Про визнання договору недійсним
Постанова Верховного суду України від 26.03.200641/201
Документ v_201700-06, поточна редакція — Прийняття від 26.03.2006

                                                          
СУДОВА ПАЛАТА У ГОСПОДАРСЬКИХ СПРАВАХ
ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
26.03.2006 N 41/201

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України
у складі: головуючого Шицького І.Б., суддів: Барбари В.П.,
Карпечкіна П.Ф., Колесника П.І., Новікової Т.О., Потильчака О.І.,
Черногуза Ф.Ф., розглянувши у відкритому судовому засіданні
касаційне подання Генерального прокурора України на постанову
Вищого господарського суду України від 28 грудня 2005 року у
справі N 41/201 за позовом заступника Генерального прокурора
України в інтересах держави в особі Верховної Ради України та
Кабінету Міністрів України до Міністерства оборони України,
товариства з обмеженою відповідальністю "Прикарпатська фінансова
компанія", 3-тя особа - 26 гарнізонний будинок офіцерів, про
визнання договору недійсним, В С Т А Н О В И Л А:
У березні 2005 року заступник Генерального прокурора України
звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Верховної
Ради України та Кабінету Міністрів України до Міністерства оборони
України, товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ)
"Прикарпатська фінансова компанія" про визнання недійсним договору
міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців
та членів їхніх сімей, укладеного 24 вересня 2004 року між
Міністерством оборони України та ТОВ "Прикарпатська фінансова
компанія". Позов мотивовано тим, що при укладенні зазначеного
договору не було додержано вимог, які встановлені частиною першою
статті 203 Цивільного кодексу України ( 435-15 ), Законами України
"Про правовий режим майна у Збройних Силах України" ( 1075-14 ),
"Про Збройні Сили України" ( 1934-12 ), "Про Державний бюджет на
2004 рік" ( 1344-15 ), Житловим кодексом України ( 5464-10 ),
Положенням про порядок відчуження і реалізації військового майна
Збройних Сил України ( 1919-2000-п ).
Ухвалою господарського суду міста Києва від 23 вересня
2005 року позов заступника Генерального прокурора України в
інтересах держави в особі Верховної Ради України та Кабінету
Міністрів України залишено без розгляду відповідно до пункту 1
частини першої статті 81 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ). Ухвала мотивована тим, що заступником
Генерального прокурора України в ході судового розгляду не було
доведено, що позивачі є органами держави, які уповноважені
здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від
26 жовтня 2005 року, залишеною без змін постановою Вищого
господарського суду України від 28 грудня 2005 року, ухвалу суду
першої інстанції залишено без змін із тих же підстав.
Ухвалою колегії суддів Верховного Суду України від 23 лютого
2006 року за касаційним поданням Генерального прокурора України
порушено провадження з перегляду у касаційному порядку постанови
Вищого господарського суду України від 28 грудня 2005 року.
Касаційне подання обґрунтовується невідповідністю оскаржуваної
постанови статтям 124, 129 Конституції України ( 254к/96-ВР ) та
нормам процесуального права.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін,
обговоривши доводи касаційного подання і перевіривши матеріали
справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду
України вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню з таких
підстав.
Пунктом 2 статті 121 Конституції України ( 254к/96-ВР ) на
прокуратуру України покладається представництво інтересів
громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.
Відповідно до частини першої статті 2 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) господарський суд
порушує справи за позовними заявами прокурорів та їх заступників,
які звертаються до господарського суду в інтересах держави.
Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах
держави, у позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає
порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх
захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати
відповідні функції у спірних відносинах (частина друга статті 2
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ).
Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року
визначено, що прокурор чи його заступник у кожному конкретному
випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на
підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може
відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави,
обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає
орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у
спірних відносинах.
Заступник Генерального прокурора України, пред'являючи позов
в інтересах держави, обґрунтував свої вимоги тим, що відповідно до
статей 92, 116, 117 Конституції України ( 254к/96-ВР ) та статті
33 Закону України "Про власність" ( 697-12 ) управління державним
майном, у тому числі і військовим, від імені народу України
здійснює Верховна Рада України шляхом прийняття законів, а
безпосереднє управління об'єктами державної власності здійснює
Кабінет Міністрів України, який у межах своєї компетенції видає
обов'язкові до виконання постанови та розпорядження. Оскільки
Міністерство оборони України, укладаючи спірний договір, порушило
чинне законодавство щодо підстав і порядку відчуження військового
нерухомого майна, тому такі дії, на думку заступника Генерального
прокурора України, потягли за собою порушення інтересів держави в
особі Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України.
З вищенаведеного вбачаться, що заступник Генерального
прокурора України, відповідно до частини другої статті 2
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ),
належним чином обґрунтував свої вимоги, у тому числі стосовно
пред'явлення позову в інтересах держави; висновки суду щодо
відсутності у прокурора доказів необхідності захисту державних
інтересів суперечать матеріалам справи; обґрунтування залишення
позову без розгляду мотивами відсутності у Верховної Ради України
і Кабінету Міністрів України ознак уповноважених органів не можна
визнати таким, що відповідає вищенаведеним вимогам процесуальних
норм, і стосується розгляду позовних вимог по суті.
Крім того, не можна погодитися із визначеними судом
підставами для залишення даного позову без розгляду, а саме,
пунктом 1 статті 81 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ), яким встановлено, що господарський суд залишає позов
без розгляду, якщо позовну заяву підписано особою, яка не має
права підписувати її, або особою, посадове становище якої не
вказано.
Відповідно до статті 54 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) позовна заява подається до господарського суду
у письмовій формі і підписується, між іншим, прокурором чи його
заступником.
З матеріалів справи вбачається, що заступник Генерального
прокурора України підписав позовну заяву в межах повноважень,
наданих йому пунктом 2 статті 121 Конституції України
( 254к/96-ВР ), статтями 20, 35, 36-1 Закону України "Про
прокуратуру" ( 1789-12 ) та статтями 2, 29, 54 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ).
Ураховуючи наведене, висновки суду щодо залишення позову без
розгляду з підстав, передбачених пунктом 1 статті 81
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), не
узгоджуються з положеннями зазначеної норми, спростовуються
матеріалами справи і є помилковими.
За таких обставин судові рішення підлягають скасуванню, а
справа передачі до суду першої інстанції для розгляду по суті.
Керуючись статтями 111-17 - 111-20 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ), Судова палата
П О С Т А Н О В И Л А:
Касаційне подання Генерального прокурора України
задовольнити.
Постанову Вищого господарського суду України від 28 грудня
2005 року, постанову Київського апеляційного господарського суду
від 26 жовтня 2005 року та ухвалу господарського суду міста Києва
від 23 вересня 2005 року скасувати, а справу передати до суду
першої інстанції для розгляду по суті.
Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.



вгору