Документ z0038-17, чинний, поточна редакція — Прийняття від 02.12.2016
( Остання подія — Набрання чинності, відбулась 17.02.2017. Подивитися в історії? )

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАКАЗ

02.12.2016  № 1282


Зареєстровано в Міністерстві
юстиції України
16 січня 2017 р.
за № 38/29906

Про затвердження Інструкції з організації водолазних спусків та робіт у Національній гвардії України

Відповідно до підпункту 58 пункту 4, підпункту 2 пункту 5 Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2015 року № 878, пункту 4.4 розділу IV Положення про підрозділи (загони) спеціального призначення Національної гвардії України, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 09 липня 2014 року № 651, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 25 липня 2014 року за № 864/25641, з метою організації водолазної підготовки в Національній гвардії України НАКАЗУЮ:

1. Затвердити Інструкцію з організації водолазних спусків та робіт у Національній гвардії України, що додається.

2. Головному управлінню Національної гвардії України забезпечити подання цього наказу на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України в установленому порядку.

3. Цей наказ набирає чинності з дня його офіційного опублікування.

4. Контроль за виконанням цього наказу покласти на заступника Міністра Ярового С.А.

Міністр

А.Б. Аваков

ПОГОДЖЕНО:

Голова Державної служби України
з надзвичайних ситуацій

Міністр соціальної політики України

В.о. Міністра охорони здоров'я України



М. Чечоткін

А. Рева

У. Супрун



ЗАТВЕРДЖЕНО
Наказ Міністерства внутрішніх
справ України
02.12.2016 № 1282


Зареєстровано в Міністерстві
юстиції України
16 січня 2017 р.
за № 38/29906

ІНСТРУКЦІЯ
з організації водолазних спусків та робіт у Національній гвардії України

І. Загальні положення

1. Ця Інструкція визначає організацію виконання водолазних спусків і робіт та вимоги до присвоєння класної кваліфікації водолазам усіх найменувань і кваліфікацій, водолазним спеціалістам і лікарям-терапевтам у Національній гвардії України (далі - НГУ).

Ця Інструкція визначає:

водолазні кваліфікаційні органи та додаткові вимоги до присвоєння класної кваліфікації;

організацію та проведення водолазних спусків на малі та середні глибини;

організацію водолазної підготовки військовослужбовців та працівників НГУ;

організацію та правила безпеки під час виконання водолазних спусків та робіт;

організацію водолазних робіт у спорядженнях різного типу, а також вимоги до безпеки під час виконання водолазних спусків та робіт;

організацію медичного забезпечення водолазів.

Дія цієї Інструкції поширюється на водолазні спуски та роботи методом короткочасних занурень на глибини до 100 м, які виконуються водолазним складом кораблів, суден, з'єднань, військових частин (підрозділів), навчальних військових частин (центрів), баз, установ НГУ, що мають у своєму складі водолазів або займаються водолазними спусками та роботами під водою і в барокамері. Ця Інструкція не поширюється на водолазні спуски та роботи, які виконуються з використанням глибоководних водолазних комплектів.

2. Терміни, що використовуються в цій Інструкції, мають такі значення:

аварійний водолаз - водолаз, що в період занурення (підйому) або роботи під водою на глибині опинився в умовах, що створюють безпосередню загрозу його здоров’ю або життю, не дозволяють йому продовжувати спуск або роботу, або здійснювати нормальний підйом на поверхню;

автономне водолазне спорядження - комплект водолазного спорядження, що забезпечує вільне пересування під водою способом ходіння і плавання, у якому весь запас повітря для дихання водолаза втримується тільки в балонах апарата;

бездекомпресійний спуск - водолазні спуски методами короткочасних занурень (далі - КЗ) або тривалого перебування (далі - ТП) на відповідні (безпечні) глибини, час перебування на яких не вимагає проведення декомпресії під час повернення на поверхню (попередній рівень насичення);

вентильоване водолазне спорядження - водолазне спорядження, у якому дихання водолаза під водою забезпечується безперервною подачею з поверхні стисненого повітря по шлангу в газовий обсяг спорядження (підшоломний простір), де повітря змішується з продуктами дихання водолаза і періодично вентилюється (витравлюється у воду);

витримка (експозиція) на глибині (зупинці) - час із моменту прибуття водолаза на задану глибину (досягнення заданого тиску) до початку переходу на меншу або більшу глибину (тиск);

водолаз - спеціаліст, допущений до спусків під воду в установленому порядку, що вміє виконувати роботи під водою у водолазному спорядженні відповідно до присвоєної кваліфікації;

водолазна альтанка - металева або дерев’яна конструкція з механічним або ручним спусковим пристроєм, призначена для розміщення водолаза під час занурення і підйому або виконання ним підводних робіт;

водолазна альтанка-схованка - обладнана ґратчастим огородженням, а для входу і виходу водолаза - ґратчастими дверима зі стопором;

водолазна кваліфікація - рівень підготовки водолаза для спусків і робіт під водою;

водолазна справа - галузь наукової та практичної діяльності, пов’язана із зануренням людини під воду у водолазному спорядженні;

водолазна станція - найнижчий водолазний підрозділ, укомплектований особовим складом та відповідним водолазним майном згідно зі штатним розкладом і табелем забезпечення та здатний виконувати водолазні роботи;

водолазна техніка - загальна назва водолазного спорядження і технічних засобів, призначених для забезпечення водолазних спусків, роботи водолазів під водою, підйому їх на поверхню або для забезпечення перебування під підвищеним тиском;

водолазне майно - збірна назва предметів водолазної техніки, контрольно-вимірювальних приладів і видаткових матеріалів, необхідних для проведення водолазних спусків та підтримки водолазної техніки в експлуатаційному стані;

водолазне спорядження - комплект пристроїв і виробів, що одягаються і закріплюються на водолазі, забезпечують його життєдіяльність під тиском навколишнього водного і газового середовища;

водолазне спорядження з відкритою схемою дихання - водолазне спорядження, у якому подача повітря для дихання водолаза здійснюється пульсуючим потоком і тільки на вдих, а видихуване повітря виділяється безпосередньо у воду;

водолазне спорядження з напівзамкнутою схемою дихання (регенеративне) - водолазне спорядження, у якому дихальна газова суміш безупинно циркулює замкнутим контуром «легені - дихальний апарат», очищується в процесі циркуляції в регенеративному патроні і частково поповнюється свіжим киснем, що надходить у невеликій кількості з балонів або по шлангу, а надлишок суміші витравлюється у воду;

водолазне спорядження із замкнутою схемою дихання (регенеративне) - автономне водолазне спорядження, у якому відновлення складу дихальної суміші, очищення від вуглекислого газу і збагачення киснем відбуваються в процесі її циркуляції замкнутим контуром «апарат - легені»;

водолазний дзвін (далі - ВД) - барокамера спеціальної конструкції, що має пристрій для стикування з відсіком водолазної барокамери, призначена для доставки водолазів на робочу глибину, забезпечення їх роботи на глибині, підйому водолазів на поверхню, а також для порятунку водолазів в аварійних ситуаціях у водолазному комплексі тривалого перебування;

водолазний дзвін «мокрого» типу (напівдзвін) - різновид ВД, що має відкриту нижню частину (тобто в неї вільно надходить вода) і водонепроникний купол, що забезпечує збереження повітряної подушки, під який водолаз може входити і там вільно дихати;

водолазний інструмент - ручні та механічні знаряддя праці, що полегшують водолазам роботу і підвищують продуктивність їх праці під водою;

водолазний комплекс (далі - ВК) - сукупність водолазної техніки, конструктивно об’єднаної для забезпечення водолазних робіт на заданій глибині;

водолазний підводний апарат (далі - ВПА) - водолазний підводний апарат з відсіками, що забезпечує перебування в ньому під тиском водолазів до і після роботи у воді, доставлення і перехід їх у барокамери або в разі потреби проведення в ньому декомпресії;

водолазний пост - місце на кораблі (судні), березі, причалі (пірсі), льоду тощо, обладнане постійно або тимчасово засобами забезпечення водолазних спусків, що має місце (приміщення) для вдягання (роздягання) водолаза і для розміщення водолазного майна;

водолазний спуск - процес занурення водолаза під воду (або підвищення тиску газового середовища в барокамері з водолазами, що перебувають у ній), перебування і робота водолаза на заданій глибині (або під заданим тиском газового середовища в барокамері), підйом на поверхню або перехід до нормальних умов повітряного середовища з режимом декомпресії або без нього;

водолазний трап - пристрій (пристосування) для забезпечення спуску у воду і підйому водолаза з води;

водолазний шланг - гумовий рукав, армований з’єднаннями і призначений для подачі дихальних газів або гарячої води до водолаза;

водолазні барокамери - герметичні міцні посудини, призначені для розміщення і перебування в них людей під тиском газового середовища вище атмосферного;

водолазні роботи - підводні роботи, що виконуються із застосуванням водолазної праці;

гідрокомбінезон (гідрокостюм) «мокрого» типу - гідрозахисний одяг із частковим захистом тіла водолаза від впливу навколишнього середовища, що виготовляється з водопроникних матеріалів;

гідрокомбінезон (гідрокостюм) «сухого» типу - гідрозахисний одяг, що повністю захищає тіло водолаза від впливу навколишнього середовища, виготовлений з газонепроникних матеріалів;

декомпресійна водолазна альтанка - пристрій (пристосування), призначений для розміщення водолаза на зупинках, декомпресії під час його підйому з глибини;

декомпресія - процес зниження тиску у водолазних барокамерах або під час підйому водолаза з глибини для виводу з тканин організму індиферентних газів;

дихальні газові суміші - повітря і штучно приготовлені газові суміші, що використовуються для дихання водолазів під час спусків під воду та у водолазних барокамерах;

експериментальні спуски - водолазні спуски під воду, у тому числі в басейнах, гідротанках, а також у газовому середовищі барокамер, з метою випробування нової водолазної техніки, дихальних апаратів або кисневої апаратури, нових режимів декомпресії (лікувальної рекомпресії), обґрунтування і перевірки нових методів водолазних спусків і технології виконання водолазних робіт;

журнал водолазних робіт - документ для записів спусків і підводних робіт, виконуваних водолазами;

забезпечуючий водолаз - водолаз, що забезпечує спуск працюючого водолаза з поверхні або роботу водолазів під водою з ВД (пристрою для виходу у воду) або з його платформи;

засоби забезпечення водолазних спусків - водолазна техніка, що забезпечує занурення водолаза (вихід) у воду, перебування і роботу на глибині, підйом з глибини та декомпресію у воді або на поверхні;

інженерно-розвідувальні роботи - водолазні роботи, пов’язані з розвідкою водних перешкод, підводних загороджень, гідротехнічних споруд, а також обладнанням підводних переправ, установленням та зняттям загороджень або проробленням у них проходів;

інженерно-технічні роботи - водолазні роботи, які виконуються під час обстеження будівництва та ремонту мостів і переправ під водою, гідротехнічних споруд або пов’язані з установленням чи зняттям підводних загороджень;

кваліфікаційні спуски - водолазні спуски під воду з метою виконання завдання, необхідного для присвоєння (підтвердження) основної або додаткової водолазної кваліфікації;

керівник водолазних робіт - особа, що пройшла перевірку знань водолазною кваліфікаційною комісією (далі - ВКК) і допущена наказом командувача НГУ до керівництва водолазними роботами та здійснює загальне керівництво водолазними роботами і контроль за виробничим процесом цих робіт, а також за діями розрахунків усіх командних пунктів і водолазних постів, що беруть участь у забезпеченні водолазних робіт;

компресія - процес підвищення тиску у водолазних барокамерах і дзвонах під час занурення людини під воду;

кабель-сигнал - кабель водолазної телефонної станції, що використовується для мовного зв’язку водолаза з поверхнею або для зв’язку за допомогою умовних сигналів у випадку відмови телефонної станції, а також як страховий засіб, що забезпечує повернення водолаза на поверхню, а також підйом в аварійних випадках;

кабель-сигнальне зв’язування - зв’язування кабелю зв’язку та освітлення, водолазного шланга і шланга подачі гарячої води;

командир спуску - особа, що пройшла перевірку знань ВКК і допущена наказом до керівництва водолазними спусками;

контрольний кінець - рослинний (синтетичний) канат з буєм, закріплений одним кінцем на вільно плаваючому водолазі в автономному водолазному спорядженні, призначений для позначення місцезнаходження водолаза і для підйому його на поверхню в аварійних випадках;

корабельні або суднові водолазні роботи - роботи, пов’язані з оглядом та усуненням пошкоджень підводної частини корпусу корабля і його підводних пристроїв, оглядом місця стоянки (дна і причальної стінки в цьому місці), а також роботи водолазів усередині затоплених відсіків під час боротьби за живучість корабля;

короткочасні занурення - водолазні спуски за умови нормального тиску навколишнього повітряного середовища (у тому числі в умовах високогір’я) з часом перебування під водою або під підвищеним тиском газового середовища барокамер менше часу повного насичення тканин організму індиферентними газами і повернення в ті самі умови за режимом декомпресії;

лікар-терапевт - лікар, який обіймає штатну посаду «лікар-терапевт» та пройшов спеціальні курси у відповідному медичному навчальному закладі та склав залік ВКК;

лікувальна рекомпресія - процес повторної компресії і декомпресії водолазів з метою лікування професійних водолазних захворювань, що проводиться за спеціальними режимами;

медична книжка водолаза - документ, що відображає стан здоров’я водолаза;

медичне забезпечення водолазів - комплекс медичних заходів, спрямованих на збереження та зміцнення здоров’я водолазів і підвищення їх працездатності;

медичне забезпечення водолазних спусків - комплекс медичних заходів, спрямованих на збереження здоров’я і працездатності водолазів у процесі водолазного спуску;

медичний огляд водолазів - комплекс заходів щодо визначення стану здоров’я водолазів перед спуском і після нього;

навчальні спуски - водолазні спуски за програмами навчальної підготовки або перепідготовки для одержання водолазних кваліфікацій;

напрямний кінець - рослинний (синтетичний) канат, призначений для переміщення водолазів від місця спуску до об’єкта роботи під водою або підводників, що виходять з аварійного підводного човна в рятувальний підводний човен ВД «мокрим» способом;

насичені занурення - водолазні спуски методом тривалого перебування людини під підвищеним тиском газового середовища;

нормальні умови водолазного спуску - умови, коли спуск проводиться на глибини до 20 м у денний час при температурі навколишнього повітря вище 0° С і атмосферному тиску більше 700 мм ртутного стовпчика при температурі води від  +4 °С до +37 °С; при видимості під водою не менше 1 м; швидкості течії не більше 0,5 м/с; хвилюванні не більше 2 балів; коли вода не забруднена отруйними чи радіоактивними речовинами, не містить нафтопродуктів і господарсько-побутових відходів, а також, коли робота виконується на чистому ґрунті або відкритій палубі затонулого корабля;

особиста книжка водолаза - офіційний документ, що відображає практичну діяльність водолаза, його підготовку і перепідготовку за фахом, кваліфікацію, установлену глибину занурення, характер виконуваних водолазних робіт, кількість годин перебування під водою з початку водолазної практики та інші додаткові відомості;

підводні засоби руху - самохідні апарати і буксирувальники, призначені для переміщення водолазів під водою;

підводно-технічні водолазні роботи - роботи, що виконуються водолазами під час обстеження, будівництва, ремонту і обслуговування гідротехнічних та інших підводних споруд, прокладання і ремонту трубопроводів, кабелів тощо, днопоглиблювальних робіт, обстеження та очищення поверхні дна акваторій, підйому з ґрунту предметів;

підкільний кінець - рослинний (синтетичний) канат діаметром не більше 60 мм з баластом масою близько 5 кг посередині кінця, що закидається, як правило, з носової частини корабля і протягується двома особами, що забезпечують спуски, по бортах на верхній палубі до місця спуску по ньому водолаза для зручності виконання робіт під корпусом;

працюючий водолаз - водолаз, що безпосередньо виконує роботу (завдання) під час водолазного спуску;

професійне водолазне захворювання - захворювання водолаза, пов’язане з впливом на нього шкідливих факторів професійної діяльності (спуск під воду або перебування під підвищеним тиском газового середовища);

рівень насичення - тиск газового середовища в барокамерах водолазного комплексу під час проведення водолазних спусків і робіт методом ТП;

робочі спуски - водолазні спуски під воду для виконання водолазних робіт, підтримання та вдосконалення професійних навичок, а також водолазні спуски для забезпечення навчального процесу під час навчання водолазній справі;

розвантажувальний трос - сталевий канат, що використовується разом з кабелями і шлангами для сприйняття динамічних і статичних зусиль;

рятувальні водолазні роботи - роботи, що виконуються водолазами під час надання допомоги аварійним кораблям, суднам, особовому складу, літальним апаратам, що сіли на воду, і порятунку людей у воді;

рятувально-евакуаційні роботи - водолазні роботи, пов’язані з виконанням пошуку, обстеження та евакуації техніки, яка зупинилася чи затонула, рятуванням її екіпажу (обслуги) та іншими рятувальними  роботами;

сигнальний кінець - рослинний (синтетичний) канат, призначений для передачі водолазу та одержання від нього умовних сигналів, а також для підйому водолаза на поверхню в аварійних випадках. Один кінець цього каната закріплюється на водолазі, другий кінець закріплюється за міцну конструкцію в місці спуску і перебуває в руках у водолаза, що забезпечує;

спеціальні водолазні роботи - роботи, пов’язані з водолазним пошуком, підйомом і знищенням різних видів боєприпасів і вибухонебезпечних предметів, із забезпеченням наукових досліджень, випробувань нових зразків техніки та з використанням водолазної техніки спеціального призначення;

спусковий кінець - рослинний (синтетичний) канат, призначений для занурення і підйому водолазів на глибину до 60 м;

спускопідіймальний пристрій - корабельна або суднова конструкція з механізмами, пристроями, спускопідіймальними тросами, приладами керування та контролю, що забезпечує спуск з корабля, судна на глибину і підйом назад водолазних дзвонів, твердих водолазних пристроїв, водолазних альтанок та інших підводних апаратів і знаряддя разом з їх кабелями та шлангами;

обмежені умови водолазного спуску - водолазні роботи в тісних відсіках корабля у колодязях, тунелях, потернах, цистернах, трубопроводах; роботи всередині зварених споруд з відстанню між палями, трубами до 1,5 м, а також при течії швидкістю понад 1,5 м/с;

стопорне кільце - суцільне металеве кільце достатньої твердості і міцності, діаметром 3 см, зручне для закладання в засувку стопора, закріплене за допомогою прядив’яного бензеля на кабель-сигнальному зв’язуванні на відстані 5, 10 і 15 м від водолаза;

стопор кабель-сигнального зв’язування - пристрій у вигляді засувки на платформі водолазного дзвона або водолазній альтанці для кріплення за стопорне кільце кабель-сигнального зв’язування водолаза під час водолазних спусків;

страхуючий водолаз - водолаз, який перебуває біля місця спуску в установленій готовності та призначений для спуску і надання допомоги аварійному водолазу;

суднопідйомні водолазні роботи - роботи, що виконуються водолазами під час обстеження затонулого об’єкта, підготовка до підйому  і встановлення на плав (мілину, берег тощо) піднятого об’єкта (корабля, техніки тощо);

тверді водолазні пристрої - підводні снаряди, що прив’язані і спускаються з катера (корабля) для забезпечення занурення у воду, перебування оператора на глибині, підйому з глибини за умови нормального тиску всередині пристрою;

тренувальні спуски - водолазні спуски в басейнах (гідротанках тощо) або у водолазних барокомплексах (інших подібних пристроях) для підтримання професійної та фізіологічної натренованості;

універсальне водолазне спорядження - водолазне спорядження, що може використовуватися як автономно, так і в шланговому варіанті;

ускладнені умови водолазного спуску - водолазні роботи з альтанки, на захаращеному і грузькому ґрунті; на течії зі швидкістю від 0,5 до 1,5 м/с; у разі відсутньої видимості або видимості менше 1 м; під льодом; при температурі води нижче +4 °С (за відсутності обігрівальних костюмів) і вище +37 °С, за наявності забруднення води шкідливими і токсичними домішками; у разі застосування для дихання у водолазному спорядженні чистого кисню або дихальної газової суміші зі вмістом кисню більше 35 %; при хвилюванні від 2 до 3 балів; під час зварювання та різання під водою; з пошуку та розмінування вибухонебезпечних предметів; у разі радіоактивного забруднення води та ґрунту; у обмежених умовах і в разі підривних робіт;

формуляр на виріб - документ, що засвідчує гарантовані підприємством-виробником основні параметри, технічні характеристики виробу та відомості щодо його експлуатації;

ходовий кінець - рослинний (синтетичний) або сталевий канат, призначений для пересування водолазів у заданому напрямку і на задану відстань;

ходовий трос - сталевий канат, призначений для самостійного занурення або спливання рятувального дзвона;

час водолазного спуску - час з моменту початку занурення під воду (підвищення тиску в барокамері) до моменту повернення водолаза в умови нормального тиску навколишнього повітряного середовища за режимом декомпресії або без нього;

шлангове водолазне спорядження - комплект водолазного спорядження, що забезпечує пересування під водою способом ходіння і плавання в межах довжини витравленого шланга та в якому повітря для подиху подається по шлангу з поверхні, а повітря в балонах є резервним.

3. Підготовка, організація і проведення водолазних спусків та робіт, а також кваліфікація водолазів повинні відповідати вимогам цієї Інструкції.

У виняткових випадках під час проведення фактичних рятувальних робіт або інших спеціальних робіт командир спуску з дозволу керівника водолазних (рятувальних) робіт може допускати обґрунтовані відхилення від вимог цієї Інструкції. При цьому повинні бути передбачені всі можливі заходи щодо безпеки та збереження життя водолазів, що спускаються.

Водолазні спуски та роботи виконуються з плавзасобів, що мають водолазну станцію, військовими частинами (підрозділами), які входять до складу НГУ, що мають водолазну службу, укомплектовані водолазною технікою і медичним персоналом, допущеним до проведення та забезпечення водолазних спусків і робіт відповідно до цієї Інструкції.

4. Під час виконання водолазних спусків та робіт повинні бути забезпечені:

раціональна організація спусків і робіт та їх медичне забезпечення;

дотримання вимог відповідних інструкцій з безпеки роботи водолазів;

застосування водолазної техніки, яка відповідає вимогам безпеки, характеру робіт, що виконуються, і глибинам занурення.

5. Вислуга років обраховується відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393  «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей».

6. Щорічні нормо-години роботи під водою визначаються за підсумком спускових годин за 12 місяців, які підтверджуються документами.

7. Облік часу перебування під водою і під підвищеним тиском у барокамерах ведеться в журналі водолазних робіт (додаток 1), у особистій книжці водолаза (додаток 2) і витягу з журналу водолазних робіт (додаток 3).

8. До строків перебування військовослужбовців на водолазних роботах не зараховуються години:

перебування під водою військовослужбовців - учасників спортивних і святкових заходів під час підготовки і проведення цих заходів;

перебування під водою військовослужбовців у період первинного навчання водолазній справі;

роботи під водою в жорстких водолазних пристроях без підняття в них тиску.

9. Водолазам усіх кваліфікацій, водолазним спеціалістам і лікарям-терапевтам, які забезпечують лікувальну рекомпресію (декомпресію) в барокамері, усі години лікувального режиму записуються у розділі «Облік водолазних робіт за рік» особистої книжки водолаза як час перебування під водою. Ці години входять до строку тривалості перебування на водолазних роботах. Під час проведення експериментальних водолазних спусків усі години лікувальної рекомпресії (декомпресії) для всіх осіб, які перебувають в барокамері, зараховуються до спускових годин та до строків тривалого перебування на водолазних роботах. Під час проведення лікувальної рекомпресії водолаза, що захворів у період водолазних спусків усіх видів, ставиться відмітка в  розділі «Облік водолазних робіт за рік» особистої книжки водолаза.

10. Під час водолазних спусків та робіт водолази, а також особи, які проходять підготовку з водолазної справи або залучаються до водолазних спусків, беруть участь у роботах, пов’язаних з особистим перебуванням у водолазній барокамері під підвищеним тиском, забезпечуються додатковим водолазним пайком у порядку та розмірах, визначених чинним законодавством.

11. Для захисту від переохолодження під час спусків під воду водолазам та особам, які забезпечують водолазні спуски, видається спеціальний одяг відповідно до вимог чинного законодавства.

12. Особам, які пройшли водолазну підготовку, присвоюється в установленому порядку відповідна водолазна кваліфікація.

ІІ. Водолазні кваліфікаційні органи, вимоги до присвоєння класної кваліфікації та нормо-години роботи під водою

1. З метою вирішення питань, пов’язаних з кваліфікацією водолазів, допуску їх до роботи та до забезпечення водолазних спусків і робіт у НГУ створюються такі ВКК:

центральна водолазна кваліфікаційна комісія (далі - ЦВКК) для військовослужбовців та організацій НГУ - при Головному управлінні Національної гвардії України (далі - Головне управління НГУ). До складу ЦВКК входять: голова комісії - один із заступників командувача НГУ; заступник голови ЦВКК (голова підкомісії) - начальник управління спеціальних операцій Головного управління НГУ (заступник), начальник служби охорони праці НГУ, начальник інженерної служби Головного управління НГУ (заступник), начальник служби водолазного забезпечення Головного управління НГУ (заступник); члени комісії (три особи водолазної кваліфікації, з яких обов’язково два водолазні спеціалісти, лікар-терапевт та спеціалісти за необхідними напрямами).

2. ЦВКК є вищим водолазно-кваліфікаційним органом у НГУ.

На ЦВКК покладаються такі обов’язки:

приймання заліків з допуску до керівництва водолазними спусками та роботами у командирів частин (підрозділів), капітанів кораблів (суден), їх заступників (старших помічників) та інших посадових осіб, функціональними обов’язками яких передбачено керівництво водолазними спусками та роботами;

приймання заліків у ВКК органів військового управління оперативно-територіальних об'єднань НГУ, з'єднань, військових частин (підрозділів), навчальних військових частин (центрів), баз, установ;

приймання заліків у водолазних спеціалістів з допуску до керівництва та ведення водолазних спусків та робіт з метою підтвердження водолазних кваліфікацій;

приймання заліків у лікарського складу з допуску медичного забезпечення водолазних спусків та робіт;

керівництво діяльністю підпорядкованих ВКК;

розгляд скарг на висновки ВКК та прийняття рішень щодо них.

3. Акти та склад ЦВКК (ВКК) затверджуються щороку наказом командувача НГУ (начальника, командира), при якому вони створюються.

4. У навчальних закладах, які здійснюють підготовку водолазних спеціалістів, створюється ВКК, до складу якої входять: голова комісії - начальник кафедри, на базі якої проводиться підготовка; члени комісії: два викладачі - водолазні спеціалісти та лікар-терапевт.

В органах військового управління оперативно-територіальних об'єднань, де є штатні водолазні підрозділи, створюються ВКК у такому складі: голова - заступник начальника територіального управління; члени комісії - водолазні спеціалісти, лікар-терапевт, інструктор-водолаз, начальник служби з охорони праці НГУ.

5. На ВКК покладаються такі обов’язки:

перевірка теоретичних знань та практичних навичок водолазів для присвоєння їм основних та додаткових класних водолазних кваліфікацій;

перевірка виконання обов’язкових щорічних нормо-годин роботи під водою (кількості спусків) для підтвердження (присвоєння) кваліфікації та проведення заліків з допуску спусків;

керівництво з виконання водолазних робіт, спусків та їх медичного забезпечення;

позбавлення (пониження, підтвердження) основних та додаткових водолазних кваліфікацій.

6. ВКК усіх рівнів мають право розглядати скарги водолазів з питань їх кваліфікації. ЦВКК може переглядати та відміняти рішення ВКК.

7. Рішення ВКК щодо присвоєння, позбавлення, пониження та підтвердження водолазної кваліфікації приймаються на підставі заліків і після розгляду таких документів:

висновку медичної комісії про допуск до водолазних спусків із зазначенням дозволеної глибини спусків за станом здоров’я;

службової характеристики;

навчального журналу та табеля успішності (для осіб, що пройшли первинне або наступне навчання).

8. Водолазні кваліфікації присвоюються водолазам після їх навчання або перепідготовки у навчальних закладах, які здійснюють підготовку водолазних спеціалістів і мають відповідну матеріальну базу.

9. Залежно від теоретичних знань, практичного досвіду, навичок виконання водолазних робіт і тривалості робіт під водою з початку водолазної практики водолазами НГУ встановлюються і присвоюються основні і додаткові водолазні кваліфікації:

основні кваліфікації - офіцер-водолаз, водолаз, інструктор-водолаз, старший інструктор-водолаз, водолазний спеціаліст;

додаткові кваліфікації - водолаз-зварювальник; водолаз-підривник; водолаз-глибоководник; акванавт; оператор жорстоких водолазних пристроїв.

10. ЦВКК розглядає осіб, яким присвоюються (підтверджуються) усі основні та додаткові водолазні кваліфікації;

ВКК навчального центру - офіцер-водолаз, водолаз та усі додаткові кваліфікації;

ВКК навчального закладу (центру), - усі основні та додаткові водолазні кваліфікації;

ВКК військової частини (центру) - водолаз.

11. Кваліфікаційними характеристиками передбачається, що водолази  вищої кваліфікації, крім робіт, перерахованих у кваліфікаційних характеристиках, повинні володіти знаннями і навичками з виконання всіх робіт, що передбачаються кваліфікаційними характеристиками для водолазів нижчої кваліфікації.

12. Водолазні кваліфікації присвоюються особам у навчальному закладі згідно із програмами, які успішно склали залік ВКК відповідно до кваліфікаційних вимог для цієї кваліфікації. Рішення ВКК затверджується наказом керівника навчального закладу, у якому водолаз проходив навчання, з оформленням та видачею особистої книжки водолаза, до якої заносяться кваліфікація і подальші її зміни, крім того, видається відповідний нагрудний знак установленого зразка.

13. Для присвоєння початкової або чергової водолазної кваліфікації водолаз складає відповідний іспит ВКК, що складається з теоретичної і практичної частин. Під час  теоретичної частини іспиту водолаз відповідає на питання розділу «Повинен знати» кваліфікаційних вимог для цього виду кваліфікації. Під час практичної  частини іспиту водолаз повинен виконувати окремі роботи, зазначені в розділі «Повинен вміти» кваліфікаційних вимог для цього виду кваліфікації.

14. Кваліфікація «інструктор-водолаз» присвоюється кваліфікованому водолазу, який пройшов підготовку (перепідготовку) у навчальному закладі за встановленою програмою, відпрацював під водою з початку водолазної практики в будь-яких видах водолазного спорядження не менше 90 годин, успішно склав іспит ВКК на оцінку не нижче «добре» відповідно до кваліфікаційних вимог.

15. Кваліфікація «старший інструктор-водолаз» присвоюється інструктору - водолазу, який відпрацював під водою з початку водолазної практики в будь-яких видах водолазного спорядження не менше 140 годин, пройшов перепідготовку в навчальному закладі за встановленою програмою і успішно склав іспит ВКК відповідно до кваліфікаційних вимог. Старший інструктор-водолаз повинен виконувати підводні роботи однієї з додаткових кваліфікацій, а саме: «водолаз-зварювальник» або «водолаз-підривник».

16. У НГУ кваліфікація «водолазний спеціаліст» присвоюється командирам (керівникам) водолазних підрозділів, які мають вищу освіту, перебувають на посаді не менше двох років, керують підлеглими водолазами, мають водолазну кваліфікацію та одну із додаткових кваліфікацій, позитивно характеризуються за місцем служби і пройшли відповідну підготовку на курсах підготовки (перепідготовки) водолазних спеціалістів та склали іспит ВКК.

17. Додаткові водолазні кваліфікації присвоюються водолазам усіх кваліфікацій, які виконали обов’язкову кількість спусків і робіт для цієї додаткової кваліфікації та успішно склали іспит ВКК, після проходження курсу підготовки (перепідготовки). Додаткова водолазна кваліфікація присвоюється наказом керівника навчального закладу, у якому водолаз проходив підготовку, на підставі протоколу ВКК.

18. Кваліфікація «оператор жорстких водолазних пристроїв» присвоюється особам, які не мають водолазної кваліфікації, але склали іспит ВКК на допуск до використання цих засобів. Особи, які не мають водолазної кваліфікації, також можуть бути допущені за потреби до спусків спільно з операторами рятувального дзвона або робочої камери за умови збереження всередині цих засобів нормального тиску на весь період спусків. Рішення щодо допуску приймає керівник водолазних робіт, про що здійснюється запис у вахтовому (судновому) журналі катера (корабля).

19. Якщо особи, службовими обов’язками яких передбачаються нерегулярні спуски під воду, поєднують їх зі своєю основною спеціальністю, вони також повинні пройти навчання, пройти медичний огляд щодо визначення придатності до водолазних спусків і скласти іспит ВКК. Їм присвоюється кваліфікація «офіцер-водолаз» або «водолаз» з оформленням і видачею особистої книжки водолаза.

20. Документом, що посвідчує кваліфікацію водолаза, є свідоцтво про закінчення навчання у навчальному закладі, в якому здійснюється підготовка водолазних спеціалістів, особиста книжка водолаза, до якої заносяться початкова кваліфікація і подальші її зміни.

21. Офіцерам, які не обіймають штатної водолазної посади, але виконують водолазні роботи після проходження підготовки і виконання програми з кількості спусків та складання іспиту ВКК, присвоюється кваліфікація «офіцер-водолаз».

22. Військовослужбовці-водолази всіх кваліфікацій можуть бути допущені до роботи з пошуку боєприпасів під водою та їх підйому на поверхню після проходження додаткового навчання та отримання відповідної кваліфікації під час виконання робіт у конкретних умовах і складання іспиту ВКК. Допуск водолазів оформляється наказом командувача НГУ.

23. З метою присвоєння класних кваліфікацій встановлюються основні та додаткові водолазні кваліфікації і кваліфікаційні вимоги до них (додаток 4), щорічні нормо-години роботи під водою та спуски за основними і додатковими водолазними кваліфікаціями (додаток 5).

24. Рішення ВКК про підтвердження водолазної кваліфікації приймається за результатами щорічного складання заліків з допуску до водолазних спусків, до керівництва водолазними спусками, медичного забезпечення водолазних спусків з урахуванням виконання обов’язкових щорічних нормо-годин роботи під водою (кількості спусків) за основними та додатковими водолазними кваліфікаціями. Рішення ВКК затверджуються наказами відповідних командирів (начальників) та записуються до особистої книжки водолаза.

25. З метою тренування організму щодо наркотичного впливу азоту водолази, інструктори-водолази, старші інструктори-водолази, водолазні спеціалісти, лікарі-терапевти (лікарі інших спеціальностей та фельдшери, допущені до забезпечення водолазних робіт відповідним рішенням ЦВКК (ВКК)), повинні двічі на місяць проходити тренувальні спуски в барокамері з перебуванням 10 хвилин під максимальним тиском 1,0 мПа (100 мм вод. ст.) або 15 хвилин під тиском 0,8 мПа (80 мм вод. ст.).

26. За несприятливих метеорологічних умов, які перешкоджають проведенню фактичних водолазних спусків (штормова погода, товстий лід тощо), для підтримання водолазної кваліфікації та тренованості водолазів дозволяється проведення тренувальних спусків у водолазних барокамерах з подовженою експозицією з максимальним тиском 0,6 мПа (60 мм вод. ст.) та режимами декомпресії.

27. Водолази всіх кваліфікацій у випадку порушень вимог цієї Інструкції або заходів безпеки рішенням ВКК можуть бути позбавлені присвоєних водолазних кваліфікацій або понижені в них чи позбавлені допуску до водолазних спусків, керівництва або медичного забезпечення водолазних спусків.

28. Водолази всіх кваліфікацій, які не склали заліків на допуск до водолазних спусків, керівництва та медичного забезпечення водолазними спусками за присвоєною кваліфікацією, до водолазних спусків, керівництва та медичного забезпечення водолазних спусків не допускаються. За рішенням ВКК такі особи можуть скласти залік повторно.

29. Водолази, які повторно без поважних причин не виконали обов’язкові щорічні нормо-години роботи під водою (або кількість спусків), а також ті, які повторно не склали залік, рішенням ВКК можуть бути позбавлені (понижені ) присвоєних водолазних кваліфікацій.

30. Відновлення основних та додаткових водолазних кваліфікацій проводиться в порядку, передбаченому цією Інструкцією.

31. До обов’язкових щорічних нормо-годин роботи під водою і спусків за додатковими водолазними кваліфікаціями входять обов’язкові щорічні нормо-години і спуски за основними водолазними кваліфікаціями. Якщо обов’язкових щорічних нормо-годин роботи під водою (кількості спусків) не виконано через об’єктивні причини (тривале відрядження без виконання водолазних робіт, хвороба, навчання тощо), водолазна кваліфікація може бути збережена за умови виконання обов’язкових щорічних нормо-годин роботи під водою (кількість спусків) протягом наступного календарного року.

32. Під час складання водолазами заліку з допуску до спуску і виконання робіт під водою здійснюється перевірка:

теоретичних знань в обсязі кваліфікаційних вимог для відповідних водолазних кваліфікацій;

виконання обов’язкових щорічних нормо-годин (спусків) роботи під водою.

33. Зразок щорічного складання заліків водолазами і медичним складом НГУ (додаток 6).

34. Глибини, до спусків на які допускаються водолази і медичний персонал за станом здоров’я, визначаються військово-лікарською комісією (далі - ВЛК). Офіцери, що мають кваліфікації «старший інструктор-водолаз», «інструктор-водолаз», «офіцер-водолаз» та обіймають посади водолазних спеціалістів, складають у ЦВКК щорічні заліки з підтвердження кваліфікації і допуску до керівництва спусками.

35. Складання заліків і перевірка відповідності кваліфікаційним вимогам проводяться ВКК щороку. Результати заліків оформлюються актами. Допуск водолазних спеціалістів і лікарів-терапевтів, лікарів до керівництва водолазними спусками, до спусків під воду (у барокамерах) і до медичного забезпечення водолазних спусків оголошується наказом командира (начальника) за місцем їх служби на підставі протоколу ЦВКК.

36. Допуск інших категорій водолазів до керівництва водолазними спусками, до спусків під воду та їх медичного забезпечення оголошується наказом командира (начальника) за місцем їх служби на підставі протоколу відповідної ВКК.

37. Допуск водолазів до водолазних спусків і робіт здійснюється тільки за наявності особистої книжки водолаза, особистої медичної книжки водолаза з позитивним висновком ВЛК або ВМК про придатність до водолазних робіт із зазначенням установленої глибини занурення у поточному році і оголошується наказом командира (начальника) на підставі протоколу про складання заліків ВКК. У наказі про допуск до водолазних спусків зазначається тип спорядження, що використовується, установлена глибина спусків і підтвердження кваліфікації.

38. Складання заліків проводиться за потреби протягом усього року незалежно від складання заліків за попереднім місцем служби або роботи. У разі перерви між водолазними спусками більше шести місяців водолази всіх категорій складають  повторний залік з допуску до спусків.

39. Рішення ВКК щодо підтвердження водолазних кваліфікацій приймається за результатами щорічного складання  заліків з допуску до водолазних спусків, керівництва водолазними спусками та їх медичного забезпечення з урахуванням виконання обов’язкових щорічних нормо-годин роботи під водою (кількість спусків) за основними і додатковими водолазними кваліфікаціями.

40. Рішення ВКК щодо присвоєння водолазних кваліфікацій оформлюється протоколом (додаток 7), який затверджується наказом командира органу військового управління оперативно-територіального об'єднання НГУ, з'єднання, військової частини (підрозділу), навчального закладу, навчальної військової частини (центру), бази, установи, при яких створено ВКК. В протоколі щодо присвоєння (відновлення) водолазної кваліфікації вказуються результати кваліфікаційних іспитів (заліків).

У протоколі про позбавлення (пониження) водолазної кваліфікації вказуються причини прийнятого рішення. Рішення водолазних комісій усіх ступенів оголошуються наказами командирів військових частин (з’єднань), начальників організацій, при яких ці комісії створено.

Після оголошення наказу про присвоєння (позбавлення, пониження, відновлення) водолазної кваліфікації за місцем служби або роботи водолаза надсилається витяг з відповідного протоколу та до особистої книжки водолаза заноситься відповідний запис.

41. Особи, що здійснюють керівництво водолазними роботами, щороку складають залік ЦВКК. Рішення ЦВКК щодо підтвердження водолазної кваліфікації, допуску до керівництва та проведення водолазних спусків і робіт оформляється протоколом ЦВКК (додаток 8).

ІІІ. Організація водолазних спусків на малі та середні глибини, заходи безпеки

1. Організація водолазних спусків та робіт. Обов’язки посадових осіб

1. Водолазні спуски та роботи плануються в добових, тижневих і місячних планах бойової підготовки військових частин, підрозділів (кораблів) НГУ. У добовому плані бойової підготовки вказуються місце, глибина, час і мета робіт, визначаються керівник, а також медичне та матеріально-технічне забезпечення.

На кожний день спусків, крім включення їх у добовий план, складається план водолазних спусків (додаток 9), що визначає обсяг і характер робіт або тренувань, глибину, обов’язки водолазів, засоби забезпечення водолазних спусків і медичної допомоги.

Позапланові водолазні роботи в  частинах, підрозділах (на кораблях) НГУ проводяться згідно з наказом відповідних посадових осіб. Про отриманий наказ здійснюється запис у журналі чергового по військовій частині (підрозділу) (у вахтовому журналі) із зазначенням поставлених завдань, військового звання та посади особи, що віддала наказ щодо проведення водолазних робіт, а також здійснюється доповідь оперативному черговому.

2. Перед проведенням водолазних спусків щодоби складають план водолазних спусків, який підписують:

заступник начальника навчально-тренувального комплексу або станції (викладач з водолазної справи або інструктор-водолаз) - у разі проведення навчальних спусків;

інструктор-водолаз - у разі спусків на глибини до 20 м;

водолазний спеціаліст - у разі проведення спусків штатних водолазів на глибини до 60 м.

План затверджує керівник водолазних робіт.

В екстрених випадках (боротьба за виживання, порятунок потопаючих і тих, що плавають у воді тощо) водолазні спуски можуть виконуватися без складання плану, про що здійснюється запис у журналі чергового по військовій частині (підрозділу) (у вахтовому журналі).

Успішне виконання водолазних робіт залежить від правильної організації та вмілих дій водолазного підрозділу, що досягаються:

високим рівнем підготовки водолазного підрозділу;

безперервним управлінням водолазним підрозділом під час підготовки та виконання водолазних робіт;

чіткою організацією та підтриманням взаємодії водолазного підрозділу з військовими частинами (підрозділами), в інтересах якого проводяться водолазні роботи;

своєчасним матеріально-технічним забезпеченням водолазних робіт.

Підготовка водолазного підрозділу до виконання водолазних робіт залежить від постійної бойової готовності до спусків під воду, що досягається укомплектованістю підрозділу штатними водолазами, які мають водолазну кваліфікацію та досвід роботи під водою, систематичними тренуваннями з відпрацювання способів виконання всіх видів підводних робіт як окремими водолазами, так і групами (розрахунками), постійним підвищенням їх теоретичної підготовленості.

За підготовку водолазного підрозділу відповідає командир військової частини.

Командир водолазного підрозділу особисто відповідає за його підготовку, успішне виконання бойових та інших задач.

3. Для керівництва водолазними спусками і роботами призначаються керівник водолазних робіт, командир спуску та особа, відповідальна за медичне забезпечення водолазних спусків.

Призначення керівника водолазних робіт проводиться з урахуванням характеру майбутніх робіт і обов’язковим дотриманням вимог відповідно  до його кваліфікації.

Керівником водолазних робіт під час проведення експериментальних спусків і освоєння нової водолазної техніки призначається водолазний спеціаліст.

4. До керівництва водолазними роботами допускаються:

командири (капітани) кораблів (суден), їх старші помічники - під час виконання робіт підлеглими їм водолазами та офіцерами-водолазами на глибинах до 20 м;

начальники навчально-тренувальних комплексів або станцій, викладачі спеціальних навчальних закладів - під час проведення навчальних водолазних спусків на глибинах до 20 м і водолазних робіт на глибинах до 60 м;

особи, що в установленому порядку отримали дозвіл на право керівництва водолазними роботами, - на визначені глибини;

призначені водолазні спеціалісти під час проведення водолазних робіт на глибинах до 60 м.

5. Керівник водолазних робіт здійснює загальне керівництво водолазними роботами, контроль за діями розрахунків усіх командних пунктів і водолазних постів, що беруть участь у забезпеченні водолазних робіт, та відповідає за:

організацію і безпеку водолазних робіт відповідно до вимог цієї Інструкції;

надійність утримання корабля в місці виконання водолазних робіт;

організацію рейдової служби, спостереження за навколишнім середовищем, постійного гідрометеорологічного спостереження.

6. Керівник водолазних робіт зобов’язаний:

скласти залік ЦВКК на допуск до керівництва водолазними роботами;

вивчити обстановку і залежно від гідрометеорологічних умов у цьому районі, характеру майбутніх робіт, інших факторів, що впливають на безпеку проведення водолазних спусків та робіт, організацію і безпеку відповідно до вимог цієї Інструкції, визначити спосіб розміщення корабля (судна, катера, шлюпки, водолазного поста) біля об’єкта робіт, безпечне місце спуску та прийняти рішення щодо часу початку проведення водолазних робіт;

ознайомити командира спуску і водолазний склад з планом водолазних робіт;

оповістити про початок водолазних робіт оперативного чергового військової частини (з’єднання);

контролювати дотримання і виконання вимог цієї Інструкції та інших нормативно-правових актів з охорони праці;

організувати інструктаж осіб, що беруть участь у роботах, з питань технології робіт і безпеки їх виконання;

переконатися в наявності медичного забезпечення водолазних спусків на об’єктах робіт;

здійснювати постійний зв’язок з відповідальними особами підприємств, розташованих у районі виконання робіт, виробнича діяльність яких може вплинути на безпеку праці водолазів;

забезпечити збереження обстановки в разі нещасного випадку з водолазами.

Керівник водолазних  робіт  під час проведення водолазних спусків перебуває на головному командному пункті або в іншому місці, зручному для керівництва. Для більшої зручності і контролю за підготовкою та проведенням водолазних спусків і робіт керівник водолазних робіт повинен заповнювати та виконувати контрольний аркуш керівника водолазних робіт (додаток 10).

7. До командування водолазними спусками допускаються особи, що мають відповідні водолазні кваліфікації.  Командування водолазними спусками надається особам, які мають водолазну кваліфікацію, залежно від характеру і глибини водолазного спуску (додаток 11). До командування водолазними спусками на глибинах до 20 м можуть бути допущені найбільш підготовлені штатні водолази після складання ними заліків відповідній ВКК.

8. Командир спуску здійснює безпосереднє керівництво водолазними спусками, діями водолазів, що спускаються, розрахунків водолазних постів, що беруть участь у спусках і забезпеченні водолазних робіт.

Командиру водолазного спуску підпорядковуються водолази, що спускаються, та особовий склад, що забезпечує водолазний спуск.

Командир спуску відповідає за:

організацію проведення водолазного спуску;

дотримання правил безпеки протягом усього періоду проведення водолазного спуску;

безпеку водолазів, що спускаються, протягом усього періоду водолазного спуску до початку їх декомпресії в барокамері, якщо він не здійснює одночасно медичне забезпечення цього спуску.

Командир спуску зобов’язаний:

усвідомити поставлене завдання і визначити порядок його виконання;

уточнити місцезнаходження найближчої барокамери (за її відсутності на місці спуску), спосіб і маршрут проходження до неї, вид зв’язку, транспортний засіб та інші питання, пов’язані з доставкою водолаза до барокамери;

провести інструктаж водолазів і осіб, що забезпечують водолазні спуски, при цьому оголосити план водолазних спусків, розподіл обов’язків між водолазами та особами, що забезпечують водолазні спуски, черговість спуску водолазів, завдання кожному водолазу і спосіб його виконання, заходи щодо безпеки під час водолазних спусків та робіт; використовувати для інструктажу макети і моделі пристроїв, з якими водолаз може мати справу під водою, а також за можливості показати однотипні конструкції на кораблях та суднах цього класу; переконатися шляхом контрольного опитування в знанні кожним водолазом та особами, що забезпечують водолазні спуски, своїх обов’язків і правил безпеки; відсторонити від водолазних спусків та замінити осіб, що не знають своїх обов’язків, водолазного спорядження, обладнання і заходів щодо безпеки; особисто переконатися в якісному проведенні робочої перевірки водолазного спорядження, у якому спускаються і страхують водолази, засобів забезпечення водолазних спусків; визначити місцезнаходження та ступінь готовності водолаза, що страхує, до спуску (від 3 хвилин, але залежно від конкретних умов спуску - негайна до 5 хвилин); переконатися у відповідності строків перевірки і якості повітря, дихальних газових сумішей (далі - ДГС), регенеративних і поглинальних речовин вимогам цієї Інструкції; знати наявність повітря та газів, регенеративних і поглинальних речовин, ужити заходів щодо поповнення їх запасів до повних норм; переконатися, що попереджувальні сигнали підняті; керувати або брати участь у вдяганні водолаза, що спускається; особисто оглянути водолаза, що спускається, перевірити комплектність, правильність вдягання водолазного спорядження, переконатися в нормальній роботі його дихального апарата; визначити допустимий час перебування водолаза під водою відповідно до робочих таблиць декомпресії; перевірити наявність і правильність записів у журналі водолазних робіт про проведення робочих перевірок; доповісти керівнику водолазних робіт про готовність водолаза до спуску, одержавши від нього дозвіл, почати водолазні спуски; особисто переконатися в герметичності спорядження водолаза, що спускається; підтримувати зв’язок з працюючим водолазом з моменту спуску і до виходу його з води на водолазний трап; керувати діями працюючого водолаза під водою, а також осіб, що забезпечують водолазні спуски, стежити за правильністю виконання ними своїх обов’язків; діяти в разі аварійної ситуації або несприятливої зміни обстановки під водою спокійно і рішуче для запобігання або ліквідації аварійної ситуації відповідно до переліку типових дій у разі порушення нормальної роботи водолазного спорядження і засобів забезпечення під час спуску (додаток 12) та згідно з обстановкою; після виконання завдання працюючим водолазом дати йому дозвіл на вихід та почати підйом за обраним режимом декомпресії; стежити за дотриманням режиму декомпресії і швидкістю підйому водолаза; у випадку виникнення захворювання у водолаза, що потребує лікувальної рекомпресії, керувати його лікуванням у барокамері за обраним лікувальним режимом до прибуття лікаря-терапевта; після виходу водолазів на поверхню керувати їх роздяганням та приведенням водолазної техніки в готовність до наступного використання; правильно вести водолазну документацію; у разі виникнення аварійної події з водолазами і водолазною технікою діяти відповідно до вимог чинного законодавства щодо порядку проведення розслідування аварійних подій з водолазами.

Для контролю за підготовкою та проведенням водолазних спусків та робіт командир спуску повинен заповнювати та виконувати контрольний аркуш командира спуску (додаток 13).

9. Особи, що здійснюють медичне забезпечення водолазних спусків, зобов’язані:

проводити медичний огляд водолазів, призначених до спуску;

контролювати правильність приготування дихальних газових сумішей;

проводити аналізи повітря, ДГС, регенеративних і поглинальних речовин із записом у відповідному журналі;

проводити медичний контроль за підготовкою та використанням водолазного спорядження, жорстких водолазних пристроїв і барокамер;

контролювати самопочуття водолазів під час роботи під водою;

вчасно обирати режими декомпресії для водолазів, контролювати правильність її проведення, надавати медичну допомогу водолазам та керувати їх лікуванням (за потреби надавати допомогу особисто в барокамері) у разі водолазних захворювань і травм;

контролювати встановлений режим праці і відпочинку водолазів;

вести облік допусків водолазів щодо глибин спусків та контролювати своєчасне проходження ними ВЛК;

вести звітність і облік професійних водолазних захворювань.

10. Під час навчання для одержання кваліфікацій «офіцер-водолаз», «водолаз» за відсутності лікарів-терапевтів медичне забезпечення навчальних спусків на глибини до 20 м може здійснюватися лікарями-терапевтами, спеціально допущеними до цього ЦВКК.

11. Особи, що допускаються до медичного забезпечення спусків і не мають спеціальної медичної освіти, зобов’язані:

проводити опитування водолазів щодо скарг на стан здоров’я перед спуском;

перевіряти відповідність вимогам цієї Інструкції повітря та дихальних газових сумішей для дихання водолазів, регенеративних і поглинальних речовин;

контролювати самопочуття водолазів під час роботи під водою;

вчасно обирати режими декомпресії для водолазів, контролювати правильність проведення декомпресії, надавати першу медичну допомогу водолазам, керувати їх лікуванням у разі водолазних захворювань і травм до прибуття лікаря-терапевта;

контролювати встановлений режим праці та відпочинку водолазів.

12. На водолазній станції, укомплектованій трьома водолазами, перед кожним спуском здійснюється розподіл обов’язків між водолазами:

першим призначається для спуску під воду працюючий водолаз;

другим (на сигнальний кінець) - водолаз, що забезпечує спуск;

третім (на телефонний зв’язок і подачу повітря) - водолаз, що страхує, готовий для надання допомоги працюючому водолазу в аварійній ситуації.

У жодному разі командир спуску не може виконувати обов’язки водолаза, що страхує.

13. Працюючий водолаз здійснює безпосереднє виконання завдання під водою з дотриманням правил безпеки і підпорядковується командиру спуску.

Він зобов’язаний:

з’ясувати прийоми і технологію виконання завдання;

підготувати та провести робочу перевірку водолазного спорядження і дихального апарата для кисневої декомпресії;

записати результати робочої перевірки та отримання інструктажу на водолазному посту в  журнал водолазних робіт і поставити підпис;

доповісти командиру спуску про готовність до занурення;

після спуску на ґрунт (об’єкт) роздивитися навколо, переконатися в справності роботи водолазного спорядження, доповісти про своє самопочуття командиру спуску;

працюючи під водою, виконувати команди, що подаються командиром спуску, стежити за чистотою свого шланга і сигнального кінця (намагатися, щоб їх слабина була мінімальною) та регулярно доповідати командиру спуску про стан робіт;

у разі поганого самопочуття, несприятливої зміни обстановки, виявлення порушення нормальної роботи водолазного спорядження доповісти командиру спуску, надалі діяти відповідно до його команд;

у разі виходу з ладу засобів зв’язку зберігати спокій та діяти самостійно з метою запобігання і ліквідації аварійної ситуації, керуючись переліком дій у разі порушення нормальної роботи водолазного спорядження і засобів забезпечення під час спуску та згідно з обстановкою, що склалася;

про виконання завдання доповісти командиру спуску, з його дозволу почати підйом на поверхню з дотриманням режиму декомпресії;

після одержання сигналу про вихід на поверхню відповісти на нього, припинити роботу, підійти до спускового кінця (альтанки) і почати підйом;

перебуваючи в барокамері під час декомпресії, точно виконувати вимоги особи, що керує декомпресією (рекомпресією).

14. Водолаз, що забезпечує, здійснює безпосереднє обслуговування водолаза, який спускається, на всіх етапах водолазного спуску і підпорядковується командиру спуску.

Він зобов’язаний:

забезпечити установку водолазного трапа, улаштування спускового і ходового кінців, інших засобів для виконання водолазом, який спускається, дорученого завдання;

одягати водолаза, який спускається, стежачи за правильністю вдягання всіх частин спорядження;

стежити за правильним підключенням водолаза, який спускається, до дихального апарата;

перевірити спорядження водолаза, який спускається, на герметичність;

опускати або підбирати кабель-сигнал або сигнальний кінець, не випускаючи з рук і не даючи слабини. У разі сильного натягнення сигнального кінця спуск варто призупинити і запитати водолаза про самопочуття;

під час перебування водолаза під водою уважно стежити за його переміщенням будь-яким можливим способом (за допомогою телекамери, після виходу пухирців повітря на поверхню тощо), на його вимогу вчасно опускати або підбирати шланг і сигнальний кінець, підтримуючи при цьому деяку їх слабину, щоб не утруднювати рух водолаза до місця роботи;

передавати по сигнальному кінцю (кабель-сигналу) сигнали водолазу під водою за командами командира спуску;

голосно оголошувати всі повідомлення і команди працюючого водолаза, що подаються ним по сигнальному кінцю (телефону, засобами гідроакустичного зв'язку, кабель-сигналу);

періодично (через 3–5 хвилин) запитувати водолаза про самопочуття;

якщо від водолаза отримано аварійний сигнал, а також якщо він не відповів на двічі поданий йому сигнал, доповісти командиру спуску і негайно почати підйом;

уважно стежити за дотриманням часу перебування водолаза під водою, залежно від глибини спуску, часу дії дихального апарата і через кожні 5 хвилин доповідати про це командиру спуску;

під час підйому водолаза вчасно підбирати слабину сигнального кінця (кабель-сигналу), контролювати за маркуваннями глибину перебування водолаза;

під час екстреного спуску водолаза, що страхує, для надання допомоги аварійному водолазу контролювати дії лікаря, поставленого на сигнальному кінці водолаза, що страхує;

відключати водолаза від апарата на трапі, а під час відкривання ілюмінатора шолома бути уважним і оберігати водолаза від випадкового падіння з трапа.

Водолазу, що забезпечує, забороняється:

сидіти і відволікатися від своїх обов’язків;

випускати з рук сигнальний кінець (кабель-сигнал);

передавати сигнальний кінець (кабель-сигнал) іншим особам без дозволу командира спуску.

Передавати сигнальний кінець (кабель-сигнал) іншим особам можна тільки з дозволу командира спуску. При цьому той, хто забезпечує, повинен зробити запит сигналом по сигнальному кінцю про самопочуття водолаза і, дочекавшись відповіді, передати сигнальний кінець у руки приймаючого. Приймаючий повинен переконатися в тому, що працюючий водолаз відповів на запит, і доповісти командиру спуску про виконання обов’язків водолаза, що забезпечує. При цьому доповідається про самопочуття водолаза, глибину спуску, довжину попущеного сигнального кінця (кабель-сигналу), характер виконуваної роботи. Петля сигнального кінця повинна бути надіта на зап’ястя руки водолаза, що забезпечує, або закріплена у місці спусків, щоб уникнути випадкового падіння у воду і знесення течією.

15. Водолаз, що страхує, здійснює безпосереднє і швидке надання допомоги аварійному водолазу та підпорядковується командиру спуску.

Він зобов’язаний:

знати прийоми надання допомоги аварійному водолазу, свої основні дії відповідно до переліку дій у разі порушення нормальної роботи водолазного спорядження і засобів забезпечення під час спуску;

підготувати та провести робочу перевірку свого водолазного спорядження, результати перевірки записати в журнал водолазних робіт, доповісти командиру спуску і поставити підпис;

завжди бути готовим (ступінь готовності водолаза, що страхує, визначає командир спуску) до негайного спуску під воду і надання допомоги аварійному водолазу;

у разі одержання аварійного сигналу від працюючого водолаза за наказом командира спуску без зволікання спуститися під воду та надати допомогу аварійному водолазу залежно від характеру аварійної ситуації і відповідно до переліку дій у разі порушення нормальної роботи водолазного спорядження і засобів забезпечення під час спуску (як правило, спускатися треба по кабель-сигналу або сигнальному кінцю аварійного водолаза);

за потреби брати участь у вдяганні і роздяганні водолаза після виходу його на поверхню, змивати водою забруднене спорядження та обробляти його дезінфікуючим засобом.

16. Усі водолазні спуски забезпечуються водолазами, що страхують, які призначаються з найбільш досвідчених водолазів. Водолаз, що страхує,  виконує свої обов’язки згідно з вимогами цієї Інструкції. Для спуску водолаза, що страхує, може залучатися один із членів екіпажу неводолазної спеціальності (за наявності на станції тільки трьох водолазів), допущених до забезпечення спусків.

17. Для проведення водолазних спусків комплектується водолазна станція. До неї входить водолазний підрозділ, укомплектований особовим складом і водолазним обладнанням, здатний самостійно проводити водолазні спуски. Водолазні станції можуть розміщуватися на березі водойми в спеціально побудованому приміщенні або на майданчику, на спеціально обладнаних автомашинах, на кораблях різних класів та інших плавзасобах, а також у лабораторіях, на навчальних полігонах, на льоду тощо.

На спеціалізованих кораблях (суднах та катерах) можуть бути розміщені водолазні комплекси, призначені для проведення водолазних робіт на глибинах, обумовлених технічними можливостями цих комплексів.

18. На водолазній станції, укомплектованій трьома водолазами, двоє водолазів повинні мати допуск до керівництва водолазними спусками, один із яких призначається старшиною станції. Він підпорядковується керівнику водолазних робіт, здійснює безпосереднє керівництво діяльністю водолазної станції та відповідає за:

наявність на водолазній станції справного та укомплектованого водолазного спорядження згідно опису;

справність і комплектність засобів забезпечення водолазних спусків та робіт згідно опису;

своєчасність, повноту періодичного планово-попереджувального огляду, ремонту водолазного спорядження та засобів забезпечення водолазних спусків і робіт, що входять до комплекту водолазної станції;

перезарядження блоків очищення і осушення (фільтрів) у системі повітропостачання водолазів;

збереження водолазного спорядження та засобів забезпечення водолазних спусків і робіт, правильність їх експлуатації та зберігання;

наявність відповідної документації на водолазній станції;

правильність ведення та оформлення документації щодо діяльності водолазної станції, а також правильність і своєчасність заповнення експлуатаційної документації;

забезпечення готовності водолазної станції до виконання водолазних робіт.

Старшина водолазної станції зобов’язаний:

перед початком робіт одержати завдання від керівника водолазних робіт і відповідно до завдання скласти план водолазних спусків (якщо він призначений командиром спуску), подати його на затвердження  керівникові водолазних робіт;

ознайомити водолазний склад станції зі способами і технологією виконання робіт під водою, поставити завдання кожному водолазу і пояснити спосіб його виконання, а також довести обов’язки кожного водолаза в разі виникнення аварійної ситуації;

знати стан водолазної техніки на водолазній станції, усувати виявлені в роботі цієї техніки дефекти особисто або із залученням персоналу водолазної станції, а за необхідності - із залученням відповідних спеціалістів;

виконувати вимоги відповідних нормативно-правових актів з охорони праці, інструкцій водолазної техніки і стежити за виконанням цих вимог персоналом водолазної станції;

вести облік робочого часу та днів відпочинку водолазів станції, а також облік часу перебування під водою і під підвищеним тиском у барокамері;

забезпечувати одержання, облік і зберігання водолазної техніки, запасних частин та видаткових матеріалів для водолазної станції;

вести всі види облікової та експлуатаційної документації, що належать до діяльності водолазної станції;

забезпечувати якісне виконання водолазних робіт;

систематично опрацьовувати з персоналом водолазної станції організацію водолазних спусків на встановлені глибини.

Старшина водолазної станції, якщо він не спускається під воду, виконує обов’язки командира спуску. Під час спуску старшини водолазної станції під воду командиром спуску призначається допущений водолаз.

19. Під час проведення водолазних спусків водолазні станції укомплектовуються водолазами згідно з розрахунком:

при зануренні на глибину до 20 м: у разі спуску одного водолаза - не менше  3 осіб, у разі спуску одночасно двох водолазів - не менше 5 осіб;

при зануренні на глибину від 20 до 45 м: у разі спуску одного водолаза - не менше 4 осіб, у разі спуску одночасно двох водолазів - не менше 6 осіб;

при зануренні на глибину від 45 до 60 м: у разі спуску одного водолаза - не менше 6 осіб, у разі спуску одночасно двох водолазів - не  менше 7 осіб.

20. Спуск одночасно двох водолазів під воду (парний спуск) виконується з однієї водолазної станції під керівництвом одного командира спуску. При цьому призначається один водолаз, що страхує.

Під час спусків на глибини більше 20 м одночасно двох водолазів і за умов, що вимагають додаткової кількості водолазів, командиром спуску призначається водолаз відповідно до затвердженого плану водолазних спусків.

21. Усі робочі місця на водолазній станції повинні бути вільними від сторонніх предметів. Захаращувати їх обладнанням, що не належить до водолазних спусків, забороняється. Присутність сторонніх осіб на водолазному посту не допускається.

Спорядження та засоби забезпечення водолазних спусків повинні розміщуватися на водолазному посту в такому порядку, щоб вони не заважали працювати особам, що забезпечують спуск водолаза.

22. Кораблі (судна, катери), які обладнані водолазними постами або водолазними комплексами з компресорними установками, завжди повинні бути готові до спуску водолазів, для чого балони необхідно тримати наповненими повітрям, а компресори - готовими до дії.

На пристрої, до якого підключено кабель живлення електроенергією водолазних помп з електроприводом і компресорів з електродвигунами, що забезпечують подачу повітря водолазам, повинен бути вивішений плакат «Не вимикати, працюють водолази!».

У разі укомплектованості водолазної станції чисельністю менше 5 водолазів для можливості спуску під воду водолаза, що страхує, повинні залучатися особи з числа допоміжного персоналу (не водолазної спеціальності), допущені до обслуговування водолазного спуску. Кількість допущених осіб визначає перед початком спуску командир спуску. В аварійних випадках для порятунку людей допускається залучати двох водолазів. У цьому разі для одягання та обслуговування працюючого водолаза можуть залучатися особи з числа допоміжного персоналу, допущені до обслуговування водолазного спуску.

23. Підготовка до водолазних спусків включає підготовку водолазного поста (місця спусків), підготовку і робочу перевірку водолазного спорядження та засобів забезпечення, розподіл обов’язків між водолазами, а також особами, що обслуговують спуски.

Водолазні спуски можуть проводитися з берега, причальних стінок, палуби кораблів, суден і плавзасобів. У всіх випадках для проведення спусків улаштовують водолазний пост, у якому передбачають приміщення (місця) для одягання (роздягання) водолазів, зберігання водолазного майна.

24. Глибина водолазного спуску повинна відповідати технічним характеристикам водолазного спорядження та засобам забезпечення, що використовуються. Проведення водолазних спусків на глибини, що перевищують технічні можливості такого виду водолазного спорядження та засобів забезпечення, забороняється.

25. До початку водолазних робіт командир корабля, катера, капітан судна (керівник водолазних робіт) зобов’язаний вивчити обстановку і залежно від гідрометеорологічних умов у цьому районі, характеру робіт, глибини та інших факторів визначити спосіб постановки корабля над об’єктом робіт або визначити безпечне місце спуску з берега, льоду тощо.

Водолазні спуски дозволяється починати лише після надійної постановки корабля над об’єктом робіт, а в разі спусків з берега - після підготовки місця спуску.

Для спуску водолазів зі стрімкого берега варто обладнати поміст з огородженням заввишки не менше 110 см.

26. Спуски водолазів з надводних кораблів дозволяються в разі хвилювання водної поверхні не вище трьох балів відповідно до оцінки хвилювання на морях, озерах і великих водоймах (додаток 14).

27. У разі виконання фактичних рятувальних робіт та інших невідкладних робіт з дозволу командувача Національної гвардії України можуть проводитися спуски за більш складних умов (низька температура, значна швидкість вітру, хвилювання моря) за шкалою для візуальної оцінки сили вітру (додаток 15).

28. Швартуватися до кораблів, пірсів тощо, з яких ведуться водолазні роботи, без дозволу керівника водолазних робіт забороняється.

Командир корабля, капітан судна, з якого здійснюються водолазні спуски, забезпечує позначення місця водолазних спусків попереджувальними сигналами і за потреби сповіщає по радіотелефону судна, що пропливають повз, про відстань для зниження ними ходу до малого, а також про мінімальну відстань при проходженні місця водолазних спусків, ураховуючи конкретну навігаційну обстановку.

29. Перед спуском водолаза під воду піднімаються попереджувальні сигнали під час спусків водолазів (додаток 16), а після виходу з води опускаються у територіальних водах іноземних держав, у водах відкритого моря, у територіальних водах Чорного та Азовського морів, де можливий прохід іноземних судів, торговельних судів:

удень - три фігури (знаки), розташовані вертикально, при цьому верхня і нижня повинні мати форму кулі, а середня - форму ромба, усі фігури чорного кольору; крім того, повинен бути піднятий прапор «Альфа» за міжнародним зводом сигналів («Одиниця» - за зводом військово-морських сигналів);

уночі - три вогні: верхній і нижній червоного, середній - білого кольорів. Одночасно з цим судна, що наближаються до місця водолазних робіт, своєчасно попереджаються світловим сигналом «Альфа».

У межах внутрішніх судноплавних шляхів (ріка, озеро, канал, водоймище):

удень - два зелених квадратних прапори;

уночі - два зелених вогні, розташовані вертикально.

На суднах ці сигнали піднімаються на нок-реї того борту, з якого спускають водолаза. На березі або на плавзасобах, що не мають штатних щогл для підйому сигналів, повинна встановлюватися тимчасова добре видима щогла. Попереджувальні сигнали, що піднімаються на щоглах, повинні бути видимими по горизонту на 360°. Якщо розміри корабля, що обслуговується, судна, біля борта якого ошвартований водолазний катер, набагато більші, ніж розміри катера, то попереджувальні сигнали повинні підніматися на щоглі катера (судна), що обслуговується, з дотриманням необхідних вимог. Прапори повинні бути на твердій основі, щоб уникнути спадання під час штилю.

30. Під час виконання водолазних робіт повинна бути забезпечена можливість проведення лікувальної рекомпресії. При цьому під час спусків на глибини більше 20 м, навчальних і експериментальних спусків незалежно від глибини біля місця спуску повинна знаходитися декомпресійна барокамера. Барокамера повинна бути перевірена і готова до роботи, а повітря повинно бути підведеним до щита керування барокамерою. Спуск чергового водолаза з плавзасобу, що має декомпресійну барокамеру з одним відсіком, дозволяється тільки за умови виходу з барокамери попереднього водолаза.

Барокамера повинна забезпечувати можливість проведення лікувальної рекомпресії в повному обсязі і бути розрахована на робочий тиск не менше 1 мПа (10 кгс/см-2).

Під час спусків на глибину менше 20 м, крім навчальних і експериментальних спусків, наявність декомпресійної барокамери біля місця спусків необов’язкова.

Однак у цьому разі біля місця спуску повинен бути засіб доставки (автомашина, катер, вертоліт) водолазів до барокамери. Час доставки не повинен перевищувати 60 хвилин. Командир спуску зобов’язаний знати точне місцезнаходження і маршрути доставки до найближчої декомпресійної камери, що перебуває в готовності, мати домовленість з власником барокамери щодо можливої необхідності проведення лікувальної рекомпресії потерпілого.

Усі діючі декомпресійні камери повинні бути оголошені наказом начальника гарнізону з точним зазначенням їх місцезнаходження, графіка чергування, засобів зв’язку і маршрутів доставки постраждалих водолазів. У разі відсутності (несправності) декомпресійних камер державної форми власності використовувати декомпресійні камери інших форм власності на договірній основі.

У районах маневреного базування кораблів НГУ та інших військових формувань, а також у разі окремого плавання дозволяється проводити водолазні спуски за відсутності декомпресійної барокамери на глибини до 12 м.

В особливих випадках допускається робота найбільш досвідчених водолазів у районах з глибинами до 20 м за відсутності декомпресійної барокамери. Допуск на виконання таких робіт оголошується наказом командира військової частини на підставі протокола ЦВКК.

31. Перед початком водолазних спусків з усіма особами, що беруть участь у спусках і забезпечують водолазні спуски під воду, командиром спуску проводиться інструктаж.

32. Під час інструктажу оголошуються:

план водолазних спусків;

розподіл обов’язків між водолазами та особами, що забезпечують водолазні спуски;

черговість спуску водолазів;

завдання кожному водолазу, а також особам, що забезпечують водолазні спуски, і спосіб його виконання;

заходи безпеки під час водолазних спусків і робіт;

ступінь готовності водолаза, що страхує, залежно від конкретних умов спуску;

інші необхідні відомості.

Інструктаж повинен відображати особливості виконання конкретного виду робіт і заходів безпеки при цьому.

У процесі інструктажу особлива увага звертається на мету та обсяг робіт, умови (обстановку) у районі робіт, передбачувані методи спуску, особливості технології робіт, правила використання водолазного спорядження і заходи безпеки.

33. До проведення інструктажу можуть залучатися інші посадові особи і спеціалісти залежно від характеру виконуваної роботи (лікар-терапевт, підривник тощо).

Під час інструктажу варто використовувати креслення (схеми), макети та моделі пристроїв, з якими водолази будуть мати справу під водою, а також за можливості показати однотипні конструкції на кораблях і суднах цього класу.

Інструктаж повинен включати контроль знання кожним водолазом і особами, що забезпечують водолазні спуски, своїх обов’язків, водолазного спорядження, обладнання, способів і прийомів виконання робіт і заходів безпеки.

34. Перед спуском на глибини до 60 м під час інструктажу необхідно проводити опитування про самопочуття водолазів, на підставі якого приймати рішення щодо їх допуску до спуску під воду.

35. Особи, що не знають своїх обов’язків, порядку використання водолазного спорядження, обладнання, заходів безпеки і дій в аварійних ситуаціях або не готові до виконання своїх обов’язків, відстороняються від водолазних спусків. Про проведення інструктажу і виявлені при цьому зауваження командир спуску доповідає керівнику водолазних робіт.

36. Водолазний пост повинен мати вільне місце для розміщення водолазного спорядження, інструменту, видаткових матеріалів та для вдягання водолазів. Довжина і ширина трапа повинні забезпечувати зручний схід водолаза. Занурена частина трапа необхідна для перевірки водолазного спорядження щодо герметичності під час перебування водолаза на трапі.

У спеціалізованих надводних кораблях (суднах та катерах) використовуються штатні трапи. У підводних човнах повинні встановлюватися розбірні або складні трапи. У період плавання трап розміщується в надбудові або огородженні рубки підводного човна. Під час спусків з берега (пірса) можуть бути використані трапи іншої конструкції, але які відповідають встановленим вимогам.

Конструкція водолазних трапів повинна забезпечувати:

горизонтальне положення щаблів під час установлення трапа в робоче положення;

відстань щаблів трапа від борта корабля не менше ніж на 20–25 см;

установлення трапа під кутом 20–30° до вертикалі (для спусків у плавальному спорядженні з ластами для ніг 10–15°);

кріплення трапа на майданчику або борту корабля, що запобігає можливості мимовільного зсуву або падіння трапа;

можливість утримання руками за поручні або тятиву трапа під час сходження з трапа (входу на трап).

По всій довжині трапа хоча б з однієї сторони повинні бути поручні, а під час спусків у спорядженні з ластами для ніг допускається одна тверда тятива в центрі, зручна для захвату руками під час руху по трапу і сходження з трапа (входу на трап).

За потреби повинні бути заведені робочі кінці (спусковий, ходовий або підкільний).

37. Перед спуском під воду проводиться робоча перевірка водолазного спорядження та засобів забезпечення, а також дихальних апаратів для кисневої декомпресії. Робочу перевірку спорядження перед кожним спуском роблять особисто водолази, що спускаються і страхують.

Якщо водолаз, що страхує, протягом дня не змінюється, робоча перевірка його спорядження може бути проведена один раз на початку робочого дня.

Результати робочої перевірки водолазних дихальних апаратів і апаратів для кисневої декомпресії заносяться в журнал водолазних робіт, підписуються особами, що перевіряли, і доповідаються командиру спуску.

Спуски водолазів без перевірки водолазного спорядження та засобів забезпечення забороняються.

Робоча перевірка водолазного спорядження та засобів забезпечення водолазних спусків проводиться відповідно до їх описів та інструкцій з експлуатації. Під час перевірки водолазного спорядження повинні бути підготовлені та перевірені інструменти, матеріали, запаси повітря, наявність дихальних газових сумішей у балонах і правильність їх підключення.

38. Під час робочих спусків допускається мати тиск у балонах дихальних апаратів на 10 % менше робочого, виходячи із тактико-технічних характеристик водолазного спорядження та компресорного обладнання.

Під час навчальних і тренувальних спусків тиск у балонах повинен бути не менше 10 мПа (100 кг/см-2), при цьому час перебування водолаза під водою повинен обмежуватися з урахуванням запасу газу для дихання та фактичного тиску в балонах.

39. Робоча перевірка водолазних дихальних апаратів з напівзамкнутою і замкнутою схемами дихання здійснюється згідно з технічним описом та інструкцією з їх експлуатації, при цьому особлива увага приділяється правильному заряджанню балонів і регенеративних патронів. Балони заповнюються дихальною газовою сумішшю відповідно до глибини занурення, а регенеративні патрони споряджаються з урахуванням вимог цієї Інструкції.

40. Для заряджання киснем балонів дихальних апаратів із замкнутою схемою дихання застосовується медичний газоподібний кисень. Користуватися технічним киснем для дихання водолазам забороняється. Балони з медичним киснем і гелієм повинні мати заводський паспорт (сертифікат) з результатами лабораторних аналізів. Працюючи з медичним киснем, необхідно дотримуватися правил безпеки.

До роботи з медичним киснем допускаються особи, що вивчили правила безпеки під час роботи з медичним киснем і склали залік. Допуск оформлюється наказом командира корабля і військової частини НГУ щороку.

Під час відпускання кисню завод видає на нього паспорт з даними лабораторного аналізу. Кисень відпускається із заводу в 40-літрових (транспортних) балонах під тиском 15–20 мПа (150–200 кгс/см-2) при температурі 20 °С. Усі кисневі балони повинні бути пофарбовані в блакитний колір. На горловині балона має бути клеймо із зазначенням номера балона, ємності, маси, робочого та іспитового гідравлічного тиску. Технічний огляд балонів здійснюється підприємствами-наповнювачами, наповнювальними станціями та пунктами випробування, які в установленому порядку одержали на це дозвіл Держпраці.

Забороняється використання балонів із строками випробувань, що закінчилися.

Під час одержання кисню зі складу постачального органу останній зобов’язаний видати паспорти або витяги з паспортів. Паспорти або витяги з паспортів зберігаються у водолазного спеціаліста (відповідальної особи) корабля або військової частини НГУ до використання кисню.

Для запобігання ударам балони з киснем перевозяться на ресорному транспорті, покладеними на спеціальні підкладки. На штуцер відводу вентиля кожного балона навертається заглушка, а сам вентиль повинен бути закритий запобіжним клапаном. Переносити транспортні балони на руках забороняється. Для перенесення балонів необхідно користуватися спеціальними ношами з гніздами під балони. Під час переміщення балонів з місця на місце брати їх за вентилі забороняється.

Перед початком роботи з киснем необхідно вимити з милом руки і перевірити, чи не забруднений одяг мастилом або легкозаймистими речовинами. Робочий інструмент повинен бути знежирений. Щоб уникнути вибуху, торкатися балонів з киснем замасленими руками, промасленими рукавицями або ганчір’ям, а також швидко відкривати вентилі забороняється.

У приміщенні, де проводиться зарядження балонів киснем, не допускається зберігання пально-мастильних матеріалів, легкозаймистих речовин і розведення відкритого вогню. На тих предметах, які можуть стикатися з киснем, не повинно бути слідів рослинних і тваринних жирів. Паління біля кисневих балонів і в приміщенні, де проводиться зарядження балонів, забороняється.

Забороняється ставити кисневі балони на відстань ближче 3 м від печей, електричних машин, трансформаторів. Для захисту від нагрівання сонячними променями балони, що перебувають на відкритому повітрі, слід розташовувати в тіні, накривати брезентом і час від часу поливати брезент водою.

Забороняється відгвинчувати ковпаки і відкривати вентилі кисневих балонів ударами молотка або за допомогою зубила. Ковпаки відгвинчуються обома руками або спеціальним ключем. Вентиль треба відкривати руками та у крайньому випадку ключем без застосування великого зусилля. У разі замерзання вентиля дозволяється відігрівати його, обкладаючи чистим ганчір’ям, змоченим окропом.

Забороняється повністю витрачати (випускати) кисень із балона. Залишковий тиск у балоні повинен бути не менше 0,3 мПа (3 кгс/см-2), щоб уникнути потрапляння до нього атмосферного повітря. Використаний балон з тиском кисню не менше 0,3 мПа (3 кгс/см-2) повинен мати напис крейдою «Порожній». У випадках, коли через несправність вентиля балона кисень не був використаний, на балоні робиться напис: «Обережно, з несправним вентилем, повний».

Перед установленням редуктора на штуцер відводу вентиля проводиться попереднє продування штуцера для видалення сторонніх часток шляхом короткочасного відкривання вентиля балона. Перед установленням редуктора перевіряється, чи немає на редукторі слідів мастила і жиру, а також справність фібрової прокладки, різьблення в накидній гайці і штуцері відводу вентиля балона.

Після установлення редуктора вентиль балона відкривати повільно. У момент відкривання вентиля забороняється стояти напроти редуктора (манометра) і вихідних отворів трубопроводу. Користуватися манометрами, на яких відсутній напис «Кисень» або «Маслонебезпечно», забороняється.

Для наповнення балонів киснем надається спеціальне зарядне приміщення, температура повітря у якому не повинна перевищувати 35 °С. Електроустаткування приміщення і телефонна апаратура повинні бути пожежобезпечного (безіскрового) виконання.

Перед початком перекачування кисню інструмент повинен бути насухо витертий чистим ганчір’ям, компресор перевірений і підготовлений до роботи. Кисневий компресор повинен змащуватися тільки водогліцериновою сумішшю, що складається з 50 % дистильованої води та 50 % хімічно чистого гліцерину або спеціальних змащень, передбачених Інструкцією з використання кисневого компресора.

Наповнені киснем балони зберігаються у сховищах на стелажах, обладнаних гніздами, у горизонтальному або вертикальному положенні з вентилями, зверненими в один бік. Сховища кисневих балонів і приміщення кисневих насосів повинні бути обладнані витяжною вентиляцією.

Використання кисню для дихання в декомпресійних камерах проводиться з дозволу лікаря-терапевта або особи, що здійснює медичне забезпечення водолазних спусків. Перед використанням кисню в камері перевіряється справність герметичних електрогрілок, заземлення і цілість захисних кожухів на них, відсутність у камері інших горючих предметів. Розміщення в камері транспортних кисневих балонів для живлення кисневої системи дихальних апаратів забороняється. Концентрація кисню у відсіках не повинна перевищувати 25 %.

Кисневі балони, компресори, прилади та інше обладнання після використання їх для повітря використовувати для кисню забороняється.

41. Регенеративні речовини, що використовуються для водолазних спусків, повинні відповідати таким вимогам: уміст кисню - не менше 130 л/кг, двоокису вуглецю - не більше 15 л/кг. Хімічний поглинач допускається до використання з умістом двоокису вуглецю не більше 20 л/кг.

Висновок про придатність регенеративних речовин і хімічного поглинача надає особа, що здійснює медичне забезпечення водолазних спусків. Під час роботи з регенеративними речовинами і хімічним поглиначем необхідно дотримуватися таких правил безпеки.

До роботи з регенеративними і поглинальними речовинами допускаються особи, що вивчили матеріали та склали залік щодо правил безпеки під час роботи з регенеративними і поглинальними речовинами. Допуск оформлюється щороку наказом командира корабля і військової частини НГУ з призначенням особи, що відповідає за зберігання.

Регенеративні і поглинальні речовини під час тривалого зберігання та перевезення подрібнюються і містять багато пилу. Для видалення пилу речовини перед заряджанням у регенеративні патрони в установки необхідно просіювати через сито з вічками розміром 1 мм-2. Просіювати треба на відкритому повітрі з урахуванням напрямку вітру так, щоб пил не потрапляв на відкриті частини тіла, слизові оболонки органів дихання, одяг і взуття або в приміщеннях з обладнаною витяжною вентиляцією. У разі відсутності витяжної вентиляції в приміщенні не повинно бути горючих матеріалів (мастил, ганчір’я тощо) під час просіювання регенеративних речовин і поглиначів двоокису вуглецю. Водолаз повинен використовувати засоби захисту органів дихання.

Щоб уникнути роз’їдаючої дії лугу на шкірні покриви рук, регенеративні речовини і поглиначі двоокису вуглецю на сито та в патрони  засипають совком. Під час роботи із цими речовинами слід вдягати гумові рукавички і захисні окуляри, оскільки регенеративні речовини і поглиначі двоокису вуглецю реагують з вологою. Перед зарядженням регенеративні патрони (коробки) та установки повинні бути добре просушені. Для видалення пилу, що утворився під час засипання речовини, заряджені патрони (коробки) продувають стисненим повітрям, дотримуючись заходів безпеки.

Регенеративні і поглинальні речовини, що залишилися в барабанах після зарядження патронів та регенеративних установок, повинні зберігатися у спеціальних ємностях, герметичність яких забезпечується кришками, які щільно закриваються. Під час з’єднання речовини О3 з водою відбувається бурхлива реакція з виділенням тепла, тому для запобігання вибуху не можна відкриті регенеративні патрони з відпрацьованою речовиною занурювати у воду. Гасити відпрацьовану речовину треба в спеціально відведеному місці струменем води через шланг, попередньо висипавши речовину з регенеративного патрона. Використані регенеративні та поглинальні речовини зберігати на судні, у приміщеннях на березі забороняється.

З кожного знов відкритого барабана беруть регенеративну (поглинальну) речовину для аналізу на вміст у ній кисню і двоокису вуглецю.

Під час використання пластинчатої регенеративної речовини допускається проведення контрольного аналізу однієї з банок партії.

Регенеративні речовини повинні зберігатися в запаяній металевій тарі, у закритих сухих приміщеннях і охоронятися від потрапляння на них води і мастил, оскільки це може призвести до вибуху або пожежі. В опалюваних приміщеннях регенеративні речовини повинні перебувати на відстані не менше 1 м від опалювальних приладів.

Приміщення, у яких зберігаються регенеративні речовини, повинні бути закриті на замок і здаватися відповідальними особами під охорону черговій службі із записом у журнал розкриття (закриття) приміщень.

У випадку потрапляння регенеративної речовини на відкриті ділянки тіла необхідно негайно змивати його струменем води, ретельно оберігаючи очі і дихальні шляхи від потрапляння лужної води.

42. Іноземна водолазна техніка допускається до експлуатації тільки за наявності інструкцій з експлуатації українською або російською мовами, сертифікованих в установленому законодавством порядку.

Використовувати вироби водолазної техніки, які некомплектні, несправні або не пройшли встановлені огляди та технічне обслуговування, забороняється.

Упровадження різних удосконалень, сертифікованих в установленому законодавством порядку, раціоналізаторських пропозицій і винаходів щодо водолазної техніки та проведення водолазних спусків і робіт не повинно погіршувати умов життєзабезпечення та праці водолазів, суперечити вимогам цієї Інструкції.

43. Несправності водолазного спорядження, виявлені під час робочої перевірки, повинні бути усунуті до початку водолазних спусків. Про виявлені несправності водолазного спорядження і вжиття заходів щодо їх усунення здійснюється запис у формулярі спорядження (дихального апарата). Спуски в спорядженні (дихальному апараті), що має несправності, забороняються.

Головна мета робочої перевірки - переконатися в справності всіх вузлів спорядження.

44. Під час робочої перевірки вентильованого водолазного спорядження (спорядження з подачею повітря з поверхні) виконати (перевірити):

водолазні сорочки: підібрати за зростом водолазну сорочку; перевірити зовнішнім оглядом стан прогумованої тканини сорочки, рукавиць, гумових манжетів і фланців, сполучних швів на відсутність пошкоджень, потертостей, проколів; перевірити справність дії запобіжних клапанів, їх герметичність шляхом занурення у воду зовнішньою частиною і відсутність слідів окису на металевих деталях; установити два запобіжні клапани (задній і передній); продезінфікувати фланці сорочки;

водолазні шоломи: перевірити комплектність; зробити зовнішній і внутрішній огляд шолома, переконатися у відсутності видимих пошкоджень, перевірити кріплення щитка, що направляє повітря, і мікрофона; перевірити цілісність скла ілюмінаторів, чистоту різьблення переднього ілюмінатора і надійність його закріплення в шоломі (люфт скла переднього ілюмінатора в обоймі не допускається); перевірити справність дії головного клапана, що випускає повітря, дво- або трикратним натисканням на ґудзичок штока (після припинення натиску на ґудзичок шток повинен швидко повертатися у вихідне положення); перевірити справність дії запобіжного (зворотного) клапана повітряно-телефонного вводу шляхом від’єднання шланга та видиху в штуцер повітряного вводу, при цьому повітря повинно вільно проходити в шолом, а під час вдиху повітря не повинно надходити із шолома (пропускання повітря з шолома через запобіжний клапан указує на його несправність); продути шланг і приєднати до штуцера повітряно-телефонного вводу, загвинтивши накидну гайку до кінця; продезінфікувати внутрішню поверхню шолома;

водолазні вантажі: перевірити комплектність; перевірити зовнішнім оглядом стан плечових і брасових ременів, міцну пайку петель кілець і вушок, переконатися у відсутності зовнішніх пошкоджень, особливу увагу приділити надійності їх закладення; перевірити міцність кріплення вантажів шляхом струшування;

водолазні калоші: перевірити комплектність; перевірити зовнішнім оглядом стан калош та їх кріплення. Особливу увагу приділити стану кріплення підошви і носка; перевірити міцність кріплення калош шляхом струшування;

водолазний ніж з ременем: перевірити зовнішнім оглядом стан леза ножа та якість заточення; переконатися в надійності утримання в піхвах (ніж не повинен випадати під дією власної маси з піхов, проте повинен легко вийматися); перевірити зовнішнім оглядом стан ременя і замків-пряжок на відсутність надривів на ремені, а також цілісність кріплення; перевірити легкість і швидкість застібання замків-пряжок;

сигнальний кінець, кабель-сигнал: перевірити зовнішнім оглядом наявність маркування, стан сигнального кінця; переконатися у відсутності вузлів, сплетінь, потертостей, надривів прядок, цвілі; перевірити зовнішнім оглядом стан кабель-сигналу, міцність прядив’яних бензолів на зв’язуванні, переконатися у відсутності потертостей і пошкоджень зовнішньої гумової оболонки, наявність маркування;

водолазні шланги: перевірити зовнішнім оглядом відсутність пошкоджень зовнішньої оболонки шлангів і якість армування (бензолів); перевірити герметичність шлангів внутрішнім робочим тиском (шланг уважається герметичним за умови відсутності падіння тиску (за манометром); перевірити правильність укладання шлангів на барабанах, у бухтах або кошиках з дерев’яною підлогою (не допускається наявність вигинів, заломів і закручувань);

засоби зв’язку: перевірити комплектність та зв’язок;

засоби забезпечення спусків: перевірити водолазні трапи, спусковий та ходовий кінці; водолазну білизну і теплоізоляційний одяг (утеплювачі); механічні засоби спуску і підйому водолазів;

перевірити підводний водолазний інструмент; перевірити засоби освітлення, транспортування та інше обладнання і майно, що застосовуватиметься під час водолазних робіт.

45. Під час робочої перевірки водолазного спорядження з відкритою схемою дихання виконати (перевірити):

гідрокомбінезони і гідрокостюми: перевірити комплектність; перевірити зовнішнім оглядом стан тканини (матеріалу) гідрокомбінезона (гідрокостюма), жилетів спливання, компенсаторів плавучості, шолома (маски), напівмаски, манжетів, рукавиць, сполучних швів на відсутність пошкоджень, потертостей, проколів; перевірити справність і кріплення телефонно-мікрофонної гарнітури; перевірити справність дії запобіжних клапанів; перевірити тиск газу в балонах (батареї балонів) гідрокомбінезона і переконатися в герметичності вентилів балонів (де вони є); перевірити наявність і стан гумових прокладок притискних пристроїв дихальних напівмасок, надійність кріплення окулярів і маски на шоломі гідрокомбінезона;

водолазні дихальні апарати: перевірити комплектність апарата; перевірити зовнішнім оглядом стан апарата; перевірити зовнішнім оглядом стан манометрів (на апаратах, де вони встановлені) і наявність клейма про щорічну перевірку; перевірити зовнішнім оглядом міцність закріплення балонів, плечових, поясного і брасового ременів на хомутах; за потреби підігнати довжину плечових, брасового і поясного ременів; замірити величину тиску повітря в балонах апарата і за потреби додатково зарядити, приділивши особливу увагу перед перезарядженням і додатковим заряджанням тавруванню біля горловини на сферичній поверхні балонів, де зазначено, крім наявності інших даних, робочий тиск у кгс/см-2 і рік наступного повного огляду (місце на балонах, де вибито таврування, повинно бути покрите безбарвним лаком і обведене фарбою, відмічають у вигляді рамки); перевірити тиск повітря на виході з редуктора; перевірити герметичність апарата з відкритими і закритими вентилями балонів шляхом занурення його у воду (при цьому не повинно спостерігатися виділення пухирців повітря); перевірити герметичність порожнини легеневого автомата і клапанів видиху; перевірити опір апарата вдиху і видиху;

водолазні вантажі: перевірити комплектність; перевірити зовнішнім оглядом стан плечових або поясних ременів, переконатися у відсутності зовнішніх пошкоджень, особливу увагу приділити надійності замків;

ласти, водолазні боти: перевірити зовнішнім оглядом наявність видимих пошкоджень, стан вузлів кріплення; зробити регулювання ременів кріплення ластів на ногах водолаза;

водолазний ніж із ременем: перевірити зовнішнім оглядом стан леза ножа і якість заточення; переконатися в надійності утримання в піхвах (ніж не повинен випадати під дією власної маси з піхов, проте повинен легко вийматися); перевірити зовнішнім оглядом стан ременя і замків-пряжок на відсутність надривів на ремені, а також цілість кріплення; перевірити легкість і швидкість застібання замків-пряжок;

сигнальний кінець: перевірити зовнішнім оглядом наявність маркування, стан сигнального кінця, переконатися у відсутності вузлів, сплетінь, потертостей, надривів прядок, цвілі; перевірити його на розрив двома - чотирма водолазами;

водолазні шланги: перевірити зовнішнім оглядом відсутність пошкоджень зовнішньої оболонки шлангів і якість армування (бензолів); перевірити герметичність шлангів внутрішнім робочим тиском (шланг уважається герметичним за умови відсутності падіння тиску (за манометром); перевірити правильність укладання шлангів на барабанах, у бухтах або кошиках з дерев’яною підлогою (не допускається наявність вигинів, заломів і закручувань);

засоби зв’язку: перевірити комплектність та  зв’язок;

засоби забезпечення спусків: перевірити водолазні трапи, спусковий та ходовий кінці, водолазну білизну і теплоізоляційний одяг (утеплювачі), механічні засоби спуску і підйому водолазів, підводний водолазний інструмент; перевірити засоби освітлення, транспортування та інше обладнання і майно, що застосовуватимуться під час проведення водолазних робіт; перевірити компас, глибиномір і водолазні наручні годинники, зробивши зовнішній огляд приладів, переконатися в справності та відсутності видимих пошкоджень, перевірити стан ремінців; зробити контрольну перевірку щодо точності показань у порядку, викладеному в інструкціях з експлуатації цих приладів.

46. Під час робочої перевірки водолазного спорядження із закритою схемою дихання виконати (перевірити):

гідрокомбінезони і гідрокостюми: перевірити комплектність; перевірити зовнішнім оглядом стан тканини (матеріалу) гідрокомбінезона (гідрокостюма), жилетів спливання, компенсаторів плавучості, шолома (маски), напівмаски, манжетів, рукавиць, з’єднувальних швів на відсутність пошкоджень, потертостей, проколів; перевірити справність і кріплення телефонно-мікрофонної гарнітури, справність дії запобіжних клапанів, тиск газу в балонах (батареї балонів) гідрокомбінезона і переконатися в герметичності вентилів балонів (де вони є); перевірити наявність та стан гумових прокладок притискних пристроїв дихальних напівмасок, надійність кріплення окулярів і маски на шоломі гідрокомбінезона;

регенеративні дихальні апарати: перевірити зовнішнім оглядом наявність і стан усіх вузлів і деталей, наявність регенеративної речовини в патронах та її якість, перевірити наявність кисню в кисневому балоні, наявність і стан клапанів вдиху і видиху, їх герметичність; клапанну коробку щодо легкості переключення; перевірити на герметичність лінії видиху, роботу легеневого автомата, опір апарата вдиху і видиху,  роботу запобіжного клапана дихального мішка; перевірити апарат на герметичність;

водолазні вантажі: перевірити комплектність; перевірити зовнішнім оглядом стан плечових або поясних ременів, переконатися у відсутності зовнішніх пошкоджень, особливу увагу приділити  надійності замків;

ласти, водолазні боти: перевірити зовнішнім оглядом  наявність видимих пошкоджень, стан вузлів кріплення; зробити регулювання ременів кріплення ластів на ногах водолаза;

водолазний ніж з ременем: перевірити зовнішнім оглядом стан леза ножа і якість заточення; переконатися в надійності утримання в піхвах (ніж не повинен випадати під дією власної маси з піхов, але повинен легко вийматися); перевірити зовнішнім оглядом стан ременя і замків-пряжок на відсутність надривів на ремені, а також цілість кріплення; перевірити легкість і швидкість застібання замків-пряжок;

сигнальний кінець: перевірити зовнішнім оглядом наявність маркування, стан сигнального кінця, переконатися у відсутності вузлів, сплетінь, потертостей, надривів прядок, цвілі; перевірити його на розрив двома - чотирма водолазами;

засоби зв’язку: перевірити комплектність та зв’язок;

засоби забезпечення спусків: перевірити водолазні трапи, спусковий та ходовий кінці; водолазну білизну і теплоізоляційний одяг (утеплювачі); механічні засоби спуску і підйому водолазів; підводний водолазний інструмент; механічні засоби освітлення, транспортування та інше обладнання і майно, що застосовуватиметься під час проведення водолазних робіт; компас, глибиномір і годинники водолазні наручні, зробивши зовнішній огляд приладів, переконатися в справності та відсутності видимих пошкоджень, стан ременів; зробити контрольну перевірку щодо точності показань у порядку, зазначеному в інструкціях з експлуатації цих приладів.

47. Повітря, що використовується для дихання водолазів, не повинно містити шкідливих речовин вище граничнодопустимих концентрацій.

Результати аналізу повітря на вміст шкідливих речовин заносять у журнал водолазних  робіт та журнал обліку і аналізів повітря, дихальних газових сумішей, регенеративних і поглинальних речовин (додаток 17).

Якщо в пробі повітря виявлено шкідливі речовини, концентрація яких вище граничнодопустимої норми, слід установити та усунути причину забруднення, змінити стиснене повітря в секціях балонів і зробити повторний аналіз.

Забороняється використовувати стиснене повітря для дихання водолазів і готування дихальних газових сумішей до усунення причин забруднення повітря та зниження вмісту шкідливих речовин у стисненому повітрі секцій балонів до концентрацій не вище граничнодопустимих.

48. У ході використання водолазного спорядження з подачею повітря по шлангу з поверхні для спусків на глибини до 12 м дозволяється застосовувати водолазні помпи (електричні).

49. Під час водолазних спусків на глибини більше 12 м подача повітря здійснюється компресорами.

Забір повітря компресорами здійснюється з атмосфери, не забрудненої шкідливими газами. Якщо це неможливо зробити під час стоянки на базі, балони наповнюються під час переходу корабля до місця робіт у морі.

З’єднання всмоктувальної магістралі компресорів повинні бути герметичними. Використання водолазної повітряної системи для подачі повітря в загальні корабельні системи дозволяється тільки в аварійних випадках.

Під час підготовки до спусків необхідно:

зробити обстеження компресора і переконатися в його робочому стані;

перевірити кількість палива;

проконтролювати стан повітряних фільтрів;

переконатися в герметичності всмоктувальної магістралі, щоб виключити засмоктування вихлопних газів не тільки з вхідного повітряного фільтра, але і з машинного відділення;

перевірити запаси повітря в балонах і правильність їх підключення.

50. Подавати повітря водолазам треба від компресора через систему повітропостачання або від транспортних балонів через редуктор, забезпечуючи такі параметри:

для вентильованого спорядження: тиск у водолазному шлангу повинен бути рівним тиску на глибині занурення з урахуванням підпори; об’ємна витрата повітря в межах 80–100 л/хв на кожні 1 кгс/см-2 повітря, що подається;

для спорядження з відкритою схемою дихання в шланговому варіанті: тиск у водолазному шлангу повинен відповідати величині, що зазначена в експлуатаційній документації для цього спорядження.

51. Під час спусків водолазів у вентильованому спорядженні з відкритою схемою дихання в шланговому варіанті необхідно підтримувати незнижуваний запас повітря в балонах для зберігання, що забезпечує вихід водолаза з води у випадку, якщо вийде з ладу компресор, з дотриманням режиму декомпресії для глибини цього спуску і часу перебування водолаза на глибині.

52. Водолазні спуски із застосуванням для дихання водолазами стисненого повітря допускаються до глибин не більше 60 м.

Спуски в барокамері із застосуванням для дихання стисненого повітря допускаються до глибин не більше 100 м.

53. Проведення аналізів повітря, дихальних газових сумішей, регенеративних і поглинальних речовин, що подається компресорними установками для дихання водолазів, проводять:

у місцях проведення водолазних робіт;

перед початком спусків на глибини більше 60 м;

перед приготуванням дихальних газових сумішей з використанням стисненого повітря;

у хімічних лабораторіях;

через кожні три місяці експлуатації компресорних установок;

перед початком експлуатації заново встановлених або відремонтованих компресорів, повітряних магістралей і балонів.

Для визначення вмісту діоксиду вуглецю застосовують:

прилад газового аналізу на діоксид вуглецю ПГА-ДУМ (ТУ 2.067-74) або корабельний газоаналізатор переносний на діоксид вуглецю КГП-ДУ (ТУ 2.145-78), а також прилад газового аналізу на шкідливі домішки ПГА-ВПМ (ТУ 2.065-74) або корабельний газоаналізатор переносний на шкідливі домішки КГП-ВП (ТУ 2.147-78) - на кораблях, суднах і берегових об’єктах, що мають водолазне обладнання для проведення спусків на глибини до 60 м;

газоаналізатор переносний хімічний ручної дії ГХП-100 (ГОСТ 6329-74) або КГА-1-1 (ТУ 92.891.006-90) - на кораблях, суднах і берегових об’єктах, що мають водолазне обладнання для проведення спусків на глибини понад 60 м;

газоаналізатор хімічний лабораторний ГХЛ (ГОСТ 7018-75) або КГА-1-1 (ТУ 92.891.006-90) - у хімічних лабораторіях.

Для визначення вмісту в повітрі оксиду вуглецю, оксидів азоту і вуглеводнів (сумарно в перерахунку на вуглець) використовується прилад газового аналізу шкідливих домішок ПГА-ВПМ (ТУ 2.065-74) або КГП-ВП  (ТУ 2.147-78) у комплекті з індикаторними трубками.

Для відбору проб повітря на аналіз у місцях проведення водолазних робіт використовуються гумові (волейбольні) камери, а в хімічних лабораторіях використовуються малолітражні балони за ГОСТ 949-73 об’ємом не більше 2 л. Характеристики індикаторних трубок і граничнодопустимі концентрації шкідливих речовин (додаток 18).

Підготовка до роботи засобів газового контролю проводиться відповідно до технічних описів та інструкцій з експлуатації на прилади ПГА-ДУМ (1Д2.840.032ТО) або КГП-ДУ (Ра2.840.086ТО), а також з урахуванням вимог ГОСТ 5439-76 (гази пальні природні і штучні. Метод визначення об’ємної частини компонентів на комплектах для газових аналізів типу КГА).

Під час підготовки і визначення концентрації шкідливих речовин на приладі ПГА-ВПМ або КГП-ВП перевіряється цілість індикаторних трубок візуальним оглядом.

Забороняється використання індикаторних трубок з гарантійним строком придатності, що закінчився. Дата випуску і гарантійний строк придатності вказані на касеті з індикаторними трубками.

Підготовка засобів відбору проб повітря здійснюється в такому порядку: нові гумові (волейбольні) камери до початку робіт з відбору проб повітря необхідно вимити гарячим мильним розчином, промити водою до видалення мильного розчину, тричі ополоснути дистильованою водою і висушити. Після такої обробки камери готові до використання.

Малолітражні балони до початку роботи оглядаються. Перевіряється наявність клейма на верхній сферичній частині балона, дати виготовлення і його фактичної місткості. Газ, що міститься в них, випускається в атмосферу.

Відбір проб повітря проводиться з магістралі секції балонів у гумові (волейбольні) камери за допомогою редуктора або вентиля тонкого регулювання будь-якого типу.

Для відбору проби необхідно частину повітря з магістралі випустити в атмосферу (продути магістраль), а камеру промити повітрям з тієї самої магістралі.

Промивання камери повітрям для аналізу проводиться шляхом її заповнення і випуску повітря в атмосферу стисненням камери руками. Останнє заповнення камери слід проводити до розпрямлення її внутрішніх складок. Після заповнення повітрям, що аналізується, камера герметизується закриттям її трубки затискачем. Місце і час відбору проби записується на камері крейдою.

Відбір проб повітря для доставки його на аналіз до хімічної лабораторії проводиться в малолітражні балони. Для відбору проби необхідно випустити  частину  повітря з магістралі в атмосферу і промити балон повітрям з цієї самої магістралі. Промивання малолітражного балона здійснюється шляхом заповнення його до робочого тиску з повітряної системи і випуску відібраного об’єму повітря в атмосферу. Після промивання проводиться заповнення балона повітрям, що аналізується, до робочого тиску. До балона кріпиться табличка (бирка) розміром 70×100 мм із зазначенням найменування корабля, судна або частини, місця, дати і часу відбору проб, а також тиску в балоні і прізвища особи, що проводила відбір проби повітря.

Визначення концентрації діоксиду вуглецю в повітрі, що аналізується, проводиться відповідно до технічних описів і інструкцій з експлуатації на прилади ПГА-ДУМ (1Д2.840.032ТО) або КГП (Ра2.840.086ТО) і на газоаналізатори ГХП-100 (ГХЛ, КГА-1-1) з урахуванням вимог ГОСТ 5439-76 в частині визначення компонентного складу.

Для проведення аналізу повітря на вміст діоксиду вуглецю за допомогою приладу ПГА-ДУМ (КГП-ДУ) гумову трубку волейбольної камери з пробою повітря одягають на вхідний штуцер газової магістралі приладу, відкривають затиск на трубці камери і виконують аналіз відповідно до Технічного опису і інструкції з експлуатації 1Д2.840.032ТО.

Визначення концентрації діоксиду вуглецю і шкідливих речовин в аналізованому повітрі на приладі ПГА-ВПМ (КГП-ВП) проводиться за допомогою таких індикаторних трубок: ІТМ-ДУ-М і ІТМ-ДУ-Б на діоксин вуглецю; ІТМ-2А на оксид вуглецю; ІТМ-1Б у комплекті з трубкою ТЕ-1 на оксиди азоту; ІТМ-5 (за лівою шкалою керосин) на вуглеводні (сумарно в перерахунку на вуглець).

Вимірювання проводяться відповідно до технічного опису і інструкції з експлуатації 1Д2.840.025ТО.

Аналіз отриманих концентрацій по індикаторних трубках  проводиться за допомогою шкал або кольорових еталонів, наклеєних на касети з індикаторними трубками. У разі викривлення верхньої межі стовпчика (кільця) відлік проводиться за середнім значенням верхньої межі забарвленого стовпчика (кільця).

Визначення концентрацій шкідливих речовин проводиться послідовно не менше трьох разів. За остаточний результат визначення концентрації шкідливої речовини беруть середнє арифметичне значення з трьох проведених вимірювань.

Допускається одночасне проведення аналізу на приладі ПГА-ВПМ з однієї гумової камери на двох різних індикаторних трубках. В цьому разі кінець гумової трубки камери приєднується до приладу через металевий трійник.

Повітря, що використовується для дихання водолазів, не повинно містити шкідливих речовин більше граничнодопустимих концентрацій.

Результати аналізу повітря на вміст шкідливих речовин заносяться у формуляр компресора, журнал водолазних робіт та журнал обліку і аналізів повітря, дихальних газових сумішей, регенеративних і поглинальних речовин.

Якщо в пробі повітря виявлено шкідливі речовини, концентрація яких вище граничнодопустимих, слід виявити і усунути причину забруднення, змінити стиснене повітря в секціях балонів та провести повторний аналіз.

Забороняється використання стисненого повітря для дихання водолазів і приготування дихальних газових сумішей до усунення причин забруднення повітря та зниження вмісту шкідливих речовин у стисненому повітрі секцій балонів до концентрацій не вище граничнодопустимих.

Величини граничнодопустимої концентрації вказані для нормальних кліматичних умов повітря: температура (298±10) °К або (25±10) °С; відносна вологість (65±15)%; атмосферний тиск (953,3±113,3) кПа або (750±85 мм рт. ст.).

Висновок про придатність повітря для дихання водолазів дає лікар-терапевт (лікар або особа, що здійснює медичне забезпечення водолазних спусків).

Дихальні газові суміші аналізують тільки на вміст кисню.

Для аналізу газових сумішей використовують газоаналізатор ГХП-100 (ГОСТ 6329-74) або КГА-1-1 (ТУ 92.891.006-90) за умови вмісту кисню в суміші до 21 % об’єму і газоаналізатор ГК-1 (ТУ 25-11-1223-76) за умови вмісту кисню в суміші більше 21 % об’єму.

У хімічних лабораторіях флотів для аналізу газових сумішей на вміст кисню може використовуватися газоаналізатор хімічний ГХЛ (ГОСТ 7018-75) або КГА-1-1 (ТУ 92.891.006-90).

Для проведення аналізу газової суміші на газоаналізаторі ГХП-100 і ГХЛ (або КГА-1-1) використовують:

розчин їдкого калію, який готують, розчиняючи 60–70 г їдкого калію (ГОСТ 2463-80) у 130–140 мл дистильованої води;

розчин пірогалолу «А», який готують, розчиняючи в 180 мл дистильованої води 25 г пірогалолу «А» (ГОСТ 6408-75) і 35 г їдкого калію;

воду дистильовану (ГОСТ 6709-72);

метиловий оранжевий індикатор (ГОСТ 10816-64), 0,1 % розчин;

як замикаючу рідину застосовують 22 % розчин хлориду натрію (ГОСТ 4233-77) з додаванням декількох крапель сірчаної кислоти або 10 % водного розчину сірчаної кислоти, який готують, розчиняючи 5,5 мл концентрованої сірчаної кислоти (ГОСТ 4204-77) і 95 мл дистильованої води.

Замикаючу рідину підфарбовують, додаючи декілька крапель метилового оранжевого індикатору.

Для виконання аналізу газової суміші на газоаналізаторі ГК-1 використовують:

хлорид амонію (ГОСТ 3773-72);

аміак водний (ГОСТ 3760-79), 18 % розчин;

аміачний розчин хлориду амонію, приготований з 750 г хлориду амонію, розчиненого в 1 л дистильованої води з додаванням 1 л 18 % розчину аміаку;

дріт мідний круглий електротехнічний (ГОСТ 2112-71) типу ММ діаметром 0,8 мм у вигляді спіралі завдовжки близько 10 мм (діаметр витка близько 5 мм);

мастило УН (вазелін технічний);

воду дистильовану;

замикаючу рідину - 10 % розчин сірчаної кислоти, підфарбований декількома краплями метилового оранжевого індикатору.

Проби газової суміші відбирають у гумові камери (ГОСТ 16547-79) через вентилі відбору проб. Гумові камери для відбору проб газової суміші обладнують трійником, на вільні кінці якого вдягають гумові трубки завдовжки 10–12 см із затискачами для приєднання до вентиля відбору проб. Нові гумові камери готуються до проведення аналізу проб газової суміші відповідно до пункту 1 розділу І цієї Інструкції. Під час відбору проби частину газової суміші спочатку випускають в атмосферу (вентиль відкривається на 1-2 с). Потім гумову камеру приєднують до вентиля, тричі промивають газовою сумішшю, що досліджується, при відкритому вентилі відбору проби, після чого заповнюють до розпрямлення всіх складок. Гумова камера з пробою газу до проведення аналізу повинна знаходитися поряд з газоаналізатором 10–15 хвилин для вирівнювання температури проби з температурою навколишнього середовища.

Проміжок часу між відбором проби і її аналізом не повинен перевищувати 1,0–1,5 години.

Газоаналізатор КГА-1-1 (ГХП-100) готують і перевіряють відповідно до технічного опису. Усі скляні частини приладу миють хромовою сумішшю, що є розчином 10 г біхромату калію (ГОСТ 4220-75) у 190 г концентрованої сірчаної кислоти. Хромову суміш ретельно змивають водою. На вимитій частині бюретки та інших частинах приладу не повинні затримуватися краплі води. Крім хромової суміші, для миття приладу можна використовувати 10 % розчин тринатрійфосфату.

У процесі використання газоаналізатора забруднену бюретку промивають безпосередньо в приладі. У цьому випадку під час промивання бюретки хромовою сумішшю гумову трубку до зрівняльної склянки (щоб уникнути її роз’їдання) необхідно замінити іншою (запасною) трубкою.

Старе мастило з кранів знімають марлею, змоченою етиловим спиртом. Потім на пробку наносять тонкий шар мастила (технічний вазелін або вакуумне мастило), пробку вставляють у корпус крана і обережно притирають, обертаючи її до тих пір, поки шліф не стане прозорим.

Збирають прилад і заповнюють судини розчинами реактивів. Під час збирання фільтр і балон, що всмоктує, із сполучною трубкою до приладу не приєднують. Судини заповнюють розчинами реактивів у такій послідовності: циліндр бюретки заповнюють дистильованою водою через воронку, вставлену в отвір пробки; зрівняльну склянку і бюретку заповнюють замикаючою рідиною при положенні кранів «розподіл газів на атмосферу»; після заповнення бюретку відключають від атмосфери поворотом крана на патрубку відбору проби.

Поглинальні судини заповнюють розчинами за допомогою воронки. При цьому першу поглинальну судину заповнюють розчином їдкого калію, а другу  розчином пірогалолу «А». Заливши приблизно половину поглинального розчину, кран судини переводять на сполучення із бюреткою і, опустивши зрівняльну склянку, засмоктують розчин із приймальної камери до його внутрішньої частини. Після цього кран на поглинальній судині, зрівняльну склянку і рівень, що замикає рідину, приводять у початкове положення, вливають частину розчину, що залишився, у внутрішню частину судини, доводячи меніск до мітки на відростку крана. При цьому рівень розчину в нижній частині судини повинен бути 30 - 40 см.

Не допускати потрапляння розчину пірогалолу «А» в поглинальну судину з розчином їдкого калію.

Крани і з’єднання перевіряють на герметичність, установлюючи рівні розчинів реактивів у поглинальних судинах на позначках під краном і рівень замикаючої рідини в бюретці на верхній позначці. У разі знаходження зрівняльної склянки в нижньому положенні вказані рівні розчинів реактивів і замикаючої рідини в бюретці повинні залишатися постійними.

Кожну знову приготовану порцію лужного розчину пірогалолу «А» десятиразово перевіряють атмосферним повітрям, переміщуючи 50 мл повітря з бюретки в поглинальну судину. Після перерахунку вміст кисню в повітрі повинен бути не менше 20 % об’єму.

Для проведення аналізу гумову камеру із сумішшю, що аналізують, приєднують до газоаналізатора. У вимірювальну бюретку набирають близько 100 мл газу, бюретку відключають від камери поворотом крана і газ витискають в атмосферу через інший штуцер крана. Для виключення впливу газового середовища, що знаходиться в розподільній коробці, на аналіз проби забирати газ у бюретку і витискати його в атмосферу необхідно 2 - 3 рази.

Під час відбору газу в бюретку не можна допускати підсмоктування повітря з атмосфери. Пробу газової суміші з гумової камери у вимірювальну бюретку потрібно забирати плавно для виключення затримки крапель замикаючої рідини у вузькій частині бюретки. У бюретку відбирають 100 мл газу, використовуючи для вимірювання об’єму праву градуйовану шкалу. Об’єм газу в бюретці вимірюють через 1 хвилину після забору газу за нижнім меніском рівня рідини в бюретці, зрівнюючи при цьому її рівень з рівнем рідини в зрівняльній склянці.

Перед визначенням кисню в досліджуваній пробі газу необхідно звільнитися від кислотних компонентів, що містяться в ній. Для цього газ із бюретки за допомогою зрівняльної склянки 2 - 3 рази переміщують у першу поглинальну судину з розчином їдкого калію і назад. Поглинений об’єм газу заміряють за лівою шкалою бюретки. Повне поглинання кислотних компонентів визначається постійністю об’єму газу V1 між двома останніми відліками.

Вміст кислотних компонентів визначають за зменшенням об’єму газу в бюретці за умови встановлення рівня розчину в першій поглинальній судині в первинне положення (до міток під краном) при положенні замикаючої рідини в бюретці та зрівняльній склянці на одному рівні. Кожен вимір газу знімають через 1 хвилину часу, необхідного для стікання рідини зі стінок судини. Після визначення кислотних компонентів газ, що залишився в бюретці, переводять у поглинальну судину з розчином пірогалолу «А».

Для повного поглинання кисню розчином пірогалолу «А» роблять 5 - 7 прокачувань, якщо розчин свіжий, та 10 - 14 - частково відпрацьований. Після поглинання кисню заміряють об’єм газу V2, що залишився.

Поглиначі замінюють у міру зниження швидкості поглинання компонентів газу. Розчин пірогалолу «А» в приладі ГХП-100 (КГА-1-1) замінюють свіжим після проведення 280 - 300 аналізів у разі вмісту кисню в пробі до 2 % і після проведення приблизно 50 аналізів у разі вмісту кисню в пробі до 21 % об’єму.

Об’ємну частку кисню Х в аналізованому газі (у відсотках) обчислюють за формулою

Х = (V1 - V2)×100/V0,

де

V1

-

об’єм газу в бюретці після поглинання кислотних компонентів, мл;


V2

-

об’єм газу в бюретці після поглинання кисню, мл;


V0

-

об’єм газу, узятий у бюретку для аналізу, мл.

За результат вимірювання приймають середнє арифметичне двох послідовних визначень, розбіжність між якими не перевищує 0,2 %.

Працюючи з газоаналізатором КГА-1-1 або ГХП-100, необхідно дотримуватися техніки безпеки під час роботи з лугами та кислотами. Розчини реактивів, що потрапили на відкриті ділянки шкіри і слизові оболонки, змивають великою кількістю прісної води.

Газоаналізатор ГК-1 готують і перевіряють у порядку, указаному в паспорті АКГ.2.840.001Пс і в пункті 53 глави 1 розділу ІІІ цієї Інструкції.

Циліндрову частину піпетки заповнюють на 3/4 об’єму мідними спіралями і закривають пробкою. Зрівняльну склянку і бюретку заповнюють замикаючою рідиною. Бюретку заповнюють до верхнього кінця правого відростка крана при положенні його «на атмосферу». Кран установлюють у нейтральне положення і опускають зрівняльну склянку. Піпетку заливають аміачним розчином через воронку, сполучену гумовою трубкою з вузьким кінцем кулястої частини піпетки. Заливши частину аміачного розчину в піпетку, переводять кран у положення «на піпетку» і засмоктують розчин у циліндрову частину.

Кран встановлюють у положення «на атмосферу» і заповнюють бюретку замикаючою рідиною до верхнього кінця правого відростка крана. Операцію по заповненню піпетки аміачним розчином повторюють до заповнення ним циліндрової частини піпетки, капілярних трубок і відростка крана. При цьому розчин у кулястій частині піпетки не повинен перевищувати 1/4 його об’єму. Кран встановлюють «на атмосферу», заповнюють бюретку замикаючою рідиною і переводять кран у нейтральне положення. Заповнений прилад перевіряють на герметичність за постійністю рівня рідини в бюретці при закритому крані і нижньому положенні зрівняльної склянки.

Гумову камеру з аналізованою сумішшю приєднують до відростка крана газоаналізатора і відбирають 100 мл газу. Об’єм газу в бюретці вимірюють через 1 хвилину за нижнім меніском рівня рідини в бюретці, суміщаючи його з рівнем рідини в зрівняльній склянці.

Поворотом крана сполучають бюретку з піпеткою і, піднімаючи зрівняльну склянку, витискають суміш, яку досліджують, із бюретки в циліндрову частину піпетки. Після заповнення прохідного отвору крана замикаючою рідиною кран переводять у нейтральне положення. Для кращого поглинання кисню прилад обережно струшують кілька разів. Поворотом крана сполучають бюретку з піпеткою і повільно опускаючи зрівняльну склянку, переводять у бюретку залишок проби газу, що не був поглинений, до тих пір, поки аміачний розчин повністю не заповнить прохідний отвір двоходового крана. Кран закривають через 1 хвилину, заміряють об’єм газу в бюретці. Вимірювання проводять за нижнім меніском рідини в бюретці, суміщаючи його з рівнем рідини в зрівняльній склянці.

Поділка, відповідна рівню рідини в бюретці, показує в аналізованій суміші об’ємну частку кисню Х у відсотках. Операцію з поглинання кисню повторюють. Аналіз закінчують, якщо після повторного поглинання зміна об’єму аналізованого газу не перевищує 1 % при вмісті кисню в аналізованій суміші від 16 до 75 % об’єму і 0,05 % об’єму при вмісті кисню від 90 до 100 % об’єму. За результатами аналізу приймають середнє арифметичне значення результатів двох визначень.

Аміачний розчин у піпетці замінюють у разі появи в ньому жовтого осаду або після 20–30 аналізів при вмісті кисню в аналізованій суміші від 90 до 95 % об’єму. Після заповнення приладу свіжим розчином рекомендується виконати 2–3 аналізи, не роблячи відліку.

Працюючи з газоаналізатором ГК-1, необхідно дотримуватися техніки безпеки під час роботи з лугами і кислотами. Розчини реактивів, що потрапили на відкриті ділянки шкіри і слизові оболонки, змивають великою кількістю прісної води.

Для регенерації газового середовища в ізолюючих дихальних апаратах (далі - ІДА) використовують гранульовані і пластинчасті регенеративні речовини на основі надперекису калію КО2. Процес регенерації газового середовища може бути представлений у такому вигляді:

2КО2 + Н2О 2КОН + 1,5О2 + 14,2 ккал

2КОН + СО2 К2СО3 + Н2О + 35 ккал

2КО2 + Н2О + СО2 К2СО3 + Н2О + 1,5О2 + 49,2 ккал.

До спорядження регенеративних патронів допускають регенеративні речовини, що містять кисню не менше 130 л/кг і діоксиду вуглецю не більше 20 л/кг.

Як поглинач діоксиду вуглецю використовується хімічний поглинач вапняний (ХП-І) (ГОСТ 6755-88Е).

Процес поглинання діоксиду вуглецю може бути представлений у вигляді:

Са(ОН)2 + СО2 СаСО3 + Н2О + 19 ккал

2NаОН + СО2 2СО3 + Н2О + 28 ккал.

До використання допускають поглинач із насиченістю діоксиду вуглецю не більше 20 л/кг.

Для аналізу регенеративної речовини на вміст кисню і діоксиду вуглецю та поглинача на вміст діоксиду вуглецю застосовується кальциметр (мал. 1).

Під час проведення аналізів на кальциметрі використовують:

1 % розчин сірчанокислого кобальту (ГОСТ 4462-78);

соляну кислоту (ГОСТ 3118-77), розбавлену дистильованою водою в пропорції 1:1;

хромову суміш - розчин 10 г біхромату калію (ГОСТ 4220-75) у 150 мл концентрованої сірчаної кислоти або 10 % розчин тринатрійфосфату;

замикаючу рідину - 22 % розчину хлориду натрію (ГОСТ 4233-77) з додаванням декількох крапель сірчаної кислоти або 10 % розчину сірчаної кислоти - розчин 5,5 мл концентрованої сірчаної кислоти (ГОСТ 4204-77) у 95 мл дистильованої води;

воду дистильовану (ГОСТ 6709-72).

Замикаючу рідину підфарбовують декількома краплями метилового оранжевого індикатору.

Кальциметр готують і перевіряють відповідно до технічного опису. Усі скляні частини приладу миють хромовою сумішшю або 10 % розчином тринатрійфосфата. Хромову суміш ретельно змивають водою. На вимитих частинах кальциметра не повинні затримуватися краплі води. Вимиті частини приладу висушують.

Старе мастило з кранів знімають марлею, змоченою етиловим спиртом. Потім на пробку наносять тонким шаром свіже мастило (технічний вазелін або вакуумне мастило), пробки вставляють у корпус крана і обережно притирають, обертаючи до тих пір, поки шліф не стане прозорим.

Збирають прилад і заповнюють замикаючою рідиною циліндр 1 і бюретку 6. Бюретку заповнюють до верхньої кругової поділки, позначеної цифрою «0», через циліндр при відкритому крані 11 і положенні крана 4  «на атмосферу». Після заповнення бюретку від’єднують від атмосфери поворотом крана 4. Обережно відкривають кран 11 і перепускають приблизно половину рідини циліндра 1 у склянку з тубусом 12. У мантію 7 бюретки наливають дистильовану воду через воронку 5, вставлену в отвір пробки. Заповнений прилад перевіряють на герметичність. При знаходженні склянки з тубусом 12 у нижньому положенні за умови відкритого крана 11 рівень замикаючої рідини в бюретці повинен залишатися постійним.

Мал.1. Кальциметр:

1 - циліндр; 2 - відвідна трубка; 3 - підставка; 4 - кран; 5 - воронка; 6 - бюретка; 7 - мантія; 8 - пробка; 9 - реакційна колба з пробіркою; 10 - затискач пружинний; 11 - кран; 12 - склянка з тубусом

Проби на аналіз гранульованої регенеративної речовини або хімічного поглинача відбирають з кожного заново відкритого барабана. Проби пластинчастої регенеративної речовини відбирають з однієї банки в партії (ящику). З трьох різних місць барабана відбирають не менше трьох проб по 20–30 г, поміщають у скляну банку, що герметично закривається, з биркою, на якій указують найменування речовини, номер барабана, дату і час відбору проби. Проби відбирають фарфоровою ложкою (шпателем). Для одного аналізу беруть 1 г речовини (8–10 гранул), зваженої з точністю до 0,01 г.

Аналіз регенеративної речовини виконують спочатку на вміст у регенеративній речовині кисню, а потім діоксиду вуглецю. Відмірену порцію речовини поміщають у суху реакційну колбу 9 з пробіркою, у яку обережно піпеткою заливають 10 мл 1 % розчину сірчанокислого кобальту для визначення вмісту кисню. Реакційну колбу 9 закривають пробкою 8 з відвідною трубкою і сполучають її з бюреткою 6 поворотом крана 4. Кран 11 повертають на з’єднання циліндра 1 із склянкою з тубусом 12 і перевіряють герметичність кальциметра. Постійність рівня замикаючої рідини в бюретці протягом 5 хвилин свідчить про герметичність приладу. Реакційну колбу нахиляють до повного виливання розчину реактиву з пробірки на гранули речовини. Для забезпечення повноти розкладання гранул речовини реакційну колбу періодично струшують. Газ, що виділяється, витискає з бюретки 6 рідину в циліндр 1 і склянку з тубусом 12.

Після закінчення реакції взаємодії речовини з розчином реактиву і вирівнювання температур газу в реакційній колбі і навколишнього повітря (приблизно через 10-15 хвилин) заміряють об’єм газу, що виділився. Про вирівнювання температур газу в реакційній колбі і навколишнього середовища судять по припиненню зміни рівня рідини в бюретці 6. Для вимірювання об’єму газу, що виділився, встановлюють однаковий рівень замикаючої рідини в склянці з тубусом 12, циліндрі 1 і бюретці 6 та знімають відлік газу, що виділився, за нижнім меніском рідини в бюретці.

Вміст діоксиду вуглецю в регенеративній речовині визначають з тієї самої проби, з якої визначали вміст кисню. Для цього від’єднують реакційну колбу з пробіркою 9 від кальциметра, обережно піпеткою заливають у пробірку 10 мл соляної кислоти, розбавленої дистильованою водою в пропорції 1:1. Бюретку кальциметра заповнюють замикаючою рідиною до нульової поділки за допомогою склянки з тубусом 12.

Підготовлену порцію поглинальної речовини поміщають у суху реакційну колбу з пробіркою 9, у яку обережно піпеткою заливають 10 мл соляної кислоти, розбавленої дистильованою водою в пропорції 1:1.

Вміст кисню або діоксиду вуглецю обчислюють за формулою

Х = Vвг / q, (л/кг),

де

Vвг

-

об’єм газу (кисню або діоксиду вуглецю), що виділився, за стандартних умов (t=20°С, Р=760 мм рт. ст.), см-3;


q

-

порція речовини, г.

Об’єм газу, що виділився, приведеного до стандартних умов, розраховують за формулою

Vст = (Vt - V1) × Рt × (273 + 20) / (273 + t) × 760 = (Vt - V1) × Рt / 273 + t,

де

Vt

-

об’єм газу, що виділився з порції речовини, см-3;


V1

-

об’єм розчину реактиву, налитого в пробірку реакційної  судини, см-3;


Рt

-

атмосферний тиск під час проведення аналізу, мм рт. ст.;


t

-

температура повітря в місці відбору проби, °С.

За остаточний результат аналізу по кількості кисню і діоксиду вуглецю в регенеративній речовині та діоксиду вуглецю в поглинальній речовині приймають середнє арифметичне значення результатів аналізів трьох проб, узятих із різних місць.

Регенеративні і поглинальні речовини під час тривалого зберігання та перевезень подрібнюються і містять багато пилу. Для видалення пилу ці речовини перед заряджанням у патрони і регенеративні установки необхідно просіювати через сито з чарунками розміром 1 мм-2. Просіювати слід на відкритому повітрі з урахуванням напрямку вітру, щоб пил не потрапляв на відкриті ділянки тіла, або в приміщеннях з обладнаною витяжною вентиляцією. Під час просіювання  регенеративних речовин і поглиначів діоксиду вуглецю необхідно використовувати респіратор або марлеву пов’язку.

Для запобігання роз’їдаючій дії лугів на шкірні покрови рук регенеративні речовини і поглиначі діоксиду вуглецю на сито і в патрони засипають совком. Під час роботи із цими речовинами слід одягати гумові рукавички. Оскільки регенеративні речовини і поглиначі діоксиду вуглецю реагують з вологою, то перед зарядженням патрони і регенеративні установки повинні бути добре просушені. Для видалення пилу, що утворився під час засипання речовини, заряджені патрони продувають стисненим повітрям, застосовуючи ті самі заходи безпеки.

Регенеративні і поглинальні речовини, що залишилися в барабанах після заряджання патронів і регенеративних установок, повинні зберігатися в спеціальних ємностях, герметичність яких забезпечується кришками, що щільно закриваються. Використані регенеративні і поглинальні речовини викидають за борт у відкритому морі. Зберігання їх на судні забороняється.

Регенеративну і поглинальну речовини з кожного знову відкритого барабана аналізують на вміст у них кисню.

Висновок про придатність повітря для дихання водолазів незалежно від місця виконання аналізів (на кораблі або в хімічній лабораторії) дає лікар-терапевт (лікар) військової частини (корабля) або особа, що здійснює медичне забезпечення водолазних спусків.

54. У разі відсутності спеціальних вимог стиснене повітря, призначене для забезпечення водолазних спусків, декомпресії або лікувальної рекомпресії, не допускається використовувати для виконання завдань, не пов’язаних із забезпеченням водолазних спусків.

55. Підготовка і перевірка декомпресійних барокамер проводяться один раз на добу перед спуском першого водолаза (першої пари, трійки водолазів), при цьому необхідно перевірити:

балони зі стисненим повітрям. Балони (повітрозберігачі) зі стисненим повітрям повинні бути заряджені до тиску не менше 90 % робочого тиску;

герметичність магістралей, клапанів на магістралях і барокамерах під робочим тиском шляхом подачі в них повітря і витримки протягом 5 хвилин (при закритих клапанах балонів для зберігання і клапанах на барокамері). Магістралі і клапани вважаються герметичними, якщо падіння тиску за цей час не відбувається;

якість гумових ущільнень на кришках вхідних люків і шлюзів. Гумові ущільнення люків, дверей і шлюзів не повинні мати руйнувань (порізів, ум’ятин тощо). Фарбування ущільнень не допускається. Для збереження гуми допускається покривати її тальком. Використання з цією метою крейди забороняється;

притиснення кришок люків барокамери (шлюзових пристроїв) перевіряти тиском повітря до 0,02 мПа (0,2 кгс/см-2);

чистоту різьблення і наявність змащення у відкидних болтових з’єднаннях;

комплектність барокамери;

чистоту відсіків барокамери (звернути увагу на чистоту простору під настилом);

справність манометрів (правильне положення стрілки, строк щорічної перевірки, наявність пломб). На циферблаті кожного манометра повинна бути нанесена червона риска на розподілі, що відповідає дозволеному до експлуатації робочому тиску у відсіку барокамери. Дозволяється використовувати з цією метою покажчики у вигляді металевих пластин, пофарбованих у червоний колір і припасованих до скла манометрів;

справність телефонного зв’язку, якість заземлення і цілість електричних кабелів;

роботу електроосвітлення шляхом умикання і вимикання світильників;

роботу електрогрілки шляхом умикання її до легкого нагрівання кожуха;

наявність пломби на запобіжному клапані кожного відсіку;

наявність у кожному відсіку і зовні барокамери дерев’яного мушкеля, таблиці перестукування в барокамері (умовні сигнали для переговорів з особами, що перебувають у барокамері) (додаток 19), графина з водою без пробки, відра з кришкою, ковдри, теплого одягу;

наявність, кількість газових сумішей у балонах і правильність підключення балонів до системи газопостачання барокамер;

герметичність відсіків шляхом створення в них тиску повітрям 0,2–0,3 мПа (2,0–3,0 кгс/см-2);

наявність системи напівзамкнутою вентиляції у відсіку барокамери СПВ-ВБ, можливість її експлуатації;

наявність поблизу барокамери дихальних апаратів декомпресії (як правило, у кількості двох одиниць).

Результати перевірки барокамери заносяться до журналу водолазних робіт.

Використання декомпресійних барокамер, у яких минув строк чергового огляду, забороняється.

56. Під час використання барокамери слід суворо дотримуватися інструкції з її експлуатації.

Забороняється:

входити в барокамеру, маючи при собі тютюнові вироби, сірники або запальнички;

запалювати вогонь і курити;

передавати сигнали ударами сталевих предметів об корпус барокамери;

використовувати взуття з металевими набійками (щоб уникнути утворення іскри під час тертя об металеві частини барокамери);

зберігати використані вату і марлю, просочені легкозаймистими речовинами або речовинами, що мають запах (спиртом, медикаментами тощо);

використовувати для дихання в декомпресійній камері кисень із застосуванням медичних інгаляційних приладів без дозволу водолазного спеціаліста або лікаря-терапевта;

зберігати в барокамері медикаменти для надання допомоги в разі захворювань. Медикаменти повинні постійно перебувати поза барокамерою і подаватися всередину тільки за потреби. Флакони з медикаментами повинні подаватися в барокамеру з відкритими пробками.

57. Після закінчення роботи барокамери необхідно здійснити такі дії:

закрити вентиль подачі повітря на пульт керування барокамерою;

відкрити всі вентилі впуску, випуску і перепуску повітря у відсіках барокамери;

відкрити кришки люків, закріпити їх по-похідному;

очистити і прибрати всі відсіки барокамери і її зовнішнє обладнання;

винести постільну білизну і дихальні апарати декомпресії, якщо вони використовувалися в барокамері;

вимкнути освітлення та електрогрілки;

закрити кришки люків, шлюзів, ілюмінаторів, закрити пульти керування барокамерою.

58. Після закінчення водолазних спусків необхідно провести огляд барокамери, закрити на замок та опечатати вхідні люки (закрити та опечатати приміщення, у якому знаходиться барокамера), здати ключі під підпис і охорону черговій службі.

Недотримання хоча б однієї із зазначених вище вимог щодо барокамери може призвести до важких нещасних випадків.

59. Під час підготовки засобів зв’язку необхідно:

перевірити комплектність;

переконатися у відсутності механічних пошкоджень на зовнішніх частинах (органах керування і регулювання, штепсельних роз’ємах, кабелях зв’язку, амортизаторах тощо);

видалити із зовнішніх частин пил, мастило і вологу;

переконатися в тому, що немає роз’єднаних кабелів зв’язку та живлення і заземлення корпусів апаратури справне;

перевірити надійність приєднання кабелів зв’язку до мікрофонів та телефонів у шоломах і гідрокомбінезонах;

перевірити стан і надійність контактів штепсельних роз’ємів;

перевірити і переконатися у відсутності механічних пошкоджень кабелю;

перевірити працездатність станції в разі підключення живлення шляхом переговорів (до початку водолазних спусків).

60. Під час підготовки підводних освітлювальних приладів необхідно:

перевірити комплектність;

провести зовнішній огляд і переконатися у відсутності механічних пошкоджень окремих деталей і вузлів (лампи накалювання, відбивачі, захисні стекла, штепсельні роз’єми, вимикачі, кабелі, запобіжники, акумуляторні батареї тощо). Усі стаціонарні і переносні світильники повинні бути забезпечені штатними ковпаками та запобіжними сітками, знімати їх забороняється. Усі світильники повинні бути забезпечені лампами такої потужності, передбаченої технічним описом. Ставити лампи з напаяними або пошкодженими цоколями забороняється;

перевірити правильність підключення світлових приладів до мережі. Під час використання переносних світильників необхідно стежити за тим, щоб складання та установлення проходили чітко за наявною схемою, не можна вмикати їх у мережу до повного складання та установки;

перевірити опір ізоляції, який повинен бути не нижче 1 Ом;

перевірити стан захисних антикорозійних покриттів світлових приладів;

перевірити справність кріплень для світлових приладів (якщо вони є);

перевірити правильність укладання кабелів на котушках. Не допускається наявність різких вигинів, заломів і закручувань;

увімкнути світловий прилад у мережу на час не більше 10 с і випробувати його в роботі на повітрі відповідно до інструкції з експлуатації. Вмикати освітлювальні установки в роботу треба лише після опускання її у воду. Опускати у воду гарячу лампу забороняється;

зарядити або замінити акумулятори автономних світлових приладів після закінчення водолазних спусків.

61. Під час підготовки водолазних, кисневих і технічних манометрів необхідно:

провести зовнішній огляд, переконатися у відсутності видимих пошкоджень;

перевірити наявність пломби (клейма) і сполучення стрілки з нульовою позначкою;

переконатися у чинності строків перевірки відповідно до вимог Правил будови та безпечної експлуатації посудин, що працюють під тиском (далі - НПАОП 0.00-1.59.87).

62. Усі манометри, установлені на магістралях, повинні бути перевірені та справні. Перевірка та опломбування манометрів має проводитися не рідше одного разу на рік, а звірення робочих манометрів, установлених на декомпресійних барокамерах, з контрольним - не рідше одного разу на квартал із занесенням результатів цих звірянь до журналу водолазних робіт.

Манометри, отримані зі складу, перед установкою на штатне місце повинні бути продезінфіковані з урахуванням вимог НПАОП 0.00-1.59.87.

63. Під час підготовки водолазних трапів необхідно:

перевірити зовнішнім оглядом стан кріпильних деталей, щаблів і леєрів, переконатися в надійності кріплення трапа;

очистити від бруду, снігу, льоду і мастил ступені та леєри трапа.

64. Під час підготовки водолазних кінців необхідно:

перевірити зовнішнім оглядом стан кінців і наявність маркування, міцність кріплення баласту на спусковому кінці;

перевірити кріплення ходового кінця і наявність огинання для зручності утримання його в руці.

65. Одягання водолаза починається після доповіді командиру спуску про результати робочої перевірки спорядження, підпису водолаза в журналі водолазних робіт і дозволу командира спуску щодо одягання відповідно до команди, які подаються та приймаються командиром спуску під час спусків на малі і середні глибини (додаток 20) після розподілу обов’язків згідно із зачитаним планом водолазних спусків і проведення інструктажу та доповіді осіб, що забезпечують водолазні спуски.

66. Одягання водолаза повинно проходити безпосередньо в місці спуску на підготовленому з цією метою майданчику або в приміщенні. Одягати водолаза в теплу пору року треба під тентом, а в холодну пору року - в опалюваному приміщенні. Порядок одягання водолаза залежить від типу спорядження, що використовується. У всіх випадках після одягання водолазної сорочки або гідрокомбінезона на водолазі повинен бути закріплений сигнальний кінець або кабель-сигнал, призначений для передачі умовних сигналів зв’язку з водолазами за допомогою сигнального або контрольного кінця (додаток 21) у разі відсутності або виходу з ладу телефонного зв’язку.

67. Під час використання спорядження в плавальному варіанті, якщо водолаз буде плавати на далекій відстані від місця спуску (обстеження акваторії, пошук предметів тощо), замість сигнального дозволяється закріплювати контрольний кінець, який указує на місцезнаходження водолаза. Плавання з контрольним кінцем дозволяється в районах із глибинами до 20 м. Довжина контрольного кінця повинна перевищувати глибину в районі плавання на 20 %. Спорядження для плавання повинно бути підігнане з таким розрахунком, щоб водолаз у воді мав плавучість, близьку до нульової. Поясні вантажі повинні одягатися поверх нижнього брасу апарата з метою швидкого зняття в аварійному випадку. Ласти для плавання повинні бути підібрані за розміром і міцно закріплені.

68. Вентильоване водолазне спорядження повинно одягатися на водолаза в такому порядку: водолазна білизна (засоби активного або пасивного теплозахисту), водолазна сорочка (за потреби для полегшення одягання літньої сорочки манжети її рукавів змочують мильною водою), поясний ремінь із водолазним ножем (закріплюється сигнальний кінець або кабель-сигнал), водолазні калоші. Після цього, загорнувши всередину передню частину фланця водолазної сорочки, одягається манишка, розправляється фланець на гумову прокладку манишки, одягається шолом без переднього ілюмінатора, вантажі і закріплюється нижній брас.

Під час одягання водолаза для спусків у вентильованому водолазному спорядженні необхідно дотримуватися таких вимог:

під час одягання водолазної білизни варто уникати утворення складок;

під час одягання манишки не допускати нещільності прилягання до неї фланця сорочки;

під час закріплення водолазного шолома водолаз, що забезпечує, повинен стежити за рівномірним затисканням фланця сорочки і гумової прокладки;

до кільця переднього вантажу необхідно підв’язати водолазний шланг і сигнальний кінець (кабель-сигнал);

сильний натяг нижнього брасу буде стискати рух водолаза, а слабкий - може призвести до підйому шолома над головою водолаза у воді.

Після подачі повітря водолазу та доповіді про надходження повітря і нормальну роботу зв’язку передній ілюмінатор шолома, попередньо змочений чистою за можливості прісною водою, загвинчується вручну до відмови.

Загвинчування переднього ілюмінатора на шоломі водолаза, що перебуває безпосередньо на водолазному трапі, допускається тільки в разі хвилювання моря не більше 2 балів. Водолаза, що стоїть на трапі, необхідно втримувати сигнальним кінцем (за кабель-сигнал).

69. Водолазне спорядження з відкритою схемою дихання, із замкнутою і напівзамкнутою схемами дихання повинно одягатися на водолаза відповідно до інструкцій з його експлуатації. Порядок одягання передбачає спочатку надягання засобів пасивного теплозахисту або одягу обігріву, потім одягання гідрокомбінезона. Якщо спуски проводяться в гідрокостюмах і гідрокомбінезонах мокрого типу, засоби пасивного теплового захисту не використовуються. Після цього зверху закріплюють сигнальний кінець, поверх гідрокомбінезона на спину навішують дихальний апарат і застібають підвісні ремені, приєднують шланги та кабелі, одягають і закріплюють водолазні вантажі. За температури води +18 °С і вище водолазні спуски можуть проводитися без гідрокомбінезона. У всіх випадках водолаз, що спускається під воду, повинен бути забезпечений гостро відточеним водолазним ножем у чохлі. Ніж може кріпитися в найбільш доступному і зручному місці, як правило, на поясі або нозі водолаза. Потім закріплюють світловий прилад, надягають на руку компас, глибиномір, а на ноги - боти або ласти. Клапанну коробку або дихальний автомат приєднують до ніпеля шолома гідрокомбінезона або маски.

У разі використання водолазних апаратів у шланговому варіанті шланг і кабель повинні бути закріплені в місцях, передбачених конструкцією спорядження.

70. Перед зануренням у водолазному спорядженні з відкритою схемою дихання працюючий водолаз повинен повністю відкрити вентиль основної подачі повітря з балонів, підключитися до  апарата на подих для перевірки подачі повітря дихальним автоматом. Водолаз, що забезпечує, повинен перевірити положення рукоятки дистанційного керування, а також положення вентиля резервної подачі повітря.

71. Після закінчення вдягання водолаза в будь-який тип водолазного спорядження водолаз, що забезпечує, повинен доповісти командиру спуску про готовність водолаза, що спускається, і одержати дозвіл на його занурення.

Перед спуском водолаза під воду командир спуску особисто оглядає його, перевіряючи при цьому повноту комплекту і підгонку одягнутого водолазного спорядження.

У разі готовності до спуску потрібно допомогти водолазу підійти до трапа так, щоб він не спіткнувся; бути готовими підтримати його в будь-який момент.

Командир спуску, переконавшись особисто в готовності до спуску працюючого водолаза, запитує дозвіл на спуск водолаза в керівника водолазних робіт.

Одержавши дозвіл від командира спуску, водолаз, що забезпечує, легким ударом руки по шолому, або використовуючи телефонний зв’язок, дає команду водолазу про початок спуску.

Перед зануренням водолаза необхідно заміряти глибину та спустити до ґрунту баласт спускового кінця. Спусковий кінець, як правило, опускається у воду поблизу трапа. Глибина заміряється за допомогою ехолота, лотліня або за маркуваннями спускового кінця. Під час спуску спускового кінця до ґрунту разом із закріпленим на ньому ходовим кінцем на огинанні ходового кінця закріплюють баласт у вигляді скоби або каменя, щоб уникнути заплутування ходового кінця навколо спускового.

72. Водолази повинні сходити у воду по водолазному трапу. Якщо висота надводного борта становить 3 м і більше, а також під час робіт з пірсів, причалів, гребель, інших споруд, що піднімаються над водою на висоту 3 м і більше, спуск водолазів до води проводиться, як правило, на альтанці. Біля місця робіт для цих випадків повинна знаходитися шлюпка.

Спускати водолаза в будь-якому типі водолазного спорядження до поверхні води в підвішеному стані на кабель-сигналі, сигнальному або будь-якому іншому кінці забороняється.

Як тільки водолаз ступить на трап, необхідно міцно тримати його за кабель-сигнал, майже без слабини, щоб підтримати водолаза, якщо він оступиться, але не обмежуючи його рухів.

73. Перед зануренням на глибину проводиться перевірка водолазного спорядження на герметичність. Кожний водолаз, що спускається, одягнений у спорядження, не сходячи з трапа (альтанки), занурившись під воду, перевіряє герметичність свого спорядження. Коли верхня частина шолома покриється водою, водолаз робить зупинку для перевірки герметичності всього спорядження, тримаючись на трапі, він на деякий час припиняє випускати повітря через головний випускаючий клапан (у вентильованому спорядженні), затримує дихання на кілька секунд та припиняє випускання повітря з легеневого автомата (у спорядженні з відкритою схемою дихання).

Командир спуску і водолаз, що забезпечує, уважно оглядають спорядження, переконуючись у його герметичності. Водолаз, не відходячи від трапа або альтанки, переконується в  справності телефонного зв’язку, перевіряє свою плавучість і герметичність свого спорядження, після чого з дозволу командира спуску переходить на спусковий кінець, тримається за нього руками і пропускає між ніг. З негерметичним спорядженням спуск водолаза забороняється. Під час переходу на спусковий кінець водолаз, що забезпечує спуск, утримує водолаза, що спускається, на поверхні води і підтягує його до спускового кінця для запобігання провалюванню (падінню) на глибину. Провалювання на глибину завжди небезпечно. Необхідно зробити все можливе, щоб уникнути обтиску.

74. Швидкість спуску по спусковому кінцю або на альтанці обирається залежно від самопочуття водолаза та його натренованості. Швидкість занурення водолазів, які тільки починають навчання, та малодосвідчених водолазів не повинна перевищувати 5 м/хв. У всіх інших випадках швидкість спуску на глибинах до 10 м не повинна перевищувати 10 м/хв, при більших глибинах - 20 м/хв. У разі відчуття тиску на вуха і на області придаткових порожнин носа під час занурення водолаз повинен призупинити спуск і зробити кілька ковтальних або позіхальних рухів, а також напружити передні м’язи шиї, щоб розкрити гирло євстахієвої труби, або продутися будь-яким доступним способом. Якщо при цьому почуття закладення не зникне, варто піднятися на 1-2 м і знову повторити ці дії. Якщо після цього відчуття тиску на вуха і на ділянку придаткових порожнин носа не пройде, водолаз повинен припинити спуск, доповісти командиру спуску та з його дозволу вийти на поверхню.

75. У міру занурення водолаза і збільшення глибини варто збільшувати подачу повітря (газової суміші). Якщо під час занурення водолаз відчує обтиснення грудної клітки і труднощі під час дихання від нестачі повітря в скафандрі, він повинен затриматися на спусковому кінці (зупинити занурення альтанки) і попросити збільшити подачу повітря. Продовжувати занурення треба тільки після відновлення вільного подиху.

76. У разі використання спорядження в плавальному варіанті до початку занурення водолаза плавучість спорядження повинна бути близькою до нульової. Необхідна плавучість водолаза досягається регулюванням за допомогою компенсатора плавучості або зміною маси вантажів і визначається пробним зануренням водолаза. Плавучість водолаза, що страхує, визначається перед початком водолазних спусків. З невідрегульованою плавучістю спуск водолаза під воду забороняється. Під час занурення в гідрокомбінезонах із напівмаскою об’єм підшоломного простору заповнюється через напівмаску шляхом її періодичного відтягування. У разі спусків у гідрокомбінезонах із загубником це здійснюється шляхом видиху через ніс.

77. Під час спуску по спусковому кінцю водолаз повинен увесь час стежити за чистотою сигнального кінця (кабель-сигналу), щоб він не заплутався за спусковий кінець. Для цього необхідно періодично поглядати вгору. Помітивши, що сигнальний кінець (кабель-сигнал) заплутався, водолаз доповідає на поверхню та намагається його розплутати на ходу, а якщо це не вдається, він зупиняє спуск для розплутування, виходить на поверхню, якщо потрібно. Перед опусканням на ґрунт на 1-2 м водолаз оглядає його з метою виявлення предметів, за які може зачепитися.

78. Опустившись на ґрунт, водолаз зобов’язаний переконатися в нормальній роботі водолазного спорядження, чистоті сигнального кінця або кабель-сигналу і доповісти на поверхню, повідомити про самопочуття.

79. Водолаз, що забезпечує, повинен уважно стежити за спуском водолаза, вільно опускати сигнальний кінець (кабель-сигнал) руками (у жодному разі не викидати його шлангами), тримати його з невеликою слабиною, що дозволить водолазу спускатися. Тримати сигнальний кінець (шланг-сигнал) треба так, щоб відчувати рух водолаза. На кожне прохання водолаза опустити сигнальний кінець (кабель-сигнал) водолаз, що забезпечує, опускає сигнальний кінець (кабель-сигнал) не більше як на 0,5-1 м. Щоб уникнути заплутування спускового кінця, водолаз, що забезпечує, повинен перебувати не ближче 2-3 м від нього.

80. Після досягнення заданої глибини, ґрунту або об’єкта роботи, переконавшись у нормальній роботі спорядження, у чистоті кабель-сигналу (сигнального кінця), у задовільному  самопочутті, водолаз доповідає командиру спуску про готовність виконати завдання і, одержавши дозвіл, приступає до роботи. Для цього водолаз приймає зручне для роботи положення, розташовує кабель-сигнал (сигнальний кінець) так, щоб він не заважав роботі і не заплутався. Під час роботи водолаза під водою весь необхідний для роботи інструмент повинен подаватися на кінці або альтанках. Кидати водолазу інструмент або будь-які предмети забороняється.

81. Дії водолаза у воді повинні бути неквапливими, послідовними і точними. Під час виконання завдання водолаз повинен постійно контролювати своє самопочуття, стежити за навколишнім оточенням і роботою спорядження. Дихання водолаза повинно бути вільним та неприскореним, не повинно бути відчуття жару.

82. У разі частого дихання і серцебиття, появи пітливості, нудоти або відчуття утруднення дихання водолаз у вентильованому спорядженні повинен негайно припинити роботу, дати сигнал «Більше повітря» і добре провентилювати об’єм підшоломного простору. У випадку відчуття утруднення дихання, якщо поліпшення самопочуття не настане, доповісти про це командиру спуску і почати вихід на поверхню. При цьому необхідно вжити всіх заходів щодо запобігання мимовільному спливанню: випустити надлишок повітря і зменшити подачу повітря по шлангу.

З появою цих самих симптомів, а також у разі ознобу або головного болю під час спусків у водолазному спорядженні з відкритою схемою дихання водолаз повинен негайно вийти на поверхню.

83. Під час спусків у водолазному спорядженні з відкритою схемою дихання перебування водолаза під водою допускається тільки до моменту переходу на резервний запас повітря. Після включення резервної подачі повітря водолаз повинен сповістити про це на поверхню і негайно почати підйом.

84. У всіх випадках появи збоїв у роботі спорядження або поганого самопочуття водолазу варто припинити роботу, доповісти про це командиру спусків і діяти відповідно до його команд.

85. Під час пересування у воді для зменшення опору йти необхідно боком, нахиливши корпус уперед, робити допоміжні плавальні рухи руками, а в разі плавання з ластами займати майже горизонтальне положення. Періодично необхідно перевіряти напрямок переміщення, підтримувати зв’язок з водолазом, що забезпечує, і виконувати команди, передані засобами зв’язку або за допомогою умовних водолазних сигналів по сигнальному кінцю.

86. Водолаз, що забезпечує, повинен уважно стежити за переміщенням працюючого водолаза, вчасно опускати або підбирати його сигнальний кінець (кабель-сигнал), не допускаючи великої слабини. У разі одержання сигналу тривоги, а також, якщо працюючий водолаз двічі не відповів на поданий сигнал, водолаз, що забезпечує, повинен негайно почати його підйом на поверхню (у разі спусків на малі глибини). Одночасно за командою командира спуску водолаз, що страхує, одягається і за потреби спускається для надання допомоги в ліквідації аварійної ситуації.

87. Будь-які зміни в обстановці (спуск або підйом вантажів, інструменту, зміна довжини швартових або якірних ланцюгів, увімкнення окремих систем, зміна режиму подачі повітря та інші дії, що впливають на безпеку водолаза) повинні проводитися тільки з дозволу командира спуску, за умови одержання згоди працюючого водолаза та після його доповіді про готовність до змін умов роботи.

88. Під час подачі повітря водолазу тиск (підпір) у водолазному шланзі повинен підтримуватися відповідно до вимог інструкції з експлуатації спорядження цього типу.

89. У разі спусків водолазів у вентильованому спорядженні або спорядженні з відкритою схемою дихання в шланговому варіанті слід підтримувати незнижуваний запас повітря в балонах, що зберігають повітря, для забезпечення виходу водолаза з води у випадку поломки компресора з дотриманням режиму декомпресії для глибини цього спуску і часу його перебування на глибині.

У разі виходу компресора (компресорів) з ладу робота повинна бути припинена, а водолаз повинен бути піднятий на поверхню з дотриманням режиму декомпресії.

90. Час перебування водолазів на ґрунті обирають з урахуванням обсягу і складності виконуваної роботи, погоди, самопочуття водолаза та інших конкретних умов. У жодному разі час перебування водолазів на ґрунті не повинен перевищувати часу, припустимого для будь-якого обраного режиму декомпресії.

91. Під час проведення водолазних робіт з обстеження великих ділянок акваторії на глибинах до 20 м у плавальному комплекті водолазного спорядження, а також із застосуванням підводних засобів руху (далі - ПЗР) допускається застосування контрольного кінця з буєм за умови можливості візуального спостереження на поверхні води за буєм з відповідним забезпеченням на шлюпці.

92. Водолази повинні знати напам’ять сигнали зв’язку з водолазами за допомогою сигнального або контрольного кінця, а також сигнали візуального зв’язку з водолазами (додаток 22).

Для передачі умовних сигналів необхідно попередньо вибрати слабину сигнального кінця, а потім енергійними рухами чітко передати сигнали. При цьому варто пам’ятати, що умовні сигнали на течії помітно спотворюються від постійної вібрації сигнального кінця і його великого прогину.

Кожний сигнал повинен бути повторений тим, кому він переданий, за винятком сигналу тривоги, у разі якого водолаза необхідно негайно піднімати на поверхню.

У разі одержання від водолаза сигналів «Більше повітря», «Менше повітря» вони спочатку повинні виконуватися, а потім повторюватися.

93. Не одержавши відповіді від працюючого водолаза на двічі повторений запит засобами підводного зв’язку, а потім по сигнальному кінцю (кабель-сигналу), водолази, що страхують і забезпечують, за командою командира спуску негайно повинні приступити до підйому водолаза на поверхню.

Під час підйому аварійного водолаза водолази, що страхують і забезпечують, повинні намагатися відновити з ним зв’язок засобами підводного зв’язку або по сигнальному кінцю (кабель-сигналу).

У разі одержання сигналів від працюючого водолаза про те, що він почуває себе добре, і після з’ясування та усунення причин порушення зв’язку за наказом командира спуску водолаза знову спускають для продовження робіт або піднімають на поверхню за обраним режимом декомпресії.

За неможливості відновлення зв’язку з аварійним водолазом під час підйому його піднімають без зупинок незалежно від глибини занурення і одночасно готуються до надання йому допомоги.

Підйом аварійного водолаза повинен здійснюватися тільки за умови його вільного переміщення під водою, в іншому випадку необхідно негайно спустити під воду водолаза, що страхує, для надання допомоги.

94. Передавати команди і розпорядження працюючому під водою водолазу необхідно короткими фразами, спокійним рівним голосом, виразно та неквапливо, за підтримки постійного зв’язку по телефону.

95. Зв’язок з водолазами, що знаходяться в барокамері, повинен підтримуватися по телефону і за допомогою умовних сигналів. У разі виходу з ладу телефону зв’язок з водолазами, що знаходяться в барокамері, здійснюється перестукуванням дерев’яним молотком умовними сигналами відповідно до таблиці перестукування в барокамері.

96. Про початок підйому залежно від обстановки на місці робіт командир спуску попереджує працюючого водолаза не менше ніж за 2 хвилини. Відповівши на сигнал, водолаз припиняє роботу, укладає на робочому місці або подає наверх інструмент, перевіряє чистоту свого сигнального кінця (кабель-сигналу), підходить до спускового кінця (альтанки), вентилюється, подає сигнал на поверхню про початок підйому і виходить по спусковому кінцю на поверхню (розміщується на альтанці для підйому). Підйом водолаза на альтанці починається після його доповіді про готовність.

97. Водолаз, що забезпечує, після одержання від працюючого водолаза сигналу про підйом зобов’язаний вибрати слабину сигнального кінця (кабель-сигналу) і, як тільки почне підніматися, позначити час початку підйому, доповівши про це командиру спуску.

98. Підйом водолаза на сигнальному кінці (кабель-сигналі) або шлангу не допускається (крім випадків, коли водолаз не в змозі піднятися самостійно).

99. Підйом водолаза на поверхню повинен здійснюватися зі швидкістю не більше 8 м/хв при цьому сигнальний кінець (кабель-сигнал) і шланг повинні вибиратися водолазом, що забезпечує, так, щоб вони не мали слабини. З глибини до 12 м включно водолаз виходить на поверхню без зупинок, а з глибини більше 12 м - із зупинками відповідно до таблиць режимів декомпресії водолазів. У цьому випадку поруч зі спусковим кінцем, як правило, опускають декомпресійну альтанку з пронумерованими балясинами. Кількість балясин повинна відповідати числу зупинок за режимом декомпресії. Піднявшись на глибину першої зупинки, водолаз переходить зі спускового кінця на декомпресійну альтанку і, переходячи за командою на наступні балясини, продовжує декомпресію. Командир спуску стежить за глибиною занурення альтанки, за часом витримок на зупинках.

100. Після закінчення декомпресії в разі спусків на малі глибини водолаз повинен знаходитися біля барокамери не менше 2 годин, а в разі спусків на середні глибини - не менше 6 годин.

101. Водолаз під час підйому повинен випускати надлишок повітря зі скафандра, а водолаз, що обслуговує щит подачі повітря, - зменшувати подачу повітря по шлангу. Спливання водолаза дозволяється тільки в плавальних комплектах спорядження та в разі аварійних випадків. При цьому водолаз у процесі спливання не повинен затримувати дихання на видиху. Після спливання на поверхню, вийшовши з води на трап або узявшись за борт шлюпки, водолаз за командою командира спуску може переключитися на атмосферу і дихати атмосферним повітрям.

102. Під час підйому водолаза, що спускався по спусковому кінцю, водолаз, що забезпечує, повинен вибирати сигнальний кінець і шланг без слабини з легким натягом, допомагаючи тим самим водолазу вийти на поверхню. У момент виходу водолаза на поверхню водолаз, що забезпечує, допомагає йому взятися за трап і піднятися по ньому. Відкривати ілюмінатор шолома і вимикатися з апарата дозволяється на трапі після вжиття заходів щодо запобігання падінню водолаза у воду. Відкривши ілюмінатор, припиняють подачу повітря водолазу і зв’язок з ним по телефону.

103. Роздягання водолаза може починатися на трапі тільки за відсутності хвилювання водної поверхні після переходу на дихання атмосферним повітрям. Як тільки з водолаза будуть зняті шолом і водолазні вантажі, він повинен повністю піднятися на палубу, де з нього знімають інші частини спорядження. Спорядження з водолаза повинно зніматися без команд у порядку, зворотному вдяганню. У разі хвилювання водолаза роздягають повністю на палубі.

104. Підніматися на борт судна (катера), з якого ведуться водолазні роботи, треба дуже обережно, особливо в холодну погоду. При цьому необхідна чітка взаємодія між водолазом, що забезпечує, і працюючим. Найкраще, щоб водолаз, що забезпечує, вивів працюючого водолаза до трапа на вершині хвилі. У цей момент водолаз повинен встигнути схопитися за сходинку, а коли вода схлине, якомога швидше піднятися наверх, щоб наступна хвиля не змила його з трапа. Перед цим необхідно подивитись, чи не заплутався за що-небудь сигнальний кінець (кабель-сигнал) і водолазний шланг. Піднявшись на палубу за допомогою водолаза, що забезпечує, водолаз до того, як з нього зніматимуть спорядження, робить широкий крок від краю.

Сигнальний кінець (кабель-сигнал) повинен зніматися з водолаза в останню чергу перед зняттям сорочки (гідрокомбінезона).

У холодну погоду водолаза після підйому на палубу корабля роздягають у приміщенні.

2. Заходи безпеки під час проведення водолазних спусків та робіт

1. Безпека проведення водолазних спусків забезпечується:

чіткою організацією виконання і забезпечення водолазних робіт;

точним виконанням вимог цієї Інструкції, експлуатаційних інструкцій з водолазної техніки, керівництв та настанов з ведення різного роду підводних робіт;

справним станом і якісною підготовкою водолазного спорядження, пристроїв і обладнання, призначених для забезпечення спусків водолазів;

високим рівнем знань водолазної техніки та основ фізіології спусків під воду;

високим рівнем фізичної підготовки, професійною та фізіологічною натренованістю водолазів, їх правильною поведінкою в аварійних ситуаціях;

грамотними і рішучими діями командира спуску, лікаря-терапевта (особи, яка здійснює медичне забезпечення) та керівника водолазних робіт за несприятливих змін обстановки під водою.

Під час виконання водолазних робіт у складних умовах керівник водолазних робіт (командир спуску) повинен у кожному конкретному випадку провести додатковий інструктаж з техніки безпеки з урахуванням специфіки та умов виконання цих робіт, про що здійснюється запис у журналі водолазних робіт.

2. Після доповіді про готовність до проведення спусків керівник водолазних робіт надає дозвіл на їх проведення. Особи, призначені для забезпечення спусків, приступають до виконання обов’язків відповідно до добового плану спусків і переходять у підпорядкування командира спуску.

Керівник водолазних робіт, надавши дозвіл на проведення водолазних спусків, займає місце на головному командному пункті або  в іншому місці, зручному для керівництва.

3. Під час проведення водолазних спусків ніхто не має права втручатися в командування спусками, давати будь-які команди працюючим водолазам і особовому складу, що забезпечує спуск. У випадку неправильних дій командир спуску може бути відсторонений від командування керівником водолазних робіт або вищою посадовою особою водолазної спеціальності.

У разі відсторонення командира спуску відповідною посадовою особою вона зобов’язана призначити для командування спусками іншу особу, допущену до командування цим видом спусків і на цьому виді водолазного комплексу, або взяти командування спусками на себе, про що повинен бути зроблений запис у журналі водолазних робіт і вахтовому журналі корабля. Зворотна передача командування спусками може бути здійснена тільки після закінчення спуску, під час якого відбулася заміна.

4. За безпеку і стан водолазів у період декомпресії в барокамері відповідають командир спуску та особа, що здійснює медичне забезпечення водолазних спусків. При цьому командир спуску відповідає за безпечну експлуатацію повітряних і газових систем, технічних пристроїв барокамери, а особа, що здійснює медичне забезпечення, - за проведення декомпресії (лікувальної рекомпресії) за обраним режимом.

5. Початок водолазних робіт оголошується командою по кораблю із записом у вахтовому журналі корабля. Командир корабля повинен оголосити наказ по кораблю, що забороняє під час водолазних робіт провертання гребних гвинтів, користування обладнанням, що висувається за межі обшивки корпусу, відкривання кінгстонів у районі роботи водолаза, перешвартування корабля, піднімання або опускання якірних ланцюгів, включення гідролокаційних і гідроакустичних станцій зв’язку (крім водолазних) тощо.

6. Кількість спусків одного водолаза за робочий день не повинна перевищувати:


на глибину до 6 м

- 8 спусків;


на глибину 6–12 м

- 6 спусків;


на глибину 12–20 м

- 4 спуски;


на глибину 20–60 м

- 2 спуски;


на глибину більше 60 м

- 1 спуск.

Загальний час перебування під водою повинен бути не більше 6 годин. Четвертий спуск на глибини від 12 до 20 м і повторний спуск на глибини від 20 до 60 м за один робочий день дозволяється керівником водолазних робіт тільки на підставі результатів медичного огляду водолаза лікарем-терапевтом.

7. Спуски водолаза в агресивні рідини проводять тільки з метою ліквідації аварійної ситуації в каналізаційних і стічних колодязях, місцях пошкодження підводних нафтопроводів тощо.

До визначення можливості проведення, а в необхідних випадках і під час проведення водолазних спусків в умовах забрудненого хімічними речовинами водного середовища повинні залучатися спеціалісти відповідного профілю медичної і хімічної служб.

8. До спусків під воду в умовах забруднення водного середовища хімічними речовинами, стічними водами, нафтопродуктами та іншими агресивними рідинами залучаються найбільш досвідчені водолази. Застосування телефонного (гідроакустичного) зв’язку при цьому виді спусків обов’язкове.

9. Для спусків у воду, покриту шаром нафтопродуктів, застосовується спорядження, виготовлене з маслобензостійкої гуми. За відсутності такого спорядження спуски можна робити у вентильованому спорядженні та спорядженні типу СВУ. Для захисту гідрокомбінезонів і водолазних сорочок від руйнуючої дії нафтопродуктів необхідно перед кожним спуском змочувати їх прісною водою та наносити на них шар рідкого мила. Клапани та інші металеві частини шолома і сорочки змазують тонким шаром вазеліну, а після кожного спуску вони повинні очищуватися від нафтопродуктів, протиратися дрантям і дезінфікуватися. Тривалість безперервної роботи під водою повинна бути не більше однієї години. Повторні спуски в спорядженні типу СВУ дозволяються після заміни мембрани дихального автомата. Спуски в тому самому гідрокомбінезоні (водолазній сорочці) після роботи в ньому (в ній) у цих умовах протягом 3 годин забороняються.

Спуски під воду, покриту шаром нафтопродуктів, з апаратами замкнутого і напівзамкнутого типу забороняються.

10. Спуски в нафту дозволяються тільки в разі гострої потреби (ліквідації аварій) у вентильованому спорядженні. Для запобігання отруєнню шкідливими парами агресивних рідин вентиляція підшоломного газового обсягу повинна підтримуватися в межах 100 л/хв.

Занурення водолаза у воду, поверхня якої забруднена нафтою або нафтопродуктами, дозволяється робити тільки після очищення її поверхні струменем стисненого повітря або води.

Особовий склад, що забезпечує спуск, повинен мати необхідні в даних умовах захисні засоби.

11. Водолазні спуски в бензин та інші отруйні рідини, які інтенсивно руйнують матеріал спорядження, забороняються.

Спуски в гідрокомбінезонах, виготовлених із неоперену, забороняються.

12. У разі забруднення води господарсько-побутовими стічними водами водолазні спуски дозволяються тільки в спорядженні, що повністю ізолює водолаза від впливу зовнішнього середовища. На водолазній станції повинні бути вода (мильна або чиста) і 1 % розчин хлорного вапна для оброблення спорядження після занурення. Після роботи в цих умовах водолаз повинен пройти санітарну обробку, для чого на водолазній станції повинні бути передбачені душ, дезінфекційні і мийні засоби.

Під час водолазних спусків у стічні води варто не допускати збовтування придонних відкладень.

Після виходу водолаза на поверхню спорядження повинно бути ретельно промите та продезінфіковане.

13. Спуски в розчини великої щільності відрізняються тим, що на організм людини впливає гідростатичний тиск, який перевищує тиск на глибині спуску в стільки разів, в скільки щільність розчину вище щільності води.

Під час спусків у замулену воду або глинистий розчин шахт, щільність яких значно вище щільності води, на працюючого водолаза необхідно навішувати додатковий вантаж і одягати тяжкі калоші. Загальна вага водолазних калош і вантажів відповідно до щільності середовища повинна збільшуватися у 2-3 рази. За щільності, що дорівнює 1,5, вона становить близько 80 кг. Спуски в таких умовах повинні виконуватися у вентильованому спорядженні і, як правило, в альтанці. До водолазної альтанки, на якій спускається водолаз, варто прикріпити напірний рукав з гідравлічним стовбуром, по якому повинна подаватися вода під тиском. Подача повітря водолазу в цих умовах повинна бути збільшена.

Глибина спуску з розрахунку витрати повітря повинна визначатися з урахуванням щільності розчину

Нп = rр Н,

де

Нп

-

приведена до щільності розчину глибина занурення, м;


rр

-

щільність розчину, т/м-3;


Н

-

фактична глибина занурення, м.

В основу вибору режиму декомпресії повинна бути покладена не фактична, а приведена (обчислена) глибина занурення водолаза, що визначається за манометром.

У разі спусків водолаза в розчин у вентильованому водолазному спорядженні приведену глибину занурення визначають за показниками водолазного манометра шляхом короткочасного перекриття клапана на щиті подачі повітря у водолазний шланг.

14. Під час виконання фактичних рятувальних та інших невідкладних робіт з дозволу командувача Національної гвардії України (начальника служби водолазного забезпечення НГУ) можуть виконуватися спуски за великих балів хвилювання моря за умови, що буде вжито заходів щодо запобігання ударам водолазів об трап, корпус корабля або ґрунт.

До спусків у цих умовах повинні допускатися водолази, які не піддаються морській хворобі.

15. Судно або катер, з якого проводяться водолазні спуски, необхідно надійно втримувати на місці, насамперед за рахунок збільшення сили якорів, і встановити постійне спостереження за їх положенням. За наявності дрейфу судна спуски припиняються.

16. Судно слід установлювати носом до хвилі або, використовуючи додаткові швартові та якорі, розвертати його таким чином, щоб водолазний трап (альтанка) були з підвітряної сторони. З навітряної сторони рекомендується встановлювати інші плавзасоби. За потреби повинна застосовуватися важка водолазна альтанка, яка здатна захистити водолаза від впливу хвилювання.

За умови відсутності цих засобів для спуску водолаза необхідно застосовувати два сигнальні кінці: один повинен бути на кораблі, з якого спускають водолаза, інший - на плавзасобі, установленому на деякій відстані від корабля. У момент, коли водолаз спустився під воду, другим сигнальним кінцем його варто відтягнути від корабля на безпечну відстань.

17. Спусковий кінець повинен пропускатися через блок на тимчасово встановленій балці. Довжина балки повинна бути такою, щоб водолаз, перебуваючи на спусковому кінці, не міг ударитися об трап або корпус корабля.

18. Декомпресію водолазів під час спусків на хвилюванні рекомендується проводити на поверхні в барокамері, обираючи режим, що відповідає умовам спуску.

19. Перед виконанням робіт у затоплених відсіках корабля водолази повинні бути поінструктовані про порядок, правила і послідовність виконання майбутніх робіт, дотримання заходів техніки безпеки, ознайомлені з об’єктом, що лежить на ґрунті, розташуванням його відсіків, приміщень і обладнання, що знаходиться в них.

20. Водолаз може входити в об’єкт, що лежить на ґрунті, тільки після обстеження його положення. Під час обстеження об’єкта, що лежить на ґрунті, водолазу забороняється ставати на його спливаючі конструкції та пристрої.

21. Спускатися в затоплений відсік необхідно по трапу або спусковому кінцю за умови обов’язкового страхування іншим водолазом, що перебуває біля входу із зовнішньої сторони об’єкта. Один водолаз виконує роботу, інший, що забезпечує, перебуває в такому місці, з якого можна спостерігати за працюючим водолазом і за його діями, якщо буде потреба, надати йому допомогу. Між працюючим водолазом і водолазом, що забезпечує, під водою повинен бути постійний розмовний зв’язок. Використання під час цих робіт підводного зв’язку обов’язкове. Під час спуску і пересування у відсіках (внутрішніх приміщеннях) місця проходів повинні попередньо бути розчищені від завалів. Працюючи в затопленому відсіку, водолаз повинен стежити за чистотою свого кабель-сигналу або сигнального кінця. Підходити до вхідних пристроїв об’єкта потрібно таким чином, щоб забезпечувалася можливість вільного повернення водолаза на поверхню. Перед входом у приміщення водолаз повинен намотати собі на руку кілька витків сигнального кінця (кабель-сигналу) і, просуваючись уперед, поступово їх відпускати.

22. У випадку зачеплення кабель-сигналу водолаз повинен дійти до місця зачеплення, вибираючи на руку слабину кабель-сигналу, і звільнити його. Після звільнення кабель-сигналу його слабина повинна вибиратися на поверхню. Для запобігання заплутуванню кабель-сигналу під час роботи в затопленому відсіку водолаз повинен уникати обходу навколо різних пристроїв або предметів.

23. Перебуваючи у відсіку затонулого корабля, водолаз повинен остерігатися раптового падіння погано закріплених або звисаючих вантажів і пристроїв, що зірвалися зі своїх місць, особливо в кораблі, що лежить догори кілем або на борту, а також затиснутих пристроїв, що прагнуть спливти.

Відкривати двері та люки треба обережно, щоб уникнути падіння важких предметів із суміжних або розташованих вище приміщень.

Відкривши двері або кришку люка, водолаз повинен зафіксувати їх від самовільного закриття (відкриття) за допомогою дроту, бруса тощо.

24. У разі спуску в затоплений відсік водолаз повинен брати із собою підводний світильник, а над місцем входу у відсік повинно бути встановлено сильне джерело світла для орієнтування під час виходу із затопленого відсіку.

25. Перед спуском водолаза з палуби затонулого об’єкта за борт або в трюм він повинен опустити спусковий кінець і по телефону повідомити на поверхню про занурення за борт або в трюм.

26. До робіт у темну пору доби в умовах низької або нульової видимості допускаються найбільш підготовлені водолази. Водолазам перед спусками в темну пору необхідно дати можливість відпочити вдень. Перед початком робіт водолази, особи, що забезпечують водолазні спуски, повинні бути поінструктовані щодо заходів безпеки під час виконання водолазних робіт. Для їх успішного виконання в темну пору доби необхідно проводити тренування подібного виду робіт у денний час.

27. Під час виконання водолазних спусків у темну пору доби повинні освітлюватися місця підготовки і робочої перевірки водолазного спорядження, одягання водолаза, спуску під воду, поста керування та постів, що забезпечують спуск, а також поверхні над місцем проведення робіт.

Шкали приладів (манометрів, глибиномірів, годинників, компасів, лагів тощо), що використовуються водолазами, повинні мати люмінесцентне покриття або підсвічування.

28. Водолази, що працюють і страхують, повинні мати ручні водолазні ліхтарі. За потреби до місця проведення робіт заводяться підводні світильники, що закріплюються в найбільш зручному для проведення робіт положенні.

29. Під час виконання робіт в темну пору доби, в умовах обмеженої видимості спуск водолаза до місця проведення робіт проводиться по спусковому (ходовому, підкильному) кінцю.

30. Водолазні спуски в темну пору доби, в умовах обмеженої або нульової видимості без телефонного або гідроакустичного зв’язку забороняються.

31. До спусків під воду в жорстких водолазних пристроях (далі - ЖВП) допускаються особи, що пройшли відповідну підготовку і склали залік ВКК (допуск оформлюється наказом начальника територіального управління (командира військової частини) на підставі протокола ВКК).

32. За виконання вимог безпеки експлуатації ЖВП після спуску їх на воду і до підйому на борт судна-носія відповідає командир спусків.

33. Керівництво спуском у ЖВП здійснюється з командного пункту, обладнаного засобами зв’язку з ЖВП і постами, що обслуговують спуск.

34. Підготовка та керування ЖВП здійснюється одним або двома операторами залежно від типу ЖВП. Найбільш підготовленого оператора ЖВП командир спуску призначає старшим оператором. Оператори діють відповідно до інструкції з експлуатації ЖВП і за командою командира спуску.

35. Особлива увага під час підготовки ЖВП до спуску повинна приділятися:

справності телефонного зв’язку і освітлення;

зарядженню регенеративною речовиною системи регенерації;

робочій перевірці ізолюючих дихальних апаратів;

опору ізоляції електроустаткування і кабелів;

перевірці устрою аварійного спливу;

перевірці роботи маніпуляторів (для робочої камери).

36. Для перевірки герметичності ЖВП і справності його СПП проводиться контрольний спуск ЖВП без оператора на глибину запланованого спуску, де ЖВП витримують 10 хвилин, а потім піднімають на палубу судна і проводять його огляд. Глибина в районі спусків не повинна перевищувати робочу глибину спуску ЖВП. Без контрольного спуску ЖВП дозволяється спускати тільки в разі термінових фактичних рятувальних робіт.

37. Після доповіді командиру спуску про перевірку всіх пристроїв і запису про це в протоколі спуску в спостережній (робочій) камері (додаток 23) оператори за командою командира спуску заходять у ЖВП, закривають та замикають кришку, включають систему регенерації. Доповіддю оператора про готовність до спуску закінчується підготовка ЖВП до занурення. Спуск ЖВП починається за наказом командира спуску. Перед спуском з маніпуляторами ЖВП повинні бути підгорнуті до панелі. Після занурення ЖВП на глибину 3-5 м спуск зупиняється, перевіряються герметичність ЖВП, телефонний зв’язок з операторами і підводне освітлення.

Після доповіді оператора про герметичність ЖВП, нормальну роботу підводного освітлення і добре самопочуття починається занурення ЖВП на задану глибину.

38. Швидкість спуску ЖВП установлюється залежно від ступеня прозорості води і змінюється за вимогами оператора. У міру наближення ЖВП до ґрунту (об’єкта) оператор визначає і доповідає відстань до ґрунту (об’єкта) і вимагає припинення спуску, коли ґрунт або об’єкт стануть добре помітними.

39. Про свої дії і обстановку оператор ЖВП доповідає командиру спуску і виконує його команди.

40. Основні етапи підготовки і проведення спуску у ЖВП фіксує лікар-терапевт, що забезпечує спуск, у протоколі спуску в ЖВП.

41. Пошук аварійного об’єкта, що лежить на ґрунті, проводиться шляхом пересування судна на швартових (якорях) таким чином, щоб під час переміщення ЖВП усі ділянки ґрунту заданого району були обстежені. Ширина смуги обстеження обирається залежно від видимості під водою. У процесі пошуку на судні ведеться планшет обстеження поверхні дна акваторії заданого району.

У разі виявлення аварійного об’єкта, що лежить на ґрунті, орієнтуючись за допомогою доповідей оператора, судно переміщується на швартових у напрямку об’єкта та встановлюється над ним.

Обстеження виявленого аварійного об’єкта проводиться операторами шляхом візуального огляду. За потреби проводиться фотографування об’єкта.

42. Для роботи маніпуляторами на об’єкті ЖВП повинен бути надійно встановлений на палубі об’єкта. Місце роботи повинно перебувати в робочій зоні маніпуляторів. Слабина тросів і кабелів, що йдуть із судна до ЖВП, повинна бути такою, щоб унеможливити ривки ЖВП під час переміщення судна при хвилюванні.

43. У разі виявлення протікання ілюмінаторів (оглядового скла), кришки люка або чепцевих ущільнювачів, а також з появою надзвичайної ситуації або погіршення самопочуття оператора (операторів) проводиться негайний підйом ЖВП на палубу судна. Перелік можливих несправностей під час спусків у жорстких водолазних пристроях (додаток 24).

44. У разі виходу з ладу засобів зв’язку оператори переходять на зв’язок за умовними сигналами (світлом і стукотом) з водолазами і операторами спостережної (робочої) камери в разі порушення телефонного зв’язку (додаток 25).

45. У випадку заплутування спускопіднімального троса і кабелю, неможливості підйому ЖВП за допомогою суднопіднімального пристрою (далі - СПП) проводиться аварійне спливання ЖВП. Перед аварійним спливанням ЖВП судно повинно пересунутися на швартових убік від місцезнаходження ЖВП (за наявності течії проти неї). При цьому необхідно витравити спусковий трос і кабель ЖВП на довжину, достатню для відтягування судна. Якщо спуск ЖВП проводився по напрямному тросу, оператор повинен розкрити розмикальний рим і звільнитися від напрямного троса. Аварійне спливання здійснюється за командою командира спуску з дотриманням послідовності дій, викладених в інструкції з експлуатації ЖВП.

46. Після спливання на поверхню в темний час доби оператор подає світлові сигнали переносним ліхтарем через ілюмінатор. За потреби оператор відкриває дихальний клапан.

47. Жорсткі водолазні пристрої повинні мати надійні засоби життєзабезпечення. Час перебування операторів у ЖВП не повинен перевищувати час надійної (гарантованої) дії системи життєзабезпечення.

48. Після закінчення спусків внутрішню поверхню ЖВП просушують, а зовнішню обмивають прісною водою. Виявлені на поверхні ЖВП плями мазуту або мастил видаляють гасом або дизельним паливом, потім поверхню ЖВП промивають водою з милом.

49. Після від’єднання спускопіднімального троса і кабелю ЖВП установлюють на місце зберігання по-похідному. Використану регенеративну речовину видаляють із коробок, які промивають прісною водою і просушують.

50. Під час спусків у ЖВП забороняється курити, користуватися сірниками (запальничками), застосовувати прилади відкритого накалювання, використовувати вогненебезпечні, сильно пахучі речовини.

51. Після закінчення або перерви в роботі ЖВП повинен бути піднятий на палубу судна-носія або підвішений на спеціальних пристроях. Забороняється тримати ЖВП у підвішеному положенні на спускопіднімальних канатах.

52. До водолазних робіт на течії зі швидкістю понад 1 м/с допускаються найбільш підготовлені водолази.

У разі великих перерв у роботі (в умовах швидкої течії) водолази повинні пройти відповідне тренування (2-3 спуски) під керівництвом командира спуску, що володіє навичками водолазних робіт на течії.

Робота водолазів на течії зі швидкістю понад 2 м/с забороняється.

У разі швидкості течії понад 1 м/с спуск водолаза і його робота повинні проводитися із застосуванням засобів і пристроїв, що полегшують умови роботи та забезпечують його безпеку (щити, водолазні альтанки, затоплювані ємності тощо).

53. Зв’язок з водолазом повинен здійснюватися тільки по телефону або за допомогою гідроакустичної станції.

54. Перед початком водолазних робіт на течії необхідно ознайомитися з гідротехнічним режимом на місці проведення робіт, визначити швидкість і напрямок течії на поверхні та на глибині спуску, виміряти глибину майбутніх спусків. За наявності приливів і відливів слід мати їх графік на весь період водолазних робіт та встановити постійний зв’язок з найближчими постами гідрометеослужби.

55. Під час роботи на течії судно (плавзасіб), з якого проводяться водолазні спуски, повинно встановлюватися за течією вище місця спуску таким чином, щоб після витравлювання якірного ланцюга місце робіт водолаза на ґрунті було нижче течії  за кормою на відстані 5-10 м від місця спуску залежно від течії і глибини спуску. Спуск водолаза проводиться з корми.

56. У носовій частині судна (плавзасобу) командир спуску виставляє вахтового з відпорною жердиною для спостереження за предметами, що плавають, затонулими колодами тощо, а за потреби видалення їх або зміни напрямку руху від місця спуску водолаза.

57. Під час роботи на течії в місці спуску водолазів повинна перебувати шлюпка з веслярами. Зі шлюпки на плавзасіб (пірс, причал тощо) повинні подаватися швартові довжиною, достатньою для підходу до водолаза, що піднявся на кабель-сигналі або сигнальному кінці.

Водолазне спорядження повинно бути ретельно оглянуте та перевірене. Сильно зношене спорядження не допускається. Шлангові з’єднання повинні мати бензельні перемички, що страхують.

58. За наявності дрейфу судна спуск водолазів забороняється. З метою запобігання дрейфу судна його встановлюють на якорях. Для впевненості в тому, що судно не дрейфує, необхідно підняти якірний ланцюг на 10-15 м і, переконавшись по опущеному за борт канату з вантажем, що дрейфу немає, знову опустити ланцюг на дно.

Надійність стоянки судна повинна контролюватися протягом усього часу перебування водолаза під водою.

59. При вітрі або течії судно, з якого проводяться водолазні спуски, повинно встановлюватися носом проти вітру або течії.

У випадку, коли за умовами обстановки судно змушене ставати лагом до напрямку вітру або течії, це роблять таким чином, щоб унеможливлювався дрейф судна і забезпечувалася безпека працюючого під водою водолаза (наприклад, заведенням кормового якоря, подачею кормового швартового кінця на рейдові швартові засоби, постановкою на шпринг тощо).

60. За наявності в районі проведення робіт приливів і відливів, течії перестановка судна повинна проводитися до початку приливу або відливу. У всіх інших випадках перестановка судна повинна здійснюватися негайно зі зміною напрямку вітру або викликаною ним вітрової течії після підйому водолаза на борт судна.

Під час приливно-відливних течій судно, з якого ведуться водолазні роботи, повинно бути встановлено над об’єктом на кормових якорях або бочках. Спуск водолаза на течії повинен проводитися у важкій водолазній альтанці або по спусковому кінцю.

61. Щоб попередити викидання водолаза під час роботи на сильній течії, на водолаза надягають вантажі і калоші збільшеної ваги.

62. Залежно від швидкості течії з корми водолазного бота опускають спусковий кінець з вантажем масою 70-140 кг, що має каніфас-блок (скобу), через який пропускають ходовий кінець довжиною не менше трьох глибин із карабіном на кінці. На пояс водолаза надягається «удавкою» пеньковий (синтетичний) кінець, що страхує, завдовжки 1-1,5 м з металевим кільцем на кінці. Карабін ходового кінця кріпиться до кільця пенькового (синтетичного) кінця перед спуском водолаза. Водолаз занурюється по спусковому кінцю, одночасно вибирається слабина ходового кінця. Під час занурення рекомендується користуватися ковзним карабіном, що допомагає втримуватися за спусковий кінець. Під час пересування під водою від спускового кінця до місця роботи і назад по команді водолаза ходовий кінець вибирають (видають) через каніфас-блок зверху. За потреби водолаз може від’єднати карабін ходового кінця від кільця кінця, що страхує, і вийти по спусковому кінцю.

63. Під час виконання робіт на течії водолазу бажано зайняти положення, що забезпечує мінімальний опір потоку води і запобігає спрацюванню легеневого автомата дихального апарата.

Для полегшення пересування по ґрунту проти течії водолаз може використовувати металевий штир (щуп або водолазну кішку), який він втикає поперед себе на відстані витягнутої руки, потім лежачи  підтягується до нього.

64. Водолазу забороняється швидко спливати на поверхню. Підніматися можна тільки по спусковому кінцю або у водолазній альтанці. Водолаз не повинен випускати ходовий кінець з рук, поки не повернеться до спускового кінця і не візьметься за нього руками або не ввійде у водолазну альтанку.

У разі викиду водолаза на поверхню течією його необхідно швидко підтягти на сигнальному кінці (кабель-сигналі) до водолазного трапа, запитати про самопочуття, допомогти йому прийняти вертикальне положення і за командою командира спуску приступити до повторного спуску або підняти на борт судна, роздягнути і за потреби помістити в барокамеру.

Якщо водолаз під час викидання не досягне поверхні (зачепиться сигнальним кінцем, кабель-сигналом, шлангом), необхідно попустити сигнальний кінець, кабель-сигнал, шланг. З появою водолаза на поверхні направити до нього шлюпку (катер), допомогти поставити водолаза у вертикальне положення, утримуючи його на поверхні, після чого попустити якірний ланцюг і спуститися на судні за течією до водолаза, вибираючи при цьому його сигнальний кінець (кабель-сигнал). Якщо судно відносить від водолаза, що сплив, убік, то водолаза треба підняти в шлюпку. У цьому разі спорядження з водолаза знімають у шлюпці, а сигнальний кінець (кабель-сигнал) вибирають (протравлюють) на судні за командою командира спуску.

65. Під час видачі кабель-сигналу водолазу необхідно постійно стежити за показаннями манометра на щиті подачі повітря.

Особи, що забезпечують спуск водолаза, повинні не допускати зайвої слабини сигнального кінця (кабель-сигналу). Під час роботи водолаза в захаращених місцях вони повинні стежити за тим, щоб течія не занесла сигнальний кінець (кабель-сигнал) на виступаючі предмети (старі палі, масиви, уламки судна тощо), оскільки це може перешкодити підйому водолаза.

66. Водолаз, що стоїть на подачі повітря, зобов’язаний увесь час спостерігати за показаннями манометра і підтримувати постійний зв’язок з водолазом.

67. При спусках з берега для обстеження дна ріки завширшки до 50 м попередньо необхідно прокласти з одного берега на інший тросовий провідник, що полегшить пересування водолаза. Рекомендується застосовувати провідник і на більш широких ріках.

68. Спуски водолазів узимку проводяться:

у спорядженні з обігрівом при температурі навколишнього повітря не нижче - 30 °С, а при наявності вітру зі швидкістю понад 10 - 15 м/с - не нижче - 20 °С;

у вентильованому і глибоководному спорядженні без обігріву при температурі навколишнього повітря не нижче - 20 °С, а за наявності вітру зі швидкістю більше 10 - 15 м/с - не нижче - 5 °С;

в автономному спорядженні без обігріву при температурі навколишнього повітря не нижче - 15° С, а за наявності вітру, швидкість якого понад 10-15 м/с, не нижче - 10 °С.

69. Під час виконання фактичних рятувальних та інших невідкладних робіт (порятунок людей, аварії) з дозволу начальника служби водолазного забезпечення НГУ спуски можуть проводитися при більш низьких температурах і при більшій силі вітру з обов’язковим дотриманням усіх заходів безпеки залежно від конкретних умов.

70. Водолазні роботи взимку проводяться як з поверхні льоду, так і з плавзасобів.

Спускати водолаза за наявності руху битого льоду забороняється. Допускається спуск водолаза в умовах руху битого льоду під час порятунку людей і ліквідації аварій. У цьому разі повинно бути вжито додаткових заходів щодо безпеки і збереження здоров’я водолазів.

71. Пересування по льоду і робота на ньому без попереднього обстеження льодового покрову та визначення його несучої здатності забороняються.

Під час визначення несучої здатності льодового покрову враховується тільки шар кристалічного льоду, при цьому враховується найменша його товщина з усіх вимірів.

Вимір товщини льоду проводиться: узимку - один раз на 10 днів; восени і навесні, а також у разі підвищення температури повітря від 0 °С і вище взимку на фоні сталих додатних температур і під час установлення будки (намету) над майною - щодня. Результати виміру товщини льоду повинні заноситися в журнал водолазних робіт. З появою ознак руйнування льоду водолазні спуски в цьому місці повинні бути припинені.

72. Для виконання водолазних спусків з льоду керівник водолазних робіт зобов’язаний безпечно розташовувати на льоду водолазну техніку та інші технічні засоби з розрахунком часу їх перебування на одному місці за формулою



,

де

t

-

припустимий час стоянки, год;


Pmax

-

максимально припустима маса вантажу під час транспортування по льоду даної товщини, т;


Р

-

маса вантажу, для якого підраховується припустимий час стоянки, т.

Пересування по льоду під час водолазних робіт здійснюється після визначення припустимої товщини льоду при різних навантаженнях (додаток 26) і встановлення виду транспорту, який може бути використаний для пересування.

73. Для спусків водолазів під лід необхідно якнайближче до місця робіт прорубати майну розміром не менше 2×2 м, очистити її від льоду, при цьому битий лід обов’язково вилучити з майни. Верхні та нижні гострі краї майни повинні бути притуплені. По краях майни слід зробити настил з товстих дощок. Майна повинна мати огородження по всьому периметру.

74. Як захисне огородження майн можуть використовуватися леєрні огородження або дерев’яні поручні заввишки не менше 1100 мм, що складаються не менше ніж з трьох горизонтальних прутків або дерев’яних елементів (поручня проміжного і нижнього).

У майну необхідно опустити водолазний трап і завести спусковий кінець. Трап необхідно надійно закріпити (за колоду, що вмерзла в окрему майну, за гвинтовий крижаний якір та металевий стрижень, похило вбитий у лід, тощо).

Забороняється спускати в майну водяні шланги насосів та інші предмети, що не належать до водолазного спорядження.

75. У місцях можливого пересування людей по льоду після закінчення водолазних спусків майни повинні огороджуватися.

Пальні і мастильні матеріали виливати на лід забороняється. Місця з розлитими пальними або мастильними матеріалами повинні бути негайно очищені від залишків цих матеріалів та засипані снігом.

76. Командир спуску повинен:

стежити за станом майни;

організовувати своєчасне очищення майни від льодового покриву;

організовувати безперервний контроль за подачею повітря водолазу і вчасно вживати заходів у разі появи перших ознак ненормальної роботи системи повітропостачання.

77. Керівник водолазних робіт повинен:

стежити за льодовою обстановкою, за необхідності вчасно припинити водолазні роботи і зібрати водолазну техніку;

організовувати своєчасний вимір товщини льоду в місцях водолазних робіт з реєстрацією цих вимірів;

забезпечити наявність гарячої води в місцях спусків водолазів.

78. Під час проведення водолазних робіт з поверхні льоду необхідно:

установити біля місця спуску будку (намет), що опалюється. Під час нетривалих робіт будку можна розміщувати біля майни, під час тривалих - над нею;

проводити підготовку і робочу перевірку спорядження, а також вдягання і роздягання водолаза в будці (наметі);

передбачити наявність гарячої води;

розміщувати засоби подачі повітря і шланги в однакових температурних умовах.

79. Під час проведення водолазних робіт з кораблів (суден та катерів) необхідно:

видалити вологу з балонів повітря і газових сумішей;

провести підготовку, робочу перевірку спорядження і одягання водолазів (крім пульта ППГ-1 і вентильованого спорядження) у приміщенні з додатною температурою повітря;

забезпечити подачу гарячої води до місця спуску водолазів.

80. Під час проведення підводних робіт в умовах від’ємних температур зовнішнього повітря необхідно вжити заходів щодо уникнення переохолодження водолазів. До таких заходів належать надягання двох комплектів водолазної білизни та обмеження часу перебування водолазів під водою, використання засобів активного обігріву водолазів, опалюваних приміщень (будок) і наметів для вдягання і роздягання водолазів, установлення захисних споруд або неопалюваних будок і наметів безпосередньо над майнами.

Необхідні заходи проти переохолодження залежно від конкретних умов роботи встановлюються в кожному випадку особою, що здійснює медичне забезпечення.

З появою води на льоду під дією приливу або вітру навантаження на лід повинно бути знижене на 50–80 %. Під час розрахунку навантаження на лід необхідно врахувати, що міцність льоду навесні зменшується вдвічі. За наявності сухих тріщин завширшки менше  3 см та завглибшки не більше половини товщини льоду навантаження на лід повинно бути знижене на 20 %.

81. Для відігрівання шлангових з’єднань, редукторів, клапанів дихальних автоматів, водолазних шоломів і водолазних помп на місці робіт повинна бути достатня кількість гарячої води, дрантя або клоччя та інших теплозахисних матеріалів.

Для попередження утворення льодових пробок у шлангових з’єднаннях їх необхідно опустити у воду. З’єднання, що не доходять до води, слід обгорнути сухим теплоізоляційним матеріалом (наприклад, пінополістиролом). Перед кожним спуском і після нього шланги повинні ретельно продуватися стисненим повітрям.

82. Перед одяганням водолаза всі гумові частини водолазного спорядження необхідно попередньо відігріти до додатної температури. Після надягання водолазного спорядження водолаз повинен без затримки спуститися з опалюваного приміщення під воду.

83. Водолаз, що стоїть на подачі повітря, повинен уважно стежити за показниками манометра на повітророзподільному щиті. У разі підвищення тиску, що вказує на утворення в з’єднаннях шланга (які перебувають на поверхні) льодової пробки, він зобов’язаний негайно доповісти командиру спуску.

84. Під час роботи у вентильованому спорядженні водолаз, перебуваючи під водою, повинен прислухатися до шуму повітря, що поступає до нього. У разі зміни характеру шуму повітря водолаз повинен припинити роботу, доповісти командиру спуску та дізнатися по телефону про тиск на водолазному манометрі. У разі обмерзання шлангів і порушення подачі повітря тиск на манометрі піднімається. У цьому разі водолаза необхідно негайно підняти на поверхню.

85. Під час роботи в спорядженні з відкритою схемою дихання в шланговому варіанті в разі збільшення опору на вдиху (закупорювання шлангів) водолаз повинен припинити роботу, доповісти командиру спуску, перейти на дихання з аварійного запасу та вийти на поверхню. Продовжити роботу можна після відновлення нормальної працездатності всіх вузлів і деталей спорядження.

86. Льодові пробки в шлангових з’єднаннях видаляються обігрівом з’єднань гарячою водою зі збереженням установленого підпору повітря в шлангу. Після видалення крижаних пробок у шлангу і шлангових з’єднаннях, продування їх стисненим повітрям водолаза дозволяється спустити під воду.

87. Під час проходження водолаза від місця одягання до місця спуску у водолазному спорядженні з відкритою схемою дихання треба вжити заходів проти замерзання легеневого автомата з редуктором. Під час роботи водолаз повинен уважно стежити за роботою дихальних клапанів, на яких може утворитися льодовий наліт. Перед надяганням дихального апарата легеневий автомат з редуктором необхідно просушити.

88. При спусках у водолазному спорядженні з м’яким шоломом, щоб уникнути пошкодження голови водолаза у випадку удару об лід, рекомендується надягати поверх шолома різні захисні пристосування (захисні каски, наклеювати на шолом захисні смуги тощо).

89. Під час виходу водолаза з води його необхідно перевести на дихання атмосферним повітрям, зняти вантажі і калоші (боти, ласти). Подальше роздягання проводиться в опалюваному приміщенні, де виключається створення на гумових частинах спорядження льодової кірки.

90. Для попередження замерзання редуктора і легеневого автомата водолазу після підключення до апарата слід намагатися дихати повільно та розмірено. При низькій температурі повітря необхідно уникати тривалого перебування водолаза на поверхні після підключення до апарата.

91. Під час проведення водолазних спусків в умовах низької температури в апаратах типу ІДА  водолаз після підключення до апарата повинен близько десяти хвилин перебувати на повітрі при температурі не нижче 0 °С для розробки регенеративної речовини. Надалі час перебування водолаза на повітрі при температурі нижче - 10 °С до початку занурення під воду  не повинен перевищувати 5 - 7 хвилин.

92. Виконання робіт водолазом на межі середовищ повітря - вода в апаратах з відкритою, напівзамкнутою і замкнутою схемами дихання при низькій температурі забороняється, крім споряджень, спеціально призначених для цих цілей.

93. Навчальні водолазні спуски проводяться на спеціально обладнаних полігонах, басейнах, баштах, відсіках корабля або з берега. Ділянка акваторії, відведена для спусків, повинна бути огороджена для попередження заходження в неї плавучих засобів. Поверхня дна акваторії в районі спусків повинна бути ретельно обстежена водолазами та очищена від сторонніх предметів. Водолазне обстеження поверхні дна акваторії проводиться не менше одного разу на рік, результати обстеження оформляються актом.

94. Наказом начальника навчального закладу до навчальних спусків під воду допускаються особи, які за станом здоров’я придатні до спусків під воду, пройшли теоретичну підготовку і склали залік ВКК навчального закладу щодо  допуску до водолазних спусків.

95. Командування навчальними спусками здійснюється водолазним спеціалістом, старшим інструктором-водолазом, а в навчальних закладах, крім того, інструктором-водолазом. Командир спуску відповідає за організацію навчального спуску, якість виконання навчальних вправ під водою, дотримання заходів безпеки і вимог цієї Інструкції, контролює ведення журналу водолазних робіт та оцінює виконання навчальних вправ.

96. Медичне забезпечення навчальних водолазних спусків проводиться штатними лікарями-терапевтами. Під час навчання для одержання кваліфікації «водолаз», «офіцер-водолаз» та за відсутності штатних лікарів-терапевтів медичне забезпечення навчальних спусків може здійснюватися лікарями-терапевтами, спеціально допущеними до них відповідною ВКК. Особи, що здійснюють медичне забезпечення навчальних водолазних спусків, зобов’язані перебувати в місці спусків водолазів у готовності надати негайну медичну допомогу.

97. Забезпечення водолазних спусків і навчання практичним навичкам покладаються на інструкторів-водолазів, яким дозволяється одночасно забезпечувати і навчати не більше трьох осіб. Вони зобов’язані готувати водолазне спорядження та обладнання до навчальних спусків, контролювати робочу перевірку спорядження тих, що навчаються, його надягання, підключення до апарата дихання, спуск під воду і дотримання методики навчальних вправ. Перед кожним навчальним спуском вони готують декомпресійну барокамеру і спорядження для водолаза, що страхує.

98. Водолазне спорядження, обладнання і засоби забезпечення спусків повинні бути ретельно перевірені. Той, хто навчається, робить робочу перевірку спорядження особисто під спостереженням інструктора-водолаза із записом у журнал водолазних робіт і доповіддю командиру спуску.

99. Навчальні спуски проводяться по водолазних трапах, що доходять до дна. З кожного трапа дозволяється спускати не більше двох осіб.

100. Відпрацьовування навчальних вправ проводиться в суворій послідовності відповідно до програми. Тих, хто навчаються, допускають до виконання чергової вправи тільки після відпрацювання попередньої.

101. У місці проведення навчальних водолазних спусків також повинна перебувати в готовності до негайного використання декомпресійна барокамера. У разі відсутності декомпресійної барокамери або її неготовності до використання навчальні водолазні спуски забороняються.

102. Під час спусків з метою відпрацювання руху в плавальних комплектах спорядження подача сигналів водолазу проводиться зі шлюпки, яка його супроводжує, за допомогою контрольного кінця або звукової сигналізації. Сигнали від водолаза подаються по контрольному кінцю і спостерігаються екіпажем шлюпки по бую на поверхні води.

103. У місці проведення навчальних водолазних спусків повинен бути готовим до негайного спуску водолаз, що страхує, з числа інструкторів-водолазів. Водолаз, що страхує, призначається не більше ніж на кожні п’ять - шість навчальних водолазних постів.

104. Експериментальні водолазні спуски проводяться за програмами, затвердженими службою водолазного забезпечення НГУ. У програмі вказуються мета експериментів, обсяг і строки проведення. Технологія експерименту і заходи безпеки викладаються в методиці, що додається до програми.

105. Керівництво експериментом покладається на наукового керівника, якому підпорядковуються керівник водолазних робіт та командир спуску. До експериментальних водолазних спусків залучаються штатні водолази, які за рівнем спеціальної і технічної підготовки та станом здоров’я придатні до виконання цього виду водолазних робіт.

106. Науковий керівник з дозволу командувача Національної гвардії України (за поданням начальника служби водолазного забезпечення НГУ) може залучати до експериментальних водолазних спусків (перебування під підвищеним тиском у водолазних барокамерах) осіб, що не мають водолазної спеціальності, які пройшли спеціальну підготовку, склали залік за програмою і методикою експериментів і придатні за станом здоров’я до участі в цьому експерименті.

107. Допуск водолазів до експериментальних спусків, а також до спусків у нових зразках водолазного спорядження, що раніше не перебувало на постачанні частин, підрозділів (кораблів, суден та катерів) НГУ, оголошується наказом командира після перевірки знань водолазів з улаштування спорядження і правил його використання під час експерименту.

Перевірку знань водолазів здійснюють керівник експерименту та водолазні спеціалісти, керівник водолазних робіт і командир спусків.

108. Для виконання екстрених водолазних робіт і для доставки водолазів у райони акваторії, недоступні іншим транспортним засобам, використовуються вертольоти, які оснащені пристроями підйому людей з поверхні води в режимі зависання або мають технічну можливість посадки на водну поверхню.

109. Спуски водолазів з вертольота дозволяються при хвилюванні моря до двох балів на глибини до 20 м і тільки в денний час доби. До спусків під воду з вертольота допускаються найбільш досвідчені водолази в складі групи не менше трьох осіб.

110. Підготовка водолазів для роботи з вертольота повинна проводитися під час спільних навчальних зборів груп водолазів і екіпажів вертольотів-рятувальників, а також  періодичних занять та тренувань.

111. Для спусків водолазів під воду з вертольота застосовується водолазне спорядження регенеративного типу з відкритою схемою дихання (в автономному варіанті) у комплекті для плавання.

112. Робоча перевірка водолазного спорядження, одягання водолазів, перевірка на герметичність, регулювання плавучості проводяться до заходу водолазів у вертоліт перед вильотом.

Перед вильотом вертольота перевіряється наявність і справність гумового надувного човна (типу ЛАС), спускових та контрольних кінців, а також пристрою вертольота для підйому людей з поверхні води.

113. Водолази, одягнені у водолазне спорядження, розміщуються у вертольоті. Командир спуску розподіляє обов’язки серед водолазів, проводить інструктаж, перевіряє підгонку спорядження, дихальних апаратів, вантажів, масок, ласт тощо, а за потреби робить контрольне підключення до апарата.

114. Кожний водолаз повинен мати контрольний кінець з буєм, який він тримає в руках під час перебування у вертольоті.

115. Після прибуття вертольота в заданий район командир спуску оцінює обстановку та визначає за погодними умовами можливість проведення водолазних спусків. Рішення щодо способу спуску водолазів приймає командир екіпажу вертольота.

116. Спуски водолазів з вертольота можуть здійснюватися:

з посадкою вертольота на поверхню води;

у режимі зависання за допомогою рятувальних сидінь, поясів, які страхують, з використанням спускових пристроїв;

у режимі руху вертольота зі швидкістю не більше 5 км/год.

117. Під час спусків водолазів під воду з посадкою вертольота на поверхню води з нього спускається гумовий надувний човен, у якому розміщується водолаз, що забезпечує спуски.

Водолаз, що забезпечує спуски, одягнений у гідрокомбінезон та ласти, має страхувальний кінець, закріплений до нього і до човна, а також дихальну трубку, напівмаску (маску) і водолазний ніж.

Водолази, призначені до спуску, підключаються до дихальних апаратів та переходять з вертольота на гумовий човен, де їх приймає водолаз, що забезпечує спуски, і розміщує у ньому. Після розміщення в човні водолази відключаються від дихальних апаратів та підключаються до них тільки безпосередньо перед спуском під воду.

118. Спуски водолазів з вертольота в режимі зависання проводяться за допомогою рятувальних сидінь, поясів, що страхують.

Першим у воду спускається водолаз, що забезпечує спуски. Перед спуском водолаза, що забезпечує спуски, з вертольота скидають гумовий надувний човен. Страхувальний кінець закріплюється на човні і на водолазі, що забезпечує спуски, якого спускають на воду за допомогою спускопіднімального пристрою вертольота. Перебуваючи біля водної поверхні, водолаз, що забезпечує спуски, підтягує за страхувальний кінець гумовий надувний човен і сідає в нього. Після цього водолазів, призначених для роботи під водою, по черзі спускають на воду. Підключення водолазів до дихальних апаратів проводиться безпосередньо перед їх переходом у спускопіднімальний пристрій вертольота. Кожний водолаз повинен мати контрольний кінець. Водолаз, що забезпечує спуски, приймає водолазів у гумовий надувний човен та доставляє їх до місця роботи. Якщо водолази рухаються до місця робіт самостійно, водолаз, що забезпечує спуски, супроводжує їх і спостерігає за ними по буях на сигнальних кінцях.

119. Дозволяється проводити водолазні спуски в режимі руху вертольота. У цьому разі водолази можуть стрибати у воду з вертольота, якщо відстань від нього до води не більше 5 м і швидкість його руху не більше  5 км/год.

120. Перед стрибком водолаза з вертольота водолаз,що забезпечує спуск, викидає гумовий надувний човен та тримає страхувальний кінець у руці на відстані від човна завдовжки 10-15 м. Після приводнення гумового надувного човна водолаз, що забезпечує спуск, стрибає у воду так, щоб не потрапити в човен. Потім він підтягує до себе човен за страхувальний кінець і розміщується в ньому. Перед виконанням стрибка у воду водолаз, одягнений у спорядження з дихальним апаратом, повинен підключитися до апарата і зробити вдих, намагаючись вибрати всю газову суміш із дихального мішка (якщо дихальний апарат із замкнутою або напівзамкнутою схемою дихання), затримати подих і, легко відштовхнувшись, стрибнути у воду ногами вниз. У момент приводнення необхідно притримати руками клапанну коробку (дихальний автомат) для запобігання відриву штуцера загубника від маски, лікті притиснути до грудей, видихнути, а після занурення у воду  зробити вдих з апарата. Спливши на поверхню, водолаз повідомляє про своє самопочуття сигналами візуального зв’язку. Водолаз, що забезпечує спуск, доставляє або супроводжує водолазів до місця робіт.

Під час стрибків водолазів у режимі руху вертольота вони повинні робити їх з таким інтервалом, щоб не було великого розкиду по акваторії і не заважати один одному у воді.

Забороняється стрибати у воду: з висоти більше 5 м, на глибину менше 3 м, донизу головою, грудьми або спиною вперед, з гострими предметами в руках та в апаратах без захисного кожуха дихального мішка.

121. Водолаз, що забезпечує спуски, повинен мати технічні засоби зв’язку (малогабаритну радіостанцію тощо) та постійно підтримувати зв’язок з вертольотом. Зв’язок з працюючими водолазами за необхідності здійснюється за допомогою контрольних кінців умовними сигналами, а на поверхні - сигналами візуального зв’язку.

122. За потреби виконання короткочасних водолазних робіт на поверхні води (огляд або остроплення об’єкта, що плаває, робота із зовнішніми арматурами об’єкта тощо) дозволяється спуск з вертольота в режимі зависання тільки одного працюючого водолаза із сигнальним кінцем. Довжина сигнального кінця повинна забезпечувати вільні дії водолаза на об’єкті. Плавучість водолаза при  такому спуску в спорядженні повинна бути в межах 1,5-2 кгс. Під час роботи водолаз може дихати з апарата або атмосфери (через дихальну трубку) залежно від конструкції спорядження.

123. Після закінчення водолазних робіт вертоліт приводнюється, а водолази підходять на гумовому човні до вертольота та переходять у нього. Якщо водолазні спуски проводилися в режимі зависання або руху вертольота, водолазів піднімають у вертоліт за допомогою пристроїв для підйому людей. У першу чергу піднімають водолазів у спорядженні з дихальними апаратами, за ними водолаза, що забезпечує спуск, а потім гумовий надувний човен.

124. За організацію водолазних спусків і безпеку водолазів відповідає командир спуску.

125. Водолазні спуски зі шлюпки здійснюються під час виконання водолазних робіт, якщо спуски безпосередньо з борту корабля (причалу, берега) неможливі або недоцільні, коли висота місця спуску перевищує 3 м, а також у разі проведення підривних робіт та обстеження великих акваторій.

126. Водолазні спуски зі шлюпки виконуються в автономному або шланговому спорядженні, як правило, у плавальному варіанті на глибинах до 20 м у разі хвилювання моря в районі спуску до 2 балів. Під час використання шлангового варіанта водолазного спорядження повітря водолазу подається через редуктор від транспортного балона, розташованого в шлюпці. Плавучість водолаза повинна бути приведена приблизно до нульової.

127. За потреби кормова частина шлюпки повинна бути обладнана малим трапом для виходу водолаза з води. Шлюпка, як мінімум, повинна забезпечувати розміщення водолазної станції з трьома водолазами, двома веслярами (незалежно від наявності двигуна в шлюпці) і командира шлюпки. Обов’язки командира спуску та командира шлюпки можуть поєднуватися. Розподіл обов’язків між водолазами здійснюється відповідно до вимог цієї Інструкції.

128. У разі виконання робіт з віддаленням від корабля (судна, катера, причалу, берега) повинні вживатися додаткові заходи безпеки для унеможливлення небезпечного наближення до водолазів сторонніх плавзасобів.

На шлюпці повинні бути передбачені буї-відмітники, кидальні кінці, засоби подачі звукових сигналів водолазам або технічні засоби зв’язку з водолазами, засоби візуального спостереження. Між плавзасобами, що забезпечують  спуск, повинен бути передбачений безперервний зв’язок за допомогою технічних, зорових і сигнальних засобів.

129. Шлюпка, що забезпечує плавання групи водолазів, повинна мати водотоннажність, достатню для прийому на борт і транспортування всіх працюючих водолазів.

Водолаз, що страхує спуск у шлюпці, повинен мати спорядження з відкритою схемою дихання і перебувати в негайній готовності до спуску.

130. Групові водолазні спуски можуть проводитися з одним контрольним кінцем (у замикаючого групи) або з двома (у ведучого і замикаючого групи). При цьому група повинна мати сигнальний кінець (зв’язку), що кріпиться до кожного водолаза. У разі плавання групи водолазів з наявністю контрольних кінців у кожного водолаза сигнальний єднальний кінець може втримуватися водолазами в руках.

У разі плавання в складі групи водолази повинні періодично (через 2-3 хвилини) контролювати самопочуття один одного візуально, за допомогою сигнального єднального кінця або за допомогою технічних засобів зв’язку. У випадку несправності спорядження, поганого самопочуття одного з водолазів уся група спливає на поверхню і вживаються заходи щодо підйому аварійного водолаза на плавзасіб, що забезпечує спуск. Знімати (обрізати) сигнальний кінець забороняється.

131. Спуск водолаза проводиться в кормовій частині шлюпки способом «падіння у воду» з положення сидячи на борту (або на транцевій дошці для шлюпки без керма) спиною вперед. На водолазі повинен бути закріплений сигнальний кінець або контрольний кінець з буєм.

132. На кораблі (судні, катері, причалі, березі) перед спуском водолазів піднімають попереджувальний сигнал про водолазні спуски відповідно до вимог цієї Інструкції.

133. Водолаза з води в шлюпку піднімають по малому трапу за допомогою особового складу, що перебуває в ній, з дотриманням заходів безпеки для виключення травмування водолаза та пошкодження спорядження.

134. Перед спусками в місцях перебування небезпечних морських тварин (акул, косаток, мурен, баракуд, морських вугрів, скатів, їжаків, скорпен, зірок, поліпів, коралів тощо) водолази повинні бути поінформовані про можливі види цих тварин у районі робіт, проінструктовані щодо заходів безпеки і засобів захисту (репеленти, випромінювачі різних конструкцій, альтанки-схованки тощо).

Найбільш доцільно використовувати для спусків водолазне спорядження, пофарбоване в однотонний темний колір. Застосування блискучих, яскравих і світлих предметів у складі водолазного спорядження слід виключити.

135. Водолазні роботи під водою повинні здійснюватися групою водолазів у кількості не менше 2-4 осіб, з яких 1-2 - спостерігають за появою хижаків,  а решта виконують роботи. На глибину перебування водолазів спускається альтанка-схованка із заздалегідь відкритими та взятими на стопор дверцятами.

Біля місця спуску постійно перебуває шлюпка (катер) з водолазом, що страхує, і командою із засобами для відлякування морських хижаків та надання допомоги працюючому водолазу. Протягом усього спуску забезпечується ретельне кругове спостереження за поверхнею води. Відлякування хижаків проводиться ударами по спущеному у воду металевому предмету або застосуванням спеціальної хімічної речовини - репеленту, а з кораблів - струменями води з пожежних стовбурів або лафетів.

Під час проведення водолазних робіт забороняється рибний лов з борта корабля, а також викидання харчових та інших відходів за борт корабля.

Водолази повинні виконувати такі заходи безпеки:

не стрибати у воду, рухатися у воді спокійно і плавно;

уникати контактів з незнайомими видами риб, молюсків, коралів, медуз тощо;

обстежувати дно, тріщини, розщелини, печери тільки жердиною (щупом).

136. Водолаз, що перебуває під водою, повинен бути уважним і обачним. З появою хижаків він повинен подати сигнал про вихід на поверхню, розрізати закріплений біля пояса поліетиленовий пакет з репелентом і почати підйом. Під час захисту від нападу морського хижака водолаз використовує сталевий прут або інші засоби. Водолазний ніж використовується у виняткових випадках, оскільки поранення значної частини морських тварин може викликати ще більшу їх агресивність.

137. Водолазні роботи в районах, де можлива наявність небезпечних морських тварин, забороняються:

у темний час доби;

у місцях постановки і вибірки риболовецьких сіток, виходу стічних каналізаційних вод, скидних вод м’ясокомбінатів та інших підприємств харчової промисловості;

за наявності ран і саден на тілі водолаза;

безпосередньо після проведення підводних підривних робіт у цьому районі.

138. До специфічних умов проведення водолазних робіт на високогір’ї належать: знижений атмосферний тиск, що становить на висоті 1000 м - 0,89 кг/см-2, 2000 м - 0,78 кг/см-2, 3000 м - 0,69 кг/см-2, 4000 м - 0,6 кг/см-2, 5000 м - 0,53 кг/см-2, круті та стрімчасті береги озер і рік, нерівний ґрунт, підводні холодні течії, можливість каменепадів і зсувів.

139. Вибір місця спуску здійснюється з урахуванням зазначених специфічних умов. Забороняється проводити водолазні спуски в місцях, де можливі каменепади, зсуви і біля обмілілих русел рік, якими може раптово піти вода. У місці спуску роблять проміри глибин, визначають характер ґрунту і підводних течій.

140. До початку проведення водолазних спусків водолази повинні пройти адаптацію до зниженого атмосферного тиску не менше двох діб. Ознаками адаптації є зменшення або зникнення симптомів гірської хвороби (шум у вухах, запаморочення, слабкість, кровотеча з носа та вух). За відсутності ознак адаптації і за наявності скарг на стан здоров’я водолаз до спуску не допускається.

141. Спуск рекомендується проводити в спорядженні регенеративного типу з відкритою схемою дихання. Використання водолазних помп з вентильованим спорядженням допускається тільки на глибинах до 5 м. Подача повітря водолазу проводиться від балонів зі стисненим повітрям або від компресора через ресивер і водолазний повітророзподільний щит.

142. Спуск водолаза здійснюється у двох комплектах водолазної білизни, у зимовій сорочці (гідрокомбінезоні з рукавицями). Швидкість спуску водолаза повинна становити не більше 5 м/хв.

143. Водолаз, що страхує, перебуває в негайній готовності до спуску для надання допомоги і одягнений у гідрокомбінезон (водолазну сорочку).

144. Зв’язок з водолазом здійснюється тільки по телефону. У разі несправності телефонного зв’язку спуск припиняється і водолаза негайно піднімають на поверхню.

145. Декомпресія водолазів проводиться за відповідними режимами для водолазних спусків в умовах високогір’я.

146. Рятувальні водолазні роботи можуть виконуватися при хвилюванні моря понад 3 бали з обов’язковим ужиттям заходів щодо запобігання ударам водолазів хвилею об трап і корпус корабля та захисту місця спуску від впливу хвиль (залучення інших плавзасобів для прикриття місця роботи від хвилювання тощо).

147. Водолазне забезпечення для надання допомоги аварійним підводним човнам і рятування їх екіпажів належить до особливого виду рятувальних робіт, які вимагають певних додаткових знань і практичної підготовки водолазів, спрямованих на придбання навичок з використання спеціальних рятувальних пристроїв підводних човнів.

148. Робота водолаза на комутаційному повітряному майданчику рятувальних пристроїв підводних човнів вимагає великих фізичних зусиль і уважності. Призначені для роботи на комутаційних повітряних майданчиках водолази повинні одержати інструктаж командира спуску, ознайомитися з конструктивними особливостями і пройти практичне тренування на майданчиках аналогічного проекту підводного човна.

Під час роботи з приєднання шлангів або тросів до штуцерів комутаційних повітряних майданчиків, аварійно-рятувальних пристроїв водолаз повинен стежити, щоб його шланг і кабель не переплуталися з приєднувальними шлангами, тросами.

149. У процесі забезпечення виходу підводників через торпедні апарати, вхідні люки, рятувальні люки та інші рятувальні пристрої, а також під час передачі пеналів і гумових мішків з майном і медикаментами водолаз повинен стежити за тим, щоб у момент відкривання кришок цих рятувальних пристроїв його не захопило пузирем повітря наверх, а в момент закривання кришок під них не потрапив водолазний шланг, сигнальний кінець, кабель або будь-які інші кінці, що йдуть від водолаза або об’єкта на поверхню.

150. Рятування підводників за допомогою рятувальних підводних апаратів і ВД також забезпечується водолазами. У процесі забезпечення рятування сухим  способом (без впливу на підводників забортного гідростатичного тиску) водолази проводять обстеження на предмет відсутності вибоїн, ум’ятин, глибоких рисок, бруду та мастил, що загусли, та очищення комінгс-майданчика рятувального люка від троса, кабелю тощо, що може бути причиною неможливості посадки рятувального дзвона або рятувального підводного апарата. За допомогою водолазів або рятувального апарата проводиться доставка і приєднання ходового троса рекомпресійної камери до відкидної провушини кришки люка комінгс-майданчика. Необхідна довжина ходового троса рекомпресійної камери змотується з барабана лебідки і закріплюється на платформі водолазного дзвона або альтанці і після спуску водолаза на комінгс-майданчик його огинання заводиться у відкидну провушину та заставляється штирем.

151. Під час рятування підводників шляхом прийому їх у рятувальний дзвін мокрим способом дзвін до комінгс-майданчика не приєднується, а зависає над рятувальним люком на ходовому тросі. Водолаз, перебуваючи біля рятувального люка, забезпечує зустріч підводників і надає їм допомогу під час переходу у дзвін.

Водолазне забезпечення рятування підводників шляхом переходу їх у ВД здійснюється за допомогою закріпленого водолазами напрямного кінця від платформи рятувального дзвона до місця виходу підводників.

Водолаз, що забезпечує спуск, на платформі допомагає підводникам від’єднати карабіни від напрямного кінця, зайти і розміститися в рятувальному дзвоні, при цьому водолази повинні бути максимально уважні та обережні, запобігаючи спливанню підводників, що мають значну позитивну плавучість.

152. Вихід і наступний перехід підводників у рятувальний підводний човен здійснюється під контролем і за умови забезпечення водолазами рятувального підводного човна. Перед виходом підводників водолази заводять напрямний кінець від місця виходу до водолазної ніші рятувального підводного човна.

Перший водолаз зустрічає підводників безпосередньо в місці виходу з аварійного підводного човна, допомагає підводникам зачепити карабін рятувального спорядження за напрямний кінець і дає команду на перехід у рятувальний підводний човен.

Другий водолаз на платформі відкидних майданчиків водолазної ніші рятувального підводного човна зустрічає і відчіплює карабін рятувального спорядження, допомагає перейти в приймально-вихідний відсік водолазного комплексу рятувального підводного човна.

Третій водолаз у приймально-вихідному відсіку ВК відключає підводників від дихальних апаратів (за командами командира спуску) і надає їм необхідну допомогу.

153. На рятувальному судні, крім штатного спорядження для водолазів, повинно бути водолазне спорядження, яке перебуває у постійній готовності до рятування людей.

Вивід людей з повітряних подушок частково затоплених відсіків кораблів (суден), які перекинулися, затонули або знаходяться в аварійному стані, на поверхню повинен проводитися водолазами з урахуванням рекомендацій лікаря-терапевта, що бере участь у рятувальній операції, з урахуванням проведення декомпресії або лікувальної рекомпресії.

154. До спусків водолазів у затоплені відсіки необхідно провести ретельний інструктаж, ознайомити їх з розміщенням обладнання у відсіках, які будуть обстежені, за кресленнями, макетами або на однотипному кораблі.

155. Вивід людей з повітряної подушки відсіків проводять не менше ніж два водолази. Другий водолаз повинен перебувати біля входу в аварійний корабель і забезпечувати роботу першого, який повинен йти у відсік з людьми. Якщо прохід у відсік з людьми складний, має велику довжину і повороти, то рекомендується додатково залучити ще одного водолаза.

156. Під час першого спуску необхідно завести і закріпити ходовий кінець від входу в аварійний корабель до відсіку з людьми. У внутрішніх приміщеннях аварійного корабля, а також у місцях повороту шляху, яким повинні виводитися люди, необхідно встановити автономні джерела світла, особливо ретельно стежити за сигнальним, ходовим та іншими допоміжними кінцями, не допускаючи їх переплетіння.

157. У відсік насамперед необхідно подати по шлангу повітря з будь-якого джерела (балонів, компресора тощо), потім за потреби - пенал з гарячим чаєм, бульйоном тощо, після цього приступити до операції з підйому потерпілих на поверхню. Для підйому людей на поверхню рекомендується застосовувати рятувальне спорядження підводника і водолазне спорядження з відкритою схемою дихання.

158. У відсік з людьми водолаз повинен входити, дотримуючись безпеки, і осторонь від потерпілих, щоб уникнути можливих несподіваних агресивних дій з їх боку.

159. Під час перебування водолаза в повітряній подушці частково затопленого відсіку (приміщення) відкривати ілюмінатор шолома або відключатися від дихального апарата і переходити на дихання газовою сумішшю повітряної подушки без попередньої її вентиляції забороняється.

160. Якщо проникнення водолазів у відсік аварійного судна, де залишилися люди, неможливе через двері, люки, горловини і пробоїни в корпусі корабля, то слід вирізати отвір для виводу людей на поверхню. Отвір вирізається за можливості на 1-2 м нижче рівня повітряної подушки. У цьому випадку необхідно вжити заходів щодо поліпшення складу повітря в повітряній подушці, підтримки або збільшення її обсягу за умови збереження існуючого положення аварійного корабля.

161. Вивід людей з відсіку проводиться по черзі. Водолаз за командою командира спуску повинен увійти у відсік з дихальним апаратом до того, хто рятується, у повітряній подушці переключитися на атмосферу, коротко проінструктувати того, кого рятують, одягти на нього апарат і включити його в роботу. Потім обв’язати потерпілого кінцем, що страхує, узяти в руку поясний ремінь його апарата і, дотримуючись правил безпеки, направитися з ним до виходу.

162. Виконувати рятувальні роботи в затоплених відсіках без засобів зв’язку забороняється.

163. Рятування людей, що плавають на поверхні води, проводиться швидко та організовано. Для підбору людей використовуються як технічні засоби, що включають рятувальні вертольоти, катери і шлюпки, надувні рятувальні плоти і човни, рятувальні платформи і трапи, так і спеціальні водолазні команди.

164. Водолазні рятувальні роботи виконуються у водолазному спорядженні, яке відповідає умовам проведення водолазних спусків, з урахуванням характеру рятувальних робіт і гідрометеорологічних умов. Під час виконання водолазних рятувальних робіт на місці спуску водолаза повинні перебувати шлюпка або катер.

165. У всіх випадках рятування людей необхідно дотримуватися певної черговості. Спочатку рятують людей, що плавають без будь-яких рятувальних засобів, потім тих, хто тримається за предмети з позитивною плавучістю. В останню чергу рятують одягнених в індивідуальні рятувальні засоби. При цьому необхідно враховувати, що час припустимого перебування людей у воді навіть за температури +15-20 °С не перевищує декількох годин.

166. Під час рятування людей, що втримуються на поверхні води, необхідно як  найшвидше підпливти до них і надати допомогу до їх занурення у воду. Направлятися до потопаючого необхідно найкоротшим шляхом з урахуванням напрямку і швидкості течії.

Підпливати до потопаючого треба іззаду і брати його за голову або під пахви. Буксируючи потопаючого, потрібно намагатися втримати його голову над поверхнею води. Якщо потопаючий схопив водолаза за руки, перешкоджаючи буксируванню, водолазу треба міцно стиснути кисті своїх рук і різким рухом повернути їх убік великих пальців потопаючого. Для звільнення від захвату за тулуб попереду необхідно впертися коліном у живіт потопаючого, долонею натиснути йому на підборіддя і різким рухом ноги відіпхнути від себе. Для звільнення від захвату за шию позаду необхідно штовхнути потопаючого під лікоть і повернути його руку назад за спину.

Буксирування потерпілого до берега водолазом за наявності прибійної хвилі забороняється. Підйом потерпілого повинен здійснюватися на плавзасоби.

167. Пошук потерпілих проводиться двома - трьома водолазами одночасно. Якщо потонулий лежить обличчям донизу, підпливати до нього треба зі сторони ніг; якщо він лежить обличчям догори, підпливають зі сторони голови. В обох випадках слід брати потерпілого під пахви, утримуючи над собою. Для спливання необхідно відштовхнутися та винести потерпілого на поверхню, потім оглядітися і найкоротшим шляхом доставити його до берега або плавзасобу, де йому нададуть негайну допомогу з відновлення дихання.

168. Під час надання допомоги необхідно стежити за ритмом дихання та проявляти холоднокровність. Зайва метушливість може призвести до передчасної фізичної втоми.

169. Під час підльоту до місця робіт водолази разом з бортовим техніком готують рятувальні засоби і за командою командира спуску одягають водолазне спорядження та, підключившись до апаратів, висаджуються на надувний плавзасіб або на поверхню води.

Переконавшись у герметичності спорядження і нормальній роботі дихальних апаратів, водолази підпливають до потерпілого, закріплюють на ньому рятувальний засіб і дають команду сигналами візуального зв’язку з вертольотом про початок підйому потерпілого.

170. Під час проведення рятувальних робіт командир спуску повинен підтримувати зв’язок з бортом вертольота за допомогою радіостанції.

Після підйому всіх потерпілих водолази піднімаються на вертоліт.

Під час проведення нічних рятувальних робіт водолази повинні мати при собі електричні ліхтарі типу «Берил» для забезпечення можливості позначити себе на воді (палубі, землі) або подати умовний сигнал екіпажу вертольота.

171. Група водолазів розміщується в надувному гумовому човні. Командир спусків установлює двосторонній зв’язок з екіпажем вертольота і розподіляє обов’язки серед водолазів.

За командою командира спуску з вертольота скидається другий човен для врятованих, який приводиться в робоче положення і пришвартовується до робочого човна. У другий човен спускаються дихальні апарати для виводу потерпілих.

172. Командир спуску доповідає командиру вертольота про готовність до роботи та після його дозволу підходить на човні до аварійного об’єкта, наносить на ньому мітку діючої ватерлінії для контролю за осіданням.

173. Один з водолазів, спустившись під воду, проводить обстеження відсіків аварійного об’єкта і доповідає обстановку командиру спуску. Після прийняття рішення щодо виводу людей з відсіку водолаз бере із собою дихальний апарат, входить у відсік, потім у повітряній подушці переключається на атмосферу, за можливості коротко інструктує потерпілого, надягає на нього дихальний апарат і підключає апарат до потерпілого. Обв’язавши потерпілого спеціальним кінцем, що страхує, водолаз підключається до апарата, бере потерпілого за поясний ремінь (спеціальний кінець) і, дотримуючись правил безпеки, направляється з ним до виходу. Спливши на поверхню, буксирує його до човна для врятованих. З появою явних ознак затоплення аварійного об’єкта (безперервне збільшення осаду, постійне травлення повітря) човен з водолазами повинен негайно відійти від нього на безпечну відстань.

174. Водолазу забороняється працювати у відсіку об’єкта, що перевернувся, без засобів зв’язку, а також розміщати в гумовому човні вантаж більше 500 кг і кріпити до аварійного об’єкта кінці, з’єднані з вертольотом.

175. Евакуація затонулої техніки включає виконання таких водолазних робіт:

пошук затонулої техніки та позначення місця її затоплення;

обслідування затонулої техніки;

остроплення та витягування (підйом) затонулого засобу на берег.

176. Найбільш розповсюдженими способами евакуації затонулої техніки є:

витягування затонулої техніки танками, тягачами, тракторами, автомобілями та їх лебідками на берег;

підйом з використанням переправних та підйомних засобів;

комбінований спосіб.

177. Витягування проводиться в тих випадках, коли техніка, що затонула, знаходиться відносно недалеко від берега, за малих нахилів дна річки, без канав, ям та інших природних і штучних загороджень, коли можливі підходи до берега, а берег дозволяє встановити та заанкерувати на ньому тягові засоби.

178. Підйом техніки, що затонула, проводиться в тих випадках, коли засіб затонув на великій глибині та на великій відстані від берега або на шляху витягування є перешкоди і загородження на влаштування проходів і коли береги не дозволяють установити на них тягові засоби. Підйом техніки, що затонула, доцільно проводити в тих випадках, коли її ходова частина несправна, а ґрунт дна річки слабкий.

179. Комбінований спосіб евакуації застосовується тоді, коли техніка, що затонула, знаходиться далеко від берега та на великій глибині, траса має перешкоди, які утруднюють витягування, а потужність тягових засобів недостатня.

180. Пошук затонулої техніки є однією з трудомістких і важливих робіт під час евакуації. Залежно від строків, обсягу майбутніх робіт, наявних сил і засобів командир, якому доручені евакуаційні роботи, обирає найбільш раціональний спосіб пошуку.

181. Пошук затонулої техніки може вестися повітряним фотографуванням або траленням ділянки річки. Пошуку передує розпитування осіб, що були присутні під час затоплення техніки. На підставі розпитування уточнюється район пошуку. Повітряне фотографування затонулої техніки можливе на річках завглибшки до 3 м із середньою прозорістю води не менше 0,8 м. Повітряне фотографування застосовується, як правило, для пошуку в разі масового затоплення техніки, а також під час пошуку окремих важливих затонулих засобів, коли відомі лише ділянки річок, де відбулося затоплення. Визначення місць затоплення техніки і прив’язка їх до місцевих орієнтирів робляться за аерофотознімками ділянки річки.

182. Пошук траленням є більш поширеним і вимагає обов’язкової участі водолазів. Він може вестися такими способами:

тросовим тралом, що буксирується двома плавзасобами по воді;

за допомогою кішки;

водолазами з використанням ручного тросового трала.

183. Тросовий трал для пошуку затонулої техніки виготовляється силами підрозділу, якому доручено виконувати евакуаційні роботи. Він складається з троса діаметром 7,7-9,9 мм та завдовжки 30-40 м, до якого через кожні 5 м на тонкому тросі завдовжки 1,0-1,5 м підвішується вантаж масою 5-20 кг (практично маса вантажу підбирається на місці) і приєднуються поплавки, що мають піднімальну силу та забезпечують підтримку тросового трала на висоті 1 м (мал. 2).

Для буксирування тросового трала використовуються гусеничні транспортери, що плавають, буксирно-моторні катери та плавзасоби.

Кріплення трала до плавзасобів здійснюється за допомогою троса завдовжки 20-30 м. Трос кріпиться за гаки на катерах або за міцні деталі  (за буксирний гак кріпити недоцільно, оскільки можливе намотування троса на гвинти). Для проведення пошуку вся ділянка річки розбивається на смуги, рівні ширині захоплення трала. На березі встановлюються осьові віхи, за якими плавзасоби витримують напрямок руху під час тралення.

Під час тралення уздовж річки смуги позначаються поплавками. У цьому випадку тралення доцільно проводити, якщо річка завширшки до 100 м, що дозволяє за один - два заходи протралити необхідну ділянку.

Якщо річка завширшки менше 50 м, тягові засоби можуть рухатися берегом або мілководдям уздовж берега.

Мал. 2. Тросовий трал для пошуку затонулої техніки

У разі зачеплення трала водолазами здійснюється огляд місця зачеплення. Якщо трал зачепився за сторонній предмет, то водолаз відчіплює його і продовжує пошук. Якщо трал зачепився за предмет пошуку, водолаз позначає місце його затоплення буєм, який повинен бути стійким на течії і чітко виділятися на воді. Якщо водолазні роботи починаються не відразу, а через декілька днів, то складається звітна картка або схема розташування затонулої техніки з легендою.

184. У звітній картці або схемі вказуються місце і час пошуку, характеристика водної перешкоди, ґрунт дна, стан берегів, а також відстань від орієнтирів на березі до затонулої техніки.

185. При порівняно невеликій течії (до 0,6 м/с) можна робити пошук за допомогою ручного трала (мал. 3)

Мал. 3. Ручний трал:
1 - трос; 2 - дерев’яні поплавки; 3 - тягарі; 4 - петля

Для пошуку призначається команда в складі 5-6 водолазів і 2-4 саперів.

Для забезпечення роботи водолазів під водою саперами, що перебувають на березі, натягуються направляючі нитки по ширині захоплення ручного трала. Водолази з ручним тралом, утримуючись за направляючі нитки (рух водолазів здійснюється з низової сторони ниток), протягують ручний трал у смузі між ними. Після протралення смуги верхня за течією нитка переноситься вниз, закріплюється і здійснюється тралення наступної смуги. У разі зачеплення трала водолаз обстежує місце його зачеплення і позначає виявлену затонулу техніку буями. Водолазів, які роблять пошук, супроводжує шлюпка на веслах, у якій повинні перебувати водолаз, що забезпечує, та водолаз, що страхує, і запас буїв для позначення.

186. З метою визначення способу евакуації затонулої техніки здійснюється обстеження підступів до річки, берегів, засобу, що затонув, і можливі способи його евакуації на берег. Обстеження організовує командир підрозділу, на який покладено евакуацію затонулої техніки. Для обстеження призначається відділення, до складу якого входять не менше трьох водолазів і яке ділиться на два розрахунки. Відділення забезпечується транспортером, що плаває.

Один із розрахунків, до складу якого входять водолази, на транспортері, що плаває, веде обстеження затонулої техніки і визначає можливий спосіб її евакуації на берег, інший розрахунок веде обстеження берега і підступів до нього.

187. Під час обстеження затонулої техніки та визначення способу її евакуації на берег визначаються:

стан затонулої техніки і її положення на дні (отримані ушкодження, стан ходової частини, ступінь замулення техніки, положення на ґрунті, підступи до буксирних гаків, їхній стан тощо);

ґрунт дна, швидкість течії, глибина річки, прозорість води і наявність перешкод у місці передбачуваних робіт;

профіль і ґрунт дна річки, швидкість течії, наявність штучних та природних перешкод і загороджень на трасі витягування затонулого засобу.

188. Спуски водолазів для обстеження затонулої техніки здійснюються із засобу, що плаває, або з берега. Під час спуску з берега проводиться обстеження прибережної смуги, потім траси витягування затонулого засобу і місця його затоплення. Якщо спуски водолазів робляться із засобу, що плаває, роботи з обстеження проводяться у зворотному порядку. Розвідка траси, як правило, здійснюється протралюванням.

189. Під час обстеження берега річки і підступів до неї другим розрахунком визначаються:

наявність доріг або під’їздів, що йдуть до ділянки затоплення техніки, їхній стан; у випадку відсутності доріг намічаються під’їзди до річки і визначається обсяг робіт з їхнього устаткування;

стан підступів до зрізу води, нахил берегів, характеристика ґрунтів;

відстань до затонулої техніки і можливість установлення тягових засобів, анкерних пристроїв та іншого евакуаційного устаткування на березі.

На підставі даних обстеження та наявних сил і засобів командир підрозділу приймає рішення щодо способу евакуації та розробляє схему організації робіт.

190. Під час підйому та витягування затонулої техніки на берег, а також у разі виконання інших інженерних підводних робіт широко використовуються різноманітні тягачі з лебідками, трактори, ручні лебідки, такелажні засоби, такелажне устаткування і анкерні пристрої.

191. Такелажні засоби служать для зміни напрямку і величини тягових зусиль під час витягування техніки, а також для кріпильних робіт. До них належать сталеві канати (троси), блоки, поліспасти та різноманітні деталі, що з’єднують (скоби, гайки, затискачі, сережки, петлі тощо). Для вибору троса, враховуючи необхідне тягове зусилля та обраний запас витримки, визначають розривне зусилля, а потім підбирають трос, що відповідає вимогам.

192. З метою перевірки придатності наявного троса для необхідного тягового зусилля на розірвання можна орієнтовно визначити розривне зусилля троса за його діаметром, ураховуючи, що:

трос діаметром 10-15 мм витримує на розірвання стільки тонн, скільки міліметрів у радіусі троса;

трос діаметром 15-25 мм витримує на розірвання стільки тонн, скільки міліметрів у діаметрі троса;

трос діаметром 25-35 мм витримує на розірвання число тонн у півтора  рази більше числа міліметрів у діаметрі троса;

трос діаметром 35-45 мм витримує на розірвання число тонн удвічі більше числа міліметрів у діаметрі троса;

трос діаметром 35-45 мм витримує на розірвання 70-90 тонн.

193. Для з’єднання вільних кінців і для утворення петель застосовуються затискачі (мал. 4), що працюють за рахунок тертя затиснутого троса. З’єднання затискачами може витримувати навантаження до 80 % витримки троса на розірвання.

Мал. 4. Затискачі для тросів

За відсутності затискачів з’єднання тросів та їх кріплення можуть здійснюватись вузлами (мал. 5).

Прямий вузол «а» для зв’язування кінців тросів у разі передачі тягового зусилля. З метою зручного розв’язання вузла в разі сильного натягу всередину вкладається шматок тонкої колоди (бруса).

Петля проста «б» застосовується в разі потреби тимчасово та швидко закріпити кінець і також швидко його віддати.

Петля зі шлагом «г» застосовується під час підйому колод, труб, рейок. Для того, щоб петля не сковзала під час підйому важких предметів, її треба в’язати одним або двома шлагами.

Крюковий вузол «д» використовується в разі закладання троса на крюки.

Плоский вузол «е» застосовується для зв’язування товстого троса з тонким. Ходові кінці тросів, як і в прямих вузлах, прив’язують до корінного, щоб вузли не розв’язалися.

Штикові вузли «ж», «з», «й», «к» застосовуються для кріплення швартовів.

Блоки застосовуються для збільшення і зміни напрямку тягового зусилля. Під час евакуаційних робіт застосовуються одно- та двороликові блоки. Для приєднання до тросів або анкерів блоки мають гаки або силові пальці.

Поліспасти (мал. 6) призначені для збільшення тягового зусилля за рахунок зменшення швидкості руху техніки, що витягується, порівняно зі швидкістю вибирання троса за допомогою тягового засобу. Поліспасти використовуються для витягування затонулої (застряглої) техніки в тих випадках, коли тягове зусилля тягача, що застосовується, або лебідок недостатнє.

Блоки поліспаста розділяються на нерухомі і рухомі. Нерухомі блоки приєднуються до нерухомих предметів на місцевості (анкерними пристроями), рухомі - до техніки, що витягується.

Кінець троса поліспаста, який кріпиться до техніки, що витягується, рухомого блока  або анкерного пристрою називається анкерним. Кінець троса, що з’єднується з тяговим засобом (тягачем, лебідкою), називається ходовим. Частина троса поліспаста, протягнена від одного блока до іншого або від блоків до точок кріплення кінців тросів, називається гілкою поліспаста.

Мал. 5. Зразки вузлів, які застосовуються для з’єднання та кріплення тросів:

а - прямий вузол; б - петля проста; в - петля зі шпатом; г - петля зі шлагом; д - крюковий вузол; е - плоский вузол; ж, з, й, к - штикові вузли

У разі потреби збільшення тягового зусилля лебідки тягача для витягування техніки досягається шляхом використання простого поліспаста, що забезпечує збільшення загального тягового зусилля в декілька разів.

Поліспаст із передаточним числом 1, названий горденем, не дає переваг у силі і використовується, якщо потрібно додати тросу зручний для тяги напрямок.

Мал. 6. Схема простих та складних поліспастів

194. Основним показником, що характеризує поліспаст, є передаточне число і, що показує, у скільки разів зменшується тягове зусилля на ходовому кінці троса поліспаста (без урахування коефіцієнта корисної дії) порівняно з тяговим зусиллям, необхідним для витягування техніки. Передаточне число і визначається за формулою



,

де

Rвит

-

тягове зусилля, необхідне для витягування техніки;


Р

-

зусилля, яке прикладається до ходового кінця поліспаста (зусилля на лебідці або на гаку);


н

-

коефіцієнт корисної дії, який приймається в розрахунках рівним 0,85.

Якщо не враховувати коефіцієнт корисної дії, то передаточне число (виграш в силі) необхідно вважати рівним числу гілок поліспаста, які ідуть від рухомого блока.

Передаточне число складних поліспастів, які складаються з ряду простих поліспастів, визначається як множення передаточних чисел окремих простих поліспастів.

195. Такелажне устаткування (мал. 7) призначено для витягування затонулої техніки за допомогою тягачів або інших тягових засобів. Комплект дозволяє збирати різноманітні схеми поліспастів, установлювати на ґрунті нерухомі точки опори (анкери) для закріплення нерухомих блоків поліспаста і з’єднувати поліспасти з технікою, що витягується анкерами і тяговим засобом (тягачем). За відсутності тягача з лебідкою і потреби у створенні тягового зусилля Rвит для витягування понад 75 т збираються схеми поліспастів з комплекту такелажного устаткування.

Мал. 7. Комплект такелажного устаткування:

1 - барабан із тросом; 2 - буксирні троси; 3, 4, 5 - сережки; 6 - підставка; 7 - лом із довгим і коротким плечима; 8 - ключ до блоків; 9 - ключ для затискачів троса;10 - кувалда;  11 - двороликовий блок; 12 - однороликовий блок; 13 - одиночний анкер;14 - штир;  15 - силовий палець

З комплекту такелажного устаткування можна збирати прості поліспасти з передаточними числами 5, 9 і 13, що складаються відповідно з двох, чотирьох і шести двороликових блоків, а також збирати деякі схеми складних поліспастів використанням додаткового троса та однороликового блока або одночасно два паралельні прості поліспасти (за наявності двох тягачів).

196. Комплектність і технічні характеристики такелажного устаткування (додаток 27). Графік залежності між тяговим зусиллям Rвит, необхідним для витягування техніки, і тяговим зусиллям Р на лебідці або гаку тягача на ходовому кінці троса для всіх схем простого поліспаста, що можуть бути зібрані з комплекту такелажного устаткування (мал 7.1). Цей графік дозволяє обрати найбільш раціональну схему поліспаста, виходячи з конкретних значень тягових зусиль.

Мал. 7.1. Графік визначення схеми поліспаста

197. Якщо точка перетинання ліній, проведених із відповідних значень Rвит і Р, виявиться на ділянці, позначеній цифрою І, потрібно застосовувати схему поліспаста, що складається з двох двороликових блоків; якщо ця точка виявиться на ділянці, позначеній цифрою II, потрібно застосовувати поліспаст із чотирьох двоблокових блоків, а на ділянці, позначеній цифрою III, - поліспаст із шести двороликових блоків. Якщо точка перетинання виявиться вище верхньої прямої, витягти затонулу техніку при такому значенні зусиль на тросі неможливо. Для її витягування в цьому випадку необхідно застосувати складний поліспаст або за наявності двох тягачів, використовувати схему з двох паралельних простих поліспастів, кожний із яких повинен складатися з двох двороликових блоків. За такої схеми загальне тягове зусилля Rвит дорівнює сумі зусиль кожного простого поліспаста згідно з наведеним графіком.

За наявності знімних анкерів із штирями і з’єднувальними деталями застосування комплекту такелажного устаткування не залежить від місцевих умов і підсобних засобів, які зазвичай бувають необхідні для витягування техніки за допомогою поліспастів.

198. Анкерні пристрої служать для закріплення тягових і такелажних засобів на місцевості під час витягування затонулої техніки на берег. Як анкер можна використовувати будь-який нерухомий предмет, що витримує необхідне зусилля (наприклад, дерево, пень, загальмований тягач, танк, трактор тощо).

199. У випадках, коли відсутній природний анкер, для закріплення поліспастів установлюють штучні анкери з колод, рейок, прогинань, якорів або з комплекту такелажного устаткування.

200. Анкери з колод для твердих ґрунтів (мал. 8,9). Колоди для горизонтального та вертикального анкерів беруть діаметром не менше 35-45 см і завдовжки 2,6-3,3 м.

Колода (колоди) для вертикального анкера встановлюються із нахилом 12-20° у бік, протилежний дії тягового зусилля. У верхній і нижній частинах під анкерну колоду підкладають опорні колоди завдовжки 1-3 м, що передають навантаження на ґрунт через підкладки з дощок, які завдовжки рівні довжині опорних колод. Анкерну колоду закопують взимку на глибину 2 м,  влітку - на 2,5 м. Довжина кінця анкерної колоди, який виступає над поверхнею землі, становить 0,6-0,8 м.

Після установлення анкерної та опорної колоди анкерну криницю засипають землею і камінням. Засипану землю утрамбовують. Кріпити трос із нерухомим блоком поліспаста до анкерної колоди необхідно якнайнижче. Вертикальний анкер витримує зусилля до 3 т. Щоб уникнути перерізання колоди тросом з тильної сторони колоди, під трос укладають шматки металевого швелера, рейки тощо.

Мал. 8. Горизонтальний анкер

Мал. 9. Вертикальний анкер

201. Металеві анкери з комплекту такелажного устаткування для закріплення на ґрунті нерухомого блока поліспаста з’єднуються між собою послідовно в груповий анкер (мал. 10), що складається з двох прямолінійних гілок по 3-5 штук під кутом 30-40° один до одного.

Мал. 10. Установлення анкера з комплекту такелажного устаткування:
1 - анкер; 2 - штир; 3 - блок; 4 - сережка; 5 - сполучний палець

У процесі встановлення системи анкерів загальне зусилля визначається як сума зусиль стопоріння одиночних анкерів. Якщо загальна кількість анкерів не забезпечує витягування техніки, що може мати місце в разі слабких ґрунтів (болотистого, піщаного), необхідно підсилити їхнє кріплення наїздом на них тягача або танка.

Анкер, що влаштовується з якорів, складається з одного або декількох закопаних у ґрунт якорів понтонно-мостового парку. Зусилля, яке сприймається одним таким якорем, закопаним у глинисті або суглинні мерзлі ґрунти, становить не більше 5 т.

202. Витягування затонулих плаваючих транспортерів, автомобілів та інших транспортних засобів, якщо вони не занесені ґрунтом, можливе лебідками однотипних машин з використанням рухливих блоків для самовитягування.

203. У разі поганого зчеплення гусениць (коліс) тягача з ґрунтом, особливо в сиру погоду, на пухких і багнистих ґрунтах обладнуються анкери як із табельного такелажного устаткування, так і з місцевих матеріалів. Час на витягування затонулого засобу залежить від його стану і положення на дні річки, відстані до берега і в середньому становить 1-1,5 години.

204. Витягування понтонів і поромів здійснюється волоком по ґрунту. Для витягування доцільно використовувати лебідку тягача.

Остроплення затонулої ланки (порома) здійснюється так само, як самохідних плаваючих засобів.

Для витягування ланки ПМП використовується остропочний пристрій (мал. 11), виготовлений силами військ, який складається з круглої скоби 1 діаметром 20-25 см з двома 15-метровими м’якими тросами 2 перегином 19-20 мм, затискачами 3 і петлями 4 на кінцях.

Мал. 11. Остроплювальний пристрій для витягування на берег ланки ПМП:
1 - кругла скоба; 2 - м’який трос; 3 - затискачі; 4 - петля

Водолаз, що робить остроплення, повинен одягти петлі остроплювального пристосування на ролики для складання ланки і закріпити їх. Для остроплення порома водолаз бере із собою додатковий кінець, за допомогою якого підтягує пристосування до ролика для складання ланки. Кругла скоба остроплювального пристосування викидається на буй або залишається на плавзасобі для наступного з’єднання її з тяговим тросом. Часто доступ до роликів для складання ланки під водою ускладнений, тому остроплення можна робити за буксирні рими порома (ланки).

205. Витягування перекинутої техніки звичайно здійснюється тільки після її встановлення на ходову частину, оскільки сила, потрібна для витягування перекинутої техніки, може бути в 5 разів більша за її масу. Крім того, таке витягування техніки може призвести до сильного її ушкодження.

206. Найбільш поширеним способом евакуації затонулої техніки є витягування її на берег. Командир підрозділу, ураховуючи дані обстеження,  наявні в його розпорядженні тягові засоби та наявність тросів і такелажного устаткування, складає розрахункову схему витягування.

Розрахункові схеми залежно від типу затонулої техніки, її стану, положення на дні і щільності ґрунту можуть бути трьох видів:

витягування техніки зі справною ходовою частиною по твердому ґрунту дна річки;

витягування техніки зі справною ходовою частиною по багнистому ґрунту;

витягування техніки волоком по ґрунту.

Розрахунок у всіх випадках зводиться до визначення необхідного тягового зусилля Rвит, що дорівнює силі опору витягуванню R застряглої техніки. Сила опору витягуванню R залежить від багатьох причин (характеру техніки, що застрягла, її технічного стану, стану ґрунту дна тощо) і визначається за наближеними емпіричними формулами.

У першому випадку під час витягування техніки на гусеничній базі зі справною ходовою частиною по твердому ґрунту сила опору витягуванню R визначається за формулою

Rвит = R = Q (φ cos α + sin α),

де

Q

-

маса техніки, т;


φ

-

коефіцієнт опору катанню;


α

-

кут підйому дна (береться більший), градуси.

Середнє значення коефіцієнта φ для гусеничних машин у разі кам’янисто-піщаного дна буде дорівнювати 0,15-0,20, а у разі мулистого ґрунту - 0,20-0,25.

У другому випадку сила опору витягуванню R визначається за формулою (для значень α до 60° і h до 1,5 м)

Rвит = R = K(30h + 6 + α),

де

К

-

коефіцієнт, що залежить від маси затонулої техніки (для важкого танка К=1; для середнього танка К=0,5; для легкого танка К=0,25);


h

-

середня глибина занурення гусениць у ґрунт, м;


α

-

кут підйому дна, градуси.

У третьому випадку під час витягування понтонів, поромів волоком по ґрунту сила опору витягуванню R визначається за формулою

Rвит = R = Q (φ cos α  + sin α) q,

де

Q

-

загальна маса засобу, що витягується, т;


R

-

коефіцієнт тертя (зчеплення) корпусу об ґрунт (коливається в межахвід 0,2 до 0,4 залежно від характеру ґрунту дна);


α

-

кут підйому дна, градуси;


q

-

коефіцієнт початку руху і лобового опору (коливається в межах від 1,5 до 2,5 залежно від характеру дна і ступеня занурення засобу під час витягування).

Однак такий розрахунок сили опору витягуванню R не завжди виявляється повний, оскільки існує можливість виникнення додаткових опорів, викликаних заклинюванням гусениць, розбіжністю сили тяги з напрямком витягування, заповненням техніки наносним піском або мулом. Таке додаткове зусилля визначається за формулою

F = F1+ F2 + F3,

де

F1

-

додатковий опір, що виникає під час заклинювання гусениць і визначається за формулою:

F1 = Qзаг φ,

де

Qзаг

-

сумарна маса техніки і наносного ґрунту, т;


φ

-

коефіцієнт, приблизно рівний більшому значенню коефіцієнта кочення;


F2

-

додатковий опір від розбіжності напрямку руху техніки, що витягається, з напрямком сили тяги; розмір цього опору змінюється (при кутах розбіжності 10–30 градусів) пропорційно куту в межах від 0,2R до 0,6R;


F3

-

додатковий опір, викликаний збільшенням маси техніки за рахунок наносного ґрунту. Цей опір визначається за формулою

F3 = Q sin α,

де

Q

-

маса наносного ґрунту, т.

Таким чином, залежно від розрахункового тягового зусилля (опору), необхідного для витягування техніки на берег, підбирають тягач або лебідки і необхідні буксири. Залежно від об’єму робіт командир підрозділу призначає команду евакуації під керівництвом офіцера, склад та оснащення якої можуть змінюватися відповідно до конкретної задачі. Як правило, команда повинна складатися з двох розрахунків - берегового і водолазного.

207. Береговий розрахунок відповідно до прийнятої схеми витягування обирає місце і встановлює тяговий засіб, улаштовує анкер, розмотує тяговий трос, а в разі використання поліспаста робить запасовку троса в поліспаст і укладає його на плавзасіб для подачі до затонулої техніки.

208. Водолазний розрахунок робить остроплення затонулого засобу і за необхідності розчищення траси витягування. Спуски водолазів для остроплення здійснюють з плавзасобів, обладнаних для проведення водолазних робіт. Орієнтуючись по бую, прикріпленому до затонулого транспорту, плавзасіб, обладнаний для водолазних спусків, надійно закріплюється на якорях на 3-5 м вище за течією від затонулого транспорту. На течії понад 0,8 м/с, як правило, необхідно використовувати важкі якорі.

209. Остроплення колісних автомобілів доцільно робити за задній буксирний гак, якщо буксирний гак вирваний, - за задню частину рами. У цьому випадку під час витягування не відбувається вивертання передніх коліс і вони вільно рухаються коліями, утвореними задніми колесами автомобіля (особливо в слабких ґрунтах).

210. Для остроплення використовується заздалегідь заготовлений трос із петлями на кінцях завтовшки біля 15 мм, один кінець якого кріпиться водолазом до буксирного гака, другий кінець викидається (на буй) або залишається на плавзасобі для подальшого з’єднання його з тяговим тросом.

211. Подача тягового троса від тягача (лебідки) до затонулої техніки здійснюється за допомогою плавзасобів. Кінець тягового троса обов’язково повинен бути закріплений на плавзасобі, а сам трос акуратно складений зигзагом на його платформі. З’єднання остроплювального троса з тяговим здійснюється на плавзасобі за допомогою такелажної скоби, яка після з’єднання тросів обов’язково повинна бути зашпунтована.

212. Схема підйому затонулої техніки залежить від маси і конструкції засобу, що піднімається, наявністю понтонів (поромів), вантажопідйомних та такелажних засобів.

З ПМП можуть бути використані 40 - або 60-тонні пороми, дообладнані укосиною. Під час вибору схеми підйому і вантажопідйомних засобів необхідно, крім маси затонулого засобу, ураховувати сили присмоктування його до ґрунту. Під час розрахунків підйому затонулої техніки сили присмоктування виражаються коефіцієнтом, що є співвідношенням сили до піднімальної маси затонулої техніки.

Затонула техніка, виготовлена з металу, у воді втрачає близько 15 % ваги. У такому разі піднімальна сила розраховується за формулою

Рп =Р - 0,15Р,

де

Рп

-

підйомна сила;


Р

-

вага техніки на повітрі.

Відривна сила розраховується за формулою

Рвідр = Рп + РпКп = Рп(1+Кп).

Для підйому затонулих засобів можуть використовуватися ланки ПМП, з яких збирається 40- або 60-тонний пором з укосинами, виготовленими з підручних матеріалів силами військ (мал. 12, 13).

Мал. 12. 40-тонний пором ПМП, дообладнаний укосиною

Мал. 13. Укосина для дообладнання порома АМП

213. Для дообладнання укосиною пором причалює до берега так, щоб нижні сполучні вушка порома були повернені до берега. На другій понтонній ланці порома встановлюється і кріпиться тросами до замка порома лебідка. Потім до порома підноситься заздалегідь зібрана укосина, башмаки якої сполучаються з вушками порома і кріпляться штирями. Одна стійка укосини кріпиться сполучним висувним пальцем, наявним на вушку порома, друга - пальцем перетином 50 мм і завдовжки 150-180 мм з отвором для шплінта. На березі до верхнього кінця укосини за допомогою тросової петлі кріпиться верхній блок поліспаста і кінці відтяжок. Нижній блок поліспаста тимчасово для підйому укосини закріплюється за нижню схватку укосини, після чого відбувається запасування троса в поліспаст.

Підйом укосини здійснюється лебідкою, установленою на поромі, доки кут, утворений укосиною і дзеркалом води, не буде дорівнювати 60°. У такому положенні укосина закріплюється відтяжками за верхні ґудзики другої (у 60-тонному поромі третьої) понтонної ланки порома. Перетин відтяжок - не менше 13,0 мм. Щоб запобігти складанню понтонних ланок порома під час підйому затонулої техніки, ланки в палубній частині з’єднуються між собою чотирма тросовими стяжками. Після закріплення укосини відтяжками нижній блок поліспаста відв’язується від нижньої схватки і до нього приєднується піднімальна балка. Зібраний пором повинен мати не менше 3-4 якорі.

214. 40-тонним поромом, обладнаним укосиною, можна піднімати вантажі до 5 т. Для підйому вантажів до 8 т необхідно використовувати  60-тонний пором.

215. Остроплення гусеничних плавучих засобів здійснюється за осі двох середніх опорних катків, за правий (лівий) передній буксирний гак і за ліву (праву) вісь заднього опорного катка. Кріплення тросів за осі катків здійснюється такелажною скобою.

216. Остроплення понтонних автомобілів здійснюється в чотирьох точках. Біля передньої частини кріплення здійснюється двома тросами, пропущеними під буфер і закріпленими на буксирних гаках. У задній частині автомобіля кріплення здійснюється за задні зовнішні колеса. Петля троса пропускається через отвори диска колеса, протягується між колесами назовні і за допомогою такелажної скоби з’єднується з тросом.

217. Підйом засобів здійснюється лебідкою, установленою на поромі, з дотриманням  запобіжних  заходів.  Під час підйому затонулих плавучих засобів доцільно в момент виходу їхніх бортів із води робити відкачку води, що полегшить подальший підйом. Для відкачування води використовуються будь-які насоси. Після підйому затонулий засіб разом з поромом буксирується до берега.

218. Для підйому затонулої техніки можуть використовуватися надувні морські суднопідйомні понтони типу МСП-5 і МСП-10 вантажопідйомністю відповідно 5 і 10 т. Остроплення затонулих засобів здійснюється за такі точки, що забезпечують їхній підйом без ушкодження. Наповнення понтонів повітрям здійснюється від пересувної водолазної компресорної станції.

219. Підйом затонулих засобів може здійснюватися також і за допомогою плавучих кранів. Для виконання підйомних робіт у цьому випадку стропи заводяться під затонулий засіб або понтон. Ця операція може бути виконана шляхом підрізання провідника, проштовхування провідника за допомогою жердини під затонулий засіб, за який потім протягується строп, або шляхом протягування провідника через промитий тунель.

Після підрізання провідника водолаз заводить його під носову або кормову частину затонулого засобу і дає йому правильний напрямок, після чого саме підрізання виконується з поверхні лебідками або буксируванням. Робота з промивання тунелів здійснюється струменем води під великим тиском від мотопомпи.

220. Для огляду тунелю під час промивання, щоб не опинитися під струменем води з великим тиском, рекомендується припиняти подачу води до шланга або знижувати тиск.

221. Коли стропи підведені під судно, їх обтягують, одягають на гак плавучого крана, підв’язують під ним і знову рівномірно обтягують. Як тільки стропи почнуть переміщатися до середини судна, водолаз зупиняє роботу і накладає найтови, закріплюючи їх за міцні частини судна.

222. У процесі підйому озброєння і техніки плавучим краном водолаз (який пройшов спеціальне навчання та має допуск до роботи стропальника) здійснює остроплення за міцні деталі або підводить стропи знизу для обхвату техніки, що піднімається.

223. Підйом та евакуація затонулої техніки можуть здійснюватися також і комбінованим способом (мал. 16). Мета комбінованого способу полягає в здійсненні евакуації затонулої техніки тяговим засобом з берега за допомогою троса, запасованого в поліспаст, один блок якого кріпиться до плавучої опори, а другий - до затонулої техніки. Як плавуча опора можуть бути використані різних типів пороми табельних переправних парків.

Для евакуації затонулої техніки масою до 25 т доцільно використовувати 60-тонний пором ПМП. Як поліспаст використовуються будь-які блоки, що забезпечують своєю вантажопідйомністю підйом затонулої техніки.

Улаштування зібраного порома (без напівланки) здійснюється біля берега. У центрі порома до покладених брусів (прогинань, балок) знизу за допомогою троса прикріплюється верхній блок поліспаста. Другий блок поліспаста влаштовується на березі і здійснюється запасування троса в поліспаст. Спочатку трос вводиться через нижній блок на верхній, знову до нижнього блока і далі залежно від кратності поліспаста.

Мал. 14. Остроплення катера під час піднімання краном:

1, 2 - піднімальні стропи; 3 - розпірки; 4, 5 - найтови; 6 - стопор;  7 - вісь центра тяжіння; 8 - катер

Після запасування троса в поліспаст нижній блок поліспаста укладають на пором так, щоб не переплутати гілки троса в поліспасті. Інший трос, що виходить з нижнього блока поліспаста, зигзагоподібно укладається на палубі порома, кінець якого прикріплюється до тягового засобу на березі. Пором буксирується до місця остроплення затонулої техніки з розмотуванням троса. У міру встановлення порома над затонулим об’єктом нижній блок поліспаста обережно опускається у воду, а в пором вводиться і закріплюється напівланка.

224. Спуск водолаза для остроплення проводиться безпосередньо з порома. Остроплення затонулої техніки полягає в під’єднанні нижнього блока поліспаста до буксирного крюка затонулої техніки після попереднього натягування тягового троса якоря, на якому стояв пором.

225. Основним способом евакуації затонулої техніки взимку є витягування її на берег по дну річки або підйом на лід з подальшим буксируванням на берег. Виконання робіт починається з визначення несучої спроможності льоду в різних точках робочого майданчика і на трасі від робочого майданчика до берега. Несуча спроможність льоду при температурі 0-30 °С залежить від його товщини. Мінімальна товщина льоду визначається за формулою

де

К

-

коефіцієнт, що залежить від кількості машин, що проїдуть по льоду:
для пропуску колон із більш ніж 15 машин граничної маси К = 11;
для пропуску колони з 10-15 машин К = 9;
для пропуску однієї машини К = 8;


Нр

-

розрахункова товщина льоду, см;


Р

-

маса гусеничної або колісної машини, т.

Мал. 15. Підйом затонулої техніки комбінованим способом:

1 - пором ПМП; 2 - верхній блок поліспаста; 3 - напівланка ПМП; 4 - поліспаст; 5 - лебідка; 6 - затонула техніка

Під час короткочасних відлиг (не більше трьох діб) розрахункова товщина льоду збільшується на 25 %. Організація робіт з витягування затонулої техніки залежить від несучої спроможності льоду. Якщо несуча спроможність льоду настільки мала, що не дозволяє вести будь-які підготовчі роботи і  насамперед  робити спуск водолазів з льоду для остроплення затонулої техніки, здійснюється суцільна майна від затонулої техніки до берега і роботи з витягування проводяться так, як влітку.

226. Якщо несуча спроможність льоду дозволяє вести підготовчі роботи з остроплення затонулої техніки з льоду, над затонулим засобом здійснюється ополонка для спуску водолазів, біля берега для виходу затонулого засобу вирубується майна, між ополонкою і майною в льоду здійснюється наскрізна канава для спуску під лід тягового троса. Спосіб остроплення та остроплювальні пристосування використовуються такі, як і влітку.

227. Водолаз, що спустився під лід, прикріплює до затонулого засобу остроплювальне пристосування, другий кінець якого на поверхні льоду з’єднується такелажною скобою з кінцем тягового троса від тягача (лебідки), після чого трос через вирубану в льоду канаву опускається на дно.

228. При великій товщині льоду або значній віддаленості затонулого засобу від берега замість наскрізної канави від берегової майни до затонулої техніки по прямій лінії робиться ряд невеликих ополонок. Під ними від берега за допомогою багрів пропускається дерев’яна жердина з прив’язаним до неї пеньковим канатом. За пеньковий канат від тягача протягується тяговий трос, який потім з’єднується з остропувальним пристосуванням, приєднаним до затонулої техніки. Якщо затонулий засіб знаходиться поблизу берега, біля берега робиться одна майна. У неї спускається водолаз з тонким тросом і блоком, за допомогою яких йому подається кінець тягового троса для закріплення до затонулого засобу.

229. Підйом затонулої техніки на лід можливий за умови товщини льоду, яка витримує сумарне навантаження від техніки, що піднімається, і піднімального пристрою.

230. У разі обпирання піднімального пристрою на опори малої площі (ноги укосини) тривкість льоду перевіряється місцевим продавлюванням. Питомий тиск опори на лід не повинен перевищувати 9 кгс/см-2. Якщо питомий тиск опори на лід більший за припустимий, під неї робляться підкладки з колод.

Найбільш поширеним способом підйому затонулої техніки на лід масою до 10 т є підйом з використанням двоногої дерев’яної укосини, що виготовляється з двох колод  завдовжки по 7 м, діаметром 20 см, з’єднаних у верхній частині болтом і схватками (мал. 16).

Укосина підтримується вантою зі сталевого троса діаметром 15,5 мм, закріпленою одним кінцем за верх укосини, а другим - за анкер, закладений під лід на відстані не менше 10 м від основи укосини (мал. 17).

Підйом затонулої техніки проводиться тягачем або лебідкою тягача через поліспаст з використанням балки, що піднімає.

231. Підйом затонулих кораблів і суден, бойової техніки (далі - об’єкти) є найбільш важкою і тривалою за часом підводною роботою, мета якої полягає у відновленні плавучості об’єкта або в докладанні зовнішніх піднімальних зусиль.

232. Для суднопіднімальних робіт характерні всі види водолазних робіт:

обстеження об’єкта для розроблення проекту його підйому;

герметизація відсіків і видалення з них води та непотрібних вантажів;

грунторозмивочні та грунтоприбиральні роботи, пов’язані із заведенням підкільних стропів;

трудомісткі такелажні роботи, які проводяться під час остроплення та найтування понтонів;

роботи, пов’язані з усуненням пошкоджень корпусу і трубопроводів, для забезпечення герметичності об’єкта в процесі постановки його на плав.

233. Перед обстеженням затонулого об’єкта необхідно проінструктувати водолазів щодо порядку ведення робіт, ознайомити зі схемами або кресленнями розташування його надбудов, відсіків, внутрішніх приміщень, головних механізмів і систем, з характером і масою вантажу, що підлягає вивантаженню, можливими способами його остроплення та із заходами безпеки під час виконання цих робіт.

234. Водолазне обстеження проводиться досвідченими водолазами, а в найбільш відповідальних місцях - двічі  різними водолазами. У випадку, коли результати обох обстежень різними водолазами збігаються, вони заносяться до акта обстеження затонулого об’єкта (додаток 22). У разі розбіжностей результатів обстеження вони перевіряються третім водолазом більш високої кваліфікації (або водолазним спеціалістом).

235. Спусковий кінець для спуску першого водолаза на затонулий об’єкт повинен опускатися за можливості безпосередньо на місце подальших робіт. Під час обстеження затонулого об’єкта ззовні водолаз повинен бути дуже уважним, щоб не провалитися у відкритий люк або пробоїну, а також постійно стежити за чистотою шлангокабеля.

236. Обстеження затонулого об’єкта, як правило, проводиться двічі: після його виявлення і безпосередньо перед початком суднопідйомних робіт. У разі якщо від першого обстеження об’єкта і до розроблення проекту пройшов значний час (місяць або більше), необхідно провести додаткове передпроектне обстеження. Питання для з’ясування під час обстеження визначаються розробником проекту підйому.

Додаткове обстеження також може проводитися, якщо між розробленням проекту і початком робіт був шторм.

237. Обстеження проводиться для з’ясування та уточнення таких даних:

положення затонулого об’єкта на ґрунті і його стан;

характер та обсяг наявних пошкоджень.

Мал. 16. Двонога дерев’яна укосина:

1 - колода; 2 - болти; 3 - схватки

Мал. 17. Підйом затонулої техніки за допомогою дерев’яної укосини:

1 - укосина; 2 - ванта; 3 - анкер; 4 - поліспаст; 5 - затонула техніка

238. Визначення положення затонулого об’єкта на ґрунті проводиться виміром глибини до ґрунту (8–10 вимірів) біля бортів корабля, його штевнів, а також глибини до палуби в цих місцях. Глибини виміряються лотом зі шлюпки (місця установки лота стосовно затонулого корабля вказує водолаз, що перебуває в цей час на ґрунті).

239. Глибина занурення країв і бортів у ґрунт може визначатися за формулою

Н = Н1 + Н2 - Н3,

де

Н1

-

глибина до палуби корабля (у точці виміру), м;


Н2

-

відома висота борту від кіля до палуби (у точці виміру), м;


Н3

-

глибина до ґрунту (у точці виміру), м.

Для визначення глибини занурення країв і бортів у ґрунт керівник робіт також вказує місця, де водолаз лотом визначає відстань від палуби до ґрунту (ставить на лотліні мітки, що відповідають точкам проміру), а потім на поверхні виміряється відстань від відповідної мітки до кінця лота. Для цього також можна використовувати водолазну рулетку.

Результати вимірів наносяться на ескіз корабля, отримані точки з’єднуються лінією, що визначає рельєф ґрунту вздовж борту.

За результатами промірів складається планшет глибин, на якому відзначаються окремі великі перешкоди (каміння, частини корпусу, суднові конструкції тощо) для визначення можливості підходу до об’єкта. На планшеті глибин також схематично зазначаються положення корабля, масштаб, відхилення горизонту води від найменшого теоретичного рівня (повна, середня і мала вода).

На великих глибинах планшет складається за даними обстеження підводним апаратом.

240. Характер і щільність ґрунту встановлюються під час аналізу проб, які беруть водолази. Проби ґрунту відбираються в декількох місцях вздовж корабля і поблизу як з поверхні ґрунту, так і на глибині до двох метрів у спеціально відмитих контрольних котлованах. Твердість ґрунту визначається щупом, одночасно виміряється товщина мулу над ґрунтом. За зробленими 6-8 пробами на місці проводиться їх аналіз (визначаються коефіцієнти пористості для пісків, консистенція для глин, кут природного укосу). Щільність ґрунту визначається зважуванням.

241. Курс затонулого корабля визначається за компасом рятувального судна, яке стає у створ кормової і носової вішок.

Крен і диферент затонулого корабля визначають за допомогою водолазного маятникового кренометра або шляхом вимірів. Під час виміру кутів кренометр установлюється на конструкціях корабля, поверхні яких мають посадку без крену та диферента, строго горизонтальні або вертикальні та розходяться поблизу його міделя. Для визначення крену водолаз ставить кренометр на палубу в діаметральній площині, очистивши його від ґрунту. Зсув кренометра стосовно діаметральної площини корабля призводить до неправильних показників унаслідок впливу прогину бімсів. Установивши кренометр, водолаз віддає стопор маятника, що кренить, на початок шкали. Приводить маятник у стан спокою і затискає стопор. У разі гарної видимості під водою повідомляє дані по телефону або подає кренометр нагору, де і відраховують кут крену.

242. Роботи із заміру глибин проводять зі шлюпки. Глибини вимірюють з можливою точністю, застосовуючи для малих глибин футшток, а для великих - лот, який установлюється на об’єкті водолазом. Прозорість води визначають стандартним диском, а швидкість течії - за допомогою гідрометричної вертушки.

243. За наявності креслень, формулярів та інших документів головні розміри затонулого корабля перевіряються водолазом. Крім того, він знімає розміри надбудов та визначає місця розташування на палубі щогл, палубних механізмів тощо. За відсутності креслень і документації водолаз заміряє основні розміри затонулого корабля за допомогою мірного ліня (лотліня), що закріплюється в початковій точці та розмотується з котушки до кінцевої точки і там закріплюється, не допускаючи при цьому провисання лотліня. Потім водолаз перевіряє проходження ліня, одночасно по його довжині (за потреби) позначає будь-які примітні вироби на кораблі, при цьому він повідомляє засобами зв'язку відповідність кожної мітки. Лінь з кінцевими та проміжними марками піднімається на поверхню, з нього знімаються необхідні розміри. Вертикальні розміри на затонулому кораблі виміряються лотом. За наявності документів з цього або однотипного корабля робота спрощується і зводиться до підтвердження документальних даних фактичними.

244. У разі повної відсутності інформації водолаз встановлює такі основні розміри і характеристики корабля:

клас, тип, назва корабля або його номер;

довжина корабля по верхній палубі;

ширина корабля по міделю (по верхній палубі);

висота борту біля міделя;

довжина, висота і розташування надбудов;

наявність якорів у клюзах, приблизна довжина витравленого якірного ланцюга і його напрямок відносно діаметральної площини катера (корабля);

розміри та розташування люків і комінгсів, вантажних трюмів, та вентиляційних шахт;

тип керма, кількість гребних гвинтів;

форми та конфігурація форштевня, ахтерштевня, корми корабля, наявність бортових кілів, розташування щогл, палубних механізмів тощо.

245. Під час зовнішнього огляду затонулого корабля визначаються:

наявність ілюмінаторів, їх кількість і стан (розбиті, закриті, відкриті);

ступінь обростання корпусу;

положення і стан рулів;

наявність виступаючих за борт предметів і обладнання (шлюпбалки, канати, патрубки циркуляційних трас тощо);

пошкодження корпусу (місцезнаходження, надводні та підводні, розміри пробоїн: малі - до 0,2 м-2, середні - до 0,5 м-2, великі - до 2 м-2, дуже  великі - понад 2 м-2, їх кількість і конфігурація). Форми і розміри пробоїн визначаються за допомогою шаблонів (дротового або шляхом окреслення на дерев’яному шаблоні) або зняттям вимірів (водолазними лінійками, рулетками або лінями), при цьому встановлюються наявність тріщин, ум’ятин, величина і напрямок загину задирок  (усередину або назовні корпусу). У випадку, коли пробоїна частково занурена у ґрунт, проводиться розмив і видалення ґрунту в цьому місці, після чого визначаються розміри та характер пробоїни;

стан надбудов, ангарів, рубок, палуб, комінгсів люків, пускових установок, торпедних апаратів тощо;

наявність ґрунту на палубі корабля;

стан днища, наявність у ньому пошкоджень;

наявність і кількість ґрунту в трюмах і відсіках корабля, особливо у відсіках з пробоїнами та в суміжних з ними відсіках;

положення та стан котлів і головних механізмів (збереглися на фундаментах або зірвані з них тощо);

наявність, характер, кількість і стан вантажу в трюмах і на верхній палубі.

До водолазного обстеження може бути включено одержання інших даних, необхідних у кожному конкретному випадку.

246. За результатами обстеження складається акт обстеження затонулого об’єкта, до якого додаються:

планшет глибин;

ескіз (фотографії) загального розташування і положення об’єкта на ґрунті;

ескізи (фотографії) виявлених пошкоджень.

247. Ескіз виявлених пошкоджень може бути сполучений з ескізом загального розташування і положення об’єкта на ґрунті. Крім того, в акті докладно описують обставини аварії і загибелі корабля, а також заходи, ужиті для порятунку, записують мету і можливість підйому корабля, обґрунтовують найбільш доцільний метод підйому, тривалість робіт і пору року для їх проведення, указують основні необхідні плавучі та технічні засоби. Обстеження може дати підставу вважати підйом недоцільним. Таке рішення обґрунтовується у висновку акта. Акт підписується керівником робіт і особами, що виконували обстеження. Після перевірки повноти і якості даних акт підписується і затверджується посадовими особами територіального управління (військової частини, корабля) НГУ.

248. Перед вивантаженням вантажів або розбиранням механізмів водолази повинні бути проінструктовані керівником водолазних робіт щодо послідовності, у якій проводитиметься вивантаження або розбирання, а також зняття механізмів. Розвантажувальні роботи ведуться тільки справними вантажопідйомними пристроями і механізмами, а також надійними канатами, стропами і загарбними пристосуваннями, які необхідно оглянути та перевірити перед початком роботи. Стропи, канати повинні мати клейма або бирки, що вказують на їх вантажопідйомність, які передбачені «Правилами будови і безпечної експлуатації вантажопіднімальних кранів (НПАОП 0.00-1.01-07).

249. Перед остропленням вантажу або секцій металоконструкцій водолаз зобов’язаний оглянути вантаж, визначити його масу та центр ваги металоконструкцій, перевірити чи немає попереджувального напису на тарі «Обережно», «Скло», «Верх не кантувати» тощо, обрати спосіб остроплення і переміщення вантажу.

250. Під час остроплення вантажів водолаз повинен уважно стежити, щоб його шланг або сигнальний кінець не потрапили під стропи.

Водолаз повинен надійно остропувати вантаж таким чином, щоб у підвішеному стані він був добре збалансований і не міг вивалитися зі строп. За потреби для підйому вантажу повинні застосовуватися вантажопідйомні пристрої (траверси, балансири).

251. Перед підйомом вантаж слід підняти на невелику висоту і витримати не менше 5 хвилин для перевірки надійності остроплення. За відсутності видимості під водою вивантаження вантажів за участю водолазів не допускається. Проходити, стояти або виконувати будь-які роботи під вантажем, що піднімається, забороняється.

Спускатися і підніматися на вантажному канаті водолазу забороняється.

252. Піднімаючи вантаж із трюму (відсіку) після обтягування його стропом, водолаз повинен вийти на палубу корабля (судна), дати команду про підйом вантажу і вести спостереження за виходом вантажу із просвіту люка. Після початку підйому вантажу з трюму, переконавшись, що вантаж піднімається, вільно виходить з просвіту люка, водолаз під час роботи на глибинах до 30 м повинен відійти вбік на безпечну відстань. У разі роботи на глибинах більше 30 м, а також за відсутності видимості водолаза піднімають на першу зупинку або на поверхню. Під час підйому або спуску направляти його руками забороняється.

Водолазу забороняється перебувати в зоні радіуса дії стріли вантажопідйомного пристрою з урахуванням габаритів вантажу передбачені «Правилами будови і безпечної експлуатації вантажопіднімальних кранів (НПАОП 0.00-1.01-07).

Залишатися в трюмі під час підйому вантажу водолазу забороняється. У випадку захвату шланга або сигнального кінця, у будь-якій іншій критичній ситуації підйом слід негайно припинити за першою вимогою працюючого водолаза, після чого водолаз і командир спуску повинні вжити заходів щодо звільнення шланга або сигнального кінця.

253. Під час розвантаження затонулих об’єктів з метою запобігання небезпечному завалу остроплення та підйом вантажів слід починати з верхнього укладання. Для підйому сортового заліза, бочок та іншого вантажу в штатному упакуванні необхідно застосовувати спеціальні пристосування (захвати, струбцини, храпці тощо).

Не можна захоплювати струбцинами більше одного стандартного листа і профільного прокату. За наявності отворів потрібно застосовувати чекелі, а не струбцини. Водолаз перед застосуванням струбцини повинен переконатися в тому, що вони перебувають у справному стані і захоплюють вантаж міцно та надійно. При силі вітру 4 бали і більше забороняється підйом вантажів, що мають парусність. Листи, профілі та інші вантажі завдовжки більше 4 м потрібно піднімати за допомогою коромисла.

Дрібні вантажі допускається піднімати в металевих сітках і кошиках.

Під час остроплення великогабаритних секцій металу з використанням підводно-вибухового методу водолаз повинен стежити за тим, щоб стропи не потрапляли на гострі краї конструкцій, для чого необхідно використовувати дерев’яні подушки. Перед початком підйому великогабаритної секції плавкраном водолаз повинен вийти наверх.

Розвантажувальні роботи під водою із застосуванням незручних для використання одним водолазом загарбних пристосувань повинні виконуватися не менше ніж двома водолазами.

Піднімати або опускати вантажі та металоконструкції треба плавно, без ривків і на малій швидкості.

254. Усі операції з розвантаження під водою виконуються за командами водолаза, що робить остроплення. Пропускати або вибирати піднімальний строп без команди водолаза, а також пересувати корабель, з якого ведуться роботи, під час перебування водолаза під водою забороняється.

255. Розвантажувальні роботи необхідно припиняти за умови хвилювання поверхні води в місцях проведення робіт понад 2 бали, а вивантаження вибухонебезпечних вантажів - за хвилювання понад 1 бал.

256. Вивантаження вибухонебезпечних і хімічно небезпечних вантажів (боєприпасів, вибухових речовин, горючих рідин, газів, отруйних речовин) проводиться  відповідно до спеціально розроблених інструкцій і під керівництвом фахівців (саперів, артилеристів, хіміків).

257. До пошуку та підйому боєприпасів допускаються водолази, що пройшли спеціальну підготовку та склали іспити відповідній ВКК.

Під час робіт з підйому боєприпасів із затонулих кораблів забороняється:

ударяти боєприпаси як в упаковці, так і без неї;

перекантовувати і кидати ящики з боєприпасами;

відвертати головні або донні підривники, від’єднувати снаряд від гільзи, розкривати упаковку із зарядами.

258. Після аналізу результатів водолазного обстеження і виконання необхідних інженерних розрахунків визначають піднімальну масу корабля і точки прикладання піднімальних зусиль. На підставі розрахунків розробляють схему розміщення піднімальних стропів, після одержання якої водолази приступають до розмітки тунелів.

Розмітка місць положення тунелів проводиться за допомогою прядив’яного ліня, на якому в місцях, де за проектом намічене промивання тунелів, ставляться мітки з позначенням границь тунелів. Водолаз натягує розмічений лінь по борту затонулого корабля і закріплює його біля палуби. Правильність установлення ліня визначається за місцезнаходженням корабельних конструкцій. У місцях міток на ліні водолаз приєднує вертикальні вагомі (до пристроїв на палубі або до приварених до борта обухів), що йдуть до ґрунту і вказують на місця промивання тунелів.

259. Промивання тунелів для укладання піднімальних стропів під днищем затонулого корабля є однією з найскладніших, трудомістких і небезпечних водолазних робіт під час суднопідйомних робіт.

У процесі визначення обсягів ґрунтоприбиральних робіт необхідно враховувати кути природного укосу ґрунту і ступінь занесення тунелів і котлованів насосами. Якщо корабель лежить на ґрунті так, що його діаметральна площина збігається з напрямком течії, а крен незначний  (не більше 5-7°), розробку ґрунту рекомендується починати з верхнього (щодо течії) краю корабля з будь-якого борту. За наявності крену розробку ґрунту варто починати з боку борту, що піднімається.

Розробку ґрунтів біля борту корабля доцільно починати в місцях з найменшою швидкістю відкладення наносів, а місця з найбільшими наносами рекомендується розробляти в останню чергу.

260. Промивання тунелів слід вести безупинно з максимальною інтенсивністю, щоб уникнути їх замету ґрунтом. У промитий тунель необхідно відразу заводити провідник, а потім протягувати строп.

Промивання тунелів і відмив котлованів проводяться пневматичними або гідравлічними ґрунтоносами (водоструминними ежекторами) з розпушуванням ґрунту за потреби напірним струменем від гідромонітора.

Гідравлічні ґрунтоноси (водоструминні ежектори) доцільно застосовувати на глибинах до 25-30 м, а пневматичні ґрунтососи діаметром 150 і 200 мм - на глибинах не менше 8-10 м.

Для полегшення роботи водолаза пневматичний або гідравлічний ґрунтосос повинен бути підвішений до стріли або крану-укосини, установлених на плавзасобі, що забезпечує. Засоби для відсмоктування та розмивання ґрунту повинні подаватися водолазу на розвантажувальних тросах. Усі переміщення ґрунтососа (ежектора) і напірних шлангів гідромонітора проводяться тільки за командами водолаза.

Під час розробки ґрунту пневматичним ґрунтососом верхній кінець відливного шланга, як правило, виводиться на поверхню на висоту 0,2 - 0,3 м і відтягується у бік напрямку течії, підвішується на пеньковому канаті до борту плавзасобу або до плавучих предметів достатньої величини, що дає можливість оцінювати інтенсивність роботи ґрунтососа.

На глибинах більше 30 м відливний шланг гідравлічного ґрунтососа на поверхню не виноситься, а піднімається на 5-10 м вище всмоктувального патрубка і відводиться від розмивної ділянки вбік.

Промивання тунелю проводять, як правило, працюючи одночасно гідростовбуром і ґрунтососом. Ґрунтосос утримують за ручки на корпусі та погойдуючи переміщають у напрямку промивання.

У тих випадках, коли ширина корабля не перевищує 5-6 м або за наявності великого крену, промивання може проводитися з одного борту. Під час промивання водолазу необхідно стежити, орієнтуючись за листами обшивання корпусу, щоб тунель йшов перпендикулярно борту корабля.

Висота тунелю біля корпусу корабля становить близько 1,5-1,8 м, а в міру наближення до кіля зменшується до розмірів, що забезпечують прохід водолаза під кілем. Перед промиванням тунелю попередньо проводиться промивання тунельних котлованів навпроти навішених на борту щитів.

Під час зустрічного промивання тунелю двома водолазами з обох бортів затонулого корабля перемичка, що залишається, близько 3-4 м протикається сталевою голкою із закріпленим провідником зі сталевого каната діаметром 11-15 мм.

261. Під час промивання тунелю під корпусом корабля, що лежить на ґрунті, гідророзмивочними засобами у випадку одночасної роботи двох або більше водолазів відстань між ними повинна бути не менше 10 м. Дії водолазів повинні постійно узгоджуватися. Водолаз не повинен випускати з рук гідравлічний стовбур, що перебуває під тиском.

Струмінь із гідравлічного стовбура не повинен направлятися в бік інших водолазів.

Водолаз повинен спостерігати за тим, щоб розмитий ґрунт не відкладався позаду нього і не замивав вихід з тунелю, для чого необхідно періодично направляти струмінь води в бік виходу.

У разі використання гідравлічного стовбура із звичайною насадкою стовбур кріпиться кінцем до гвинтового якоря або баласту.

Під час роботи з гідромонітором вантаж до його напірного шланга повинен кріпитися на відстані не більше 3 м від стовбура.

Під час огляду водолазом місця, яке розмивається, тиск води у шланзі гідромонітора повинен бути повністю знятий.

262. Для розмиву можливого завалу ґрунтом водолаза, що працює з ґрунторозмивочними засобами, у місцях спусків повинні знаходитися в готовності до роботи засоби для ліквідації такого завалу (ґрунтососи, ежектори, пожежні стовбури зі шлангами від пожежної магістралі тощо).

263. Під час роботи із пневматичним ґрунтососом водолаз повинен добре закріпити його до гвинтового якоря або до баласту, щоб уникнути його можливого викиду на поверхню та наступного падіння на ґрунт (у разі засмічення прийомного отвору).

Відвідний шланг і скоба ґрунтососа кріпляться за допомогою тросів. Троси відвідного шланга і скоби ґрунтососа повинні мати слабину, необхідну для наступного заглиблення ґрунтососа і вільного переміщення його під водою.

264. Перед спуском у траншею або котлован водолаз повинен переконатися в тому, що укоси траншеї або котловану сформувалися і не загрожують обвалом.

Проводити водолазний огляд траншей і котлованів під час роботи скреперів, земснарядів та інших потужних ґрунтоприбиральних засобів забороняється.

Починати водолазні роботи в районі розміщення ґрунтоприбиральних засобів можна тільки після одержання письмового дозволу від керівника цих засобів.

265. У разі засмічення всмоктувального патрубка ґрунтососата загрози його спливання водолаз повинен відійти відґрунтососа і дати команду про припинення подачі повітря до ґрунтососа.

Ґрати ґрунтососа (пневматичного або водоструминного) слід очищати тільки після повного припинення подачі на них повітря або робочої води.

Прийомні отвори ґрунтососів і ежекторів прочищаються тільки металевим стрижнем або шкребком. Очищати руками прийомні отвори пристроїв будь-яких типів для відсмоктування ґрунту забороняється.

Під час роботи з ґрунтососом водолаз повинен стежити, щоб його шланг (кабель) і сигнальний кінець не переплуталися зі шлангами ґрунтососа.

266. Протягування стропів під корпусом здійснюється шляхом використання провідника, заведеного в промитий тунель. Для цього на поверхні огинання прикріплюють строп до каната-провідника і втягують його під корпус, вибираючи протилежний кінець. Контроль за протягуванням стропа здійснює водолаз.

Під час протягування піднімальних стропів під корпусом корабля і їх обтягування водолаз повинен стежити за тим, щоб його шланг і сигнальний кінець не були притиснуті до борту або затягнуті під корпус корабля разом зі стропом. Під час спуску стропів водолаз повинен перебувати осторонь і підходити до стропів тільки за командою командира спуску. Під час огляду водолазом положення стропів усі роботи з їх протягування повинні припинятися. Розстроплення понтонів водолазом під водою проводиться тільки після випускання повітря з відсіків понтонів і досягнення ними ґрунту. Розстроплені під водою понтони піднімаються на поверхню краном. Продування розстроплених понтонів, що перебувають на ґрунті, припиняється.

267. На акваторіях з глибинами до 30 м для затонулих кораблів завширшки до 16 - 20 м, що перебувають на піщаному, мулисто-гравійному ґрунті, за відсутності каміння, затонулих колод, металоконструкцій доцільно здійснювати підрізування стропів під корпус корабля.

Для підрізування, як правило, застосовується сталевий канат (підрізний кінець) меншого, ніж основний підкільний строп, діаметра. Як підрізний кінець може бути використаний цільний з одного шматка сталевий канат діаметром 22-30 мм завдовжки 180-200 м або ланцюг, наприклад діаметром 25 мм.

Підрізування провідників виконується почерговою роботою в протилежних напрямках суднових тягових механізмів (буксирних лебідок, електричних шпилів, брашпилів тощо) із двох суден, установлених по обидва борти затонулого корабля так, щоб довжина сталевого каната від місця підрізування до кожного судна була в 4-5 разів більше глибини.

Перед початком підрізування необхідно під одним із країв корабля (як правило, носовий) позначити в ґрунті заглиблення, що дозволяє водолазу закласти підрізний кінець під штевень. Якщо під корпусом є проміжок, через який можна пропустити підрізний кінець, підрізування доцільно починати з цього проміжку.

Для визначення місцезнаходження підрізного кінця судна ті, що проводять підрізання, тралять якірні ланцюги (швартови) і вибирають слабину підрізного кінця, доки він не прийме вертикальне положення «панер». Після того як підрізання припинено, троси вибрано «панер» і обтягнуто, дозволяється спуск водолаза для проведення обстеження.

268. Перебування водолаза на понтонах або траверсі суднопіднімального блока під час їх спуску по напрямних канатах забороняється. Спускати водолаза на понтон для огляду дозволяється після того, як спуск понтона буде припинено. Проходити і працювати під понтоном або суднопіднімальним блоком під час їх утримування на спусковому шкентелі спускопіднімального пристрою забороняється.

269. Спуск водолаза для остроплення суднопіднімальних понтонів повинен проводитися після закінчення занурення їх на місце. Остаточна установка понтонів у потрібне положення проводиться тільки за командами працюючого водолаза. Продувати суднопіднімальні понтони повітрям або випускати з них повітря без попередження про це працюючого водолаза забороняється. Під час остроплення, рівняння та найтування понтонів водолаз повинен стежити за тим, щоб він сам, шланг або сигнальний кінець не потрапили між понтоном і корпусом корабля, між стропами і найтовами, під понтон, який остроплюється в процесі його утримування на вантажному шкентелі або між храпцевими захватами чи щоками вантажо-захоплювального пристрою.

270. Спуск водолаза на затонулий корабель і на понтони під час їх генерального продування забороняється.

271. Після повного або часткового спливання затонулого корабля на поверхню (наприклад, одним краєм) спуски водолазів для його огляду, установки водовідливних шахт, усунення протікань тощо можуть бути дозволені керівником водолазних робіт тільки в разі надійного утримування корабля піднімальними засобами. При цьому під корпус корабля і під понтони спускати водолаза забороняється.

З початком відкачування води водолаз не повинен наближатися до місць, через які фільтрується вода.

272. Під час підйому затонулих кораблів з використанням зусиль плавкранів або колекторів, крім роботи із заведення піднімальних стропів і їх найтування до міцних конструкцій корабля, водолази роблять навішування огинань стропів на гак піднімальних гіней. Якщо не вдається здійснити безпосереднє навішування огинання стропа на гак, можуть використовуватися додаткові вантажні шкентелі, що закріплюються удавкою нижче огинання стропа. Дії водолаза, командира спуску та операторів плавкранів повинні бути узгодженими.

273. Виконання водолазних робіт із закриття люків, горловин, трюмів і відсіків затонулих кораблів і суден, що піднімаються за допомогою спеціальних хімічних сполук (спіненого полістиролу, поліуретану тощо), дозволяється тільки після припинення подачі матеріалів під воду, а приготування і зберігання плавучих хімічних сполук повинно бути організовано так, щоб була виключена можливість засмоктування водолазним компресором токсичних парів і газів, що виділяються цими матеріалами.

Водолаз заводить у відсіки всі трубопроводи і контролює рівномірність заповнення відсіків.

274. При водолазному забезпеченні буксирування піднятого корабля спускати водолаза для його огляду або з іншою метою дозволяється тільки у випадку, якщо піднятий корабель займає стійке положення, має необхідний запас плавучості, а також відсутні інші фактори, що перешкоджають безпечній роботі водолаза. Рішення щодо спуску водолаза приймає керівник водолазних робіт.

275. Спосіб підйому витягуванням на берег застосовується, як правило, для підйому малих і середніх затонулих кораблів і суден з метою їх подальшого перероблення на метал, а також може використовуватися під час розчищення акваторій і фарватерів. Необхідними умовами зазначеного способу підйомуєблизькість берегової крайки і берегової смуги, достатньої для виготовлення «мертвих» якорів, невеликий ухил дна (до 15°), відсутність на трасі руху корабля великих каменів, скельних утворень та інших перешкод.

276. До початку робіт з витягування корабля на берег здійснюється водолазне обстеження корабля та дна акваторії (навколо корабля і за можливими напрямками витягування), проводяться проміри та складається планшет глибин для району робіт.

277. Витягування плоскодонних кораблів проводиться, як правило, волоком по ґрунту. Для зменшення сили тертя, особливо у випадках, коли корабель має гострий кіль або виступаючі частини, по напрямку волочіння водолази укладають лежні з колод. Для прискорення та полегшення робіт доцільно вирівнювати ґрунт. Вирівнювання траси, витягування проводиться гідромоніторами,ґрунтоносами або іншими засобами. Одночасно для полегшення стягування з місця відмивають ґрунт від бортів корабля. Профіль доріжки перевіряють за допомогою рейки, а ухил - промірами.

278. Підйом затонулих зразків зброї та техніки здійснюється підводними апаратами, вантажопідйомними пристроями судна забезпечення або м’якими суднопіднімальними понтонами.

Підйом на поверхню здійснюється в таких випадках:

об’єкт затонув на великій відстані від берега;

у можливому напрямку витягування є перешкоди;

об’єкт затонув догори головною частиною або ліг на бік;

ґрунт на шляху волочіння слабкий.

Вантажопідйомні пристрої судна забезпечення застосовуються для підйому зразків зброї та техніки, що мають великі розміри і масу. Судно встановлюється з таким розрахунком, щоб піднімальний строп після закріплення перебував у вертикальному положенні «панер» або близькому до нього.

279. М’які суднопіднімальні понтони можуть використовуватися для підйому затонулих зразків зброї та техніки з глибин до 40 м.

Затоплення понтона проводиться в такому порядку: для витискання повітря понтон згортають у рулон, на відтяжках понтон спускається у воду з таким розрахунком, щоб повітря, що залишилося, стравлювалося через штуцери (з яких попередньо знімаються пелюсткові клапани), після занурення понтона під воду ці клапани встановлюються на свої місця і понтон на шкентелі або провіднику під дією власної маси подається до затонулого об’єкта для остроплення водолазами.

Продування понтона може проводитися через один або два шланги, приєднані до штуцерів. Піднятий об’єкт відбуксовується в безпечне місце для подальшої роботи з ним або відводиться до борту рятувального судна для підйому на палубу.

280. Остроплення колісної техніки водолаз робить за задній буксирний гак, а якщо він вирваний - за задню частину рами. У такому випадку під час волочіння передні колеса не вивертаються і вільно йдуть коліями від задніх коліс. Для остроплення техніки масою 3-5 т використовують сталевий строп з огинанням на кінцях діаметром 18-24 мм завдовжки не менше 15 м: один кінець кріплять до буксирного гака, а другий водолаз кріпить до буйрепа для з’єднання з тяговим канатом. Строп з’єднують з буксирним канатом на плаву скобою.

Автомобілі типу ГАЗ витягають за диски передніх і задніх коліс, а плаваючі автомобілі - за палубні вушка. У гусеничної техніки стропи прикріплюють, як правило, до буксирного гака, розташованого в більшості механізмів попереду, або до буксирної скоби позаду машини.

Для підйому водолаз підводить (можливо з розмивом ґрунту) спочатку провідники, потім за їхньою допомогою  два стропи безпосередньо під гусениці (у трактора і танка - за буксирні гаки). Огинання стропів з’єднують скобою з підйомним стропом або гаком підйомного крана.

У колісній техніці підйомні стропи підводять: передній - позаду передньої пари коліс, задній - під раму автомобіля за задньою парою коліс. Обидва стропа виводять на один підйомний гак. Якщо техніка має навантажувальні підйомні рами, то стропи кріплять за них за допомогою скоб.

281. Літаки обхоплюють стропами під фюзеляжем, рідше стропи пропускають під крилами біля фюзеляжу. До початку підйому літак відмивають від ґрунту, зменшуючи силу відривного опору. З цією ж метою рекомендується під фюзеляж і крила підвести м’які понтони із джгутованими апендиксами і продути їх, а кілька понтонів використовувати як піднімальну силу зверху.

282. Проведення водолазних робіт на аварійних кораблях і суднах до визначення роду і кількості вантажу, ступеня його небезпеки для водолазів і вжиття необхідних заходів безпеки забороняється.

283. Під час робіт біля борту аварійного корабля, коли є загроза його затоплення або перекидання, судно, з якого здійснюються водолазні спуски, необхідно ставити на якір, а з корми на аварійний корабель заводити швартовий кінець таким чином, щоб можна було швидко, піднявши водолаза, відійти від аварійного корабля, передбачивши можливість негайної віддачі швартового кінця.

284. До обстеження аварійного корабля на плаву залучаються досвідчені водолази, здатні виконати роботу в максимально короткий строк.

Командир спуску направляє водолаза у першу чергу до найнебезпечніших для корабля місць пошкодження, які загрожують затопленням його корпусу. Обстеження  включає зовнішній огляд місць пошкоджень, визначення характеру та розміру руйнування.

285. Водолаз, що працює в місці руйнування корпусу корабля, повинен уважно стежити за тим, щоб не пошкодити водолазне спорядження рваними краями пробоїни і не отримати травми.

Спуск водолаза до пробоїн, забортних отворів дозволяється після вживання заходів, що виключають затягування в них водолаза потоком води. Обмір пробоїн водолаз робить шкертом або водолазною лінійкою. Відкачка води із затопленого відсіку під час роботи водолаза в пробоїни забороняється.

286. Перед постановкою пластиру на пробоїну водолаз обрізає або відгинає краї пробоїни для щільного прилягання пластиру до обшивки. Перед заведенням пластир баластується та заводиться на пробоїну за допомогою підкільного кінця. Закладення дрібних пробоїн, тріщин і невеликих отворів водолаз здійснює клинами або пробками, виготовленими за формою пробоїни або тріщини, та забиває їх у пробоїну на 2/3 їх довжини для запобігання випаданню.

287. Під час роботи в місці пошкодження та під корпусом корабля водолаз повинен перебувати на водолазній альтанці або на підкільному трапі. Під час огляду корпусу дозволяється користуватися підкільним кінцем. Для переносу трапів, альтанок або підкільних кінців і для спостереження за ними під час роботи водолаза під корпусом корабля повинні бути виставлені вахтові з обох бортів. При спусках у спорядженні в плавальному варіанті застосування підкільного кінця необов’язкове.

Під час роботи водолаза під корпусом корабля водолаз, що забезпечує спуск, повинен уважно стежити за натягом сигнального кінця і не допускати зайвої слабини, щоб уникнути падіння водолаза на глибину в разі зриву з альтанки, трапа або підкільного кінця.

Під час роботи під корпусом корабля із ґрунту, щоб уникнути затиснення водолаза між катером (кораблем) і ґрунтом, слід ужити всіх заходів щодо унеможливлення розвертання катера (корабля) вітром або течією.

288. Якщо потрібно оглянути гвинти, кінгстони, забортні отвори під час знаходження корабля у відкритому морі, такі роботи проводяться після того, як корабель ляже у дрейф або стане на якорі. Перехід водолаза з одного борту на інший під кілем корабля забороняється.

289. Водолазне обстеження корабля, що сидить на мілині, проводиться водолазами з обох бортів. При цьому використовується плавальний варіант водолазного спорядження.

Під час огляду аварійного корабля, що сидить на мілині, водолаз повинен дотримуватися заходів безпеки, не заходити під корпус у тісних місцях, стежити, щоб шланг і сигнальний кінець не потрапляли під корпус і не були затиснуті. Якщо корабель під час хвилювання розкачується або б’ється об ґрунт, його рекомендується притопити і тільки після цього проводити водолазні роботи.

Під час роботи водолаза під корпусом корабля мінімальна відстань між ґрунтом і днищем корабля з урахуванням хвилювання повинна бути не менше 2 м. При цьому необхідно вжити всіх заходів, що виключають розворот аварійного корабля вітром або течією.

290. Під час спусків у вентильованому водолазному спорядженні для обстеження корабля, що сидить на мілині, водолазу забороняється віддалятися від спускового кінця більше ніж на 20 м. Для обстеження всього корпусу корабля необхідно робити перешвартовування катера, з якого проводиться водолазний спуск.

291. Кам’яні брили або валуни, що ввійшли в корпус аварійного корабля, який сидить на мілині, попередньо необхідно зруйнувати та видалити, використовуючи пневматичний або гідравлічний інструмент, а в деяких випадках - енергію вибухів невеликих зарядів вибухової речовини або установку для руйнування скельних порід струмами високої частоти на повітрі і під водою.

292. Під час обстеження корабля, що сидить на мілині, визначають площу його торкання ґрунту корпусом. Для цього водолаз установлює баласт спеціально розміченого кінця (лота) у заздалегідь відзначені точки торкання (на верхній палубі в цей час знімають показники). У важкодоступних місцях для виміру використовують тичини, футштоки тощо.

293. Після виконання всіх робіт з обстеження аварійного корабля водолазами проводиться обстеження та розчищення ґрунту по трасі стягування його з мілини. Ґрунт прибирається одночасно з його розмиванням. З цією метою водолази використовують гідростовбур і водоструминний ежектор. Перед розмиванням ділянка ґрунту повинна бути розмічена віхами та обстежена водолазом з метою визначення напрямку подачі струменя і змивання ґрунту.

Стовбур подається водолазу на водонапірному шлангу у вертикальному положенні. Якщо для роботи використовується реактивний стовбур, то до нього повинен бути прикріплений металевий вантаж зручної форми масою 30-40 кг завдовжки 2-3 м на кінці. Водолаз установлює його в потрібному напрямку, відносить вантаж на довжину кінця і дає команду щодо подачі води. Спочатку воду подають під тиском 6-8 кгс/см-2, а потім за командою водолаза поступово підвищують його до максимального - 20 кгс/см-2. Якщо при підвищенні тиску водолазу стає важко тримати стовбур, він затискає водонапірний шланг калошами і направляє стовбур руками в потрібну сторону. Під час розмивання грузлої глини та щільно злежалого ґрунту водолаз ріже їх струменем на шматки і викидає за межі ділянки.

294. У разі зняття корабля з мілини в зароблених місцях можливе виникнення течі або руйнування поставлених закладень. У такому випадку водолази повинні бути готові до негайного спуску в затоплені відсіки або за борт для зміцнення поставлених закладень із дотриманням заходів безпеки.

Після зняття судна з мілини всі забиті пошкодження повинні бути ретельно обстежені. Під час обстеження підбивають пробки і клини, підтягують болти пластирів і за потреби підбивають їх клоччям. Водолази проводять обстеження також тих частин корпусу, які дотикалися до ґрунту і не були оглянуті раніше.

Пошкодження, які неможливо було заробити під час знаходження корабля на мілині, зашпаровують відразу ж після зняття його з мілини.

295. Замивання якорів для збільшення їх утримуючої сили при знятті корабля з мілини за допомогою гіней роблять ґрунторозмиваючими засобами. Водолаз струменем підмиває якір спочатку з боку лабетів, доки він увесь не ввійде у ґрунт. При цьому водолаз стежить, щоб якір під час осідання не придавив йому ноги. Потім водолаз виходить із ями, що утворилася, і, відійшовши убік та направляючи стовбур горизонтально, робить замивання якоря. У такому самому порядку замивають «мертві» якорі та масиви, що використовувалися як якорі.

296. До корабельних водолазних робіт відносять роботи, пов’язані з оглядом і очищенням підводної частини корпусу, гребних гвинтів, рулів, кінгстонних ґрат, усуненням їх пошкоджень, оглядом місця стоянки (дна і причальної стінки в цьому місці), а також роботи всередині відсіків під час боротьби за живучість корабля. За організацію заходів щодо безпеки водолазів під час виконання ними корабельних водолазних робіт відповідає командир (капітан) корабля (судна).

297. Перед початком корабельних водолазних робіт командир корабля (капітан судна) зобов’язаний:

ознайомити командира електромеханічної бойової частини (головного механіка) корабля (судна) з технікою безпеки під час проведення водолазних робіт;

забезпечити надійний двосторонній зв’язок між головним командним пунктом свого корабля і водолазним постом;

провести інструктаж з безпеки водолазних робіт з виділеними для цих цілей матросами і старшинами із числа екіпажу корабля;

перевірити наявність заведеного підкільного кінця (трапа, альтанки) з виставлянням вахтових з обох бортів у місцях його кріплення;

оголосити наказ по кораблю, що забороняє під час водолазних робіт провертання гребних гвинтів, користування обладнанням, що висувається за межі обшивки корпусу, відкривання кінгстонів у районі роботи водолаза, перешвартовування корабля, вибирання або втравлювання якірних ланцюгів, увімкнення гідролокаційних і гідроакустичних станцій зв’язку тощо. Оголошений наказ записується у вахтовому журналі корабля;

проконтролювати підйом попереджувальних сигналів про проведення водолазних робіт з того борту, де буде працювати водолаз;

під час роботи вночі або за обмеженої видимості забезпечити надводне освітлення в районі проведення водолазних робіт;

забезпечити проведення промірів глибин у районі роботи водолаза, якщо в результаті коливань рівня води глибина під корпусом очікується менше 2 м, стежити за зміною швидкості течії.

298. Під час перебування водолаза під водою забороняється проводити вантажні операції з того борту, де працює водолаз, змінювати крен або диферент корабля, вмикати живлення гідроакустичних приладів, протекторного і катодного захисту корпусу корабля.

Початок водолазних робіт оголошується наказом по кораблю або під час суднової радіотрансляції із записом у вахтовому журналі корабля (судна). На посту енергетики і живучості, на машинних телеграфах і на механізмах керування поворотними пристроями повинні бути вивішені попереджувальні таблички з написами «Головні двигуни не пускати!», «Кермо не перекладати!», «Пристрій, що підрулює, не вмикати!» тощо.

299. Корабельні водолазні роботи повинні проводитися тільки тоді, коли є повна впевненість у безпеці стоянки корабля і водолазного катера, з якого проводиться спуск. Спуск водолаза з корабля, що перебуває у відкритому морі, дозволяється, коли корабель, не маючи ходу, лежить у дрейфі. Під час стоянки корабля в порту корабельні водолазні роботи з ремонту підводної частини корабля повинні виконуватися тільки з дозволу адміністрації порту.

300. Огляд підводної частини корпусу корабля проводиться з підкільного кінця або альтанки і починається з носа (корми) корабля з послідовним переміщенням підкільного кінця в бік корми (носа). Доцільно вести огляд одночасно двома водолазами, спущеними з протилежних бортів (проходити під кілем корабля від одного борта до іншого водолазу забороняється). Кожний водолаз оглядає корпус і його пристрої від поверхні води до кіля. При проходженні до кіля водолази працюють по одну сторону від підкільного кінця, а вертаючись - по  іншу.  Ширина  полоси,  що оглядається, залежить від прозорості води.

301. Підкільний кінець з обох бортів повинен бути надійно закріплений. Для перенесення трапів, альтанок або підкільних кінців, а також для спостереження за ними по обидва борти корабля повинні бути виставлені проінструктовані вахтові, що забезпечують корабельні водолазні роботи.

Про початок переносу підкільного кінця водолази повинні бути попереджені.

302. Під час роботи водолаза під корпусом корабля, особливо коли під ним велика глибина, водолаз, що забезпечує, повинен уважно стежити за шлангом і сигнальним кінцем, не допускаючи їх зайвої слабини або натягу, щоб попередити падіння водолаза або раптовим ривком не зірвати його з підкільного кінця, альтанки, підкільного трапа.

Якщо натяг шланга і сигнального кінця різко збільшився, водолаза слід спитати про самопочуття та за потреби підняти на поверхню.

303. Огляд підводної частини корпусу корабля або окремих його ділянок, що проводиться водолазом у плавальному комплекті спорядження, допускається без застосування альтанок, підкільних трапів і кінців.

304. Водолазні роботи з очищення корпусу корабля від обростань ручним немеханізованим інструментом повинні проводитися з альтанок або підкільних трапів вертикальними ходами від поверхні води до кіля і назад за допомогою шкребків та металевих щіток.

Після кожного подвійного ходу підкільний трап або альтанку необхідно перенести на нове місце. Перенос повинен здійснюватися тільки під час перебування водолаза на поверхні води.

305. До робіт з підводного очищення корпусів кораблів ручним механізованим інструментом і спеціальними механізованими пристроями допускаються водолази, що пройшли спеціальну підготовку та склали  залік ВКК із знання улаштування, правил експлуатації і техніки безпеки під час роботи з інструментом та пристроями. Роботи з підводного очищення корпусів кораблів ручним механізованим інструментом і спеціальними механізованими пристроями повинні здійснюватися під керівництвом керівника водолазних робіт, що має відповідну спеціальну підготовку, допущеного до керівництва цими роботами наказом командира військової частини.

Для проведення підводного очищення корпусу корабля водолази щодня перед початком роботи повинні пройти медичний огляд у лікаря-терапевта.

306. Роботи з підводного очищення корпусу судна повинні проводитися при хвилюванні моря не більше 2 балів, при течії не більше 0,5 м/с, видимості під водою не менше 1,0 м, відсутності предметів, що заважають роботі водолаза, під корпусом корабля.

Проведення водолазних робіт з підводного очищення корпусу корабля допускається тільки на акваторії, не забрудненій стічними водами. Корабельні системи, через які можливе скидання забруднених вод за борт, повинні бути закриті.

При установці корабля на місці проведення робіт глибина під корпусом корабля, що очищається, повинна бути не менше 2 м по всій довжині з урахуванням амплітуди коливання корабля на хвилюванні.

307. Для забезпечення безпеки робіт з підводного очищення корпусу корабля в місці проведення робіт повинна перебувати робоча шлюпка.

Для зручності робіт підводна частина корпусу розбивається на ділянки підкільними кінцями.

308. Очищення за допомогою роторних машинок водолази проводять у плавальному комплекті спорядження, рухаючись горизонтальними курсами уздовж відведеної ділянки поверхні борту.

Першу смугу водолаз очищає біля ватерлінії, а потім поступово заглиблюється до кіля.

Перед початком роботи водолаз розвертає машинку щітковим диском до обшивки і вмикає її. Обертовий диск утворює в центрі щітки вакуум, у результаті чого вона щільно присмоктується до обшивки і, швидко обертаючись, очищає її. Для просування машинки вперед досить злегка відривати ту або іншу сторону дискової щітки від обшивки, допомагаючи собі при цьому ластами.

Під час очищення водолаз повинен тримати машинку на рівні грудей так, щоб бачити напрямок руху. Зміну курсу на зворотний водолаз виконує поворотом навколо осі диска. Швидкість руху машинки залежить від ступеня обростання поверхні, що очищається, і зазвичай становить 3-10 м/хв.

309. Роботи з очищення кінгстонів, забортних отворів, а також з ремонту забортних пристроїв повинні проводитися з робочих альтанок або підкільних трапів.

310. Роботи біля прийомних отворів або отворів шпігатів у підводній частині корпусу корабля можуть бути дозволені тільки після припинення прийому (витікання) води через них.

311. Очищення кінгстонів, ґрат, забортних отворів повинно проводитися спеціальним інструментом: шкребком, щіткою та дротовими гачками. Очищення їх руками забороняється.

Для полегшення пошуку кінгстона, забортного отвору водолаз перед спуском повинен ознайомитися за кресленням (ескізом) з їх формою і розмірами.

Очищати кінгстони можна без зняття та зі зняттям захисних ґрат. Якщо засмічення усунути не вдається, водолаз знімає захисні ґрати за допомогою викрутки, віддавши кріпильні гвинти і попередньо остропивши пеньковим кінцем ґрати. Літрова консервна банка із сильним магнітом, що утримує її на борту корабля, є зручним сховищем для дрібних інструментів, гайок, гвинтів, шайб тощо. Вигородка очищається, а тарілка і сідло клапана протираються дрантям.

312. Огляд, очищення і ремонт гвинтостернового комплексу повинні проводитися після вжиття заходів, що запобігають випадковому провертанню валопроводу, повороту лопат гребного гвинта регульованого кроку або пера керма. Про вжиття цих заходів повинен бути зроблений запис у вахтовому журналі корабля, на якому виконуються ці роботи.

313. Перед підготовкою до огляду або ремонту гвинтостернового комплексу необхідно закріпити кермо, зафіксувати положення лопат гребного гвинта регульованого кроку, ввести в зачеплення і застопорити валоповоротний пристрій, попередньо перевіривши справність його дії.

Положення гребного гвинта варто змінювати тільки вручну за допомогою валоповоротного пристрою і тільки за командою водолаза, що перебуває під водою.

314. Гребний гвинт, що знімається, повинен бути остроплений, а стопорна гайка - ослаблена на валу до зрушення гвинта з конуса вала. Інструмент великої маси, який використовується при цьому, повинен бути підвішений за окремі кінці.

315. Перед очищенням гвинта водолаз повинен уважно оглянути його і канат, що намотався на нього (рибальська сітка), визначити, які інструменти та пристосування потрібні для розрізування і розмотування. Під час очищення можуть використовуватися ножівка, швайка, зубило, кувалда, водолазні ножиці ручного типу, ручний гідравлічний різак, дискова абразивна пилка та інші інструменти.

Очищення проводиться з робочої альтанки, розміри якої повинні забезпечувати роботу водолаза з будь-якої сторони гвинта.

Канат, що намотався, водолаз знімає петлями, за неможливості приступає до різання або рубання. Рубання і різання сталевого каната вручну проводяться поетапно (пасмо за пасмом).

Отримані після розрізання кінці каната водолаз по черзі з’єднує з робочим шкентелем і за допомогою корабельного шпиля витягає наверх, повертаючи за потреби вал гвинта.

316. При поганій видимості під водою водолаз бере із собою світильник або підводний ліхтар, що перед спуском під воду прив’язує до шланга в 1-2 м над головою, щоб звільнити руки для роботи. Світильник кріпиться в зручному місці.

317. Кручений трос, намотаний на гвинт, може мати великий натяг, тому різати його потрібно дуже обережно, щоб пасмо, що лопнуло, не пошкодило маску або не поранило руки. Троси ніколи не намотуються на гвинт однаково. Водолаз повинен уважно вивчити заплутування, перш ніж почати рубання або різання. Іноді частина каната буває затиснена між втулкою гребного гвинта і дейдвудним підшипником. У таких місцях різання повинно проводитися з особливою обережністю, щоб не пошкодити вал або підшипник.

318. Для різання рослинного або нейлонового каната знадобиться декілька гострих, як бритва, ножів. Підійдуть звичайні сталеві тесаки для рубання м’яса. Поки водолаз працює одним ножем, на палубі точать інший. Товсті канати краще обрубувати широким теслярським долотом.

Більшість підшипників має водяне змащення, тому, як тільки різання закінчено, водолаз повинен перевірити, щоб жодне пасмо або нитка каната не залишилася на валу і не потрапила в підшипник.

319. Після закінчення робіт водолаз оглядає гвинт і перо керма, повідомляє на поверхню про їх пошкодження, погнуті лопаті, ум’ятини тощо.

320. Водолаз, що забезпечує спуск, повинен стояти в такому місці на палубі, де водолазний шланг і сигнальний кінець не можуть бути затиснутими між бортами водолазного катера і аварійного корабля.

321. Виправлення лопатей гребних гвинтів можливі тільки на гвинтах тонколопатевої конструкції. Водолаз виконує виправлення за допомогою кувалди та плити, що заводиться зі зворотної сторони лопаті. Плита, масою у 2-3 рази більша за  масу кувалди, опускається на кінці, закріпленому на борту корабля. Дрібні пошкодження, вибоїни та задирки водолаз зрубує зубилом (спилює ножівкою) і зачищає напилком.

322. Заміна гребного гвинта може здійснюватися на плаву корабля. Перед тим, як приступити до роботи, водолаз повинен ознайомитися за кресленнями з пристроєм кріплення гвинта на гребному валу і потім ретельно оглянути його. Під час огляду перевіряється наявність кожуха для захисту шийки вала та стопорів, знімаються розміри гайок і виміряється зазор між маточиною гвинта і дейдвудною втулкою. За даними огляду і вимірів обирають спосіб зняття гвинта. Після остроплення гвинта водолаз приступає до знімання обтічника. Віддавши стопорні пристрої натискної гайки, водолаз уточнює напрямок різьблення (праве або ліве) і встановлює на гайку ключ, що повертають за допомогою шкентеля корабельного шпиля. Якщо зрушити гайку не вдається, на рукоятку ключа надягають трубоподовжувач і повторюють операцію.

323. Зрушення гвинта здійснюється механічним, гідравлічним або підривним способом. При механічному способі використовують клини, при гідравлічному - стяжні болти з опорною планкою і домкрат або спеціальний знімач гребних гвинтів. Підривний спосіб застосовується, коли інші способи не дали результату. Для зрушення використовують заряди, що закладаються попарно на шийку вала між маточиною гвинта і дейдвудною втулкою. Масу зарядів вибухової речовини визначають розрахунком залежно від маси гребного гвинта, матеріалу, з якого він виготовлений, і міцності корпусу. Шийку вала під зарядом обертають жерстю. Заряди підривають електродетонатором або шнуром, що детонує. Для попередження спадання гвинта з валапри зрушенні підривним способом натискну гайку варто відгвинчувати лише на кілька обертів.

Під час виконання зрушення гвинта підривним способом командир спуску керується вимогами положень, викладеними в главі 3 цього розділу.

324. Знімання гвинта після зрушення по осі вала здійснюють за допомогою трьох сталевих тросів, які водолаз закріплює за гвинт. Два троси (піднімальні) водолаз кріпить за лопаті гвинта, а третій (для стягування гвинта з вала) - за маточину. Піднімальні кінці заводять через каніфас-блоки на шпилі або лебідки та натуго затягують. Коли трос, закріплений за маточину гвинта, натягають, водолаз віддає натискну гайку, обертає клоччям різьблення вала і, діючи дерев’яним брусом як важелем, зрушує гвинт з вала.

325. Перед постановкою гвинта гребний вал повертають так, щоб його шпонка була зверху, після чого водолаз змазує її солідолом. Гребний гвинт підводять до кінця вала на тросах у такому положенні, щоб гніздо шпонки в його маточині було також зверху. Гвинт наводять на конус вала за командами водолаза, що після виходу різьблення з маточини навертає на неї натискну гайку.

Для посадки гвинта на місце водолаз загвинчує натискну гайку спочатку ключем, а потім її обертають за допомогою кінця, закріпленого на важіль ключа і поданого на палубу. Переконавшись у правильній посадці гвинта, водолаз установлює стопор натискної гайки і навертає обтічник.

326. При узгодженні положення пера керма зі стрілкою покажчика водолаз веде спостереження за перекладкою пера керма, перебуваючи на деякому віддаленні від нього, щоб бачити створ. Коли перо буде в діаметральній площині корабля, водолаз подає сигнал на поверхню для переміщення стрілки покажчика в нульове положення.

327. Під час виконання водолазних робіт із забезпечення живучості катера, (корабля) необхідно керуватися вимогами цієї Інструкції.

328. Перед спуском у відсік водолази повинні ознайомитися зі схемами та кресленнями відсіку (як правило, затопленого або задимленого), одержати інструктаж командира спуску і відновити в пам’яті особливості розміщення обладнання всередині відсіку, характерні орієнтири. При цьому слід враховувати, що частина обладнання може бути пошкоджена або зрушена зі свого штатного місця.

329. Спускаючись у відсік для закладання пробоїни, необхідно розчистити прохід і місце біля пробоїни від завалів і сторонніх предметів, уточнити її розміри і форму, визначити спосіб кріплення пластиру. Кріплення пластирів на пробоїнах здійснюється за допомогою дерев’яних брусів, розсувних металевих упорів, спеціальних струбцин, гачкових болтів тощо.

330. Під час усунення пошкоджень трубопроводів та в інших випадках для припинення надходження води у відсіки корабля водолази виконують маніпуляції з перемикання систем, закриття та відкриття забортних клапанів і клінкетів. Перед спуском для виконання зазначених робіт водолази повинні ознайомитися з конструкцією таких самих пристроїв в іншому незатопленому відсіку. Усі види перемикань систем у затопленому відсіку водолаз робить за командами командира спуску і закінчує їх після одержання підтвердження про правильність їх виконання.

331. Для очищення якоря якір-ланцюг повинен бути вибраний «на панер», а потім трохи ослаблений. Водолаз спускається до місця робіт зі спускового кінця, визначає положення якоря і характер зачеплення. Спуск водолаза по якірному ланцюгу забороняється.

332. При звільненні від каната або підводного кабелю використовується робочий шкентель. Водолаз приймає кінець шкентеля із судна, доставляє його до якоря, обводить навколо каната (кабелю) та закріплює скобою або заводить сергою і пересуванням виносить на поверхню.

На кораблі поданий кінець шкентеля вибирають до звільнення лабетів якоря. У разі перебування водолаза біля якоря або якір-ланцюга вибирати або травити якір-ланцюг забороняється.

333. Під час виконання робіт біля якірного ланцюга корабля водолаз не повинен перебувати під якірним ланцюгом. Водолаз повинен стежити за чистотою шланга і сигнального кінця, а під час вибирання робочого шкентеля - відходити вбік.

334. Під час постановки корабля в сухий док або виходу з доку спускати водолаза, якщо відкриті клінкети батопорту, забороняється.

335. Перед постановкою корабля в док до його затоплення водолазів слід ознайомити із розташуванням кіль-блоків, з місцями і характером пошкоджень корпусу корабля.

336. Спуски водолазів для очищення ґрат огородження осушувальної системи доку слід виконувати тільки після припинення відкачки або прийому води.

337. Під час огляду кліток і кільблоків забороняється перехід водолаза з однієї сторони доку на іншу під кілем корабля, який буде поставлено, або корабля, що там перебуває.

338. Спускати водолаза для огляду або виконання робіт, пов’язаних з підйомом або спуском корабля на візках елінгу (сліпа), треба після того, як спуск або підйом катера (корабля) припинений.

Візки повинні бути взяті на стопори на весь час перебування водолаза під водою.

339. Після спуску корабля зі стапелів на воду і при звільненні корпусу від спускових блоків водолазам забороняється проходити між корпусом корабля і спусковими блоками, а також між їх пристроями, оскільки роз’єднані і спливаючі дерев’яні деталі спускових пристроїв можуть притягнути водолаза або його шланг і сигнальний кінець до корпусу корабля.

340. Під час постановки корабля на суднопіднімальні засоби або виводу з них, а також під час диферента і крену корабля спуски водолазів забороняються.

341. Різноманітні способи виконання підводно-технічних водолазних робіт та використання різних інструментів під час обстеження технічного стану споруджень під водою, а також різнохарактерність підводних робіт вимагають ретельної підготовки водолазів у різних галузях знань та відпрацювання відповідних практичних навиків.

342. Робота з електричного зварювання та різання металу під водою, робота з ґрунторозмивальними засобами і підводним пневматичним інструментом вимагають, крім загальної, також спеціальної підготовки водолазів. Крім того, водолаз повинен уміти розпилювати та рубати метал під водою, виконувати різні підводно-такелажні роботи, застосовуючи в’язання різних вузлів, обпилювати палі, розпушувати і забирати ґрунт, визначати розміри та виготовляти шаблони, малювати ескізи конструкцій та вміти використовувати різні приладдя та інструменти.

343. Перед початком робіт з будівництва або ремонту гідротехнічних споруд водолази повинні за кресленнями або проектом робіт ознайомитися з будовою споруд, умовами проведення робіт і заходами щодо безпеки водолазних спусків та одержати завдання.

344. Розробку котлованів, траншей, розмивання ґрунту та інші роботи, пов’язані з порушенням поверхневого шару ґрунту, допускається робити за командою керівника водолазних робіт після одержання ним відомостей про відсутність у місці проведення робіт електросилових, телефонних кабелів або трубопроводів, а за їх наявності він зобов’язаний мати план траси робіт, що виконуються у зоні кабелів і трубопроводів.

345. Забороняється виконання підводних робіт в охоронній зоні підводних кабельних ліній електропередач, що перебувають під напругою. Охоронна зона визначається у вигляді ділянки водного простору від водної поверхні до дна, укладеного між вертикальними площинами, на відстані від крайніх кабелів на 100 м з кожної сторони.

346. Керівник водолазних робіт зобов’язаний до початку робіт одержати від власника електросилового кабелю або трубопроводу письмове повідомлення про зняття напруги з електросилового кабелю або тиску в трубопроводі. Після закінчення робіт керівник водолазних робіт зобов’язаний дати власникові електросилового кабелю або трубопроводу письмове повідомлення про завершення робіт. Нарощування палі проводиться водолазами різними способами. Найбільш поширений серед яких - металеві муфти та стяжні хомути (мал. 18).

Мал. 18. Нарощування палі:

а - за допомогою дерев’яних накладок; б - за допомогою металевих накладок-кутиків;  в - стикування за допомогою металевої муфти; г - стикування за допомогою залізних хомутів; 1 - надставки; 2 - болти з гайками; 3 - дерев’яні накладки; 4 - палі, що надставляються; 5 - металеві накладки - кутики; 6 - глухарі; 7 - металева муфта; 8 - стяжні болти; 9 - хомут

347. Для нарощування палі за допомогою металевої муфти її набивають на палю, що нарощується, для чого паля затесується по внутрішньому діаметру муфти на довжину 30-40 см. Палю, що нарощується, водолаз затесує після розмітки на її стику за шаблоном, що відповідає внутрішньому діаметру муфти. Надставку з муфтою опускають на кінцях у вертикальному положенні. Водолаз суміщає муфту з підготовленою палею, що нарощується, після чого ударами зверху ручною бабою по надставці осаджує її на місце. Іноді муфту до палі закріплюють глухарями або скобами.

348. Для нарощування палі за допомогою хомутів водолаз зрізує торець палі для вирубки на місці зрізу на половину її товщини, вирубає та ретельно заміряє її. По одержаному заміру на поверхні роблять вирубку в надставці та подають її водолазу. Після встановлення на місце і перевірки щільності стикання торців водолаз установлює на болтах хомути.

349. Сильно пошкоджені пальні спорудження розбирають під водою, для чого знімають болти, а деталі подають нагору. Поламані палі висмикують або нарощують. Висмикування палі вимагає докладання значних зусиль та надійного закріплення до них троса або ланцюгів. Остроплення палі може виконуватися різними вузлами (мал. 19).

Мал. 19. Остроплення палі для витягування:

1 - удавка зі шлагом; 2 - вибліночний вузол зі шлагом; 3 - стопорний вузол із троса; 4 - стопорний вузол із ланцюга

У разі застосування удавки або щаблівантового вузла на палю додатково накидають один або два шлаги. Після остроплення водолаз дає команду про натягування троса або ланцюга і, упевнившись у тому, що остроплення натягнулось та не сковзає, виходить на поверхню. Якщо зусиль, які докладаються, не достатньо для висмикування палі, водолази розмивають ґрунт навколо неї.

350. Під час вирівнювання водолазами кам’яного накиду (основ під спорудження) робити додаткове підсипання каменю без попередження про це водолаза забороняється.

На час підсипання каменю без напрямних пристроїв (лотків, труб тощо) водолази повинні підніматися на поверхню. Допускається перебування водолаза в безпечній зоні, визначеній командиром спуску.

351. Під час вирівнювання кам’яної постелі спуск металевої рами, направляючих або інших пристосувань, які застосовуються при цьому, повинен здійснюватися за час відсутності водолаза. Місце установки повинно бути заздалегідь позначене віхами або буями.

352. Під час висипання каменю під воду шаландами, грейферами або іншими способами водолазні роботи в зоні висипання проводити забороняється.

353. Під час установки агрегату для віброущільнення кам’яної постелі водолаз може спускатися під воду для огляду та установки робочого органу тільки після опускання його на постіль.

Під час віброущільнення кам’яної постелі спуск водолаза під воду забороняється. Роботи з огляду та промірів постелі можна виконувати тільки після зупинки віброущільнювального агрегату.

354. Спуск водолаза та огляд покладеного трубопроводу дозволяються тільки після того, як трубопровід буде покладений на ґрунт, а натяг підтримуючих його канатів ослаблено.

355. Перед початком робіт із розвантажувальними понтонами водолаз повинен ознайомитися з їх улаштуванням, а перед затопленням понтона перевірити систему керування ним. Під час водолазних робіт із розвантажувальними понтонами з огляду на затоплення або продування водолаз повинен носити із собою ключ для керування клапанами, прикріпивши його кінцем до поясного ременя.

356. Під час відкриття клапана затоплення розвантажувального понтона водолаз повинен перебувати на безпечній відстані (збоку від нього) для запобігання присмоктуванню.

Під час прокладання трубопроводу за допомогою розвантажувальних понтонів водолаз може робити огляд трубопроводів тільки при повністю опущених на ґрунт понтонах. Огляд понтонів у процесі занурення трубопроводів забороняється.

Перед від’єднанням (відстропленням) понтона від трубопроводу вручну водолаз повинен переконатися в тому, що понтон лежить на ґрунті, а стропи, що підтримують його, ослаблені. Остроплювати в ручну понтони, що мають позитивну плавучість, під водою забороняється.

357. Водолазу забороняється опускатися і підніматися по пристосуваннях, що підтримують трубопровід.

358. Перед з’єднанням секцій трубопроводу або окремих труб за допомогою фланців водолаз повинен переконатися в надійності остроплення секцій і труб.

Для суміщення отворів нерухомого і поворотного фланців, а також для визначення зазорів між трубами, що стикуються, необхідно користуватися спеціальними пристосуваннями. Вставляти пальці рук між фланцями забороняється.

359. Водолазні спуски для огляду підводного трубопроводу будь-якого діаметра під час гідравлічного або пневматичного випробування дозволяються керівником водолазних робіт тільки після зняття тиску у випробовуваному трубопроводі. Під час демонтажу підводного трубопроводу водолазу забороняється перебувати поблизу троса, що підрізає трубопровід.

360. Місця пошкодження газових та нафтових трубопроводів, як правило, знаходять по пухирях газу або струменях нафти, що виходять. Щоб знайти пошкодження водних трубопроводів, водолаз повинен обстежити всі оголені ділянки. У разі крупних пошкоджень, які вимагають заміни ділянки труби, водолаз спочатку розмиває ґрунт та вирізає пошкоджену ділянку. Потім він виміряє розмір між кінцями труб та заводить кругом них стропи, щоб трохи підняти їх із ґрунту.

361. На низьконапірний трубопровід надівають вставку (мал. 20) із труби більшого діаметра та на 40-50 см заміряного розміру водолазом між кінцями труб. Вставку опускають на стропах і водолаз надіває її у висячому положенні на один кінець труби, а потім пересуває її в іншу сторону та надіває її на другий кінець труби. Вставка повинна бути рівномірно насунута на обидва кінці труби. З обох боків вставку ізолюють ущільнювальними кільцями і підбивають до повної герметичності просмоленою мішковиною. Потім водолаз установлює по краях бугелі, чим ущільнює набивку та виключає її виштовхування внутрішнім тиском.

Мал. 20. Надівання вставки на пошкоджену трубу:

1 - трубопровід;  2 - упорне кільце; 3 - вставка; 4 - бугель; 5 - обух; 6 - стяжний болт; 7 - клоччя

362. Вставку на високонапірному трубопроводі вирізають з труби такого самого діаметра, що і трубопровід, який ремонтується, та з’єднують трубопровід електрозварюванням.

363. Для ремонту трубопроводів застосовують таке аварійне майно  (мал. 21), як листовий пароніт, гума, свинець, червона мідь, стальний дріт. Пошкоджені ділянки трубопроводів, як правило, переключають на резервні обвідні ділянки або припиняють їх роботу через вимкнення. При великих пошкодженнях трубопроводу водолаз знаходить на ньому найближче фланцеве з’єднання або визначає місце вирізання пошкодженої ділянки. Потім він роз’єднує фланцеві з’єднання трубопроводу, знімає пошкоджену ділянку труби та встановлює на фланці заглушки відповідного розміру (мал. 22). Перед встановленням універсальної заглушки з болтами на фланець трубопроводу його очищають та встановлюють паронітову прокладку, яка промащується графітовим мастилом, в отвори заглушки заводять не менше чотирьох болтів та закріплюють її на фланці. Установлення універсальної заглушки з трьома захватами набагато простіше, ніж установлення заглушки з болтами.

Якщо на трубопроводі немає фланців, водолаз вирізає пошкоджену ділянку труби ножівкою або зварюванням, очищує місце різання від напливу та заглушує дерев’яними пробками або встановлює зросток та закріплює його на кінцях вирізаної труби бугелями. Невеликі пробоїни та тріщини на трубопроводах заробляють бугелями, типи та розміри яких підбирають за діаметром труби та тиском в ній робочого середовища. Для постановки бугеля водолаз відкручує болти, відпускаючи стрічки, відкручує віджимні болти, накладає на пошкоджену трубу паронітову прокладку, яка змащується графітовим мастилом, потім накладає стрічку на трубу та кінець її заводить під затискач. Обтягнувши до щільного прилягання до труби стрічку, він закріпляє її болтами та рівномірно закручує віджимні болти. Якщо тріщина довга, на трубопровід ставиться декілька бугелів із застосуванням подовженої накладки (мал. 23). Після встановлення бугеля в трубопроводі поступово підвищують тиск до робочого. Якщо пробоїна чи тріщина пропускає, тиск у трубопроводі знижують та знову обтискають бугель, закручуючи відповідні болти.

Мал. 21. Аварійне майно для ремонту трубопроводів:

1, 2 - універсальні паскові бугелі; 3 - бугель на болтах з накладками; 4 - бугель-хомут; 5 - бугель шарнірний; 6 - універсальна заглушка з трьома захватами; 7 - універсальна заглушка з болтами

364. У разі розмивання основи та провисання ділянки трубопроводу над ґрунтом (мал. 24) проводиться підбивка каміння під розмиті ділянки трубопроводу з улаштуванням кам’яної відсипки у вигляді призми по всій довжині розмитої ділянки. Висота кам’яної призми повинна бути такою, щоб її берма виступала зверху над трубопроводом на 0,3-0,5 м, ширина берми приймається рівною діаметру трубопроводу плюс 1,5-2 м, нахил відкосів - 1:1,5. Цей спосіб рекомендується застосовувати за відсутності течії, а також при швидкості течії до 0,5 м/с; на течії від 0,5 до 1 м/с замість каміння на розмиту ділянку укладаються мішки з піском або цементом. Зазори між мішками та відкоси до берми закріплюють камінням.

Мал. 22. Установлення універсальної заглушки з трьома захватами на фланець труби:

1 - фланець; 2 - універсальна заглушка з трьома захватами

Мал. 23. Ремонт довгої щілини двома універсальними бугелями з подовженою накладкою:

1 - універсальні бугелі; 2 - подовжена накладка

Мал. 24. Підбивка каміння під розмиту ділянку трубопроводу:
1 - трубопровід; 2 - каміння

365. У разі розмиву трубопроводу завдовжки більше 25 м та швидкості течії 0,5 м/с рекомендується застосовувати бетонні масиви вагою до 5,0 т, (мал. 25), установлюючи їх по обидва боки розмитої ділянки трубопроводу.

До бетонних масивів трубопровід прикріплюють за допомогою кутиків та швелерів. Бетонні масиви встановлюються через 25-30 м по довжині розмитої ділянки. Закріплений трубопровід обсипають камінням у вигляді призми. Ширина її берми приймається залежно від кількості ниток трубопроводу із запасом по сторонах по 0,75 м, відкоси 1:1,5. Встановлюють кутики та швелери на болтах.

Мал. 25. Закріплення розмитого трубопроводу:
1 - масив; 2 - трубопровід

366. Малі тріщини в напірних трубопроводах можуть бути закладені як зварюванням, так і встановленням заплати зі шматків труби більшого діаметра з обварюванням його по контуру. Щоб заплата щільно утримувалася на трубі, застосовуються бугелі та інші затискачі. Течія біля фланцевого з’єднання або по фланцю напірного трубопроводу може бути знешкоджена встановленням муфти на болтах. Муфта складається з двох половин стальної труби більшого діаметра, ставиться на гумовій прокладці з ретельною підгонкою на місці та закріпленням болтами. Зазор між муфтою та трубою заповнюється цементним розчином 1:2 або 1:1,5. Розчин подається по шлангу під тиском.

367. Ремонт безнапірних трубопроводів може також бути виконаний встановленням дерев’яного ящика із заливанням у нього бетону 1:1-2 або 1:1-2,5 (мал. 26). Бетон подається по шлангу або трубі неприливним потоком. Нижній отвір шланга (труби) знаходиться біля основи ящика, щоб бетон, що витікає зі шланга, потрапляв у бетонну масу, що вкладається. Бетон, піднімаючись вгору, буде витісняти з ящика воду, не змішуючись із оточуючою водою (підводне бетонування методом вертикально пересувної труби). Ящик має бути щільним. Щілини між трубопроводом та стінками ящика закладаються під водою мішковиною.

368. Під час укладання кабелів водолазу забороняється перебувати спереду кабелю, що укладається.

Мал. 26. Установлення бетонного замка на трубопровід:
1 - муфта; 2 - отвір для виходу води; 3 - шланг для подачі бетону

369. Під час укладання кабелю кабелеукладальною машиною або її робочим органом водолазу забороняється перебувати під водою. Спуски водолаза дозволяються лише після укладання кабелю і припинення роботи кабелеукладальної машини або її робочого органу.

370. Під час водолазних робіт з укладання, огляду або ремонту кабелів повинна бути виключена випадкова подача напруги в кабель. Для цього керівник водолазних робіт повинен погодити режим роботи з відповідальним представником замовника.

371. Під час протягування кабелю через захисні труби берегового колодязя водолаз повинен стежити, щоб його рука, шланг або сигнальний кінець разом із кабелем не затягнуло в захисну трубу.

372. Під час ремонту підводних кабельних ліній застосовують водонепроникні муфти - свинцеві циліндричні муфти, у які заливається рідинна маса або епоксидна смола. Після загустіння маси в муфті утворюється пробка, яка перешкоджає розповсюдженню води вздовж кабелю. Підготовлена свинцева муфта поміщається в чавунну муфту трохи більшого розміру. Монтаж кабелю та постановка муфт виконуються спеціалістами на палубі плавзасобу, з якого ведуться водолазні роботи. Готова муфта спускається на ґрунт і її положення на місці перевіряється водолазом. Під час ремонту кабельних переходів з’єднувальні кінці кабелю відмиваються гідромонітором з ґрунту, піднімаються на плавзасіб і спеціалісти перевіряють їх стан та з’єднують, монтують муфту, після чого кабелі з муфтою передають водолазу для опускання на дно.

373. Перед виконанням водолазних робіт на естакадах, морських стаціонарних платформах і плавучих бурових установках обслуговуючий персонал повинен бути попереджений про початок водолазних робіт, а відповідальний представник замовника має погодити заходи безпеки. Проводити на естакаді, морських стаціонарних платформах або плавучих бурових установках роботи, які можуть загрожувати безпеці водолазів, а викидати предмети та сміття забороняється.

374. Під час огляду опор (паль, оболонок, труб тощо) споруд естакадного типу водолазу не слід обходити перешкоди більше ніж на 180°, при цьому він повинен стежити, щоб його шланг або сигнальний кінець не чіплялися за монтажні петлі та інші виступаючі деталі споруд.

Огляд підстав і опор заввишки більше 12 м водолазу слід починати з нижньої частини, піднімаючись у міру обслуговування конструкції і не порушуючи при цьому режиму декомпресії.

Водолазу забороняється проводити огляд гідротехнічних споруд, опор або споруд естакадного типу без рукавиць, також проходити під навислими над ґрунтом частинами споруд (тримати сигнальний кінець чистим, не давати великої слабини). Водолазу слід оберігати скло ілюмінаторів або шолома-маски від ударів об виступаючі частини конструкцій.

375. Роботи з установлення залізобетонних конструкцій (кутових блоків, оболонок, масивів, плит тощо) у гідротехнічну споруду мають виконуватися за швидкості течії не більше 1 м/с. Під час робіт уночі або за обмеженої видимості застосовується підводне та надводне освітлення.

376. Спуск водолаза під воду для установлення залізобетонної конструкції в гідротехнічну споруду або її огляду дозволяється тільки після того, як нижня частина конструкції знаходиться на ґрунті не нижче встановленої конструкції або у висячому положенні над місцем її установки на висоті не більше 0,1 м від місця встановлення. Якщо під час опускання конструкцій потрібна присутність водолаза для спостереження за правильністю їх установки, водолазу дозволяється перебувати на спусковому кінці вище конструкції та осторонь від неї.

Під час установки залізобетонної конструкції в гідротехнічну споруду водолаз знаходиться на безпечній відстані від опущеної конструкції з таким розрахунком, щоб виключити можливість притиснення його самого, а також шланга і сигнального кінця до сусідніх елементів. Безпечна відстань визначається проектом проведення робіт і радіусом дії кранової стріли з урахуванням габаритів вантажу.

377. Важкі елементи гідротехнічних споруд піднімаються з ґрунту з урахуванням сил присмоктування, із застосуванням стропів, траверсів та інших пристроїв. Після остроплення та обтягування стропів водолаз повинен виходити на поверхню.

Дрібні камені, деталі тощо слід піднімати в баддях, кошиках або з використанням храпців.

Просовувати руки або ноги в щілини між конструкціями гідротехнічних споруд для визначення зазорів між ними водолазу забороняється.

378. Під час обстеження або ремонту гідротехнічної споруди в районі спуску водолаза забивання паль, підйом або спуск вантажів, переміщення плавзасобів та інші роботи в радіусі менше 50 м від місця роботи водолаза забороняються.

379. Під час візуального обстеження гідротехнічних споруд водолаз передає інформацію по зв’язку, а у разі потреби робить виміри, замальовки окремих елементів підводних об’єктів.

Обстеження гідротехнічних споруд водолазами здійснюється горизонтально або вертикально.

380. Перед виконанням водолазних робіт на гідротехнічних спорудах водолазів слід ознайомити з кресленнями (макетами) та їх улаштуванням або проінструктовати щодо заходів безпеки під час виконання робіт. Керівник водолазних робіт повинен переконатися у достатній стійкості споруд і їх окремих елементів. Якщо споруди або їх елементи нестійкі і можуть загрожувати безпеці водолазів, спуски забороняються.

381. Проведення водолазних робіт з огляду та очищення водозабірних споруд без припинення роботи цих споруд забороняється.

Роботи біля водозабірної споруди проводяться відповідно до годинного графіка з додатковим повідомленням адміністрації цієї споруди про місце і час роботи водолаза.

382. Для забезпечення безпеки водолазів під час проведення водолазних робіт на водопропускних спорудах і пристроях діючих гідровузлів необхідно провести такі заходи:

зупинити або закрити таку кількість агрегатів або затворів, щоб у радіусі не менше 50 м від місця роботи водолаза швидкість бігу води не перевищувала 0,5 м/с;

закрити напрямні апарати і спускові пристрої регулювання турбін;

вимкнути механізми пуску агрегатів, підйому затворів і відкриття воріт (зняти напругу, вимкнути гідравлічні пристрої тощо);

на вимкнених пристроях установити таблички «Не вмикати, працюють люди».

383. Проведення будь-яких робіт під водою в зонах шлюзів, гідроелектростанцій, насосних станцій, гребель та інших споруд без одержання відповідного письмового дозволу (допуску), який надається адміністрацією споруди або гідровузла, забороняється.

Дозвіл (допуск) на проведення водолазних робіт повинен надаватися адміністрацією гідротехнічної споруди у 2 примірниках. Один надається керівнику водолазних робіт, другий (копія) - начальнику вахти гідроспоруди.

У дозволі (допуску) визначаються:

характер роботи;

місце розгортання водолазної станції;

умови проведення водолазних робіт;

заходи безпеки під час проведення водолазних робіт.

Дозвіл (допуск) видається на строк не більше однієї доби, із зазначенням точного часу початку та закінчення водолазних робіт.

384. Під час проведення водолазних робіт у районі гідротехнічних споруд пуск гідротурбін, насосів, маневрування затворами або шлюзування суден тощо забороняються.

Допуск до водолазних спусків дозволяється тільки після відключення силових електричних ланцюгів і ланцюгів керування механізмами.

385. Спуск водолаза дозволяється тільки в захисному пристрої (альтанці), що виключає можливість безпосереднього контакту водолаза з місцем фільтрації води.

При пошкодженні на глибині більше 10 м незалежно від розмірів пошкодження і при глибині пошкодження менше 10 м, але при більших розмірах пошкодження, зазначених в таблиці 16, водолазні роботи проводяться зі спеціальної захисної альтанки, а в разі, коли є небезпека, що тиск води може притягнути водолаза до пошкодженого місця або затягти його в наскрізний отвір, спуск водолаза до місця проведення робіт під водою дозволяється тільки після підведення до пошкодженої ділянки споруди дерев’яного щита (пластиру).

386. В окремих випадках можуть виконуватися роботи, пов’язані з обстеженням та ремонтом гідротехнічних споруд (греблі, перемички, шлюзи, водозабори тощо). Порядок обстеження може бути різним залежно від характеру спорудження. Так, спорудження з масивної кладки обстежують горизонтальними ходами, ряжеві, пальні, шпунтові конструкції - вертикальними. В інших випадках напрямок огляду залежить від висоти підводної частини спорудження та місцевих умов.

387. Для горизонтальних ходів споруду розбивають на ділянки по 25-30 м, межі яких відзначають кінцями з тягарями або визначають за характерними місцями споруди, наприклад швами. Орієнтирами при вертикальних ходах служать два направляючі кінці з тягарями, які переставляють почергово в міру обстеження, при горизонтальних ходах - шви спорудження. Відстань між горизонтальними та вертикальними ходами встановлюють залежно від умов видимості під водою в межах 1-5 м. У разі виявлення пошкоджень водолаз повинен установити їх розміри. Самі пошкодження можуть бути різними залежно від характеру споруди.

388. Споруди з масивної кладки мають зсуви та нахили масивів, а також пошкодження самих масивів: поверхневі раковини, відколи та тріщини, відшарування бетону та інші дефекти. Споруди з бетону можуть мати різні пошкодження, а в деяких випадках - нахили через підмивання основи (ліжка), на якій вони встановлені.

389. Для фіксування результатів водолазного обстеження завчасно заготовляють схеми споруди для нанесення на обстежених ділянках  знайдених пошкоджень та дефектів. Як правило, одноразово обстежують підводну частину споруди і прилеглу ділянку ґрунту, у зв’язку з чим доцільно мати дві схеми, на одній з яких відображено вертикальні та похилені частини споруди, а на другій - прилеглу до неї ділянку ґрунту від основи споруди на задану ширину обстеження.

390. Найбільш суттєвими пошкодженнями вважаються нахили споруджень, які можуть бути виявлені за положенням вертикальних направляючих кінців та спеціально занурених підвісів (мал. 27). Виявлені нахили заміряються за допомогою підвісів та лінійок. При нахилі стінок у бік води підвіс утримують на її верхній кромці і водолаз заміряє лінійкою відстань між основою стінки та підвісом. Якщо стінка має нахил у бік берега, водолаз наглядає за підвісом та подає команди під час його переміщення так, щоб тягар доторкнувся до основи стінки. У такому разі величину відхилення заміряють лінійкою між верхньою кромкою стінки та ниткою підвісу наверху.

Мал. 27. Вимір нахилу причальної стінки:а - при нахилі в бік води;
б - при нахилі в бік берега;1 - нахил; 2 - лінійка

391. Розміри раковин у бетонній стінці та пробоїн у пальових та іржавих конструкціях водолаз вимірює лінійкою у вертикальному та горизонтальному напрямках, а при великих розмірах пошкодження заміри проводять два водолази мірним лінем. Для проведення замірів глибини пошкодження на нього накладають планку, від якої проводять заміри в декількох місцях лінійкою або щупом.

392. Дрібні пошкодження - тріщини та шви, які розійшлися, водолаз замірює лінійкою в декількох місцях, щоразу фіксуючи місце заміряння по глибині або горизонтальній відстані. Вимір пошкоджень та зносу пальних конструкцій водолази проводять штангенциркулем, установлюючи його на заданих глибинах. Після встановлення штангенциркуля в потрібному місці водолаз затискає його гвинтом та дає команду на підйом штангенциркуля на поверхню, де проводиться замір розміру пошкодження лінійкою.

393. Під час обстеження гребель та інших напірних конструкцій через небезпеку затягування напором води в промоїну водолаз не повинен наближатися до неї. Для визначення місцезнаходження промоїни, її розмірів водолаз використовує жердину, яка має на кінці мішок із клоччям. Тримаючи жердину попереду, водолаз ощупує поверхню ділянки спорудження, яке обстежується, і, упевнившись у відсутності присмоктування мішка, просувається вперед. Виявивши присмоктування мішка або напір води, водолаз повинен обережно обійти це місце та встановити характер і величину пошкодження.

394. Спуск водолаза до місця наскрізних пошкоджень для їх усунення проводиться, як правило, із застосуванням огороджуючого приладдя у вигляді захисної альтанки. Перед спуском водолаза з поверхні води проводиться зменшення живого попереку щілини шляхом закриття пошкодженого місця колодами, балками, трубами тощо. Для успішного виконання робіт з ремонту гідротехнічних споруд, які мають наскрізні підводні пошкодження, вибираються фізично сильні водолази із досвідом роботи на швидкій течії, добре знайомі з будовою гідротехнічної споруди і порядком виконання робіт.

395. До водолазних робіт з обстеження та очищення дна акваторій допускаються водолази всіх кваліфікацій, що володіють прийомами остроплення та підйому затонулих предметів, користування простими такелажними інструментами і піднімальними застосуваннями та пристроями.

396. Пошук затоплених предметів або обстеження акваторій водолазним способом здійснюються тільки у випадках, коли це неможливо виконати іншими засобами виявлення предметів (тралення, підводне телебачення, акустичні засоби, пристрої для виявлення металу, гідролокатори, кінокамери тощо).

397. Круговий спосіб застосовується під час обстеження та пошуку на малих площах дна акваторії та здійснюється ходінням по ґрунту навколо баласту спускового кінця на відстанях від баласту, обумовлених довжиною ходового кінця. Як ходовий використовують кінець завдовжки 15-20 м з мітками по всій довжині через 2-3 м залежно від видимості під водою. Пошук починається рухом по колу з радіусом, рівним довжині провідника від баласту до першої мітки. Необхідно почергово рухатися за годинниковою стрілкою та проти неї, щоб не заплутати ходовий кінець і шланг-сигнал.

398. Пошук по ходовому кінцю застосовується під час ретельного обстеження ґрунту в умовах поганої видимості, а також на течії. Водолаз рухається по заздалегідь прокладеному канату та в межах видимості проводить пошук. У разі пошуку замулених предметів, крім вибухонебезпечних предметів (далі - ВНП), водолаз під час проходів обстежує ґрунт щупом або використовує прилади пошуку та виявлення.

Обстеження з альтанки, що буксирується, може виконуватися в будь-якому виді водолазного спорядження зі швидкістю не більше 1 м/с.

399. Галсовий спосіб застосовується під час обстеження та пошуку на великих площах дна акваторії як з використанням підводних засобів руху, так і без них. При цьому водолаз переміщується у квадраті пошуку галсами по надводних і підводних орієнтирах. Ширина обстежуваної смуги одного галса залежить від ступеня прозорості води і, як правило, не перевищує 15 м.

В умовах поганої видимості під водою під час використання підводних засобів руху галсовий спосіб застосовувати забороняється.

400. Водолазні роботи з очищення дна в місцях купання (на об’єктах для масового відпочинку) повинні проводитися на глибинах до 2 м, а в місцях, обладнаних для стрибків у воду, - на безпечних під час пірнання глибинах.

401. До непізнаних предметів водолаз повинен підходити обережно, уважно вивчити їх особливості, написи на них і повідомити командиру спусків форму, розміри і зовнішні характерні ознаки.

У разі виникнення підозри, що виявлений невідомий предмет становить небезпеку вибуху, хімічного забруднення або зараження навколишнього середовища, командир спуску зобов’язаний негайно припинити водолазні роботи і повідомити про це керівника водолазних робіт для вжиття необхідних заходів. Місцезнаходження предмета повинно бути позначене буями.

Вести водолазні роботи з остроплення та підйому предмета до його розпізнання та обстеження забороняється.

402. До плавання на підводних засобах руху (далі - ПЗР) допускаються водолази, що вивчили їх улаштування, правила експлуатації, техніку безпеки, склали залік ВКК і допущені наказом командира військової частини.

403. Плавання на ПЗР забороняється:

при швидкості течії більше 1 м/с;

при хвилюванні більше 2 балів;

при видимості під водою менше 3 м;

при атмосферній видимості менше 500 м;

при силі вітру більше 3 балів;

при наявності в районі обстеження льоду, у тому числі битого;

у судноплавних місцях;

у місцях, тісних для маневрування плавзасобу забезпечення;

у разі відсутності плавзасобу забезпечення.

404. Під час плавання на ПЗР швидкість руху повинна обиратися з урахуванням видимості під водою, швидкості течії, рельєфу дна та з можливістю огляду усієї поверхні дна району обстеження.

ПЗР повинні обслуговуватися плавзасобом, що вдвічі перевищує їх швидкість руху.

405. Під час виконання робіт з використанням ПЗР застосовується водолазне спорядження регенеративного типу з відкритою схемою дихання (в автономному варіанті). Тривалість перебування водолаза під водою визначається часом дії дихального апарата на робочій глибині обстеження та часом токсичної дії кисню. Під час роботи в спорядженні регенеративного типу особлива увага повинна приділятися контролю за витратою кисню з кисневого балона дихального апарата, що відбувається під час зміни руху ПЗР на глибині.

406. Водолазні спуски з використанням індивідуальних ПЗР проводяться із сигнальним або контрольним кінцем з буєм. Сигнальний і контрольний кінці повинні кріпитися безпосередньо на водолазі.

407. Під час плавання на індивідуальних ПЗР буй повинен мати позитивну плавучість не менше 5 кгс, довжина контрольного кінця повинна перевищувати глибину району водолазних спусків на 50 %. Контрольний кінець на відстані 1,5 м від водолаза повинен бути в гумовій оболонці з метою виключення намотування його на гвинт ПЗР.

408. Для забезпечення нічних спусків або в умовах поганої видимості буї повинні бути світлими. У разі видимості на поверхні води менше 50 м спуски дозволяються тільки з використанням сигнальних кінців.

409. Під час початкової підготовки водолазів плавання на індивідуальному ПЗР дозволяється із сигнальним кінцем, закріпленим на катері (шлюпці) у водолаза, що забезпечує спуск.

410. Плавання водолазів на індивідуальних ПЗР може проводитися як поодинці, так і в складі групи у зв’язці. Кількість водолазів у зв’язці залежить від характеру завдання, що виконується, індивідуальних якостей водолазів і характеристик плавзасобу, що забезпечує.

При груповому плаванні на індивідуальних ПЗР у «зв’язці» кількість контрольних кінців на групу визначається в кожному конкретному випадку і повинна бути не менше ніж:

при парному плаванні - один контрольний кінець із закріпленням його на водолазі, що веде;

при більшій кількості водолазів у зв’язці - два контрольних кінці із закріпленням їх на першому та останньому водолазах.

411. Командир спуску під час використання технічних засобів зв’язку повинен постійно підтримувати зв’язок з водолазами, а також забезпечити постійне спостереження за буями контрольних кінців.

412. Під час плавання водолазів на ПЗР на плавзасобі забезпечення повинен бути в постійній готовності водолаз, що страхує, одягнений у спорядження з відкритою схемою дихання.

У разі втрати зв’язку з працюючим водолазом водолаз, що страхує, повинен негайно спуститися під воду по контрольному (сигнальному) кінцю і за потреби надати допомогу водолазу.

413. Для обстеження поверхні дна акваторії з використанням ПЗР забороняється спускати під воду більше трьох водолазів одночасно.

Парне (групове) плавання з використанням ПЗР в одному районі дозволяється тільки на паралельних курсах в одному напрямку з відповідним забезпеченням надводними плавзасобами кожного ПЗР.

414. Покладення ПЗР на ґрунт і сходження з нього водолаза здійснюються тільки з дозволу командира спуску за наявності надійного зв’язку з водолазом і буя контрольного кінця на поверхні. У такому випадку допускається використання контрольного кінця як сигнального. Місце покладення ПЗР на ґрунт попередньо оглядається на відсутність каменів та інших предметів, що заважають.

Термінове (аварійне) покидання кабіни-носія водолазом дозволяється тільки після вимкнення двигуна.

415. У надводному положенні водолазу забороняється виходити з кабіни та залишати ПЗР до приходу плавзасобу, що забезпечує, і подачі йому в руки кидального кінця з огинанням, що має плавучість.

Огинання кидального кінця повинно бути закріплено на водолазі до його виходу з кабіни.

416. Підходити на ПЗР до берега, корабля, причалу дозволяється тільки в надводному положенні з дотриманням заходів безпеки, щоб уникнути зіткнень, ударів і намотування на гвинти швартовних кінців.

417. Під час обслуговування підводних апаратів (далі - ПА) водолазами виконуються такі роботи:

віддача тросів спускопіднімального пристрою судна-носія від підводного апарата під час його спуску на воду;

заведення троса із судна або шлюпки на ПА з метою буксирування та остроплення тросами СПП з подальшим підняттям і постановкою ПА в ангар судна-носія;

ремонт забортних отворів ПА;

пошук аварійного ПА та за потреби встановлення зв’язку з його екіпажем;

видалення намотування з рушіїв ПА;

надання допомоги екіпажу в разі виходу з аварійного ПА;

ліквідація протікання міцного корпусу;

остроплення та підйом з ґрунту аварійного ПА.

418. Організація водолазних робіт з обслуговування ПА повинна відповідати вимогам, викладеним у попередніх розділах цієї Інструкції.

Водолазні роботи виконуються, як правило, у плавальних комплектах спорядження.

3. Спеціальні водолазні роботи

1. Проведення підводних підривних робіт принципово не відрізняється від підривних робіт, які проводяться на суші. Вибухова речовина, приладдя для підриву та способи підриву однакові в обох випадках. Розташування зарядів у воді проводиться так, як і на суші, поверхневими зарядами або зарядами, які поміщаються в шпури. Як забивка зарядів під час підводних робіт використовується сама вода. Під час підриву об’єкта під водою може не бути розрахункової формули; у таких випадках можна користуватися формулою для підриву даного об’єкта на суші зі зменшенням заряду для води на 25-50 %. Зменшення заряду для підводних вибухів пояснюється тим, що вода як щільне та практично не стискаюче середовище має значну інерцію, отже сприяє більшій концентрації енергії вибуху, збільшуючи тиск газів вибуху на об’єкт.

Особливості проведення підривних робіт у воді полягають у труднощах детального обстеження об’єкта, що підривається, впливі течії, недостатній видимості та потребі ретельної герметизації заряду і засобів підриву. Усе це значно збільшує строки виконання підривних робіт, у зв’язку з чим для успішного виконання робіт необхідна ретельна організація робіт та виконання правил безпеки.

2. Підводні підривні роботи виконуються водолазами, що пройшли відповідну підготовку, одержали кваліфікацію «водолаз-підривник» і допущені до проведення водолазних підривних робіт згідно з вимогами цієї Інструкції.

3. Керівництво підводними підривними роботами здійснюється водолазними спеціалістами, допущеними до керівництва цими роботами наказом командира військової частини. До виконання підривних робіт підвищеної складності повинні залучатися спеціалісти-сапери (підривники), призначені в установленому порядку.

4. Усі учасники підривних робіт, включаючи весь обслуговуючий і допоміжний персонал, мають бути проінструктовані з питань заходів безпеки під час підривних робіт керівником підривних робіт, ознайомлені з правилами безпечного використання вибухових речовин (далі - ВР) та засобів підриву (далі - ЗП), про що здійснюється запис у журналі інструктажів з охорони праці.

5. Перед початком підводних підривних робіт необхідно:

зібрати всі відомості про об’єкт, що підривається (креслення, описання, розповіді очевидців);

провести ретельну водолазну розвідку (обслідування) об’єкта;

провести розрахунки, скласти схему об’єкта, що підривається;

підготувати необхідні матеріали, ВР і приладдя для проведення підриву із запасом 20 % розрахункових даних;

виготовити на березі та ретельно герметизувати заряди і вибухову мережу;

перевірити джерела живлення та електровимірювальні пристрої;

потренувати водолазів на суші і під водою, а також проінструктувати їх щодо заходів безпеки;

визначити межі безпечної зони як на березі, так і по акваторії, ужити заходів щодо безпеки особового складу, охорони плавзасобів та споруджень у межах цієї зони.

Про ведення підривних робіт керівник робіт повинен повідомити адміністрацію місцевої влади, старшого начальника даного району із зазначенням часу, місця робіт і маси зарядів, що підриваються.

Величина зарядів для об’єкта, що підривається, визначається керівником робіт.

6. Шнур, що детонує, ріжуть на відрізки чистим і гострим ножем на дерев’яній підкладці. Кожний розріз роблять на новому місці підкладки. Після кожного зрізу залишки шнура (крупинки ВР), що залишилися на ножі і підкладці, ретельно зчищають. Відрізати шнур, що детонує, вставлений у капсуль-детонатор (далі - КД), забороняється.

7. Забезпечення безпеки під час проведення підводних підривних робіт, приймання, транспортування, зберігання ВР і порядок їхнього обліку, а також виготовлення зарядів і їх підрив повинні відповідати вимогам чинного законодавства України.

8. ВР та ЗП, які застосовуються під час підводних підривних робіт, повинні відповідати вимогам відповідних державних стандартів або технічних умов, затверджених у встановленому порядку.

9. Підводні підривні роботи проводяться тільки вдень і лише у виняткових випадках за рішенням керівника підривних робіт на об’єкті, а вночі - з обов’язковим забезпеченням освітлення місця робіт.

10. Підводні підривні роботи поблизу промислових, транспортних та інших об’єктів повинні проводитися за погодженням з адміністрацією цих об’єктів.

11. Під час проведення підривів рух транспортними шляхами, що перебувають у небезпечній зоні, повинен бути припинений. Час проведення підривів і припинення руху транспортними шляхами має бути погоджений з адміністрацією підприємств, що здійснюють експлуатацію цих шляхів.

12. Підривати підводні заряди дозволяється тільки електричним способом і за допомогою шнура, що детонує. Під час виконання підводних підривних робіт у районі укладання силових підводних кабелів дозволяється використовувати тільки шнури, що детонують. Підривати заряди під водою вогневим способом забороняється.

13. Водолазні підривні роботи виконуються зі шлюпки, з берега або з льоду. Вести підривні роботи із самохідних плавзасобів забороняється.

14. Під час виконання робіт зі шлюпки в ній повинно бути не більше 5 осіб: водолазний спеціаліст - керівник підривних робіт, він же командир шлюпки, двоє веслярів, водолаз-підривник і водолаз, що страхує. У чотиримісній шлюпці дозволяється поєднувати обов’язки водолаза, що страхує, і весляра. Один з веслярів повинен мати допуск до виконання обов’язків водолаза, що страхує. Іншим особам перебувати в шлюпці забороняється. Увесь особовий склад шлюпки повинен бути в рятувальних жилетах.

15. У шлюпці може бути не більше 20 окремих зарядів загальною масою до 40 кг. При використанні шнурових зарядів гранична маса визначається керівником робіт з урахуванням технології їх укладання. Переносити заряд слід на носилках з бортиками заввишки не менше 15 см. Заряди повинні укладатися тільки в кормовій частині шлюпки так, щоб запобігти зміщенню під час перевезення. Переносити та укладати в шлюпку заряди дозволяється особовому складу, що забезпечує підривні роботи, проінструктованому щодо заходів безпеки. Шлюпка з вибуховими речовинами повинна перебувати на відстані 4-5 м від водолазного бота (катера), і тільки в момент передачі заряду її підтягують до борта, передають заряд водолазу, що спускається, і відводять назад. ВР та ЗП повинні переноситися в окремих сумках або касетах. Детонатори і бойовики повинні переноситися тільки підривником або керівником підривних робіт. Переносити можна не більше 12 кг ВР. Перевозити в шлюпці із зарядами та засобами підриву інші вантажі забороняється.

16. У шлюпці забороняється виготовляти або переробляти заряди, перевіряти заряди та електродетонатори, перевіряти плавучість заряду зануренням у воду, виправляти ізоляцію зарядів або бойовиків, запалювати вогонь і курити.

17. Електрична мережа, яка використовується для підводних вибухів, повинна бути двопровідною, складатися з проводів, надійно ізольованих від води. Використання води як зворотного проводу забороняється.

Як джерело струму для підриву використовуються конденсаторні підривні прилади і машинки.

18. Для підводних підривних робіт використовуються тільки водонепроникні електродетонатори, у яких, крім перевірки на провідність (справність містка накалювання), здійснюється перевірка відповідності їх опору, зазначеному на упаковці.

19. Під час ведення підривних робіт у відкритому морі підготовка зарядів повинна проводитися на судні (баржі) у спеціально відведеному місці або приміщенні так, як і на березі. Споряджені заряди повинні передаватися із судна (баржі) на шлюпку для наступної подачі водолазу-підривнику.

20. Проведення підривних робіт забезпечується телефонним або радіотелефонним зв’язком між судном і шлюпкою, з якої ведуться роботи.

21. Розфасовувати ВР, виготовляти заряди і монтувати електричну підривну мережу треба на березі, вантажити на плавзасіб у готовому для підриву вигляді, цілком або окремими лініями.

22. Перед укладанням зарядів на судні, що веде підривні роботи, піднімається сигнал (удень - червоний прапор «H», уночі або за обмеженої видимості - червоний вогонь), що попереджає всі судна та інші плавзасоби про ведення підривних робіт.

При веденні підривних робіт з мостів, дамб і берега для виставляння сигналів установлюють щоглу.

Під час виконання підводних підривних робіт, крім підйому попереджувальних сигналів, подаються звукові сигнали. Подача звукових сигналів голосом забороняється. Звукові сигнали повинні бути добре чутні, а світлові - добре видимі в межах небезпечної зони.

23. Роботи з укладання зарядів необхідно починати тільки після того, як керівник підривних робіт переконається, що в небезпечній зоні немає інших судів, плавзасобів, водолазів, що спускаються, людей, що купаються.

24. Під час проведення підводних підривів зарядів загальною масою до 50 кг робота водолазів та купання людей не допускаються в радіусі 1000 м, при зарядах масою більше 50 кг - у радіусі 2000 м.

25. Перед початком підривних робіт водолаз-підривник повинен спуститися під воду для огляду і підготовки місць закладання зарядів. Для подальших занурень водолазів до місць закладання зарядів необхідно від спускового кінця протягнути та закріпити ходовий кінець.

26. Провідники електродетонаторів і шнур, що детонує, повинні прикріплюватися до зарядів шпагатом так, щоб виключити передачу натягу провідникам детонаторів під час опускання зарядів під воду.

Для запобігання розриву проводів електричної підривної мережі на течії необхідно з’єднати заряди між собою рослинними канатами меншої, ніж у проводів, що з’єднують, довжини.

27. Подача зарядів водолазу повинна здійснюватися відповідно до проекту проведення робіт.

Споряджений для закладання заряд подається підривником або керівником підривних робіт безпосередньо в руки водолазу з берега, льоду або шлюпки, при цьому водолаз обов’язково повинен бути у воді не менше ніж по груди.

Подача споряджених зарядів водолазу, що перебуває у воді, по сигнальному  кінцю або будь-якому іншому канату, а також опускання їх на електричних проводах або шнурі, що детонує, забороняється.

28. Під час підготовки до підривних робіт дозволяється подавати на пеньковому кінці (або за допомогою будь-яких вантажопідйомних засобів) ВР та готові заряди (в упаковці та без неї), що не мають електродетонаторів або шнура, що детонує.

29. Водолазу слід подавати в руки тільки по одному спорядженому заряду. За потреби подачі водолазу декількох дрібних зарядів (загальною масою до 20 кг) їх вкладають в кошик з гніздами, що подають зі шлюпки.

30. Спуск водолаза зі спорядженим зарядом повинен проводитися по спусковому, а за потреби, і по ходовому кінцю, закріпленому в місцях закладання заряду. Під час проведення підводних підривних робіт з берега спуск водолаза проводиться по ходовому кінцю. Спускаючись на ґрунт або об’єкт, водолаз тримає в одній руці заряд, а іншою рукою тримається за спусковий кінець.

31. Сигнальний кінець (кабель-сигнал) і водолазний шланг йдуть в інший бік від електричних проводів, щоб не переплутатися.

32. Під час спуску водолаз не повинен допускати ударів, чиплятися проводами за будь-які предмети, а також притискати заряд до спускового або ходового кінця.

33. Після встановлення заряду, спорядженого електродетонатором або шнуром, що детонує, його провід (шнур, що детонує) повинен бути закріплений поблизу заряду. Водолаз повинен простежити за тим, щоб, відходячи від заряду, не зачепитися за електричні проводи або шнур, що детонує. Після підйому водолаз повинен повністю вийти з води. Командир спуску повинен його оглянути та переконатися в тому, що працюючий водолаз не виніс на спорядженні проводів шнура, що детонує, та зарядів. З тією самою метою піднімається з води водолазний трап.

34. Проводи електродетонаторів у всіх випадках, крім моментів їх перевірки і самого підриву, як і проводи електричної підривної мережі, повинні бути коротко замкнутими та ізольованими.

35. Заряди великої довжини з піроксилінового пороху, що не мають проміжних детонаторів, дозволяється занурювати в ґрунт з корми несамохідних плавзасобів у міру буксирування їх по трасі прокладання або протягувати на канаті під льодом у разі роботи з льоду. Такі заряди підривають за допомогою бойовиків. Великі заряди укладаються на місце також без засобів підриву.

36. Перевірка справності електропідривної мережі, приєднання її до джерела струму та підрив зарядів дозволяються тільки після того, як водолаз, що встановлював заряди, буде піднятий з води, і коли шлюпка та засоби, що забезпечують, будуть відведені на безпечну відстань R (м), рівну 15, де м - маса заряду, що підривається, кг.

37. Підривати заряди дозволяється тільки підривнику керівнику підривних робіт. Перед підривом слід переконатися, що вжито всіх необхідних заходів безпеки, усі водолази вийшли з води та  забезпечено охорону меж небезпечної зони. Радіус небезпечної зони не повинен бути меншим подвійної безпечної відстані.

Перед підривом зарядів особовий склад, що перебуває на березі або льоду, а також самохідний плавзасіб і шлюпка відходять на безпечну відстань, визначену керівником робіт.

38. Про проведення підривних робіт із самохідного плавзасобу сповіщаються інші кораблі (плавзасоби) підйомом прапора «Н».

Заряд не можна підривати, поки інші кораблі (плавзасоби), якщо з них проводилися водолазні спуски, не нададуть відповіді на піднятий сигнал спуском своїх попереджувальних сигналів, що означає: «Усі водолази вийшли з води».

39. Перед проведенням підриву подається команда (сигнал) «Приготуватися», якою звільняються від ізоляції і приєднуються до підривної машинки (джерела живлення) кінці магістральних проводів, підривна машинка заряджається (заводиться).

Після перевірки виконання попередньої команди подається команда (сигнал) «Вогонь», за якою натисканням кнопки «Вибух» (поворотом ключа, замиканням контакту) здійснюється підключення підривної машинки (джерела струму) до електропідривної мережі.

40. Піднятий сигнал (прапор «Н») не спускають, поки керівник підривних робіт не переконається, що підрив відбутися не може.

Після підриву зарядів проводи від’єднуються від джерела струму, замикаються коротко, дістаються з води та намотуються на котушку.

Якщо підриву не було, спуск водолаза для огляду зарядів і подальших робіт дозволяється тільки через:

30 хвилин після відключення проводів у разі застосування електродетонаторів миттєвої дії;

45 хвилин після відключення проводів у разі застосування електродетонаторів уповільненої дії.

Заряд, що не підірвався, піднімати наверх забороняється, він підривається іншим зарядом. Якщо заряд, що не підірвався, підірвати відразу не можна, поблизу нього повинен бути виставлений буй (віха), що попереджає про наявність заряду під водою.

41. Вести підривні роботи під час грози, туману, рясного снігопаду та заливного дощу забороняється. Якщо підірвати закладений водолазом заряд до початку грози неможливо, кінці магістрального електричного проводу слід ретельно ізолювати і на рослинному кінці (буйрепі) з буєм опустити на ґрунт. До поновлення підривних робіт плавзасоби повинні бути відведені, а люди - перебувати  за межами небезпечної зони.

42. Підривні роботи припиняються в разі хвилювання понад 2 бали або вітру понад 4 бали. Під час виконання підривних робіт з берега або льоду повинні виконуватися такі самі правила подачі, перевезення та укладання зарядів, як і під час робіт із плавзасобів.

43. ВР розфасовується та укладається в заряди необхідної форми та ваги.

Порохоподібна ВР поміщається в оболонку. КД вставляють усередину заряду через отвір для засипання ВР. Пресована та плавлена ВР застосовується без оболонки.

Проводи електродетонатора та шнур, що детонує, закріплюють до заряду, щоб під час установлення їх не пошкодити або не витягнути із заряду.

44. Під час спуску під воду водолазу дозволяється брати в руки не більше одного заряду. За потреби перенесення декількох невеликих зарядів їх підвішують на спеціальному поясі або опускають у кошику з гніздами (мал. 28).

Мал. 28. Кошик із зарядами

45. Робота водолазів під водою повинна обмежуватися встановленням зарядів на об’єкті. Якщо місце встановлення заряду заросло водоростями або засмічене, водолаз очищає його для забезпечення щільного прилягання заряду до конструкції, що підривається. Заряд закріплюється так, щоб він не зрушив з місця під впливом течії або натягання проводів.

46. Підрив зарядів шнуром, що детонує, без капсуль-детонаторів широко застосовується під час проведення підводних підривних робіт, оскільки встановлена їх висока надійність і мала загроза самопідриву водолаза під час доставки та встановлення заряду на місце під водою (мал. 29).

Мал. 29. Безкапсульне підривання зарядів:

1 - мішок із ЗП; 2 - шнур, що детонує

При цьому способі на підготовлений заряд щільно накладають 6-8 витків шнура, що детонує, один кінець якого ретельно ізолюється від води мастикою або ізоляційною стрічкою, а до іншого кінця, який виходить на поверхню, перед підривом приєднується електродетонатор. ВР, яка боїться вологи, обов’язково має герметизуватися. Як герметичні оболонки можуть використовуватися банки, мішки, дерев’яні ящики, металеві труби, шланги тощо. Мішок із тканини (мал. 30), призначений для оболонки заряду, набивається сіном чи сухим піском та покривається зверху за допомогою щітки шаром смоли або мастики.

Мал. 30. Заряд у мішку:

1 - мішок; 2 - горловина; 3 - обв’язка; 4 - проводи електродетонатора

Для осмолення зарядних ящиків, шлангів застосовують вар з додаванням до нього 20 % рідкої смоли. Замість вару можна брати напіврідку звичайну смолу, змішувати її із салом та додавати для стійкості 10-15 % гашене вапно, попіл або сухий пісок. Як тільки смола застигне, набивку з мішка викидають та споряджають його ВР. Після наповнення мішка ВР змащують внутрішні сторони на глибину 7-10 см смолою чи мастикою та щільно зав’язують його в двох місцях. Якщо заряд ВР більше 5 кг, мішок перев’язується кінцем для зручності перенесення та зберігання електродетонатора від можливого висмикування із заряду. Герметизацію заряду з використанням пляшки, металевої труби та відрізка шланга як оболонки зображено на мал. 31. У металевих оболонках усі шви повинні бути ретельно звареними або запаяними. Паяння або зварювання після спорядження оболонки ВР не дозволяється. Для герметизації кришки та місця виведення провідників застосовуються вар, смола та мастика.

Мал. 31. Герметизація заряду у шлангу, у металевій трубі, у скляній пляшці:
а) герметизація заряду в шлангу: 1 - дріт; 2 - дерев’яна пробка; 3 - заряд ВР; 4 - шнур, що детонує; 5 - електродетонатор; 6 - дерев’яна прокладка; 7 - вар; 8 - шланг;

б) герметизація заряду в металевій трубі:
1 - заряд ВР; 3, 4, 9 - дерев’яні пробки; 5 - вар; 6 - труба; 8 - електродетонатор;

в) герметизація заряду в скляній пляшці:
1 - заряд ВР; 2 - електродетонатор; 3 - мастика

47. У невеличкі шпури заряди вкладають під час підривання скельних порід. Шпури робляться водолазом за допомогою пневматичного бурильного молотка або вручну. За зарядом водолаз виходить на поверхню, де одержує кошик, у який складено з’єднані шнуром, що детонує, заряди, та спускається по спусковому кінцю, притримуючи кошик, що опускається на тросі. Потім укладає заряди в шпури, слідкуючи за цілісністю шнура, що детонує. Заклавши останній заряд, перевіряє цілісність електропроводів, подає пустий кошик наверх та виходить з води.

48. У котловани укладають зосереджені заряди. Опускання заряду вагою більше 10 кг до місця закладання проводиться на тросі. Водолаз супроводжує заряд до ґрунту, підтягує його та укладає в котловані запалом догори. Якщо одночасно підривається більше 50 кг ВР, водолаз укладає заряди декількома зв’язками.

49. Під час підривання окремих кам’яних брил водолаз укладає заряд збоку або зверху так, щоб він щільно прилягав до їх поверхні, або розташовує в шпурах (мал. 32). Величина заряду ВР визначається із розрахунку 2 кг ВР на 1 м-3 каменя. Якщо ж заряд розташовується в шпурах, то величина його зменшується у 8-10 разів. Після підриву валун подрібнюється на ряд грудок, які залежно від величини витягуються з води або залишаються на місці. Іноді буває достатньо відсунути камінь на декілька метрів убік, не дроблячи його на частини. Для відкидання валунного каменя об’ємом 3-10 м-3 убік на відстань 15-25 м на кожний кубічний метр каменя необхідно біля 3 кг ВР. Заряд підкладається під камінь зі сторони течії.

Мал. 32. Підривання каменя.

Розташування заряду: а - на камені; б - під каменем

50. Під час аварійно-рятувальних, суднопідйомних і підводно-технічних робіт виникає необхідність у перебиванні під водою окремих паль, колод, кущів, шпунтового ряду, ряжей та інших дерев’яних конструкцій. Для цього використовують накладні заряди, які щільно прилягають до конструкцій, що підриваються. В окремих випадках, коли накладний заряд може викликати зайві руйнування об’єкта, водолази просвердлюють у дереві шпури діаметром 32 мм та закладають у них шпурові заряди.

51. Вага накладних зарядів для перебивання під водою дерев’яних паль та колод визначається за формулою

C = Kd-2, г,

де

К

-

коефіцієнт, який залежить від щільності породи дерева та свіжості його рубки (для тротилу приймається за таблицею 18);


d

-

діаметр дерева, що перебивається, см.

Величини зарядів зменшуються у два рази, коли глибина занурення заряду під воду рівна або більша за подвійну товщину елемента, що підривається. У разі менших заглиблень зарядів їх величина визначається відповідно до умов підривання елементів у повітрі.

Для ВР пониженої потужності значення К збільшується вдвоє. Вага шпурових зарядів приймається в 5 разів менше ваги накладних зарядів. Для перебивання палі приймається одна велика або дві малі тротилові шашки, які прив’язуються до палі шпагатом (мал. 33).

Для перебивання бруса заряд розташовують по широкій стороні бруса, перекриваючи всю його ширину (мал. 34).

Вагу заряду розраховують за формулою

С = KF, г,

де

С

-

вага накладного заряду;


К

-

коефіцієнт, який залежить від щільності породи дерева та свіжості його рубки;


F

-

площа поперечного перетину бруса, см-2.

При товщині бруса h більше 30 см (вимірюється за напрямком дії підриву) вага заряду множиться на величину. Складні бруси під час розрахунку зарядів приймаються за цілі.

52. Для перебивання шпунтового ряду рекомендується застосовувати подовжені заряди, розташовані по всій довжині конструкції, що перебивається. Заряди повинні бути щільно притиснуті до шпунтової стінки та навантажені баластом (мал. 35).

Вага заряду визначається за формулою

С = 0,5 b l , г,

де

b

-

товщина шпунтового ряду, що перебивається, см;


l

-

довжина стінки, см.

Якщо шпунтовий ряд зроблений з дерева твердих порід (дуб, бук), одержану вагу заряду збільшують у півтора рази.

53. Перебивання стальних валів, круглого прокату, а також тросів під водою проводять зосередженими зарядами, які складаються з двох частин. Заряди розташовуються з двох протилежних сторін елемента, що перебивається, зі зміщенням (мал. 36, 37). Таке розташування зарядів називається «ножицями», а частини заряду - напівзарядами.

54. Якірні ланцюги з контрфорсами перебивають під водою одним зосередженим зарядом, який водолази вкладають між двома сусідніми ланками (мал. 37). Вага заряду визначається за формулою

С = (50 - 80)d-2,

де

d

-

діаметр ланки (калібр) ланцюга, см.

55. Перебивання залізобетонних конструкцій, як правило, проводиться з метою розчищення дна акваторії, фарватерів для досягнення необхідних глибин.

Мал. 33. Перебивання палі зарядами, розташованими під водою, та їх закріплення:

А - за допомогою кола; Б - за допомогою обруча;
1 - заряд; 2 - шнур, що детонує, або електропровідник

Мал. 34. Перебивання складного бруса

Мал. 35. Перебивання шпунтового ряду

Мал. 36. Перебивання вала:

1 - напівзаряди ВР; 2 - дерев’яні кутики; 3 - шпагат

Мал. 37. Розташування зарядів на якірному ланцюгу та стальному тросі:

1 - трос; 2 - заряди; 3 - шнур, що детонує; 4 - електропровід; 5 - електродетонатор

Заряди кріплять до елементів, що перебивають, та підривають одночасно за допомогою електродетонаторів або шнура, що детонує.

Загальна вага зарядів розраховується за формулою

С = К π r-2,

де

К

-

коефіцієнт, який приймається для тротилу;


r

-

радіус вала або троса, що перебивається.

Одержану вагу заряду ділять навпіл для виготовлення двох зарядів.

Заряд повинен розташовуватися так, щоб перекривати усю ширину (діаметр) стержня (вала) та мати висоту не менше 2 товщини стержня (вала).

Технологія руйнування залізобетонних конструкцій має свої особливості. У результаті дії вибуху в першу чергу руйнується бетон, стальні стержні арматури найчастіше всього отримують вигин та залишаються неперебитими. Збільшення розходу ВР для перебивання бетону разом з арматурою дає результат тільки до певної міри.

Залізобетонні конструкції завтовшки до 14 см можуть бути повністю перебиті зарядами ВР. За товщини більше 14 см руйнується тільки бетон, арматура, як правило, залишається неперебитою і її необхідно розрізати підводними різаками, перебивати додатковими зарядами або розривати стальним тросом діаметром 50-60 мм, вибираючи його кінці лебідкою плав-крана, або підтягувати до берега по ґрунту.

Вагу зарядів для паль, колон та інших масивних споруджень визначають за формулою

С = 35×R-3,

де

R

-

товщина конструкції, м.

Одержану за розрахунком вагу заряду ділять навпіл на два напівзаряди та розташовують з двох протилежних сторін (мал. 38).

Мал. 38. Перебивання залізобетонної палі:

1 - заряди; 2 - шнур, що детонує

56. На багатьох річках льодохід є великою небезпекою для мостових опор та гідротехнічних споруд, які знаходяться поруч з берегами. Лід, що рухається, може пошкодити опори моста або звузити живий перетин річки, утворюючи так звані льодяні затори, що викликає підпір рівня води та затоплення районів, що знаходяться вище. Метою підривних робіт під час льодоходу є рівномірний пропуск льоду по руслу річки, що досягається дробленням льоду до льодоходу та розбиванням заторів під час льодоходу.

57. Підривні роботи починають приблизно за 10 днів до початку руху льоду. Спочатку плішнями пробивають майни навколо мостових опор, потім вибухами по фарватеру підривають лід нижче та вище моста так, щоб утворився канал завширшки 1/3–1/4 ширини річки. Загальна довжина каналу має дорівнювати ширині річки на ділянці нижче моста та подвійній ширині річки на ділянці вище моста.

58. Обладнання каналу починають з низової сторони, заряди розташовують рядами навпроти опор моста та льодорізів (мал. 39). Близький до спорудження ряд зарядів повинен знаходитися не ближче 15-20 м від них. Відстань між зарядами в рядах та між рядами зарядів приймається рівною 1,25-1,5 діаметра майни, яка утворюється під час підриву одного заряду. Вага зарядів приймається за показниками, наведеними в  таблиці 20. Додатково вагу зарядів та діаметр майни перевіряють першими пробними підривами.

59. Льодяні затори підривають зі шлюпки. На шлюпці мають бути шнурки, ломи, плішні, багри та рятівні круги. Затори розбивають з низової сторони. Підривнику дозволяється виходити на лід, якщо на небезпечних ділянках буде прокладено дошки для проходу, а на човні  ужито заходів щодо термінового зняття підривника з льоду в разі просування затору. Вага зарядів приймається від 5 до 30 кг залежно від льодового затору. Кидати заряди на лід, що пливе, та на затори дозволяється досвідченим підривникам у виняткових випадках і тільки з берега. Вогнепровідний шнур для таких зарядів повинен бути завдовжки не менше 15 та не більше 25 см. Радіус небезпечної зони під час підривання льоду повинен бути не менше 100 м, а під час руйнування льодяних заторів - 200 м.

Мал. 39. Розташування зарядів для підривання льоду в районі моста:

а - ширина річки

60. Допоміжні підривні роботи застосовують під час підйому затонулих кораблів, зняття суден з підводних каменів, зняття гребних гвинтів та проведення інших підводних робіт. Під час підйому затонулого корабля промивання тунелю під його корпусом є однією з трудомістких робіт, коли застосування підривних робіт буває вкрай необхідним. Особливо така потреба виникає, якщо підчас промивання тунелю натикаються на скелю. У такому випадку доводиться закінчити промивання та робити новий тунель, для чого потрібно значно більше часу, ніж для проходу скелі вибуховим способом.

61. Техніка виконання підривних робіт полягає в такому: у скелі бурять шпур, закладають у нього заряд та проводять підрив (якщо при цьому не отримано бажаного результату, підривання проводиться, поки скелю не буде пройдено). Аналогічні дії виконують і в тих випадках, коли зустрічаються з твердим ґрунтом, який неможливо розробити гідромонітором. Шпури для зарядів в обох випадках буряться завглибшки 40–60 см за допомогою ручного бура або перфоратора з таким розрахунком, щоб під час підривання дно судна було недосяжним для хвилі підриву.

Практично вага одного заряду складає 200-300 г, а їх кількість становить не більше трьох. Як правило, застосовується електричний спосіб підривання.

62. Посадка корабля на каміння може закінчитися катастрофою, якщо цю аварію негайно не ліквідувати. Стягання аварійного корабля буксиром, часткове розвантаження та роботи не завжди мають бажаний результат, а в деяких випадках призводять до деформації корпусу. У таких випадках руйнування каміння або скелі за допомогою зарядів дає добрі результати. Каміння чи скеля, на які потрапило судно, руйнуються зарядами, що закладаються в шпури (мал. 40). Розташування та кількість шпурів можуть бути різними, оскільки вони залежать від щільності породи та обсягу робіт. Шпури мають бути розташовані в одній горизонтальній площині, глибина кожного з них - 0,6-0,8 м. Як правило, приймають 2-3 шпури на 1м-3 поверхні скелі. Кількість шпурів необхідно уточнювати під час практичної роботи. Вага одного заряду повинна бути не більше 200-300 г. Підривання зарядів необхідно проводити одночасно (електричним способом).

Мал. 40. Посадка корабля на мілину

1 - шпур у скелі

Водолаз установлює заряди в тих місцях і таким способом, які йому вказані керівником робіт або підривником. Після встановлення заряду його проводи повинні бути закріплені біля заряду. Установивши заряд, водолаз слідкує, щоб, відходячи від нього, не зачепитися за проводи або детонатор будь-якими частинами свого спорядження та не порушити положення заряду. Після виходу водолаза на поверхню водолаз, що забезпечує, повинен оглянути його та впевнитися, що проводи від заряду або сам заряд не винесло на поверхню.

63. Під час відновлення металевих мостів або розчищення русла річки виникає потреба в роздробленні металевих конструкцій, прогонових конструкцій, які впали, шляхом їх розрізання або роздроблення вибуховим способом. Такий спосіб дозволить поділити конструкції на частини і підняти на поверхню.

64. Перед початком роботи проводиться обслідування об’єкта та складається план робіт. Для з’ясування характеру робіт складаються ескізи окремих вузлів об’єкта з нанесенням на них контурів розрізання або місць установлення зарядів, що передбачають здатність підйому або витягування окремих частин. Намічаються розрізи або місця встановлення зарядів мінімальної довжини та по найменшій товщині металу.

65. Місця, помічені для розрізання, водолаз відчищає від бруду, водоростей та іржі металевою щіткою або скребком. Розрізання проводиться електричним або бензокисневим способом. Щоб було видно місце різання, за можливості зворотний бік необхідно освітлювати. Якщо робота включає різання в усіх напрямках, спочатку виконується різання в напрямку стелі, потім у вертикальному і в нижньому.

66. Розчищення русла річки від прогонової конструкції, що впала, є складною та трудомісткою роботою і вимагає великої обережності водолаза та уважного спостереження за його роботою персоналу, що обслуговує.

Роботи з розчищення русел річок, як правило, проводяться вибуховим способом, електрорізанням, розтаскуванням за допомогою тягачів.

Під час остроплення частин металевої ферми строп заводять навколо поясів ферми або частини її зв’язки. Там, де строп лягає на гострі кути, водолази повинні підкласти під нього дерев’яні подушки (мал. 41). Залежно від обсягу та характеру робіт з розчищення русла один спосіб може доповнюватися іншим.

Мал. 41. Дерев’яні подушки на фермі

67. Поділ затонулих кораблів і суден на частини підривами зарядів ВР проводиться з метою термінового очищення акваторій портів, гаваней і фарватерів, а також у випадках, коли затонулий корабель (судно) не підлягає відновленню або підйом його корпусів цілком неможливий через великі руйнування. Для більшої продуктивності робіт поділ підривами поєднується з підводним електрокисневим різанням. В окремих випадках використовуються кумулятивні заряди. До допоміжних засобів під час розділення належать різання ланцюгами і сталевими канатами, спеціальним дворогим різаком або кліщовим захватом, які застосовуються з плав-кранами достатньої вантажопідйомності (100 т і більше).

68. Роботи з поділу затонулого корабля (судна) на частини підривним способом проводяться в такій послідовності:

водолазне обстеження затонулого корабля і ґрунту навколо корабля;

складання проекту робіт;

визначення та розмітка місць закладання зарядів;

визначення типів, величини зарядів і їх виготовлення;

укладання та закріплення зарядів;

підрив зарядів;

водолазне обстеження і тралення району робіт.

69. Вибір засобів, технологія і послідовність поділу залежать від ряду основних умов, як от: тип, водотоннажність затонулого корабля, положення його на ґрунті та характер пошкодження, наявність вантажу, відстань від гідротехнічних і берегових споруд, особливості району робіт і вантажопідйомність наявних піднімальних засобів.

70. До початку робіт проводиться водолазне обстеження в повному обсязі, як під час проведення суднопідйомних водолазних робіт. До водолазного обстеження варто залучати водолазів-підривників, яким буде доручено виконання подальших робіт. Під час водолазного обстеження більше уваги необхідно звернути на особливості конструкції корабля і його пошкодження, зняття розмірів елементів набору та обшивки корпусу, фундаментів і кріплень головних механізмів, наявність пального, вибухонебезпечних вантажів тощо.

Перед початком робіт з поділу всі виявлені вибухонебезпечні вантажі повинні бути вилучені. Пальне перекачується із затонулого корабля в паливні ємності, а корабельні цистерни заповнюються водою, щоб у них не могли утворюватися вибухонебезпечні газові суміші. У порожніх паливних цистернах відсутність таких сумішей необхідно перевіряти.

Під час виконання підривних робіт з розділення затонулих кораблів, на яких передбачається наявність боєприпасів, необхідно вжити заходів щодо попередження можливої детонації боєприпасів.

71. Акваторія в радіусі 100 м від затонулого корабля повинна бути обстежена, щоб виключити наявність мін, снарядів та інших ВНП.

72. Основним принципом поділу корпусів кораблів і суден підривним способом є перебивання їх конструкцій у напрямку знизу догори, тобто таким чином, коли наступний заряд кріпиться трохи вище розрізу, утвореного після підриву попереднього.

73. Під час поділу корпусу корабля на частини необхідно обрати лінії розрізу мінімальної довжини. Крім того, під час вибору ліній розрізу слід керуватися такими положеннями:

лінії розрізу, як правило, намічаються в площині вантажних люків, вирізів або пробоїн;

місця укладання зарядів і проходження розрізу повинні бути доступні для водолазів;

черговість виконання розрізу повинна забезпечувати безпеку роботи водолазів;

відстань між лініями розрізу проводиться із розрахунку, щоб відокремлювана секція мала у воді масу, рівну 70 - 75 % вантажопідйомності плавкрана;

лінія розрізу повинна мати невеликий нахил або повинна розбиватися уступами, щоб під час підйому уникнути зачеплення відокремлюваної секції за частину, що залишилася;

кожна відокремлювана секція повинна мати поперечні перебирання або інші міцні зв’язки, що не допускають великих деформацій під час підйому або витягування на берег.

74. Якщо корабель (судно) лежить догори  кілем, оброблення  слід починати з бортів і палуби. Днище перебивається в останню чергу.

75. Поділ корпусу корабля (судна) в поздовжньому напрямку виконується від одного краю до іншого або від обох країв до міделя. Поділ наступної секції рекомендується починати тільки після того, як буде прибрана вже відділена секція.

76. Під час виконання робіт з поділу необхідно контролювати стан розрізу. Величина і напрямок розрізу повинні забезпечувати можливість контролю водолазом повноти перебивання всіх частин. Відсутність належного контролю призводить до появи неперебитих перемичок, які складно виявити під час наступних робіт.

77. Під час установлення зарядів ВР водолази повинні за можливості щільніше притискати їх до поверхні конструкцій, що перебиваються. Якщо корпус корабля обріс водоростями і мушлею, місця установки зарядів попередньо очищають.

Форма зарядів залежить від конфігурацій конструкцій, що перебиваються. Способи укладання та кріплення зарядів різні і обираються з урахуванням фактичної обстановки на місці.

78. Під час розрізання бортової обшивки, днища і верхньої палуби заряди необхідно розміщати зовні, оскільки підрив заряду усередині корпусу, як правило, викликає великі руйнування внутрішнього обладнання та ускладнює подальші роботи.

79. Бортову обшивку розрізають подовженими зарядами з тротилових шашок, порошкоподібного тротилу або піроксилінового пороху. Для виконання горизонтального розрізу заряди підвішують на кінцях і притискають їх до обшивки баластом. Укладання зарядів для вертикального розрізу потрібно починати від ґрунту. Заряд прикріплюють до дерев’яної рейки, залишаючи знизу вільний кінець рейки завдовжки близько 0,5 м для заглиблення в ґрунт. Верхній кінець заряду підтискається до борта упором.

Наступний заряд розміщують вище отриманого після вибуху розрізу і також підтискають його за допомогою баласту або горизонтальною рейкою, що закріплюється за край розрізу.

80. Перебивання донних перекриттів під час розділення є найбільш складним. Якщо корабель має подвійне дно з висотою міждонного простору до 1,2 м, розділення його ведуть подовженими зарядами, що укладаються зовні під днище у відмиті з цією метою котловани. Якщо котловани відмити неможливо, заряди укладаються всередині на друге дно. Масу зарядів у цьому випадку необхідно збільшити, щоб одним вибухом перебити обшивку внутрішнього і зовнішнього днищ.

При висоті міждонного простору більше 1,2 м оброблення днища ведуть із середини міждонного простору. Перший подовжений заряд укладається зовні в районі скулової частини обшивки. Під час його підриву утворюється прохід для доступу водолаза всередину. Інші заряди укладаються поетапно на стрингери та міждонні листи відповідно до команд керівника робіт. В останню чергу перебивають кіль.

81. Елементи поздовжнього і поперечного наборів перебивають зосередженими або фігурними зарядами, форма яких приймається залежно від зручності їх кріплення за місцем. Суцільні вали перебивають двома зосередженими зарядами, закріпленими з протилежних сторін з деяким зрушенням один щодо іншого. Пустотілі вали, труби і пілерси перебивають одиночними кільцевими або напівкільцевими зарядами. Заряд повинен охоплювати не менше 2/3 - 3/4 периметра вала.

82. Чергову секцію корабля після від’єднання необхідно забрати, використовуючи для підйому плавкрани або інші вантажопідйомні засоби. Остроплення секцій зазвичай роблять або підведенням піднімальних стропів під днище секції, або заведенням в отвір борту та палуби.

Підкільні стропи заводять способом підрізування, а також шляхом підйому країв секцій корабля. Значно рідше використовують заведення стропів через промиті тунелі.

Для остроплення секцій способом заведення їх в отвори борту, наприклад в ілюмінатори, заводять огинання піднімальних стропів, у які водолаз вставляє металеві болванки, наприклад старі 40-літрові транспортні балони. Піднімальні стропи надіваються на гак плавкрана. Якщо немає отворів, необхідних для остроплення, їх можна пробити кільцевими кумулятивними зарядами або вирізати підводним різанням.

Після обтягування стропів водолаз ще раз перевіряє їхній стан і піднімається на поверхню. Після виходу водолаза дозволяється приступити до підйому остропленої секції. При цьому всі обслуговуючі плавзасоби відводяться на безпечну відстань.

83. Підривний спосіб зняття гребних гвинтів застосовується тоді, коли інші способи не дали результатів. Для зрушення гвинта водолаз закладає заряди попарно на шийку вала між маточиною гвинта і дейдвудною втулкою. Шийку вала під зарядом водолаз обгортає жерстю. Для попередження зісковзування гвинта з конуса гребного вала під час вибуху натискну гайку необхідно відгвинчувати лише на кілька витків. Заряди підривають одночасно, використовуючи електродетонатори або шнур, що детонує.

84. Водолазний пошук вибухонебезпечних предметів бойових частин ракет, мін, торпед, бомб, артилерійських снарядів та інших боєприпасів, озброєння і техніки на акваторіях портів, гаваней і мілководних рейдів проводиться тільки в тих випадках, коли інші способи пошуку застосувати неможливо.

Водолазний пошук ВНП має проводитися у світлий час доби.

85. Для керівництва водолазними спусками з пошуку, підйому і знищення ВНП командир військової частини призначає командира водолазно-пошукової групи з числа водолазних спеціалістів, який відповідає за організацію водолазних спусків відповідно до вимог цієї Інструкції.

86. До водолазних робіт з пошуку, підйому і знищення ВНП допускаються водолази, які мають додаткову кваліфікацію «водолаз-підривник», пройшли спеціальну підготовку зі знання і поводження із зразками ВНП, склали іспити відповідній ВКК, вивчили вимоги цієї Інструкції і допущені наказом командира військової частини.

87. До водолазного пошуку ВНП можуть бути допущені найбільш підготовлені водолази, які не мають додаткової кваліфікації «водолаз-підривник», після проведення з ними занять з безпечного виконання робіт у конкретних умовах і проведення заліків відповідною ВКК.

88. Перед початком робіт командир водолазно-пошукової групи та  відповідні спеціалісти повинні ознайомити водолазів з особливостями акваторії, обстановкою і результатами тралення в районі пошуку, з типами ВНП, поставити завдання і провести ретельний інструктаж щодо заходів безпеки із записом у журнал водолазних робіт.

89. У всіх випадках, коли дозволяє обстановка, виявлені ВНП повинні підриватися на місці без підйому на поверхню.

90. Для водолазного пошуку і обстеження ВНП застосовуються плавзасоби, розмагнічені з усім їх обладнанням і майном, призначеним для проведення робіт. Прийом на борт додаткових вантажів, що мають магнітні властивості, без повторного розмагнічування плавзасобів забороняється.

91. Троси, які застосовуються для остроплення мін, повинні бути виготовлені з немагнітних матеріалів. Необхідно застосовувати такий водолазний міношукач, який не викликає підриву магнітних мін. Під час пошуку мін застосовуються водолазне спорядження та інструмент з металу, який має діамагнітні властивості. Перед початком роботи старший групи повинен особисто впевнитися у відсутності у водолазів, які спускаються під воду, будь-яких предметів з магнітних матеріалів, про що здійснюється запис у журналі водолазних робіт. Дозволяється працювати з телефонами тільки п’єзоелектричної дії або спеціально призначеними для цієї потреби. За відсутності таких телефонів зв’язок проводиться тільки по сигнальному кінцю.

92. Під час пошуку ВНП, спрацьовування яких за висновком відповідних спеціалістів не засновано на принципі зміни магнітного поля, і у разі твердої впевненості у відсутності в районі пошуку магнітних ВНП заходи щодо розмагнічування засобів пошуку не застосовуються.

93. Під час водолазного пошуку застосовуються:

вентильоване водолазне спорядження на глибинах до 60 м в антимагнітному виконанні. Hа водолазному шоломі та всередині нього не має бути сталевих деталей. Забороняється застосовувати спіральні шланги та їх сталеві з’єднання, чавунні вантажі, свинцеві вантажі зі сталевими кільцями, калоші із чавунними підошвами та сталевими шурупами;

універсальне водолазне спорядження з відкритою схемою дихання в антимагнітному виконанні;

водолазне спорядження інженерних військ типу «спорядження легководолазне інженерне» (далі - СЛВІ);

інші види (типи) водолазного спорядження немагнітного виконання.

94. Під час пошуку ВНП для зв’язку водолазів з командиром спуску застосовується телефонна немагнітна водолазна станція типу HВТС-М або інша станція з телефоном п’єзоелектричного типу. Використання на розшукових роботах гідроакустичних водолазних станцій допускається тільки з дозволу командира водолазно-пошукової мінної групи, коли є впевненість, що це не створить вибуху ВНП.

95. Весь інструмент для водолазних робіт повинен мати антимагнітні властивості (лопата для підкопу проходів під стропи - дерев’яна або дюралюмінієва; щуп для пошуку в ґрунті - дюралюмінієвий або дерев’яний з антимагнітним наконечником; якорі і балясини - в антимагнітному виконанні тощо). Як провідники, буйрепи, якірні канати і стропи повинні застосовуватися рослинні або синтетичні троси. Для пом’якшення можливих випадкових ударів об ВНП на водолазні калоші необхідно одягати повстяні бахіли, а на передній вантаж - повстяний фартух.

96. Будь-який виявлений на ґрунті ВНП невідомого походження і стану вважається небезпечним. Якщо є підозра, що боєприпаси можуть вибухнути, їх підривають на місці. Підривний заряд водолаз укладає впритул до боєприпасів. Під час пошуку, знищення та підйому боєприпасів обов’язкова присутність спеціаліста-сапера (спеціаліста-підривника).

97. Водолазні роботи з пошуку ВНП проводяться при хвилюванні моря не більше 3 балів, підйом - при хвилюванні моря не більше 2 балів.

98. Перед спуском під воду командир спуску зобов’язаний:

особисто переконатися в тому, що водолази не мають будь-яких предметів з магнітними властивостями, про що зробити запис у журналі водолазних робіт;

поставити конкретне завдання кожному водолазу та визначити порядок виконання роботи.

99. У разі виявлення ВНП, що має «вуса» або «антену», необхідно дотримуватися особливої обережності, не допускаючи дотику до них сигнального кінця або водолазного шланга. Забороняється відмивати ВНП з «вусами» водою, що подається з гідромонітора, а також доторкатися до «антени» будь-якими предметами.

100. Снаряди і бомби піднімають пеньковим тросом-петлею з одним шлангом (мал. 42), а крупнокаліберні снаряди - за допомогою бугелів, спеціально виготовлених під калібр снаряда (мал. 43). Снаряди і бомби дрібних калібрів піднімають по одному в кошиках або в спеціально виготовлених для цього футлярах з вирізаними та оббитими войлоком гніздами.

Мал. 42. Остроплення авіаційної бомби

Мал. 43. Остроплення крупнокаліберного снаряду

101. Якщо в даному місці боєприпаси підірвати неможливо, їх остроплюють, піднімають на м’якому п’ятитонному понтоні та відводять на інше місце (мал. 44).

Мал. 44. Остроплення донної міни для підйому та буксирування до місця знищення:

1 - шлюпка; 2 - буксирний кінець; 3 - продувний шланг; 4 - м’який понтон; 5 - понтонний строп; 6 - міна; 7 - якір; 8 - сигнальний кінець; 9 - буй

Замиту міну дозволяється розмивати струменем води від мотопомпи під тиском не більше 4 кгс/см-2, понтон продувають компресором або водолазною помпою. Перед продуванням за рим на міні закріплюється буйок, щоб у разі затоплення міни під час транспортування її можна було легко знайти. Остроплену міну буксирують плавзасобом з мінімальною швидкістю. Довжина кінця, що буксирується, повинна бути не менше 250-300 м.

Знайдену торпеду водолаз досліджує, визначає ступінь її занурення в ґрунт та спосіб остроплення, а потім остроплює для підйому. Якщо торпеда лежитьна ґрунті і доступ до підйомного риму вільний, водолаз повинен закріпити на нього підйомний строп скобою. Торпеда, занурена зарядним відділенням у ґрунт, остроплюється за хвостову частину. Для цього спочатку на гвинти торпеди необхідно поставити поданий з поверхні стопор, потім підійти до неї збоку і вибліночним вузлом в обхват закріпити підйомний трос (мал. 45).

Мал. 45. Остроплення торпеди:

1 - хвостова частина; 2 - стопор; 3 - трос

Якщо для підйому торпеди застосовується стальний трос, то кріплення його проводиться скобою. Трос береться «петлею» за хвостову частину торпеди. Піднімають торпеду тільки після того, як водолаз вийшов на поверхню.

102. Під час обстеження та остроплення магнітної міни не дозволяється погойдувати або ворушити її, відвертати болти і розкривати горловини. Підкоп під міну для просмикування стропа треба робити дерев’яною або дюралюмінієвою лопатою. Під час відмивання міни не можна допускати її просідання. Тиск струменя не повинен перевищувати 4 кгс/см-2.

103. Після укладання і закріплення підривного заряду для підриву ВНП водолаз повинен вийти на палубу водолазного катера (піднятися в шлюпку). Перебувати на трапі під час підриву забороняється.

104. Під час робіт з підйому ВНП із затонулих кораблів і суден забороняється:

ударяти по ВНП, що перебувають як в упаковці, так і без неї;

перекантовувати і кидати ящики з ВНП;

відгвинчувати головні або донні бойовики, від’єднувати снаряд від гільзи, розкривати упаковку із зарядами.

105. Водолазний пошук затонулих мін, торпед та інших боєприпасів (об’єктів) залежно від ґрунту дна, прозорості води, швидкості течії та умов освітленості, умов роботи в районі, що обслідується, може виконуватися одним з таких способів:

безпосереднім оглядом ґрунту на річках;

з неконтактним міношукачем;

обходом по ходових кінцях;

оглядом ґрунту з підвісних альтанок;

траленням пеньковим кінцем;

траленням за допомогою ходової відтяжки;

обстеженням ґрунту щупом;

пошуком за допомогою руля, що буксирується.

106. Під час виконання робіт з водолазного пошуку, підйому або знищення ВНП слід керуватися вимогами чинного законодавства.

107. До роботи з механізованим інструментом допускаються водолази, що пройшли відповідне навчання і склали залік ВКК зі знання влаштування та правил безпеки під час робіт з механізованим інструментом (допуск оформлюється наказом командира військової частини (з’єднання), керівника організації на підставі протокола ВКК про складання заліків).

108. Для проведення підводних робіт дозволяється застосовувати механізований інструмент промислового виготовлення, допущений технічною документацією до експлуатації у воді.

109. Перед початком робіт водолаз зобов’язаний особисто оглянути і підготувати механізований інструмент до використання, переконатися в його роботі пробним умиканням на поверхні.

110. Під час роботи у воді необхідно суворо виконувати вимоги інструкції з експлуатації механізованого інструменту.

Умикання приводу механізованого інструменту або зміна частоти його обертання (якщо вони виконуються на поверхні) повинні проводитися тільки за командою (сигналом) водолаза, що працює, або самим водолазом, якщо є місцевий пуск (умикач).

Забороняється працювати механізованим інструментом з погано укріпленим робочим органом або обробляти деталі, тримаючи їх у висячому положенні.

Забороняється змінювати робочий орган (свердла, зубила тощо) на ходу, до повної його зупинки, а також торкатися або брати в руки поступально-обертовий робочий орган.

Під час перерв у роботі і переходів водолаз зобов’язаний умикати подачу повітря, рідини або струму, тримати механізований інструмент робочим органом від себе.

Подавати механізований інструмент, тримаючи його за шланг або електрокабель, забороняється.

111. Підводний пневматичний інструмент повинен мати шланг для відводу відпрацьованого повітря із зони роботи водолаза під водою.

Під час користування пневматичним інструментом забороняється припиняти подачу повітря шляхом перелому шланга або зав’язування вузла.

112. Перед вмиканням різального інструменту (пилок, дискорізів, свердлильних машинок тощо) водолаз повинен переконатися, що шланг, сигнальний кінець та інші частини спорядження вилучені від робочого органу на безпечну відстань.

Під час роботи інструменту водолаз повинен стежити, щоб шланг і сигнальний кінець перебували позаду нього і не мали слабини.

Під час роботи водолаз повинен тримати пневматичний, гідравлічний або електричний інструмент за рукоятку або ручку. Тримати інструмент за захисний кожух, шланг або електрокабель забороняється.

113. Пневматичний інструмент має бути відрегульований. Під час робіт з відбійним і бурильним молотками пуск їх у роботу варто робити тільки після встановлення відбійника (бура) у положення для оброблення об’єкта. Умикати пневматичні молотки без робочого органу або із уставленим, але не притиснутим до робочого місця робочим органом забороняється.

114. Під час роботи з пневматичною або гідравлічною пилкою забороняється тримати пилку за огороджувальний кожух. Пилка повинна втримуватися водолазом тільки за ручки. Умикати пилку можна тільки після того, як водолаз переконався, що його шланг і сигнальний кінець вилучені з ріжучої частини пилки на безпечну відстань. У разі заїдання пилки під час різання необхідно вимкнути пилку і тільки після цього вийняти ріжучу частину пилки з предмета, що ріжеться.

115. Під час робіт зі свердлильною машиною забороняється видаляти стружку до повної зупинки машини. Перед умиканням свердлильної машини необхідно переконатися, що шланг і сигнальний кінець перебувають осторонь. У разі заїдання свердла машину треба зупинити, вийняти свердло з отвору та прочистити отвір.

116. З появою несправностей у механізованому інструменті водолаз повинен негайно припинити роботу, вимкнути інструмент і подати його на поверхню.

У разі припинення подачі повітря, електроенергії або перерв у роботі водолаз також повинен вимикати механізований інструмент.

Під час використання механізованого інструменту з електричним приводом необхідно запобігати ураженню водолазів електричним струмом.

117. Розробка ґрунту під водою проводиться під час обладнання переправ, будівництва і відновлення мостів, відмивання пролітних будов, що впали у воду, та інших мостових конструкцій з метою їх подальшого роздроблення і витягування на поверхню, вирівнювання дна під мостові опори, забирання розрихленого ґрунту з води під час обладнання з’їздів (виїздів) для десантно-переправних засобів та техніки, яка переправляється по дну, тощо.

118. За наявності течії розробка ґрунту водолазами проводиться за допомогою ґрунторозмивних стволів, гідропультів, а в разі їх відсутності з цією метою використовують пожежні стволи. Розробка як незв’язних ґрунтів, так і щільних глин можлива способом розмиву. За відсутності течії розробка ґрунту ведеться за допомогою ґрунтовідсмоктувальних засобів, водоструменевих та пневматичних ґрунтососів. Ґрунтососи застосовуються тільки для незв’язних ґрунтів (слабких мулистих, піщаних та гравійних).

119. Пневматичні ґрунтососи застосовуються на глибині більше 5 м, а водоструменеві глибиною не обмежені. Під час робіт у стиснутих умовах за наявності щільних ґрунтів та течії застосовується комбінований спосіб розробки ґрунту. Розробка проводиться за допомогою ґрунторозробних засобів, а відсмоктування - за допомогою ґрунтососів (мал. 46).

Мал. 46. Ґрунторозмивні стволи:

а) безреактивний; б) простий;
1 - шланг; 2 - корпус; 3 - зворотний струмінь; 4 - насадка; 5 - прямий струмінь; 6 - баласт; 7 - кінець, що кріпиться

120. Спустившись на ґрунт, водолаз бере ходовий кінець та виходить до місця виконання роботи. Перед початком ґрунторозмивних робіт водолаз повинен оглянути ділянку для розмиву, визначити напрямок подачі струменя, що розмиває, заміряти відстань до найближчого орієнтира, установити ґрунторозмивний ствол (у випадку застосування реактивного ствола встановити тягар вагою 25 - 30 кг зі штертом завдовжки 2-3 м для усунення реактивної сили). Виконавши підготовчі роботи, водолаз подає команду на подачу води. Початковий напір води, який подається, не повинен перевищувати 6 ат, потім за вимогою водолаза його поступово збільшують до максимального.

Розмиваючи ґрунт, водолаз не повинен допускати заломів шланга при пересуванні під час роботи.

Ґрунт, який злежався, та в’язка глина розрізаються напірним струменем на окремі глиби, які потім видаляються за межі робочої ділянки.

Періодично водолаз оглядає ділянку, що розробляється, а за відсутності видимості робить це на дотик.

Працюючи з ґрунтонасосом, водолаз повинен дотримуватися такого ж порядку роботи. Ґрунтонасос утримується за ручки та в міру підсосу ґрунту переміщається в сторони. Робота ґрунтонасоса вважається нормальною, якщо він злегка здригається, заглиблюючись у ґрунт.

Під час роботи з пневматичним ґрунтососом водолаз повинен утримувати його під нахилом, не допускаючи горизонтального положення.

Після того, як водолаз відпрацює відведений йому час роботи, моторист зупиняє мотопомпу. Водолаз залишає ґрунторозмивний ствол, по ходовому кінцю підходить до баласту спускового кінця та піднімається на поверхню.

121. Після виходу водолаза на поверхню замість нього спускається водолаз, що працюватиме в другу зміну. Перша зміна міняється номерами в обслуговуванні (водолаз, що страхував, стає водолазом, що працюватиме, а водолаз, що працював, виконує обов’язки того, що забезпечує).

Відмивши фільтр-насос водолаз підчіплює ланцюг від кран-балки до насоса і виходить на поверхню. Робочий персонал водозабірної станції за допомогою кран-балки піднімає фільтр-насос на поверхню для обслуговування або заміни.

122. До роботи з інструментом вибухової дії допускаються водолази, що пройшли відповідне навчання і склали  залік ВКК зі знання влаштування та правил безпеки під час роботи з інструментом вибухової дії (допуск оформлюється наказом командира військової частини (з’єднання), керівника організації на підставі протокола ВКК про складання заліків).

123. Під час роботи з інструментом вибухової дії слід поводитися з ним, як з вогнепальною зброєю. Інструмент вибухової дії - підводний діркопробивний пістолет (далі - ПДП), що використовує енергію порохових газів. Експлуатація ПДП складається із заряджанням стовбура шпилькою або пробійником, здійснення пострілу, розрядження і чищення пістолета відповідно до інструкції з експлуатації.

124. Під час роботи з інструментом вибухової дії необхідно дотримуватися таких заходів безпеки:

інструмент повинен застосовуватися на глибинах, що не перевищують зазначених в експлуатаційній інструкції;

перед застосуванням інструменту необхідно переконатися у відсутності боєзапасу, пального та вибухової суміші з протилежного боку борту або обшивки корпусу, що пробивається, а також у відсутності людей;

не застосовувати несправний інструмент;

заряджати стволи тільки на поверхні і подавати їх у зарядженому стані в кошику (цебрі тощо);

подавати стволи на кінці забороняється;

заряджений ствол брати тільки збоку і вставляти в корпус пістолета, не натискаючи на запобіжник. Брати ствол під час заряджання за торець забороняється;

не натискати на запобіжник до установки пістолета на місце пострілу;

під час забивання шпильок не користуватися зарядом більш сильним, ніж це необхідно для даної товщини листа (щоб уникнути проскакування шпильок наскрізь через лист);

у момент пострілу пістолет необхідно тримати перпендикулярно до листа, що пробивається (щоб уникнути рикошету);

під час пересування пістолет не направляти стволом убік інших водолазів і до себе;

у разі осічки витримати час, передбачений інструкцією, після чого подати ствол пістолета на поверхню для перезарядження;

не нахилятися над пістолетом.

125. До виконання електрозварювальних робіт під водою допускаються водолази, що пройшли відповідне навчання і отримали кваліфікацію «водолаз-зварювальник» відповідно до вимог «Тимчасового положення про порядок проведення навчання і перевірки знань з питань охорони праці та Переліку робіт з підвищеною небезпекою», введеного в дію Держнаглядом охорони праці України від 26 січня 2005 року № 15 (допуск оформлюється наказом командира військової частини (з’єднання), керівника організації на підставі протокола ВКК про складання заліків).

126. Водолазами можуть виконуватися такі види підводних електрозварювальних робіт: ручне електродугове зварювання покритими електродами, напівавтоматичне та автоматичне зварювання електродним дротом, а також ручне і напівавтоматичне електрокисневе, електродугове, екзотермічне та плазмове різання.

127. Для виконання робіт зі зварювання та різання металу під водою електродуговим способом водолазна станція повинна мати у своєму складі не менше чотирьох водолазів. Один з водолазів призначається для стеження за показаннями електровимірювальних приладів і здійснення за командою працюючого водолаза вмикання та вимикання підводного зварювального ланцюга, а також для стеження за показаннями манометрів кисневого редуктора, регулювання подачі кисню і підготовки електродів.

128. Під час виконання електрозварювальних робіт напівавтоматами або різання металу електрокисневим способом повинен додатково призначатися водолаз, що зобов’язаний регулювати силу струму, подачу зварювального дроту, а також стежити за показаннями манометрів кисневих балонів і регулювати тиск кисню.

129. У разі виконання плазмового різання повинен залучатися спеціаліст з електроустаткування, що пройшов спеціальну підготовку.

130. Водолази, призначені для виконання і забезпечення підводних електрозварювальних робіт, повинні знати і точно виконувати вимоги цієї Інструкції, а також правила безпечної експлуатації і технічного обслуговування підводного електрозварювального обладнання і джерел зварювального струму, викладені в інструкціях заводу-розробника, та надавати першу медичну допомогу потерпілому в разі ураження електричним струмом.

131. Кожна зварювальна водолазна станція, крім основного обладнання для підводного зварювання і різання, повинна бути укомплектована додатковими інструментами: щітками, шкребками, молотками (для підготовки металу до зварювання і різання), зубилами, кувалдами (для підготовки латок), приладами для вимірювання і зняття шаблонів з пробоїн, приладами для підтискання латок, а також спеціальними альтанками для робіт біля борту і під корпусом корабля.

132. На робочому місці водолаза під водою мають знаходитись такі допоміжні інструменти:

ручник (сікач) для підрублювання окалини і видалення шлаків;

зубило, крейцмейсель і молоток для очищення наплавленого металу від бризів і вирубки браку;

дві сталеві щітки (торцева і плоска) для очищення місця під зварювання і видалення шлаків з наплавленого металу;

щуп для перевірки щільності підгонки деталі або листа, що приварюється до основної конструкції.

133. Комплекти обладнання, інструментів і приладів для   підводного зварювання і різання повинні зберігатися на штатному місці в стані постійної готовності до виконання робіт.

134. На аварійних кораблях і кораблях, що перебувають у морі, дозвіл  на проведення  електрозварювальних робіт під водою дає командир катера (корабля) (представник судновласника).

135. Перед початком робіт повинна бути зроблена перевірка справності електрозварювального обладнання і надійності заземлення його корпусів, а також зібраний та перевірений у дії підводний зварювальний ланцюг.

136. Підводний зварювальний ланцюг має бути обов’язково двопровідним. Зворотний провід, що з’єднує виріб із джерелом зварювального струму, приєднується до виробу за допомогою механічних затискачів або струбцин. Використання корпусу корабля або води як зворотного проводу забороняється.

137. Кабельна лінія підводного зварювального ланцюга виконується штатним зварювальним кабелем з мідними жилами і гумовою ізоляцією в захисній оболонці (шланг). Забороняється використовувати для виконання робіт під водою зварювальні кабелі, що мають ушкодження шлангової оболонки.

138. Під час збирання підводного зварювального ланцюга на кораблі забезпечуються герметичність і надійна електрична ізоляція місця приєднання штатного зварювального кабелю до кабелю підводного електродотримача.

139. Для виконання підводних електрозварювальних робіт повинен застосовуватися постійний прямий струм.

Під час проведення під водою електрозварювальних робіт як джерела зварювального струму повинні використовуватися джерела живлення, що спеціально для цього призначені і відповідають вимогам чинних стандартів.

Застосування змінного струму частотою 50 Гц для зварювання і різання під водою допускається тільки з дозволу керівника водолазних робіт (у разі боротьби за живучість корабля, порятунку життя людей).

140. Напруга холостого ходу джерел зварювального струму не повинна перевищувати 110 В. В установках для підводного плазмового різання допускається застосування джерел живлення з напругою 180 В.

Електрозварювальні роботи під водою дозволяється виконувати в таких водолазних спорядженнях, оснащених телефонним зв’язком:

вентильоване;

універсального типу;

регенеративне.

141. На обоймі переднього ілюмінатора водолазного шолома або маски гідрокомбінезона закріплюється відкидне пристосування з установленим у ньому світлофільтром для захисту очей водолаза-зварювальника від світлового випромінювання зварювальної дуги.

142. У водолазній сорочці (гідрокомбінезоні), що має зношені або потерті місця, де відстали латки, є інші дефекти, здатні призвести до порушення герметичності, проводити електрозварювальні роботи забороняється.

143. Спуск водолазів до місця підводного зварювання і різання здійснюється по спусковому (ходовому) кінцю, на водолазній альтанці або на платформі водолазного дзвона. Використовувати для спуску і підйому водолаза зварювальний кабель або напрямний кінець зварювального обладнання забороняється.

144. Підводні електрозварювальні роботи виконуються із ґрунту або з міцно закріпленої альтанки. Проводити зварювання або різання під корпусом корабля із застосуванням підкільного кінця забороняється. Місце робіт повинно мати достатнє підводне освітлення. Для кращої видимості світильник бажано розташовувати за спиною водолаза вище правого плеча.

145. Проведення підводних електрозварювальних робіт без прямого двостороннього телефонного зв’язку з водолазом-зварювальником забороняється.

У разі втрати зв’язку з водолазом, що перебуває під водою, електричний струм  негайно вимикається до відновлення надійного двостороннього зв’язку.

146. Умикати та вимикати струм між електродом і виробом, що зварюється (ріжеться), можна тільки за командою водолаза, який виконує зварювання (різання) під водою. З цією метою у зварювальному ланцюзі повинен бути встановлений рубильник закритого типу, що знаходиться у приміщенні водолазного поста (поста керування спуском), стаціонарно закріплюється на зварювальному щиті в безпосередній близькості від пульта зв’язку з водолазом. На цьому самому щиті повинні бути встановлені також амперметр і вольтметр, увімкнені у зварювальний ланцюг, що йде до водолаза-зварника.

Водолаз, призначений забезпечувати зв’язок із працюючим під водою водолазом-зварювальником, повинен, умикаючи або вимикаючи струм, стежити за показаннями електровимірювальних приладів, увімкнених у зварювальний ланцюг.

147. Водолаз-зварювальник, що виконує роботи під водою, після одержання по телефону підтвердження про те, що струм увімкнений, з метою запобігання ураженню електричним струмом повинен завжди займати таке положення, за якого унеможливлюється його перебування між торцем електрода та об’єктом робіт, до якого приєднаний зворотний провід від джерела зварювального струму.

148. У процесі виконання зварювання і різання під водою водолаз-зварювальник повинен тримати електродотримач або різак таким чином, щоб не торкнутися ними металевих частин свого спорядження.

149. У разі потреби відвести електродотримач або різак від об’єкта робіт водолаз-зварник зобов’язаний спочатку подати по телефону команду про вимкнення струму і тільки після одержання підтвердження про те, що струм вимкнений, проводити необхідні дії з електродотримачем або різаком.

150. Зміна електродів під водою здійснюється тільки після вимкнення струму, одержання підтвердження по телефону, що струм вимкнений, а також після того, як водолаз переконається у відсутності іскри під час торкання недогарком електрода до виробу, що зварюється (ріжеться).

151. Під час умикання струму категорично забороняється торкатися електрода рукою, класти електродотримач з електродом або різак на ґрунт, альтанку, об’єкт зварювання (різання).

152. У випадку приварювання електрода до виробу, що зварюється (ріжеться), водолаз-зварювальник зобов’язаний подати команду на вимкнення струму і після одержання підтвердження, що струм вимкнений, відірвати електрод, що приварився, вручну або за допомогою зубила, а місце приварювання електрода повторно заварити (розрізати).

153. Різання металу під водою, якщо це не загрожує водолазові обвалом ґрунту або вантажу, повинно виконуватися спочатку у важкодоступних місцях. Різання в легкодоступних і вільних місцях здійснюється в останню чергу.

154. Перед виконанням підводних електрозварювальних робіт у відсіках затонулих кораблів і суден необхідно перевірити склад повітря на вибухонебезпечність, а також відсутність у відсіках вибухонебезпечних рідин або матеріалів, що горять.

Для перевірки складу повітря водолаз заводить у відсік кінець шланга, по якому на поверхні береться повітря на аналіз.

155. Під час електрорізання всередині затоплених відсіків за можливості необхідно періодично вентилювати повітрям газові подушки, які створюються під стелею. Перед заварюванням тріщин на паливних цистернах або трубопроводах необхідно видалити з них паливо і заповнити їх водою. За підготовку паливних цистерн і систем до цих робіт відповідає командир корабля. Командир спуску зобов’язаний переконатися в заповненні водою цистерн (трубопроводів), де будуть виконуватися електрозварювальні роботи.

За наявності в цистерні (трубопроводі) пального та газу зварювання і різання забороняються.

Різання або зварювання на ємності або трубопроводі, що перебуває під тиском, забороняється.

156. Під час прорізування отворів у перегородках, бортах або палубах корабля за можливості попередньо з’ясовується вміст суміжних відсіків, щоб уникнути вибухів газів, що накопичилися там, або боєприпасів.

У разі коли є небезпека вибуху танкера і відсіків наливних суден, бункери, цистерни та інші ємності, де ведуться роботи, можуть заповнюватися інертними газами, водою тощо.

157. Застосування електрокисневого способу різання в напівзатоплених ємностях і відсіках забороняється.

158. Під час проведення водолазних робіт із застосуванням плазмового різання слід вжити додаткових заходів щодо електробезпечності водолаза:

роботи повинні виконуватися у водолазному спорядженні із шоломом, що має спеціальне електроізоляційне покриття або виготовлений із діелектричного матеріалу;

на голову водолаза має бути надітий м’який ізолюючий (поролоновий) підшоломник.

159. У разі повідомлення від водолаза-зварювальника, що він відчуває хоча б найменші ознаки проходження електричного струму через його тіло, треба негайно вимкнути струм, підняти водолаза на поверхню та усунути причини, що викликали проходження струму через тіло водолаза.

160. У разі пошкодження сорочки (гідрокомбінезона) або шолома в процесі виконання робіт під водою і потрапляння води всередину водолазного спорядження необхідно негайно вимкнути електричний струм, підняти водолаза на поверхню і замінити пошкоджену частину спорядження.

161. У випадку ураження водолаза-зварника електричним струмом необхідно негайно підняти його на поверхню, швидко зняти з нього спорядження (за потреби розрізати водолазну сорочку або гідрокомбінезон) і до приходу лікаря-терапевта надати потерпілому першу медичну допомогу.

162. Інженерна розвідка водних перешкод з метою обладнання на них десантних, поромних та мостових переправ проводиться інженерно-розвідувальними дозорами (далі - ІРД), які включаються до складу загальновійськової розвідки або діють самостійно.

163. Для перевірки водних перешкод щодо наявності підводних загороджень та уточнення стану дна до складу ІРД включаються сапери-розвідники для ведення розвідки на глибині до 1,5 м, а на глибину більше 1,5 м та в умовах бойової обстановки, коли розвідка з поверхні води неможлива, - водолази-розвідники.

Перевірка берегів та прибережних ділянок дна водної перешкоди щодо наявності загороджень водолазно-розвідувальним дозором виконується двома способами.

164. Перший спосіб перевірки (мал. 47а): водолаз-розвідник, який працює з міношукачем, робить човникові рухи, рухаючись від зрізу води до фарватеру на глибину 1,8-2 м та назад. Команди про напрямок руху подаються по сигнальному кінцю водолазом, що забезпечує. Міни, які будуть знайдені водолазом, відмічаються буйками.

Перший спосіб застосовується у випадках, коли:

необхідно швидко забезпечити переправу плаваючих засобів;

уклін дна прибережних ділянок такий, що глибина 1,8-2 м починається на відстані не більше 20 м від зрізу води.

а)

24 м

б)

24 м

Мал. 47.Схема розвідки прибережної ділянки річки на наявність мін:

а - розвідка від зрізу річки до фарватеру; б - розвідка паралельно зрізу води;  1 - створні віхи межі ділянки; 2 - буйки, які визначають межі ділянки; 3 - водолаз-розвідник з міношукачем; 4 - сигнальний кінець; 5 - водолаз, що забезпечує; 6 - зріз води;  7 - напрямок руху водолаза-розвідника

165. Другий спосіб перевірки (мал. 47б): розвідка організовується в такій самій послідовності, як під час першого способу, з тією тільки різницею, що водолаз-розвідник рухається паралельно зрізу води, починаючи пошук мін з берега.

166. Результати розвідки в разі виявлення загороджень терміново доповідають командиру ІРД, залежно від рішення якого ІРД або продовжує роботу, або приступає до розвідки нової ділянки водної перешкоди. Розвідка водних перешкод для обладнання переправ проводиться з плавзасобів або з підводного положення.

167. Дії розвідувально-водолазного відділення з використанням плавзасобу для організації і проведення розвідки переправ та переправи танків під водою організовують таким чином: старший групи обирає місце розвідки за зовнішніми ознаками та попередніми розвідувальними даними або за картою і дає команду про початок розвідки.

Номери 2 - 4 проводять робочу перевірку водолазного спорядження. Номери 5 та 6 допомагають їм, а надалі забезпечують їх роботу під водою. Коли номери 2 та 5, що забезпечують, готові, вони приступають до розвідки прибережної ділянки річки на глибину до 2 м одним із способів, показаних на малюнку 48. Номер 7 приступає до розвідки берегової смуги річки.

Номери 1, 3, 4, 6, 8 - 11 сідають на плавзасіб і переправляються на протилежний берег, де номери 3, 6 та 8 діють аналогічно номерам 2, 5, 7.

Номери 1 та 9 визначають ширину водної перешкоди, характер ґрунту, швидкість течії, глибину водної перешкоди та інші дані щодо характеру водної перешкоди. Водолаз що страхує (номер 4), також може обстежити водну перешкоду або характер перепон, які були визначені за допомогою ехолота типу ІРЕЛ (або ехолота іншої модифікації).

Після закінчення розвідки прибережної частини річки на наявність мін та загороджень водолаз-розвідник (номер 2), використовуючи ручний пенетрометр, визначає прохідність дна на цих глибинах, після чого сапер-розвідник (номер 7), використовуючи гирьовий ударник та водолазний кренометр-кутомір, визначає прохідність вихідного берега та його уклін. Одночасно з водолазом-розвідником (номер 2) сапери-розвідники (номери 8, 9) перевіряють ступінь зараженості місця обладнання переправи, після чого приступають до знешкодження виявлених мін або перешкод під водою вибуховим електричним способом та позначають створи.

Після закінчення розвідки водної перешкоди командир ІРД заповнює картку інженерної розвідки (мал. 48). У разі виявлення загороджень водолази-розвідники та сапери-розвідники негайно доповідають командиру ІРД і відповідно до прийнятого рішення проводять розвідку нової ділянки водної перешкоди.

168. Склад та матеріальне забезпечення ІРД під час проведення інженерної розвідки водних перешкод з метою обладнання на них десантних, поромних та мостових переправ визначається окремо відповідно до конкретної задачі, яка стоїть перед ІРД.

169. На розвідку однієї траси для переправи танків під водою необхідно до однієї години. За наявності та використання спецмашин склад ІРД буде іншим. У цьому випадку потреби в призначенні спеціальних засобів немає, спрощуються способи дій та значно скорочується час для ведення розвідки.

170. Під час розвідки річки без засобів пересування, коли неможливо провести розвідку із застосуванням плавзасобів у разі зіткнення з противником (мал. 49), по лівій та правій межі ділянки, де проводиться розвідка, прокладаються ходові кінці з мітками з матеріалу (відмітками) через кожні 5 м.

Командир відділення та водолази-розвідники (номери 1 - 4) з’єднуються між собою з’єднувальним кінцем з інтервалом 10 м і рухаються до водної перешкоди. Занурившись на глибину 1,2 - 2 м, водолази зупиняються та перевіряють своє спорядження на герметичність, працездатність приладів розвідки і надійність зв’язку з берегом.

Командир відділення закріплює з’єднувальні кінці до ходових тросів. Потім за командою командира відділення всі водолази-розвідники починають рух у  заданому  напрямку, оглядаючи та перевіряючи кожний свою смугу міношукачем або металевим щупом.

У місцях відміток на ходових кінцях командир відділення та кінцевий водолаз (номер 4) зупиняються і подають установлений сигнал ударами металевих предметів, за яким водолази проводять замір глибини глибиноміром та записують дані в підводний водолазний планшет, а номери 2 та 3, крім того, визначають щільність ґрунту динамічним щільноміром.

При підході до протилежного берега на глибину 1,5 - 2 м усі водолази пересуваються по з’єднувальному кінцю на 5 м у бік течії та проводять розвідку в протилежному напрямку у вищезазначеній послідовності. Водолази номер 5 (водолаз, що страхує),7 та 8 займають оборону і спостерігають за противником, водолаз номер 6 підтримує зв’язок.

171. У тилу противника організація розвідки водної перешкоди для переправи танків під водою (мал. 50) проводиться в такій послідовності:

намічається напрямок руху водолазів та проводиться розвідка берега на наявність мінно-вибухових загороджень. Перша зміна водолазів-розвідників (номери 1, 2) за допомогою другої зміни (номери 3, 4) готується до спуску.

З’єднавшись між собою кінцем завдовжки 2 - 3 м, потай підходять до місця занурення, проводять перевірку водолазного спорядження на герметичність та виходять на намічену трасу, позначаючи своє  місцезнаходження буйком.

Момент їх виходу під водою на трасу сповіщається командиром відділення умовним сигналом (ударом по балону у воді). За цим сигналом водолаз-розвідник (номер 1) (старший) зупиняється, перевіряє видимість азимутної шкали під водою, визначає напрямок руху та, упевнившись у можливості подальшого продовження руху за компасом, заміряє і записує через кожні 5 м руху глибину на трасі, що розвідується.

Мал. 48. Картка інженерної розвідки переправи танків під водою

Мал. 49. Схема розвідки траси руху танків групою водолазів-розвідників:

№ 1 - командир розвідувальної групи; № 2, 3, 4, 5 - водолази-розвідники; № 6 - телефоніст; № 7, 8 - спостерігачі;
1 - заанкерний ходовий трос; 2 - з’єднувальний кінець; 3 - телефонний кабель

Водолаз-розвідник (номер 2), рухаючись за номером 1, визначає прохідність дна водної перешкоди та шляхом огляду перевіряє наявність загороджень і перешкод (ями, каміння, великі корені тощо).

У момент досягнення протилежного берега водолаз-розвідник (номер 1) подає встановлений сигнал (уночі - ліхтарем) для виявлення спостерігачем місця виходу з вихідного берега. На протилежному березі визначається крутизна та прохідність берегової частини.

У разі наявності на протилежному березі противника водолази-розвідники, підійшовши до берега на глибину 1,5 - 2 м, спускаються вниз за течією на 20 - 30 м та, узявши зворотний азимут, повертаються до вихідного берега за новим напрямком.

Водолази-розвідники (номери 3, 4) обирають місце, з якого добре видно ділянку водної перешкоди, що розвідується, маскуються та ведуть спостереження за поверхнею води і противником.

Водолаз-розвідник (номер 4) за допомогою далекоміра визначає ширину водної перешкоди, а номер 3, одержавши сигнал від номерів 1, 2 про вихід на протилежний берег, визначає істинний азимут напрямку.

У разі використання водолазами-розвідниками засобів пересування під водою необхідно враховувати знесення. З цією метою залежно від швидкості течії та швидкості засобу пересування обирається кут випередження. Рух проводиться біля дна водної перешкоди із зупинками для проведення замірів та записування результатів розвідки.

Водолаз-розвідник (номер 1) визначає глибину річки, а номер  2 - прохідність дна.

У момент досягнення протилежного берега засіб пересування зупиняється та закріплюється у воді, а водолази ведуть розвідку берега та прибережної частини. Для більш точного визначення профілю дна річки необхідно зробити 2 - 3 проходи впоперек річки на протилежний берег та назад.

Одержані водолазами-розвідниками дані обробляються командиром розвідувальної групи, місце переправи прив’язується до орієнтирів на карті.

Мал. 50. Організація розвідки з виходом водолазів-розвідників на протилежний берег:

№ 1, № 2 - водолази-розвідники першої зміни; № 3, № 4 - водолази-розвідники другої зміни; № 5 - розвідник для охорони та зв’язку

172. Безпосередньо контроль за виконанням вимог цієї Інструкції здійснюють штатні водолазні спеціалісти.

За відсутності штатних водолазних спеціалістів контроль за виконанням цієї Інструкції покладається щорічно наказом командира організації на особу, що має водолазну кваліфікацію та склала іспит ВКК на допуск до керівництва водолазними спусками.

4. Організація контролю за дотриманням вимог заходів безпеки праці під час виконання водолазних спусків та робіт

1. Контроль за станом підготовки водолазів, виконання вимог цієї Інструкції, інших керівних нормативних документів із забезпечення безпеки проведення водолазних спусків і робіт здійснюється:

начальником служби водолазного забезпечення НГУ;

керівниками (заступниками) військових частин (з’єднань), що виконують водолазні спуски і роботи;

керівником водолазних робіт (під час виконання спусків і робіт);

службами охорони праці НГУ або МВС України.

2. Медичне забезпечення водолазів здійснюють штатні лікарі-терапевти згідно з вимогами цієї Інструкції.

За відсутності на катері (кораблі) і в підрозділі НГУ штатного лікаря-терапевта ці обов’язки наказом командира військової частини щороку покладаються на іншу особу з числа медичного персоналу, що допущена ВКК до медичного забезпечення водолазних спусків і робіт.

3. Особи, зазначені в пункті 1 цієї глави, зобов’язані здійснювати перевірки кораблів і підрозділів НГУ з питань підготовки водолазного складу.

Результати перевірок записуються до журналу водолазних робіт та вахтового журналу корабля із зазначенням строків усунення виявлених недоліків і доповідаються командиру корабля або підрозділу.

Особа, що здійснює перевірку, зобов’язана заборонити водолазні спуски за наявності недоліків щодо їх організації, утримання водолазної техніки та в разі незадовільних знань водолазів відповідно до вимог щодо присвоєння водолазної кваліфікації.

4. Контроль за безпекою водолазних спусків і робіт покладається на командира корабля або підрозділу, що використовує ці станції (водолазів).

5. Командири, що мають у своєму підпорядкуванні водолазів, відповідають за:

готовність командирів (капітанів) і їх старших помічників до керівництва водолазними роботами, а відповідних спеціалістів підрозділу - до керівництва водолазними спусками та їх медичним забезпеченням;

укомплектованість підрозділу водолазною технікою та майном відповідно до норм постачання, їх стан і готовність до використання;

обладнання, утримання полігонів підготовки і тренування водолазів;

готовність водолазів до виконання водолазних робіт та надання допомоги аварійному водолазу;

виконання чинних норм готовності, щорічних нормо-годин роботи під водою (кількості спусків) водолазів і операторів твердих водолазних пристроїв;

дотримання вимог цієї Інструкції, правильну організацію та безпеку проведення водолазних спусків і робіт.

6. Контроль за своєчасним технічним оглядом об’єктів водолазної техніки, технічною справністю та метрологічною готовністю засобів виміру покладається наказом по кораблю або підрозділу на інженерно-технічний персонал.

7. За загальну організацію та забезпечення безпеки відповідно до вимог цієї Інструкції в процесі виконання водолазних робіт відповідає керівник водолазних робіт.

8. За дотримання вимог цієї Інструкції, інших документів щодо забезпечення безпеки водолазних спусків і робіт під час водолазного спуску відповідає командир спуску.

5. Контроль і перевірка водолазної підготовки у НГУ

1. Контроль і перевірка водолазної підготовки в НГУ покладається на службу водолазного забезпечення НГУ (далі - НСВЗ НГУ).

Контроль за станом водолазної підготовки на кораблях в організаціях НГУ покладається на водолазних спеціалістів, заступників командирів кораблів і військових частин НГУ.

2. Усі кораблі і військові частини НГУ, що мають водолазів, повинні регулярно перевірятися з питань водолазної підготовки.

Складання заліків і перевірка відповідності кваліфікаційним вимогам водолазного складу (військовослужбовців, працівників НГУ, які мають водолазну кваліфікацію) проводиться відповідними ВКК щорічно згідно  з  вимогами  цієї  Інструкції.

3. Складання заліків з керівництва водолазними роботами проводитися щорічно посадовими особами НГУ - ЦВКК Головного управління НГУ.

Перевірка водолазної підготовки на кораблях і у військових частинах НГУ проводиться відповідно до планів бойової підготовки, але не рідше:

одного разу на рік - НСВЗ НГУ;

одного разу на півроку та перед кожним виходом корабля в море - водолазними спеціалістами.

4. План-графік перевірок водолазної підготовки складається на кораблях і у військових частинах НГУ на навчальний рік, погоджується з НСВЗ НГУ та затверджується відповідними командирами.

Під час перевірки водолазної підготовки на кораблях, у військових частинах НГУ за рішенням керівника перевірки можливе проведення навчань з організації водолазних спусків, надання допомоги аварійному водолазу з практичним спуском водолазів під воду.

5. Результати перевірки водолазної підготовки, висновки щодо готовності кораблів (підрозділів) до проведення водолазних спусків записуються в журнал водолазних робіт та в журнал бойової підготовки корабля (підрозділу), а на кораблях другого рангу і вище - в журнал бойової підготовки військової частини та оформляються відповідним актом.

Результати перевірки водолазної підготовки доповідаються:

спеціалістами служби водолазного забезпечення НГУ - командиру військової частини, яка підлягала перевірці, начальником управління спеціальних операцій НГУ;

спеціалістами військової частини (з’єднання) НГУ - командиру корабля і підрозділу НГУ.

У всіх випадках виявлені недоліки та зауваження повинні бути доведені до тих, хто перевірявся, із встановленням строків їх усунення.

За наявності порушень або недоліків, що впливають на безпеку проведення водолазних спусків, керівник перевірки (спеціаліст, який здійснює перевірку) зобов’язаний заборонити водолазні спуски, про що зробити запис у журналах водолазних робіт та бойової підготовки (де вони не передбачені - у вахтовому журналі) і повідомити про це відповідного командира (начальника).

Дозвіл на проведення водолазних спусків після усунення виявлених недоліків надається особою, яка заборонила спуски, або його начальником.

Кораблям із несправним водолазним спорядженням та обладнанням, непідготовленими водолазами, низькою організацією водолазних спусків вихід у море забороняється.

6. На кораблях проводиться перевірка укомплектованості водолазами і виконання ними встановлених щорічних нормо-годин роботи під водою (кількості спусків під воду):

укомплектованість особовим складом водолазів згідно із штатно-посадовою книгою; перевірка наявності водолазів;

виконання водолазами встановлених обов’язкових щорічних нормо-годин роботи під водою (кількість спусків) відповідно до присвоєних кваліфікацій;

у відповідного водолазного складу виконання встановлених обов’язкових щорічних нормо-годин роботи під водою (кількості спусків) за додатковими водолазними кваліфікаціями.

7. Перевірка виконання встановлених норм готовності водолазів за глибинами здійснюється для кораблів, обладнаних глибоководним водолазним комплексом.

Перевірка укомплектованості водолазною технікою і майном відповідно до норм постачання здійснюється за обліковими документами наявності водолазної техніки і майна, звіряється з нормами постачання.

8. Водолазне спорядження і обладнання, що зберігаються на водолазному посту, повинні бути укомплектовані, справні і готові до роботи. Несправне водолазне спорядження та обладнання повинні зберігатися окремо від справних і мати маркування «НЕСПРАВНЕ».

9. Аварійні випадки з водолазами підлягають розслідуванню, обліку та аналізу з метою всебічного вивчення обставин і причин їх виникнення, аналізу недоліків і здійснення заходів щодо їх подальшого запобігання.

6. Дезінфекція водолазного спорядження та засобів забезпечення водолазних спусків

1. Дезінфекція водолазного спорядження та засобів забезпечення водолазних спусків здійснюється з метою попередження інфекційних і шкірних захворювань у водолазів, а також для видалення забруднень у таких випадках:

після одержання зі складів або з інших підприємств, організацій перед використанням;

після щорічної повної перевірки;

у разі забруднення і після ремонту в процесі експлуатації;

з появою інфекційних захворювань у водолазів, що користувалися спорядженням;

перед кожним спуском під воду.

2. Для дезінфекції водолазного спорядження, засобів забезпечення водолазних спусків використовується етиловий ректифікований спирт.

3. Вузли та деталі водолазного спорядження, що підлягають дезінфекції, ретельно очищають, обмивають кип’яченою водою, охолодженою до температури 40 - 50° С, насухо протирають чистим ганчір’ям. Для кращого очищення використовується вода спочатку мильна, потім чиста.

Дезінфекція дихальних мішків, регенеративних патронів, дихальних автоматів, редукторів, шлангів, трубопроводів тощо проводиться шляхом заливання спирту.

Дезінфекція шоломів, масок, напівмасок, загубників, фланців і підкомірців сорочок тощо здійснюється протиранням тампонами, змоченими в спирті.

Тампони виготовляють з чистого ганчір’я або марлі. Застосовувати гігроскопічну вату для виготовлення тампонів під час дезінфікування спорядження забороняється.

Вузли та деталі водолазного спорядження і засобів забезпечення водолазних спусків, які дезінфікуються заливанням спирту, після дезінфекції повинні бути продуті повітрям і ретельно просушені, а ті, що дезінфікуються протиранням, - протерті чистими сухими тампонами. Після дезінфекції на вузлах і деталях не повинно бути обривів ганчір’я або марлі.

4. Після спусків у воду, забруднену господарсько-побутовими стоками, водолазну сорочку, гідрокомбінезон, дихальний апарат, шланги та інші частини водолазного спорядження, засобів забезпечення водолазних спусків обмивають чистою водою з милом, потім протирають або обмивають 0,5 % розчином хлорного вапна, чистою водою і потім протирають.

5. Дезінфекцію шлангової лінії роблять без її розбирання таким чином: обмивають кип’яченою водою, охолодженою до температури 40–50 °С, продувають повітрям, потім промивають спиртом і знову водою, після чого знову продувають повітрям. Вільні штуцери шлангів обв’язують чистим ганчір’ям.

6. Клапанну коробку розбирають, промивають кип’яченою водою, охолодженою до температури 40 - 50 °С, протирають ганчір’ям і тампоном, змоченим у спирті. При збиранні необхідно стежити, щоб на хрестовині, сідлі клапана і на самому клапані не залишилися сліди ганчір’я або марлі, які можуть порушити герметичність клапанів.

7. Трубки вдиху та видиху, дихальний мішок промивають кип’яченою водою, після чого дезінфікують спиртом шляхом заливання його всередину і рівномірно розподіляють по внутрішній поверхні.

Після обробки спиртом трубки і дихальний мішок промивають кип’яченою водою та просушують.

8. Дихальний апарат, редуктор, механізм подачі кисню, вентиль, пускач, відсікач, механізм подачі, автомат промивання, перемикач тощо розбирають, деталі промивають спиртом і просушують.

9. Інжекторний пристрій від’єднують, дифузор промивають спиртом і потім просушують. Під час промивання дифузора використовують м’яку щітку, що виключає пошкодження сопла.

10. Регенеративні патрони промивають прісною водою, просушують і дезінфікують спиртом, заливаючи його всередину та рівномірно розподіляючи по внутрішній поверхні. Залишки спирту видаляють, коробки (патрони) просушують.

11. Пульт подачі газу (пульт керування) знежирюють спиртом. З цією метою від пульта від’єднують водолазні шланги і закривають запірні вентилі, знімають манометри високого та низького тиску, у трубопроводи заливають спирт і залишають пульт у такому положенні на 10 - 15 хвилин, потім відкривають запірні вентилі, продувають усі магістралі киснем, азотом або киснево-гелієвою сумішшю.

12. Повітряні, киснево-гелієві та повітряно-гелієві магістралі водолазних комплексів знежирюють спиртом. Для цього магістралі, які можна зняти, знімають, один кінець заглушують і заливають магістраль спиртом. На магістралях, які зняти не можна, заглушують усі отвори, через які можливий витік спирту, і заливають у магістраль спирт. У такому положенні магістралі витримують 10 - 15 хвилин, після чого заглушки знімають, магістралі продувають повітрям або киснево-гелієвою сумішшю.

13. Повітряні балони дезінфікують луженням. У зняті зі штатних місць балони заливають розчинену в гарячій воді каустичну соду (200 г лугу КОН на 10 л води). Для кращого очищення внутрішньої поверхні балон з розчином кілька разів перекочують, після чого лужний розчин з балона виливають, промивають двічі гарячою прісною водою, продувають стисненим повітрям, установлюють балон на місце. За наявності корозії на внутрішніх стінках балона в нього під час луження засипають дрібну металеву стружку. Якщо балон зняти зі штатного місця неможливо, його лужать, пропарюють, промивають чистою водою та продувають повітрям на місці.

14. Трубопроводи високого і низького тиску водолазних дихальних апаратів знімають, один кінець заглушують і заливають спиртом. У такому положенні трубопровід витримують протягом 10 - 15 хвилин, після чого заглушки знімають і продувають киснево-гелієвою сумішшю.

15. Водолазна вовняна білизна, утеплювачі та предмети теплого одягу, що одягають водолази під час спусків під воду, повинні пратися не рідше ніж через 16 спусків. У разі виникнення у водолазів інфекційних і шкірних захворювань водолазна вовняна білизна, поролонові утеплювачі, предмети теплого одягу, костюми електро- і водообігріву здають на дезінфекцію.

16. Щороку під час повної перевірки водолазних помп промивають канали їхнього фундаменту і приймача повітря спочатку лужним розчином  (5 - 6 г лугу на 1 л води), потім кип’яченою прісною водою, охолодженою до температури 40 - 50 °С, після чого їх просушують.

17. У разі забруднення відсіків декомпресійних барокамер їх дезінфікують мильним розчином з наступним обмиванням поверхонь прісною водою, охолодженою до температури 40 - 50° С.

7.  Порядок утримання водолазної техніки та спорядження

1. Безпека водолазних спусків залежить насамперед від справності водолазного спорядження і засобів забезпечення спусків, що у свою чергу забезпечується правильною експлуатацією і належним доглядом. Неприпустиме навіть мінімальне порушення правил експлуатації водолазної техніки, оскільки це може призвести до нещасних випадків.

Після робіт під водою водолазне спорядження повинно бути приведене в робочий стан, зберігатися в зібраному вигляді на відведених для цього місцях.

2. У територіальних управліннях (військових частинах, підрозділах) НГУ, що мають водолазів і обладнані постами для спусків, водолазне спорядження повинно утримуватися в приміщенні водолазного поста. Приміщення повинно мати зручний вихід до місця спуску водолазів (на палубу за борт), бути сухим, опалюваним, зручним для розміщення в ньому водолазного спорядження та інструментів, необхідних для ведення водолазних робіт, а також вдягання спорядження на водолазів, що готуються до спуску.

3. Під час обладнання водолазного поста в холодну пору року для розташування водолазного спорядження і засобів забезпечення має бути споруджено опалюване приміщення, а якщо це неможливо - брезентовий намет. Якщо пост спуску водолазів розташований на плавзасобі, де немає можливості обладнати зачинене приміщення, водолазне майно повинно утримувати в пакувальних ящиках або в мішках, що не намокають, та в сумках.

4. Зберігати в приміщенні водолазного поста майно і матеріали, які не належать до водолазної техніки, забороняється.

Допускається зберігання частини водолазного спорядження та обладнання (шланги, шоломи, кабелі телефонного зв’язку, спускові, ходові і сигнальні кінці) на верхній палубі в зачохленому вигляді.

5. Водолазне спорядження та обладнання, що зберігається на водолазному посту, повинно бути комплектним, справним і готовим до роботи. Несправне водолазне спорядження, майно та прилади повинно зберігатися окремо від справних і мати маркування «несправне».

Зберігання водолазного спорядження у сховищах на берегових базах військових частин і організацій здійснюється відповідно до правил зберігання рятувального майна.

6. Вхід у сховища водолазного майна стороннім особам забороняється. Відповідальні за утримання водолазного майна не повинні допускати забруднення приміщень матеріалами, які можуть привести до пошкодження гумових частин і деталей спорядження.

7. Балони з киснем, як правило, зберігаються окремо від балонів з іншими газами і газовими сумішами. У випадку спільного зберігання в одному приміщенні різних газів балони повинні бути розміщені та закріплені за секціями, мати відповідне маркування («кисень», «гелій», «5 % КАГС» тощо) з урахуванням вимог «Правил будови та безпечної експлуатації посудин, що працюють під тиском (НПАОП 0.00-1.59.87)».

Балони для стиснених газів з одягнутими захисними ковпаками зберігаються у вертикальному положенні на стійках (стелажах). Балони повинні бути пофарбовані емалевою фарбою встановленого для кожного газу кольору та мати колір і написи на балонах (додаток 28).

8. Хімічні речовини, кисневі насоси, контрольно-вимірювальна апаратура та прилади газового аналізу розміщуються і зберігаються в роздільних приміщеннях. На об’єктах, де немає можливості виділити для такої мети окреме приміщення, робляться відповідні відгородження. Зберігати в зазначених приміщеннях інше обладнання забороняється.

9. Для заряджання і розряджання регенеративних патронів дихальних апаратів повинно бути передбачено окреме приміщення, обладнане ванною із системою спуску води, калорифером з вентилятором - для їх просушування, примусовою витяжною вентиляцією - для видалення пилу під час просіювання речовини, шлангом від системи повітря середнього тиску - для продування патронів після заряджання, підведено прісну воду - для промивання регенеративних патронів.

Заряджання і розряджання регенеративних патронів дихальних апаратів можна робити і на відкритому повітрі, просіювати регенеративну речовину при цьому треба з урахуванням напрямку вітру, щоб пил не потрапляв на відкриті частини тіла.

10. Металеві частини спорядження (шоломи, вантажі, калоші) після спусків повинні очищатися від забруднення, промиватися прісною водою та укладатися на свої штатні місця.

Шкіряні вироби і деталі після просушування змазуються технічним вазеліном. Штуцери шлангів обв’язуються чистим дрантям.

Зовнішню поверхню шоломів дозволяється чистити, застосовуючи мазь або рідину для чищення металевих предметів. Застосовувати з цією метою інші засоби (наждачний папір, пісок тощо) забороняється.

11. Спускові, ходові і сигнальні кінці після спусків повинні бути просушені, згорнуті в бухти або намотані на котушки, зачохлені або прибрані в закрите приміщення. Інструмент, що використовується для виконання водолазних робіт, протирається дрантям і після просушування змотується та прибирається на штатні місця. Устаткування спускопіднімальних пристроїв приводиться у вихідне положення і розкріплюється по-похідному.

12. Водолазні дихальні апарати після спусків повинні бути промиті прісною водою і просушені. Наліт солей та окису, що з’являється на вузлах, корпусі, повинен зніматися під час періодичних оглядів і перевірок дихальних апаратів.

Апарати з відкритою схемою дихання, що зберігаються на водолазному посту, повинні бути заряджені повітрям до робочого тиску. Якщо спуски в них не проводяться тривалий час, їх щомісяця перезаряджають стисненим повітрям.

13. Клапанні коробки водолазних дихальних апаратів (дихальні автомати) після спуску повинні бути розібрані, усі деталі, гофровані трубки вдиху та видиху промиті прісною водою, просушені, регенеративні патрони розряджені від хімічної речовини, добре промиті прісною водою, просушені, підготовлені до заряджання.

14. Заряджати регенеративні патрони за наявності вологи на внутрішніх поверхнях забороняється.

Запасні регенеративні патрони, призначені для заміни відпрацьованих, після заряджання повинні бути продуті повітрям, їх патрубки (вхідний і вихідний) повинні бути заглушені. Заглушки також установлюються на штуцери вентилів заряджених балонів з киснем і газовими сумішами під час зберігання та транспортування.

15. Водолазні дихальні апарати, що перебувають у готовності до використання, повинні бути заряджені, заглушені і покладені на штатні місця. Перезаряджання апаратів здійснюється після їхнього використання, але не рідше одного разу на рік.

16. Водолазні шланги після спусків повинні бути продуті повітрям, укладені в бухти на дерев’яних підкладках, на барабани котушок або в кошики і після сушіння зачохлені.

17. Водолазні сорочки і гідрокомбінезони (гідрокостюми) після спусків повинні бути промиті прісною водою, просушені зовні та зсередини, розвішані на вішалках для зберігання. Допускається зберігання водолазних сорочок і гідрокомбінезонів (гідрокостюмів) після просушування в складеному вигляді.

18. Теплозахисний одяг водолазів (костюми електро- і водообігріву, комплекти вовняної водолазної білизни, утеплювачі, хутряні носки тощо) повинен зберігатися в рундуках або шафах приміщень водолазного поста (коморі) чистим, добре просушеним.

19. Водолазні телефонні (гідроакустичні) станції після закінчення спусків повинні бути відключені від джерел живлення, а на вихідні штепсельні рознімачі накручені заглушки.

У разі тривалого зберігання телефон і мікрофон виймають зі спорядження та укладають у ящики для зберігання телефонного майна.

20. Ємності з частково невикористаною регенеративною речовиною і хімічним поглиначем герметизуються, відпрацьована речовина знищується.

Зберігання відпрацьованих регенеративних речовин і хімічних поглиначів забороняється.

21. Особи, які відповідають за утримання водолазного майна (поста), повинні контролювати дотримання чистоти та не допускати забруднення його пальним, мастильними та іншими матеріалами, які можуть викликати псування гумово-тканих виробів спорядження, корозію його металевих частин, привести до передчасного зношування.

У приміщення, де зберігається водолазна техніка, доступ осіб, у завідування яких вона не входить, повинен бути виключений.

22. Періодичні огляди, перевірки водолазної техніки, водолазного спорядження та майна здійснюються відповідно до інструкцій з їх експлуатації.

8. Дезінфекція, дегазація і дезактивація водолазного спорядження і засобів забезпечення спусків

1. Водолазне спорядження дезінфікують з метою попередження інфекційних і шкірних захворювань у водолазів, а також для видалення забруднень:

після отримання зі сховищ;

перед початком експлуатації;

у разі забруднення в процесі експлуатації;

у разі появи інфекційних захворювань у водолазів, що користувалися спорядженням;

перед кожним спуском під воду в разі використання одного спорядження різними особами.

2. Для дезінфекції водолазного спорядження використовується харчовий 96 % етиловий спирт-ректифікат, що витрачається за встановленими нормами. Використовувати для дезінфекції будь-які інші дезінфекційні засоби, у тому числі спирт-сирець і денатурат, забороняється.

3. Водолазні шоломи обмивають усередині мильною водою, протирають полотняною ганчіркою, а потім марлею, змоченою спиртом. Обтирати шолом гігроскопічною ватою, волокна якої можуть залишатися на стінках шолома або потрапити до головного клапана, забороняється.

4. Водолазна сорочка у випадку замокання з внутрішньої сторони вивертається, миється прісною водою і просушується. У випадку забруднення внутрішньої поверхні водолазна сорочка вивертається, миється мильною водою, а потім просушується. Внутрішня поверхня гумового фланця протирається марлею, змоченою спиртом, після вдягання сорочки на водолаза.

5. Водолазні шланги дезінфікують з метою усунення тальку, сірки, пилу і домішок мастила. Дезінфекції підлягають одночасно всі коліна зібраної лінії шланга водолазної станції. Водолазні шланги дезінфікують у такому порядку: промивають кип’яченою водою температури 40-50 °С; продувають повітрям; промивають спиртом, після чого знову промивають охолодженою водою і продувають повітрям. Кінці лінії шлангів закривають чистою ганчіркою.

6. Гідрокомбінезони у випадку забруднення внутрішньої поверхні вивертають, обмивають мильною водою, потім прісною і просушують. Шоломи гідрокомбінезона із загубником або напівмаскою обмивають кип’яченою водою температури 40-50 °С і просушують, а перед спуском обтирають марлею, змоченою спиртом.

7. Клапанну коробку розбирають, промивають кип’яченою водою температури 40-50 °С, протирають ганчіркою і дезінфікують спиртом. Під час складання необхідно стежити за тим, щоб на деталях не залишилися шматки ганчірки або марлі, що можуть порушити герметичність клапанів.

8. Трубки вдиху і видиху промивають кип’яченою водою температури 40-50 °С не менше двох разів, після чого дезінфікують спиртом. Спирт заливають усередину та рівномірно розподіляють по внутрішній поверхні трубок. Після оброблення спиртом трубки промивають водою і просушують.

9. Дихальний мішок промивають кип’яченою водою температури 40-50 °С не менше двох разів, після чого дезінфікують спиртом. Спирт заливається усередину мішка і рівномірно розподіляється по внутрішній поверхні. Після оброблення спиртом мішок промивають водою та просушують. Легеневий автомат розбирають, деталі його промивають спочатку водою, а потім спиртом, просушують і встановлюють на місце. Редуктори, вентилі основної та резервної подачі розбирають, деталі промивають спиртом і просушують. У внутрішню порожнину корпусу заливають спирт і промивають її, після чого просушують і роблять складання механізму. Кисневі вентилі обезжирюють після виправлення вентиля, пов’язаного з його розбиранням. Вентиль розбирається, деталі його промивають спиртом та встановлюють на місце. Регенеративні коробки і патрони промивають у прісній воді та просушують, після цього за наявності інфекційних захворювань протирають внутрішні поверхні марлею, змоченою спиртом.

10. Водолазну вовняну білизну і предмети теплого одягу, що одягають водолази під час спусків під воду, слід періодично прати. У разі появи у водолазів інфекційних та шкіряних захворювань водолазна вовняна білизна, предмети теплого одягу і поролонові костюми здаються на дезінфекцію.

11. Повітряні балони компресорних водолазних станцій, сховища повітря рекомпресійних камер один раз на рік підлягають огляду. Забруднені відсіки декомпресійних камер дезінфікують мильним розчином з наступним обмиванням поверхонь прісною водою, нагрітою до температури 40 - 50° С.

12.  Під час водолазних робіт і після їх закінчення водолази проводять повну або часткову дегазацію і дезактивацію забруднених частин водолазного спорядження та засобів забезпечення спусків під керівництвом спеціаліста військ радіаційно-хімічної безпеки, оскільки під час спусків в умовах хімічного або радіоактивного зараження води і повітря водолазне спорядження та засоби забезпечення спусків піддаються забрудненню хімічними і радіоактивними продуктами та можуть тривалий час залишатися джерелом зараження.

13. Часткова дегазація і дезактивація проводяться під час кожного виходу водолаза з води для видалення основної маси отруйних та радіоактивних речовин із зовнішніх поверхонь частин спорядження і засобів забезпечення спусків з метою повторного використання цього спорядження. З водолаза, що вийшов із води, знімають спорядження і ретельно оглядають. У разі виявлення на спорядженні масляних плям їх перевіряють на наявність отруйних речовин. У разі виявлення отруйних речовин проводять дегазацію тампонами з ганчір’я, змоченими у відповідному дегазаторі. За відсутності дегазатора плями видаляють тампонами, змоченими в органічних розчинниках (дихлоретан, бензин, гас тощо), з наступним обмиванням обробленого місця водою. Якщо плям не виявлено, спорядження обмивають чистою водою.

14. Дезактивація проводиться обмиванням водолазного спорядження і засобів забезпечення спусків незараженою водою з пожежного шланга або з цебер із застосуванням мочалок або щіток з подальшим обробленням дезактивуючими розчинами.

15. Водолазні шланги, кабелі, сигнальні кінці дегазують і дезактивують у міру їхнього вибирання з води під час підйому водолаза. Водолазні сорочки перед початком дегазації і дезактивації попередньо з’єднують із шоломами, а скафандри підвішують.

16.  Повна дегазація і дезактивація водолазного спорядження та засобів забезпечення спусків проводиться після закінчення водолазних спусків на спеціально відведеній ділянці після виходу із зараженого району. Особовий склад, що залучається до проведення повної дегазації і дезактивації, повинен бути в засобах індивідуального захисту та виконувати загальні правила безпеки дегазаційних і дезактиваційних робіт. Спорядження і засоби забезпечення спусків розташовують так, щоб усі поверхні були легко доступними для  оброблення. Для запобігання потраплянню зараженої води на внутрішню поверхню водолазної сорочки її з’єднують із шоломом, апендикс гідрокомбінезона заджгутовують, клапани закривають, штуцери заглушують, а регенеративні патрони закривають заглушками. Оброблення проводиться дегазуючими і дезактивуючими розчинами з одночасним протиранням щітками. Особливо ретельно протирають шви сорочок, гідрокомбінезонів і поглиблення в металевих частинах спорядження. Після оброблення розчини змивають знезараженою водою.

17. Повна дезактивація перевіряється дозиметристом підрозділу радіохімічного захисту. Якщо зниження ступеня зараженості не доведено до встановлених норм, дезактивацію проводять повторно. Якщо повторна дезактивація не дає необхідних результатів, частини водолазного спорядження і засоби забезпечення спусків розташовують у відведених місцях збереження для природного зниження ступеня радіоактивної зараженості.

IV. Медичне забезпечення водолазних спусків та робіт

1. Права та обов’язки лікарів-терапевтів

1. Вимоги цієї Інструкції обов’язкові для штатних лікарів-терапевтів та осіб, що здійснюють медичне забезпечення водолазних спусків відповідно до кваліфікаційних вимог і функціональних обов’язків.

2. У НГУ медичне забезпечення водолазних спусків та робіт, а також водолазів у період між водолазними спусками та роботами покладається на штатних лікарів-терапевтів. За відсутності штатного лікаря-терапевта наказом начальника територіального управління (військової частини) НГУ медичне забезпечення водолазних спусків та робіт може бути покладено на лікаря-терапевта (або лікаря іншої спеціальності), які пройшли відповідну підготовку зі спеціальної фізіології. Медичне забезпечення експериментальних і навчальних водолазних спусків у територіальних управліннях (військових частинах) НГУ покладається тільки на штатних лікарів-терапевтів.

3. Лікарі-терапевти мають право забезпечувати всі види водолазних спусків та робіт на будь-яких глибинах. Лікарі-терапевти мають право забезпечувати водолазні спуски та роботи на глибинах до 60 м (крім експериментальних і навчальних водолазних спусків).

Лікарем-терапевтом є лікар, який обіймає посаду «лікар-терапевт», пройшов спеціалізацію або курси тематичного вдосконалення за курсом «спеціальна фізіологія» у відповідному вищому медичному навчальному закладі та допущений ВКК.

Лікарі-терапевти, які залучаються до медичного забезпечення водолазних спусків та робіт, також повинні пройти спеціалізацію або курси тематичного вдосконалення за курсом «спеціальна фізіологія» у відповідному вищому начальному закладі та допущені ВКК. Їх допуск до самостійного забезпечення водолазних спусків та робіт оформляється наказом начальника територіального управління (військової частини) НГУ після проходження відповідної підготовки зі спеціальної фізіології та на підставі протокола ВКК.

4. Норма годин тренувальних спусків у водолазній барокамері для штатних лікарів-терапевтів становить 40 годин на рік.

Лікарі-терапевти, а також особи, що залучаються до медичного забезпечення водолазних спусків та робіт, за висновком ВКК з огляду водолазів повинні бути придатними за станом здоров’я до перебування у водолазних барокамерах під тиском до 1 мПа (10 кгс/см-2 або 100 мм водного стовпчика).

5. Штатні лікарі-терапевти повинні проходити ВЛК з огляду водолазів щороку, а інші особи, що залучаються до медичного забезпечення водолазних спусків та робіт, - безпосередньо перед складанням заліку ВКК на допуск до медичного забезпечення водолазних спусків та робіт.

6. Щороку штатні лікарі-терапевти та інші особи, указані в пунктах 2, 3 глави 1 цього розділу, складають залік ВКК на допуск до медичного забезпечення водолазних спусків та робіт. У допуску обов’язково вказуються глибини забезпечення (20, 45, 60 м або гранична глибина), типи водолазного спорядження, види спусків та робіт.

7. Для більш ретельного вивчення умов водолазної праці і подальшого вдосконалення питань медичного забезпечення водолазних спусків та робіт лікарям-терапевтам рекомендується проходити додаткове навчання та отримувати водолазну кваліфікацію, мати допуск та періодично брати участь у спусках під воду в усіх водолазних спорядженнях (за можливості і в жорстких водолазних пристроях). Командири кораблів і організацій НГУ зобов’язані сприяти лікарям-терапевтам в отриманні і вдосконаленні ними водолазної кваліфікації.

8. Офіцери медичної служби, які обіймають штатні посади лікарів-терапевтів та виконали встановлені щорічні нормо-години тренувальних спусків у барокамері, мають право на додаткову відпустку відповідно до чинного законодавства.

9. Медичне забезпечення водолазних спусків та робіт у НГУ включає проведення загальних і спеціальних медичних заходів. Загальні медичні заходи проводяться відповідно до вимог цієї Інструкції та Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 14 серпня 2008 року № 402, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 17 листопада 2008 року за № 1109/15800 (із змінами).

Спеціальні медичні заходи, обумовлені особливостями водолазної праці, проводяться відповідно до вимог цього розділу та включають:

медичне забезпечення водолазних спусків;

медичне забезпечення водолазів у період між водолазними спусками.

2. Медичне забезпечення водолазних спусків та робіт на малі і середні глибини

1. Медичне забезпечення водолазних спусків та робіт на малі і середні глибини включає:

медичний огляд та опитування водолазів щодо скарг на стан здоров’я перед спуском;

контроль за приготуванням дихальних газових сумішей;

проведення аналізів повітря, дихальних газових сумішей, регенеративних і поглинальних речовин;

санітарно-гігієнічний контроль за підготовкою та використанням водолазного спорядження, жорстких водолазних пристроїв і барокамер;

контроль за самопочуттям водолазів під час роботи під водою;

вибір режимів декомпресії і контроль за їх проведенням;

надання медичної допомоги водолазам та їх лікування в разі захворювань і травм;

контроль за встановленим режимом праці і відпочинку водолазів;

облік і звітність щодо професійних захворювань водолазів.

2. Результати медичного огляду та опитування водолазів щодо скарг на стан здоров’я заносяться до контрольного аркуша опитування та медичного огляду водолазів перед початком водолазних спусків (додаток 29) та графу 16 журналу водолазних робіт у вигляді записів «Допущений» або «Не допущений унаслідок (вказується причина)».

Протипоказаннями до водолазних спусків є:

скарги на стан здоров’я;

відмова водолаза від спуску (з будь-яких причин);

незадовільний морально-психологічний стан, нервово-психічне збудження;

ознаки алкогольного сп’яніння, впливу наркотичних, психотропних речовин та їх наслідки.

За наявності скарг на стан здоров’я водолази направляються на огляд лікарем-терапевтом (лікарем військової частини) для вирішення питання щодо допуску до подальших спусків або обстеження та лікування.

Крім того, водолазів не допускають до спусків, якщо у медичній книжці водолаза НГУ (додаток 30) немає висновку ВЛК з огляду водолазів на поточний рік.

3. Після перенесених професійних водолазних захворювань, що закінчилися повним одужанням, лікар-терапевт на підставі результатів спостережень і консультацій звільняє водолаза від спусків під воду (рахуючи з дня закінчення лікувальної рекомпресії або інших лікувальних заходів, що проводилися під час захворювання) на такі строки:

отруєння киснем, вуглекислим і вихлопними газами - 7 діб;

декомпресійна хвороба легкої форми - 10 діб;

декомпресійна хвороба середньої форми - 15 діб;

декомпресійна хвороба важкої форми - 20 діб.

Після баротравми легенів і декомпресійної хвороби із синдромом Меньєра період звільнення від спусків під воду або придатність до водолазних спусків визначає ВЛК з огляду водолазів.

Після інших захворювань строки звільнення водолаза від спусків під воду встановлює лікар-терапевт на підставі висновку лікаря-фахівця закладу охорони здоров’я.

4. Лікар-терапевт або інша особа, що здійснює медичне забезпечення водолазного спуску та робіт, повинна стежити за правильним вибором газів і дихальних сумішей залежно від глибини спуску і виду водолазного спорядження. Аналізи повітря, регенеративних і поглинальних речовин проводять відповідно до вимог правил безпеки під час роботи регенеративних і поглинальних речовин. Результати аналізу повітря, регенеративних і поглинальних речовин записують у журнал обліку.

5. Санітарно-гігієнічний контроль за підготовкою і використанням водолазного спорядження, жорстких водолазних пристроїв і барокамер включає спостереження за своєчасністю і якістю їх дезінфекції. Контроль за самопочуттям водолазів під час роботи під водою здійснюється шляхом періодичних (не рідше ніж через 4 - 5 хвилин) запитів про самопочуття по телефону або сигнальному кінцю. У разі поганого самопочуття водолаза або за відсутності відповіді на черговий запит про самопочуття повинна негайно надаватись медична допомога.

6. Медична допомога за основними видами водолазних захворювань надається за зразком (додаток 31).

7. Режим декомпресії обирають окремо для кожного спуску водолаза відповідно до таблиць режимів декомпресії водолазів після спусків на малі і середні глибини та правил їх застосування (додаток 32).

8. У процесі декомпресії точність утримання глибини (тиску) повинна бути не менше ± 0,5 м. Якщо водолаз під час підйому за режимом декомпресії пропустить першу зупинку, його необхідно якнайшвидше (протягом 3 хвилин) спустити на глибину на 4 м нижче першої зупинки, зазначеної в обраному режимі. На цій зупинці водолаза витримують 5 хвилин, а потім проводять декомпресію за продовженим режимом (час підйому, зворотного занурення і перебування на ґрунті на 4 м нижче першої зупинки зараховується, як час перебування на ґрунті: 10 м - 4 хвилини; 8 м - 5 хвилин тощо).

9. Якщо під час підйому за режимом декомпресії водолаз сплив на поверхню, його необхідно знову спустити на ґрунт, протримати там 5 хвилин, а потім піднімати за продовженим режимом декомпресії відповідно до загального часу перебування водолаза на ґрунті з урахуванням часу підйому, спливання на поверхню, зворотного занурення і повторного перебування на ґрунті.

10. Під час лікування професійних водолазних захворювань використовується водолазна аптечка згідно з описом (додаток 28). За стан і своєчасне поповнення витрачених матеріалів аптечки відповідає командир водолазного підрозділу, а контроль здійснює начальник медичної служби територіального управління (військової частини) НГУ.

11. На хворого водолаза оформляється карта обліку водолазного захворювання (додаток 33) у трьох екземплярах. Два примірники картки направляються разом із хворим водолазом до лікаря-терапевта, який проводить лікування постраждалого. Заповнення картки проводить особа, що здійснювала медичне забезпечення водолазних спусків. Картка повинна зберігатися в начальника медичної служби територіального управління (військової частини) НГУ протягом 5 років.

12. Медичне забезпечення водолазів у період між водолазними спусками та роботами включає:

щорічний медичний огляд із записом результатів у медичну книжку водолаза і журнал протоколів ВЛК з огляду водолазів;

щомісячні медичні огляди водолазів;

надання медичної допомоги із записом діагнозу і проведеного лікування в медичну книжку водолаза та амбулаторний журнал;

контроль за режимом праці і відпочинку;

контроль за харчуванням водолазів;

контроль за фізичною підготовкою.

13. Контроль за режимом праці і відпочинку водолазів здійснюється за участю лікаря-терапевта. Лікар-терапевт бере участь у складанні планів водолазних спусків і щоквартальних перевірок фактичної участі водолазів у водолазних спусках.

Протягом часу звільнення від спусків, водолази можуть готувати спорядження до спуску і залучатися до забезпечення спусків інших водолазів.

Повним відпочинком водолазів до і після спусків уважається звільнення їх від усіх видів робіт. У цей період допускається тільки медичний огляд. Після добового чергування і нічної вахти водолази протягом 12 годин до спусків не допускаються.

14. Після експериментальних водолазних спусків, пов’язаних з випробуваннями нового спорядження, техніки, режимів декомпресії, обов’язковий час перебування водолазів на катері (кораблі) незалежно від глибини спуску повинен становити одну добу. Тривалість відпочинку водолазів може бути збільшена в разі спусків малотренованих водолазів, а також після виконання важких підводних робіт. Під час цілодобових водолазних робіт водолази кожної зміни повинні спати не менше 8 годин на добу. Зменшувати тривалість відпочинку водолазів до 4 - 6 годин дозволяється у випадках, пов’язаних з рятуванням особового складу аварійного об’єкта і наданням допомоги аварійному водолазу.

15. Харчування водолазів повинно бути організовано таким чином, щоб кожен водолаз мав можливість отримувати гарячу їжу за 2 години до початку спуску, а також відразу після підйому на поверхню. У разі тривалої декомпресії в барокамері (більше 5 - 6 годин) і лікувальної рекомпресії гаряча їжа передається в камеру. Їжа повинна бути висококалорійною і не надмірною за кількістю. У раціон харчування в день спусків не повинні входити продукти, що викликають інтенсивне газоутворення в кишечнику.

16. Фізична підготовка водолазів проводиться в години навчань, передбачені розпорядком дня.

Під час фізичної підготовки і занять спортом увага повинна приділятися видам спорту, які розвивають силові якості і витривалість (плавання, важка атлетика, біг, гімнастика, боротьба). Займатися боксом водолазам не рекомендується.

Командувач
Національної гвардії України
генерал-лейтенант



Ю.В. Аллеров



Додаток 1
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 7 розділу І)

ЖУРНАЛ
водолазних робіт


Додаток 2
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 7 розділу І)

ОСОБИСТА КНИЖКА
водолаза


Додаток 3
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 7 розділу І)

ВИТЯГ
з журналу водолазних робіт



Додаток 4
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 23 розділу IІ)

КВАЛІФІКАЦІЙНІ ВИМОГИ
для присвоєння водолазних кваліфікацій військовослужбовцям

Водолазна кваліфікація

Кваліфікаційні вимоги

1

2

Основні водолазні кваліфікації

Водолаз

1. Повинен:
пройти підготовку в навчальному підрозділі відповідно до програми;
виконати кількість навчальних спусків під воду, установлену програмою

2. Повинен знати:
організацію водолазних спусків на глибини до 60 м;
усі типи водолазних споряджень та засоби забезпечення, вивчення яких передбачено програмою;
способи виконання типових водолазних робіт;
фізичні і фізіологічні особливості водолазних спусків;
правила техніки безпеки під час виконання водолазних робіт і способи надання допомоги водолазам в аварійних ситуаціях;
правила зберігання, перевірки, підготовки, виявлення та усунення можливих несправностей водолазного спорядження та засобів забезпечення водолазних спусків;
основні відомості про влаштування кораблів, суден і суднопіднімальних споруд;
причини, ознаки, способи надання першої допомоги і попередження професійних водолазних захворювань

3. Повинен уміти:
підготувати водолазне спорядження та обладнання для проведення спусків під воду і використовувати його;
виконувати водолазні роботи, передбачені програмою підготовки для цієї кваліфікації;
усувати основні несправності та проводити планово-попереджувальний ремонт водолазного спорядження та обладнання;
обслуговувати декомпресійну барокамеру;
надавати першу допомогу водолазам при водолазних захворюваннях

Інструктор-водолаз

1. Повинен мати:
кваліфікацію «водолаз»;
не менше 90 годин роботи під водою

2. Повинен знати:
організацію водолазних спусків на глибини до 60 м;
правила безпеки під час виконання водолазних робіт і способи надання допомоги водолазам в аварійних ситуаціях;
типи водолазного спорядження, засоби забезпечення водолазних спусків, вивчення яких передбачене програмою;
інструменти, які використовуються під час виконання водолазних робіт;
способи виконання видів водолазних робіт;
інструкції з використання робочих водолазних таблиць і використання декомпресійних барокамер, правила і строки дезінфекції водолазного спорядження, способи надання першої медичної допомоги при водолазних захворюваннях до прибуття лікаря-терапевта

3. Повинен уміти:
здійснювати контроль за підготовкою до спусків водолазного спорядження та обладнання;
керувати водолазним спуском та здійснювати медичне забезпечення при спусках на глибину до 20 м;
особисто виконувати всі види водолазних робіт на глибинах, до спусків на які він допущений;
керувати поточним ремонтом водолазного спорядження та засобів забезпечення, проводити регулювання дихальних апаратів;
надавати першу допомогу при професійних водолазних захворюваннях;
керувати обслуговуванням декомпресійної барокамери;
проводити бойову та спеціальну підготовку з водолазами

Старший інструктор-водолаз

1. Повинен мати:
водолазну кваліфікацію «інструктор-водолаз»;
не менше 140 годин роботи під водою;
додаткову водолазну кваліфікацію «водолаз-зварювальник» або «водолаз-підривник»
2. Повинен знати:
організацію водолазних спусків на глибини до 60 м;
теоретичні основи водолазної справи і фізіології водолазних спусків;
тактико-технічні характеристики, улаштування, принцип дії і правила експлуатації всіх типів водолазного спорядження, обладнання та засобів забезпечення водолазних спусків, що використовуються;
основні способи виконання всіх видів водолазних робіт;
правила безпеки під час проведення водолазних спусків, дії водолазів і командира спусків в аварійних ситуаціях під водою на глибинах до 60 м;
причини, ознаки професійних водолазних захворювань, правила попередження, організацію і способи надання першої допомоги в разі їх виникнення;
правила ведення обліково-звітної документації;
організацію навчання і керівництво спеціальною підготовкою підлеглих водолазів
3. Повинен уміти:
керувати водолазними спусками (крім експериментальних), здійснювати медичне забезпечення  під час спусків методом короткочасних занурювань на глибинах до 60 м;
керувати ремонтом водолазного спорядження і засобів забезпечення;
особисто виконувати найбільш складні водолазні роботи;
складати звітні документи за результатами проведення всіх видів водолазних робіт;
керувати наданням допомоги водолазам, які захворіли, та проведенням лікувальної рекомпресії до прибуття лікаря-терапевта

Водолазний спеціаліст

1. Повинен мати та знати:
вищу освіту, спеціальну підготовку, одну або дві додаткові водолазні кваліфікації;
пройти спеціальну підготовку з теорії водолазної справи та основ фізіології водолазних спусків;
вимоги керівних документів з організації, проведення водолазних спусків і робіт, підготовки з водолазної справи;
вимоги керівних документів Правил будови та безпечної експлуатації посудин, що працюють під тиском барокамер, підводних снарядів і спускопідіймальних пристроїв, з утримання водолазної техніки та обладнання (НПАОП 0.00-1.59.87);
тактико-технічні характеристики, улаштування, принцип дії і основні правила експлуатації всіх типів водолазного спорядження, обладнання, водолазних комплексів та засобів забезпечення водолазних спусків;
стан водолазної справи в інших країнах (мати загальне уявлення);
усі види водолазних робіт і способи їх виконання в різних умовах;
правила безпеки під час проведення водолазних спусків у різних умовах і способи надання допомоги водолазам в аварійних ситуаціях та у разі виникнення професійних водолазних захворювань
2. Повинен уміти:
виконувати всі види водолазних робіт у всіх типах водолазного спорядження, до спусків у яких допущений;
керувати водолазними роботами на всіх глибинах, а також нескладними рятувальними, суднопіднімальними, підводно-технічними і спеціальними роботами;
здійснювати медичне забезпечення під час спусків методом КЗ на глибини до 60 м;
здійснювати контроль за дотриманням кваліфікаційних вимог відповідно до своїх обов’язків;
робити необхідні технічні розрахунки залежно від характеру робіт, що виконуються;
керувати бойовою і спеціальною підготовкою підлеглих водолазів;
керувати наданням допомоги водолазам в аварійних ситуаціях;
керувати наданням допомоги водолазам при професійних водолазних захворюваннях і проведенням лікувальної рекомпресії;
здійснювати контроль за проведенням усіх видів ремонтів водолазного спорядження;
здійснювати контроль за правильністю ведення обліково-звітної водолазної документації.
Крім того, водолазний спеціаліст відповідає за підрахунок спускових годин та правильність запису в журналах водолазних робіт військової частини і особистих книжках підлеглих водолазів усіх категорій

Офіцер-водолаз

1. Повинен:
пройти підготовку в спеціальному навчальному закладі відповідно до програми і виконати встановлену програмою кількість спусків;
скласти іспит відповідній ВКК

2. Повинен знати:
основи теорії і фізіології водолазної справи;
організацію проведення водолазних спусків на глибинах до 20 м;
документи з організації проведення водолазних спусків і робіт, підготовки позаштатних водолазів;
улаштування, правила зберігання і експлуатації водолазного спорядження та обладнання для забезпечення водолазних спусків, що є на постачанні корабля;
ознаки, причини і заходи щодо попередження професійних водолазних захворювань;
правила надання допомоги водолазу в аварійній ситуації

3. Повинен уміти:
виконувати водолазні роботи на глибинах до 20 м у всіх типах водолазного спорядження, що є на постачанні корабля;
керувати водолазними спусками водолазів на глибинах до 20 м;
керувати наданням допомоги водолазу в аварійній ситуації;
здійснювати контроль за дотриманням вимог цієї Інструкції на кораблі;
керувати наданням допомоги водолазам, які захворіли, і проведенням лікувальної рекомпресії до прибуття лікаря-терапевта;
керувати спеціальною підготовкою позаштатних водолазів

Позаштатний водолаз

1. Повинен:
пройти підготовку в спеціальному навчальному закладі відповідно до програми і виконати встановлену програмою кількість спусків;
скласти іспит відповідній ВКК

2. Повинен знати:
організацію проведення водолазних спусків на глибину до 20 м;
улаштування, правила зберігання і експлуатації водолазного спорядження та обладнання для забезпечення водолазних спусків, що є на постачанні корабля;
ознаки, причини і заходи щодо попередження професійних водолазних захворювань;
правила надання допомоги водолазу в аварійній ситуації

3. Повинен уміти:
підготувати водолазне спорядження і обладнання до проведення спусків;
виконувати водолазні роботи на глибинах до 20 м;
надавати допомогу водолазу в аварійних ситуаціях;
проводити під керівництвом офіцера-водолаза планово-попереджувальний ремонт та усувати найпростіші несправності водолазного спорядження

Додаткові водолазні кваліфікації

Водолаз-зварювальник

1. Повинен:
мати одну з основних водолазних кваліфікацій (крім кваліфікацій «офіцер-водолаз» і «позаштатний водолаз»);
пройти спеціальну підготовку з підводного зварювання та різання металів, мати кваліфікацію зварювальника та допуск до роботи

2. Повинен знати:
улаштування і порядок експлуатації апаратури і обладнання для підводного зварювання і різання металів;
правила безпеки під час виконання робіт з підводного зварювання і різання металів

3. Повинен уміти:
поводитися з електрозварювальною апаратурою і проводити підводне зварювання та різання металів на глибинах згідно з кваліфікацією

Водолаз-підривник

1. Повинен:
мати одну з основних водолазних кваліфікацій (крім кваліфікацій «офіцер-водолаз» і «позаштатний водолаз»);
пройти спеціальну підготовку з підводних вибухових робіт, мати кваліфікацію водолаз-підривник та допуск до роботи

2. Повинен знати:
основні властивості і особливості застосування вибухових матеріалів;
конструкцію зарядів і правила їх виготовлення;
улаштування і порядок експлуатації обладнання для підводних підривних робіт;
правила поводження з вибуховими речовинами і заходи безпеки під час виконання підводних підривних робіт

3. Повинен уміти:
установлювати заряди під водою на глибинах згідно з кваліфікацією

Водолаз-глибоководник

1. Повинен:
мати первинну кваліфікацію «водолаз»;
пройти підготовку відповідно до програми в спеціальному навчальному закладі;
виконати встановлену програмою кількість навчальних глибоководних спусків під воду (не менше трьох спусків під воду на глибини понад 60 м)

2. Повинен знати:
організацію проведення глибоководних водолазних спусків методом КЗ;
тактико-технічні характеристики, улаштування, принцип дії і правила експлуатації водолазного спорядження, обладнання і засобів забезпечення глибоководних водолазних спусків, вивчення яких передбачено програмою;
пристрої та інструмент, що використовуються під час глибоководних водолазних робіт;
правила безпеки під час проведення глибоководних водолазних спусків і способи надання допомоги водолазам в аварійних ситуаціях;
фізіологічні особливості глибоководних водолазних занурень;
причини, ознаки професійних водолазних захворювань, правила попередження і способи надання першої допомоги в разі їх виникнення;
режим праці і відпочинку водолазів-глибоководників

3. Повинен уміти:
виконувати типові глибоководні водолазні роботи;
використовувати інструмент і пристрої на освоєних глибинах;
надавати допомогу водолазам в аварійних ситуаціях

Акванавт

1. Повинен:
мати кваліфікацію «водолаз-глибоководник»;
пройти підготовку за спеціальною програмою в спеціальному навчальному закладі і скласти залік відповідній ВКК;
виконати встановлену програмою кількість спусків методом ТП (не менше двох спусків на глибину 10 м і один на глибину понад 60 м)

2. Повинен знати:
водолазне глибоководне спорядження кораблів та організацій НГУ, глибоководний водолазний комплекс, на якому проходив навчання, і основні правила їх використання для водолазних спусків методом ТП;
склад і призначення технічних засобів водолазного комплексу ТП;
особливості організації підготовки і проведення водолазних спусків методом ТП;
загальні теоретичні основи фізіології глибоководних спусків методом ТП;
основні способи виконання типових водолазних робіт як методом КЗ, так і методом ТП;
основні причини, ознаки професійних водолазних захворювань акванавтів, методи їх попередження та лікування;
правила безпеки під час обслуговування технічних засобів комплексу ТП і виконання водолазних спусків методом ТП;
режим праці і відпочинку акванавтів

3. Повинен уміти:
виконувати типові водолазні роботи на граничних глибинах;
обслуговувати технічні засоби у ВД та у відсіках барокамер ВК ТП;
виконувати необхідні дії у ВД  та у відсіках барокамер ВК ТП під час підготовки і проведення водолазних спусків методом ТП;
надавати допомогу аварійним акванавтам, ремонтувати водолазне спорядження і обладнання водолазної декомпресійної камери (далі - ВДК) ТП під керівництвом водолазного спеціаліста

Водолаз-оператор жорсткого водолазного пристрою

1. Повинен:
мати кваліфікацію «водолаз»;
пройти підготовку в спеціальному навчальному закладі за спеціальною програмою і скласти залік відповідній ВКК

2. Повинен знати:
улаштування жорстких водолазних пристроїв, правила їх експлуатації;
правила безпеки під час спуску в жорстких водолазних пристроях, порядок і правила використання пристроїв в  аварійних ситуаціях

3. Повинен уміти:
готувати жорсткі водолазні пристрої до спуску під воду;
керувати системами жорстких водолазних пристроїв під час проведення спусків і рятувальних робіт;
виконувати підводні роботи за допомогою маніпуляторів;
фотографувати, складати ескізи підводних об’єктів;
використовувати засоби регенерації


Додаток 5
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 23 розділу ІІ)

ЩОРІЧНІ НОРМО-ГОДИНИ
роботи під водою та спусків за основними і додатковими водолазними кваліфікаціями

Кваліфікація

Кількість спускових годин з початку водолазної практики (годин)

до 500

501 - 1000

1001 - 2000

більше 2000

1

2

3

4

5

Основні водолазні кваліфікації

Водолаз

40

40

40

20

Інструктор-водолаз

40

20

20

12

Старший інструктор-водолаз

40

20

20

12

Водолазний спеціаліст

20

20

20

-

Офіцер-водолаз

12 спусків на рік (не менше трьох спусків на квартал)

Позаштатний водолаз

12 спусків на рік (не менше трьох спусків на квартал)

Додаткові водолазні кваліфікації

Водолаз-зварювальник

Основна кваліфікація + 10 годин роботи під водою зі зварювання та різання (щокварталу)

Водолаз-підривник

Основна кваліфікація + 5 спусків на рік з практичним установленням зарядів (імітаторів)

Акванавт

Не менше одного спуску методом ТП на рік з тиском не менше 0,1 мПа (1 кгс/см-2) і часом перебування під таким тиском не менше трьох діб

Водолаз-оператор жорсткого водолазного пристрою

Не менше одного спуску на квартал

Водолаз-глибоководник

60

60

40

40


Додаток 6
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 33 розділу ІІ)

ЗРАЗОК
щорічного складання заліків водолазами і медичним складом НГУ

Категорії водолазів і лікарів

Хто приймає залік

До яких видів діяльності допускається

Водолазний спеціаліст

ЦВКК

Керівництво водолазними роботами, спусками на граничних глибинах за профілем службової діяльності, спуски під воду, а також до надання першої медичної допомоги на глибинах до 60 м

Лікар-терапевт

ЦВКК

Медичне забезпечення водолазних спусків на граничних глибинах згідно з профілем службової діяльності та тренувальних водолазних спусків

Старший інструктор-водолаз

ВКК навчального закладу;
ВКК військової частини (з’єднання), до складу якої входять водолазні спеціалісти і лікарі-терапевти

Керівництво водолазними спусками, надання першої медичної допомоги на глибинах до 60 м і до спусків під воду згідно з профілем службової діяльності

Інструктор-водолаз

ВКК навчального закладу;
ВКК військової частини (з’єднання), до складу якої входять водолазні спеціалісти і лікарі-терапевти

Керівництво водолазними спусками, надання першої медичної допомоги на глибинах до 20 м і спуски під воду згідно з профілем службової діяльності

Водолаз

ВКК навчального закладу;
ВКК військової частини (з’єднання), до складу якої входять водолазні спеціалісти і лікарі-терапевти

Спуски під воду на глибинах до 60 м

Офіцер-водолаз

ВКК навчального закладу;
ВКК військової частини (з’єднання), до складу якої входять водолазні спеціалісти і лікарі-терапевти

Спуски під воду та керівництво спусками на глибинах до 20 м

Водолаз

ВКК військової частини (з’єднання)

Спуски під воду на глибинах до 20 м

Лікар

ЦВКК

Медичне забезпечення водолазних спусків на глибинах до 60 м згідно з профілем службової діяльності


Додаток 7
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 40 розділу ІІ)

ПРОТОКОЛ


Додаток 8
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 41 розділу ІІ)

ПРОТОКОЛ
Центральної водолазної кваліфікаційної комісії


Додаток 9
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 1 глави 1 розділу ІІІ)

ПЛАН
водолазних спусків



Додаток 10
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 6 глави 1 розділу ІІІ)

КОНТРОЛЬНИЙ АРКУШ
керівника водолазних робіт

№ з/п

Захід, який відпрацьовується

Відмітка про виконання

Примітки

1

2

3

4

1

Планування водолазних робіт та спусків у добових, тижневих і місячних планах бойової підготовки катерів (кораблів) НГУ. У добовому плані бойової підготовки вказуються місце, глибина, час і мета робіт, визначається керівник, а також медичне та матеріально-технічне забезпечення



2

Планування водолазних спусків щодо визначення обсягу і характеру робіт або тренувань, глибини, обов’язків водолазів, засобів забезпечення водолазних спусків та медичної допомоги, інструктажу щодо заходів безпеки



3

Визначення номера та дати наказу про допуск до керівництва водолазними роботами



4

Вивчення обстановки і залежно від гідрометеорологічних умов у даному районі, характеру майбутніх робіт, інших факторів, що впливають на безпеку проведення водолазних спусків, визначення способу встановлення корабля (судна, катера, шлюпки, водолазного поста) біля об’єкта робіт, безпечного місця спуску та ухвалення рішення щодо часу початку водолазних спусків та робіт



5

Ознайомлення командира спуску і водолазного складу з планом водолазних робіт



6

Оповіщення про початок водолазних спусків та робіт оперативного чергового з’єднання



7

Контроль за дотриманням та виконанням вимог цієї Інструкції і інших керівних нормативних документів з безпеки праці водолазів



8

Організація інструктажу осіб, що беруть участь у роботах, з питань технології робіт і безпеки їх виконання



9

Організація медичного забезпечення водолазних спусків і робіт на об’єкті (об’єктах)



10

Здійснення постійного зв’язку з відповідальними особами підприємств, розташованих у районі робіт, виробнича діяльність яких може вплинути на безпеку праці водолазів



11

Забезпечення збереження обстановки в разі нещасного випадку з водолазами



Керівник водолазних робіт

__________________________________________
(військове звання, підпис, ініціали, прізвище)


Додаток 11
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 7 глави 1 розділу ІІІ)

ХАРАКТЕР І ГЛИБИНА
водолазного спуску

Кваліфікація командира спуску

Глибина водолазного спуску

Характер водолазного спуску

1

2

3

Водолазний спеціаліст

До граничних глибин

Усі види водолазних спусків, передбачені цією Інструкцією

Старший інструктор-водолаз

До 60 м

Усі види водолазних спусків, за винятком експериментальних спусків, спусків на спеціальних навчаннях з надання допомоги підводним човнам, а також пов’язаних із виконанням підривних робіт

Інструктор-водолаз

До 20 м

Усі види водолазних спусків, за винятком експериментальних спусків, спусків на спеціальних навчаннях з надання допомоги підводним човнам, а також пов’язаних з виконанням підривних робіт

Офіцер-водолаз

20 м або більше за рішенням ЦВКК

Усі види водолазних спусків, за винятком експериментальних спусків, спусків на спеціальних навчаннях з надання допомоги підводним човнам, а також пов’язаних з виконанням підривних робіт


Додаток 12
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 8 глави 1 розділу ІІІ)

ПЕРЕЛІК
типових дій у разі порушення нормальної роботи водолазного спорядження і засобів забезпечення під час спуску

Характер аварійної ситуації

Дії

командира спуску

аварійного водолаза

водолазів, що страхують і забезпечують спуск

1

2

3

4

I. Під час спусків у трьохболтовому вентильованому спорядженні

1. Припинення подачі повітря водолазу

У разі несправності водолазної помпи

Дає наказ про підйом аварійного водолаза і повідомляє його про початок підйому. Підйом здійснюється на сигнальному кінці. За наявності другої помпи дає вказівку щодо приєднання шланга водолаза до другої помпи. За відсутності запасної помпи дає вказівку про подачу повітря від несправної помпи з максимально можливою інтенсивністю (хитання в обидва боки). За потреби спускає страхуючого водолаза в автономному спорядженні для підйому аварійного водолаза на поверхню

Припиняє витравлювання повітря зі скафандра, приймає вертикальне положення і доповідає по телефону на поверхню, що трапилося. За відсутності телефонного зв’язку дає сигнал «Тривога» по сигнальному кінцю. За командою зверху починає підйом, використовуючи для дихання повітряну подушку в шоломі

Водолаз, що страхує, допомагає аварійному водолазу зберегти вертикальне положення і піднятися на поверхню

У разі розриву шланга, закупорювання шлангових з’єднань крижаною пробкою, затиснення шланга, виходу з ладу повітряної магістралі тощо

Дає вказівку про негайний підйом водолаза на поверхню і підготовку декомпресійної барокамери до прийому водолаза, якщо буде потреба в проведенні декомпресії

Негайно припиняє витравлювати повітря зі скафандра, приймає вертикальне положення і доповідає на поверхню по телефону про те, що трапилося. За відсутності телефонного зв’язку дає сигнал «Тривога» по сигнальному кінцю та починає вихід на поверхню по спусковому кінцю


У разі одночасного обриву шланга і сигнального кінця

У разі виявлення обриву шланга і сигнального кінця дає вказівку про спуск страхуючого водолаза, підготовку декомпресійної барокамери до прийому водолаза, спуск шлюпки (якщо вона не була спущена) для доставки на корабель водолаза, що сплив, підсилює спостереження за поверхнею води для виявлення водолаза, що сплив

Негайно припиняє витравлювання повітря зі скафандра, обрізає браси, скидає вантажі і спливає на поверхню, утримуючись за можливості за спусковий кінець


2. Розрив водолазної сорочки і надходження до неї води

У разі одержання доповіді від водолаза дає вказівку про його підйом на поверхню і розміщення в декомпресійній барокамері (у разі потреби)

Доповідає на поверхню по телефону, що трапилося, і за командою починає підйом на поверхню. У разі розриву рукавиці або манжети руку опускає донизу, щоб повітря не витравлювалося через розрив. Для зменшення надходження води розрив за можливості закриває руками


3. Розбилося скло ілюмінатора, ушкоджений шолом

У разі одержання від водолаза доповіді дає вказівку про збільшення підпору повітря водолазові, про його підйом на поверхню і розміщення в декомпресійній барокамері (у разі потреби)

Доповідає про те, що трапилося, на поверхню, вимагає більше повітря, нахиляється у бік розбитого ілюмінатора, закриває розбите місце рукою і починає підйом на поверхню. У разі надходження води в шолом приймає таке положення, при якому обличчя перебувало б у повітряній подушці шолома вище місця ушкодження. За відсутності телефонного зв’язку дає сигнал «Більше повітря», потім сигнал «Тривога» по сигнальному кінцю і діє, як зазначено вище


4. Затиснутий сигнальний кінець при вільному шлангу

Дає водолазу вказівку щодо припинення роботи і розплутування сигнального кінця. Якщо це не вдається, посилає до аварійного водолаза на допомогу водолаза, що страхує. Якщо водолази спільними зусиллями не можуть звільнити сигнальний кінець при вільному шлангу, дає вказівку щодо перерізання сигнального кінця по обидва боки від місця заплутування, а потім його зв’язування прямим вузлом і підйому водолазів на поверхню

Доповідає про те, що трапилося, на поверхню, припиняє роботу, очищує шланг і сигнальний кінець, за потреби вимагає на допомогу другого водолаза. Якщо звільнити сигнальний кінець не вдається, за командою з поверхні один з водолазів перерізує сигнальний кінець з обох боків від місця заплутування і зв’язує його прямим вузлом


5. Заплутаний шланг при вільному сигнальному кінці

Якщо працюючому водолазові не вдалося розплутати шланг, посилає на допомогу водолаза, що страхує. У разі одержання доповіді від водолаза, що страхує, про неможливість розплутати шланг повідомляє аварійного водолаза, що його шланг буде перерізаний, і наказує добре провентилювати скафандр та набрати більше повітря. Після цього наказує страхуючому водолазу перерізати шланг аварійного водолаза і подає сигнал про підйом обох водолазів на поверхню без зупинок. За наявності на кораблі вільного шланга подачі повітря дає наказ страхуючому водолазу доставити шланг до аварійного водолаза і замінити їм заплутаний шланг у районі доступного шлангового з’єднання між місцем заплутування та аварійним водолазом. У разі потреби після підйому розміщує водолазів у декомпресійній барокамері для декомпресії

Після одержання вказівки, що його шланг буде перерізаний, повинен добре провентилювати скафандр, набрати більше повітря, припинити його витравлювання через головний клапан і після перерізання (від’єднання) шланга виходити на поверхню

Водолаз, що страхує, доповідає обстановку. У разі одержання наказу з поверхні перерізує шланг або віддає шлангове з’єднання аварійного водолаза між місцем затиснення і аварійним водолазом. Після цього разом з аварійним водолазом виходить на поверхню

6. Заплутаний шланг і сигнальний кінець

Дає вказівку водолазу, що страхує, який був посланий на допомогу, перерізати сигнальний кінець водолаза, що заплутався, з обох боків від місця затиснення і зв’язати обидва кінці, після чого перерізати (роз’єднати) шланг водолаза, що заплутався, як зазначено у пункті 6 цього додатка. Після виконання водолазом вказівки дає наказ про підйом обох водолазів на поверхню. У разі потреби після підйому розміщує водолазів у декомпресійній барокамері для декомпресії

Діє, як зазначено в пункті 5 цього Переліку

Водолаз, що страхує, у разі неможливості звільнити шланг і сигнальний кінець водолаза, що заплутався, за командою з поверхні перерізає сигнальний кінець з обох боків від місця затиснення, зв’язує вільні кінці прямим вузлом, після чого перерізає (роз’єднує) шланг першого водолаза і виходить на поверхню. За неможливості перерізати сигнальний кінець з обох боків від місця затиснення кінець перерізується на ділянці між місцем затиснення і водолазом, що заплутався. Потім він прив’язує відрізок сигнального кінця аварійного водолаза до свого сигнального кінця, після чого водолази піднімаються на поверхню

7. Обрив нижнього брасу

Одержавши доповідь від водолаза, дає наказ про підйом його на поверхню і зменшення подачі повітря

Доповідає про те, що трапилося, на поверхню, приймає вертикальне положення, утримуючи руками шолом за виступи бічних ілюмінаторів, підтягує його донизу, стравлює надлишок повітря головним клапаном і починає підйом за командою командира спуску


8. Обрив верхнього брасу

Одержавши доповідь від водолаза, дає наказ про підйом його на поверхню і зменшення подачі повітря

Доповідає про те, що трапилося, на поверхню і діє, як зазначено в пункті 7 цього Переліку


9. Головний клапан несправний, пропускає воду, що заливає скафандр

Одержавши доповідь від водолаза, дає наказ про збільшення подачі повітря і підйом його на поверхню

Доповідає про те, що трапилося, на поверхню, нахиляється вправо, вимагає більше повітря і за командою з поверхні починає підйом


10. Викидання водолаза на поверхню

У разі одержання доповіді від водолаза про початок викидання дає команду підібрати його шланг і зменшити (припинити) подачу повітря, уважно стежити, щоб у випадку припинення спливання водолаза він не провалився назад на глибину. Після спливання водолаза на поверхню дає вказівку підійти до аварійного водолаза на шлюпці, прибуксирувати його до трапа, за потреби - помістити в декомпресійну барокамеру

У випадку припинення викидання (заплутування) повинен затримати витравлювання повітря, попросити більше повітря і продовжити спливання на поверхню за можливості з малою швидкістю

Після спливання аварійного водолаза на поверхню водолаз, що забезпечує спуск, підтягує аварійного водолаза на сигнальному кінці до борту, бере за повітряне введення шолома, піднімає шолом трохи догори, допомагаючи водолазу випрямитися. На щиті подачі повітря зменшують або перекривають подачу повітря. Якщо аварійний водолаз у разі викидання не досягає поверхні внаслідок заплутування сигнального кінця або шланга, водолаз, що забезпечує спуск, повинен видати сигнальний кінець і шланг, а на щиті подачі повітря стежити за показаннями манометра. Якщо показання манометра зменшуються, це означає, що водолаз наближається до поверхні води. З появою водолаза на поверхні слід діяти, як зазначено вище. Якщо за манометром на щиті подачі повітря або з доповіді аварійного водолаза встановлено, що спливання водолаза припинилося, водолаз, що стоїть на подачі повітря, повинен своєчасним збільшенням подачі повітря запобігти провалу аварійного водолаза на глибину

II. Під час спусків у спорядженні з напівзамкнутою і замкнутою схемами дихання

1. Пошкоджена трубка видиху

Одержавши доповідь від водолаза, наказує підняти його на поверхню

Якщо є можливість, аварійний водолаз затискає пошкоджену трубку нижче місця пошкодження і виходить на поверхню


2. Пошкоджена трубка вдиху

Одержавши сигнал від водолаза, дає вказівку про його підйом на поверхню

Водолаз затискає рукою місце розриву, робить обережні повільні вдихи, стежачи за тим, щоб у трубку не потрапила вода, дає сигнал про підйом і виходить на поверхню, не затримуючи при цьому дихання, щоб не одержати баротравми легенів


3. Утруднений (неможливий) видих

Після доповіді водолаза переводить його на дихання за відкритою схемою і дає вказівку про підйом на поверхню, за потреби поміщає в декомпресійну барокамеру

Доповідає про те, що трапилося, командиру спуску, переходить на дихання за відкритою схемою (вдих з мішка, видих під шолом) і виходить на поверхню, не затримуючи при цьому дихання, щоб уникнути одержання баротравми легенів


III. Під час спусків у спорядженні з відкритою схемою дихання

1. Немає вдиху (обірваний шланг вдиху), немає подачі повітря

Одержавши сигнал від водолаза, дає команду підняти його на поверхню і за потреби надати медичну допомогу

Дає сигнал «Тривога». Скидає ремінь із вантажами (за потреби і апарат), виймає з рота загубник і спливає на поверхню, не затримуючи дихання, щоб не одержати баротравми легенів. Спливати треба зі швидкістю пухирців повітря, що видихається


2. Пошкоджений гідрокомбінезон

Дає вказівку про підйом водолаза на поверхню самостійно або на сигнальному кінці

Негайно спливає на поверхню і виходить з води, оскільки потрапляння води в гідрокомбінезон призведе до втрати плавучості. Якщо це відбулося, підйом здійснюється на сигнальному кінці




Додаток 13
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 8 глави 1 розділу ІІІ)

КОНТРОЛЬНИЙ АРКУШ
командира спуску

№ з/п

Дії, які відпрацьовуються

Відмітка про виконання

Примітка

1

2

3

4

1

Спланувати водолазні роботи та спуски в добових, тижневих і місячних планах бойової підготовки кораблів та військових частин НГУ, де вказуються місце, глибина, час і мета робіт, визначається керівник, а також медичне та матеріально-технічне забезпечення



2

Спланувати водолазні спуски і визначити обсяг та характер робіт або тренувань, глибину, обов’язки водолазів, засоби забезпечення водолазних спусків і медичної допомоги, інструктаж щодо заходів безпеки



3

Уточнити номер та дату наказу про допуск до командування водолазними спусками



4

Усвідомити поставлене завдання і визначити порядок його виконання



5

З’ясувати місцезнаходження найближчої барокамери (за її відсутності на місці спуску), спосіб та маршрут висування до неї, вид зв’язку, транспортного засобу та інші питання, пов’язані з доставкою водолаза до барокамери



6

Проінструктувати водолазів і осіб, що забезпечують водолазні спуски, з оголошенням:
плану водолазних спусків;
розподілу обов’язків між водолазами та особами, що забезпечують водолазні спуски;
черговості спуску водолазів;
завдання кожному водолазу та способу його виконання;
заходів безпеки під час водолазних спусків і робіт



7

Використовувати для інструктажу макети і моделі пристроїв, з якими водолаз може мати справу під водою, а також за можливості однотипні конструкції на кораблях та суднах цього класу



8

Переконатися шляхом контрольного опитування в знанні кожним водолазом і особами, що забезпечують водолазні спуски, своїх обов’язків і правил безпеки



9

Відсторонити від водолазних спусків і замінити осіб, що не знають своїх обов’язків, водолазного спорядження, обладнання і заходів безпеки



10

Особисто переконатися в якісному проведенні робочої перевірки водолазного спорядження, у якому спускаються і страхують водолази, засобів забезпечення водолазних спусків



11

Визначити місцезнаходження і ступінь готовності страхуючого водолаза до спуску (як правило, 3 хвилини, але залежно від конкретних умов спуску - від негайної до 5 хвилин)



12

Переконатися у відповідності строків перевірки і якості повітря, ДГС, регенеративних і поглинальних речовин вимогам цієї Інструкції



13

Знати наявність повітря і газів, регенеративних і поглинальних речовин, уживати заходів щодо поповнення їх запасів до повних норм



14

Переконатися, що піднято попереджувальні сигнали



15

Керувати або брати участь у вдяганні водолаза, що спускається



16

Оглядати водолаза, що спускається, перевіряти комплектність, правильність одягання водолазного спорядження, переконатися в нормальній роботі його дихального апарата



17

Визначити припустимий час перебування водолаза під водою відповідно до робочих таблиць декомпресії



18

Перевіряти наявність і правильність записів у журналі водолазних робіт про проведення робочих перевірок



19

Доповідати керівнику водолазних робіт про готовність водолаза до спуску, одержавши від нього дозвіл про початок водолазних спусків



20

Переконатися в герметичності спорядження водолаза, що спускається



21

Підтримувати зв’язок з працюючим водолазом з моменту початку спуску і до виходу його з води на водолазний трап



22

Керувати діями працюючого водолаза під водою, а також осіб, що забезпечують водолазні спуски, стежити за правильністю виконання ними своїх обов’язків



23

Діяти в разі аварійної ситуації або несприятливої зміни обстановки під водою спокійно і рішуче для запобігання або ліквідації аварійної ситуації, керуючись вимогами, наведеними в додатку 10 до цієї Інструкції



24

Після виконання завдання працюючим водолазом дати йому дозвіл на вихід і почати підйом за обраним режимом декомпресії



25

Стежити за дотриманням режиму декомпресії і швидкістю підйому водолаза



26

У випадку виникнення професійного захворювання у водолаза, що потребує лікувальної рекомпресії, керувати його лікуванням у барокамері за обраним лікувальним режимом до прибуття лікаря-терапевта



27

Після виходу водолазів на поверхню керувати їх роздяганням і приведенням водолазної техніки в готовність до використання



28

Правильно вести водолазну документацію



29

У разі виникнення аварійної ситуації з водолазами і водолазною технікою діяти відповідно до чинного законодавства



Командир спуску

_________________________________________________
(військове звання, підпис, ініціали, прізвище)


Додаток 14
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 26 глави 1 розділу ІІІ)

ОЦІНКА
хвилювання на морях, озерах і великих водоймах

Характеристика стану поверхні, бали

Шкала ступеня хвилювання

Ознаки стану поверхні

висота хвилі, м

характеристика хвилювання

0

-

Хвилювання відсутнє

Дзеркально гладка поверхня

1

до 0,25

Слабке

Брижі, з’являються невеликі гребені хвиль

2

0,25 - 0,75

Помірне

Невеликі гребені починають перекидатися, але піна не біла, а склоподібна

3

0,75 - 1,25

Помірне

Добре помітні невеликі хвилі, гребені деяких з них перекидаються, при цьому створюють місцями білу піну, що клубочиться, - «баранці»

4

1,25 - 2,0

Значне

Хвилі набувають добре вираженої форми, усюди утворюються «баранці»

5

2,0 - 3,5

Сильне

З’являються хвилі великої висоти, їхні пінливі гребені займають більші площі, вітер починає зривати піну з гребенів хвиль

6

3,5 - 6,0

Сильне

Гребені окреслюють довгі вали більших хвиль. Піна, що зривається з гребенів вітром, починає витягуватися смугами по схилах хвиль

7

6,0 - 8,5

Дуже сильне

Зривається вітер. Довгі смуги піни покривають схили хвиль і, місцями зливаючись, досягають їх підошов

8

8,5 - 11,0

Дуже сильне

Піна широкими щільними смугами, що зриваються, покриває схили хвиль, від чого поверхня стає білою, тільки місцями у підошов хвиль спостерігаються вільні від піни ділянки

9

11,0 і більше

Виключне

Поверхня моря покрита щільним шаром піни, повітря наповнене видимими частками води, видимість значно зменшена


Додаток 15
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 27 глави 1 розділу ІІІ)

ШКАЛА
для візуальної оцінки сили вітру

Сила вітру, бали

Характеристика вітру

Швидкість вітру

Ознаки для візуальної оцінки сили вітру

м/c

км/год

1

2

3

4

5

0

Штиль

0
(0 - 0,2)

0
(0 - 1)

Рух повітря не відчувається, дим піднімається прямовисно або майже прямовисно, листя дерев нерухливе

1

Тихий

1
(0,3 - 1,5)

3
(1 - 5)

Вітер відчувається як легкий подув і лише часом. Дим піднімається похило, вказуючи напрямок вітру

2

Легкий вітер

3
(1,6 - 3,3)

8
(6 - 11)

Вітер відчувається як безперервний подув, листя дерев шелестить, флюгер починає рухатися

3

Слабкий

5
(3,4 - 5,4)

15
(12 - 19)

Дим витягується за вітром майже горизонтально. Листя і тонкі гілки дерев колишуться, вітер розвіває прапори та вимпели

4

Помірний

7
(5,5 - 7,9)

24
(20 - 28)

Вимпел витягується за вітром, вітер піднімає пил, тонкі гілки дерев гойдаються

5

Свіжий вітер

9
(8,0 - 10,7)

33
(29 - 38)

Вітер переносить легкі предмети, витягуються і полощуться великі прапори, коливаються тонкі стовбури дерев

6

Сильний вітер

12
(10,8 - 12,8)

43
(39 - 49)

Гудуть проводи і снасті, коливаються товсті гілки дерев, важко утримати розкриту парасольку

7

Міцний вітер

15
(13,9 - 17,1)

55
(50 - 61)

Чується свист вітру біля всіх снастей, виникають утруднення при ходьбі проти вітру, коливаються стовбури дерев

8

Дуже міцний вітер

19
(17,2 - 20,7)

68
(62 - 74)

Будь-який рух проти вітру помітно утруднюється, вітер ламає тонкі гілки і сухі суки дерев

9

Шторм

23
(20,8 - 24,4)

81
(73 - 87)

Можливі невеликі пошкодження в спорудженнях, зрушуються з місця неукріплені предмети. Вітер зриває димарі та черепицю

10

Сильний шторм

27
(24,5 - 28,4)

95
(88 - 102)

Можливі більш значні пошкодження, дерева вириваються з коренем

11

Жорсткий шторм

31
(28,5 - 32,6)

110
(103 - 117)

Можливі більш значні пошкодження, дерева вириваються з коренем

12

Ураган

32,7 і більше

110 і більше

Спустошливі руйнування через вітер

__________
Примітка.


У 3, 4 графах вказується значення округленої середньої швидкості вітру, у дужках - інтервали.


Додаток 16
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 29 глави 1 розділу ІІІ)

ПОПЕРЕДЖУВАЛЬНІ СИГНАЛИ
під час спусків водолазів

Застосовуються в міжнародних водах

Застосовуються у внутрішніх водах



Додаток 17
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 47 глави 1 розділу ІІІ)

ЖУРНАЛ
обліку і аналізів повітря, дихальних газових сумішей регенеративних і поглинальних речовин



Додаток 18
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 53 глави 1 розділу ІІІ)

ХАРАКТЕРИСТИКИ
індикаторних трубок і граничнодопустимі концентрації шкідливих речовин

Марка

Технічні умови

Речовина, що визначається

Межі вимірювання, мг/м-3 (мг/л)

Строк придатності, роки

Колір кільця маркування

1

2

3

4

5

6

ІТМ-1Б

С-2.001.000ТУ
(ТУ 2.001-72)

Окисли азоту

0,2 - 5
(0,0002 - 0,005)

1,5

Червоний

ТО-1

С-2.006.000ТУ
(ТУ 2.006-72)

Окислювальна трубка

-

1,5

Червоний

ІТМ-2А

С-2.002.000ТУ
(ТУ 2.002-72)

Окис вуглецю

5 - 50
(0,005 - 0,05)

4

Чорний

ІТМ-5

С-2.004.000ТУ
(ТУ 2.004-72)

Керосин - бензин

50-500
(0,05-0,5)

4

Коричневий

№ з/п

Найменування шкідливої речовини, що вимірюється

ГДК, мг/м-3

ГДК, мг/л

ГДК, % об’єму

1

Двоокис вуглецю

-

-

0,1

2

Окис вуглецю

8

0,008

-

3

Окисли азоту

0,5

0,0005

-

4

Вуглеводні (у перерахунку на вуглець)

50

0,05

-


Додаток 19
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 55 глави 1 розділу ІІІ)

ТАБЛИЦЯ
перестукування в барокамері
(умовні сигнали для переговорів з особами, що перебувають у барокамері)

Сигнали

У камеру

З камери

Один удар

Як себе почуваєш?

Почуваю себе добре

Два роздільних удари

Підвищую тиск

Підвищуй тиск

Три роздільних удари

Знижую тиск

Знижуй тиск

Один одиночний та один подвійний удар

Увімкнутися на дихання киснем

Увімкнувся на дихання киснем

Два подвійних удари

Зробити однократне промивання

Зробив однократне промивання

Часті удари

-

Припинити зміну тиску (стоп)

Один одиночний та один потрійний удар

Відкриваю шлюз

Відкривай шлюз

__________
Примітка.


Ця таблиця повинна бути поміщена на внутрішній і зовнішній поверхнях камери.


Додаток 20
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 65 глави 1 розділу ІІІ)

КОМАНДИ,
які подаються та приймаються командиром спуску під час спусків на малі і середні глибини

1. «Зробити робочу перевірку спорядження. Постам доповісти про готовність до водолазних спусків. Розійдись».

Доповіді командиру спуску про робочу перевірку спорядження:

«Робочу перевірку поточної декомпресійної камери (далі - ПДК) зробив. Зауважень немає (є). Робочу перевірку зробив рядовий Лезнов. Дозвольте поставити підпис».

«Робочу перевірку страхуючого вентильованого водолазного спорядження за № 1 зробив, зауважень немає (є). Робочу перевірку зробив рядовий Євстаф’єв. Дозвольте поставити підпис».

«Робочу перевірку вентильованого водолазного спорядження за № 2 зробив. Зауважень немає (є). Робочу перевірку здійснив рядовий Лозінський. Дозвольте поставити підпис».

«Робочу перевірку СВУ-3 з апаратом АВМ-5 за № 1 зробив. Тиск у балонах 180 кгс/см-2. Настановний тиск - 9,5 кгс/см-2. Зауважень немає. Робочу перевірку зробив сержант Тихонов. Дозвольте поставити підпис і одягатися».

2. «Одягти водолаза» - подається тим, що забезпечують роботу водолаза. Після вдягання водолазної сорочки ледве вище колін подаються такі команди водолаза, що забезпечує спуск, або командира спуску:

«Одягти сигнальний кінець» або «Одягти поясний ремінь із ножем». «Водолаз на калоші». «Одягти манішку». «Одягти шолом водолазу». «Одягти вантажі водолазу». «Закріпити нижній брас».

3. «Дати підпір водолазу, перевірити зв’язок». Черговий по зв’язку: «Перший, раз, два, три, як чутно?» Відповідь: «Перший, чую добре». Черговий на зв’язку: «Перший, як повітря?» Відповідь: «Повітря добре» або «Перший, більше (менше) повітря». Доповідь чергового по зв’язку командиру спуску: «Зв’язок з водолазом перевірено. Зауважень немає. Підпір даний». Відповідь командиру спуску: «Так».

4. «Водолаз, на трап». «Загорнути ілюмінатор» - ілюмінатор змочується чистою водою і загортається. Командир поста вдягання або особа, що забезпечує, доповідає командиру спуску: «Перший до спуску готовий». Командир спуску особисто оглядає водолаза, а потім легким ударом долоні по шолому дозволяє водолазу почати спуск по трапу.

5. Доповідь командира спуску на головному командному пункті керівнику водолазних робіт: «Прошу дозволу на спуск водолаза Буріка». Відповідь: «Добре».

Доповідь водолаза про герметичність і самопочуття: «Перший герметичний. Добре».

Доповідь особи, що забезпечує спуск, командиру: «Перший герметичний». Командир спуску особисто переконується в герметичності водолаза, що спускається.

6. «Перший, перейти на спусковий». Відповідь водолаза: «Перший, переходжу на спусковий». «Перший на спусковому. Добре».

7. «Перший, почати спуск». Відповідь: «Перший почав спуск. Добре». Черговий водолаз на подачі повітря в міру занурення збільшує подачу повітря.

Черговий на шланг-кабелі доповідає керівнику спусків глибину занурення водолаза за маркуванням «Глибина 3 м, 6 м» тощо.

8. Через чергового по зв’язку передається глибина занурення водолазу, що спускається, на що він відповідає: «Перший, 6 м, добре» тощо. Доповідь водолаза: «Перший на ґрунті, чисте».

9. «Перший, провентилюватися, роздивитися». Відповідь водолаза: «Більше повітря, вентилююся, роздивляюся, добре». Після закінчення вентиляції доповідь водолаза: «Перший, менше повітря. Провентилювався, роздивився, ґрунт мул (пісок, камені). Видимість 2 - 3 м. Шланг-кабель чистий. Зауважень немає. Добре» або «Підберіть слабину шланг-кабелю».

10. «Дивися, підбираємо». Водолаз: «Стоп підбирати. Добре».

Чистота шланг-кабелю є однією з найважливіших умов безпеки перебування водолаза під водою!

11. «Перший, як повітря?» Відповідь: «Перший, повітря добре. Добре».

12. «Перший, заміримо глибину». Відповідь: «Перший, замірте, добре».

13. «Стоп повітря першому» закривається вентиль на 1 - 2 с, стрілка на манометрі показує глибину, потім відкривається вентиль. Відповідь чергового водолаза на подачі повітря: «Повітря першому застопорене. Глибина 17 м». Після виміру глибини відновлюється подача повітря.

14. «Перший, глибина 17 м. Як повітря?» Відповідь: «Перший, повітря добре. Добре».

15. «Перший, приготуватися до роботи» або «Почати рух (підійти) до місця роботи». Відповідь: «Перший, висуваюсь до місця роботи, добре». «Перший, підійшов до місця роботи, добре». «Перший, до роботи готовий».

16. «Перший, приступити до роботи». Відповідь: «Перший, приступив до роботи, добре».

17. «Перший, закінчити роботу, провентилюватися». Відповідь водолаза: «Перший, закінчив роботу, більше повітря, вентилююся, добре». Відповідь водолаза: «Менше повітря, провентилювався, добре».

18. «Перший, як повітря?» Відповідь: «Повітря добре».

19. «Перший, підійти до спускового, приготуватися до підйому».

Відповідь водолаза: «Перший, підходжу до спускового, вибирайте слабину шланг-кабелю, добре». «Перший підійшов до спускового, шланг-кабель чистий, готовий до підйому, добре».

20. Доповідь керівнику спусків на головному командному пункті «Водолаз роботу виконав, самопочуття добре. Прошу підняти водолаза за 2 хвилини до 6 м». Відповідь: «Добре».

21. «Перший, почати повільний підйом». Відповідь водолаза: «Перший почав повільний підйом, вибирайте слабину шланг-кабелю, добре».

Особа, що забезпечує, доповідає керівнику спусків: «Глибина 18 м, 15 м, 12 м, 9 м» (за маркуванням шланг-кабелю).

22. «Перший, як повітря?» Відповідь водолаза: «Перший, повітря добре» або «Менше повітря».

23. «Перший, стоп підйом, глибина 6 м, опуститися на слабину шланг-кабелю». Відповідь водолаза: «Перший опустився на слабину шланг-кабелю, добре».

24. «Перший, відпочивати». Відповідь водолаза: «Перший, відпочиваю, добре».

25. «Перший, почати повільний підйом на 3 м». Відповідь: «Перший почав повільний підйом на 3 м, добре».

26. «Перший, стоп підйом, глибина 3 м, опуститися на слабину шланг-кабелю».

27. «Перший, відпочивати». Відповідь водолаза: «Перший, відпочиваю, добре».

28. «Перший, почати повільний підйом на поверхню». Відповідь водолаза: «Перший почав повільний підйом на поверхню, добре».

29. «Перший, перейти на трап». Відповідь водолаза: «Перший, переходжу на трап, добре». «Перший на трапі, добре».

30. «Перший, виходити на палубу». Відповідь: «Перший, виходжу на палубу, добре».

31. «Віддати ілюмінатор». Доповідь водолаза, що забезпечує, керівник спусків: «Ілюмінатор відданий».

32. «Стоп повітря водолазу». Відповідь черговому на повітрі: «Повітря водолазу застопорене».

33. «Роздягнути водолаза». Після зняття манишки (у СВУ-3 після зняття шолом-маски) працюючий водолаз доповідає командиру спуску: «Товариш майор, перший водолаз з води вийшов, самопочуття добре».

34. Доповідь командира спуску на головному командному пункті керівнику водолазних робіт: «Водолаз Лезнов з води вийшов (поміщений у поточній декомпресійній камері), самопочуття добре». Відповідь: «Добре».

35. «Водолазний пост привести у вихідне». Після приведення водолазних постів у вихідне положення подається команда командира спуску: «Водолазам і тим, хто забезпечував водолазні спуски, для розбору спусків вишикуватися».

Керівник спусків робить розбір, указує на помічені в ході водолазних спусків і робіт порушення, доповідає зняті нормативи.

Командири постів вдягання доповідають зауваження.



Додаток 21
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 66 глави 1 розділу ІІІ)

УМОВНІ СИГНАЛИ
зв’язку з водолазами за допомогою сигнального або контрольного кінців

№ з/п

Сигнали

Значення сигналів

до водолаза під час спусків

від водолаза під час спусків

у спорядженні, що вентилюється

у спорядженні з відкритою, напівзамкнутою і замкнутою схемами дихання

у спорядженні, що вентилюється

у спорядженні з відкритою, напівзамкнутою і замкнутою схемами дихання

1

Смикнути один раз

Як почуваєш? Повтори. Вибирай сигнал до себе

Я на ґрунті. Почуваю себе добре. Вибери слабину. Повтори

2

Смикнути два рази

Провентилюй скафандр

Зроби заміну газової суміші в мішку. Перевір запас повітря

Більше повітря

Роблю заміну газової суміші в мішку. Перевірив запас повітря

3

Смикнути три рази

Починаємо підйом. Виходь на поверхню (повторення сигналу зобов’язує водолаза негайно вийти на поверхню)

Піднімай нагору. Виходжу на поверхню

4

Смикнути чотири рази

Даємо менше повітря

Менше повітря

5

Часті смикання більше 4-х разів


Тривога! Мені погано! Піднімай скоріше!

6

Потрясти один раз

Стоп. Припини спуск (підйом, рух далі)

Стоп. Зупини спуск (підйом)!

7

Потрясти два рази

Продовжуй спуск (рух, іди прямо)

Продовжуй спуск. Попусти шланг-кабель

8

Потрясти три рази

Стій на місці! Спускаємо водолаза

Заплутався, не можу вийти без допомоги другого водолаза

9

Смикнути один раз і потрясти

Йди праворуч

Йду праворуч

10

Смикнути два рази і потрясти

Йди ліворуч

Йду ліворуч

11

Смикнути один раз і потягнути

Подаємо інструмент

Подавайте інструмент

12

Смикнути два рази і потягнути

Подаємо кінець

Подавайте кінець

13

Смикнути, потрясти і смикнути

Запасний сигнал

__________
Примітки:


1. Для передачі умовних сигналів необхідно вибрати слабину сигнального кінця, а потім подавати сигнали чітко, несильно смикаючи уздовж осі сигнального кінця.

2. Кожний сигнал обов’язково дублюється тим, кому він подається, крім сигналу тривоги, за яким слід піднімати водолаза без зволікання.

3. Працюючий водолаз обирає напрямок руху під водою, орієнтуючись по сигнальному кінцю: «йди прямо» - за напрямком сигнального кінця від водолаза, що забезпечує, «йди праворуч» та  «йди ліворуч» - у перпендикулярних напрямках.

4. В аварійному випадку за неможливості передачі сигналу по сигнальному кінцю (шланг-кабелю) і відсутності телефонного зв’язку необхідно подати аварійному водолазу звукові сигнали відповідно до цього додатка. Звукові сигнали подаються ударом металевого предмета об метал (наприклад, об водолазний трап тощо), один удар відповідає сигналу «смикнути», а подвійний - «потрясти». Аналогічно сигнали подаються аварійним водолазом.



Додаток 22
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 92 глави 1 розділу ІІІ)

ВІЗУАЛЬНИЙ ЗВ’ЯЗОК З ВОДОЛАЗАМИ

Візуальний зв’язок здійснюється за допомогою сигналів, що подаються, як правило, правою рукою.

Сигнал 1. Усе добре. Я виконаю (виконую) дію, як рекомендує командир спуску або водолаз, що перебуває поруч.

Вказівний і великий пальці з’єднані, утворюючи кільце. Інші пальці з’єднані разом і підняті догори.

Сигнал 2. Щось не в порядку. Я не можу... (наприклад, не можу «продутися», не бачу, не виходить щось тощо).

Вказівний і великий пальці - під кутом 90-0 один до одного. Інші пальці стислі. Рукою в такому положенні погойдують вправо-вліво.

Сигнал 3. Лихо. Дуже погано (знак подається на поверхні води).

Розпластана долоня піднімається нагору та опускається через сторону вниз. Рух повторюється.

Сигнал 4. Відкриваю резерв (переходжу на дихання резервним запасом повітря).

Пальці стиснуті в кулак, зігнута в лікті рука піднята нагору до рівня очей.

Сигнал 5. Не можу відкрити резерв. Допоможи мені відкрити резерв.

Пальці стиснуті в кулак. Кулак разом з передпліччям робить маятникові рухи догори-донизу в районі тяги резервного пристрою апарата.

Сигнал 6. Занурюйся. Я занурююсь (показує при цьому на вантаж, що означає «у мене негативна плавучість»).

Великий палець - донизу, інші пальці стиснуті в кулак.

Сигнал 7. Спливай. Я спливаю (показує при цьому на вантаж, що означає «у мене позитивна плавучість»).

Великий палець - догори, інші пальці стиснуті в кулак.

Сигнал 8. Небезпека! Прошу негайної допомоги! (Вказівним пальцем лівої руки вказує на причину поганого самопочуття або несправності спорядження).

Права долоня з піднятим пальцем кілька разів швидко притискається до шиї.

Сигнали, що позначають, про кого або про що буде далі йти мова:

Сигнал 8а. Я. У мене. Мій (показує на себе, що означає «наступний сигнал стосується мене»).

Сигнал 8б. Ти. Він. У тебе. У нього. Його. Цей предмет (показує на водолаза, частину тіла, предмет навколишнього простору, якого стосуватиметься наступний сигнал).

Сигнал 9. Вони. У них. Ці предмети (показує на групу водолазів або скупчення предметів, яких буде стосуватися  наступний сигнал).

Вказівний палець витягнуто в певному напрямку, інші пальці стиснуті в кулак.

Сигнал 10. Зібратися тут. Необхідно зібратися разом.

Вказівні пальці обох рук витягнуті, інші пальці стиснуті в кулак. Руки кілька разів розводять у сторони і знову з’єднують разом.

Сигнал 11. Увага! Стоп! (За цим сигналом слідує інший. Якщо водолази щось робили під водою, подача сигналу вимагає припинення дії. Якщо від водолазів щось вимагали, подача їм цього сигналу означає відмову).

Руку з розпластаною долонею (пальці разом) піднімають вертикально догори.

Сигнал 12. Сигнал, що вказує напрямок.

Руку з розпластаною долонею витягують горизонтально, потім згинають у лікті у вертикальній площині і знову випрямляють у потрібному напрямку.

Сигнал 13. Сигнал, що позначає заперечення. Немає! Неправильно! (якщо палець показав перед цим на ноги, неправильно працюють ноги, якщо на роботу, що виконується під водою, неправильно виконується робота).

Праву руку з відкритою та повернутою до водолаза долонею згинають у лікті і роблять маятникові рухи у вертикальній площині перед грудьми.

Сигнал 14. Сигнал, що позначає сповільнення. Роби повільніше. Спокійно (наприклад, повільно працюй ногами, дихай спокійно тощо).

Розпластаною в горизонтальній площині долонею (тильна сторона звернена догори) перед грудьми роблять повільні рухи догори-донизу.

Сигнал 15. Сигнал, що позначає прискорення. Швидше. Поспішай.

Розпластаною в горизонтальній площині долонею (тильна сторона звернена донизу) перед грудьми швидко описують кола навколо горизонтальної осі.

Сигнал 16. Сигнал, що нагадує про вирівнювання тиску, компенсування тощо (наприклад, роби ковтальні рухи, зрівняй тиск у вухах, у масці).

Долоню обертають до водолаза, великий палець відставляють. Інші пальці разом стискають і розтискають.

Сигнал 17. Сигнал, що свідчить про незнання і про нерозуміння. Не розумію. Повтори, що ти хочеш. Як справи? (якщо перед цим показати на груди - «як подих?», якщо на серце - «який ритм серця?»).

Долоню розпластують у горизонтальній площині тильною стороною донизу. Пальці стискають у щіпку та розтискають.

Сигнал 18. Крутиться голова.

Кистю руки з витягнутими догори і притиснутими один до одного вказівним і середнім пальцями (інші пальці притиснуті до долоні) роблять обертові рухи навколо вертикальної осі.

Сигнал 19. Зав’яжи. Зв’яжи. Стисни.

Кисті рук, стиснуті в кулаки перед грудьми, обертають одну навколо іншої (навколо горизонтальної осі) і потім розводять у сторони.

Сигнал 20. Усе в порядку. Усе добре.

Витягнутою рукою із запаленим ліхтарем роблять кругові рухи у вертикальній площині.

Сигнал 21. Щось не в порядку. Ненормально. Запалений ліхтар на витягнутій руці піднімають і опускають догори-донизу строго по вертикалі.

__________
Примітки:


1. Сигнали 1 - 8 є обов’язковими, інші сигнали рекомендуються.

2. Сигнали 1 - 19 уночі водолаз подає рукою і освітлює її підводним ліхтарем.

3. Сигнали 20, 21 подаються уночі з використанням підводного ліхтаря.



Додаток 23
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 37 глави 2 розділу ІІІ)

ПРОТОКОЛ
спуску в спостережній (робочій) камері



Додаток 24
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 43 глави 2 розділу ІІІ)

МОЖЛИВІ НЕСПРАВНОСТІ
під час спусків у жорстких водолазних пристроях (спостережній (робочій) камері)

Несправність

Дії

командира та особи, що обслуговує спуск

оператора

1

2

3

Під час звірення глибиномір показує іншу, ніж лічильники, глибину

Камеру піднімають на поверхню, глибиномір здають на перевірку, а в камеру ставлять справний глибиномір


Припинилася дія системи регенерації

Дає команду оператору підключити до дихального апарата. Камеру піднімають на поверхню

Підключається на дихання до ізолюючого дихального апарата

Порушився телефонний зв’язок

Установлюють зв’язок з оператором за допомогою гідроакустичної станції (далі - ГАС) або світла. Вживають заходів щодо усунення несправності. У разі неможливості відновити телефонний зв’язок камеру піднімають на поверхню.

За вказівкою командира спуску за допомогою ГАС або світла відповідає умовними сигналами відповідно до додатка 25 до цієї Інструкції

Обрив троса і кабелю камери

Встановлюють зв’язок з оператором за допомогоюГАС. Пересувають судно вбік від місця занурення камери. Дає команду на аварійне спливання. Якщо обірвався тільки кабель, установивши зв’язок за допомогою ГАС, піднімають камеру на поверхню

Стукотом по корпусу камери дає сигнал тривоги і відповідає на запити по ГАС умовними сигналами і стукотом. За командою командира спуску за допомогою ГАС починає аварійне спливання. Якщо протягом 30 хвилин не надійде команда на аварійне спливання, спливає без команди

Вийшло з ладу підводне освітлення

Виключають живлення світильників. Камеру піднімають на поверхню

Доповідає командиру спуску

Віддався баласт і камера почала спливати на поверхню

На кораблі оголошується сигнал «Бойова тривога» і дається команда «Роздивитися у відсіках». Одночасно вручну вибирають трос і кабель камери та вживають заходів щодо закріплення їх на палубі судна

Негайно доповідає командиру спуску і підключає до ізолюючих дихальних апаратів, утримує за внутрішні конструкції камери так, щоб у разі різкого спливання або удару об корпус судна не одержати травму голови.

Піднімальний трос і кабель камери заплуталися, не вибираються

У разі неможливості підняти камеру на тросі дає команду на аварійне спливання

Установлює причину. Доповідає командиру спуску і за його командоюаварійно спливає

Погіршилося самопочуття оператора

Піднімають камеру на поверхню

Доповідає командиру спуску

З’явилися течі ілюмінатора або з-під кришки люка

Негайно піднімають камеру на поверхню. За потреби дають команду оператору підключитися до апарата

Доповідає командиру спуску. Діє за його вказівкою


Додаток 25
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 44 глави 2 розділу ІІІ)

УМОВНІ СИГНАЛИ
(світлом і стукотом) з водолазами і операторами спостережної (робочої) камери в разі порушення телефонного зв’язку

Сигнали

Значення сигналів

світлом

стукотом

до водолазів

від водолазів

Часті миготіння світильником

Дріб
.........................

Виклик. Увага!

Стоп підйом!

-

Два дроби
....... .......

Продовжуємо підйом

Продовжуйте підйом

Вимикання світильника один раз

Один удар .

Як себе почуваєте?

Почуваємо себе добре

-

Повторно один удар .

-

Зрозумів. Чекаємо вказівок

Вимикання світильника два рази

Два удари
. .

Провентилювати дихальні мішки

Вентилюємо дихальні мішки

Вимикання світильника три рази

Три удари
. . .

Приготуватися до підйому, зайняти місця на платформі

Готові до підйому. Починайте підйом

Вимикання світильника чотири рази

Чотири удари
. . . .

Зайти у дзвін, закрити кришку

Зайшли у дзвін. Кришка закрита

__________
Примітки:


1. Умовні сигнали застосовуються в разі виходу з ладу телефонного зв’язку в обох водолазів або операторів.

2. Відповіді водолазів (операторів) стукотом прослуховуються через гідроакустичну станцію.

3. Вимикання світильників проводиться на дві-три секунди з інтервалом в одну секунду.

4. Після заходу у дзвін зв’язок здійснюється за телефоном дзвона або через гідроакустичну станцію.

5. У разі виходу з ладу основного світильника на платформу дзвона спускають додатковий світильник на скобі по одному з напрямних тросів платформи водолазного дзвона.


Додаток 26
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 72 глави 2 розділу ІІІ)

ПРИПУСТИМА ТОВЩИНА
льоду при різних навантаженнях

Маса вантажу, т

Товщина морського льоду, см

Товщина прісноводного льоду, см

Гранична відстань від краю льоду, м

1

2

3

4

0,1

15

10

5

0,8

25

20

11

3,5

30

25

19

6,5

45

35

25

10,0

50

40

26

20,0

70

55

30

40,0

100

95

38


Додаток 27
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 196 глави 2 розділу ІІІ)

КОМПЛЕКТНІСТЬ
і технічні характеристики такелажного устаткування

Назва комплектуючих виробів

Кількість у комплекті, шт.

Середня маса однієї штуки, кг

1

2

3

Трос поліспаста

1 або 2

346

Барабан з брудоочисником та щіткою

1 або 2

105

Двороликовий блок

6

59

Однороликовий блок

1

33

Анкер

24

25,5

Штир

150

3,5

Палець до анкерів

20

2

Буксирний трос середнього танка

3

46

Буксирний трос важкого танка

2

56

Сережка середнього танка

10

16

Петля середнього танка

8

7,5

Сережка велика

2

17

Ключ для затискання троса (5=70 мм)

2

3

Ключ з блоками

2

0,2

Лом з коротким плечем

2

10

Лом з довгим плечем

4

10

Підставка

2

6,5

Кувалда

2

7

Затискач (запасний)

4

4

Коуш (запасний)

4

1,5

Затискач-хомут

4

0,35

Болт М12х65 (запасний)

8

0,08

Гайка М12 (запасна)

8

0,02

Трубка до ключа для затискання троса

2

12

Рукавиці брезентові

2


Технічні характеристики

Два двороликові блоки

Чотири двороликові блоки

Шість двороликових блоків

1

2

3

4

Передаточне число поліспаста

5

9

13

Зусилля, яке здійснюється поліспастом при максимальному тяговому зусиллі на тросі поліспаста 15 т (з урахуванням ККД блоків)

70

100

130

Довжина витягування (без перетасовки поліспаста), м

до 40

до 20

до 12

Коефіцієнт корисної дії поліспаста

0,93

0,74

0,66

Трос поліспаста, марка;

6×19+1

6×19+1

6×19+1

діаметр, мм;



22

довжина, м



200

Допустиме навантаження на двороликовий блок, т:




на чотирьох гілках поліспаста;



60

на п’яти гілках поліспаста (з приєднанням анкерного кінця троса до пальця блока)



75

Допустиме навантаження на однороликовий блок, т



30

Анкери:

довжина анкера, мм;




1120

кількість отворів під штирі в одному анкері;



6

діаметр отворів під штирі, мм



28

Штирі:



довжина, мм;



900

діаметр, мм



25

Маса комплекту такелажного обладнання (з двома тросами та барабанами), кг



3200


Додаток 28
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 7 глави 7 розділу ІІІ)

КОЛІР І НАПИСИ
на балонах

Газ

Колір фарбування балона

Текст напису

Колір напису

Колір смуги

Азот

Чорний

Азот

Жовтий

Коричне-вий

Аміак

Жовтий

Аміак

Чорний

-

Аргон чистий

Сірий

Аргон чистий

Зелений

Зелений

Ацетилен

Білий

Ацетилен

Червоний

-

Бутан

Червоний

Бутан

Жовтий

-

Водень

Темно-зелений

Водень

Червоний

-

Повітря

Чорний

Стиснене повітря

Білий

-

Гелій

Коричневий

Гелій

Білий

-

Кисень

Блакитний

Кисень

Чорний

-

Кисень медичний

Блакитний

Кисень

Чорний

-

Вуглекислота

Чорний

Вуглекислота

Жовтий

-

Усі інші горючі гази

Червоний

Найменування газу

Білий

-

Усі інші негорючі гази

Чорний

Найменування газу

Жовтий

-

__________
Примітки:


1. Написи на балонах наносять по окружності на довжину не менше 1/3 окружності, смуги по всій окружності, літери на балонах ємністю більше 12 л повинні бути заввишки 60 мм, а полоси - завширшки  25 мм. Розміри написів і смуг на балонах ємністю до 12 л повинні визначатися залежно від величини бічної поверхні балонів.

2. Зовнішні поверхні балонів дихальних апаратів, що працюють на стисненому повітрі, повинні бути пофарбовані в сірий колір. Допускається фарбування балонів водолазних дихальних апаратів, що працюють на стисненому повітрі, у жовтий або жовтогарячий колір з метою забезпечення їх видимості у воді.


Додаток 29
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 2 глави 2 розділу ІV)

КОНТРОЛЬНИЙ АРКУШ
опитування та медичного огляду водолазів перед початком водолазних спусків


Додаток 30
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 2 глави 2 розділу ІV)

МЕДИЧНА КНИЖКА
водолаза Національної гвардії України



Додаток 31
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 6 глави 2 розділу ІV)

КЛАСИФІКАЦІЯ
водолазних захворювань та надання медичної допомоги за основними їх видами

1. Водолазні захворювання діляться на специфічні та неспецифічні:

1) специфічні водолазні захворювання:

декомпресійна хвороба;

баротравми (легенів, вуха і навколоносових пазух, травма підводною вибуховою хвилею);

барогіпертензивний синдром;

отруєння киснем;

кисневе голодування;

отруєння азотом і гелієм;

отруєння вуглекислим газом;

обтиск водолаза;

обтиск грудної клітки;

2) неспецифічні водолазні захворювання:

отруєння вихлопними газами;

отруєння лугами;

переохолодження;

перегрівання.

2. Види медичної допомоги та основні вимоги щодо її надання

Більшість захворювань водолазів протікають з порушенням функцій життєво важливих органів і систем, у зв’язку з чим  діагностика захворювань і подальше лікування мають проводитися в найкоротші строки. Під час лікування водолазних захворювань можуть бути надані такі види медичної допомоги: перша долікарська; перша лікарська; кваліфікована і спеціалізована.

Першу долікарську допомогу надають на місці виникнення захворювання і під час транспортування хворого до водолазної барокамери або медичного пункту корабля і військових частин НГУ. Як правило, першу долікарську допомогу надають особи, що не мають медичної освіти (водолаз, інструктор-водолаз (старший інструктор-водолаз), водолазний спеціаліст), але навчені прийомам надання першої медичної допомоги. Прийоми з надання першої медичної допомоги повинні бути направлені на витягування водолаза, який постраждав, з води, звільнення від водолазного спорядження (за потреби) і відновлення життєвих функцій (штучне дихання і непрямий масаж серцевого м’яза (за показаннями)). Методику проведення штучного дихання і непрямого масажу серцевого м’яза наведено в пункті 19 цього додадка.

Першу лікарську допомогу надають у медичному пункті корабля й підрозділу НГУ. Заходи щодо надання першої лікарської допомоги повинні бути спрямовані на відновлення і підтримку життєвих функцій за допомогою звичайних медичних засобів. Обсяг допомоги визначається функціональними обов’язками лікаря (лікарів) корабля й підрозділу НГУ.

Кваліфіковану медичну допомогу надають лікарі-терапевти у водолазних барокамерах шляхом проведення лікувальної рекомпресії за повітряними режимами.

Спеціалізована медична допомога водолазам надається в барокамерах лікарями-терапевтами шляхом проведення лікувальної рекомпресії за повітряними, кисневими та киснево-азотно-гелієвими режимами.

Лікувальна рекомпресія є радикальним методом лікування основних водолазних захворювань - декомпресійної хвороби і баротравми легенів. За потреби у процесі лікувальної рекомпресії має проводитися симптоматичне лікування. Характеристика повітряних режимів лікувальної рекомпресії наведена вище. У разі відсутності або неможливості використання водолазних барокамер лікувальну рекомпресію необхідно проводити в інших пристроях, у яких передбачається перебування людей під підвищеним тиском (відсіки та інші пристрої підводних човнів, гідробарокамери тощо). За відсутності лікаря-терапевта лікувальна рекомпресія повинна проводитися під керівництвом командира спуску або лікаря загального профілю, які, розпочавши лікувальну рекомпресію, повинні вжити всіх заходівщодо екстреного виклику лікаря-терапевта до місця лікування.

У разі важких форм захворювань для симптоматичного лікування хворого в процесі лікувальної рекомпресії у водолазну барокамеру повинен бути направлений лікар-терапевт. Якщо на місці лікування є лише лікар-терапевт, він має залишатися ззовні водолазної барокамери для керівництва лікувальною рекомпресією, яку проводитимуть направлені у водолазну барокамеру лікарі загального профілю або особа водолазної спеціальності, яка має найкращу підготовку з водолазної медицини.

Лікар, під керівництвом якого проводиться лікувальна рекомпресія, має вести протокол у журналі водолазних робіт, у якому в хронологічному порядку записуються всі дії (події), пов’язані з лікуванням та станом хворого. Дані протоколу мають бути достатніми для подальшого заповнення карти обліку водолазних захворювань.

Для консультації лікаря-терапевта з питань вибору режиму лікувальної рекомпресії та симптоматичного лікування в умовах підвищеного тиску можуть залучатися фахівці лікувальних закладів і науково-дослідних установ.

Для забезпечення лікувальної рекомпресії мають призначатися декілька змін водолазів, на яких покладається управління процесом підвищення і зниження тиску, забезпечення вентиляції і передача в камеру медикаментів, їжі та предметів гігієни.

Перед початком лікувальної рекомпресії у водолазну барокамеру заносять постільну білизну за кількістю людей, яких там розмістять, графин з водою і відро (бак) для справляння природних потреб, закрите брезентовим (гумовим) чохлом. У відро (бак) з метою дезодорації наливають 1-1,5 л 0,5-1 % розчину марганцевокислого калію. Для прискорення лікувальної рекомпресії вказані предмети можуть бути прошлюзовані у водолазну барокамеру після підвищення тиску. Після закінчення лікувальної рекомпресії хворі за рішенням лікаря-терапевта можуть бути направлені ВЛК до лікувальних закладів для подальшого стаціонарного лікування, обстеження, огляду.

Попередження водолазних захворювань має включати як загальні для всіх захворювань заходи, так і конкретні заходи для кожного окремого захворювання.

Загальні заходи з попередження водолазних захворювань повинні передбачати ретельну підготовку водолазного спорядження та обладнання відповідно до експлуатаційних інструкцій, суворе дотримання техніки безпеки, проведення занять, тренувань і навчань з глибокого теоретичного та практичного освоєння водолазної справи й основ підводної фізіології та медицини.

З метою попередження інфекційних захворювань у водолазів у водолазних барокамерах необхідно підтримувати суворий санітарно-гігієнічний і протиепідемічний режим. У процесі експлуатації кожні два місяці всі внутрішні поверхні барокамер миють щітками з гарячою водою та милом. Перед кожним спуском роблять вологе прибирання. Для шлюзування в барокамері використовують металевий посуд. Перед шлюзуванням увесь посуд повинен бути продезінфікований шляхом кип’ятіння у воді протягом 30 хвилин. Використаний посуд із залишками їжі має бути відразу прошлюзований назовні. Зберігання продуктів харчування у водолазних барокамерах забороняється.

3. Декомпресійна хвороба

Декомпресійна хвороба є комплексом патологічних явищ, обумовлених виникненням у крові (тканинах) організму бульбашок вільного газу в процесі неадекватної декомпресії або в різні строки після її завершення. Ці внутришньо судинні й позасудинні газові бульбашки порушують нормальний кровообіг і надають травмуючого впливу на клітини органів і тканин.

В умовах підвищеного тиску газового середовища в організмі водолаза додатково розчиняється індиферентний газ (гази) дихальної суміші, кількість якого визначається величиною тиску і часом перебування під тиском. У разі правильно обраного та здійсненого режиму декомпресії надлишок індиферентного газу (газів) виводиться з організму шляхом дифузії через легені і шкіру без залишку в крові (тканинах) газових бульбашок. І навпаки, у разі неадекватності зниження тиску в крові (тканинах) утворюються газові бульбашки, які, зрештою, призводять до хвороби. Під час спусків на глибину до 8 м вірогідність виникнення захворювання мінімальна.

Причинами, що сприяють розвитку декомпресійної хвороби, є:

низька фізична тренованість і малі функціональні резерви організму;

недостатні досвід та професійні навички водолаза для виконання підводних робіт;

важке фізичне навантаження в період спуску;

загальне або місцеве охолодження організму, особливо в період декомпресії і після її завершення;

підвищений парціальний тиск вуглекислого газу в повітрі (штучній газовій суміші), що вдихається в процесі декомпресії;

місцеві порушення кровообігу в період декомпресії, обумовлені тривалим перебуванням тіла в одному положенні;

підвищені фізичні навантаження в найближчий час після завершення декомпресії.

Прояви декомпресійних розладів можуть бути різноманітними, оскільки формування вільних бульбашок газу можливе практично в будь-якій тканині організму. Характер патологічних явищ і важкість хвороби визначаються величиною пересичення тканин організму індиферентним газом і залежать від кількості, розміру, а також від локалізації газових бульбашок.

Прогностично важливим критерієм небезпеки (важкості) захворювання є його латентний період - проміжок часу з моменту завершення декомпресії до появи перших ознак хвороби. Чим коротше такий проміжок, тим більшу загрозу для здоров’я становить патологічний процес, що розвивається.

Залежно від поширеності та вираженості декомпресійного газоутворення розрізняють легкий, середній і важкий ступені важкості захворювання. Діагноз хвороби та її клінічна форма встановлюються на підставі аналізу стану хворого, ознак захворювання і зумовлюють застосування відповідних лікувальних заходів (вибір режиму лікувальної рекомпресії та засобів симптоматичного лікування).

У легких випадках перші ознаки хвороби проявляються зазвичай у межах 1 - 3 годин після виходу з-під тиску, проте при розвитку важких форм виразні ознаки хвороби з’являються ще в період декомпресії або протягом 3 - 5 хвилин після її закінчення.

Найхарактернішим симптомом легкого ступеня захворювання є біль у суглобах, кістках і м’язах. Біль виникає, як правило, не гостро, а поступово на тлі загального нездужання і локалізується найчастіше в колінному, плечовому і ліктьовому суглобах, а також у великих кістках, що їх утворюють. На початку захворювання біль, зазвичай, носить тупий, ниючий характер, але в окремих випадках може ставати дуже гострим. Частіше вражаються суглоби, що піддавалися найбільшому фізичному навантаженню під час виконання роботи під підвищеним тиском. В ділянці ураженого суглоба іноді з’являється почервоніння шкіри, сип, розвивається набряк.

Досить частим проявом декомпресійної хвороби легкого ступеня є шкірне свербіння, що локалізується найчастіше на кінцівках, в ділянці живота і сідниць. У ряді випадків спостерігаються зміни кольору шкіри окремих ділянок тіла, підшкірні точкові крововиливи, що швидко минають.

У цілому клінічна картина легкого ступеня декомпресійної хвороби має мало об’єктивних ознак, що виявляються в процесі огляду хворого. Функції уражених суглобів і м’язів, як правило, істотно не порушуються. Можуть мати місце незначні відхилення в діяльності серцево-судинної і дихальної систем, помірна тахікардія. Проте в більшості випадків больовий синдром є єдиним проявом захворювання.

Захворювання середньої важкості разом з появою симптомів, типових для легкого ступеня, характеризується виразним порушенням функції кардіореспіраторної системи. У продромальному періоді хворий, як правило, адинамічний, скаржиться на втому, загальну слабкість. Пізніші скарги обумовлюються переважно прогресуючими розладами функцій кровообігу і дихання (запаморочення, неприємні відчуття в ділянці серця, задуха, відчуття тяжкості і болю в грудях тощо). Значно частіше, ніж у легких випадках, спостерігаються зміна кольору шкіри, петехіальні висипання і крововиливи, підшкірна емфізема.

Таким чином, особливістю декомпресійної хвороби середньої тяжкості є наявність патологічного процесу дихальної і серцево-судинної систем. Розлади діяльності серця розвиваються, головним чином, за типом правошлуночкової недостатності. У хворого спостерігається частий слабкого наповнення пульс, нерідко аритмічний. Перкуторно може визначатися розширення меж серця вправо, тони серця приглушені. Під час огляду хворого спостерігається ціаноз губ і слизових оболонок. Дихання стає частим і поверхневим, розвивається болісна задишка, може бути кашель з кровохарканням. Перкуторно над легенями визначається нормальний легеневий звук, проте місцями можуть проявлятися вогнища притуплення.

Дихальна екскурсія нижнього краю легенів знижена, прослуховуються ослаблене дихання і вологі крепітуючі хрипи. Іноді захворювання проявляється переважним ураженням органів черевної порожнини. У хворого виникають болі частіше в епігастральній області і в правому підребер’ї, нудота, блювота, діарея. Можуть спостерігатися симптоми подразнення очеревини. В окремих випадках захворювання проявляється розладами зору (зниження гостроти, звуження поля зору).

При декомпресійній хворобі важкого ступеня виражені розлади діяльності серцево-судинної системи і дихання супроводжуються симптомами ураження функції центральної нервової системи. Важкий стан хворого визначається, в основному, значними циркуляторними порушеннями. Під час об’єктивного дослідження спостерігається різка адинамія, блідість шкірних покривів та видимих слизових, холодний липкий піт. Свідомість може бути збережена або запаморочена, наявні пригноблення психіки, апатія. Хворий ледве відповідає на запитання. Пульс частий, аритмічний, слабкого наповненняі напруги. Межі серця розширені вправо, тони серця глухі. Артеріальний тиск як максимальний, так і мінімальний, знижений. Дихання часте, поверхневе, іноді періодичне. Кашель досить часто супроводжується кровохарканням.

Поширене позасудинне та внутрішньосудинне газоутворення обумовлює, як правило, ураження спинного мозку, що викликає парези і паралічі нижніх кінцівок, розлади функції тазових органів (порушення сечовипускання і дефекації). Значно рідше спостерігаються паралічі верхніх кінцівок. Виникненню паралічів, зазвичай, передують адинамія, відчуття оніміння ділянок шкіри, сильні оперізуючі болі. У потерпілого проявляються зниження м’язового тонусу, пригноблення або повна втрата сухожильних рефлексів, розвивається параплегія. Крім порушення рухової сфери, спостерігаються розлади чутливості провідникового типу, клінічні прояви яких визначаються рівнем ураження спинного мозку. Можливе виникнення осередкових уражень головного мозку, що супроводжується появою парестезій, ослабленням м’язової сили, утрудненням мови, розладами ходи, тремором голови і кінцівок. У випадках ураження стволового відділу мозку у хворих можуть проявлятися порушення черепно-мозкової іннервації, асиметрія, косоокість, зниження або повна двостороння втрата слуху і зору, западання язика.

Одним з проявів важкого декомпресійного захворювання є ураження внутрішнього вуха, що клінічно проявляється у вигляді синдрому Меньєра. Виникнення останнього може бути обумовлено утворенням газових бульбашок в ендолімфі внутрішнього вуха та емболією судин лабіринту. Звичайне захворювання розвивається гостро та починається з появи запаморочення, головного болю, нудоти і блювоти. У подальшому розвиваються різка загальна слабкість, шум у голові і вухах, порушення або втрата слуху. Постраждалому здається, що всі навколишні предмети обертаються навколо нього або він обертається сам. Подразнення рецепторів вестибулярного апарата призводить до порушення м’язового тонусу, розладу ходи та рівноваги тіла. З’являються ністагм і виражені вегетативні розлади (блідість, рясне потовиділення, уповільнення пульсу, розлади дихання тощо).

Рецидиви (повторні прояви ознак) декомпресійної хвороби, які можуть спостерігатися в процесі проведення лікувальної рекомпресії або після її завершення, найчастіше протікають у легкій формі, проте в разі грубого порушення лікувального режиму можуть бути важкої і середньої важкості.

Декомпресійну хворобу необхідно відрізняти від інших водолазних захворювань, що мають схожі симптоми (парези і паралічі (при баротравмі легенів), непритомність (при баротравмі легенів, кисневому голодуванні, отруєнні киснем і вуглекислим газом)). Під час диференційної діагностики необхідно враховувати тип водолазного спорядження, конкретні умови спуску і динаміку розвитку симптомів. Декомпресійна хвороба спостерігається частіше після спусків у вентильованому або глибоководному спорядженні. Клінічно декомпресійна хвороба відрізняється переважно поступовим розвитком симптомів, а для інших перелічених вище захворювань характерний раптовий початок із швидким розвитком симптомів.

Встановлення у хворого діагнозу декомпресійної хвороби в усіх випадках є показанням до проведення її патогенетичної терапії - лікувальної рекомпресії. Всі інші заходи медичної допомоги (реанімаційна допомога, медикаментозна терапія тощо) не повинні бути причиною затримки рекомпресії. Чим раніше розпочинається лікувальна рекомпресія, тим успішнішим буде лікування хворого. Це особливо важливо при середніх і важких формах декомпресійної хвороби, а також у випадках розвитку навіть легких її проявів у процесі декомпресії або невдовзі після виходу водолаза з-під підвищеного тиску.

Лікувальна рекомпресія повинна проводитися також у випадках, коли декомпресійна природа симптомів або розладів, що спостерігаються, викликає сумнів. При абдомінальних симптомах сумнівної етіології доцільна попередня консультація хірурга і терапевта.

Декомпресійна хвороба може виникнути в процесі декомпресії водолазів у воді, у водолазній барокамері або після виходу водолазів на поверхню (в умовах нормального тиску).

Під час декомпресії у воді в разі появи шкірного свербіння або суглобо-м’язового болю (на зупинках 9 м і більше) водолаза переводять на дві зупинки глибше (тобто на 6 м при триметровому кроці декомпресії) і подальшу декомпресію після 15-хвилинної витримки здійснюють за відповідним продовженим режимом (за відсутності такого режиму «за часом» використовується продовжений режим «за глибиною»).

У разі посилення (повторної появи) симптомів, а також інших обставин, що ускладнюють подальше проведення декомпресії у воді (наприклад, переохолодження організму), водолаза після витримки на зупинці 6 м необхідно швидко (протягом 5-6 хвилин) підняти на поверхню для проведення у водолазній барокамері подальшої декомпресії або (за наявності симптомів) лікувального режиму, що обирається за загальними правилами. Так само слід діяти в разі появи ознак захворювання на зупинці 6 м і менше.

У разі виникнення симптомів захворювання після виходу на поверхню (в умови нормального тиску), а також захворювання після виходу з підводного човна лікувальний режим обирають за такими правилами:

при декомпресійній хворобі легкого ступеня тиск у водолазній барокамері піднімають до 0,5 мПа або 50 мм вод.ст. (режим I), витримують хворого до моменту ліквідації симптомів захворювання і додатково  ще 30 хвилин, після чого залежно від отриманої витримки під найбільшим тиском знижують тиск за режимом декомпресії Iа, Iб, Iв або Iг. Під час лікування декомпресійного захворювання легкого ступеня допускається використання кисневого режиму лікувальної рекомпресії. Рішення щодо використання кисневого режиму лікувальної рекомпресії приймається тільки лікарем-терапевтом у разі, якщо клінічна картина обмежена слабо вираженим свербінням, локальними шкірними висипаннями, м’язовим, суглобовим або кістковим болем ниючого характеру, який не призводить до порушення функції опорно-рухового апарата та проявляється не раніше 1 години після водолазного спуску, під час якого не спостерігалися будь-які прояви токсичної дії кисню та були відсутні порушення робочого режиму декомпресії. Для підвищення ефективності лікування необхідно підключити хворого на дихання киснем в умовах нормального тиску. Хворий може дихати киснем до 30 хвилин під час медичного обстеження та підготовки камери до проведення лікувальної рекомпресії. Підвищення тиску в камері проводять без відключення хворого від кисневого апарата. Після ліквідації всіх симптомів декомпресійного захворювання за тиску 0,2 мПа (20 мм вод. ст.) приступають до декомпресії. У разі неповного лікувального ефекту хворий повинен бути переведений на режим ІІ повітряної лікувальної рекомпресії, для чого після переключення дихання хворого з кисню на повітря тиск у камері за 3-5 хвилин повинен бути підвищений повітрям з 0,2 до 0,7 мПа (з 20 до 70 мм вод. ст.). Подальше лікування хворого має проводитися за режимом ІІ;

при хворобі середнього ступеня тиск у декомпресійній камері піднімають до 0,7 мПа або 70 мм вод. ст. (режим II), витримують хворого до моменту ліквідації симптомів захворювання і додаткові ще 30 хвилин, після чого залежно від часу витримки під найбільшим тиском 0,7 мПа (70 мм вод.ст.) знижують тиск за режимами декомпресії IІа, IІб або IІв;

при важкій декомпресійній хворобі тиск у водолазній барокамері піднімають повітрям до 1 мПа або 100 мм вод. ст. (режим III), витримують хворого під найбільшим тиском і додатково ще 30 хвилин, але небільше ніж 120 хвилин, після чого залежно від часу витримки на глибині першої зупинки 0,7 мПа (70 мм вод. ст.) знижують тиск за режимами IІІа, IІІб або IІІв.

Якщо на місці проведення водолазних робіт немає лікаря-терапевта, командир спуску, що запідозрив у водолаза декомпресійну хворобу або баротравму легенів, повинен негайно приступити до проведення лікувальної рекомпресії.

Якщо хворий притомний і в нього відсутній параліч (парез) кінцівок, тиск у водолазній барокамері піднімають до 0,5 мПа (50 мм вод. ст.) і після 180-хвилинної витримки знижують за режимом Iг.

Якщо хворий знепритомнів або має параліч (парез) кінцівок, тиск у водолазній барокамері піднімають до 0,7 мПа (70 мм вод. ст.) і після 90-хвилинної витримки знижують його за режимом IІв. Для надання першої допомоги разом з хворим у водолазну барокамеру поміщається один з водолазів.

У разі лікування захворювань середнього і важкого ступеня у водолазній барокамері, розрахованій на тиск до 0,5 мПа (50 мм вод. ст.), водолаза витримують під тиском 0,5 мПа (50 мм вод. ст.) до 360 хвилин, після чого тиск у камері повинен бути знижений за режимом Iг.

У разі повторної появи (посилення тих, що є) симптомів хвороби в процесі декомпресії, передбаченої лікувальним режимом, або після її закінчення необхідно проводити повторну лікувальну рекомпресію. Починати повторну лікувальну рекомпресію потрібно в найкоротші строки, не чекаючи посилення симптомів і погіршення загального стану хворого. Компресію під час повторної лікувальної рекомпресії проводять із швидкістю 0,1 - 0,2 мПа/хв. (10 - 20 мм вод. ст./хв.) до помітного поліпшення стану хворого.У процесі підвищення тиску через кожні 0,1 мПа (10 мм вод.ст.) роблять зупинки по 5 - 10 хвилин і уважно спостерігають за станом хворого. Після зупинки, під час якої за 5 - 10 хвилин  настає поліпшення стану хворого, тиск підвищують ще на 0,1 мПа (10 мм вод. ст.), але не більше ніж до 1 мПа (100 мм вод. ст.). Подальші витримки під тиском проводять так, як іпід час лікування важкої декомпресійної хвороби. Після закінчення витримки декомпресію проводять за кінцевою частиною режиму IІІв незалежно від часу витримки під обраним тиском.

Обсяг симптоматичного лікування в процесі лікувальної рекомпресії визначається ступенем порушення функцій організму і може включати штучне дихання і непрямий масаж серцевого м’яза, дихання киснем, медикаментозне лікування, теплові процедури, катетеризацію сечового міхура, очисну клізму, паранефральну блокаду тощо.

Медикаментозне лікування під час декомпресійної хвороби проводять таким чином:у разі легкого і середнього ступеня захворювання призначають ацетилсаліцилову кислоту по 0,5 г через кожні 6 годин протягом 3 діб від початку захворювання, а в разі важкого - додатково гепарин у дозі 20 тис. од. одноразово внутрішньом’язово в перші години захворювання.

Для попередження зневоднення при легкому і середньому ступенях захворювання мають використовуватися чай, кава, компоти, мінеральні води, фруктові і овочеві соки.

У разі важкого ступеня захворювання показані внутрішньовенні вливання підігрітого до температури 35 - 37 °С ізотонічного розчину хлориду натрію або 5% розчину глюкози по 1 - 2 л за добу. Перед початком внутрішньовенних ін’єкцій і в процесі їх проведення необхідно застосовувати 0,2 % розчин платифіліну по 1 - 2 мл внутрішньом’язово для розширення судини серця, нирок і головного мозку. Для десенсибілізації організму необхідно використовувати димедрол (1% розчин) або піпольфен (2,5 % розчин) по 1 - 2 мл внутрішньом’язово. З метою поліпшення тканинної перфузії, зменшення проникності капілярів і збільшення серцевого викиду показані глюкокортикостероїди (преднізолон 0,015 - 0,03 г або гідрокортизон 0,025 - 0,05 г внутрішньовенно крапельно).

Для попередження ускладнень, пов’язаних з активізацією системи згортання крові, використовують фібринолізин відповідно до інструкції щодо його застосування.

При парезах і паралічах показано застосування церебролізину по 15 - 20 мл водного розчину внутрішньовенно 2 рази на день, гамалону (аміналону) по 0,5 - 1,25 г 3 рази на день. Для поліпшення тканинних процесів показані кокарбоксилаза, яка чергується з АТФ по 1 ампулі через день внутрішньом’язово.

У процесі лікування декомпресійної хвороби за показаннями застосовують серцеві, бронхолітичні і діуретичні засоби, а також антибіотики і сульфаніламідні препарати.

З метою профілактики легеневої форми отруєння киснем за умови використання режимів Iг, IІв, IІІв (особливо у випадку повторної компресії в разі рецидивів) доцільне призначення хворому і обслуговуючому персоналу аскорбінової кислоти по 0,5 г 4 - 5 разів на день, вітаміну Е по одній капсулі 1-2 рази на день, цитохрому «С» по 0,02 г 2 рази на день і антибіотиків.

У разі легкого ступеня хвороби і стійкого м’язово-суглобового болю в процесі проведення лікувальної рекомпресії показано застосування теплових процедур (медичні грілки, парафінові аплікації тощо).

У разі парезу (паралічу) тазових органів катетеризація сечового міхура, очисні клізми і паранефральна блокада повинні проводитися за звичайною методикою.

При важких парезах і паралічах для попередження пролежнів хворого періодично перевертають з боку на бік, на спину, протирають шкіру в ділянці крижів і попереку камфорним спиртом.

Постільну білизну хворому у водолазній барокамері необхідно міняти в міру забруднення, але не рідше ніж один раз на добу.

Після закінчення лікувальної рекомпресії хворий повинен знаходитися поблизу водолазної барокамери протягом доби. У цей період через кожні 3 - 4 години проводять опитування щодо скарг і обстеження хворого.

У разі виявлення симптомів рецидиву захворювання проводиться повторна лікувальна рекомпресія.

Осіб із залишковими явищами порушень функцій органів і систем направляють для подальшого спеціалізованого лікування і огляду до лікувальних закладів.

У процесі декомпресії за режимом лікувальної рекомпресії IІа під тиском 0,06 мПа (6 мм вод. ст.) виник рецидив декомпресійної хвороби (оновився більу колінних суглобах). Тиск був підвищений повітрям до 0,16 мПа (16 мм вод. ст.). Після 10-хвилинної витримки стан хворого покращився. Тиск був підвищений повітрям до 0,26 мПа (26 мм вод. ст.). Через 30 хвилин перебування під тиском 0,26 мПа (26 мм вод.ст.) біль у колінних суглобах зник. Через 30 хвилин перебування під тиском 0,26 мПа (26 мм вод.ст.) проведено декомпресіюза кінцевою частиною режиму лікувальної рекомпресії IІІв. Перша зупинка під тиском 0,24 мПа (24 мм вод.ст.), витримка - 141 хвилина, друга зупинка під тиском 0,22 мПа (22 мм вод.ст.), витримка - 152 хвилини тощо.

У разі лікування повторного рецидиву захворювання тиск має бути підвищений стислим повітрям, але не більше ніж до  0,7 мПа (70 мм вод. ст.). Витримка під обраним тиском не повинна перевищувати такі значення: під тиском від 0 до 0,2 мПа (0 - 20 мм вод. ст.) - 6 годин; під тиском від 0,22 до 0,4 мПа (22 - 40 мм вод. ст.) - 3 години; під тиском від 0,42 до 0,5 мПа (42 - 50 мм вод.ст.) - 2 години; під тиском від 0,52 до0,7 мПа (52–70 мм вод. ст.) - 1 година. Після закінчення витримки під обраним тиском декомпресію проводять за кінцевою частиною повітряного режиму IІІв, разом з тим час витримок на кожній із зупинок збільшується на 40 % (наприклад, час на зупинці 24 м становитиме - 141 хвилина ×1,4 =197 хвилин).

Режими декомпресії під час водолазних робіт необхідно обирати окремо для кожного спуску залежно від глибини занурення водолазів та експозиції на ґрунті. Під час вибору режиму треба пам’ятати, що у разі експозиції на ґрунті за умови використання робочих та аварійних повітряних (повітряно-кисневих) режимів час перебування водолаза на ґрунті обчислюють від початку занурення під воду до початку підйому з ґрунту.

У разі спусків схильних до декомпресійної хвороби і малотренованих водолазів режим декомпресії має бути продовжений на один крок.

Під час спусків рекомендується витримувати заплановану експозицію. Лікар-терапевт за 5 хвилин до закінчення запланованої експозиції на ґрунті повинен доповідати про це командира спуску.

Під час переходу на першу зупинку суворо дотримується встановлена режимом декомпресії швидкість.

Газовий склад дихальних сумішей, що подаються водолазам, має відповідати встановленим вимогам. Процентний вміст кисню в складі дихальних сумішей не повинен відрізнятися від передбаченого режимом більш ніж на 1%. На дихання киснем водолази повинні включатися після ретельного триразового промивання системи «апарат - легені», не допускаючи впродовж усього часу кисневої декомпресії всмоктування відсічного повітря.

Під час декомпресії необхідно точно дотримуватися глибини зупинок і витримки на зупинках, передбачених режимом. Забороняється пропускати зупинки. Точність утримання глибин зупинок повинна становити не більше ± 1 м (0,01 мПа). У перші 2 - 4 години після закінчення спуску (залежно від глибини) водолазам забороняється виконувати важкі фізичні роботи (вантажні, такелажі тощо). Після перенесеної хвороби легкого і середнього ступеня тяжкості без будь-яких залишкових явищ водолази звільняються від спусків на 7 діб. У разі важкого захворювання строк збільшується до 14 діб, а після важкої декомпресійної хвороби, що супроводжувалася синдромом Меньєра, проводиться медичний огляд та надається висновок ВЛК щодо придатності водолазів до водолазних спусків.

4. Баротравма легенів

Баротравма легенів є комплексом патологічних явищ, обумовлених пошкодженням і розривом легеневої тканини з подальшим надходженням альвеолярного газу в кровоносне русло або тканину легенів та органи, що їх оточують. Основною причиною захворювання є надмірне розширення грудної клітки і перерозтягнення легенів за межі їх еластичних властивостей, виникнення гідравлічної хвилі в судинах і удар об грудну стінку внаслідок виникнення різниці тиску в легенях і навколишньому середовищі.

Формування перепаду тиску і перерозтягнення легеневої тканини можливі під час підвищення тиску в дихальних шляхах або зниження тиску в легенях у процесі здійснення вдиху при одночасному обмеженні або повному припиненні надходження повітря в легені. Для розвитку баротравми легенів достатній перепад тиску від 5,2 до 10,4 кПа (40 - 80 мм рт.ст.). Вірогідність виникнення баротравми легенів у різних видах дихальних апаратів неоднакова внаслідок конструктивних особливостей прийнятої схеми постачання водолаза дихальною сумішшю і особливостей використання спорядження.

У регенеративному водолазному спорядженні підвищення тиску в системі «апарат - легені» виникає у таких випадках:

збільшення допустимої швидкості спливання з глибини на поверхню (найбільшу небезпеку становить спливання з малої глибини), коли відносний перепад в системі «апарат - легені» відносно зовнішнього тиску є найбільшим;

довільна або мимовільна затримка дихання під час підйому на поверхню;

різке натискання або удар по дихальному мішку;

несправність редуктора і запобіжного клапана;

вихід з глибини на поверхню з неповністю відкритим або закритим запобіжним клапаном (тільки для спорядження РСП).

Зниження тиску в системі «апарат - легені» в регенеративному водолазному спорядженні виникає у разі:

відсутності в балонах запасів газової суміші;

спуску із закритими вентилями балонів;

несправності дихального автомата (заїдання важелів клапанів, засмічення каналів подачі газів);

порушення правил промивання системи «апарат - легені»;

порушення надходження газу до клапана дихального автомата (несправність редуктора, порушення герметичності трубок, що підводять газ, і шлангів);

зриву водолаза зі спускового (підкільного) кінця і падіння на ґрунт;

випускання газової суміші з мішка в разі випадіння загубника з рота і подальшого дихання з підшоломного простору.

В ізолюючих протигазах і дихальних апаратах подібного типу підвищення тиску в легенях можливе в разі різкого натискання або удару по дихальному мішку.

Зниження тиску в легенях у зазначених апаратах виникає у разі:

піключення на дихання до апарата без пускового пристрою;

інтенсивної фізичної роботи відразу після підключення на дихання до апарата;

тривалої роботи в апараті, що перевищує допустимі строки дії регенеративної речовини;

повторного використання регенеративних патронів з порушенням встановлених правил;

витравлення газової суміші з мішка;

використання апарата для підводних спусків.

У водолазному спорядженні з відкритою схемою дихання підвищення тиску в легенях виникає у разі:

збільшення допустимої швидкості спливання з глибини на поверхню;

довільної або рефлекторної затримки дихання під час підйому на поверхню;

несправної роботи дихального автомата;

розриву мембрани редуктора та інших несправностей.

Зниження тиску в легенях під час використання водолазного спорядження з відкритою схемою дихання виникає у разі:

відсутності повітря в балонах;

спуску під воду із закритими вентилями балонів;

незадовільного регулювання клапана резервної подачі і помилок у його використанні;

несправності в роботі дихального автомата.

Виникнення баротравми легенів у водолазів і підводників можливе під час перебування їх у водолазній барокамері. Зазвичай це відбувається в процесі зниження тиску у водолазній барокамері під час затримки дихання, кашлю, чхання, спроби провести вирівнювання тиску в порожнині середнього вуха при закритих верхніх дихальних шляхах, коли можуть виникнути умови для перепаду тиску в легенях відносно навколишнього тиску.

Розвиток баротравми легенів можливий під час використання практично будь-якої дихальної апаратури (респіраторів, апаратів для штучної вентиляції легенів і наркозу), принцип дії якої передбачає підвищення і зниження тиску в легенях. Баротравма легенів можлива у випадку струсу внутрішніх органів внаслідок дії вибухової ударної хвилі, падіння з висоти у воду тощо.

У вентильованому спорядженні вірогідність виникнення баротравми легенів відносно невелика, розвиток захворювання можливий у разі довільної або рефлекторної затримки дихання під час швидкого спливання (викидання) водолаза на поверхню.

Чинниками, що сприяють розвитку баротравми легенів, є:

підвищена швидкість зміни тиску в легенях;

тривала дія підвищеного (зниженого) тиску в легенях;

дихання під надмірним тиском;

дія підвищеного тиску у фазі вдиху;

індивідуальні анатомо-фізіологічні особливості, що обумовлюють характер розповсюдження в легенях ударних хвиль;

різні захворювання, структури, які супроводжуються зміною еластичності і функції легенів, що змінюють діяльність серцево-судинної системи.

За важкістю проявів і перебігу виділяють декілька форм баротравми легенів - баротравматична  емфізема, пневмоторакс і газова емболія.

Баротравматична емфізема легенів клінічно представлена трьома видами - інтерстиціальна, підшкірна і медіастинальна.

Баротравматична інтерстиціальна емфізема легенів характеризується відносно обмеженим пошкодженням легеневої тканини і помірно вираженими ознаками. Потерпілі зазвичай не завжди відчувають момент пошкодження легенів. Самопочуття та загальний стан у більшості випадків спочатку залишається цілком задовільним і потерпілі звертаються за допомогою лише через декілька годин після виникнення ознак баротравми.

З’являються легкий біль у грудях, що посилюється під час вдиху, запаморочення, невелика слабкість, що зростає під час помірних фізичних навантажень, відмічається деяка блідість потерпілих, задишка, якої зазвичай немає у спокої, з’являється вже під час незначної фізичної роботи, може бути кашель, дихальна рухливість грудної клітки через біль обмежена, дихання ослаблене, можуть прослуховуватися вологі хрипи різного калібру на обмеженій ділянці, пульс зазвичай прискорений, артеріальний тиск дещо знижений. Під час рентгенологічного обстеження часто спостерігається посилення бронхосудинного малюнка. Діагностика захворювання, крім його клінічних ознак, значною мірою ґрунтується на ретельному анамнезі і обліку допущених помилок під час користування дихальною апаратурою, а також умов, що спричинили перепад тиску в легенях і навколишньому середовищі.

Баротравматична підшкірна і медіастинальна емфіземи розвиваються внаслідок порушення цілісності легенів і потрапляння газу в сполучнотканинні і жирові утворення середостіння. Газ по паратрахеальній клітковині потрапляє під шкіру грудей, заповнює яремну і підключичну ямки, з’являється під шкірою шиї і обличчя. Стан потерпілих визначається ступенем вираженості емфіземи. Під час значного скупчення газу в середостінні стан хворого прогресивно погіршується внаслідок стиснення великих вен, подразнення перикарда і зсуву органів середостіння. Можуть виникати значні порушення дихання і кровообігу. У разі помірно вираженого баротравматичного медіастиніту самопочуття постраждалого залишається задовільним і погіршення наростає поступово. Виникають легкий біль і неприємні відчуття за грудиною, утруднене дихання, нестійкий пульс. Надходження газу в підшкірно-жирову клітковину визначається захарактерною крепітацією і зміненими рисами обличчя хворого. Перкуторне і рентгенологічне обстеження виявляють присутність вільного газу в середостінні і під шкірою грудей. У разі проникнення газу в черевну порожнину розвивається баротравматичний пневмоперитонеум з клінічними ознаками асептичного перитоніту.

Баротравматична емфізема легенів може ускладнюватися газовою емболією. Стан хворих при цьому впродовж декількох годин може залишатися задовільним. Пізніше (з надходженням газу через просвіти розірваних судин в артеріальну мережу) розвиваються характерні симптоми газової емболії. Стан хворих прогресивно погіршується, наростає слабкість, посилюються біль у грудях, задишка, утруднене дихання, нападоподібний кашель з виділенням мокроти та іноді з домішками крові, з’являється попелясто-сірий ціаноз. Дихання жорстке, часте і поверхневе, прослуховуються вологі хрипи. Пульс частий, ниткоподібний, артеріальний тиск знижений, тони серця глухі. Можуть бути осередкові ураження центральної нервової системи. Під час рентгенологічного обстеження можуть виявлятися ділянки обмеженої емфіземи, газові скупчення по ходу судинно-бронхіального ложа.

Баротравматичний пневмоторакс розвивається в разі пошкодження легеневої тканини, плеври і надходження газу в плевральну порожнину. Закритий пневмоторакс за відсутності медіастинальної емфіземи і газової емболії не спричиняє значних розладів функцій організму. Відкритий або клапанний пневмоторакс протікає важко і характеризується різким болем у грудях, значною задишкою, послабленням серцевої діяльності і розвитком плевропульмонального шоку. Потерпілі адинамічні, пригнічені, обличчя бліді і синюшні, дихання часте і поверхневе, дихальні шуми на ураженій стороні відсутні, голосове тремтіння не визначається, легеня нерухома. Перкуторно визначається тимпаніт, пульс ниткоподібний, серцевий поштовх і серцевебиття зміщені в здорову сторону. Під час рентгенологічного обстеження виявляються підтискання краю легені до кореня, газ в плевральній порожнині.

Баротравматична газова емболія характеризується гострим важким початком, як наслідок - пошкодження легенів, кровоносних судин і проникнення газових бульбашок у кровоносне русло.

Потерпілі знаходяться у важкому стані, скаржаться на сильний більу грудях, слабкість, задишку, запаморочення. Різко виражені адинамія, ціаноз обличчя і кінцівок, сопорозний стан, невиразна мова. Можливе знепритомлення. Дихання часте, поверхневе, з хворобливим видихом, болісний кашель, виділення пінявої мокроти з домішками крові. Рухливість грудної клітки обмежена, місцями визначається укорочення перкуторного звуку на ураженій стороні, рясні крепітуючі хрипи. Пульс частий, слабкого наповнення і напруги, артеріальний тиск знижений. На верхівці серця іноді прослуховується легкий шум. Можуть виникати прояви енцефалопатії (парестезія, нерівномірність рефлексів, порушення тонусу м’язів і координації рухів), зміни в діяльності зорового аналізатора, судоми епілептиформного характеру, розвиватися парези і паралічі. Під час рентгенологічного дослідження можуть виявлятися затемнення різної інтенсивності в різних легеневих полях, що чергуються з ділянками прояснення. Може бути змішана форма баротравми легенів, яка характеризується поєднанням різних видів баротравматичної емфіземи, газової емболії і пневмотораксу.

Баротравму легенів необхідно відрізняти від інших захворювань, які мають однакові або схожі симптоми (декомпресійна хвороба, кисневе отруєння і голодування, отруєння вуглекислим газом, барогіпертензійний синдром, стискання грудної клітки водолаза).

Під час диференційної діагностики баротравми легенів з іншими вказаними вище захворюваннями необхідно враховувати динаміку розвитку симптомів, стан використовуваного дихального апарата і додаткові симптоми, властиві переважно тому чи іншому захворюванню.

Під час огляду дихального апарата постраждалого можуть бути виявлені:

у разі баротравми легенів - порожні балони, несправність механізмів, що подають газ, або випускаючого клапана;

у разі отруєння вуглекислим газом - відсутність клапана вдиху;

у разі отруєння киснем - потрапляння води до регенеративного патрона.

Крім того, найбільш характерним симптомом для баротравми легенів є біль за грудиною, кашель з пінявою кров’яною мокротою і постійне погіршення стану потерпілого. Для кисневого отруєння і голодування, а також отруєння вуглекислим газом ці симптоми не характерні. Як правило, загальний стан таких хворих після витягування з води поступово поліпшується або протягом тривалого періоду залишається без виражених змін.

Баротравма легенів незалежно від клінічної форми повинна розглядатися як важке захворювання.

Під час надання першої допомоги постраждалого необхідно швидко звільнити від спорядження й одягу, що стискає (для прискорення роздягання гідрокомбінезон і ремені апарата розрізають), покласти на прямі ноші животом донизу, голову повернути вбік. Якнайшвидше хворого переводять на дихання киснем і вживають заходів щодо негайної лікувальної рекомпресії.

За відсутності дихання, різкого його ослаблення або патологічних ритмів дихання необхідно негайно проводити штучну вентиляцію легенів. Перед проведенням штучної вентиляції легенів у потерпілого необхідно оглянути верхні дихальні шляхи, видалити з порожнини рота і носа слиз, згустки крові, блювотні маси і попередити западання язика, висунувши його вперед або зафіксувавши язикотримачем його нижню частину.

Під час штучної вентиляції важливо запобігати перероздуванню легенів у потерпілого, яке може істотно підвищити внутрішньолегеневий тиск, порушити гемодинаміку, стати причиною додаткового пошкодження легеневої тканини і надходження газових бульбашок у судинну мережу. Об’єм повітря, що вдувається, не повинен перевищувати 500-600 см-3 з частотою 14 - 16 разів на хвилину і за умови співвідношення часу вдиху до часу видиху 1:1,5 або 1:2.

У разі щонайменшої підозри на пневмоторакс штучній вентиляції легенів повинне передувати дренування плевральної порожнини для попередження внутрішньоплеврального стискання легенів. Прокол проводиться по задній паховій лінії по верхньому краю ребра в сьомому міжреберному проміжку голкою з широким просвітом.

Перед початком штучної вентиляції і в процесі її проведення жодних стимуляторів дихання застосовувати не слід. У разі порушення дихання внаслідок ларингоспазму використовують спазмолітичні таантигістамінні препарати (5 - 10 мл 2,4 % розчину еуфіліну у 10 - 20 мл 20 % розчину глюкози, димедрол 1 % розчин 1 - 2 мл внутрішньом’язово).

У разі гострої серцево-судинної недостатності застосовують серцеві глікозиди (внутрішньовенно повільно вводять розчин строфантину 0,05 %  0,5 - 1 мл або корглікону 0,06 % 0,5 - 1 мл у 10 - 20 мл 20 % розчину глюкози), а в разі припинення серцевої діяльності проводять непрямий масаж серця.

У разі збудженняпотерпілого або розвитку судомного нападу внутрішньом’язово вводять розчин промедолу 2% 1 мл або седуксену 0,5 % 2 мл. Для пригнічення кашльового рефлексу застосовують кодеїн по  0,01 - 0,02, діонін по 0,02.

Незначна легенева кровотеча зазвичай не є небезпечною і не потребуєбудь-яких терапевтичних втручань, за винятком періодичного очищення верхніх дихальних шляхів.

Радикальним методом лікування баротравми легенів є лікувальна рекомпресія.

Усі лікувальні заходи щодо відновлення дихання і серцево-судинної діяльності не мають бути причиною затримки лікувальної рекомпресії. У всіх випадках баротравми легенів необхідно виключити будь-які фізичні навантаження, обстеження і переміщення хворого слід проводити в положенні лежачи на ношах.

У разі неможливості проведення лікувальної рекомпресії відразу після виникнення захворювання показання до її застосування зберігаються впродовж 3 - 4 діб.

Вибір режиму лікувальної рекомпресії визначається характером і важкістю клінічних проявів захворювання, динамікою симптомів у процесі компресії і в період витримки під максимальним тиском.

У разі помірно виражених симптомів захворювання тиск у водолазній барокамері підвищують з максимально можливою швидкістю до 0,7 мПа (70 мм вод. ст.). У разі істотного поліпшення стану хворого в ході підвищення тиску до 0,7 мПа (70 мм вод. ст.) і практично повного зникнення ознак захворювання протягом перших 10 - 15 хвилин експозиції під цим тиском хворий витримується в цих умовах до 60 хвилин, після чого проводиться декомпресія за режимом ІІа. Залежно від стану хворого і відновлення порушених функцій тривалість експозиції під тиском 0,7 мПа (70 мм вод. ст.) за рішенням лікаря може бути збільшена до 90 - 120 хвилин. Декомпресію в цьому разі проводять за режимом ІІб або ІІв.

У важких випадках захворювання, а також якщо в процесі компресії до 0,7 мПа (70 мм вод. ст.) не спостерігається вираженого поліпшення стану хворого, тиск у водолазній барокамері підвищують до 1 мПа (100 мм вод. ст.). Витримку під найбільшим тиском 1 мПа (100 мм вод. ст.) обмежують 15 хвилинами, потім тиск протягом 30 хвилин знижують до першої зупинки 0,7 мПа (70 мм вод. ст.) і хворого витримують до повного зникнення симптомів, але не більше 120 хвилин, після чого залежно від часу витримки на глибині першої зупинки 0,7 мПа (70 мм вод. ст.) знижують тиск за одним з режимів декомпресії (IІІа, IІІб або IІІв).

При проведенні лікувальної рекомпресії під час зниження тиску може проявитися пневмоторакс, що виник раніше, про що свідчитиме різке погіршення стану хворого. У цьому випадку необхідно припинити декомпресію, підвищити тиск у камері на 0,05 мПа (5 мм вод. ст.) і видалити газ із плевральної порожнини. Прокол грудної клітки проводять по задній пахвовій лінії в сьомому міжреберному проміжку, повітря відсмоктується 200-грамовим шприцом. Під час подальшої декомпресії за показаннями повторно видаляють газ із плевральної порожнини. Якщо видалення з плевральної порожнини затримує декомпресію більше ніж на 30 хвилин, подальше зниження тиску проводять за режимом більшої тривалості.

У процесі лікувальної рекомпресії необхідно за показаннями проводити симптоматичне лікування.

Додатково з метою профілактики пневмонії під час декомпресії призначається внутрішньом’язове введення пеніциліну 100 - 200 тис. од., стрептоміцину 200 тис. од. через 4 - 6 годин або інші антибактеріальні препарати (левоміцетин 0,5 г, феноксиметилпеніцилін 200 тис. од.).

Після завершення лікувальної рекомпресії потерпілий має знаходитися в безпосередній близькості від камери протягом 6 годин, після чого його направляють в госпіталь (лазарет) для лікування можливих ускладнень захворювання. Повторний допуск до спусків надається після огляду ВЛК. У разі повторної появи симптомів хвороби проводиться повторна лікувальна рекомпресія.

Швидкість спливання водолаза у водолазному спорядженні з ізолюючим дихальним апаратом типу ІДА-71 (ІДА-71П) не повинна перевищувати 20 - 30 м/хв, швидкість спливання підводника в спорядженні РСП - 50 - 60 м/хв. Спливання в інших типах водолазного спорядження забороняється. Вихід на поверхню повинен здійснюватися по спусковому кінцю, в альтанці  або за допомогою СПУ.

У разі навмисного спливання або випадкового викидання на поверхню у всіх типах спорядження водолаз повинен уважно стежити за своїми відчуттями і не допускати затримки дихання. Дихання повинно бути ритмічним з частотою 10 - 16 дихальних рухів за хвилину. Тривалість видиху повинна бути такою, щоб у процесі спливання не виникло відчуття розпирання грудної клітки.

Водолаз під час роботи під водою повинен уважно стежити за витратою дихальної суміші, герметичністю дихального апарата і цілістю ілюмінатора (ілюмінаторів). У разі появи перших ознак розгерметизації (пухирці, шум) і зменшення тиску в балонах з дихальними сумішами нижче 3 мПа (30 кгс/см-2) водолаз має негайно доповісти про це командиру спуску і піднятися на поверхню.

Під час роботи під водою не можна випускати загубник з рота. Якщо випадково відбулося виривання загубника з рота, роботу необхідно припинити, не роблячи різких вдихів з підшоломного простору, ослабити зовнішнє кріплення загубника і знову відключитися від дихального апарата шляхом одноразового промивання системи «апарат - легені». Під час промивання під водою видих робити носом у підшоломний простір, не допускаючи перемикань клапанної коробки «на атмосферу».

Під час роботи на буйрепі, підкільному або спусковому кінцях необхідно уникати падіння на ґрунт.

Водолази, що скаржаться на кашель, до спусків під воду не допускаються.

5. Обтиск водолаза

Обтиск водолаза виникає в разі зменшення тиску (об’єму газу) усередині скафандра порівняно із зовнішнім середовищем і характеризується порушеннями функції організму внаслідок зміни розподілу крові і лімфи в тілі людини.

Розрізняють загальний і місцевий обтиск. Загальний обтиск спостерігається під час використання спорядження з жорстким шоломом (наприклад, вентильованого). Зниження тиску (об’єму газу) у скафандрі спричиняє переміщення крові і лімфи з нижніх відділів у верхні частини тіла.

Унаслідок збільшеного притоку крові судини легенів, грудної клітки, шиї, а також внутрішньочерепні судини розширюються, виникають крововиливи і набряки.

Загальний обтиск водолаза можливий у разі:

швидкого спуску на ґрунт, коли кількість газової суміші, що подається з поверхні по шлангу, не компенсує об’єм газу, що зменшується, у скафандрі;

раптового збільшення глибини занурення (зрив зі спускового або підкільного кінця, падіння під водою до ями);

несправності або заїдання головного випускного клапана і вихід газу зі скафандра;

пошкодження металевого шолома або верхньої частини водолазної сорочки;

розриву шланга подачі газової суміші в разі несправності або відсутності неповоротного клапана.

Місцевий обтиск розвивається під час спусків у водолазному спорядженні з м’яким об’ємним шоломом або маскою (напівмаскою).

У разі зниження тиску газу під напівжорсткими частинами спорядження (наприклад, під маскою, окулярами) у міру підвищення навколишнього тиску виникає обтиск обличчя або відповідних ділянок тіла.

Важкість клінічних проявів обтиску визначається величиною градієнта тиску, а також тривалістю його дії. У легких випадках загального обтиску у потерпілого відзначають утруднений вдих, прилив крові до голови, шум у вухах, миготіння сітки перед очима, легке запаморочення. Водолазна сорочка щільно обжимає тіло, посилюється тиск вантажів і шолома, спостерігаються порушення діяльності кардіореспіраторної системи, кровопостачання головного мозку, погіршується самопочуття і помітно знижується працездатність водолаза, особливо в разі неодноразового перепаду тиску, що супроводжується відносно помірно вираженими явищами обтиску. Зазначені зміни функцій організму можуть спровокувати розвиток декомпресійних розладів.

У важких випадках обтиску внаслідок значного присмоктуючого ефекту шолома, переповнювання кровоносних судин голови і шиї, підвищення венозного й артеріального тиску виникають множинні крововиливи в тканини, кровотечі з верхніх дихальних шляхів, носа і вух. Великі перепади тиску супроводжуються переломами шийного відділу хребта, ключиць, кісток черепа, деформацією грудної клітки і розривами спинного мозку.

Місцевий обтиск проявляється болем в очах, крововиливами в їх оболонки, гіперемією і набряком обличчя. Іноді можуть спостерігатися кровотечі з носа і верхніх дихальних шляхів. Ділянки поверхні шкіри, що піддалися присмоктуючій дії частин спорядження, мають підвищену чутливість до ультрафіолетового випромінювання, що необхідно враховувати під час проведення спусків в умовах високої сонячної радіації, оскільки можуть виникати місцеві сонячні опіки.

Обтиск водолаза необхідно відрізняти від баротравми легенів, обтиску грудної клітки і барогіпертензивного синдрому.

Заходи першої допомоги направлені на негайне усунення причини, що викликала обтиск. Постраждалого необхідно якнайшвидше підняти на поверхню. Для цього здійснюється безупинний підйом або підйом з дотриманням правил декомпресії на поверхні у водолазній барокамері. Під час глибоководних спусків першу допомогу постраждалому надає напарник, який поповнює об’єм його скафандра з балонів аварійного запасу, допомагає увійти у дзвін і переводить на дихання газовою сумішшю із дзвона.

На поверхні постраждалого звільняють від спорядження і за потреби поміщають у водолазну барокамеру для проведення декомпресії, де лікар здійснює подальше надання допомоги.

Під час надання допомоги поза водолазною барокамерою хворого переводять на дихання киснем. Відсутність дихання або патологічні його ритми є показаннями до проведення штучної вентиляції легенів способом «з рота в рот» або «з рота в ніс». У разі ларингоспазму використовують спазмолітичні препарати (5 - 10 мг 2,4 % розчину еуфіліну в 20 мл 20 % глюкози). Для зменшення набряку верхніх дихальних шляхів призначають антигістамінні препарати (2 мл 2,5 % дипразину внутрішньовенно). У разі різко виражених явищ набряку верхніх дихальних шляхів, язика, що перешкоджають диханню, показана інтубація або трахеотомія.

У легких випадках загального обтиску постраждалому надається повний спокій і звільнення від повсякденної праці до повного зникнення ознак захворювання. У якомога коротший час застосовується інгаляція кисню і проводиться симптоматична терапія. За показаннями призначають знеболювальні препарати: анальгін по 0,5 мл, антипірин по 0,25 мл, а також теофілін по 0,1 мл 3 - 4 рази на день, димедрол по 0,05 мл 2 рази на день. У разі ослаблення серцевої діяльності застосовують 10 % кофеїн 1 мл підшкірно, 0,06 % корглікону 0,5 - 1 мл внутрішньовенно.

У разі гострої серцево-судинної недостатності застосовують серцеві глікозиди (внутрішньовенно 0,5 - 1 мл 0,05 % строфантину або 0,06 % корглікону 0,5 - 1 мл у 10 - 20 мл 20 % глюкози). У разі зупинки серця проводять його непрямий масаж.

Наявність ознак підвищення внутрішньочерепного тиску потребує проведення дегідратаційної терапії (80 - 100 мл 40 % глюкози внутрішньовенно, крапельне внутрішньовенне введення 400 мл 20 % манітолу або 2 мл 1 % лазиксу внутрішньовенно).

Для зупинки носової кровотечі слизова оболонка обробляється тампонами, змоченими в 3 % розчині перекису водню, місцево застосовують холод. У разі значної кровотечі з верхніх дихальних шляхів застосовують протиправцеву або протидифтерійну сироватку (3-4 мл внутрішньом’язово).

У важких випадках обтиску можуть бути мозкові та інші ускладнення, тому після завершення декомпресії водолаза необхідно госпіталізувати.

У разі розвитку ознак місцевого обтиску за показаннями призначають знеболювальні препарати (анальгін по 0,5 мл 3 - 4 рази на день). Гіперемійовані ділянки шкіри протирають 70% етиловим або камфорним спиртом і обробляють кремами або нейтральними жирами. Кровотечу з носа і верхніх дихальних шляхів зупиняють звичайними способами.

Різні за характером і ступенем порушення зору підлягають лікуванню в офтальмологічному відділенні шпиталю.

З метою профілактики обтиску водолаза необхідно:

суворо стежити за глибиною і швидкістю занурення водолаза;

контролювати подачу повітря (дихальної газової суміші) і не допускати зменшення об’єму повітряної подушки у водолазному спорядженні.

6. Обтиск грудної клітки

Обтиск грудної клітки розвивається під час підводних занурень, що супроводжуються зменшенням об’єму газу в легенях і характеризуються виникненням присмоктувального ефекту грудної порожнини, переповнюванням судинної мережі та застоєм крові в легенях, набуханням, набряком легеневої тканини і подальшим розривом кровоносних судин з розвитком газової емболії.

На відміну від обтиску, коли має місце перепад тиску в скафандрі і навколишньому середовищі, під час обжимання грудної клітки тіло людини піддається рівномірній дії гідростатичного тиску, що відповідає глибині занурення.

Безпосередньою причиною захворювання є швидке збільшення глибини занурення (провалу) з одночасним припиненням надходження газу в легені з дихального мішка або через дихальний апарат (наприклад, у разі несправності в роботі редуктора або дихального автомата, розриву дихального мішка, витрачання запасу газу з балонів або закритих вентилів, різкого підвищення тиску у водолазній барокамері і шлюзовому пристрої).

Значну небезпеку щодо розвитку обжимання грудної клітки різного ступеня становлять занурення способом пірнання на глибини 15 - 20 м і більше.

Вірогідність виникнення захворювання залежить від початкового об’єму газу в легенях і швидкості збільшення навколишнього тиску. Особливо несприятливі умови складаються тоді, коли швидкому збільшенню зовнішнього тиску передував видих.

При важкому ступені обтискання потерпілий виглядає блідим, ціанотичним, виникає різка задишка, хрипле дихання, з’являються домішки крові в мокроті. У легенях прослуховуються рясні вологі хрипи різного калібру, може відбуватися (частіше в нижніх відділах) укорочення перкуторного звуку. Чим більше виражений набряк легенів, тим більший калібр хрипів та, як наслідок, надходження рідини у великі бронхи. Пульс частий, малого наповнення і напруги, артеріальний тиск знижений. У разі потрапляння газових бульбашок у кровоносне русло розвиваються типові ознаки газової емболії.

Частіше спостерігається помірна вираженість симптомів. Потерпілі скаржаться на слабкість, невелику задишку і, як правило, на появу крові в мокроті. Ознаки набряку легенів і застою крові в малому колі є незначними, відмічаються напружений пульс, дещо підвищений артеріальний тиск.

Обсяг лікувальних заходів визначається станом хворого. У легких випадках захворювання йому надається спокій і звільнення від робіт до повної нормалізації функцій організму. Постраждалого переводять на дихання киснем і здійснюють симптоматичну терапію. За показаннями призначають знеболювальні засоби (анальгін по 0,5 мл, антипірин по 0,5 мл, а також димедрол по 0,05 мг 2 рази на день, теофілін по 0,1 мл 3 - 4 рази на добу. У разі ослаблення серцевої діяльності вводять підшкірно 1 мл 10 % кофеїну і внутрішньовенно 1 мл 0,06 % корглікону).

Лікування важкої форми обтиску грудної клітки аналогічне лікувальним заходам при важкому обтиску водолаза. Крім того, у разі інтенсивно виражених ознак набряку легенів разом із дегідратаційною терапією застосовується кровопускання (до 400 мл крові).

Наявність симптомів газової емболії є абсолютним показником до проведення лікувальної рекомпресії.

Для профілактики обтиску грудної клітки необхідно:

не допускати занурення водолазів способом пірнання на глибини більше 15 - 20 м;

суворо стежити за роботою водолазного спорядження, звертаючи особливу увагу на справність редуктора, дихального автомата, а також на цілість дихального мішка і наявність запасів газу в балонах апарата.

7. Барогіпертензивний синдром

Механізм виникнення барогіпертензивного синдрому полягає у підвищенні венозного і внутрішньочерепного тиску під час дихання під підвищеним (надмірним) тиском у дихальних шляхах.

Загальний опір диханню в сучасних видах водолазного спорядження різний і змінюється залежно від конструктивних особливостей апарата, дотримання правил його використання, характеру робіт і положення водолаза під водою.

Підвищений опір диханню виникає у разі:

низького (високого) розташування дихального мішка або дихального автомата відносно грудної клітки водолаза;

затискання дихальних трубок;

перебування під водою із закритим, неповністю відкритим або несправним клапаном;

надмірної подачі газу в дихальний мішок апарата;

інтенсивного і тривалого вирівнювання тиску в порожнині середнього вуха і придаткових пазухах носа шляхом видиху при закритих верхніх дихальних шляхах.

Розвитку захворювання сприяють:

різні несправності спорядження, що збільшують додатковий опір диханню;

посилене фізичне навантаження під час перебування під водою;

перебування у холодній воді без достатнього теплозахисту, що викликає спазм периферичних кровоносних судин;

підвищена чутливість організму до дії додаткового опору диханню;

спуск під воду в продромальному періоді або одразу після перенесеного гострого респіраторного захворювання.

Клінічно барогіпертензивний синдром може бути виявлений у формі судинної і церебральної барогіпертензії.

Судинна барогіпертензія характеризується легким головним болем, дертям у горлі, появою темно-червоної крові у виділеннях верхніх дихальних шляхів. Під час огляду задньої стінки глотки спостерігаються посилений малюнок розширених вен, крововилив під слизову оболонку, пошкодження стінок судин, нерясні кровотечі та свіжі згустки крові темного кольору. У порожнині носа з’являються такі самі згустки і кровотечі із судин слизової оболонки. Загальний стан потерпілих залишається, як правило, цілком задовільним. Трохи пізніше, зазвичай через 2 - 4 години після виходу з-під тиску або відключення від апарата, можуть з’явитися петехіальні висипання на шкірі шиї і грудей, що супроводжуються легким свербінням.

У клінічному прояві церебральної барогіпертензії виділяються три стадії. Початкова стадія - перша реакція організму на підвищення тиску в дихальних шляхах. Спостерігається утруднене аритмічне поверхневе дихання, відчуття розпирання грудей.

У перший момент може настати рефлекторна затримка дихання. У стадії відносної компенсації дихання стає ритмічним, глибоким, пульс частішає, підвищується артеріальний кров’яний тиск.

Під час дихання під надмірним тиском з’являється слабкість, шум у голові, задишка. Поступово наростають явища венозного застою, недостатність серцевої діяльності і розвивається стадія декомпенсації. Для цієї стадії характерні сильний головний біль, нудота, іноді блювота. Загальна слабкість, задишка, неприємні відчуття в ділянці серця є звичайними скаргами хворих. Обличчя бліде, іноді набрякле, слизові синюшного кольору. Типова ознака - психічна пригніченість. Постраждалі виглядають загальмованими, апатичними, ледь розуміють задані їм питання, мова повільна, невиразна. Можуть проявлятися менінгіальні симптоми і судоромні напади епілептиформного характеру, а в разі крововиливів - вогнищеві симптоми ураження головного мозку.

У важких випадках можуть спостерігатися явища судинного колапсу. Не виключається можливість раптової смерті внаслідок компресії життєво важливих центрів мозку, яку можуть спричинити зміни положення тіла, фізична напруга тощо. За відсутності таких або у разі меншої їх інтенсивності динаміка і важкість симптомів можуть бути менш вираженими.

Барогіпертензивний синдром слід відрізняти від баротравми легенів, декомпресійної хвороби і обтиску водолаза.

Постраждалого необхідно звільнити від спорядження й одягу, що утруднюють дихання і кровообіг, покласти на ноші з піднятим підголів’ям.

При судинній барогіпертензії первинні заходи направлені на зупинку кровотечі. Місця, що кровоточать, обробляються тампонами, змоченими в 3 % розчині перекису водню. Носова кровотеча зупиняється пальцевим притисканням крил носа і подальшим обробленням носових ходів 3 % розчином перекису водню за допомогою ватяних або марлевих кульок.

У разі розвитку судинної барогіпертензії постраждалому закрапують у носові ходи 3 % розчин ефедрину 4 - 5 разів на день впродовж 1 - 2 діб. При головних болях призначають анальгін по 0,5 мл 2 - 3 рази на день або амідопірин по 0,25 мл 3 - 4 рази на день.

При шкірному свербінні призначають глюконат кальцію по  2 - 3 таблетки по 0,5 мг або в розчині по 1 чайній ложці 3 - 4 рази на день, димедрол по 0,05 мл 2 рази на день. Петехіальні висипання на шкірі шиї і грудей протирають саліциловим або камфорним спиртом.

При церебральній гіпертензії постраждалому до голови прикладають щось холодне, тіло і ноги накривають теплим одягом. За можливості якомога швидше застосовується інгаляція кисню.

У легких випадках церебральної барогіпертензії застосовують знеболювальні засоби (анальгін по 0,5 мг, цитрамон по 1 таблетці, теофілін по 0,1 мл (теобромін по 0,25 мл) 3 - 4 рази на день).

За показаннями використовуються серцеві засоби (10 % розчин  кофеїн-бензоату натрію 1 мл, 10 % розчин коразолу 1 мл, кордіамін 1 мл під шкіру).

У важких випадках проводиться дегідратаційна терапія (40 % розчин глюкози 80 - 100 мл внутрішньовенно, 1 % розчин фуросеміду (лазиксу) внутрішньом’язово або внутрішньовенно по 2 мл, 10 - 15 % розчин манітолу внутрішньовенно крапельно з розрахунку 0,5 - 1 препарату на 1 кг маси в ізотонічному розчині хлористого натрію або 5 % розчин глюкози. У разі появи судомних нападів застосовується літична суміш (2 % аміназину 1 - 2 мл, 2 % димедролу 1 - 2 мл, 20 % сульфату магнію 5 - 10 мл в одному шприці) одноразово внутрішньом’язово.

Постраждалого з барогіпертензивним синдромом поміщають у медичний пункт корабля або госпіталь НГУ та звільняють від усіх видів занять і робіт до повного відновлення функцій організму. У важких випадках необхідне лікування в неврологічному відділенні госпіталю. Після стаціонарного лікування виноситься (за потреби) експертний висновок щодо придатності до водолазних робіт.

Профілактика барогіпертензивного синдрому полягає у:

суворому контролі за справною роботою запобіжного клапана;

недопущенні перетискання дихальних трубок апарата і надмірної подачі газу в дихальний мішок;

недопущенні інтенсивного і тривалого вирівнювання тиску в порожнині середнього вуха та додаткових пазухах носа шляхом видиху при закритих верхніх дихальних шляхах.

8. Кисневе голодування

Кисневе голодування є патологічним станом організму, спричиненим падінням парціального тиску кисню в газовому середовищі, яким дихає водолаз, нижче 0,0185 мПа (0,185 кгс/см-2) або нижче 18,5 % (у перерахунку на атмосферний тиск).

Під час роботи в регенеративному спорядженні кисневе голодування може виникнути у разі:

припинення або недостатнього надходження кисню в дихальний мішок;

несправності легеневого автомата;

підключення на дихання до апарата без попереднього промивання системи «апарат - легені»;

дихання носом після промивання системи «апарат - легені»;

несправної роботи вузла промивання спорядження;

несправності пристрою газового аналізу і блока електромагнітних клапанів;

застосування неякісної регенеративної речовини.

Кисневе голодування може виникнути також під час виконання робіт у напівзатоплених відсіках кораблів, у понтонах, цистернах та інших подібних пристроях через знижений вміст кисню в газовому середовищі. Можуть бути випадки кисневого голодування в разі тривалої затримки дихання під час пірнання в глибину в комплекті спортивного спорядження (дихальна трубка, маска, ласти).

Розрізняють дві форми кисневого голодування - гостру і хронічну.

У водолазній практиці частіше зустрічається гостра форма. При цій формі повільне падіння парціального тиску кисню в дихальній суміші розрізняється за чотирма стадіями.

У першій стадії в разі падіння парціального тиску кисню в дихальній суміші від 18,62 до 11,97 кПа (0,186 - 0,12 кгс/см-2, 18,5 - 12 %) частішає пульс і дихання, підвищується артеріальний тиск, настрій може бути піднесеним. Разом з тим порушується м’язова координація, послаблюється увага та знижується розумова працездатність.

Друга стадія настає в разі зниження парціального тиску кисню в дихальній суміші до 9,31 кПа (до 0,093 кгс/см-2, 9 %) і характеризується серйозними порушеннями в діяльності серцево-судинної системи і органів дихання, а також втратою здібності до реальної оцінки подій і прагненням до виконання наміченої мети без урахування дійсної обстановки і небезпеки. У цій стадії частота серцевих скорочень зростає до 110 - 120 ударів за хвилину, значно підвищується артеріальний тиск. Дихання стає глибшим і частішим, іноді з’являється дихання типу Чейна - Стокса. Свідомість ще збережена, але критичне мислення різко погіршується, з’являється хитка хода.

Третя стадія спостерігається в разі парціального тиску кисню  9,31 - 7,32 кПа (0,09 - 0,07 кгс/см-2, 9 - 7,5 %) у дихальній суміші. У цій стадії настає різке порушення функції центральної нервової системи, з’являється сплутане мислення і навіть незначне м’язове зусилля призводить до втрати свідомості, про що постраждалий, як правило, не пам’ятає. Типовим є коматозний стан, можливі гіпоксемічні судоми, нудота, блювота. Серцебиття часте, ослаблене, артеріальний тиск знижений, дихання неправильне.

Четверта стадія гострого кисневого голодування розвивається в разі падіння парціального тиску кисню в дихальній суміші нижче 7,32 кПа (0,07 кгс/см-2, 7,5 %). Стан організму в цій стадії характеризується втратою свідомості і зупинкою дихання. Серцева діяльність може продовжуватися ще 5 - 8 хвилин.

У разі різкого зниження парціального тиску кисню в дихальній суміші втрата свідомості та важкі розлади дихання і кровообігу настають раптово. Таку форму кисневого голодування іноді називають блискавичною. Оговтавшись, постраждалий, як правило, не пам’ятає про те, що він знепритомнів.

Хронічна форма кисневого голодування може розвиватися у підводників, що знаходяться в аварійних відсіках підводного човна.

Кисневе голодування важливо відрізняти від отруєння вуглекислим газом та отруєння киснем.

Першим заходом щодо надання допомоги в разі гострого кисневого голодування під час спусків у регенеративному спорядженні є поповнення дихального мішка постраждалого водолаза газовою сумішшю (допомогу надає водолаз, що страхує) і підйом водолаза з води.

Після підйому на поверхню водолаза негайно звільняють від спорядження. Загубник часто буває затиснутий і для його видалення потрібне розтискування щелеп за допомогою роторозширювача. У разі розладу або припинення дихання і відсутності серцевої діяльності проводять штучну вентиляцію легенів і непрямий масаж серця. Якщо у потерпілого зберігається дихання, у більшості випадків достатньо переключити його на дихання атмосферним повітрям (киснем).

У разі розвитку кисневого голодування у водолаза на початку глибоководного спуску (внаслідок подачі в скафандр дихальної суміші, бідної киснем) слід терміново почати подачу в скафандр повітря, якщо глибина спуску не перевищує 60 м. Платформу необхідно підняти на поверхню і, не знімаючи з неї водолаза, відкрити передній ілюмінатор, одночасно вентилюючи скафандр стисненим повітрям. Постраждалого слід підтримувати на платформі, щоб він не впав у воду.

У всіх інших випадках виникнення кисневого голодування (у напівзатоплених відсіках, понтонах, цистернах, під час пірнання тощо) необхідно вживати заходів щодо термінової вентиляції пристроїв і витягання постраждалих на поверхню.

Заходи лікарської допомоги повинні бути направлені перш за все на стимуляцію дихання і серцевої діяльності. Для цього підшкірно вводять 1 мл 10 % розчину кофеїну, 1 мл розчину кордіаміну, 1 мл 0,1 % розчину адреналіну, а також внутрішньом’язово 1 мл 0,06 % розчину корглікону і 1 мл 0,05 % розчину строфантину. Показана оксигенобаротерапія, а в разі ослабленого дихання - застосування карбогену.

Профілактика кисневого голодування має ґрунтуватися на ретельному дотриманні правил роботи в різних видах водолазного спорядження та контролі за складом дихальних сумішей і газового середовища у відсіках підводного човна.

Гостре кисневе голодування може супроводжуватися утопленням, баротравмою легенів, переохолодженням, отруєнням вуглекислим газом. У зв’язку з цим під час надання допомоги постраждалому необхідно вживати заходів щодо ліквідації ускладнень.

Як правило, при своєчасному наданні першої допомоги потерпілий швидко опритомнює. У цьому випадку потерпілому потрібен спокій зі звільненням від спусків під воду на 1 - 2 доби. У разі важких форм кисневого голодування його наслідки можуть спостерігатися тривалий час (слабкість, головний біль, нудота і блювота, серцево-судинна недостатність тощо). Таких постраждалих необхідно звільняти від роботи на тривалий час і розглядати як хворих, що потребують ретельного лікарського спостереження.

9. Отруєння киснем

Патологічні стани, що виникають внаслідок дихання у середовищі з підвищеним парціальним тиском або дихальними газовими сумішами, називаються отруєнням киснем.

Отруєння киснем може виникнути під час дихання киснем в ізолюючих дихальних апаратах, занурення під воду у водолазному спорядженні з використанням для дихання стисненого повітря або штучних газових сумішей, проведення профілактичної кисневої або лікувальної рекомпресії, а також при оксигенобаротерапії.

Отруєння киснем під час спусків у регенеративному спорядженні може настати у разі:

перевищення допустимої глибини спуску під воду під час дихання «чистим» киснем;

перевищення часу дихання «чистим» киснем більше допустимих строків;

подачі дихальних газових сумішей з процентним вмістом кисню, що перевищує його допустимі значення;

збільшення постійної подачі кисню механізмом, що подає кисень, під час перебування підводника на великій глибині;

потрапляння води в регенеративний патрон, унаслідок чого з речовини О3 бурхливо виділяється кисень;

порушення нормальної роботи вузла промивання системи апарата;

несправності в роботі пристрою газового аналізу апарата;

несправності в роботі електромагнітних клапанів.

Крім того, кисневе отруєння розвивається у разі:

дихання у водолазній барокамері газовою сумішшю з високим парціальним тиском кисню;

безперервного дихання чистим киснем у період кисневої декомпресії більше 3 - 5 годин.

Отруєнню киснем сприяють:

збільшення парціального тиску вуглекислого газу;

важке фізичне навантаження;

висока (вище 90 %) і дуже низька (нижче 20 %) відносна вологість;

перегрів;

переохолодження;

підвищена індивідуальна чутливість до токсичної дії кисню.

Отруєння киснем є трьох форм - легенева, судомна і судинна.

Легенева форма отруєння киснем виникає під час відносно тривалого дихання киснем, коли парціальний тиск становить 0,03 - 0,06 мПа (0,3 - 0,6 кгс/см-2) і більше. При легеневій формі отруєння киснем початкові ознаки характеризуються появою болю за грудиною, що посилюється під час глибокого дихання і кашлю. Під час об’єктивного обстеження виявляються жорстке дихання, вологі хрипи і задишка, рентгенологічні ознаки посилення легеневого малюнка. Подальший розвиток клінічної картини характеризується, з одного боку, явищами гіпоксії, що виникають внаслідок набряку легенів та призводять до зменшення ступеня їх участі в нормальному циклі газообміну, з іншого - інфекційним ускладненням первинного асептичного ураження легенів. У разі вираженого кисневого набряку легенів переведення постраждалого в середовище з нормальним парціальним тиском кисню може призвести до розвитку гострого кисневого голодування зі смертельним наслідком.

Судомна форма отруєння киснем виникає, як правило, у разі парціального тиску 0,26 - 0,3 мПа (2,6 - 3 кгс/см-2) і більше. Клінічно судомну форму отруєння киснем розрізняють за трьома послідовними стадіями(передвісники, судоми і термінальний стан).

Однією з перших ознак стадії передвісників є зниження чутливості та оніміння кінчиків пальців рук і ніг, іноді - утруднення дихання і швидка стомлюваність під час виконання фізичної роботи. Ця стадія характеризується також відчуттям необґрунтованого страху і нездужання, втратою смаку і нюху, нудотою і шумом (дзвоном) у вухах, ослабленням зору і слуху, прискоренням пульсу і дихання, підвищенням артеріального тиску, звуженням поля зору. Безпосередньо перед судомним нападом спостерігається блідість обличчя, холодний піт і мимовільні скорочення окремих м’язів мімічної мускулатури.

Стадія передвісників продовжується від декількох хвилин до півгодини і більше. Тривалість цього періоду залежить від тиску кисню, індивідуальних особливостей постраждалого і його функціонального стану. Чим більше тиск кисню, тим коротша ця стадія.

Стадія судом характеризується судомними нападами, як під час епілепсії, що проходять з втратою свідомості. Судомні скорочення зазвичай починаються з активно функціонуючих у цей момент м’язових груп. Перший напад судом має клонусовий характер і триває декілька десятків секунд. Потім настає період спокою, який змінюється новим нападом. За дії підвищеного парціального тиску кисню судоми, що продовжуються, стають сильнішими і тривалішими, а паузи між ними коротшають. Клонусові судоми переходять у тонічні, настає опістотонус.

У періоди між судомами спостерігаються ознаки збудження центрів вегетативної іннервації - часте і глибоке дихання, рясне слиновиділення, блювотні рухи і блювота, випинання очних яблук, розширення або звуження зіниць, брадикардія, посилена перистальтика кишечника, мимовільна дефекація і сечовипускання.

Третя стадія - термінальна (коматозна) характеризується ослабленням судомної реакції і розладом дихання. Дихання прогресивно сповільнюється, вдих стає довшим, що може бути пов’язано зі спазмом мускулатури бронхів, потім відбувається зупинка дихання.

Під час судинної форми отруєння киснем спостерігається незвичайна реакція організму на гіпероксію, що проявляється раптовим розширенням кровоносних судин, різким ослабленням серцевої діяльності та іншими судинними розладами, за своєю клінічною картиною схожими на колапс. Для судинної форми отруєння киснем характерні оніміння пальців, головний біль, запаморочення, дзвін у вухах, миготіння в очах, утруднення дихання, загальна слабкість, різке падіння кров’яного тиску. Внаслідок швидкого розвитку явищ колапсу може настати смерть. Така незвичайна реакція організму на гіпероксію може бути наслідком підвищеної індивідуальної чутливості до дії високого парціального тиску кисню.

Кисневе отруєння необхідно відрізняти від отруєння вуглекислим газом.

Найбільш дієвим методом лікування кисневого отруєння є переведення водолаза на дихання газовою сумішшю з нормальним вмістом кисню.

Перша допомога в разі отруєння киснем водолаза, що знаходиться під водою або в камері, полягає в тому, щоб зменшити глибину спуску, виходячи з можливостей режиму декомпресії, й одночасно переключити постраждалого на дихання повітрям або аварійною газовою сумішшю з нормальним процентним вмістом кисню.

При судомній формі отруєння киснем необхідно оберігати постраждалого від ударів.

У разі виникнення кисневих судом у водолаза, коли він знаходиться у воді, необхідно негайно спустити до нього водолаза, що страхує, який повинен підняти постраждалого на поверхню, відключити його від дихального апарата і звільнити від спорядження.

Швидко проводити декомпресію під час розвитку судомної форми в жодному випадку не можна. Доцільніше взагалі припинити зниження тиску, оскільки в разі порушення прохідності дихальних шляхів газ, що знаходиться в легенях, миттєво розширюється, що може призвести до розриву легеневої тканини і газової емболії. Декомпресію починають лише після відновлення ритмічного дихання (воно з’являється після припинення клонусових судом).

З метою профілактики інфекційного ускладнення кисневих легеневих уражень рекомендується проведення антибіотикотерапії (пеніцилін по  250 тис. од. через 4 години, стрептоміцин по 500 тис. од. через 12 годин, сульфаніламіди - сульфадиметоксин 0,5 мл двічі на добу). Призначення цих лікарських засобів показане і при розвинутих запальних явищах у легенях.

У разі виражених і поширених легеневих уражень першочерговим є усунення або зменшення набряку легенів. Для цього рекомендується призначити інгаляцію парами етилового спирту з інгалятора, внутрішньовенне введення 3 - 4 мл 96° етилового спирту, 100 - 150 мл 30 % розчину сечовини, 30 - 60 мл преднізолону внутрішньовенно з 20 мл 40 % розчину глюкози (за потреби повторне). Для боротьби з метаболічним ацидозом внутрішньовенно крапельно вводять 200 - 300 мл 5 % розчину гідрокарбонату натрію.

Під час легких випадків отруєння киснем, коли напади судом швидко зникають, після переведення постраждалого на дихання повітрям призначають анальгетики (фенацетин 0,5, амідопірин 0,5) і надають повний спокій.

Під час судом, що продовжуються, або їх відновлення необхідно усунути все, що може утрудняти дихання (розстібнути комір, пояс тощо).

Під час тонічної фази судом є період (близько 10 с), коли щелепи розімкнені. У цей час для попередження прикушування язика вставляють у рот будь-який предмет (роторозширювач, ложку, обгорнуту тканиною). Для припинення судомного нападу призначають внутрішньом’язово 1 - 2 мл 2,5 % розчину аміназину або 2 мл 0,5 % седуксену і 1 - 2 мл 2 % димедролу. Постраждалому надається повний спокій, призначається за показаннями симптоматичне лікування.

Під час судомної форми отруєння киснем також доцільне раннє призначення протибактеріальних (антибіотики, сульфаніламідні препарати) і відхаркувальних засобів.

Для попередження повторних нападів судом постраждалого необхідно помістити в тепле і затемнене звукоізольоване приміщення.

Протягом доби після отруєння киснем потерпілий повинен знаходитися під спостереженням лікаря, який проводить симптоматичне лікування.

У зв’язку з різною індивідуальною чутливістю до кисню перед початком курсу оксигенобаротерапії проводять пробний сеанс, під час якого тиск зазвичай не перевищує 0,15 мПа (1,5 кгс/см-2) за експозиції 30 хвилин.

Основним заходом профілактики легеневої форми отруєння киснем є суворе дотримання допустимих строків дихання киснем залежно від його парціального тиску і важкості роботи, що виконується.

Допустимий час роботи водолаза під водою у разі дихання киснем

Глибина спуску, м

Парціальний тиск кисню, мПа (кгс/см-2)

Допустимий час водолазних робіт

легкої та середньої важкості

важких фізичних

1

2

3

4

5

0,15 (1,5)

7 год

2 год

10

0,2 (2)

2,5 год

1 год

15

0,25 (2,5)

30 хв

20 хв

20

0,3 (3)

20 хв

10 хв

__________
Примітка.


Повторні спуски протягом доби на глибину більше 15 м забороняються.

Допустимий час дихання киснем в умовах водолазної барокамери

Глибина спуску, м

Парціальний тиск кисню в камері, мПа (кгс/см-2)

Максимально допустимий час дихання киснем, год.

5

0,15 (1,5)

10

10

0,2 (2)

3

15

0,25 (2,5)

2

20

0,3 (3)

1,5

Під час виконання важкої роботи на глибинах 15 - 20 м слід враховувати індивідуальну схильність водолазів до токсичної дії кисню. У водолазних барокамерах, де умови перебування більш сприятливі, ніж у водному середовищі, під час фактичних водолазних занурень допустимий час дихання киснем значно більший.

10. Баротравма вуха і навколоносових пазух

Під баротравмою вуха і навколоносових пазух розуміють пошкодження, що виникають внаслідок механічної дії різниці між тиском в порожнині середнього вуха або навколоносових пазух носа і зовнішнім тиском, що утворюється в разі недостатньої прохідності слухових (євстахієвих) труб або каналів навколоносових пазух у період підвищення (рідше - зниження) навколишнього тиску.

Причинами недостатньої прохідності євстахієвих труб і каналів навколоносових пазух можуть бути їх анатомічні особливості, запалення слизової носоглотки, перевищення встановленої швидкості зміни навколишнього тиску і відсутність у водолазів навичок вирівнювання тиску в порожнинах, що містять газ.

Залежно від різниці тиску клінічні прояви баротравми вуха можуть обмежуватися відчуттям тиску на вуха, шуму у вухах, зниженням гостроти слуху або виникненням настільки сильних больових відчуттів, що водолаз втрачає працездатність. Больові відчуття сягають максимальної сили у момент розриву барабанної перетинки, після чого швидко проходять і виникає відчуття теплоти у вусі через незначну кровотечу.

Залежно від важкості ураження виділяють три ступені баротравми середнього вуха:

при баротравмі 1 ступеня спостерігається втягнення барабанної перетинки і гіперемія по її периферії вздовж рукоятки молоточка;

при баротравмі 2 ступеня спостерігається втягнення і розлита гіперемія барабанної перетинки, у порожнині середнього вуха - транссудат;

при баротравмі 3 ступеня відбувається кровотеча в порожнину середнього вуха з розривом барабанної перетинки (або без розриву).

Крім місцевих явищ, при баротравмі середнього вуха можуть відбуватися рефлекторні зміни серцево-судинної діяльності (частішає пульс, підвищується артеріальний тиск) і дихання. У разі розриву барабанної перетинки особливу небезпеку становить потрапляння холодної води в порожнину середнього вуха. Холодове подразнення лабіринту внутрішнього вуха викликає запаморочення, нудоту, блювоту, порушення орієнтації під водою, що може призвести до тяжких наслідків.

Баротравма внутрішнього вуха зустрічається значно рідше. Під нею слід розуміти випадки баротравми вуха, що протікають з вираженими явищами подразнення вестибулярного апарата. При цьому, крім характерного втягнення барабанної перетинки, спостерігаються багаторазова блювота, блідість, пітливість, ністагм, порушується координація рухів. У виражених випадках можлива втрата свідомості.

Баротравма зовнішнього вуха може виникати під час закупорювання зовнішнього слухового проходу (наприклад, сірчаною пробкою), якщо під час занурення водолаза відбувається відносне розрідження у зовнішньому слуховому проході. Внаслідок цього відбувається втягування барабанної перетинки у зовнішній слуховий прохід, що спричиняє больові відчуття.

Баротравма навколоносових пазух проявляється болем різної інтенсивності і часто супроводжується кровотечею. Під час пункції пазух у них може бути виявлена кров.

Якщо в процесі спуску під воду в ділянці вуха або навколоносових пазух з’явився біль, необхідно зупинити спуск, підняти водолаза на 2 - 3 м і продовжувати спуск тільки після вирівнювання тиску. У разі повторної появи болю хворий водолаз повинен бути піднятий на поверхню. У разі кровотечі з вуха у зовнішній слуховий прохід вводять стерильну турунду (ватяну кульку) і накладають стерильну пов’язку.

При баротравмі вуха, барабанної перетинки, що не супроводжується розривом, лікування має бути направлене (у першу чергу) на відновлення нормальної прохідності євстахієвих труб, створення умов для відтоку транссудату з порожнини середнього вуха і відновлення її нормальної вентиляції. Для цього змащують слизову носа 2 % ефедриновою маззю (2 - 3 рази на добу), закрапують у ніс 3 % розчин ефедрину (кожні 3 години) або інші судинозвужувальні засоби. Швидкій ліквідації гіперемії і транссудату в порожнині середнього вуха сприяють теплові процедури (зігріваючі компреси, опромінювання лампою «Солюкс» упродовж 3 - 5 днів по  15 - 20 хвилин щодня).

При баротравмі внутрішнього вуха з явищами подразнення вестибулярного апарата постраждалий має дотримуватися постільного режиму.

Лікування таке саме, як у попередньому випадку. Явища подразнення внутрішнього вуха зазвичай проходять невдовзі після відновлення нормальної вентиляції барабанної порожнини.

У разі розриву барабанної перетинки, крім переліченіх заходів, проводять очищення зовнішнього вуха. У зовнішній слуховий прохід вдувають порошок сульфаніламіду і вводять стерильні турунди. На вухо накладають стерильну пов’язку. Видаляти кров’яний згусток із слухового проходу не слід. Для профілактики гнійних ускладнень показано застосування антибіотиків (внутрішньом’язово розчин пеніциліну 250 тис. од. 4 рази на день протягом 7 - 10 днів). Водолаз може бути допущений до спусків не раніше ніж через місяць після травми.

Лікування баротравми навколоносових порожнин повинно бути направлене на усунення гіперемії слизових, прискорення розсмоктування транссудату або крові з пазух. Крім судинозвужувальних засобів, показані місцеві теплові процедури. В окремих випадках для профілактики гнійних ускладнень необхідне лікування в стаціонарних умовах.

Профілактика баротравми вуха і навколоносових пазух полягає в ретельному відборі водолазів та усуненні від водолазних спусків і тренувань у водолазній барокамері осіб з недостатньою прохідністю євстахієвих труб і каналів навколоносових пазух.

Водолазів необхідно навчити прийомам, що полегшують вирівнювання тиску в порожнині середнього вуха. Для цього в більшості випадків досить робити ковтальні рухи або опускати нижню щелепу, що сприяє відкриттю гирл євстахієвих труб. Якщо цього недостатньо, рекомендується ковтання при закритому роті і носі (проба Тоїнбі), що призводить до зниження тиску в порожнині носоглотки і сприяє відкриттю гирл євстахієвих труб.

11. Токсична дія азоту

Під токсичною дією азоту у водолазній практиці розуміють патологічний стан організму, що розвивається внаслідок дії підвищеного парціального тиску азоту і проявляється в пригніченні функцій центральної нервової системи.

Ступінь токсичної дії азоту залежить від парціального тиску у дихальному газовому середовищі і тривалості дії.

Токсична дія азоту в практиці водолазних робіт спостерігається у разі:

використання стисненого повітря для дихання на глибинах, де парціальний тиск азоту перевищує допустимі значення;

порушення правил змінної подачі або приготування штучних дихальних газових сумішей (далі - ДГС).

Токсична дія азоту може спостерігатися у підводників в аварійних ситуаціях:

у сухих або напівзатоплених відсіках з тиском, що перевищує 6 кгс/см-2;

у разі виходу з відсіків ПЧ з глибин більше 100 м без використання додаткового гелієвого балона.

Токсичну дію азоту можуть підсилювати такі чинники:

підвищена або знижена температура;

підвищений вміст вуглекислого газу або шкідливих речовин (окис вуглецю, оксиди азоту) у дихальному газовому середовищі;

важка фізична робота.

Перші прояви токсичної дії азоту виникають у людини за умови парціального тиску 0,4 мПа (4 кгс/см-2) і виражаються в зниженні самоконтролю, підвищеній балакучості і безпричинному сміху. Може спостерігатися протилежна реакція - пригніченість, відчуття страху.

За умови парціального тиску азоту 0,5 - 0,6 мПа (5 - 6 кгс/см-2) розвивається стан, схожий з легким алкогольним сп’янінням. Раніше описані прояви більш виражені, а провідною ознакою стає ейфорія. У цих умовах більшість водолазів продовжують зберігати фізичну працездатність і загальне добре самопочуття. Подальше підвищення парціального тиску азоту до 0,7 - 0,9 мПа (7 - 9 кгс/см-2) призводить до порушення координації рухів, розладу загального орієнтування, зниження кмітливості. Посилюється відчуття сп’яніння, втрачається працездатність. Водолази погано виконують або не можуть виконати роботу під водою, не реагують на вказівки командира спуску, не орієнтуються у просторі, втрачають контроль в управлінні водолазним спорядженням і здійснюють необдумані дії, які можуть призвести до виникнення аварійних ситуацій.

За умови парціального тиску азоту понад 1 - 1,2 мПа (10 - 12 кгс/см-2) у водолазів з’являються зорові і слухові галюцинації, втрачається свідомість і настає наркотичний сон.

Клінічна картина токсичної дії азоту багато в чому залежить від індивідуальної чутливості людини, її функціонального стану і досвіду водолазних робіт.

Прояви токсичної дії азоту зникають після дихання газовими сумішами з меншим парціальним тиском.

У разі появи ознак, що свідчать про зниження розумової і фізичної працездатності або неадекватність поведінки водолазів, необхідно негайно припинити спуск і, якщо самопочуття водолазів погіршується, вжити заходів щодо підйому водолазів на поверхню. У разі втрати водолазом свідомості для надання йому допомоги спускається водолаз, що страхує, який повинен доставити постраждалого в альтанку і зробити промивання (вентиляцію) водолазного спорядження. Для зняття токсичної дії азоту глибина спуску має бути зменшена на 5 - 10 м.

Наслідки короткочасної дії високого парціального тиску азоту не є небезпечними для здоров’я водолазів, не вимагають лікарської терапії, проте за особами, найменш стійкими до токсичної дії азоту, у процесі спуску має спостерігати лікар-терапевт.

З метою попередження азотного наркозу в процесі робочого спуску глибина його не повинна перевищувати 60 м. Спуски при диханні стисненим повітрям на глибини більше 60 м можуть проводитися тільки у виняткових випадках, пов’язаних з наданням допомоги аварійному водолазу або особовому складу аварійного підводного човна.

Враховуючи можливість адаптації організму людини до токсичної дії азоту, необхідно проводити тренувальні спуски у водолазній барокамері не рідше 1 - 2 разів на місяць з використанням для дихання стисненого повітря.

12. Отруєння вуглекислим газом

Отруєння вуглекислим газом (далі - СО2) є професійним захворюванням водолазів, що виникає під час підвищення парціального тиску вуглекислого газу в тканинах організму. Отруєння СО2 може виникнути вусіх видах водолазного спорядження:

у вентильованому спорядженні - у разі подачі водолазу повітря з підвищеним вмістом СО2, обриву шланга, недостатньої вентиляції скафандра;

у регенеративному спорядженні - у разі роботи під водою більше визначеного строку, заповнення регенеративних патронів неякісним ХПІ і речовиною О3, недостатнього заповнення регенеративного патрона і «проскакування» СО2, несправності клапана вдиху клапанної коробки;

в аквалангах - у разі заряджання балонів повітрям з домішкою СО2.

Під час експлуатації приміщень, що герметизуються, у разі недостатньої їх вентиляції, а також систематичних водолазних спусків у регенеративному і вентильованому спорядженнях, у випадках порушення встановлених правил може розвинутися хронічне отруєння СО2.

Залежно від швидкості наростання концентрації СО2 в дихальній суміші і рівня цієї концентрації клінічно виявляються гостра і хронічна форми отруєння СО2. При гострому отруєнні вуглекислим газом в умовах безперервного зростання його концентрації в дихальній суміші клінічно спостерігаються три стадії.

Перша стадія - стадія задишки. Виникає під час дихання гіперкапнічною сумішшю, що містить 3 - 6 % СО2, протягом 10 - 20 хвилин. Постраждалі гостріше сприймають запахи, відчувають духоту, іноді ейфорію, у них виникає підвищена пітливість, гіперсалівація. Потім на тлі вираженої задишки з’являється головний біль, виникає відчуття нерішучості, спостерігається втрата відчуття часу. Типовими є відчуття жару, запаморочення, пульсуючий головний біль, сонливість. Під час огляду звертає на себе увагу гіперемія шкірних покривів. Пульс частішає, артеріальний тиск, як правило, підвищений, значною мірою діастола. Тони серця приглушені.

Друга стадія - стадія експіраторних судом. Спостерігається за умови концентрації СО2 у дихальній суміші від 6 до 10 % і дихання цією сумішшю протягом 25 - 30 хвилин. У цій стадії превалюють декомпенсаторні реакції організму. Забарвлення шкірних покривів стає ціанотичним, знижується артеріальний тиск. Основними симптомами є судоми клонусного характеру, утруднений тривалий видих.

Третя стадія - стадія наркозу. Характерна вираженим пригніченням усіх життєвих функцій організму, насамперед центральної нервової системи. Під час дії високих концентрацій (більше 10 %) СО2 з настанням вираженої декомпенсації при агональному диханні розвивається заторможеність, сон, що може переходити в глибокий наркоз і смерть. Загибель постраждалого, як правило, настає від паралічу дихального центру.

Як і під час дії наркотиків глибокому наркозу передує фаза психомоторного збудження. Розвиток судомного нападу може бути і в разі переведення організму на дихання атмосферним повітрям та виведення його з вуглекислотного наркозу. Судомний синдром у цьому випадку є проявом зворотної дії СО2.

При хронічній формі отруєння СО2 виникає нейроциркуляторна дистонія за гіпотонічним типом. Хронічний ацидоз у міру виснаження лужного резерву крові веде, зрештою, до адренокортикального виснаження, порушення електролітного стану, астенізації, зниження працездатності.

Гостру форму отруєння вуглекислим газом слід відрізняти від отруєння киснем, токсичної дії індиферентних газів.

Якщо водолаз на ґрунті знепритомнів унаслідок отруєння вуглекислим газом, водолаз, що забезпечує спуск або страхує, повинен провести вентиляцію скафандра свідомо безпечною газовою сумішшю і, дотримуючись режиму декомпресії, піднімати постраждалого уверх. Після досягнення глибини, де можна проводити декомпресію, отруєного вуглекислим газом водолаза можна підняти у вертикальне положення, швидко роздягнути і помістити у водолазну барокамеру. У барокамері піднімається тиск, відповідний глибині останньої зупинки під водою, і після 10 хвилин витримки на цій зупинці продовжується декомпресія за попереднім режимом.

При першій стадії отруєння СО2 для того, щоб симптоми отруєння швидко зникли, буває цілком достатньо здійснити перемикання водолаза, що постраждав, на дихання атмосферним повітрям або дихальною сумішшю без домішок СО2.

Після переведення отруєного на дихання атмосферним повітрям його треба укласти в ліжко і зігріти. Завжди показана інгаляція кисню. Для зняття інтенсивного головного болю одноразово внутрішньом’язово робиться ін’єкція 1 мл 50 % розчину анальгіну. Надалі приймається піранал по 0,5 г 3 - 5 разів на день.

У разі розвитку судом для нормалізації діяльності кардіореспіраторної системи одноразово внутрішньовенно (повільно) 1 мл, внутрішньом’язово або підшкірно 4 мл вводять 1,5 % розчин етимізолу, підшкірно 1 мл кордіаміну. Для зняття судом внутрішньом’язово використовується літична суміш (1 мл 2,5 % аміназину, 1 мл 2 % димедролу, 1 мл 2 % промедолу в одному шприці).

У стадії наркозу у разі відсутності у постраждалого дихання і зупинки серцевої діяльності проводять штучну вентиляцію легенів і непрямий масаж серцевого м’яза. У разі появи самостійного дихання застосовують вже названі стимулятори серцево-судинної системи, протисудомну літичну суміш для профілактики зворотної дії СО2.

Отруєних з ураженням центральної нервової системи слід вважати тяжкохворими і продовжувати їх лікування в стаціонарі. У терапевтичному відділенні проводиться також лікування можливих ускладнень отруєння СО2 (набряк легенів, пневмонія, бронхіт).

Для попередження отруєння вуглекислим газом необхідно:

ретельно проводити робочу перевірку водолазного спорядження, зокрема роботу клапанів вдиху і видиху в регенеративному спорядженні;

підтримувати вентиляцію скафандра в межах 80 - 100 л/хв у вентильованому спорядженні.

13. Отруєння вихлопними газами

В основі патологічного процесу лежить розвиток гострої гемічної і дихальної гіпоксії, обумовленої порушенням транспортної функції гемоглобіну і процесів газообміну в легенях, що спричинене дією токсичних компонентів вихлопних газів (окисел вуглецю, оксиди азоту).

Отруєння може виникнути в разі використання водолазного спорядження, у якому для дихання водолаза застосовується стиснене повітря (вентильоване спорядження і спорядження з відкритою схемою дихання), а також у водолазних барокамерах (під час тренувальних спусків, лікувальної рекомпресії тощо) у разі застосування повітря, забрудненого вихлопними газами.

Забруднення дихального повітря вихлопними газами виникає у разі:

несправності працюючого компресора;

порушення правил забору свіжого повітря високого тиску (потрапляння вихлопних газів від двигуна компресора або працюючих поряд двигунів внутрішнього згорання в патрубок забору повітря, засмоктування диму від димарів тощо);

спалахи шихти фільтрів очищення повітря.

Чинниками, що сприяють виникненню отруєння, є:

важке фізичне навантаження;

підвищений вміст вуглекислого газу в дихальному повітрі (штучній газовій суміші);

переохолодження або перегрів організму;

високий парціальний тиск азоту дихального повітря (газової суміші);

висока щільність дихального повітря (штучної газової суміші).

Розрізняють легкі (без втрати свідомості), середньої важкості (спостерігаються досить тривале запаморочення або втрата свідомості) і важкі (з втратою свідомості, коматозним станом, що швидко прогресує, зупинкою дихання) гострі отруєння вихлопними газами.

Початкові симптоми інтоксикації характеризуються шумом у вухах, запамороченням, загальною м’язовою слабкістю, головним болем переважно в лобовій і скроневих ділянках. Досить часто потерпілий скаржиться на більу грудях, невеликий кашель, нудоту. Під час огляду спостерігається деяке збудження, легкий рум’янець на щоках, тремтіння пальців рук, помірна тахікардія і тахіпное.

Отруєння середньої важкості характеризується значним погіршенням загального стану постраждалого, адинамією, різкою м’язовою слабкістю, розладами координації, запамороченням і досить часто втратою свідомості. Шкіра і видимі слизові набувають рожево-синього відтінку. Пульс різко частішає, спостерігається виражена, зазвичай з кашлем, задишка, судомні скорочення окремих м’язових груп. У легенях з’являються перкуторний звук з коробковим відтінком і велика кількість дрібнобульбашкових вологих хрипів. Температура тіла зазвичай помірно підвищується.

При важких інтоксикаціях постраждалий непритомний. Шкіра і видимі слизові синюшні, дихання поверхневе й аритмічне, тони серця приглушені. У період завершеного набряку легенів можуть спостерігатися дві різні за симптоматикою і характером аноксемічного синдрому форми синього і сірого типу гіпоксемії. Синій тип характеризується різко вираженим ціанозом шкірних покривів, прискореним диханням, кашлем, що клекоче, з рясною піною, досить часто з домішками крові, мокротою. Пульс зазвичай прискорений, проте наповнення і напруга його залишаються задовільними, артеріальний тиск нормальний або дещо підвищений. Токсичний набряк легенів сірого типу прогностично небезпечніший, ускладнюється колапсом. Шкірні покриви і видимі слизові блідо-сірого кольору, пульс частий ниткоподібний, артеріальний тиск знижений. Різко підвищується активність системи згортання крові.

Отруєння вихлопними газами необхідно відрізняти від отруєння СО2.

Перша допомога полягає в переведенні водолаза на дихання чистим повітрям (штучною газовою сумішшю) і підйомі постраждалого на поверхню з дотриманням необхідного режиму декомпресії. Оптимальним є спосіб декомпресії на поверхні (у водолазній барокамері). У випадках вимушеного порушення режиму або викидання водолаза на поверхню внаслідок втрати їм контролю над управлінням спорядженням постраждалого слід негайно помістити в барокамеру для продовження декомпресії.

У разі отруєння шкідливими газоподібними речовинами на березі або появи симптомів після виходу водолаза на поверхню основним методом лікування є оксигенобаротерапія, яка проводиться за спеціальним режимом.У результаті збільшення розчиненого в плазмі крові кисню різко знижується тяжкість гіпоксії органів і тканин, істотно прискорюється дисоціація карбоксигемоглобіну. Для дихання киснем використовуються ізолювальні дихальні апарати або медичні інгалятори з відкритою схемою дихання. В останньому випадку використовується система для випуску газової суміші з водолазної барокамери. Якщо такої системи немає, для попередження накопичення кисню і видалення шкідливих речовин, що видихаються, камеру вентилюють кожні 10 - 15 хвилин стисненим повітрям. На дихання киснем постраждалого переводять відразу після розміщення його в барокамері. У випадках, коли необхідно транспортувати постраждалого в барокамеру для проведення оксигенобаротерапії, у санітарному транспорті отруєного переводять на дихання киснем.

Піддаються лікуванню отруєння всіх ступенів тяжкості. Якщоу постраждалих з легким і середнім ступенями важкості отруєння через 15 хвилин дихання киснем під тиском 0,2 мПа зникають симптоми отруєння, їх витримують під цим тиском ще 15 хвилин, після чого проводять декомпресію. Дихання киснем протягом 60 хвилин під тиском 0,2 мПа проводиться постраждалим з важким ступенем отруєння, а також тим постраждалим, у яких після 15 хвилин дихання киснем під найбільшим тиском не настало поліпшення стану. У разі рецидивів захворювання необхідне повторне проведення оксигенобаротерапії. При всіх ступенях важкості отруєння доцільно введення 1 мл 6 % розчину ацизолу внутрішньом’язово і 15 - 60 мг цитохрому-3 внутрішньовенно перед початком оксигенобаротерапії або в процесі її проведення.

Під тиском 0,15 мПа (1,5 кгс/см-2) за наявності показань (відсутність ефекту або недостатня ефективність лікування постраждалого під найбільшим тиском протягом 60 хвилин) витримка може бути збільшена до 120 хвилин, при цьому перші 60 хвилин здійснюється дихання киснем, потім робиться 15-хвилинна повітряна перерва і повторне дихання киснем. У всіх випадках (незалежно від ефекту) після продовженої витримки проводять декомпресію і хворого евакуюють у госпіталь.

Симптоматична терапія в гострому періоді включає застосування аналептичних засобів (за показаннями). У разі ослаблення серцево-судинної системи рекомендується повільне внутрішньовенне введення 0,05 % строфантину (0,25 - 0,5 мл) з 20 % розчином глюкози (10 мл) або 0,06 % корглікону (0,5 мл).

У разі важких інтоксикацій показано введення 100 - 200 мл 40 % розчину глюкози з 10 - 20 мл 5 % розчину аскорбінової кислоти внутрішньовенно з 10 од. інсуліну під шкіру, а потім крапельно внутрішньовенно 500 мл 5 % розчину глюкози з 30 - 50 мл 0,5 % розчину новокаїну.

У разі різкого збудження постраждалого застосовуються 2,5 % розчин тізерцину або 2,5 % розчин аміназину (1 мл внутрішньом’язово), 2,5 % розчин димедролу (2 мл внутрішньом’язово) або супрастин, седуксен і рідше промедол (2% розчин 1 мл внутрішньом’язово). Ослаблення дихання є показанням для введення етимізолу і кордіаміну. У разі зупинки дихання роблять штучну вентиляцію легенів способом «з рота в рот» або інгаляторами. У разі виникнення судомного синдрому вживають заходів щодо попередження ударів, прикушування язика. Для попередження повторних нападів повільно (краще крапельно внутрішньовенно) вводять 1 % розчин барбамілу (50 - 100 мл). Для прискорення виведення окислу вуглецю з організму застосовують препарати заліза (50 мг/кг). Для якнайшвидшого відновлення працездатності необхідно призначати ноотропні засоби (пірацетам), препарати з групи актопротекторів (оліфен), вітаміни С і В1.

У важких випадках під контролем артеріального тиску здійснюють венесекцію і евакуацію 800-1000 мл крові з подальшим введенням такої самої кількості свіжої цитратної крові. Під час проведення штучного дихання періодично здійснюють очищення дихальних шляхів і осушення їх за допомогою катетера, введеного через інтубаційну трубку.

Режими оксигенобаротерапії для лікування отруєння чадними та вихлопними газами

Тиск в барокамері, мПа (мм вод. ст.)

Час перебування під тиском, хв.

Тиск на зупинках, мПа

Час дихання, хв.

0,18

0,15

0,12

0,09

0,06

0,03

киснем

повітрям

усього

Час витримок на зупинках, хв.

0,2 (20)

36 - 60

20п + 10к

20к

20к

20п

20к

30к

160

40

200

__________
Примітки:


1. Тривалість перебування під найбільшим тиском визначається станом хворого.

2. Час переходу на першу зупинку і наступні - 2 хвилини.

3. «к» - дихання киснем, «п» - дихання повітрям.

У разі токсичного набряку легенів, що супроводжується сірим типом гіпоксемії, кровопускання протипоказане. Рекомендується внутрішньом’язове або підшкірне введення кордіаміну, мезатону, крапельне введення 1 - 2 мл 0,2 % розчину норадреналіну в 250 мл 5 % розчину глюкози.

Під час тривалої коми показане застосування засобів, що посилюють осмотичний діурез без водного навантаження (манітол 0,5 - 1,5 г/кг 10 - 20 % розчину на 5 % розчині глюкози внутрішньовенно крапельно).

Для профілактики пневмонії призначають по 150 - 200 тис. од. пеніциліну через 4 години, по 500 тис. од. стрептоміцину 2 рази на добу внутрішньом’язово.

Заходи щодо надання медичної допомоги вживають до появи у постраждалого свідомості, відновлення стійкого дихання і нормалізації серцевої діяльності. Після цього постраждалий має перебувати у цілковитому спокої, йому надають тепле пиття (кава, молоко, чай). Особовий склад, що переніс отруєння оксидом вуглецю середнього і важкого ступеня, підлягає стаціонарному лікуванню. Евакуація потерпілих має здійснюватись санітарним транспортом. У госпіталі для швидшого відновлення функціонального стану організму і працездатності постраждалого рекомендується проведення сеансів оксигенобаротерапії.

Для запобігання отруєнню водолазів вихлопними газами необхідно:

ретельно контролювати якість повітря і дихальних газових сумішей, що використовуються для дихання водолазів;

дотримуватись заходів безпеки під час поповнення запасів повітря;

контролювати роботу компресорів, помп і блоків очищення повітря.

14. Отруєння лугами

Отруєння лугами є патологічним процесом, в основі якого лежить розвиток опікової хвороби внаслідок опікаючої дії лугів на шкірні покриви, слизові оболонки очей, шлунково-кишкового тракту і верхніх дихальних шляхів.

Опіки й отруєння лужними з’єднаннями калію і натрію, що утворюються під час контакту регенеративної речовини з водою, є наслідком:

потрапляння частинок пилу регенеративної речовини на вологу шкіру, слизові оболонки очей і верхніх дихальних шляхів під час просіювання речовини і заряджання нею регенеративних патронів у процесі підготовки водолазного спорядження до спуску;

потрапляння парів і розчину лугів у дихальні шляхи, на шкіру і до шлунково-кишкового тракту водолаза під час перебування під водою у випадку надходження води в регенеративні патрони спорядження (у разі негерметичності з’єднання, порушення цілості гофрованих трубок, дихального мішка або регенеративного патрона).

Легкі ураження шкірних покровів і слизових характеризуються різкою печією ураженої ділянки, появою неприємного лужного смаку в роті, кашлем, болем за грудиною. Такі отруєння зазвичай виникають на поверхні в період підготовки і робочої перевірки водолазного спорядження, що обумовлює своєчасне надання потерпілому медичної допомоги і, як правило, швидке одужання.

Важкі ураження слизової оболонки дихальних шляхів і шлунково-кишкового тракту парами та розчином лугу характеризуються розвитком екзотоксичного шоку і гострої дихальної недостатності. Унаслідок опіку гортані та набряку зв’язкового апарата з’являється небезпека розвитку механічної асфіксії, наростають задишка, ціаноз шкіри і слизових. Екзотоксичний шок та інтоксикація є основними причинами смерті постраждалих у перші години після отруєння.

Подібні отруєння виникають, як правило, у період перебування водолаза під водою, що істотно впливає на важкість ураження і його наслідок. Різке підвищення вмісту кисню в системі «апарат - легені» досить часто обумовлює розвиток судомної форми отруєння киснем, а втрата водолазом контролю над управлінням спорядженням призводить до утоплення.

У разі отруєння лугами необхідно швидко видалити їх з поверхні шкіри або слизових оболонок (рясне промивання водою). У разі перебування водолаза під водою необхідно підняти його на поверхню без дотримання режиму декомпресії і негайно звільнити від спорядження.

Пилові частинки регенеративної речовини зі шкірних покривів і слизових оболонок видаляють рясним промиванням водою або 3 % розчином борної кислоти (0,5 % розчином лимонної кислоти).

Лікування больового синдрому включає введення холінолітиків (1 мл 0,1 % розчину атропіну, 2 мл 2 % розчину папаверину, 1 мл 0,2 % розчину платифіліну підшкірно 6 - 8 разів на добу), глюкозоновокаїнової суміші (500 мл 5 % розчину глюкози, 50 мл 2 % розчину новокаїну) внутрішньовенно 2 - 3 рази на добу. Введення наркотиків слід уникати, зважаючи на важкі розлади дихання, що виникають при отруєнні. Виражений седативний ефект досягається нейролепсією - введенням внутрішньом’язово фентанилу 0,1 - 0,2 мг і дроперідолу 5 мг (2 мл 0,25 % розчину) 2 - 3 рази на добу з постійним контролем за станом дихання.

Під час наростаючих шокових явищ основну увагу приділяють відновленню об’єму циркулюючої крові шляхом введення поліглюкіну, реополіглюкіну, гемодезу, плазми, розчинів глюкози та електролітів. Під контролем динамічного вимірювання центрального венозного тиску і об’єму циркулюючої крові загальна кількість розчинів, що вводяться, може сягати 10 - 15 л на добу і більше.

Під час лікування важких отруєнь лугами необхідний постійний контроль функції дихання. Задишка, ціаноз шкіри і слизових, що швидко збільшуються у ряді випадків, свідчать про розвиток механічної асфіксії, що потребує термінового проведення трахеотомії.

Після закінчення декомпресії (профілактичної або лікувальної рекомпресії) потерпілий потребує термінової госпіталізації.

Для попередження отруєння лугами необхідно:

під час роботи з регенеративною речовиною користуватися гумовими рукавичками і захисними окулярами або протигазом;

ретельно перевіряти спорядження на герметичність для унеможливлення потрапляння води в регенеративний патрон.

15. Переохолодження

Переохолодження водолазів - патологічний стан, обумовлений надмірною віддачею тепла організмом людини, що характеризується зниженням температури тіла. Ступінь переохолодження залежить від температури води і тривалості перебування в ній, типу спорядження і характеру теплозахисного одягу, а також від теплопровідності індиферентного газу, що входить до складу дихальної суміші.

Під час боротьби за живучість аварійного підводного човна особовому складу можливо доведеться працювати в холодній воді в частково затоплених відсіках. Після виходу із затонулого підводного човна підводники протягом деякого часу до підходу допомоги можуть залишатися на воді (зазвичай в промоклому одязі). Усе це призводить до великих тепловтрат організму і розвитку переохолодження незалежно від пори року.

Під час роботи водолазів на великих глибинах відбувається швидка віддача тепла переважно внаслідок тепловипромінювання і теплопровідності. Цьому сприяє киснево-азотно-гелієва суміш, що знаходиться у скафандрі, яка має високу теплопровідність. Крім того, під час дихання геліокисневою сумішшю відбувається швидке охолодження бронхів і легеневої тканини. Переохолодження водолазів настає особливо швидко, якщо в простір під сорочкою проникає вода.

Допустимий час перебування водолазів під водою у гідрокомбінезоні з одним комплектом вовняної білизни та без гідрокомбінезона, а також тривалість перерв між спусками з урахуванням різної температури води наведено нижче.

За важкістю переохолодження діляться на легкого, середнього і важкого ступеня.

Переохолодження легкого ступеня спостерігається під час перебування у воді протягом безпечного для цієї температури часу. Потерпілі скаржаться на озноб, м’язове тремтіння, головний біль, запаморочення, судоми литкових м’язів, загальну слабкість, позиви до сечовипускання і мимовільне сечовипускання, в окремих випадках знижується стійкість до гіперкапнії та емоційно-психічних навантажень. При цьому спостерігається «гусяча шкіра», ціаноз пальців рук, носа, вушних раковин, дрібний тремор губ і нижньої щелепи, нечітка вимова звуків, рідке дихання, почастішання або уповільнення пульсу, підвищення або зниження артеріального тиску.

Допустимий час перебування водолазів у воді в гідрокомбінезоні

Температура води, °С

1 - 3

4 - 6

7 - 9

10 - 12

13 - 15

16 - 18

Допустимий час, год.

1

1,5

2

3,5

4

5

Необхідна перерва між спусками, год.

не менше 4

не менше 3

не менше 2

Можуть спостерігатися незначні психічні розлади. Температура тіла нормальна або дещо знижена. Потерпілі зберігають працездатність і здібність до самостійного пересування.

Переохолодження середнього ступеня виникає у осіб, які перебувають у воді понад безпечний для цієї температури час. Потерпілі загальмовані, сонливі, скаржаться на біль у м’язах і суглобах, часто проявляється уповільнення пульсу і дихання, знижується артеріальний тиск. Тони серця глухі, дихання ослаблене, тонус м’язів значно підвищений, можуть виникати клонусні й тонічні судоми, голос сиплий. Температура тіла знижується до  34 - 35 °С, втрачається здібність до самостійного пересування.

Допустимий час перебування у воді без гідрокомбінезона

Температура води, °С

28

25

22

19

18 і менше

Допустимий час, год.

4

2

1

0,5

Спуски не дозволяються

Необхідна перерва між спусками, год.

0,5

1

1

1,5

Іноді потерпілі раптово непритомніють уже після підйому на поверхню, що пояснюється своєрідною психічною реакцією після сильної нервової напруги. На другий - третій день з’являється нерізке жовте офарбовування склер унаслідок холодового гемолізу і короткочасне незначне підвищення температури тіла. З ускладнень можливі пневмонії, ангіни, отити. За відсутності ускладнень повне одужання настає через 3 - 5 діб.

У разі переохолодження важкого ступеня потерпілі знаходяться в сопорозному або в коматозному стані. Спостерігається різкий ціаноз шкірних покривів і слизових, своєрідний щільний набряк кистей рук, стоп, ніг, губ і обличчя. Голос сиплий, дихання ослаблене, сповільнене. Зазвичай спостерігається виражена брадикардія. Через набряк тканин пульс на променевій артерії прощупується погано. Кров’яний тиск різко знижується, тони серця глухі, вислуховуються погано. Тонус м’язів різко підвищений, кінцівки досить часто зведені судомами. Ректальна температура знижена до 30 - 32 °С. Смерть людини від переохолодження у воді настає в разі зниження ректальної температури до 22 - 26 °С. Часто спостерігаються різноманітні ускладнення. У період одужання температура тіла підвищується до 37,5 - 38 °С і тримається такою протягом 3 - 4 днів. У більшості потерпілих спостерігається пожовтіння шкірних покривів і склер.

Під час тривалого перебування в порівняно теплій воді з повільним охолодженням організму відбувається перш за все виснаження енергетичних ресурсів. Вміст цукру в крові починає прогресивно падати, розвивається гіпоглікемічна кома з явищами загальної слабкості, з’являються головний біль, розлади пам’яті, сонливість, судоми, непритомність і зрештою зупинка дихання. Після зупинки дихання серце ще якийсь час продовжує скорочуватися, що повинно враховуватися під час надання першої медичної допомоги.

У разі появи ознак переохолодження під час перебування на ґрунті водолаз зобов’язаний доповісти про свій стан керівнику спуску. Останній вживає заходів щодо підйому водолаза на поверхню. Якщо переохолодження розвивається під час перебування у водолазній барокамері, необхідно одягти водолазну білизну і включити грілки, встановлені в барокамері. Мокрий одяг замінити сухим. У барокамері водолазам дають солодкий чай або каву.

Медичну допомогу в разі переохолодження необхідно надавати відповідно до важкості уражень. При легкому ступені переохолодження досить переодягнути постраждалого в суху білизну, зігріти і рекомендувати інтенсивні фізичні рухи. У разі протипоказань до фізичного навантаження постраждалого розтирають вовняною тканиною і дають йому солодкий гарячий чай або каву.

Основним завданням лікувальних заходів у разі переохолодження середнього і важкого ступенів є виведення центральної нервової системи зі стану глибокого гальмування, а також відновлення температури тіла енергійним зігріванням з одночасною підтримкою діяльності серцево-судинної і дихальної систем. Швидке загальне глибоке зігрівання організму є радикальним методом лікування переохолодження.

Постраждалого щонайшвидше доставляють у тепле приміщення, занурюють у ванну з температурою води 40 - 45 °С й обережно розтирають його тіло м’якими мочалками або руками, що сприяє відновленню судинного тонусу і рефлекторної діяльності нервової системи. Якщо немає ванни, використовують гарячий душ або грілки. При цьому грілками в першу чергу необхідно зігрівати ділянки потилиці, серця, печінки і нирок. Тіло потрібно обгорнути нагрітими до 40 - 41 °С вологими простирадлами або зігріти у світловій ванні,  а також  застосовувати діатермію. Щоб уникнути перегріву організму, періодично потрібно стежити за ректальною температурою.

Зведені дані щодо симптоматики і лікарської допомоги у разі переохолодження водолазів

Ступінь переохолодження

Симптоми

Обсяг лікарської допомоги

1

2

3

Легкий

1. Загальмований, адинамічний, мова скандована.
Пересувається важко.
2. Температура в прямій кишці 35 - 32 °С.
3. Пульс, частота дихання, артеріальний тиск можуть бути в межах норми


Середній

1. Ступорозний стан..
2. Пульс 30 - 50 ударів на хвилину.
Артеріальний тиск 80 - 90 / 40 - 50 ммрт. ст.
Частота дихання 10 - 12 на хвилину
3. Температура в прямій кишці 32 - 29 °С

1. Внутрішньовенно (шприцом): глюкоза 40 % - 40,0; вітамін С 5 % - 10,0; преднізолон 60 мг.
2. Помістити постраждалого у ванну з теплою водою (починаючи з 30 °С, за 15 - 20 хвилин довести до 40 °С).
3. Зігрівання проводити до досягнення ректальної температури 35 °С (від 30 хвилин до 1,5 години).
4. За відсутності ванни обкласти грілками та пляшками з теплою водою (щоб не спричинити опіків). Зігрівати променевим теплом. Після опритомнення дати 2 - 3 склянки солодкого чаю.
Після зігрівання ввести внутрішньовенно крапельно гідрокарбонат натрію 5 % - 200,0; глюкоза 5 % - 400,0; вітамін С 5 % - 10,0; манітол 15 % - 200,0

Важкий

1. Коматозний стан. Зіниці звужені, енофтальм.
2. Фіксаційні контрактури.
3. Пульс, артеріальний тиск можуть не визначатися.
4. Дихання поверхневе, періодичне.
5. Температура в прямій кишці менше 29 °С

__________
Примітка.


Грілки прикладають до ділянки потилиці, попереку і черевної порожнини.

У разі різкого порушення або відсутності спонтанного дихання негайно приступають до штучної вентиляції легенів. Під час проведення штучної вентиляції легенів треба оглянути й очистити ротову порожнину і запобігти западанню язика.

Для виведення постраждалого зі стану холодового шоку одночасно з інтенсивним зігріванням проводять внутрішньовенне вливання протишокової рідини або 20 - 25 % спирту в стерильному фізіологічному розчині в кількості 20 мл. З метою профілактики гіпоглікемічної коми у вену вводять 40 % розчин глюкози в кількості 100 мл, підігрітий до 35 - 40 °С.

Першими ознаками реанімації є поява рогівкових і зіничних рефлексів та тремтіння. З появою серцевої діяльності показана активна кардіальна терапія (0,5 мл 0,05 % розчину строфантину внутрішньовенно; 1 мл 0,06 % розчину корглікону внутрішньом’язово та 1 мл 10 % розчину коразолу підшкірно). У менш важких випадках активну кардіальну терапію проводять із самого початку одночасно з активним зігріванням. Показане вдихання кисню.

Необхідно враховувати, що на початку зігрівання (особливо у разі важкого ступеня охолодження) може різко погіршитися стан потерпілих через вторинне зниження температури «ядра» тіла, оскільки внаслідок розширення периферичних судин охолоджена кров надходитиме у внутрішні органи. Саме в цей період настають найбільш виражені зміни у функціонуванні різних систем організму, аж до зупинки серця і дихання.

Якщо постраждалий у стані свідомості, йому дають пити гарячий солодкий чай або каву. Рекомендується застосовувати 40 % розчин алкоголю в кількості 10 - 150 мл. Надалі встановлюють легкозасвоювану, багату білками, вуглеводами і вітамінами дієту.

З метою профілактики пневмонії та інших простудних захворювань призначають антибіотики і сульфаніламідні препарати (пеніцилін 200 - 300 тис. од. 2 рази на добу внутрішньом’язово, сульфадимезин по 0,1 г через 6 годин).

Якщо переохолодження супроводжується декомпресійною хворобою або баротравмою легенів, усі заходи щодо лікування проводяться під час лікувальної рекомпресії у водолазній барокамері.

Для попередження переохолодження водолазів необхідно:

контролювати температуру води і стежити за тривалістю роботи під водою;

одягати необхідні засоби пасивного теплового захисту (одяг, вовняна білизна тощо) і стежити за їх станом;

стежити за справністю систем активного теплового захисту (спорядження з електричним або водяним обігрівом тощо) і ретельно здійснювати їх робочу перевірку.

16. Перегрів

Перегрів - патологічний стан організму, що розвивається внаслідок перевищення теплоутворення над його віддачею і характеризується накопиченням тепла і підвищенням температури тіла. Перегрів водолазів може бути обумовлений звичайними чинниками, що сприяють перегріву організму корабельних фахівців, а також деякими специфічними чинниками, пов’язаними з особливостями їх професійної діяльності, а саме тривале перебування одягненого водолаза на верхній палубі в спекотну пору року; робота водолазів під водою в гідрокомбінезонах із включеним електричним обігрівом; перебування водолазів у водолазній барокамері, особливо під час розміщення її на верхній палубі в незахищених від сонячних променів місцях. Щоб уникнути перегріву водолазів, час їх перебування у водолазному спорядженні залежно від температури повітря не повинен перевищувати 5 годин при температурі повітря + 15 °С; 3 години при +19 °С; 2 години при + 20 - 24 °С; 1 година при + 25 - 29 °С; 30 хвилин при + 30 °С і 10 хвилин при + 34 °С.

За температури навколишнього повітря 20 - 30 °С у водолазних барокамерах у процесі компресії до тиску 0,4 - 0,7 мПа (4 - 7 кгс/см-2) температура сягає + 40 - 47 °С, а відносна вологість - 90 - 100 % при швидкості руху повітря всього 0,25 - 0,03 м/с. Температура тіла у водолазів у цей час нерідко піднімається до 37,5 - 38,5 °С.

Перегрів можливий і в разі спусків водолазів під воду в районах низьких широт, де температура води іноді становить + 27 - 30 °С і більше. Підводні спуски за таких умов можна виконувати тільки при ретельному контролі за роботою водолазів і вжитті необхідних заходів безпеки.

За ступенями важкості перегрів ділиться на легкий, середній і важкий.

Легкий ступінь перегріву характеризується загальною слабкістю, підвищеною спрагою, нездужанням, дратівливістю, головними болями, запамороченням, нудотою. Шкіра червоніє, на ній з’являється піт. Тонус м’язів декілька знижений.

Спостерігаються почастішання пульсу й дихання, помірне підвищення температури тіла (до 37 - 38 °С). Артеріальний тиск лабільний, злегка знижений. При легкій формі перегріву достатньо вивести постраждалого із зони теплового навантаження в прохолодніше приміщення і надати йому спокій. За таких умов ознаки перегріву зникають протягом декількох годин.

За середнього ступеня перегріву потерпілі скаржаться на сильний головний біль, різку м’язову слабкість, сонливість, апатію, миготіння в очах, шум у вухах, неприємні відчуття в ділянці серця, іноді на блювоту і пронос.

Під час обстеження спостерігається значне підвищення температури тіла (39 - 40 °С), вологість і гіперемія шкіри, ціаноз слизових, виражена астенізація. Пульс частий (до 120 - 130 ударів на хвилину), досить часто слабкого наповнення і напруги. Артеріальний тиск значно знижений, тони серця приглушені, дихання часте поверхневе. Періодично спостерігаються розлад мови, марення, затьмарення свідомості, психомоторне збудження. За умови своєчасного виведення постраждалого із зони перегріву і вжиття необхідних лікувальних заходів поступово знижується температура тіла і протягом 2 - 3 діб функції організму відновлюються.

Важкий ступінь перегріву характеризується подальшим прогресуванням патологічних явищ, втратою свідомості і непритомністю (тепловий удар). Вигляд постраждалого різко змінюється (щоки ввалюються, ніс загострюється, очі оточені темними колами і западають, губи ціанотичні, шкіра бліда, суха і холодна на дотик). Температура тіла вище 40 °С. Пульс 130 - 140 ударів на хвилину, досить часто ниткоподібний. Артеріальний тиск різко знижується, тони серця глухі, у легенях прослуховуються вологі хрипи.

Спостерігаються судоми, блювота, мимовільне сечовипускання, іноді затримка сечі, у деяких випадках - геміплегія або бульбарні симптоми. Зіниці розширені і не реагують на світло. Зазвичай тепловий удар після припинення перегріву, особливо якщо було своєчасно вжито лікувальних заходів у повному обсязі, закінчується одужанням. У ряді випадків відновлення протікає поволі (відбуваються подальші тривалі гарячкові стани і нервово-психічні розлади). Прогноз погіршується за наявності гіпертермії понад  41 °С, різкої сухості шкіри, дихання типу Чейна - Стокса і набряку легенів. Смерть настає через параліч дихального і судинного центрів.

Під час надання першої допомоги постраждалого слід негайно вивести із середовища, що сприяє перегріву тіла, помістити в прохолодніше місце і зняти з нього водолазне спорядження. Потім хворого необхідно напоїти холодною водою. Рекомендується проводити вологі обгортання і зрошування холодною водою, обдувати тіло, особливо голову і ділянку серця прохолодним повітрям, за можливості - прикласти до голови і шиї лід. Швидке значне загальне охолодження застосовувати не слід. Для прискорення дихання рекомендується піднести до носа вату, змочену нашатирним спиртом, у разі зупинки дихання - провести штучну вентиляцію легенів.

Під час надання лікарської допомоги призначають фармакологічні засоби, що збуджують дихальний центр і серцево-судинну діяльність (10 % розчин кофеїну 1 мл підшкірно, розчин кордіаміну 1 мл підшкірно, 0,06 % розчин корглікону 1 мл внутрішньом’язово, 0,1 % розчин адреналіну 0,5 мл підшкірно і 0,05 % розчин строфантину 0,5 мл внутрішньовенно), підсилюють їх функції, допомагають подолати вторинну кисневу недостатність, особливо в головному мозку. З цією метою показано також вдихання кисню. У разі виникнення психомоторного збудження внутрішньом’язово вводять літичну суміш (1 мл 2,5 % розчину аміназину, 1 мл 2 % розчину димедролу і 1 мл 2 % розчину промедолу в одному шприці) одноразово. При ціанозі, судомах, маренні і набряку легенів показано кровопускання (300 - 500 мл), але мале наповнення і напруга пульсу, різко знижений кров’яний тиск є протипоказанням до кровопускання.

У випадках, коли є ознаки підвищення внутрішньочерепного тиску (ригідність м’язів потилиці, симптом Керніга, повільний і напружений пульс), показана дегідратаційна терапія (внутрішньовенне крапельне введення 20 % розчину манітолу 400 мл і внутрішньовенно 1 % розчину лазиксу 2 мл). За наявності судом рекомендуються спокій, внутрішньовенне введення фізіологічного розчину до одного літра і 40 % розчину глюкози 50 мл, а також їжа, багата солями.

Після надання невідкладної допомоги постраждалого залишають у медичному пункті або за можливості направляють у госпіталь. Особи, що перенесли перегрів середнього і важкого ступеня, повинні розглядатися як хворі, що мають потребу в подальшому ретельному лікарському спостереженні. У перший період хворому надають спокій, невеликими порціями дають охолоджений чай або каву і призначають легкозасвоюване, багате мінеральними солями і вітамінами харчування. З метою дезінтоксикації організму внутрішньовенно вводять 25 - 30 мл 40 % розчину глюкози з 5 % розчином аскорбінової кислоти (5 мл) і вітамінами групи В.

Для попередження перегріву водолазів необхідно:

дотримуватися часу перебування водолазів у спорядженні;

контролювати теплочутливість водолазів і стежити за справною роботою засобів активного теплового захисту;

у період одягання і очікування спуску (особливо в південних широтах) застосовувати спеціальні тенти для захисту водолазів від дії сонячних променів, уникати затримок проведення водолазних спусків.

17. Утоплення

Утоплення - патологічний процес, в основі якого лежить механічна асфіксія, що настає внаслідок рефлекторного ларингоспазму або надходження в дихальні шляхи води. Причинами утоплення у вентильованому спорядженні є порушення герметичності переважно верхньої частини скафандра водолаза (водолазної сорочки, ілюмінаторів, шолома тощо), а також надходження у скафандр води в разі порушення цілості водолазного шланга і виходу з ладу неповоротного клапана шолома.

Під час роботи під водою в регенеративному спорядженні утоплення може статися в разі потрапляння води в дихальний мішок апарата внаслідок порушення його герметичності, а при спусках без гідрокомбінезона під час випуску загубника (напівмаски) з рота внаслідок розвитку будь-якого гострого патологічного стану або захворювання (кисневе голодування, отруєння киснем або вуглекислим газом, баротравма легенів). Аналогічні причини разом із пошкодженнями (відмовою в роботі) окремих вузлів дихального апарата (гідрокомбінезона, клапана видиху тощо) можуть призводити до утоплення під час спусків у спорядженні з відкритою схемою дихання. В окремих випадках причиною надходження води в дихальні шляхи є слабке притискання напівмаски до обличчя водолаза.

Характерними ознаками утоплення є знепритомлення і відсутність дихання. Шкірні покриви холодні, синюшні або бліді. З рота і носа виділяється багато пінявої рідини рожевого або виразно геморагічного забарвлення. Зіничний і рогівковий рефлекси мляві або відсутні. Сухожильні рефлекси відсутні, досить часто спостерігається виражений тризм. Серцева діяльність різко ослаблена, нечаста аритмічна пульсація може проявлятися тільки на сонних або стегнових артеріях. Відсутність ознак серцевої діяльності дає підстави вважати, що потерпілий знаходиться в стані клінічної (зворотної) або біологічної (незворотної) смерті.

Клінічні прояви утоплення не дають змоги розпізнати наявність у водолазів гострого аероемболічного процесу, обумовленого попередньою баротравмою легенів або розвитком декомпресійного захворювання.

При надані першої допомоги постраждалого витягують на поверхню за допомогою водолаза, що забезпечує роботу водолаза або страхує, негайно звільняють від спорядження і очищають ротову порожнину від слизу. У разі відсутності дихання і зупинки кровообігу приступають до реанімаційних заходів (непрямий масаж серця, штучна вентиляція легенів), наведених у цьому додатку.

У разі підозри на наявність у потерпілого баротравми легенів або потенційної небезпеки розвитку декомпресійної хвороби через аварійне витягання водолаза на поверхню комплекс реанімаційних заходів проводиться у водолазній барокамері одночасно з лікувальною рекомпресією. Якщо зважаючи на умови передування утоплення спуску вірогідність розвитку декомпресійних порушень невелика, тиск у камері піднімають до 0,2 мПа (2 кгс/см-2) для проведення лікування підвищеним тиском кисню.

Ендотрахеальна інтубація постраждалого підвищує ефективність експіраторного дихання («з рота в трубку»), запобігає затіканню шлункового і ротоносоглоточного вмісту в дихальні шляхи, дає змогу проводити очищення трахеобронхіального дерева і забезпечує можливість легко підключити ручні апарати штучної вентиляції. Вживаються заходи щодо зігрівання потерпілого (теплі грілки, закутування).

Відсутність ознак відновлення кровообігу (виразний поштовх під час масажу на сонній або стегновій артерії, артеріальний тиск на плечі не нижче 60 - 70 мм рт. ст., поступове звуження зіниць і поява рожевого забарвлення шкіри носогубного трикутника) у найближчі 1 - 1,5 хвилини в разі правильного проведення масажу серця і штучної вентиляції легенів свідчить про необхідність вжиття додаткових заходів щодо поліпшення мозкового і коронарного кровотоку (перетискання черевної аорти, підйом нижніх кінцівок на 50 - 70 см вище рівня серця). Відсутність помітного ефекту дає підстави припустити наявність у потерпілого атонії міокарду або фібриляції шлуночків і є показанням до медикаментозної стимуляції міокарду, яку проводять внутрішньосерцевим введенням 0,5 - 1 мл 0,1 % розчину адреналіну з 5 мл 10 % розчину хлористого кальцію. Для ін’єкції препаратів у лівий шлуночок використовується голка завдовжки 10 см і завтовшки 1 - 1,2 мм, що вколюється перпендикулярно грудній клітці в четвертому міжреберному проміжку з відступом на 5 см від лівого краю грудини. Під час проколу штучна вентиляція припиняється для попередження розриву легені і пневмотораксу. Введення препаратів починається тільки в разі повної упевненості в тому, що голка знаходиться в порожнині серця. Корисним для поліпшення тонусу міокарда є внутрішньосерцеве введення 30 - 35 мл дексаметазону (200 - 240 мл преднізолону, 1000 мл гідрокортизону) або 0,1 - 0,2 мл стимулятора типу ізопреналіну (новодріну, ізопрелу). Під час внутрішньосерцевого введення медикаментів необхідно врахувати, що переривати масаж серця більше ніж на 10 с недопустимо.

За наявності слабких ознак серцевої діяльності постраждалому вводять камфору і кофеїн. У разі появи ознак пригноблення спонтанної вентиляції застосовується етимізол (2 - 3 мл 1,5 % розчину внутрішньом’язово). Штучна вентиляція легенів має продовжуватися доти, доки за клінічними ознаками природне дихання залишається неадекватним.

У перші години після відновлення дихання і кровообігу можуть наростати прояви набряку легенів, який призводить до посилення гіповолемії і згущування крові. Найбільш ефективним у лікуванні альвеолярного набряку легенів є 10 % спиртовий розчин антифомсилану, пари якого можна подавати через зволожувач дихального апарата разом з киснем. За потреби проводять інтубацію. Для корекції метаболічного ацидозу проводиться внутрішньовенне вливання 150 - 200 мл 1 - 5 % розчину бікарбонату натрію. З метою підтримання серцевої діяльності вводять 40 - 60 мл 4 % розчину глюкози, 0,5 - 1 мл 0,05 % розчину строфантину. Для запобігання запальним змінам у легенях призначають антибіотики широкого спектра дії.

Після закінчення декомпресії (профілактичної або лікувальної рекомпресії, оксигенобаротерапії) потерпілий потребує термінової госпіталізації.

З метою попередження утоплення необхідно дотримуватися заходів безпеки, що виключають потрапляння води в дихальні шляхи і легені водолаза під час спусків:

у регенеративному спорядженні не допускати пошкоджень дихального автомата, дихального мішка, трубок вдиху і видиху, коробки хімічного поглинача, нещільного прилягання крана клапанної коробки, розривів гідрокомбінезона;

у спорядженні з відкритою схемою дихання не допускати заливання водою напівмаски, пошкодження дихального автомата і клапана видиху;

у вентильованому спорядженні не допускати пошкоджень сорочки, шолома, ілюмінаторів та скафандра.

18. Травма підводною вибуховою хвилею

Під час вибухових робіт, розривів снарядів, бомб, торпед, мін водолаз піддається дії вибухової хвилі на будь-якому етапі спуску (на ґрунті, під час спуску, підйому, на поверхні води). Сила дії вибухової хвилі залежить від потужності заряду, відстані вибуху від водолаза, положення тіла відносно місця вибуху і типу спорядження, у якому спускається водолаз. Найбільш важкими бувають пошкодження, спричинені підводною вибуховою хвилею під час спусків у спорядженні регенеративного типу. Підводна вибухова хвиля може спричинити травми і пошкодження барабанних перетинок, навколоносових пазух, органів грудної клітки, органів черевної порожнини, черепа (закрита черепно-мозкова травма), спинного мозку, кісток (переломи).

Наслідком дії підводної вибухової хвилі може бути утоплення (у разі розриву водолазної сорочки, пошкодження апарата). Основними ознаками травмування підводною вибуховою хвилею є шум і дзвін у вухах, зниження гостроти слуху, розрив барабанних перетинок, головний біль, парези, паралічі, носова кровотеча, біль в ділянці грудей, живота, загальна слабкість й оглушення, масивний внутрішній крововилив, втрата свідомості.

При важкій травмі, спричиненій підводною вибуховою хвилею, у потерпілих можливий розвиток баротравми легенів і розриви внутрішніх органів (кишечника, селезінки, печінки). Основними причинами загибелі постраждалих у перші хвилини і години після травмування є поширена газова емболія або внутрішня кровотеча, а в пізніші строки - розвиток перитоніту. У першу добу необхідний постійний контроль за органами черевної порожнини.

У разі легких травм, спричинених підводною вибуховою хвилею (шум і дзвін у вухах, зниження слуху, носова кровотеча), зміни в організмі водолаза носять зворотний характер, спеціального лікування не потребують і проходять протягом одного-двох днів.

Першою допомогою в цьому випадку є зупинка носової кровотечі і постільний режим протягом визначеного строку.

За потреби проведення декомпресії медична допомога надається в барокамері.

У разі важких травм, спричинених підводною вибуховою хвилею, що супроводжуються газовою емболією без симптомів пошкодження органів черевної порожнини, постраждалому проводять лікувальну рекомпресію. Якщо в процесі лікування у потерпілого з’являються симптоми пошкодження внутрішніх органів, уживаються заходи першої лікарської допомоги в повному обсязі (перш за все протишокове лікування). Після закінчення лікувальної рекомпресії постраждалому надають кваліфіковану хірургічну допомогу.

У випадках поєднання газової емболії з пошкодженням внутрішніх органів постраждалому проводять оксигенобаротерапію з експозицією під найбільшим тиском 60 хвилин. У процесі оксигенобаротерапії паралельно вживаються заходи першої лікарської допомоги в повному обсязі. Після закінчення оксигенобаротерапії постраждалому надають кваліфіковану хірургічну допомогу. Якщо після операції у потерпілого спостерігаються симптоми газової емболії, як тільки дозволить його стан, повторно проводять оксигенобаротерапію.

З метою попередження травмувань підводною вибуховою хвилею не допускаються робота водолазів і купання людей на таких відстаннях від місця вибуху:

при масі заряду до 50 кг - 500 м;

при масі заряду більше 50 кг - 1000 м.

19. Методика проведення штучного дихання і непрямого масажу серцевого м’яза

1. Водолазам у термінальному стані необхідне екстрене комплексне та диференційне лікування. Допомога хворим і постраждалим у передагональній та агональній стадіях має характер не реанімаційної, а інтенсивної терапії, зміст її визначається особливостями захворювання або травми, їх ускладненнями. Допомога включає заходи патогенетичної і симптоматичної терапії, що має за мету поліпшення кровообігу, забезпечення адекватного газообміну та усунення інших розладів, що загрожують життю хворого.

2. Розрізняють три стадії лікування хворих, у яких розвинувся термінальний стан - елементарна підтримка життя, подальша підтримка життя і тривала підтримка життя.

Перша стадія - елементарна підтримка життя - полягає у забезпеченні екстреної оксигенації крові і циркуляції її в судинах.

Друга стадія - подальша підтримка життя - має за мету відновлення самостійного кровообігу, стабілізацію його і дихання, забезпечення транспорту кисню до тканин, що здійснюється шляхом застосування медикаментозних засобів, інфузійної терапії і дефібриляції за допомогою електродефібрилятора. У цьому періоді для уточнення діагнозу використовують електрокардіографію.

Третя стадія - тривала підтримка життя - здійснюється шляхом забезпечення післяреанімаційної терапії. Ця стадія передбачає оцінку стану, тобто визначення причини смерті і можливості оживлення хворого, відновлення діяльності головного мозку та здійснення інтенсивної терапії. Остання має за мету корекцію недостатності інших органів, що також сприяє відновленню функції мозку. Заходи третьої стадії продовжують до відновлення свідомості хворого або до констатації біологічної смерті, в особливих випадках - до встановлення смерті головного мозку.


а


б


в

Схема реанімаційних заходів:
а - анатомічне місце натискання на грудину;
б - допомога постраждалому удвох;
в - допомога постраждалому однією особою.

3. У разі клінічної смерті реанімаційні заходи носять стандартний характер незалежно від причини смерті. Успішна реанімація можлива лише у випадках, коли причина термінального стану може бути усунена. До таких випадків належить термінальний стан, спричинений асфіксією, крововтратою, електротравмою, утопленням, рефлекторною зупинкою серця, порушенням ритму серцевих скорочень тощо.

Проте в разі виникнення термінального стану (особливо клінічної смерті) часто неможливо відразу встановити, усунено його причину, чи ні. У таких випадках можливість оживлення з’ясовують у процесі проведення реанімації, яку починають негайно після прибуття на місце події.

4. Заходи першої і другої стадій оживлення мають бути послідовними, активними і швидкими, щоб отримати позитивний ефект у можливо короткий строк. Кровообіг, що забезпечується непрямим (закритим) масажем серця, становить 6 - 30 % від належного.

Під час проведення реанімації необхідно дотримуватися таких правил:

за можливості усунути причину, що спричинила смерть, проте не гаяти часу на тривалу пальпацію пульсу, вислуховування тонів серця, якщо є сумнів у їх наявності, оскільки це неодмінно призводить до нераціонального витрачання вкрай обмеженого часу, відпущеного на реанімацію;

не намагатися реанімувати методами, щодо яких є сумнів у їх успішності (підшкірне, внутрішньом’язове і навіть внутрішньовенне введення лікарських засобів), якщо в останньому випадку не проводиться масаж серця;

не втрачати самовладання і діяти планомірно.

Послідовність реанімаційних заходів першої черги є такою:

забезпечення прохідності дихальних шляхів;

підтримання дихання методом «з рота в рот», «з рота в ніс», за допомогою дихальної трубки, ручного апарата штучної вентиляції легенів (далі - ШВЛ) або іншими способами;

підтримання циркуляції крові шляхом непрямого масажу серця.

Відновлення і підтримку прохідності дихальних шляхів досягають шляхом укладання хворого на спину і виконання так званого потрійного прийому, що включає закидання голови, висовування нижньої щелепи вперед і розкриття рота. Цей прийом забезпечує зсування передньої групи м’язів шиї і кореня язика наперед, що відновлює прохідність глотки. Полегшує підтримку прохідності дихальних шляхів підкладення невеликого валика під спину хворого на рівні лопаток.

Масаж серця у звичайних умовах слід починати негайно (схема реанімаційних заходів). Під час проведення непрямого масажу серця хворого слід укласти на спину на твердій поверхні (земля, підлога, каталка, щит, спеціальна підкладка на ліжку). Особа, що надає допомогу, знаходиться з будь-якого боку від постраждалого і кладе кисть долонною поверхнею на нижню третину грудини на ширину 2 - 3 пальців вище основи мечоподібного відростка так, щоб ширина всієї кисті відповідала поздовжній осі грудини. Долоню другої руки накладають на тил першої, щоб підсилити тиск. Натискання на грудину проводять долонною поверхнею кисті, причому пальці не повинні торкатися поверхні грудей. Тиск на грудину здійснюють поштовхом чітко вертикально випрямленими в ліктьових суглобах руками, головним чином за рахунок ваги тіла того, хто надає допомогу. При цьому роблять 60 - 80 поштовхів за хвилину із зусиллям 30 - 40 кг, щоб у дорослого грудина зміщувалася у бік хребта на 4 - 5 см, після чого швидко припиняють тиск, не відриваючи рук від грудини. Під час натискання на грудину серце здавлюється між нею і хребтом, а кров з його камер надходить у судини великого і малого кола кровообігу. У період припинення натискання кров пасивно заповнює камери серця. У підтримці кровообігу під час непрямого масажу основне значення має не безпосереднє стискання серця, а коливання внутрішньогрудинного тиску.

Щоб уникнути переломів ребер не можна зміщувати руки з грудини і натискати на ребра. Зміщення рук під час масажу нижче або вище рекомендованої точки небезпечне щодо виникнення перелому грудини.

Успіх реанімації залежить не тільки від вчасного її початку, але й від чіткої скоординованості дій осіб, що надають допомогу. Якщо на місці події є одна особа, що може надати допомогу, вона послідовно виконує дії, чергуючи 2 вдихи з 30 поштовхами масажу серця. У випадках, коли тих, що надають допомогу, двоє, один з них виконує роль старшого і координує дії іншого. При цьому один забезпечує прохідність дихальних шляхів і ШВЛ, а також контролює ефективність масажу серця. Інший здійснює масаж серця, роблячи 30 поштовхів на грудину на два вдихання повітря. При цьому слід забезпечити узгодженість - поштовх під час масажу серця проводиться відразу після закінчення чергового вдихання повітря при ШВЛ, а вдування починається відразу після закінчення 30 натискання на грудину під час масажу серця. Під час вдихання масаж серця припиняють. У зв’язку з тим, що масаж серця і ШВЛ методом «з рота в рот», «з рота в ніс» є виснажливим для тих, хто надає допомогу, залежно від самопочуття вони повинні періодично мінятися місцями.

Про ефективність масажу серця і ШВЛ у процесі реанімації свідчать такі ознаки:

артеріальний тиск не нижче 70 мм рт. ст. або виразна пульсація магістральних артерій;

звуження зіниць і відновлення очних рефлексів;

нормалізація забарвлення шкірних покривів;

відновлення самостійного дихання;

відновлення свідомості після своєчасної реанімації.

За потреби масаж серця і ШВЛ продовжують безперервно під час транспортування хворого до лікувальної установи.

Почавши реанімацію, потрібно обов’язково зупинити зовнішню кровотечу (якщо вона виникла) будь-яким доступним способом (кровоспинний джгут, пальцеве притискання судини, туга пов’язка). Під час реанімації для збільшення притоку венозної крові до серця і поліпшення мозкового кровотоку (особливо в разі крововтрат) доцільно підняти ноги або взагалі надати хворому положення з опущеною головою.

Після досягнення ефективної циркуляції окисленої крові в судинах можна встановити причину розвитку клінічної смерті і приступити до заходів другої стадії реанімації. При цьому масаж серця і ШВЛ не припиняють. ЕКГ у цей період дає змогу диференціювати фібриляцію шлуночків і шлуночкову тахікардію, гіпосистолію (електромеханічна дисоціація, безпульсова електромеханічна активність міокарду) і асистолію. Фібриляція шлуночків у разі виникнення спочатку має великохвильовий характер, але в міру розвитку гіпоксії і виснаження енергетичних резервів переходить у дрібнохвильову, потім - в асистолію.

Фібриляція шлуночків рідко припиняється під впливом масажу серця і ШВЛ, ще рідше - зникає самостійно. Найефективніше її усуває електродефібриляція постійним струмом. Це саме стосується і шлуночкової пароксизмальної тахікардії. Зазначені медичні дії можуть проводитися тільки лікарем-фахівцем лікувальної установи.



Додаток 32
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 7 глави 2 розділу IV)

ТАБЛИЦІ
режимів декомпресії водолазів після спусків на малі і середні глибини та правила їх застосування



Додаток 33
до Інструкції з організації
водолазних спусків та робіт
у Національній гвардії України
(пункт 11 глави 2 розділу IV)

ОПИС
водолазної аптечки

№ з/п

Найменування предметів, одиниці виміру

Кількість

Призначення та спосіб використання

1

2

3

4

1

Амідопірин 0,25, анальгін 0,25, кофеїн-бензонат натрію 0,1 (10 табл. в уп.)

2

При головних болях, по 1 таблетці на день

2

Белалгін в таблетках № 10, уп.

2

При болях у животі, по 1 таблетці три рази на день

3

Вазелін борний (30 г у тубі)

1

Для змащування шкіри при натираннях

4

Борна кислота (10 г у пакеті)

10

Розчинити в 0,5 л води. Для змивання лужних розчинів

5

Аерозоль «ПАНТЕНОЛ» (фл.), г

100

При опіках шкіри змащувати уражену поверхню

6

Настойка валеріани (фл.), мл

20

При нервовому збудженні, 10 - 20 крапель внутрішньо, запиваючи водою

7

Натрію гідрокарбонат (фл.), г

10

При печії, 1 - 2 таблетки за прийом, запиваючи водою

8

Розчин аміаку 10 % (1 мл в амп.)

10

При непр