання" сформувалися і в окремих галузях
машинобудування, в т.ч. й тих, що пов'язані з виробництвом
високотехнологічної продукції. На 14,2% зросли обсяги виробництва
у верстатобудуванні та інструментальній промисловості, яка
забезпечує оновлення виробничих фондів та технологічної бази
промисловості.
2. З 1994 по 1999 р. в економіці сталися також глибокі якісні
зміни. Сформовано основні атрибути національної економіки:
грошову, фінансову, платіжну, податкову, митну, банківську та інші
системи, що у своїй сукупності визначають економічну
інфраструктуру нашої держави. Вагомим здобутком стало проведення у
1996 р. грошової реформи, забезпечення відносної валютної
стабілізації. У людей сформувалася повага до національної грошової
одиниці. Це надзвичайно вагомий чинник не лише утвердження нових
економічних відносин, а й зміцнення державності України.
Знайшло своє вирішення й інше, визначальне за своєю суттю
завдання трансформаційного періоду: сформовано базові засади
багатоукладної економіки.
Відбувся перелом у реформуванні відносин власності. Йде
активний і незворотний процес утвердження механізмів приватної
власності, розширення корпоративного та приватного секторів
економіки. За станом на 1 січня 2000 р. форму власності змінили
66,7 тис. об'єктів, зокрема з 1994 по 1999 рр. - 63,1 тис. Нині
понад 70 % загального обсягу промислової продукції виробляється на
недержавних підприємствах.
Реалізуються завдання земельної реформи. Утверджується
реальний власник землі. Майже 6,1 млн. громадян отримали земельні
паї, обсяг яких становить більше половини земельних угідь України.
В основному завершено приватизацію присадибних ділянок, їх
власниками стали близько 11 млн. громадян. Отже, можна
стверджувати: зроблено перший вагомий крок у реалізації кінцевої
мети земельної реформи - безоплатної передачі землі у власність
тим, хто на ній працює, формування платних орендних відносин і
ринку землі.
Здійснено відчутні заходи щодо лібералізації господарських
зв'язків. У 1994 р. 70% цін регулювалися державою. Дотації на
комунальні послуги складали 95% від їх вартості, на хліб - 60%. У
країні існував режим адміністративно-зафіксованого валютного
курса. Дефіцит бюджету автоматично покривався емісією
Національного банку. Ці рудименти адміністративної економіки
відходять у минуле. В Україні утверджено ринковий механізм
ціноутворення, здійснено непростий перехід до світових цін,
запроваджено ліберальний режим зовнішньої торгівлі. Вирішення цих
завдань забезпечило подолання хронічної дефіцитності національної
економіки, товарну насиченість ринку. Адміністративній економіці
таке було не під силу. Понад 70 років ми жили в умовах гострого
товарного дефіциту.
В економіці утверджено основи ринкової інфраструктури. На
кінець 1999 р. в Україні зареєстровано 203 комерційні банки, 1330
інвестиційних компаній та фондів, 2250 аудиторських фірм, 262
страхових компаній, 340 бірж, 390 кредитних спілок. Відбулося
становлення фондового, товарного, грошового та валютного ринків.
Завершено формування дворівневої банківської системи. Поступово
опановуються складні механізми ринку державних цінних паперів.
Однією з найбільших прогресуючих в українській економіці
виявилася сфера зовнішньоекономічної діяльності: з 1993 по 1999 р.
частка експорту товарів та послуг в структурі ВВП зросла з 26 до
53%. Експорт зростав значною мірою за рахунок вивезення товарів та
послуг у країни далекого зарубіжжя. Їх частка у 1999 р. становила
64%. З 1996 р. Україна забезпечує в зовнішньоторговельному обороті
позитивне сальдо. Із 484 млн. дол. у 1994 р. до 3248 млн. дол. у
1999 р. зросли прямі іноземні інвестиції.
Наведені показники є свідченням того, що в Україні на
практиці реалізується модель відкритої конкурентної економіки,
утвердження якої було одним із ключових завдань економічних
перетворень, визначених у жовтні 1994 р.
За всіх складнощів трансформаційних процесів позитивні
зрушення здійснюються і в сфері соціальних відносин, зокрема у
соціальній структурі суспільства. Відбувається інтенсивний процес
формування прошарку підприємців, який відіграє дедалі відчутнішу
роль у всіх сферах суспільного життя: економіці, політиці,
гуманітарному розвитку держави. Утверджується широкий прошарок
власників акцій, нерухомості, земельних ділянок тощо. Нині майже
15 млн. осіб є акціонерами та власниками земельних паїв. З виходом
економіки з кризи їх позиції в розподілі прибутків, забезпеченні
реального впливу на управлінські процеси будуть зміцнюватися.
Все більшою мірою утверджуються економічна свобода,
можливості вільного вибору сфери господарської діяльності,
самоствердження та реалізації особистості. На цій основі
змінюється суспільна психологія. Люди усвідомили необхідність
"рахувати гроші" і починають розуміти, що їх економічний стан
залежить у першу чергу від них самих. Повернення до радянських
часів для багатьох співвітчизників здається неможливим,
катастрофічним. Особливо це стосується найбільш дієздатної частини
населення, молоді, людей, що отримали у своє розпорядження
власність. Саме цей соціальний прошарок і стає нині основним
гарантом дальшого поглиблення реформ, курсу ринкових перетворень,
яким Україна іде у нове тисячоліття.
3. Водночас позитивний вплив реформ на стан національної
економіки досі недостатній. В економіці ще не накопичено
необхідного потенціалу економічного зростання. Не забезпечено
зміцнення фінансової системи держави - перш за все фінансів
підприємств і організацій, підвищення загальної
конкурентоспроможності, структурного оновлення економіки. У
критичному стані перебуває аграрний сектор. Понад 87% КСП є
збитковими. Низька рентабельність промисловості та інших галузей
економіки. На 42% знизилася продуктивність праці, в т.ч. у
промисловості - на 21%, сільськогосподарських підприємств - більш
як у 2 рази. Критичною є ситуація з формуванням обігових коштів
підприємств і організацій. Посилюється незбалансованість
відтворювальних пропорцій, зростають цінові та структурні
диспропорції. Відсутні ознаки подолання платіжної кризи.
Можливості економічного зростання стримуються недосконалістю
бюджетних відносин та потребами використання значної частини
фінансових ресурсів на обслуговування зовнішнього боргу.
Небезпечними стають структурні деформації, які були
притаманні українській економіці ще за часів
адміністративно-командної системи. За роки реформ ця ситуація не
лише не поліпшилася, а й значною мірою ускладнилася. У 1999 р.
тривала тенденція до скорочення питомої ваги галузей, що
виробляють продукцію інвестиційного призначення (машинобудування
та будівельні матеріали). Минулого року частка машинобудування у
структурі промислового виробництва склала 13,8% проти 30,7% у 1990
р. За цей же час майже у 8 разів скоротилася питома вага легкої
промисловості. Водночас продовжує зростати частка найбільш
енергоємних та екологічно шкідливих галузей (паливно-енергетичної,
металургійної, хімічної). У 1999 р. вона досягла 59% проти 26,5% у
1990 р.
Тривалий спад виробництва унеможливлював досягнення відчутних
зрушень у соціальній політиці. З 1994 по 1999 р. знижувався
життєвий рівень людей. Значне розшарування населення за рівнем
доходів, штучне заниження вартості робочої сили (як і низький
рівень соціальних витрат) переросли в один із головних чинників,
які стримують розширення внутрішнього ринку, технологічне
оновлення виробництва.
Невирішеність соціальних питань та зубожіння значної частини
населення, великі суми заборгованості з заробітної плати,
соціальних виплат та пенсій, вимушені простої значної частки
виробництва й відповідно приховане та зареєстроване безробіття,
загострення демографічної ситуації, стагнація медицини, сфери
послуг, освіти, науки та культури, високий рівень корупції та
злочинності - все це реальності нашого сьогодення, які однозначно
доводять: соціально-економічна ситуація в країні лишається
складною. Немає гарантій, що фаза відносної макроекономічної
стабілізації обов'язково переросте в економічне зростання.
Нестійкість стабілізаційних процесів, загострення у фінансовій
сфері можуть призвести до нового витка економічної кризи.
Значні економічні та соціальні втрати реформ пояснюються
трьома групами чинників.
Перша група - надзвичайно складні стартові умови. Лише у 1994
р. падіння ВВП склало 23%, промислового виробництва - 27,
сільського господарства - 17%. Давалися взнаки наслідки рекордної
за світовими стандартами інфляції (1993 р. - 10256%). Дефіцит
державного бюджету до ВВП за III квартал 1994 р. становив 20,5%.
На той час значна частина постсоціалістичних країн подолала
кризові процеси. У 1994 р. приріст ВВП у Польщі, Угорщині,
Словенії, Чехії, Словаччині, Румунії склав від 2,6 до 5,2%. Удвічі
меншими, ніж в Україні, були темпи падіння виробництва в Росії. Як
підсумок, з повною мірою достовірності можна твердити: у 1994 р.
економічна ситуація в Україні була чи не найскладнішою з усіх
постсоціалістичних країн - за винятком тих, де точилися
міжнаціональні конфлікти.
Друга група чинників концентрується у сфері політичних
відносин. Недоліки у здійсненні реформ, їх недостатня ефективність
пояснюються значним загостренням протистоянь між виконавчою та
законодавчою гілками влади, деструктивними діями опозиційних сил,
спрямованих на те, щоб будь-якою ціною дискредитувати курс
ринкових перетворень, підірвати віру народу в його історичну
перспективу. Виявом цього стали постійні намагання опозиції
зірвати процес створення розгорнутої законодавчої бази ринкових
перетворень. Внаслідок цього і досі немає приведеного у
відповідність з вимогами Конституції України ( 254к/96-ВР )
земельного, житлового, трудового законодавства, не прийнято нових
кодексів - Цивільного, Податкового тощо. Недостатнім чином
законодавчо захищені відносини власності.
Потребує поліпшення і якість законодавчого процесу. По суті в
жодній із сфер економічної діяльності поки що не маємо логічно
завершеного системного законодавчого забезпечення. Підривають
ділову активність постійні зміни чинного законодавства. Особливо
руйнівним для економіки стало прийняття законів, що не враховують
реальної соціально-економічної ситуації, вступають у конфлікт з
Конституцією України, бюджетом, іншими, раніше прийнятими
законами. Не випадково у 1998-1999 рр. Президент України був
вимушений застосувати право вето до 117 законодавчих актів.
Найболючішими для економіки виявилися відомі колізії
бюджетного процесу. Замість пошуку шляхів ліквідації численних (у
значній своїй частині - економічно необгрунтованих) пільг,
зниження видаткової частини бюджету увага Уряду та парламентаріїв
весь час концентрувалася на протилежному - збільшенні непосильних
бюджетних асигнувань. Як наслідок, виявилася нереалізованою
основна вимога економічного курсу 1994 р. стосовно істотного
зниження податкового тиску на вітчизняного товаровиробника,
створення ефективної, стимулюючої виробництво податкової системи.
Аналогічним чином блокувалися і процеси приватизації,
дерегуляції господарської діяльності та демонополізації економіки,
проведення земельної реформи, зокрема становлення в Україні
ефективного державно регульованого ринку землі.
Третя група чинників пов'язана з недостатньою послідовністю у
здійсненні реформ, рядом помилок та прорахунків, сутність багатьох
з яких стає зрозумілою лише з позицій сьогодення. Мається на увазі
таке:
- не вдалося сформувати дієздатну систему державного
управління ринковими перетвореннями, докорінно змінити стиль,
методи та традиції, успадковані від адміністративної системи. В
результаті утворилася глибока суперечність між новими (значною
мірою ринковими) відносинами і діючою системою управління.
Зазначена суперечність виступає чи не найсерйознішим гальмом
соціально-економічного прогресу. Відповідно на нинішньому етапі
пріоритетом номер один державної політики стає проведення
глибокоструктурованої, адекватної новим реаліям економічних та
політичних відносин, адміністративної реформи;
- дається взнаки і незавершеність судової реформи. За роки
незалежності не вдалося прийняти такі важливі законодавчі акти, як
Кримінальний кодекс, закон про судоустрій (який би відповідав
Конституції України, міжнародним нормам права), інші законодавчі
акти, що стосуються судочинства. Через це становлення судової
системи як однієї з ефективних гілок влади нового типу
здійснюється в країні занадто повільно. У цій сфері формується
безпрецедентний інституціональний вакуум, який потрібно
якнайшвидше ліквідувати;
- неефективним та логічно незавершеним виявився процес
приватизації. Її здійснення не забезпечило формування
відповідального господаря, який був би зацікавлений в
інвестиційній діяльності, прискореному оновленні виробництва, його
реальному оздоровленні. Не досягнуто оптимальної глибини
приватизаційного процесу. Як наслідок, у ході реформування
економіки не вдалося забезпечити глибокої структуризації відносин
власності, запровадити повноцінні правові та організаційні
механізми реалізації переваг приватної власності, всебічного
зміцнення позицій національного капіталу.
Поширилася неформальна приватизація з появою псевдовласників
- осіб, які не мають юридичних прав власності, але фактично
володіють колишніми колгоспами, підприємствами та організаціями,
використовують їхні майно та доходи задля власного збагачення.
Механізмами такого збагачення стали бартеризація обміну, система
неплатежів та невиплат заробітної плати, тінізація господарських
зв'язків. Значний прошарок псевдовласників перетворився у
найконсервативнішу силу суспільства, яка, користуючись політичною
підтримкою лівої опозиції, блокує подальшу приватизацію,
поглиблення реформ;
- належним чином не вдалося зміцнити банківську систему, на
яку програмою 1994 р. покладалася функція "локомотива реформ".
Значна частина українських банків нездатна забезпечити необхідне
накопичення кредитних ресурсів, обслуговувати інвестиційний
процес, стати активним суб'єктом капіталотворення. Агрегований
банківський капітал України складає всього 4,9% від ВВП, тоді як в
країнах з перехідною економікою Центральної та Східної Європи - в
середньому 40%, країнах ОЕСР - понад 80%. Якщо у Польщі банківські
депозити на душу населення на кінець 1999 р. становили 1300 дол.,
то в Україні - трохи більше 50 дол. Ситуація ускладнюється тим, що
переважна більшість комерційних банків відокремлена від реальної
економіки, функціонує головним чином за рахунок спекулятивних
операцій на валютному ринку і не обслуговує потреби економічного
зростання.
- багато нерозв'язаних проблем в іншій ключовій сфері
реформування економіки - на фондовому ринку. Йдеться, насамперед,
про низький рівень його капіталізації та ліквідності,
недосконалість законодавчого забезпечення;
- давалася взнаки відсутність розвинутого страхового ринку;
- повільно реформується фінансова сфера. Недосконалість
бюджетної системи, існування надскладної (суто фіскальної за своїм
змістом) податкової системи, хронічна дефіцитність державних
фінансів та ручний спосіб їх розподілу, неконкурентне розміщення
держзамовлення, постійне невиконання державою своїх фінансових
зобов'язань, з одного боку, та наявність численних пільг, з
іншого, у сукупності віддзеркалюють не лише глибоку деформованість
фінансової системи, а й її економічну неефективність;
- слабким місцем у здійсненні реформ виявився недостатній
розвиток малого та середнього бізнесу. Його становленню постійно
заважали штучні перепони. В результаті частка цього сектора
економіки у створенні валового внутрішнього продукту лишається
надзвичайно низькою;
- за умов відсутності необхідної законодавчої бази та
розгалуженої інфраструктури, становлення ринкових відносин
супроводжувалося глибокими деформаційними процесами, утвердженням
елементів так званої віртуальної економіки. Йдеться про високий
рівень тінізації української економіки, корупції та економічної
злочинності, зростання обсягів позабанківського грошового обігу,
бартеризації господарських зв'язків, а також інші негативні явища;
- впродовж усіх років незалежності не вдавалося сформувати
дієздатне ядро управлінської еліти, висококваліфікованих
менеджерів. Наявна система підготовки та перепідготовки кадрів,
особливо державної служби, ще далека від вимог сьогодення. Як
наслідок, кадровий потенціал ринкових перетворень лишається вкрай
обмеженим. Саме цим пояснюються помилки у кадровій політиці,
перманентні зміни у вищих ешелонах влади. Особливо позначаються
слабкість середньої ланки управління, недостатній менеджмент не
лише на державних підприємствах, а й у багатьох недержавних
підприємницьких структурах;
- розвиток реформ стримувала недостатня робота над
формуванням принципово нової, адаптованої до ринкової економіки
соціальної інфраструктури, зокрема зволікання з проведенням
реформи системи пенсійного забезпечення та житлово-комунальної
сфери. Особливо небезпечним є зростання диференціації доходів
населення, яка в кілька разів перевищує відповідні показники в
країнах Заходу і виключає (при збереженні існуючого стану)
можливості посилення соціальної та політичної стабільності
суспільства на найближчу перспективу.
Ці та інші явища не можуть недооцінюватися. Вони не лише
спотворюють економічну систему, дискредитують політику реформ, а й
обмежують можливості формування в Україні сприятливого
інвестиційного клімату, стримують вирішення визначального завдання
ринкових перетворень - утворення самодостатніх механізмів
економічного саморозвитку та самозростання.

II. СТРАТЕГІЧНІ ПРІОРИТЕТИ
2000 - 2004 рр.
Кожному суспільству властиві базові цінності, які при
визначенні шляхів соціально-економічного і політичного розвитку не
можуть бути предметом компромісів чи політичних торгів.
Найважливіші з таких цінностей - це державність добробут
населення та національна безпека України. Майбутні покоління з
розумінням поставляться до життєвих негараздів перехідного
періоду, наших помилок та прорахунків, до складнощів та
нерозв'язаних проблем. Але вони ніколи не вибачать нам, якщо ми
при визначенні базових підвалин входження суспільства у XXI
століття, економічної та соціальної політики на наступні п'ять
років поступимося основами національної безпеки та суверенітету
держави, поставимо під загрозу її незалежність.
Базовою основою нашого дальшого розвитку є європейський
вибір, відданість України загальнолюдським цінностям, ідеалам
свободи та гарантованої демократії. Український народ вистраждав
своє суверенне право долучитися до цих цінностей. Особливе
значення має послідовна політика України щодо зближення з
Європейським Союзом, набуття статусу асоційованого, а згодом
повноправного члена ЄС.
Водночас маємо усвідомити, що найвищою цінністю сучасного
цивілізаційного прогресу є людина, її права та свободи. Це:
- право на життя, повагу до гідності людини;
- право на вільний розвиток особистості, на її свободу та
недоторканність;
- право на вільний вибір місця проживання та недоторканність
житла;
- право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх
поглядів і переконань;
- право на свободу світогляду і віросповідання;
- право на свободу об'єднання у політичні партії та
громадські організації, на участь у професійних спілках;
- право на отримання та поширення інформації, участь в
управлінні державою;
- право обирати та бути обраним;
- право на підприємницьку діяльність, приватну власність,
включаючи і власність на землю;
- право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами
своєї інтелектуальної та творчої діяльності;
- право на свободу праці, повну та своєчасну винагороду за
неї, на вибір професії та роду заняття, на освіту, охорону
здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування;
- право на соціальний захист.
- право на безпечне для життя і здоров'я довкілля.
Свободи і права людини є невідчужуваними та непорушними. Вони
належать людині від народження. Водночас вони передбачають і її
відповідальність перед собою, своєю сім'єю та суспільством.
Відповідальність людини і громадянина є необхідною умовою та
гарантією розвитку як окремої особистості, так і суспільства в
цілому.
Зазначені права та свободи людини гарантуються Конституцією
України ( 254к/96-ВР ), нормами міжнародного права. Звідси
очевидне: наша прихильність до європейського вибору та відданість
загальнолюдським цінностям можуть бути реалізовані лише на основі
послідовного утвердження демократичних засад розвитку суспільства,
прав та свобод людини у всіх їх виявах, побудови правової держави,
становлення громадянського суспільства.
Це в свою чергу обумовлює об'єктивну необхідність внесення
суттєвих уточнень у політику системних перетворень. Йдеться про
істотне посилення соціальної спрямованості курсу реформ,
перетворення соціального чинника у важливий інструмент
прискореного економічного зростання, підвищення дієвості влади,
досягнення у суспільстві взаєморозуміння та злагоди.
Потрібно усвідомити: соціальна переорієнтація економічної
політики - це не тактичний крок, а основна мета здійснюваних
реформ. Мова йде про безпосереднє втілення в життя завдань, що
визначають довгострокову стратегію соціально-економічного розвитку
держави, розбудову в Україні ефективної соціально орієнтованої
ринкової економіки. У попередній період за умов глибокої
економічної скрути, коли криза поглинала всі фінансові ресурси
суспільства, реалізація такої політики була неможливою. Нині ми
дійшли межі, за якою дальше поглиблення реформ без наповнення їх
соціальним змістом і активної підтримки широкими верствами
населення стає нереальним. Довіра населення до політики реформ
можлива лише на цій основі.
У зазначеному контексті мають розглядатися основні пріоритети
стратегії економічного та соціального розвитку України на
2000-2004 рр. Визначальними серед них є такі:
По-перше. Утвердження механізмів, які мають забезпечити
надійні гарантії не лише остаточної стабілізації економіки, а й
утворення необхідних передумов її прискореного зростання. Після
майже десятирічної економічної кризи, впродовж якої втрачено
більшу частину економічного потенціалу, а рівень життя людей
знизився майже у 2 рази, по суті безальтернативним пріоритетом
економічної політики наступного періоду, її своєрідним епіцентром
має стати досягнення щорічних темпів зростання ВВП на рівні 6-7%.
Лише такі темпи є достатніми для реалізації невідкладних завдань
соціальної сфери, досягнення відчутних зрушень у піднесенні
життєвого рівня населення і перш за все малозабезпечених громадян.
Потрібно враховувати й те, що зазначені темпи зростання можуть
стати реальними тільки за умови жорсткого підпорядкування цій меті
основних важелів не лише інвестиційної та структурної політики, а
й фінансової, в т. ч. податкової, грошово-кредитної, банківської,
митної, страхової та регуляторної.
Мають бути задіяні й соціальні чинники економічного
зростання. Не можна надалі розглядати соціальну сферу лише з точки
зору споживача фінансових і матеріальних ресурсів. Соціальні
чинники повинні бути домінуючими у структурі економічного
зростання. Особливого значення набуває підвищення ефективності
використання трудового потенціалу та зростання продуктивності
праці.
Важливою складовою прискорення темпів економічного зростання
повинна стати і активна політика Уряду щодо максимальної
легалізації української економіки, виведення її за межі "тіньових"
відносин.
По-друге. Розвиток цивілізації у XX сторіччі, її
постіндустріальний вектор переконливо підтвердили, що головним
чинником сталого економічного розвитку можуть бути лише зростання
інтелектуального потенціалу нації та науково-технологічні
інновації, застосування яких суттєво змінює обсяги та якість
виробництва і споживання. У зв'язку з цим Україна може
претендувати на належне місце в Європі та світі лише опанувавши
найбільш складний інноваційний шлях розвитку, підвалини якого
мають бути закладені вже на старті політики економічного
зростання. Дальше зволікання із змінами у технологічній та
інноваційній сферах, що призводить до надвитратності нашої
економіки, її високою енерго- та матеріалоємності є неприпустимим.
Україна має вагомі об'єктивні передумови формування
інноваційної стратегії довгострокового економічного розвитку. Це
наявність висококваліфікованих трудових ресурсів, широкої мережі
навчальних закладів, наукових та науково-технічних установ. За
рівнем підготовки науково-технічних кадрів та фахівців вищої
кваліфікації Україна належить до провідних держав світу.
Незважаючи на великі втрати, нам вдалося не лише зберегти, а
в деяких галузях й суттєво зміцнити ядро науково-технічного та
технологічного потенціалу.
Йдеться перш за все про потенціал літакобудування. У числі
семи розвинених країн світу Україна має повний цикл проектування
та виробництва літаків. Галузь не лише зберегла потужності та
кадровий потенціал, а й змогла за два останніх роки підняти в
повітря три принципово нові моделі літаків Ан-70, Ан-140 та Ан-38,
які справедливо вважаються одними з найперспективніших моделей XXI
сторіччя.
Це ж можна сказати і про ракетно-космічну галузь. Нині
реалізуються міжнародні програми ракетно-космічного комплексу
морського базування "Морський старт" і "Глобалстар", де
застосовуватимуться українські ракетоносії "Зеніт" і "Циклон".
Здійснюється й ряд інших міжнародних проектів. Це дозволить міцно
утвердити Україну як провідну космічну державу.
Надзвичайно широкими є можливості вітчизняних
суднобудівників. Дев'ять суднобудівних заводів України спроможні
виконати замовлення на будівництво сучасних транспортних,
рибопромислових та пасажирських суден, суден та технічного флоту,
військових кораблів, а також забезпечити весь комплекс послуг з їх
ремонту.
Реалізуються проекти розвитку танкобудування. Україна входить
до п'ятірки країн світу з замкнутим циклом виробництва цієї
складної і високотехнологічної продукції, яка за своїми технічними
характеристиками не лише не поступається передовим світовим
аналогам, а й за багатьма параметрами перевищує їх.
Україна зберігає високотехнологічні конкурентоспроможні
виробництва і в інших галузях машинобудування, зокрема у
приладобудуванні, виробництві енергетичного устаткування та
важкому машинобудуванні, в окремих галузях чорної та кольорової
металургії. Зростанню економіки повинна сприяти і така важлива
галузь, як автомобілебудування.
Достатньо високим є і науково-технічний потенціал України. Це
наявність визнаних у світі власних наукових шкіл та унікальних
технологій розробки нових матеріалів, біотехнології,
радіоелектроніки, фізики низьких температур, ядерної фізики,
електрозварювання, технологій у галузі інформатики,
телекомунікацій та зв'язку, здатних забезпечити розвиток
високотехнологічного виробництва на рівні найвищих світових
стандартів.
Все це підтверджує обгрунтованість стратегічного вибору
інноваційного шляху розвитку країни, визначає високу
відповідальність держави, її політичного керівництва, Верховної
Ради та Уряду за його реалізацію.
Основою нового стратегічного курсу, його визначальним
пріоритетом мають стати опрацювання та реалізація державної
політики, спрямованої на структурну перебудову промисловості та
розвиток інноваційної моделі економічного зростання, утвердження
України як високотехнологічної держави. Йдеться про реалізацію
стратегічної мети - входження України (вже до кінця першого
десятиріччя XXI століття) до провідних технологічно розвинених
країн світу. Це може стати не лише визначальною метою економічної
стратегії, а й пріоритетним постулатом національної ідеї, базовою
основою політичної консолідації суспільства.
По-третє. Не менш значущим стратегічним пріоритетом є
здійснення активної аграрної політики, спрямованої на швидше
подолання кризових процесів, забезпечення необхідної адаптації
підприємств АПК до умов ринкової кон'юнктури, зміцнення їх
фінансового стану, утвердження в перспективі України як держави з
високоефективним експортоспроможним сільським господарством. За
умов загострення світової продовольчої проблеми наявність у нашій
країні сприятливих природно-кліматичних умов, зокрема приблизно
четвертої частини світових запасів родючих чорноземів та 27%
розораної землі європейського континенту (на душу населення в
Україні припадає 0,64 га розораної землі, тоді як для Європи цей
показник становить лише 0,25 га), успішне вирішення завдань
ефективного розвитку аграрного сектора економіки України,
зростання його конкурентоспроможності набуває не лише суто
національної, а й міжнародної ваги.
У зв'язку з цим предметом особливої уваги Уряду мають і
надалі залишатися розвиток всього комплексу галузей, пов'язаних із
створенням в Україні сучасної бази матеріально-технічного
забезпечення сільськогосподарського виробництва, пріоритетний
розвиток переробної та харчової промисловості, освоєння цими
галузями не лише внутрішнього, а й зовнішнього ринків, підвищення
їх економічної привабливості для вітчизняних та зарубіжних
інвесторів.
По-четверте. Вихід української економіки з кризи цілком
природно зводить у ранг стратегічного завдання питання глибокої
перебудови соціальної сфери. У цьому контексті особливо важливим
пріоритетом на наступні п'ять років є здійснення політики доходів
та реформування системи оплати праці, подолання існуючого нині
штучного заниження вартості робочої сили, а також неприпустимо
низького рівня соціальних витрат. Потрібно враховувати, що саме ці
чинники стримують прискорення економічних процесів, технологічне
оновлення виробництва. Конкурентоспроможність багатьох підприємств
реалізується не за рахунок інноваційного оновлення виробництва, а
внаслідок штучного стримування розмірів платні, її невиплат. В
результаті практично повністю втрачено стимулюючу функцію
заробітної плати. Її вплив на розвиток виробництва,
науково-технічного прогресу зведено до мінімуму.
Економіка, що базується на низькій вартості робочої сили, має
й інші вади: вона не стимулює процес нагромадження, якісне
відтворення людського капіталу. У цьому випадку стримується і
розвиток соціальної сфери, зокрема формування страхових фондів,
ресурсів пенсійного забезпечення, що також віддаляє перехід до
економічного зростання. Цим визначається необхідність активної
політики випереджаючого зростання вартості робочої сили. Така
політика має тісно пов'язуватися з опрацюванням та запровадженням
механізмів, спрямованих на підвищення продуктивності праці.
Власне, траєкторія входження України у наступне сторіччя значною
мірою визначатиметься тим, яким чином буде розв'язано саме цю
ключову проблему економічного зростання.
Необхідною передумовою успішного вирішення невідкладних
проблем соціального розвитку, утвердження суспільної злагоди має
стати дальше вдосконалення соціально-трудових відносин на всіх
рівнях управління, розвиток соціального партнерства зміцнення
співробітництва та взаємодії органів виконавчої влади,
роботодавців та профспілок, підвищення ролі та відповідальності
соціальних партнерів за формування і реалізацію
соціально-економічної політики.
III. ПОЛІТИКА ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ
Основним стратегічним завданням України на наступні 5 років є
реалізація політики економічного зростання. Виділяється два етапи
зазначеної політики:
I етап - (2000-2001 рр.): перед Урядом ставиться завдання
забезпечити зростання ВВП у 2000 р. на 1 - 2%, 2001 р. - на 4%,
II етап (2002-2004 рр.): забезпечити зростання ВВП в
середньому за рік на 6,5%.
Враховуючи обмеженість інвестиційних ресурсів та ситуацію з
обслуговуванням зовнішнього боргу, основна увага виконавчої та
законодавчої влади органів місцевого самоврядування на першому
етапі має бути приділена утвердженню в економіці максимально
сприятливого інвестиційного середовища шляхом:
- реалізації цілісної системи заходів, спрямованих на
посилення дієздатності держави, поглиблення адміністративної
реформи;
- усунення деформацій попереднього періоду у сфері
економічних відносин та утвердження ефективної критичної маси
ринкових перетворень;
- поглиблення макроекономічної стабілізації та інфляційної
безпеки;
- уникнення дальшого нарощування державного боргу та
зменшення його навантаження на видатки Державного бюджету;
- здійснення радикальних економічних, правових та
організаційних заходів щодо рішучого обмеження корупції та
тіньової економічної діяльності;
- запровадження механізмів стимулювання внутрішнього ринку,
інвестиційного процесу, активної регіональної політики.
Нова стратегія економічного та соціального розвитку держави
базується на передумові, відповідно до якої утворення
парламентської більшості сприятиме швидкому та комплексному
розв'язанню зазначених проблем у максимально стислі строки. У
кінцевому підсумку ставиться завдання здійснити впродовж двох
років (2000 - 2001 рр.) такий обсяг перетворень, які забезпечили б
формування в країні ефективної критичної маси ринкових відносин,
дальший розвиток економіки на самодостатній ринковій основі.
Успішна реалізація цього комплексу завдань передбачає
завершення в основному перехідного етапу трансформації української
економіки, вирішення його першочергових базових завдань. Сама
постановка такого завдання перед владними структурами та
суспільством в цілому має не лише економічне, а й
соціально-політичне навантаження. Всі розуміють: виснажливий
перехідний період, для якого суспільні катаклізми є природним
явищем, не може розтягуватися до безкінечності. У зв'язку з цим
здійснення в основному його базових завдань може розглядатися
серед визначальних національних пріоритетів наступного періоду.
Відмінність другого етапу (2002-2004 рр.) полягатиме в тому,
що дальше прискорення темпів економічного зростання
здійснюватиметься на власній відтворювальній (інвестиційній) базі
та переважним чином на достатній ринковій основі.
Посилення дієздатності держави.
Адміністративна реформа
Політика економічного зростання може стати результативною
лише за умови істотного посилення дієздатності держави,
ефективного виконання нею своїх функцій. Перспективи вирішення
цього завдання повинні оцінюватися:
По-перше, з позицій вирішення основного завдання системних
перетворень - поглиблення ринкової трансформації економіки,
утвердження необхідної для цього нормативно-правової бази,
подолання деформованостей ринкових відносин попереднього періоду,
завершення процесу формування в Україні ефективної ринкової
інфраструктури, підготовки кадрів, здатних працювати в нових
умовах, активного формування ринкового світогляду населення.
Особливо важливим є зміцнення інституту приватної власності,
захист і нагромадження національного капіталу, стимулювання
підприємництва, малого бізнесу. Держава має взяти на себе основний
тягар у вирішенні цих завдань. Йдеться зрештою про сприяння
становленню ефективної, конкурентоспроможної ринкової економіки, в
якій підприємницький інтерес складатиме основу економічної
мотивації, а підприємець, ділова людина стануть головною її
рушійною силою.
По-друге, дієздатність держави має оцінюватися і з позицій її
спроможності забезпечити (всіма доступними інструментами, в т. ч.
і засобами регуляторної політики) створення економічних,
політичних та соціальних передумов реалізації наявних (в т. ч.
потенційних) конкурентних переваг української економіки.
Конкурентні переваги України мають розгалужену структуру.
Йдеться про наявність достатньо високого науково-технологічного
потенціалу та висококваліфікованих трудових ресурсів; унікальних
природних ресурсів (понад 90 найменувань, серед яких значна
частина рідкісних), значних запасів чорноземів, вигідно розміщених
сільськогосподарських угідь та сприятливих кліматичних умов;
значні масштаби вільних виробничих площ (що дозволяє нарощувати
виробництво з відносно незначними витратами); вигідне
транспортно-географічне положення з розвиненою транспортною
інфраструктурою.
Реалізація конкурентних переваг має виявитися у зміцненні
позицій внутрішнього ринку, утвердженні інноваційної моделі
розвитку української економіки та конкурентоспроможного
сільськогосподарського виробництва.
По-третє, зміцнення дієвості держави потрібне для істотного
посилення її впливу на розвиток соціальної сфери. Протиріччя, що
тут нагромадилися, не лише ведуть до дискредитації ринкових
перетворень, а й становлять потенційну загрозу національній
безпеці.
Така ситуація стала не безпосереднім наслідком реформ, а
результатом їх збочень, не досить послідовного їх проведення.
Ринкова економіка за своїми принципами соціальна. Вона
підпорядковує свій розвиток інтересам та потребам особистості,
створює умови для реалізації її здібностей, заохочує працьовитість
та ініціативу, приводить в дію стимули високопродуктивної
ефективної праці. Здатність забезпечити соціальний прогрес служить
критерієм зрілості ринкових відносин.
Однак на попередньому етапі розвитку української економіки
реалізація названих функцій ринку виявилася практично неможливою.
І справа не лише в тому, що криза поглинала всі функціональні
ресурси суспільства й цим зумовлювала загальне зниження реальних
доходів населення. Відсутність уваги до необхідності проведення
реформ у соціальній сфері, корумпованість у різних ешелонах влади
призвели до надмірного майнового розшарування населення. Таке
розшарування, що підриває соціальну та політичну стабільність,
здійснювалося стихійно, переважно на тіньовій основі.
Держава несе відповідальність за те, що у процесі ринкових
перетворень не приділялася належна увага створенню нової,
адаптованої до умов ринку соціальної інфраструктури системи
самозахисту населення.
Як засвідчує світова практика, деформації в соціальній сфері
долаються завдяки активній соціальній політиці держави.
Існують й інші вагомі докази коректності ключової позиції
нової стратегії реформ стосовно істотного підвищення дієвості
держави. На попередньому етапі реформ були допущені істотні
перекоси у цьому питанні. Їх слід виправити. Держава не лише
повинна, а й зобов'язана активно впливати на якісну сторону
трансформаційних процесів. Йдеться про здійснення політики, яка
має не лише забезпечувати ринковий вектор розвитку, а й надати
йому більшої соціальної спрямованості, націленої на кінцевий
результат - утвердження в Україні соціально орієнтованої ринкової
економіки.
Такі акценти нової економічної стратегії не є винятком із
загального контексту світового розвитку. Нині відбувається
переосмислення ролі і місця держави в здійсненні трансформаційних
процесів. І це природно. Здатність держави не лише визначати, а й
гарантувати "правила гри" для всіх суб'єктів господарської
діяльності є основою інвестиційної привабливості будь-якої
економіки, а відтак і головним чинником її стабільності. Тож
утвердження в Україні моделі економічного зростання, заснованої на
активному використанні державно-регулюючих механізмів,
трансформаційних процесів, є однією з базових позицій нової
економічної стратегії.
Один з ключових важелів посилення дієвості держави -
зміцнення виконавчої влади, що здійснюватиметься в ході проведення
адміністративної реформи. У відповідності з її Концепцією,
схваленої Указом Президента України, перший етап реформи має бути
реалізованим впродовж 2000-2001 рр.
Адміністративна реформа не може зводитися лише до утвердження
оптимальної структури органів державного управління, зміни їх
субординації та скорочення управлінського апарату (хоча і ця
проблема є дуже важливою). Основна мета адміністративної реформи
полягає у створенні ефективної системи державного управління, яка
відповідала б стандартам демократичної правової держави з
соціально орієнтованою ринковою економікою. Ця система має бути
прозорою для суспільства, побудованою на наукових засадах і
адекватною за витратами фінансово-економічному стану держави.
Проведення адміністративної реформи повинне спрямовуватися на
рішуче подолання бюрократизму та поглиблення демократизації всіх
сфер суспільного життя, поетапне становлення в Україні основних
засад громадянського суспільства, утвердження механізмів
ефективної співпраці та збалансування взаємних прав і
відповідальності всіх гілок влади, завершення структурної
перебудови системи управління економікою, переходу до
функціонального принципу її організації.
Визначальним завданням адміністративної реформи має стати
утвердження механізмів, здатних гарантувати реалізацію принципу
верховенства права, забезпечувати неухильне дотримання визначених
Конституцією України прав та свобод людини ( 254к/96-ВР ), істотне
посилення громадського контролю за діяльністю Верховної Ради та
Уряду, інших органів влади.
Ставиться завдання удосконалення управлінської вертикалі та
структури органів виконавчої влади на місцях, розмежування і
збалансування повноважень та відповідальності органів влади і
місцевого самоврядування у сфері надання державних і громадських
послуг.
Такою ж мірою ключовими є завдання істотного оновлення
управлінської еліти. До системи управління всіх рівнів мають
прийти висококваліфіковані фахівці нової генерації. Остаточно
здолати залишки колишньої адміністративної системи (а це - основне
завдання наступного п'ятиріччя) нинішня бюрократія не зможе. Її
конструктивний потенціал повною мірою себе вичерпав. Особливо
важливо запобігти новим рецидивам непрофесіоналізму та
некомпетентності при формуванні кадрового потенціалу.
Реалізація цього завдання потребує здійснення реформи
державної служби. Основна її мета - вдосконалення системи відбору
та удосконалення кадрового потенціалу, підвищення престижу
державної служби, посилення соціальної та політичної захищеності
держслужбовця, забезпечення сталої зайнятості у державній службі.
Політична нейтральність цієї системи, її стабільність та
професійне наступництво мають бути забезпечені шляхом розмежування
політичних та адміністративних посад, а також за рахунок
запровадження нових процедур атестації, призначення, просування по
службі чи звільнення державних службовців, вдосконалення системи
підготовки, перепідготовки, підвищення фахового рівня,
стимулювання праці.
Передбачається прийняття нової редакції Закону "Про державну
службу", а також Кодексу основних правил поведінки держслужбовця,
забезпечення належного контролю за його дотриманням. Упродовж
2000-2001 рр. буде проведено суцільну переатестацію державних
службовців усіх рівнів, а також удосконалено механізми конкурсного
призначення осіб на посади держслужбовців.
У ході адміністративної реформи та реформи державної служби
як її складової мають утвердитися нова культура і більш досконалі
процедури управлінської діяльності. Необхідно розробити нову схему
та регламенти прийняття управлінських рішень, а також розподілу
відповідальності по управлінській вертикалі виконавчої влади,
надання управлінських послуг фізичним та юридичним особам. Основою
цих змін повинна стати децентралізація владних повноважень, їх
наближення до споживача. Державна влада має бути авторитетною,
професійною, скромною, моральною та відкритою для громадського
контролю.
Утвердження критичної маси
ринкових перетворень
Одним із визначальних чинників створення сприятливого
інвестиційного клімату, забезпечення надійної стабілізації
економіки та виведення її на траєкторію сталого зростання є
комплексне вирішення проблем ринкових реформ. Йдеться про
утвердження достатньої критичної маси перетворень, яка має
гарантувати у перспективі економічний розвиток на самодостатній
ринковій основі. Для цього необхідно;
По-перше. Виправити наявні деформації у відносинах власності,
забезпечити на ділі політичну підтримку та надійний державний
захист прав приватної власності, інтересів ділових партнерів,
інвесторів та кредиторів, підвищення частки приватного та
корпоративного секторів у структурі ВВП як мінімум до 75-80%.
Особливе значення має прийняття Цивільного кодексу, закону "Про
реєстрацію прав на нерухоме майно", а також удосконалення
законодавства про господарські товариства.
Довести до логічного завершення земельну реформу, утвердити
сучасні механізми земельно-орендних та іпотечних відносин в
аграрному секторі, а також повноцінного земельного ринку в
населених пунктах України.
Забезпечити прозорість та поглиблення процесу грошової
приватизації. Його основна мета - формування ефективного власника.
Власність має перейти до тих, хто вміє нею ефективно
розпоряджатися, залучати інвестиції, випускати конкурентоспроможну
продукцію, давати людям роботу і добре платити за неї, своєчасно
розраховуватися з державою. Для цього необхідно забезпечити
індивідуалізацію форм приватизації, врегулювання питань,
пов'язаних із земельними ділянками, на яких розміщені об'єкти
приватизації, вдосконалення механізмів захисту прав дрібних
власників, прийняття Закону "Про Фонд державного майна" та
розширення повноважень цього органу, невтручання у приватизаційний
процес інших центральних органів державної влади.
Дуже важливо створити ефективну систему захисту
інтелектуальної власності. Доки такої системи не існуватиме, в
Україну не надійдуть високі технології, триватиме відтік наукових
кадрів, людей інтелектуальної праці.
Необхідно здійснити додаткові заходи, спрямовані на
стимулювання приватної ініціативи та малого підприємництва,
сприяння входженню на ринки нових економічних суб'єктів. Йдеться
про:
- забезпечення надійної правової захищеності підприємницької
діяльності, малого та середнього бізнесу;
- запровадження ефективних інструментів страхування
підприємницької діяльності;
- створення законодавчого поля для іпотечного кредитування,
венчурного фінансування та лізингу, а також заснування за участю
держави кредитно-гарантійної установи стимулювання малого
підприємництва;
- застосування механізмів пільгової оренди малими
підприємствами вільних (незавантажених) виробничих потужностей та
обладнання державних підприємств;
- залучення малих підприємств до участі на конкурсних засадах
у держзамовленнях, в т. ч. для потреб Збройних Сил та
правоохоронних органів;
- спрощення системи оподаткування, обліку та звітності
суб'єктів малого підприємництва;
- державний захист малих підприємств та торговців від
кримінального рекету і бюрократичного тиску;
- запровадження у регіонах посад уповноважених Президента
України з питань підприємництва;
- реалізацію національно-освітньої програми з питань
підприємництва;
- розгляд у невідкладному порядку Верховною Радою Закону "Про
державну підтримку малого підприємництва".
По-друге. Уряд має забезпечити ефективне використання
державного майна, земельних, лісових та водних ресурсів, надр,
повітряного простору, нерухомості та пакетів акцій, що залишаються
у державній власності. Всі ці багатства повинні працювати на
економіку, давати прибуток державі. Необхідно посилити контроль
над обліком та збереженням державного майна. Слід забезпечити
створення на базі державних підприємств, які не підлягають
приватизації (крім казенних), державних господарських товариств,
передбачивши при цьому можливість залучення ними недержавних
інвестицій та менеджменту. Має бути запроваджено виключно
конкурсний порядок призначення уповноважених осіб з управління
державними корпоративними правами. Верховна Рада повинна
прискорити прийняття Закону "Про управління об'єктами державної
власності".
Особливої ваги набуває реалізація протягом 2000-2001 рр.
Комплексної програми реструктуризації державних підприємств,
забезпечення їх адаптації до ринкової кон'юнктури. У процесі
реструктуризації мають бути вирішені:
- питання раціонального завантаження виробничих потужностей
та виведення з дії тих потужностей, які безперспективні з точки
зору налагодження конкурентоспроможного виробництва;
- переведення в комунальну власність об'єктів
житлово-комунальної сфери підприємств;
- перехід до світових стандартів бухгалтерського обліку,
оцінки основних виробничих фондів відповідно до реальної ринкової
вартості;
- проблеми, що стосуються істотного вдосконалення менеджменту
та корпоративного управління.
Уряд має вирішити питання і стосовно проведення у першому
півріччі 2000 р. переатестації керівників державних підприємств та
укладення з ними нових трудових договорів (контрактів), що мають
містити кількісні та якісні оцінки ефективності їхньої роботи.
По-третє. НБУ та Уряду необхідно реалізувати комплексну
програму оздоровлення та зміцнення банківської системи, посилення
її надійності, підвищення рівня капіталізації банків, всебічний
розвиток спеціалізованих банківських, в т. ч. іпотечних установ,
фінансово-інвестиційних інституцій. Особливої уваги потребує
забезпечення сталої роботи великих (системних) банків, їх
реформування, удосконалення системи нагляду за банківською
діяльністю, механізмів залучення коштів іноземних інвесторів у
банківську систему країни. Верховна Рада має прискорити прийняття
нової редакції Закону "Про банки і банківську діяльність".
По-четверте. Потрібно забезпечити зміцнення фондового ринку
та його інфраструктури, розвиток інститутів спільного
інвестування, страхових та пенсійних фондів, вихід України на
міжнародні ринки капіталів. У розвитку фондового ринку особливе
значення мають його прозорість, підвищення ролі державного
регулювання ринку цінних паперів, розвиток нормативно-правової
бази, вдосконалення захисту прав інвесторів.
По-п'яте. Здійснити впродовж 2000-2001 рр. глибоку
регуляторну реформу в сфері підприємництва. Головними її
завданнями є встановлення сучасного, адаптованого до умов ринкових
перетворень, регулювання господарських відносин, усунення
правових, економічних та адміністративних перешкод у реалізації
права на підприємницьку діяльність. Для цього необхідно:
- забезпечити поступовий перехід від регулювання окремих
аспектів економічних відносин за допомогою відомчих актів до їх
законодавчого регулювання, що сприятиме стабільності
нормативно-правової бази, виключить наявні протиріччя у правовому
полі;
- ліквідувати адміністративні обмеження свободи
підприємництва, перейти до заявницького принципу отримання
суб'єктами підприємницької діяльності дозволів та погоджень на
започаткування безліцензійного бізнесу, звести до мінімуму перелік
видів діяльності, що ліцензуються, усунути надмірне втручання
органів, що здійснюють контролюючі функції, у діяльність
підприємців;
- забезпечити запровадження нових регуляторних актів виключно
після всебічного аналізу їх потенційної ефективності у досягненні
поставлених цілей та можливого впливу на економічне середовище;
- запровадити дисциплінарну та адміністративну
відповідальність державних службовців за невиконання регуляторних
актів та порушення встановлених процедур.
Уряд має у I півріччі 2000 р. внести на розгляд Верховної
Ради України законопроекти про засади державної регуляторної
політики у сфері підприємницької діяльності, визначивши завдання
та повноваження Державного комітету України з питань регуляторної
політики та підприємництва як центрального органу виконавчої влади
зі спеціальним статусом, а також про створення єдиної системи
органів державної реєстрації.
По-шосте. Політика держави має бути сконцентрована на
формуванні в економіці ефективного конкурентного середовища,
забезпеченні глибокої лібералізації ринків енергоносіїв та
сільгоспсировини, транспортних та комунальних послуг, інших сфер
економічної діяльності, виправленні диспропорцій у механізмах
ціноутворення, удосконаленні механізмів банкрутства.
Особливо важливим є створення рівних умов діяльності для
підприємств і організацій незалежно від їх форми власності та
походження капіталу. Держава як власник майна повинна бути рівною
у правах з приватним власником. Вимагають скасування і
невиправдані пільги підприємствам з іноземними інвестиціями,
наявність яких обмежує конкурентне середовище.
Уряд має забезпечити ефективне поєднання конкурентної
політики та політики приватизації. Стратегія створення
конкурентного середовища має формуватися з урахуванням вимог
ефективної промислово-інноваційної політики, підвищення
конкурентоспроможності національної економіки. Потрібно
забезпечити збереження та розвиток цілісних
виробничо-господарських комплексів, що здатні виробляти
конкурентоспроможну продукцію.
Монопольний сектор, включаючи природні монополії, не повинен
перевищувати 10 - 12% ВВП. У зв'язку з цим необхідно створити
сучасну систему регулювання діяльності суб'єктів природних
монополій. Проект Закону "Про природні монополії" перебуває на
розгляді Верховної Ради з літа 1995 р. Особливої уваги потребує
посилення контролю за встановленням та дотриманням цін і тарифів
на ринках природних монополій. Це стосується передусім сфери
житлово-комунального господарства, енергетики, залізничного
транспорту та зв'язку. Завдяки реалізації антимонопольних заходів
реально можливим є перехід до стовідсоткового відшкодування
вартості послуг усіма споживачами без суттєвого зростання розміру
плати за них.
Потребують удосконалення інституційні та правові засади
конкурентної політики, підвищення в цьому ролі та значення
Антимонопольного комітету України. Верховна Рада має забезпечити
удосконалення чинного законодавства щодо захисту від
недобросовісної конкуренції. Необхідно забезпечити гармонізацію
національного конкурентного законодавства з європейським і
світовим.
По-сьоме. Найгострішою є проблема подолання платіжної кризи.
Незважаючи на всі спроби зменшити її руйнівні дії, вона весь час
поглиблюється. У 1999 р. обсяг кредиторської заборгованості
перевищив обсяг ВВП у номінальному обчисленні в 1,8 раза і
становив 229,2 млрд. грн. Дебіторська заборгованість становила
170,2 млрд. грн. і перевищувала обсяг ВВП у 1,3 раза. Традиційні
спроби Уряду врегулювати цю проблему шляхом проведення численних
взаємозаліків, списання боргів, бюджетної підтримки окремих
галузей і підприємств, запровадження галузевих та територіальних
векселів та інших заходів виявилися не лише безрезультатними, а й
такими, що у довгостроковій перспективі поглиблювали кризові
процеси.
Відлунням платіжної кризи є бартеризація економічних
відносин. У 1999 р. її рівень у промисловості зменшився з 42,5 до
32,7%. Однак цього недостатньо. Спотворення економічних зв'язків,
зокрема процесу ціноутворення, тінізація та несплата податків, а
також інші негативні явища, що не мають нічого спільного з
ринковими відносинами, грунтуються саме на цій основі.
Платіжна криза бере початок з неплатоспроможності держави.
Інша сторона цього процесу - безнадійна збитковість багатьох
підприємств, відсутність відповідального власника та ефективних
механізмів банкрутств.. Неабияку роль відіграють і слабкість
банківсько-кредитної системи, високе податкове навантаження,
"вимивання" обігових коштів, низька платіжна дисципліна тощо.
У зв'язку з цим заходи з подолання платіжної кризи та
бартеризації економіки повинні мати системний характер. Їх основою
повинні стати:
- забезпечення надійної збалансованості та реалістичності
державного бюджету;
- здійснення цілісної системи заходів, які гарантували б
запровадження у повному обсязі механізмів переведення фінансової
відповідальності суб'єктів господарювання у майнову;
- ефективне застосування процедур банкрутства, санації та
реструктуризації підприємств-боржників, удосконалення чинного
законодавства з цих питань. Водночас потрібні ефективні
інструменти упередження фіктивного банкрутства, що застосовуються
в злочинних цілях недобросовісними керівниками окремих підприємств
та організацій;
- розблокування розрахункових рахунків підприємств,
скасування практики "картотеки-2" та безакцептного списання коштів
з рахунків підприємств;
- внесення змін до законодавства про заставу, які значно
розширили б права кредиторів, спростили процедури переходу
заставного майна до кредитора.
По-восьме. Особливої уваги потребує проблема кадрового
забезпечення ринкових перетворень. Її вирішення має набути більш
цілеспрямованого характеру, поставлено в ранг офіційної державної
політики. Завдання полягає в тому, щоб протягом короткого часу
забезпечити перепідготовку великої кількості фахівців, які
отримали у попередні роки вищу та середню спеціальну освіту, з
метою кращої їх адаптації до процесів, що набувають розвитку в
Україні. Першочергове значення у цьому має відповідна
перепідготовка фахівців з економічних спеціальностей, фінансів,
менеджменту та бухгалтерського обліку.
Підвищення надійності грошової
та фінансової стабілізації
Стрижнем макроекономічної політики в наступні 5 років має
стати запровадження додаткових (порівняно з діючими) інструментів
дальшого зміцнення грошової та фінансової стабільності. Міцна
грошова одиниця повинна стати визначальним атрибутом національного
ринку, ефективним засобом захисту вітчизняного товаровиробника.
Водночас у цьому основна гарантія збереження та нагромадження
доходів населення. Людей дуже турбує ця проблема, адже з 1996 р.
гривня девальвувалася більш як утричі.
Практика минулих років довела очевидне: не може бути сильної
валюти при нестабільній економіці і лише інструментів монетарної
політики тут недостатньо. Уряд та НБУ зобов'язані враховувати ці
обставини.
Одним з варіантів вирішення цієї проблеми могло б стати
запровадження політики гнучкого валютного курсу, який визначається
взаємодією ринкових сил, вільних від адміністративних обмежень.
Позитивне тут передусім те, що такий валютний режим збалансовує
реальний попит на іноземну валюту з її пропозицією, урівноважує
торговий баланс, сприяє зростанню конкурентоспроможності
українських товарів, рентабельності підприємств, нагромадженню
валютних резервів НБУ.
З врахуванням альтернативних можливостей НБУ та Уряд повинні
прийняти узгоджене рішення стосовно режиму валютного регулювання
на 2000 р. та на більш віддалену перспективу. Конче важливим є
невідкладне прийняття Верховною Радою Закону "Про валютне
регулювання", проект якого чекає своєї черги з 1995 р.
Іншими кроками грошово-валютної політики мають стати:
- забезпечення суворого дотримання визначеної Конституцією
( 254к/96-ВР ) незалежності НБУ. У зв'язку з цим Президент України
наполягатиме на невідкладному розгляді Верховною Радою змін до
Закону "Про Національний банк України" та приведенні окремих його
статей у відповідність з конституційними нормами.
- здійснення заходів щодо збільшення обсягів золото-валютних
резервів НБУ;
- забезпечення тісної координації бюджетної політики та
дисконтної політики НБУ. Чим жорсткішою буде бюджетна політика,
тим швидше можна буде досягти зниження рівня реальних відсоткових
ставок і збільшення грошових потоків у реальний сектор економіки;
- сприяння процесу дедоларизації української економіки.
Досвід попередніх років однозначно засвідчує: не можна
керувати фінансами держави, не маючи чітко визначеної, науково
обгрунтованої стратегії їхнього розвитку. Глибока деформованість
та розбалансованість фінансової системи значною мірою пояснюється
цією причиною. Цим зумовлюється одне із ключових завдань Уряду -
розробка та реалізація фінансової стратегії держави на наступний
період.
Пріорітетним напрямом такої стратегії має стати досягнення
максимальної збалансованості державних фінансів. Реалізація Урядом
цього завдання повинна розглядатися як одна з базових проблем
реформування фінансової системи держави. Іншої можливості її
стабілізації не існує. Йдеться про запровадження нової бюджетної
політики. Її головна вимога - починаючи з 2000 р. Державний бюджет
України має бути не лише бездефіцитним, а й неодмінно реальним. Це
основа основ досягнення відчутних зрушень в економіці та
соціальній сфері.
Водночас потребує змін логіка формування державних фінансів,
якої раніше дотримувалися Уряд і Верховна Рада. Слід виходити з
того, що основою вирішення фінансових проблем держави, головною
передумовою цього є першочергове зміцнення фінансів суб'єктів
господарювання, інших юридичних осіб та домашніх господарств.
Досвід усіх попередніх років засвідчує, що без цього будь-які дії
правового, економічного чи адміністративного характеру, спрямовані
на вирішення бюджетних проблем, залишатимуться безрезультатними.
Зміцнити фінансову систему лише заходами "згори" неможливо.
Не менш значущим у новій бюджетній політиці є перебудова
міжбюджетних відносин та істотне зміцнення місцевих фінансів.
Для реалізації визначених завдань фінансової політики
потрібно:
По-перше. Забезпечити зниження податкового тиску на основі
розширення податкової бази з одночасним скасуванням податкових
пільг, посиленням захисту платників податків, закріпленням за
регіонами відповідно з розширенням їхніх економічних функцій
самодостатніх джерел податкових надходжень. Особливе значення має
зменшення податкового навантаження на фонд оплати праці.
Якщо ми дійсно хочемо відчутно активізувати інвестиційний
процес і досягти вже в цьому році економічного зростання, слід
рішуче йти на зниження податкового тиску і, що не менш важливо, на
максимальне спрощення процедур податкового адміністрування. А це
значною мірою залежатиме від прийняття Податкового кодексу, що
добре було б зробити вже у першому півріччі 2000 р. З урахуванням
наявних розбіжностей щодо проекту Податкового кодексу потрібно у
невідкладному порядку утворити узгоджувальну комісію, яка змогла б
упродовж 1,5 - 2 місяців внести відповідні пропозиції до Верховної
Ради.
По-друге. Потрібні глибокі якісні зміни у відносинах між
Урядом та головними розпорядниками бюджетних коштів. Насамперед
такі:
- усі бюджетні та позабюджетні кошти бюджетних установ
повинні бути підзвітні, тобто громадськість має знати, на що і як
вони витрачаються;
- кількість головних розпорядників бюджетних коштів повинна
бути приведена у відповідність з головними функціями держави;
- потрібно заборонити сплату податків, в т. ч. пенсійних
внесків, негрошовими засобами, заборонити реструктуризацію та
списання боргів. Це дозволить бюджетним установам розраховуватися
з суб'єктами економіки грошима. Будь-які відступи від цього
неприпустимі.
По-третє. Має змінитися і політика бюджетних видатків.
Власний досвід попередніх років доводить, що намагання збільшити
видатки бюджету призводять лише до зростання боргів держави.
Відповідно у процесі реформування бюджетних видатків слід
передбачити істотне зменшення всіх видів бюджетної підтримки
збиткових підприємств і концентрацію бюджетних асигнувань на
функціях соціального захисту населення та розвитку соціальної
сфери - медицини, освіти, а також науки, житлового будівництва для
соціально незахищених верств населення, зміцнення оборони держави
та правопорядку. Підтримка виробництва має здійснюватися не через
прямі дотації збитковим підприємствам, а шляхом стимулювання
споживчого попиту населення, розширення платоспроможності
внутрішнього ринку.
По-четверте. Весь обсяг бюджетних та позабюджетних ресурсів,
що спрямовується у реальний сектор економіки, слід виділяти лише
на кредитній та конкурсній основі. Для цього треба створити
Державний банк реконструкції та розвитку.
Реалізація у повному обсязі заходів грошово-валютної та
бюджетної політики має створити достатні економічні передумови
органічного поєднання стабілізації грошової одиниці з політикою
економічного зростання та утримання на цій основі на припустимому
рівні інфляційних процесів. Згідно з довгостроковими прогнозами,
зростання споживчих цін не перевищуватиме в період 2000 - 2001 рр.
в середньому за рік 15,2%, у 2002 - 2004 рр. - 6,9%.
Обмеження боргової
залежності держави
Успішне вирішення всього комплексу завдань економічної та
соціальної політики на 2000-2004 рр. значною мірою залежатиме і
від ефективної реалізації заходів, пов'язаних з упередженням
дальшого нарощування державного боргу України, особливо
зовнішнього. На кінець 1999 р. зовнішній борг дорівнював 12,4
млрд. дол. З урахуванням девальвації гривні його співвідношення
до ВВП стрімко зростає: у 1997 р. вона становила 22,9% ВВП, у 1998
р. - 41,8, у 1999 р. - 54,2 %.
Ми наблизилися до критичної межі, за якою, і це засвідчує
світовий досвід, країна втрачає практичні можливості вибратися з
боргової ями, перетворюється на хронічного боржника. Добре відома
і особлива складність цієї проблеми для України. Наші зовнішні
боргові зобов'язання є короткостроковими: основні платежі за ними
припадають на 2000-2001 рр. В результаті потреби у додаткових
запозиченнях весь час зростатимуть, а можливості їх отримання -
звужуватимуться. Відповідно кредити ставатимуть все дорожчими. Усе
це посилює загрозу не лише зовнішнього дефолту, а й втрати
Україною можливості проводити політику, яка б відповідала
національним інтересам.
Основними причинами такої ситуації є тривала економічна
криза, незбалансованість державних фінансів, хронічна
дефіцитність платіжного балансу, відсутність ефективної
енергозберігаючої політики, непривабливість інвестиційного
клімату для іноземних інвесторів та значний відтік за кордон
національного капіталу. Водночас потрібно визнати серйозні
недоліки та прорахунки у фінансовій, грошовій та валютній
політиці Уряду (Міністерства фінансів) і НБУ, штучність
фінансової "піраміди", що сформувалася впродовж 1996-1998 рр., не
завжди кваліфіковані дії фінансових та банківських органів у
здійсненні політики внутрішніх та зовнішніх запозичень, їх
обслуговуванні.
З урахуванням цих обставин перед новим складом Уряду стоїть
завдання вжити ефективних заходів для обслуговування поточних
боргових зобов'язань 2000-го та 2001-го рр. і виробити разом з
Верховною Радою та НБУ узгоджену стратегію держави у питаннях
зовнішніх запозичень і шляхів їх поетапного зменшення. Ставиться
завдання зменшити частку зовнішнього боргу з 58% ВВП у 2000 р. до
54% у 2002 та 46% - у 2004 р. Це ключова проблема економічної
політики держави на наступні п'ять років.
При вирішенні цього завдання потрібно виходити з того, що
проблема зовнішнього боргу поєднує в собі надзвичайно широкий
спектр економічних перетворень. Маю на увазі не тільки прийняття
реалістичного бюджету, а й здійснення додаткових заходів,
спрямованих на забезпечення надійної стабілізації валютного ринку,
удосконалення структури зовнішньоторговельного балансу,
відпрацювання механізмів повернення з-за кордону національного
капіталу, сприяння прямим іноземним інвестиціям, в т. ч. і в
об'єкти приватизації, утвердження ефективної системи страхування
від інвестиційних ризиків тощо.
Невідкладними заходами вирішення даного питання є:
По-перше. Продовження у 2000-2001 рр. співпраці з МВФ за
програмою розширеного фінансування, а також із Світовим банком та
Європейським банком реконструкції та розвитку. Забезпечення повної
прозорості відносин України з міжнародними фінансовими
інституціями.
По-друге. Законодавча заборона використання зовнішніх
запозичень держави для фінансування поточних бюджетних витрат.
Відмова держави від отримання дорогих короткотермінових кредитів.
По-третє. Досягнення домовленості між Урядом і Національним
банком щодо перегляду на довгостроковий період умов обслуговування
і погашення короткострокових ОВДП, що утримуються НБУ.
По-четверте. Визначення та реалізація процедур непрямого
обміну державних активів на зовнішні боргові зобов'язання.
По-п'яте. Анулювання виданих у 1999 р. гарантій Уряду, під
які не отримано кредити або матеріальні цінності. Створення
жорсткого режиму забезпечення відшкодування суб'єктами
господарювання своїх зобов'язань перед державою, які виникли у
зв'язку з виконанням державних гарантійних платежів.
Для цього необхідно: прирівняти зазначені боргові
зобов'язання до податкової заборгованості із задіянням відповідних
важелів їх стягнення; конвертувати зазначені зобов'язання в
іноземну валюту за курсом на дату виконання зобов'язання; ввести
відсотки за надання урядових гарантій.
По-шосте. Перехід на внутрішні запозичення в іноземній валюті
у населення (на пред'явника) та у юридичних осіб через їх
оформлення надійними цінними паперами. Розміщення зазначених
запозичень має здійснюватися на основі рішення Верховної Ради.
По-сьоме. Забезпечення максимальної прозорості сфери
управління державним боргом, утвердження механізмів, які
унеможливлювали б її криміналізацію.
З урахуванням невідкладності вирішення порушених проблем
Президент України ініціюватиме розгляд Верховною Радою у
невідкладному порядку проекту Закону "Про державний борг України",
а також Закону "Про Основні засади державної політики по
управлінню державним боргом України на 2000-2004 рр.", яким мають
бути визначені реальні кроки у поетапному зменшенні розмірів
державного боргу України.
Подолання корупції
та тіньової економіки
Визначальним завданням державної політики є максимальна
концентрація зусиль усіх гілок влади та органів місцевого
самоврядування на комплексному здійсненні радикальних економічних,
правових, організаційних та силових заходів щодо рішучого
обмеження корупції та тіньової економічної діяльності. За
експертними оцінками, нині частка тіньової економіки фактично
зрівнялася з офіційною. Зростають масштаби нелегального експорту
капіталу та позабанківського грошового обігу: якщо у 1994 р.
частка неконтрольованої грошової маси складала 24,7%, то нині -
44,4%, тобто суму в 8,6 млрд. гривень.
Тіньова економіка веде до значних втрат бюджетних ресурсів,
завищення рівня оподаткування, глибокого розмежування людей за
рівнем доходів, унеможливлює створення сприятливого інвестиційного
середовища, дестабілізує грошовий обіг, керованість
соціально-економічними процесами.
Найнебезпечнішим є зрощування тіньового капіталу з державним
апаратом, зростання його корумпованості. Посилюється вплив
тіньового капіталу на різні сфери політичного життя, зокрема
діяльність партій, народних депутатів, регіональних владних
структур та органів місцевого самоврядування, засоби масової
інформації. Все це підриває авторитет системних перетворень,
міжнародний імідж держави, загрожує національній безпеці.
Проблему подолання тінізації економіки та її корумпованості
не можна вирішити разовими, епізодичними заходами. Це має бути
цілісна система дій, спрямована передусім на викорінення причин та
передумов цих явищ та процесів. Не можна також покладатися
виключно на силові методи, які можуть дати лише тимчасовий ефект.
Наша стратегічна мета полягає у тому, щоб забезпечити суттєве
зниження рівня тінізації української економіки шляхом легалізації
тіньових капіталів і розширення таким чином обсягів і темпів
зростання національного багатства. А це можливо за умови
встановлення в Україні сприятливого клімату для розвитку
національного підприємництва та відновлення стійкого економічного
зростання.
Активна політика подолання корумпованості та тінізації
економічних процесів має ініціюватися перш за все органами
виконавчої влади. На нинішньому етапі розвитку це має бути
визначальним напрямом діяльності Уряду, кожного міністерства,
органів виконавчої влади на місцях. Головним є розмежування влади
та фінансів, усунення можливостей зміцнення корумпованого
капіталу, його зрощення з державною бюрократією. Це стосується як
загальнодержавного, так і місцевого рівнів економічних відносин.
Особливо важливим є забезпечення стабільної, прозорої та
зрозумілої кожному громадянину державної економічної політики,
запровадження відкритих консультацій органів виконавчої влади з
представниками суб'єктів господарювання, поширення правдивої
інформації про реальну економічну ситуацію, внутрішній та
зовнішній ринки, кон'юнктурні процеси, законодавчу і нормативну
базу тощо.
Надзвичайно важливо забезпечити стабільність законодавства,
якнайшвидше усунення наявних в ньому суперечностей та
невизначеностей, запровадження (як це передбачено Національною
програмою боротьби з корупцією) кримінологічної експертизи
законопроектів. Найважливішими заходами у цьому напрямі мають
стати:
По-перше. Забезпечення надійного правового захисту всіх форм
власності і насамперед приватної, в т. ч. на землю як однієї з
основ ринкової економіки. Утворення в системі органів юстиції
державної системи реєстрації прав на нерухоме майно. Якнайшвидше
прийняття Цивільного кодексу України, а також законів "Про
декларування майнового стану" та "Про декларування доходів", що
дасть можливість встановити цивілізований контроль за набуттям
права власності і рухом капіталу.
По-друге. Забезпечення балансу між доходами і зобов'язаннями
держави, прозорості та ефективної контрольованості бюджетного
процесу, утвердження податкової системи, яка активно сприяла б
легалізації економіки. Встановлення порядку, за яким закупівля
товарів (робіт, послуг) за рахунок державних коштів може
здійснюватися виключно на конкурсній основі.
По-третє. Уникнення появи та функціонування фіктивних фірм,
за допомогою яких здійснюється переважна більшість правопорушень у
сфері оподаткування; законодавче врегулювання питання про
кримінальну відповідальність за навмисне банкрутство та
легалізацію злочинних коштів.
По-четверте. Невідкладне прийняття Закону "Про кредит" і
запровадження на його основі чіткої системи укладання договорів
про позики, обов'язкову заставу майна позичальника та посилення
його відповідальності за допущені порушення кредитної угоди.
По-п'яте. Законодавче врегулювання умов амністії при
легалізації тіньових капіталів та їх інвестуванні в економіку
України.
По-шосте. Заснування в Україні адміністративної юстиції як
ланки судочинства, яка дозволить громадянам більш ефективно
захищати свої права та законні інтереси, що порушуються
чиновниками. Утворення громадської інституції - Національного
антикорупційного комітету при Президентові України. Заснування в
усіх регіонах України громадських приймалень зазначеного Комітету.
По-сьоме. Підвищення уваги до правової освіти громадян та
правової інформатизації. Основні зусилля у цій сфері необхідно
перенести у регіони, піднести роль міжвідомчих комісій з питань
правової освіти та пропаганди.
По-восьме. Прийняття Верховною Радою Кримінального та
Кримінально-процесуального Кодексів.
Розвиток внутрішнього ринку
У контексті нової стратегії особливої ваги набуває загальна
орієнтація політики економічного зростання. З урахуванням світової
кон'юнктури Україна не може розраховувати на виключну
пріоритетність розвитку експортного потенціалу та суто зовнішню
орієнтацію відповідної політики. Забезпечення сталого економічного
зростання можливе за умов всебічного розвитку внутрішнього ринку.
Уряд повинен опрацювати і здійснити у 2000-2004 рр.
Комплексну програму розвитку внутрішнього ринку, яка має бути
спрямованою на забезпечення випереджаючого зростання внутрішнього
споживання, підвищення його частки в структурі ВВП. Слід виходити
з того, що в Україні є всі необхідні об'єктивні передумови
розв'язання цієї проблеми.
Йдеться по суті про реалізацію комбінованої моделі
економічного зростання як з внутрішньою, так і з зовнішньою
спрямованістю. Вона передбачає систему стимулюючих заходів,
спрямованих на випереджаюче зростання внутрішнього споживання,
підвищення його частки в структурі ВВП. Переорієнтація значної
частки економіки на внутрішній ринок передбачає:
По-перше. Випереджаюче зростання платоспроможного попиту
населення, в т. ч. за рахунок погашення заборгованості з
заробітної плати, пенсій та інших соціальних виплат. Показово, що
зростання відповідних виплат за останній рік не привело до
порушення відносної цінової рівноваги.
У зростанні платоспроможного попиту населення особливе
значення має зміцнення позицій середнього класу, в т.ч. за рахунок
розвитку малого бізнесу та фермерства.
По-друге. Поглиблення загальної лібералізації економіки,
перехід усіх суб'єктів господарювання на повне самофінансування,
посилення ринкової конкуренції, удосконалення банківських послуг,
зниження вартості кредитів, розширення інструментальної бази
національної платіжної системи.
По-третє. Підвищення рівня збалансованості виробництва,
створення замкнутих технологічних циклів (з виробництвом кінцевої
продукції), переорієнтація машинобудування, металургійної та
хімічної промисловості на повніше задоволення з урахуванням
ринкової кон'юнктури потреб власної міжгалузевої кооперації.
По-четверте. Розширення внутрішнього ринку
високотехнологічної продукції. Воно включає державне стимулювання
енергозбереження, розвиток літакобудування через механізми
фінансового лізингу, здійснення технічного переозброєння Збройних
сил та правоохоронних органів за рахунок продукції вітчизняного
виробництва, реалізацію державних програм розвитку виробництва
медпрепаратів та медичної техніки, комп'ютеризації середніх шкіл,
технічного та технологічного переоснащення навчального процесу у
вищих навчальних закладах тощо.
По-п'яте. Задоволення зростаючого платоспроможного попиту у
галузі сучасних інформативних послуг (інформатики,
телекомунікацій, індустрії звуко- і відеозапису, фінансових
послуг, програмного забезпечення, випуску комп'ютерів, оргтехніки,
електронного зв'язку). Реалізацію цього попиту мають забезпечувати
не стільки іноземні, скільки національні підприємства. Їх розвиток
потрібно стимулювати, ширше залучати для цього іноземних
партнерів, створювати необхідні валютно-фінансові, правові та
організаційні передумови.
По-шосте. Створення умов для платоспроможності аграрного
сектора економіки, його товарності, подолання системи бартерного
обміну, введення в економічний обіг земельних ресурсів,
забезпечення структурно-майнових змін у відносинах між суб'єктами
сільськогосподарського виробництва.
Разом з удосконаленням аграрного сектора потребує всебічного
розвитку сфера його сервісного обслуговування та
матеріально-технічного забезпечення. Свого часу замість
модернізації та технологічного оновлення вітчизняних підприємств
перевага надавалася імпорту зарубіжної сільгосптехніки під урядові
гарантії. Це була помилка, яка нині виправляється. За останні роки
суттєво оновлено номенклатуру виробництва вітчизняної
сільгосптехніки. Така політика має бути продовжена у 2000-2004 рр.
По-сьоме. Прискорення житлового будівництва, яке намічається
на 2000-2004 рр. Це забезпечить додатковий попит на будівельні
матеріали, меблі, засоби зв'язку і телекомунікацій,
електротехнічні вироби, побутову техніку, теле-, відеоприлади і
компоненти до них, послуги будівництва, транспорту, сервісу та
інші.
По-восьме. Поступове збільшення фінансування будівництва і
модернізації загальноекономічної інфраструктури
(транспортно-комунікаційних систем, зв'язку, електропередачі,
енергетичних комплексів, комунально-побутових об'єктів, системи
утилізації відходів і відновлення природи), перехід у цій сфері до
змішаного багатоджерельного фінансування, створення тут значної
частини нових робочих місць.
Завдання інвестиційної
стратегії
Досягнення стратегічної мети - стабільного
соціально-економічного розвитку - потребує нарощування
інвестиційних ресурсів, послідовного збільшення частки капітальних
вкладень у ВВП, поліпшення структури інвестиційних джерел та
оптимізації напрямів їх вкладення. З цією метою Уряд має
забезпечити ефективну реалізацію довготермінової стратегії
розвитку інвестиційного потенціалу, його ефективне використання
передусім для створення високопродуктивних робочих місць.
Завдання полягає в тому, щоб забезпечити стимулювання
процесів нагромадження й ефективного використання інвестиційних
ресурсів відповідно до визначених пріоритетів економічного
зростання, зокрема перспектив інноваційного розвитку. Передумовою
для цього має стати макроекономічна стабільність, що сприятиме
акумулюванню внутрішніх і зовнішніх ресурсів шляхом підвищення
довіри інвесторів до економічної політики та зменшення рівня
ризику інвестування.
Для нормалізації процесу відтворення норма чистих заощаджень
повинна зрости не менше як до 20% ВВП. Інструментами реалізації
цього завдання можуть стати:
- послаблення податкового навантаження на товаровиробників;
- інтенсивне оновлення основних фондів шляхом вдосконалення
амортизаціїної політики та за рахунок прибутку підприємств;
- всебічний розвиток системи лізингу машин і обладнання;
- зменшення витратного навантаження на економіку з боку
незадіяних виробництв, виведення з експлуатації фізично зношених
основних фондів;
- запровадження ефективної системи страхування інвестиційних
ризиків шляхом створення державних та недержавних страхових
компаній за участю іноземних інвесторів;
- узгодження грошово-кредитної та бюджетно-податкової
політики із завданнями інвестиційної стратегії;
- передача об'єктів соціально-культурної сфери з балансу
підприємств на баланс місцевих органів виконавчої влади;
- широке залучення іноземних інвестицій.
Значний потенціал інвестиційних ресурсів мають домашні
господарства. У країнах з розвинутою ринковою економікою чверть
національних заощаджень формується за рахунок цього джерела. Уряд
має забезпечити впровадження системи заходів для посилення довіри
населення до вітчизняних кредитно-фінансових установ шляхом
гарантування повного збереження коштів та одержання сталого
відсоткового доходу. Верховна Рада повинна прискорити прийняття
нової редакції Закону "Про фонд гарантування вкладів фізичних
осіб".
Дальшого розвитку мають набути фінансова інфраструктура,
медичне і соціальне страхування, страхування приватного житла,
транспортних засобів, емісія цінних паперів для продажу населенню,
підтримка приватних інвестицій у житлове будівництво.
Потрібно відновити інвестиційну діяльність держави. Перевага
у визначенні напрямів державного інвестування повинна надаватися
виробництвам, що формують "точки зростання", а також галузям, які
забезпечують створення інфраструктури, наукоємним і
високотехнологічним виробництвам.
Державні інвестиції слід використовувати як засіб створення
первинних умов для залучення приватних та іноземних інвестицій у
розвиток пріоритетних галузей. Особливої уваги вимагають
інвестиційні проекти зі змішаним фінансуванням - з використанням
державної частки інвестицій як гарантії цільового спрямування
інвестиційних ресурсів та можливістю дальшої приватизації.
Активна регіональна політика
У тісному поєднанні з адміністративною реформою має
розглядатися розв'язання проблем регіональної політики. Така
політика передбачає створення ефективно діючої системи влади та
управління в центрі і в регіонах, фінансово-економічне та
нормативно-правове забезпечення останніх на основі оптимального
поєднання загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів.
Державна регіональна політика спрямовуватиметься на надання
істотного динамізму регіональному соціально-економічному розвитку
шляхом більш повного та ефективного залучення в господарський обіг
ресурсного потенціалу регіонів, використання переваг
територіального поділу і кооперації праці на основі розширення
повноважень і підвищення відповідальності місцевих органів
виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за вирішення
поточних і перспективних проблем територій.
Ключовими завданнями регіональної політики мають стати:
По-перше. Запровадження механізмів стимулювання соціального
та економічного розвитку депресивних територій. Ця проблема,
успадкована нами від попередніх часів, нині поглибилася. Якщо у
1991 р. диференціація між максимальним і мінімальним значенням
показника випуску промислової продукції на душу населення у
регіонах складала 2,2 раза, то у 1999 р. - вже 12 разів. Частка
п'яти найменш промислово розвинених регіонів в загальному обсязі
виробництва скоротилася відповідно з 7,7 до 3,2%. Співвідношення
між доходами на душу населення становить 6,5 раза, між
надходженнями податків - 9 разів.
Здійснення економічної та соціальної політики, спрямованої на
поетапне подолання зазначеної диференціації, має бути віднесене до
найважливіших державних пріоритетів на наступні п'ять років і
більш віддалену перспективу. Цій проблемі треба надати офіційного
статусу. Кабінет Міністрів повинен у першому півріччі 2000 р.
опрацювати і подати на розгляд Верховної Ради проект закону про
прискорення соціального та економічного розвитку депресивних
територій.
По-друге. Делегування значної частини управлінських функцій у
регіони, істотне посилення їх ролі та відповідальності у вирішенні
всього комплексу завдань ринкових перетворень, проблем соціальної
політики, економічного та науково-технічного розвитку, розвитку
духовної сфери. Особливе значення у цьому мають відіграти:
- заснування у 2000 р. розгорнутої мережі регіональних
агентств розвитку;
- реформування міжбюджетних відносин, забезпечення (починаючи
з 2001 р.) гарантованої мінімальної доходної бази місцевих
бюджетів, запровадження механізмів заінтересованості органів
регіонального управління та місцевого самоврядування у зміцненні
місцевих фінансів шляхом закріплення за місцевими бюджетами на
довгостроковій основі часток загальнодержавних податків і
трансфертів та започаткування стратегічного бюджетного
планування. Прийняття Верховною Радою Закону "Про місцеві податки
і збори";
- розширення прав та відповідальності регіонів у здійсненні
завдань земельної реформи, управління державним сектором
економіки, стимулювання підприємництва та поглиблення
міжрегіонального і прикордонного співробітництва.
По-третє. Запровадження (з 2001 р.) єдиних мінімальних
соціальних стандартів та дієвих механізмів соціального захисту
населення незалежно від економічних можливостей регіонів. Перехід
до складання місцевих бюджетів на основі гарантованих фінансових
нормативів.
По-четверте. Реалізація у кожному регіоні комплексних
трирічних програм досягнення продуктивної зайнятості.
По-п'яте. Здійснення у 2003-2004 рр.
адміністративно-територіальної реформи. Передбачається, що у 2000
р. буде утворено Державну комісію з розробки, підготовки та
проведення в Україні реформи адміністративно-територіального
устрою.
По-шосте. Важливим заходом у контексті державної регіональної
політики має стати запровадження в Україні двопалатного
парламенту. Це питання потребує законодавчого врегулювання.
Удосконалення зовнішньоекономічної діяльності
У контексті нової стратегії особливої ваги набувають питання
дальшого удосконалення зовнішньоекономічної діяльності,
забезпечення інтегрування української економіки в структури
світового економічного простору, міжнародного поділу праці,
прискореної адаптації економічних, правових та інституціональних
структур України до міжнародних стандартів, зокрема стандартів
Світової організації торгівлі (СОТ) та ЄС, активної участі нашої
держави у міжнародних економічних, науково-технічних та інших
організаціях, тісної взаємодії з ними.
Входження України у світовий економічний простір можливе лише
на базі відкритості економіки з одночасним застосуванням комплексу
заходів щодо захисту внутрішнього ринку. Сценарій відгородження
від зовнішнього світу, який відстоюється деякими політичними
силами, є небезпечним і безперспективним.
Сучасні процеси глобалізації вимагають від України якомога
ширшого залучення її в міжнародну торговельну систему. Особливого
значення набуває остаточне вирішення питань, що стосуються вступу
України до СОТ та втілення в життя положень Угоди про партнерство
і співробітництво з ЄС. Це сприятиме більш повній реалізації, з
одного боку, експортного потенціалу українських підприємств (не
лише кількісно збільшити обсяги експорту, а й змінити його
структуру), з іншого - залученню іноземних інвестицій.
Є гостра потреба в розробці та здійсненні Державної програми
стимулювання експорту продукції, в т.ч. продукції
високотехнологічних виробництв. Навіть з урахуванням того, що
наслідки реалізації такої програми повною мірою виявляться лише
через 3-5 років, необхідно цілеспрямовано створювати передумови
"прориву" у цих напрямах. Водночас потребує вирішення питання щодо
налагодження ефективної експортної інфраструктури вітчизняних
підприємств та їх об'єднань. Йдеться про формування розгалуженої
системи збуту товарів і послуг за кордоном шляхом створення мережі
торгових представництв, комерційних агентів, оптових складів,
виставкових центрів та інших структур, які забезпечуватимуть
маркетингову і рекламну підтримку експорту українських товарів та
послуг.
Дальшого вдосконалення потребує митна служба.
Уряд повинен розробити додаткові заходи, спрямовані на
здійснення політики активного стимулювання іноземних інвестицій,
залучення їх у сферу приватизації, спрощення візового режиму для
іноземних інвесторів, закріплення прав інвесторів на придбання у
власність земельних ділянок, на яких розміщуються об'єкти
інвестування. Має бути реалізована програма оздоровлення
Експортно-імпортного банку України, підвищення його впливу на
здійснення основних завдань зовнішньоекономічної політики.
Зовнішньоекономічна діяльність України має залишатися
багатовекторною. Потрібно не лише закріпити, а й забезпечити
дальше посилення її геополітичної диверсифікації, акцентуючи увагу
(з урахуванням визначених пріоритетів) на європейському напрямі,
посиленні економічного співробітництва зі США. Це дуже важливо,
враховуючи завдання інноваційного розвитку.
Набуватиме розвитку регіональне співробітництво України.
Йдеться про зміцнення ролі й позицій нашої держави у
Центрально-Східній Європі, насамперед відносинах з Польщею,
забезпечення нашої участі в практичній реалізації проектів і
програм в рамках Пакту стабільності для Південно-Східної Європи та
Центральноєвропейської ініціативи, проведення роботи щодо дальшого
розвитку Балто-Чорноморського процесу, посилення практичної
співпраці в рамках регіональних організацій. Особливої ваги
набуває співробітництво України з Центральноєвропейською
Асоціацією вільної торгівлі.
Принципово нові можливості у зовнішньоекономічних відносинах
відкриваються у зв'язку з підписанням Договору про дружбу
( 643_006 ), співробітництво і партнерство між Україною і
Російською Федерацією, прийняттям Програми економічного
співробітництва на 1998-2007 рр. ( 643_091 ). У цьому контексті
поглиблення зовнішньоекономічних зв'язків з Росією розглядається
як важлива складова стратегії економічного зростання.
Україна стимулюватиме поглиблення економічних зв'язків з
іншими країнами СНД, зокрема співробітництво у науково-технічній
сфері, задіяння у повному обсязі механізмів вільної торгівлі і
виробничої кооперації, розвиток прикордонної інфраструктури та
систем прикордонного інформаційного зв'язку.
Повинен бути задіяний наявний потенціал
торговельно-економічного та науково-технічного співробітництва
України з її традиційними партнерами в країнах Азії та
Азіатсько-тихоокеанського регіону, зокрема з Китаєм, Індією,
В'єтнамом, Республікою Корея та іншими державами. Потребують
активізації зовнішньоекономічні зв'язки з країнами Африки та
Латинської Америки.
IV. ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ
НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ
Для України є лише один можливий шлях довгострокового
стабільного зростання. Це розширення внутрішнього ринку та
підвищення конкурентоспроможності національної економіки, її
окремих виробництв та галузей. У цьому контексті всі дії Уряду,
окремих міністерств, інших центральних органів виконавчої влади,
їх структурна, бюджетна, фінансова, а також макроекономічна
політика оцінюватимуться Президентом України за єдиним критерієм -
підвищення конкурентоспроможності економіки держави.
Це завдання має реалізуватися через:
- нову стратегію наукової та промислово-інноваційної
політики;
- запровадження надійної системи енергозабезпечення та
енергозбереження;
- перетворення АПК у високоефективний сектор економіки;
- утвердження України як транзитної держави, розвиток
інформативних систем.
Стратегія наукової та промислово-інноваційної
політики
Основна мета промислово-інноваційної політики - забезпечення
модернізації та структурної перебудови виробничого потенціалу,
зниження його енерго- та матеріалоємності, підвищення
конкурентоспроможності.
Утвердження нової інноваційної стратегії не може
здійснюватися шляхом відтворення старої науково-технічної
політики. Завдання полягає в тому, щоб розробити і впровадити (в
т. ч. через структури цільових програм) нові мотиваційні механізми
інноваційного процесу, забезпечити його комерціалізацію,
спрямованість на задоволення ринкового попиту.
Водночас фінансування інноваційних пріоритетів не може
будуватися лише на комерційних засадах. Разом з економічним
потрібно враховувати і національно-стратегічний, геополітичний,
культурологічний та інші аспекти реалізації цих пріоритетів, що
передбачає забезпечення оптимального зв'язку кредитної,
фінансової, промислової та науково-технологічної політики. Тільки
такий зв'язок здатний забезпечити відтворення інноваційного
процесу, стимулювання технологічних нововведень і технічних
зрушень у різних сферах економічного розвитку, загальну
активізацію інвестиційної діяльності.
Реалізація завдань промислово-інноваційного розвитку
української економіки передбачає:
По-перше. Прийняття Програми структурної перебудови економіки
України на 2001-2004 рр. забезпечить реалізацію головних
пріоритетів економічного розвитку, вирішальним серед яких є
конкурентоспроможність національної економіки.
По-друге. Застосування стосовно високотехнологічних
виробництв програмно-цільових методів економічного управління.
Повоєнний досвід країн Західної Європи та Японії підтверджує цей
висновок. Йдеться про реалізацію вже існуючих державних, програм,
пов'язаних із створенням нових поколінь літаків, ракетоносіїв,
виробництвом окремих видів озброєнь і військової техніки,
розвитком комп'ютерної індустрії, суднобудування, супутникових
технологій тощо.
Розвиток зазначених галузей, які завдяки своїй наукоємності
та високій технологічності вже зараз фактично є в Україні
інноваційними лідерами, має відіграти відчутну стимулюючу роль у
технологічному оновленні інших сфер національної економіки.
Імпульси інноваційного розвитку отримають металургія, хімія,
приладобудування, електроніка, електротехніка та інші галузі.
По-третє. Реалізація Комплексної державної програми з
енергозбереження.
По-четверте. Розвиток на основі сучасних та світових
досягнень національної інформаційної інфраструктури, створення та
використання перспективних інформаційних технологій,
телекомунікаційних мереж, засобів інформатики та систем зв'язку.
Україна має значний, визнаний у світі, науково-технологічний
потенціал та фундаментальні дослідження у цих галузях.
Особливу увагу слід приділити розвитку мережі "Інтернет" в
Україні.
Важливе значення має запровадження стимулів до створення та
практичного застосування нових речовин та матеріалів із заданими
властивостями, в т. ч. стратегічних матеріалів для електронної
промисловості.
По-п'яте. Розвиток біологічної галузі, яка також має
унікальний науково-технологічний потенціал. За умов державної
підтримки та розвитку відповідної інфраструктури Україна зможе
забезпечити вихід на світовий ринок зі зразками
конкурентоспроможної біологічної продукції, які не мають аналогів
у світі. Йдеться про виробниче впровадження нових біотехнологій, у
т. ч. для сільського господарства, переробних галузей, легкої та
харчової промисловості, виробництва ліків, діагностичних
препаратів, очищення від радіоактивних забруднень тощо.
По-шосте. Утворення фінансово-промислових груп, у т. ч.
транснаціональних, а також горизонтальних та вертикальних
холдингових компаній, науково-технічних центрів, технополісів,
технопарків тощо. У перспективі ці структури мають утворити
основний стрижень науково-технологічного та інноваційного процесу.
Окремі з них можуть розвиватися через механізми вільних
економічних та офшорних зон. Визначення мережі та здійснення
організаційних заходів, спрямованих на утвердження таких структур,
повинне розглядатися як одне з ключових завдань Уряду на найближчі
роки.
Водночас слід активно сприяти розвитку венчурного бізнесу, як
одного з найважливіших елементів інноваційної системи. Необхідно
якомога повніше реалізовувати потенціал малих і середніх
підприємств, що займаються ризикованими науково-технологічними
проектами. Від цього значною мірою залежить сучасне і майбутнє
вітчизняної економіки.
По-сьоме. Здійснення Урядом заходів щодо стимулювання
експортної орієнтації високотехнологічних виробництв. Водночас
пріоритетною має стати політика розширення внутрішнього ринку
високотехнологічної продукції.
По-восьме. Інституційне забезпечення державної інноваційної
політики:
- посилення координації фундаментальних досліджень в
академічному, вузівському та галузевому секторах науки;
- удосконалення чинної та розробка нової нормативно-правової
бази забезпечення ефективного захисту прав на об'єкти
інтелектуальної власності;
- створення сучасної патентно-інформаційної бази та
довідково-пошукового апарату до неї з використанням світових
досягнень інформатики в патентній технології;
- визначення державної політики приватизації установ
науково-технічної сфери;
- адаптація та наближення до європейських стандартів системи
стандартизації та сертифікації, а також системи державної
статистики науково-технічного прогресу;
- запровадження системи стимулювання кооперації науки і
виробництва, механізмів регіональної підтримки науково-технічної
діяльності;
- створення галузевих та регіональних центрів трансферу
високих технологій;
- сприяння міжнародному співробітництву в інноваційній сфері,
її інформаційному та консалтинговому забезпеченню, розвитку
трансферу технологій.
Політика енергозабезпечення та енергозбереження
Суспільне виробництво України є одним з найбільш енергоємних
у Європі. Незважаючи на те, що вона імпортує понад 41% від
загального обсягу споживання паливно-енергетичних ресурсів,
ефективність використання енергії дуже низька. Вона приблизно у
шість разів нижча, ніж у країнах з подібним рівнем доходів і ще
більшою мірою - від рівня країн з розвиненою економікою. Якщо в
Німеччині енергоємність ВВП складає 0,19 кілограма умовного палива
на долар, то в Україні - 1,91. Як наслідок, нині в нашому
енергосекторі склалася по суті критична ситуація. Без її
поліпшення неможливий не тільки прогрес в економіці, а й її
загальна стабілізація.
Проблеми в енергозабезпеченні органічно пов'язані з наявними
в українській економіці кризовими процесами, в концентрованому
вигляді відбивають їх сутність та багатоаспектність. Це потребує і
комплексних підходів до розв'язання цих проблем.
До особливо гострих з них відносяться неплатежі та
бартеризація розрахунків, відсутність конкурентного ринку.
Деформованість енергоринку веде до цінових диспропорцій, значного
здорожчання енергетичних ресурсів, перерозподілу прибутків від
енергокомпаній до посередників, масових зловживань.
Водночас енергетична проблема в Україні не зводиться лише до
питань енергоринку, хоча вона дуже дає про себе знати. Виключну
актуальність мають проблема енергозбереження, реалізація Державної
програми з цих питань. Завдання Уряду - запровадити ефективні
економічні стимули енергозбереження.
Ситуація на енергоринку тісно пов'язана з системою обліку
енергоспоживання, фінансуванням бюджетних споживачів енергетичних
ресурсів, платоспроможністю населення та суб'єктів господарювання,
доступністю кредитів, диверсифікованістю платіжних інструментів
тощо.
Усе це вимагає від Уряду щорічного опрацювання енергетичного
балансу держави. В основі поточних та стратегічних заходів
розвитку енергоспоживання має бути рішуче поглиблення ринкових
перетворень в паливно-енергетичній галузі, диверсифікація існуючих
та пошук альтернативних джерел енергопостачання з урахуванням
кон'юнктури світового ринку. Для цього потрібно:
По-перше. Послідовне проведення приватизації енергетичної
галузі та належне її правове забезпечення.
По-друге. Реформування системи управління енергетичною
галуззю, гнучке поєднання інструментів державного регулювання та
корпоративного управління, створення високоефективних інтегрованих
паливно-енергетичних компаній.
По-третє. Подолання неплатежів за використані енергоносії та
виключення з практики платежів у немонетарній формі. Помилкою
попереднього складу Уряду було те, що він прагнув робити це суто
адміністративними заходами. Досвід останніх років доводить:
потрібне створення прозорого ефективного енергоринку, формування
на його основі рівноважних міжгалузевих цін. Особливе значення в
цьому має оптимізація політики тарифного та нетарифного
регулювання зовнішньоекономічної діяльності на цьому ринку.
По-четверте. Скасування податкових та інших видів пільг,
передбачених для окремих категорій споживачів енергетичних
ресурсів. Завдання полягає в тому, щоб уже в цьому році перейти на
повне відшкодування споживачами витрат в енергетичному секторі.
Водночас необхідно посилити адресність дотацій громадянам за
споживання енергоресурсів.
По-п'яте. Розвиток власної сировинно-ресурсної бази
паливно-енергетичного комплексу, розширення розвідки та видобутку
запасів нафти та газу.
Ефективної державної підтримки потребує вугільна
промисловість. Останнім часом зупинено багаторічне падіння
видобутку вугілля. У минулому році його приріст склав 4,6 млн.
тонн.
Однак проблема реформування та фінансового оздоровлення
галузі ще лишається дуже складною і гострою. Вугільна
промисловість потребує глибокої реконструкції (у т. ч. і за
рахунок іноземних кредитів), закриття безперспективних шахт, які є
тягарем для економіки держави, уникнення пов'язаних з цим масового
безробіття шахтарів, розвалу соціальної інфраструктури. Потрібно
привести у відповідність з потребами національної економіки
структуру галузі, забезпечити нарощування видобутку дефіцитних
марок вугілля, адаптувати організаційні структури галузі до роботи
в нових економічних умовах. Вимагає невідкладного вирішення
проблема істотного підвищення якості енергетичного вугілля та
організації видобутку метану вугільних родовищ.
Водночас пропонується внести уточнення у стратегію
енергозабезпечення з наданням переваги технічному переоснащенню
теплових електростанцій на базі енергоефективних технологій,
комбінованого виробництва теплової та електричної енергії.
Потрібна державна програма запровадження маневрових ТЕС,
парогазових установок з котлами-утилізаторами, технологій
спалювання вугілля з його газифікацією та в циркулюючому киплячому
шарі тощо. Це дозволить не лише підвищити енергетичну незалежність
країни, а й відкрити перспективу вугільній промисловості, задіяти
відповідні потужності вітчизняного машинобудування, чорної та
кольорової металургії, хімічної промисловості, приладобудування та
будіндустрії, істотно знизити потреби в імпорті природного газу.
Потрібно враховувати і зацікавленість у такій політиці іноземних
інвесторів, а також екологічний аспект цієї проблеми. Втілення в
життя відповідної програми може стати важливим інструментом
розвитку внутрішнього ринку, а відтак і пріоритетом економічної
політики на наступне п'ятиріччя.
Предметом постійної уваги Уряду має бути й атомна енергетика.
Потрібно забезпечити введення в дію енергоблоків АЕС високого
ступеня готовності, модернізацію та реконструкцію діючих
енергоблоків АЕС з метою підвищення їх надійності та безпеки,
здійснення заходів із створення повного циклу виробництва ядерного
палива, розширення випуску обладнання для АЕС та зняття з
експлуатації блоків Чорнобильської АЕС, перетворення об'єкта
"Укриття" на екологічно безпечну систему.
Необхідно забезпечити добудову гідроакумулюючих
електростанцій, підтримку розвитку нетрадиційних і відновлюваних
джерел енергії та малої гідро- і теплоенергетики.
Реформи в аграрному секторі
Держава надаватиме пріоритетного значення розвитку сільського
господарства. Зусилля держави концентруватимуться на відродженні
села, сприянні розвитку і зростанню обсягів аграрного виробництва,
перетворенні АПК у високоефективний, експортоспроможний сектор
економіки. Буде багатим село - обов'язково зростатиме добробут
населення. Усе це передбачає, що агропромисловий комплекс має
стати одночасно й лідером економічних реформ.
Досягнення між Президентом України, Верховною Радою та Урядом
політичного консенсусу у виробленні стратегії дальшого поглиблення
реформ в аграрному секторі - одне з актуальних і невідкладних
завдань на найближчий період.
У питаннях реформування АПК найгострішою є проблема
прискорення земельної реформи. Потрібно довести до логічного
завершення проголошений у жовтні 1994 р. основний принцип
реформування земельних відносин: земля повинна належати тим, хто
її обробляє, мати власника і господаря.
Ми вже пройшли значну частину шляху до утвердження приватної
власності на землю. Селяни стали власниками земельних паїв, однак
отримані ними сертифікати не забезпечують реалізацію права
володіння, користування та розпорядження приватною власністю на
землю у повному обсязі. Тут зупинилися на півдорозі, що вкрай
небезпечно. Основне завдання аграрної реформи - запровадження
дійового мотиваційного механізму докорінної перебудови
сільськогосподарського виробництва, підвищення його якісних
характеристик та ефективності - виявилося нереалізованим. А без
цього марно сподіватися на залучення в АПК серйозних інвестицій на
його технічне та технологічне переоснащення, формування на селі
реального власника, підвищення добробуту та соціального захисту
сільських жителів.
Указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо
прискорення реформування аграрного сектора економіки" ( 1529/99 )
створює вагомі передумови для істотного прискорення ринкових
перетворень на селі, завершення реформування громадського сектора
сільськогосподарського виробництва на основі приватної власності.
Однак визначених Указом норм (за всієї їх значущості)
недостатньо для відчутної зміни на селі ситуації на краще.
Приватна власність і засновані на її підвалинах нові господарства
не запрацюють, якщо не буде створено ефективних механізмів
кредитного обслуговування села, спеціалізованих банківських
інституцій. Зробивши крок до утвердження приватної власності на
землю, потрібно одночасно визначитися і стосовно проблеми
кредитування.
Потрібно вирішити і питання реструктуризації боргових
зобов'язань колективних сільськогосподарських підприємств при їх
реформуванні у приватні підприємства і господарства з орендними
відносинами. Цей крок також може бути ефективним лише за
відповідної системи кредитування.
Таким же нагальним є інституціональне забезпечення реформ та
створення на селі сучасної ринкової інфраструктури.
Потребує суттєвого удосконалення й заснована раніше (державна
за своєю суттю) система лізингу сільгосптехніки. І в цьому питанні
ми повинні дивитися вперед. Через кілька років наявна на селі
техніка стане повністю непридатною для експлуатації. Утвердження
приватної власності на землю створює передумови для відповідних
змін і в механізмах лізингу.
Реформування економічних відносин на селі відбудеться лише за
умов захисту прав власника на землю. Інструменти такого захисту
існують у всіх країнах, де діють відповідні відносини. Слово за
Верховною Радою. Потрібно усунути всі можливі колізії в цьому
питанні.
Вирішення зазначеного комплексу завдань визначає зміст
реформи аграрних відносин, яку ми маємо здійснити в Україні у
максимально стислі строки - за 2000-2001 рр. Її ключовими
напрямами повинні стати:
По-перше. Реальне реформування колективних
сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності.
Держава повинна гарантувати свободу вибору організаційних форм
приватного господарювання, що приходять на зміну КСП.
Визначальними у цьому мають бути вищий рівень персоніфікації
власності, максимальне забезпечення цілісності
господарсько-територіальних комплексів, що забезпечить ефективне
використання землі та майна, розвиток соціальної сфери села.
По-друге. Перехід на земельно-орендні відносини між
власниками землі (земельних паїв) та суб'єктами господарювання. У
цьому процесі необхідно забезпечити:
- обов'язкову платність при використанні землі між суб'єктами
земельних відносин, що стимулюватиме закріплення на землі більш
ефективного господаря, раціональніше її використання та сприятиме
соціальному захисту (через орендну плату) селян - власників землі;
- спрощену процедуру індивідуальної і групової передачі
селянами земельних паїв та майна в оренду приватним формуванням і
введення повідомно-реєстраційного порядку передачі - одержання
земельних паїв в оренду;
По-третє. Розвиток особистих підсобних господарств і
перетворення найбільших із них у товарні господарства селян -
міні- фермерські господарства. За роки незалежності та переходу до
ринкової системи приватний сектор забезпечив відчутне зростання
обсягів виробництва. Його частка у виробництві
сільськогосподарської продукції збільшилася з 29,4 до 59,9%.
Для того, щоб надати більшого простору дальшому розвиткові
цього сектора, потрібно забезпечити:
- безперешкодне вилучення селянами (за їх бажанням) земельних
паїв з КСП та розширення за рахунок цих паїв особистих підсобних
господарств без надання їм статусу юридичної особи (фермерських
господарств) і підвищення таким чином рівня товарності цих
господарств;
- виділення селянам (на отриманий земельний пай) у натурі
майна в рахунок погашення майнового паю, заборгованості із
заробітної плати, а саме: будівель і споруд, приміщень, техніки,
робочої і продуктивної худоби, знарядь праці тощо.
- вирішення питань щодо передачі у власність і користування
земельних ділянок працівникам соціальної сфери села (учителям,
медпрацівникам, працівникам закладів культури та іншим) за рахунок
земель запасу і резервного фонду;
- прискорення організації сільськогосподарських сервісних
кооперативів.
По-четверте. Всебічний розвиток інфраструктури ринку
сільгосппродукції, забезпечення його прозорості, паритетності,
створення рівних умов для конкуренції всіх учасників аграрного
ринку. З цією метою передбачається:
- стимулювання створення селянських (фермерських)
кооперативів та приватних підприємств у сфері агросервісу,
переробки і збуту продукції шляхом поширення на всю сферу
агросервісу системи пільгового оподаткування, яка діє для
сільського господарства тощо;
- забезпечення закупівлі для державних потреб ресурсів і
продукції та їх продаж сільгоспвиробникам виключно через аукціони
й біржі незалежно від власності та розмірів підприємств;
- надання державної підтримки за програмами розвитку
аграрного сектора (племінна справа, селекція тощо) виключно на
конкурентних засадах і на зворотній основі або з пайовою участю
суб'єктів господарювання;
- запровадження ефективних механізмів регулювання
експортно-імпортних операцій, недопущення імпорту неякісних
продуктів та продовольчих товарів, виробництво яких у необхідних
обсягах може здійснювати національний АПК.
По-п'яте. Вдосконалення економічних і фінансово-кредитних
відносин на селі:
- запровадження іпотечного кредитування під заставу землі з
реально діючим механізмом її вилучення у разі неповернення
кредитів;
- заснування Земельного (іпотечного) банку;
- створення механізму фінансових гарантій повернення кредитів
сільгосптоваровиробниками через спеціалізовані структури за
оцінкою платоспроможності та санації підприємств;
- забезпечення адресності підтримки окремих диверсифікованих
галузей виробництва (наприклад, виробництва зерна) за рахунок
цільових позичок (насіння, техніка) під конкретну продукцію;
- запровадження механізмів відповідальності власників та
керівників підприємств і господарств за своєчасну виплату
заробітної плати та дивідендів, а також за розрахунки з державою.
По-шосте. Вдосконалення управління агропромисловим комплексом
та регулювання економічних відносин на ринкових засадах. З цією
метою передбачається:
- розмежувати функції державного управління (форми власності
і господарювання, земельні, майнові та трудові відносини,
структуру управління, розвиток інфраструктури аграрного сектора
тощо) та функції господарського управління (ресурсне забезпечення,
організація виробництва, збут продукції, фінансово-кредитне
забезпечення тощо);
- здійснити на рівні центральних органів виконавчої влади
дальше об'єднання функціонально споріднених інститутів, перевести
на корпоративне утримання галузеві й господарські структури
управління;
- реорганізувати на місцевому рівні управління сільського
господарства в підрозділи (агентства) з реформування та сприяння
розвитку агропромислового комплексу (з покладенням на них
вирішення завдань земельної реформи, розвитку агросервісної
інфраструктури та інфраструктури продовольчого ринку).
Предметом особливої уваги має стати створення сучасної
ринкової системи матеріально-технічного забезпечення
сільськогосподарського виробництва.
По-сьоме. Проведення аграрної реформи потребує суттєвого
удосконалення правового забезпечення.
Кабінет Міністрів зобов'язано внести протягом трьох місяців
на розгляд Верховної Ради зміни і доповнення до Земельного кодексу
України, підготувати і подати у встановленому порядку проекти
законів "Про купівлю та продаж земельних ділянок", "Про земельний
(іпотечний) банк" та "Про особисте селянське господарство".
Водночас Уряду доручено розробити та подати Президентові
України на розгляд:
- Концепцію формування і функціонування аграрного ринку на
2000-2004 рр., в якій передбачити значне обмеження державного
втручання в аграрний ринок, продаж ресурсів та закупівлю продукції
державою (уповноваженими органами) на ринкових засадах (на біржі)
з метою підтримки цін, пропозицій і попиту, та створення
розгалуженої мережі агросервісних та інфраструктурних установ;
- Концепцію розвитку соціальної сфери села;
- Концепцію соціального страхування селян з урахуванням
реального реформування сільськогосподарського виробництва на
засадах приватної власності на землю і майно, приватних або
сімейних форм господарювання на селі.
Утвердження України як транзитної держави.
Удосконалення національної мережі зв'язку
Важливе місце в економічній політиці держави має бути
відведено невідкладному опрацюванню та реалізації Комплексної
програми утвердження України як транзитної держави. Передбачено у
2000-2004 рр. значно активізувати роботу над створенням
(відповідно до міжнародних стандартів) національної мережі
міжнародних транспортних коридорів та її інтегрування у
транспортні системи країн Європи і Азії, Балтійського та
Чорноморського регіонів. Водночас треба спростити порядок перетину
державного кордону України, розширено співробітництво з
міжнародними транспортними організаціями, забезпечити приєднання
України до міжнародних конвенцій та угод у галузі міжнародних
перевезень.
Завданням стратегічної ваги є реалізація проектів, які мають
забезпечити участь України у формуванні міжнародних
транспортно-комунікаційних мереж, у тому числі доставці
каспійських енергоресурсів на вітчизняний та міжнародні ринки.
Фінансування відповідних капіталовкладень слід здійснювати з
застосуванням фіскальних стимулів, а також шляхом укладання
концесійних угод, розміщення цільових емісій цінних паперів на
внутрішньому та міжнародних фондових ринках, формування
міжнародних фінансово-промислових груп, застосування лізингових
механізмів, залучення коштів приватних інвесторів, у т. ч.
зарубіжних та міжнародних фінансових інституцій.
З метою збереження і стабільного розвитку стратегічної мережі
магістральних газо- і нафтопроводів забезпечувати виважену і
збалансовану тарифну політику в межах неухильного дотримання
відповідних міжнародних норм і стандартів.
Увага Уряду має бути сконцентрована на удосконаленні
національної мережі зв'язку на базі новітніх технологій,
забезпеченні її інтегрування у глобальну інформаційну структуру,
на забезпеченні участі України у міжнародних проектах будівництва
транс'європейських волоконно-оптичних ліній зв'язку тощо.
Важливим завданням на 2000-2004 рр. є реконструкція
телефонних мереж загального користування з використанням
новітнього вітчизняного обладнання - цифрових систем комутації
С-32, ЕАТС "Донець", "Євроквант", стимулювання роботи підприємств,
що спеціалізуються на виробництві цифрових радіорелейних станцій,
засобів мобільного зв'язку, комплексу обладнання глобальної
морської системи рятування та забезпечення безпеки судноплавства,
у т. ч. гідролокаційного обладнання.
Розвиток туризму
Україна має значні потенційні можливості динамічного розвитку
туристичної індустрії й відповідної інтеграції у світовий
туристичний простір. Однак цей потенціал реалізується недостатньо.
Позначається відсутність адаптованої до умов ринкових перетворень
державної стратегії розвитку туристичної галузі. З урахуванням
цього Уряд має опрацювати довгострокову Державну програму
розвитку туризму, сприяти створенню організаційно-правових та
економічних засад становлення туризму, як високорентабельної
галузі економіки, важливого засобу культурного та духовного
виховання громадян України, відтворення їх трудового потенціалу.
Основу державної політики в галузі туризму повинні складати
такі чинники:
- державне стимулювання внутрішнього та іноземного (в'їзного)
туризму, в тому числі через удосконалення системи оподаткування;
- поетапна приватизація туристичних об'єктів з їх
інфраструктурою;
- державне фінансування відновлення пам'яток архітектури,
культури, історії України;
- залучення коштів підприємницьких структур, суб'єктів
туристичної діяльності для розвитку інфраструктури туризму (шляхи,
пункти пропуску, системи водопостачання та каналізації, зв'язок,
служби сервісу тощо);
- створення сприятливих умов для збільшення туристичних
потоків шляхом спрощення згідно з міжнародною практикою візових,
митних і прикордонних формальностей;
- залучення приватного сектора, особливо у сільській
місцевості, до рекреаційно-туристичного підприємництва та
підсобної діяльності у сфері туризму;
- державне сприяння просуванню на міжнародний ринок
туристичного продукту України через міждержавні угоди та програми;
- створення сучасної інформаційно-маркетингової служби у
сфері туристичного бізнесу;
- проведення науково-дослідних, проектних і пошукових робіт з
актуальних проблем розвитку рекреаційно-туристичних господарств,
використання природного та історико-культурного потенціалу
країни, створення геоінформаційної системи "Туризм в Україні"
тощо.
V. ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ ТА НАПРЯМИ
СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ
Реалізація завдань економічного зростання створить необхідні
передумови для вирішення найбільш складних і назрілих проблем
соціальної політики. Ставиться за мету забезпечити у 2000-2004 рр.
зростання у 1,3-1,4 раза реальних доходів населення, забезпечення
продуктивної зайнятості та створення 1 млн. нових робочих місць,
поступове підвищення мінімального рівня трудових пенсій до межі
прожиткового мінімуму. Зі свого боку, активна соціальна політика
позитивно впливатиме на прискорення економічного розвитку, надання
цьому процесу необоротного характеру.
Основними важелями соціальної політики наступного періоду
стануть:
Адресна підтримка соціально
незахищених верств населення
По-перше. Головна увага зосереджуватиметься на визначенні та
невідкладній реалізації узгоджених з Верховною Радою механізмів (у
т. ч. за рахунок фінансових ресурсів, отриманих від продажу
високоліквідних об'єктів державної власності, земельних ділянок
несільськогосподарського призначення, інших об'єктів, приватизація
яких не загрожує національній безпеці України) погашення (не
пізніше кінця 2000 р.) та недопущення у майбутньому заборгованості
з заробітної плати, пенсій та інших соціальних виплат.
По-друге. На принципах розподілу відповідальності між
державою, роботодавцями та громадянами удосконалюватиметься
система соціальної підтримки населення, яка має бути спрямована на
поглиблення адресності державної соціальної допомоги через
упорядкування на законодавчому рівні пільг, що надаються різним
категоріям населення, систему регулювання гарантованого
мінімального сукупного доходу. Поступово розмір цього доходу
повинен наближатися до величини прожиткового мінімуму залежно від
реального фінансового стану держави. На його основі буде
реформуватися діюча нормативно-правова база державних соціальних
стандартів та соціального захисту населення. Об'єктом державної
соціальної допомоги має виступати сім'я відповідно до рівня її
доходу.
Мають бути прийняти та реалізовані Програма запобігання
бідності, а також Програма компенсації знецінених вкладів
громадян, оздоровлення Ощадбанку.
По-третє. Необхідно здійснити національну та регіональні
програми професійної реабілітації та зайнятості інвалідів з метою
їх залучення до активного життя, а також Державну програму
забезпечення інвалідів спецавтотранспортом, протезно-ортопедичними
виробами, візками для пересування та іншими засобами реабілітації.
По-четверте. Уряд має забезпечити належний контроль за
створенням на підприємствах всіх форм власності безпечних і
здорових умов праці.
По-п'яте. Поглибленню державної підтримки малозахищених
верств населення повинне сприяти вдосконалення механізмів надання
субсидій на оплату житла, комунальних послуг, палива, в т. ч.
сільському населенню, запровадження (для окремих категорій
громадян залежно від рівня доходів) субсидій на послуги, пов'язані
з забезпеченням їх життєдіяльності (користування транспортом,
телефоном тощо).
По-шосте. Ефективним засобом соціального захисту має стати
запровадження системи загальнообов'язкового державного соціального
страхування. Воно дозволить реалізувати конституційні права
громадян на матеріальне забезпечення у разі повної, часткової або
тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття
з незалежних від них обставин, а також старості. У 2000 р.
необхідно завершити роботу над створенням сучасної законодавчої
бази щодо реформування соціального страхування з метою наближення
його до європейських стандартів. Від цього значною мірою
залежатиме підвищення рівня соціального захисту загалом.
По-сьоме. Предметом постійної уваги Уряду повинно стати
удосконалення механізмів соціального захисту ветеранів війни,
людей похилого віку, а також громадян, які постраждали від
наслідків Чорнобильської катастрофи.
Актуальні завдання пенсійної реформи
Кабінет Міністрів зобов'язано у невідкладному порядку
вирішити комплекс проблем, пов'язаних з проведенням пенсійної
реформи, яка базуватиметься на принципах соціального страхування.
Головна її мета - підвищення державних гарантій у досягненні більш
високих соціальних стандартів у пенсійному забезпеченні громадян.
У стислі строки необхідно створити основні правові і
організаційні умови для переходу до змішаної пенсійної системи.
Вона буде трирівневою і включатиме:
- істотно реформовану державну розподільчу систему;
- обов'язкові заощадження населення у пенсійних фондах;
- добровільні пенсійні заощадження населення.
Першочергової уваги потребує забезпечення необхідного
динамізму та фінансової стабільності пенсійної системи. Уряд
повинен:
- вжити ефективних заходів для повної ліквідації і
недопущення у майбутньому утворення заборгованості перед
пенсіонерами;
- запровадити до кінця 2000 р. персоніфікований облік внесків
населення в систему загальнообов'язкового державного страхування;
- забезпечити поетапну оптимізацію співвідношення між
середньою пенсією і середньою заробітною платою, враховуючи
тривалість страхового стажу, величину заробітної плати та
демографічні показники. Удосконалити механізм коригування
заробітку при обчисленні пенсій;
- стимулювати формування професійних пенсійних фондів,
насамперед у галузях і виробництвах з високим рівнем ризику втрати
працездатності;
- здійснити плавне підвищення пенсійного віку у поєднанні з
заохоченням відстрочки виходу на пенсію;
- розробити проекти законодавчих актів щодо посилення
зацікавленості громадян у довгострокових заощадженнях у
недержавних пенсійних фондах, а також механізми переходу до
обов'язкової нагромаджувальної системи з фіксованим розміром
відрахувань від заробітної плати. Потрібно забезпечити надійну
систему захисту вкладів населення в недержавні пенсійні та
страхові фонди;
- забезпечити управління пенсійною системою на основі
партнерських відносин.
Забезпечення випереджаючого
зростання вартості робочої сили
У 2000-2004 рр. здійснюватиметься політика, яка має
забезпечити випереджаюче зростання заробітної плати, що дозволить
підвищити купівельну спроможність населення, зробить доступним
задоволення його життєвих потреб. Це стане можливим завдяки
удосконаленню механізмів визначення мінімальної заробітної плати,
що розглядатиметься як державна гарантія нижньої межі заробітної
плати, основу якої складатиме прожитковий мінімум.
Важливим інструментом реалізації цього завдання стане перехід
у 2000 р. до нового соціального стандарту - регульованої державою
мінімальної погодинної заробітної плати (обов'язкової для всіх
секторів економіки) з поступовим запровадженням погодинної оплати
праці. Посилюватиметься державний вплив на нормування праці. Це
сприятиме більш ефективному використанню робочого часу, створенню
додаткових робочих місць з неповним робочим днем, на допоміжних
роботах, у приватній сфері послуг, громадських і тимчасових
роботах.
Невід'ємною складовою політики оплати праці стане
застосування сучасних мотиваційних і стимулюючих механізмів
високопродуктивної праці - таких, як участь працюючих у розподілі
прибутків, акціонуванні підприємств, визначенні розмірів
заробітної плати через оцінку особистого внеску та ділових якостей
працівників.
Удосконалюватиметься податкове законодавство з метою
зменшення податкового навантаження як на фонд оплати праці, так і
на доходи громадян, що стане реальним джерелом зростання
номінальної і реальної заробітної плати.
Уряд має забезпечити реалізацію державних гарантій щодо
індексації заробітної плати, яка підтримуватиме її стабільний
реальний рівень.
Орієнтація стратегії економічного
зростання на забезпечення продуктивної
зайнятості
Пріоритетним завданням наступного періоду стане максимальна
орієнтація стратегії економічного зростання на забезпечення
продуктивної зайнятості, скорочення безробіття. У 2000-2004 рр.
мають бути реалізовані Державна програма розвитку трудового
потенціалу України та щорічні регіональні програми зайнятості
населення. Головне їх призначення - створення нових і ефективне
використання наявних робочих місць, особливо в шахтарських
регіонах, моногалузевих містах та інших населених пунктах,
створення надійних механізмів забезпечення державних гарантій
працевлаштування молоді (зокрема випускників навчальних закладів,
звільнених з армії), підвищення якості та конкурентоспроможності
національної робочої сили, формування мотивації до продуктивної
праці в офіційному секторі економіки та високої трудової
активності.
Діяльність органів влади спрямовуватиметься на здійснення
політики ефективної підтримки самозайнятості населення, сімейного
підприємництва, малого та середнього бізнесу, сприяння розвитку
громадських робіт, посилення соціального захисту безробітних
громадян та їх професійно-психологічної реабілітації.
Реалізації політики зайнятості сприятиме розширення мережі
спеціальних (вільних) економічних зон.
Прискорений розвиток житлового
будівництва, забезпечення доступності
житла для різних верств населення
Уряд повинен забезпечити умови для прискореного розвитку та
розширення масштабів житлового будівництва. Останнім часом
створюються достатньо сприятливі умови для розв'язання цього
завдання, зокрема стимулювання будівельної галузі на основі
пільгового оподаткування, довгострокового (в т. ч. іпотечного)
кредитування, залучення заощаджень населення.
Має бути збережена система забезпечення житлом найменш
соціально захищених верств населення, фінансування якої повинно
здійснюватися за рахунок державного та місцевих бюджетів.
Особливої уваги потребує розширення діючих програм "Власний дім"
для сільських забудовників та забезпечення житлом
військовослужбовців, підтримка молодіжного житлового будівництва.
Програми забезпечення населення житлом мають бути опрацьовані в
кожному регіоні. Їх реалізація розглядатиметься як одне з ключових
завдань регіональної політики. Ставиться завдання за 2000-2004 рр.
щонайменше подвоїти обсяги введення житла, зробило його доступним
для різних верств населення, створити такі умови, за яких кожен
громадянин міг би вільно, відповідно до своїх потреб та
можливостей, споруджувати житло, придбати його у власність чи
взяти в оренду.
Охорона здоров'я населення та
демографічна політика
Важливим завданням виконавчої та законодавчої влади є
здійснення скоординованих кроків, спрямованих на поліпшення
охорони здоров'я населення. Уряд повинен забезпечити поетапне
збільшення державних асигнувань у цю сферу, їх раціоналізацію та
ефективне використання, підвищення якості медичних послуг,
переорієнтацію охорони здоров'я на суттєве посилення заходів з
попередження захворювань, запобігання інфекційним захворюванням,
зниження ризиків для здоров'я, що пов'язані з забрудненням та
шкідливим впливом довкілля.
Потрібно вдосконалити надання спеціалізованої допомоги та
зниження впливу на дітей, підлітків і вагітних жінок шкідливих
чинників Чорнобильської катастрофи. Особливої уваги потребує
вдосконалення медичного обслуговування людей похилого віку та
мешканців села.
Уряд має забезпечити дальше реформування системи охорони
здоров'я шляхом пріоритетного розвитку первинної медико-санітарної
допомоги, створення єдиного простору медичних послуг, формування
керованого розвитку платних медичних послуг та введення державного
соціального медичного страхування.
Слід опрацювати механізми впровадження багатоканальності
фінансування галузі, створення конкуренції між надавачами медичних
послуг та забезпечення свободи вибору цих послуг. Водночас має
бути забезпечена доступність медичного обслуговування для
соціально незахищених верств населення шляхом затвердження
гарантованого рівня безоплатного медичного обслуговування.
Потрібно запровадити нові механізми забезпечення медичних
закладів необхідними ліками та медобладнанням вітчизняного
виробництва. Дальшого вдосконалення потребує правова база охорони
здоров'я, яка має бути приведена у відповідність до норм і
принципів міжнародного права.
Найважливішими пріоритетами демографічної політики мають
стати:
- зниження смертності у всіх вікових групах населення,
особливо населення працездатного віку, збільшення тривалості
життя;
- виховання у населення бережливого ставлення до свого
здоров'я та здоров'я оточуючих, пропаганда здорового способу
життя, соціальний захист і моральне заохочення материнства,
посилення боротьби з пияцтвом, палінням, наркоманією та іншими
шкідливими звичками, сприяння розвитку фізкультури та спорту,
служб гігієни;
- розробка та реалізація нової стратегії міграційної
політики, перш за все у сфері зовнішньої та внутрішньої трудової
міграції;
- адресна підтримка малозабезпечених сімей з дітьми. Завдання
Уряду - забезпечити реалізацію прийнятих у попередні роки
державних програм поліпшення становища дітей, молоді, жінок,
сім'ї, вжити дієвих заходів щодо нарощування виробництва
високоякісних продуктів для дитячого харчування.
Примноження інтелектуального потенціалу суспільства.
Створення рівних можливостей для молоді у здобутті
якісної освіти.
Розвиток фундаментальної науки
До найвищих національних пріоритетів має бути віднесено
всебічний розвиток освіти, примноження наукового та
інтелектуального потенціалу суспільства. При здійсненні освітньої
політики слід забезпечити молодим людям рівні (і з кожним роком
дедалі ширші) можливості в отриманні якісної освіти, у т.ч. вищої,
незалежно від доходів та матеріального стану. У 2000-2001 рр. має
бути здійснено структурну реформу освіти, спрямовану на
максимальне кадрове та наукове забезпечення потреб сучасної
структури народного господарства України, здійснюваних у країні
системних перетворень. Буде розпочато перехід на дванадцятирічну
середню, ступеневу професійно-технічну та вищу освіту.
Розвиватимуться різні форми організації дошкільного виховання.
Буде стабілізовано мережу сільських шкіл, розпочато
реалізацію цільової програми комп'ютеризації сільських шкіл. Усі
школярі повинні забезпечуватися у повному обсязі підручниками.
Заохочуватиметься демократизація навчально-виховного процесу,
автономія університетів, розвиток недержавних навчальних закладів,
створення та зміцнення конкурентного середовища на ринку надання
освітніх послуг. Уряд має вирішити питання щодо запровадження
механізмів пільгового кредитування студентів на період їх навчання
у вищій школі, створення державного фонду сприяння здібній молоді
у набутті вищої освіти за кордоном. Для цього потрібно використати
не лише бюджетні ресурси, а й благодійні внески та іноземну
гуманітарну допомогу.
Предметом постійної уваги Уряду мають стати підвищення
соціального статусу вчителя, реалізація визначених в останні роки
указами Президента України актуальних завдань молодіжної політики.
Економічна криза та недостатнє фінансування спричинили
відплив частини науковців в інші сфери діяльності, еміграцію
значної кількості кваліфікованих наукових кадрів, зменшення у
перспективної молоді інтересу до наукових досліджень. Ці процеси
потрібно зупинити. Держава має забезпечити поетапне підвищення
рівня фінансування науки за рахунок як збільшення частки бюджетних
видатків на науку (до рівня не менше 1,5-1,7 відсотка валового
внутрішнього продукту), так і створення необхідних умов для
залучення в науково-технічну сферу небюджетних асигнувань.
Першочергова державна підтримка має надаватися
фундаментальній науці як основі створення власних високих
технологій, важливому фактору підвищення рівня загальної освіти та
підготовки кваліфікованих кадрів. Слід зміцнити правові засади та
посилити роль Національної академії наук в координації
фундаментальних наукових досліджень, виробленні державної політики
в цій сфері. Особлива увага має приділятися оптимізації
науково-технічних розробок та фундаментальних наукових досліджень,
розвиткові нових форм інтеграції науки та освіти. Потрібно
визначити та реалізувати систему заходів щодо залучення до науки
талановитої молоді. Дальшого розвитку має набути міжнародне
науково-технічне співробітництво України.
Зміцнення позицій середнього класу
Соціально-економічна політика держави зосереджуватиметься на
формуванні надійної соціальної бази реформ, створенні сприятливих
умов для становлення та зміцнення позицій середнього класу.
Реалізація цього завдання розглядатиметься не лише як важливий
інструмент ринкових перетворень, розгортання приватної ініціативи
та підприємницької активності населення, а й як основа політичної
стабільності суспільства, зміцнення демократичних принципів його
організації.
Становлення середнього класу здійснюватиметься за рахунок
формування стійкого прошарку людей - власників нерухомого майна,
земельних ділянок та акцій, прискореного розвитку малого та
середнього бізнесу, фермерських господарств, посилення
законодавчої захищеності інтелектуальної власності та зміцнення на
цій основі соціальних позицій представників науково-технічної
інтелігенції, вчених, діячів культури та освіти, спеціалістів
середньої ланки управління, фінансистів та менеджерів.
Цьому повинна сприяти активна політика доходів. Подолання
диспропорцій, які утворилися, має здійснюватися не шляхом штучного
обмеження верхнього рівня доходів, а навпаки, їх легалізації та
виведення з тіні, розширення прошарку людей, які користуються
приватною власністю, у т.ч. на землю, отримуючи від цього доходи.
Стимулювання населення до набуття приватної власності та її
ефективний захист повинні стати одним із принципових пріоритетів
соціальної політики держави.
VI. ЕКОНОМІЧНА ТА ЕКОЛОГІЧНА
БЕЗПЕКА УКРАЇНИ
Завдяки створенню на попередньому етапі базових засад
незалежності і державності України, утвердженню її як
повноправного суб'єкта світового співтовариства, внормуванню
відносин з сусідніми державами можливості загрози нашій
державності зміщуються зараз у площину економічної безпеки.
Відповідно підпорядкування діяльності органів державної влади всіх
рівнів політиці захисту національних економічних інтересів України
залишатиметься і надалі основою діяльності Президента України.
Ключовими завданнями забезпечення економічної безпеки мають
стати:
По-перше. Остаточне подолання наслідків десятирічної кризи,
досягнення реального економічного зростання та його
підпорядкування завданням соціального розвитку держави.
По-друге. Суттєве посилення фінансової безпеки України,
першочергове зміцнення фінансового потенціалу реального сектора
економіки, суб'єктів господарювання, домашніх господарств,
забезпечення збалансованого розвитку бюджетної сфери, надійної
внутрішньої та зовнішньої захищеності національної валюти,
інтересів вкладників, фінансового ринку, здійснення виваженої
політики внутрішніх та зовнішніх запозичень держави, максимальне
поліпшення інвестиційного клімату.
По-третє. Створення надійних гарантій технологічної та
техногенної безпеки, оновлення виробничого обладнання, рівень
зношеності якого наближається до критичного, забезпечення
безаварійної роботи на об'єктах підвищеної небезпеки, вирішення
питань щодо утилізації небезпечних відходів, впровадження новітніх
технологій їх переробки.
По-четверте. Посилення енергетичної безпеки, здійснення
активної державної політики енергозбереження та розвитку власного
енергопотенціалу, диверсифікація ринків і створення умов для
реальної конкуренції у сфері енергопостачання.
По-п'яте. Вирішення всього комплексу проблем, від яких
залежить продовольча безпека держави, недопущення експансії
неякісних імпортних продуктів та продовольчих товарів, які може
випускати у необхідних обсягах національний агропромисловий
комплекс.
По-шосте. Здійснення на національному, регіональному та
об'єктному рівнях найбільш гострих поточних завдань і
довгострокових пріоритетів екологічної безпеки та охорони
навколишнього природного середовища, розвиток і вдосконалення
відповідної законодавчо-правової бази, застосування економічних
інструментів (поетапного запровадження платного
природокористування) для відтворення та раціонального використання
природних ресурсів.
У зв'язку з цим перед Урядом ставляться завдання:
- гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і
радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму
впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;
- поліпшення екологічного стану річок України, зокрема,
басейну р. Дніпро та якості питної води;
- стабілізації та поліпшення екологічного стану в містах і
промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;
- будівництва нових та реконструкції діючих потужностей
комунальних очисних каналізаційних споруд;
- запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і
поліпшення їх екологічного стану;
- формування збалансованої системи природокористування та
екологізації технологій у промисловості, енергетиці, будівництві,
сільському господарстві, на транспорті;
- підвищення безпеки проживання населення в сейсмонебезпечних
регіонах;
- збереження біологічного та ландшафтного різноманіття,
розвитку природно-заповідної справи.
По-сьоме. Реалізація інформаційної безпеки держави, протидія
дезінформації про соціально-економічний і політичний стан держави.
По-восьме. Задоволення матеріально-технічних потреб Збройних
Сил держави на рівні раціональної оборонної достатності.
По-дев'яте. Посилення інтеграційних процесів, вирішення
завдань щодо більш широкого входження України у світовий
економічний простір, освоєння нових зовнішніх ринків збуту
вітчизняної продукції, активний захист інтересів національного
капіталу та товаровиробників. Йдеться про реалізацію такої
зовнішньоекономічної політики, яка дозволила б Україні посісти
гідне місце у світовому поділі праці, міжнародній торгівлі та
фінансах, сприяла реалізації її потенціалу.

Основна сутність стратегії економічного та соціального
розвитку України на 2000-2004 рр., викладена у даному Посланні,
полягає у реалізації чітко окресленого завдання: прискорене
виведення економіки на траєкторію стійкого зростання через глибокі
структурні зміни та поглиблення курсу ринкових реформ, активну і
послідовну соціальну політику. У цій формулі сконцентровано не
лише переконаність у можливості позитивних зрушень, реальних і
відчутних змін уже в найближчій перспективі, а й сподівання на
краще майбутнє кожного співвітчизника, кожної родини, на зміцнення
нашої держави, її прилучення до надбань сучасного цивілізаційного
розвитку.

Вступаючи у нове, XXI століття, Україна має все необхідне для
того, щоб такі наші сподівання стали реальністю.

Президент України Л.КУЧМА
м. Київ, 23 лютого 2000 року
N 276а/2000



вгору