Документ v0006700-15, поточна редакція — Прийняття від 24.04.2015

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

24.04.2015  № 6

Про відмову у зверненні до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо конституційності частини першої статті 92 Закону України від 5 листопада 1991 року № 1788-XII "Про пенсійне забезпечення"

Головою Верховного Суду України Романюком Я.М. на розгляд Пленуму Верховного Суду України винесено подання про прийняття рішення стосовно звернення до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо конституційності частини першої статті 92 Закону України від 5 листопада 1991 року № 1788-XII "Про пенсійне забезпечення" (далі - Закон № 1788-XII) на підставі ухвали колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 17 березня 2015 року про закриття провадження з розгляду звернення Вищого адміністративного суду України щодо можливості внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності частини першої статті 92 Закону № 1788-XII.

15 січня 2015 року Вищий адміністративний суд України постановив ухвалу у справі за позовом Іоффе Володимира Юхимовича до Управління Пенсійного фонду України в Центральному районі м. Сімферополя Автономної Республіки Крим про визнання дій протиправними, відповідно до резолютивної частини якої звернувся до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності частини першої статті 92 Закону № 1788-XII та зупинив провадження в цій адміністративній справі до вирішення питання щодо конституційності частини першої статті 92 Закону № 1788-XII.

Пленум Верховного Суду України дійшов висновку щодо недоцільності звернення до Конституційного Суду України з конституційним поданням для вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 92 Закону № 1788-XII, згідно з якими громадянам, які виїхали на постійне проживання за кордон, пенсії не призначаються, виходячи із нижченаведеного.

Аналіз матеріалів справи дає підстави зробити висновок, що конституційне право громадян на соціальний захист залежить від обрання ними місця свого постійного проживання.

Питання стосовно залежності реалізації конституційного права громадян на соціальний захист від місця постійного їх проживання вже було предметом розгляду Конституційного Суду України.

Так, 19 грудня 2008 року Верховний Суд України звернувся до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49 та речення другого статті 51 Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон № 1058-IV).

Підставою зазначеного конституційного подання було звернення Окружного адміністративного суду міста Києва у зв'язку з розглядом адміністративної справи за позовом громадян України Житомирського Йосипа Самуїловича, Чабанової Тетяни Сергіївни до Пенсійного фонду України про відновлення порушених конституційних прав шляхом виплати позивачам щомісячної грошової допомоги (пенсії), а також відшкодування матеріальних і моральних збитків на користь Ж.Й. С. в сумі 90000 грн. і на користь Ч. Т. С. - у сумі 70000 грн.

Заперечення Пенсійного фонду України проти позову в цій адміністративній справі були побудовані на правомірності відмови у перерахунку пенсії позивачам, які обрали постійним місцем проживання Канаду, з посиланням на положення пункту 2 частини першої статті 49 та речення другого статті 51 Закону № 1058-IV, відповідно до яких під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Однак відповідного міжнародного договору між Україною й Канадою не укладено.

Тобто, на думку Пенсійного фонду України, згідно з положеннями частини першої статті 49 та речення другого статті 51 Закону № 1058-IV громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання в державу, з якою Україною не укладено відповідного міжнародного договору або якщо згода на обов'язковість такого міжнародного договору не надана Верховною Радою України, призначена в Україні пенсія не підлягає виплаті (її виплата припиняється).

У своєму конституційному поданні Верховний Суд України просив визнати зазначені положення Закону № 1058-IV неконституційними, виходячи зі змісту таких положень Конституції України:

- статті 22 про те, що права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією, не є вичерпними; конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод;

- частин першої та другої статті 24, відповідно до яких громадяни мають конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не допускається існування привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;

- частини третьої статті 25 про те, що Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами;

- частини першої статті 46, якою гарантується право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

За результатами розгляду зазначеного конституційного подання приписи пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-IV, які передбачають припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційним Судом України визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) (Рішення Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 у справі № 1-32/2009).

Слід зауважити, що Конституційним Судом України в зазначеному вище рішенні було вказано, зокрема, таке: "Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії... Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (частина третя статті 25 Конституції України)... Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами."

Аналізуючи згадане вище Рішення Конституційного Суду України, можна зробити висновок, що пенсія за віком є формою соціального захисту, яка пов'язана насамперед з попередньою трудовою діяльністю та трудовими заслугами особи і не може бути залежною від її місця проживання. Тобто Конституційний Суд України окреслив суттєві умови, які впливають на право на отримання пенсії взагалі, і визначив місце проживання як умову, що не повинна впливати на реалізацію такого права, зокрема такої його складової, як перерахунок пенсії.

У наведеному Вищим адміністративним судом України випадку складається певною мірою аналогічна правова ситуація, яка полягає в існуванні залежності реалізації громадянами свого права на соціальний захист від такої обставини, як обрання ними місця проживання. Різниця між цією правовою ситуацією та ситуацією, яка була предметом дослідження Конституційного Суду України в рамках справи № 1-32/2009, полягає в тому, що вже визнані неконституційними норми закону встановлювали неможливість подальшого отримання призначеної пенсії, а в цьому випадку йдеться про неможливість навіть її призначення, проте з тієї ж самої підстави.

Пенсійні правовідносини є одним з видів суспільних відносин і особливою формою здійснення права на пенсію. Пенсійні правовідносини розглядаються як особлива форма соціальної взаємодії, що об'єктивно виникає в суспільстві згідно із законом, учасники якої мають взаємні кореспондуючі права - обов'язки й реалізують їх з метою задоволення своїх потреб та інтересів у особливому порядку, який не заборонений державою чи гарантований та охороняється нею в особі певних органів.

Аналізуючи пенсійні правовідносини, необхідно підкреслити, що ці відносини характеризуються такими етапами функціонування: 1) право на призначення пенсії; 2) право на отриманням пенсії; 3) право на перерахунок розміру пенсії. При цьому первинним етапом є саме право на призначення пенсії, а інші етапи є похідними.

Вирішуючи визначену Вищим адміністративним судом України у своїй ухвалі проблему, слід зауважити про необхідність системного розуміння та застосування положень Законів № 1788-XII і 1058-IV, оскільки різними законами регулюються різні етапи одного правовідношення: пенсійних відносин між людиною й державою.

Зміст частини першої статті 92 Закону № 1788-XII створює ситуацію, коли громадянин, який досяг пенсійного віку та має право на призначення пенсії, пов'язане з його попередньою трудовою діяльністю, може бути позбавлений цього заслуженого права на соціальний захист тільки у зв'язку з обранням ним іншого місця постійного проживання, хоча така обставина відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 не може створювати будь-який вплив на реалізацію такого права.

Тому, на нашу думку, при вирішенні порушеного суддями Вищого адміністративного суду України питання існує можливість застосування аналогії права, висловленого в Рішенні Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009.

Так, зокрема, згідно із частиною сьомою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України в разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

Ураховуючи те, що Конституційний Суд України вже визнав неконституційними положення про припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, вважаємо, що, виходячи з конституційних принципів і загальних засад права до положення про те, що громадянам, які виїхали на постійне проживання за кордон, пенсії не призначаються, має бути застосована аналогія права. Пенсійні правовідносини є цілісним триваючим процесом, у якому право на призначення пенсії є первинним, а право на її виплату - похідним. Водночас ці правовідносини є ідентичними та взаємозалежними, без призначення пенсії не може виникнути право на її виплату.

Відповідно до частин першої, другої статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.

У Рішенні Конституційного Суду України від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 зазначено, що право заробляти собі на життя є невід'ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене (абзац другий підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини).

Уважаємо, що аналогічне твердження слід застосовувати при реалізації права на призначення пенсії. Тому, незалежно від подальшого місця проживання, громадянин має такі самі можливості для реалізації свого права на пенсію, як і громадянин, який проживає на території України.

На підтвердження зазначеному слід навести рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року. Як зазначив ЄСПЛ, "у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця поживання заявника, що призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України" (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 цього рішення ЄСПЛ зазначив, що вказаних вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Суди при розгляді справ зобов'язані застосовувати зазначену вище Конвенцію та враховувати практику ЄСПЛ як джерело права згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

Таким чином, пенсійні правовідносини є цілісними та виникають з об'єктивних причин, включають у себе право на призначення, право на отримання та право на перерахунок пенсії. Якщо Конституційний Суд України сформував правову позицію щодо права на отримання пенсії, є очевидним його бачення стосовно права на її призначення як первинного права в пенсійних правовідносинах.

Крім того, рішення Конституційного Суду України є єдиним, цілісним та неподільним юрисдикційним актом. Відповідно, і законна сила судового рішення - єдине та неподільне правове явище, оскільки окремі частини судового рішення (вступна, описова, мотивувальна, резолютивна) не можуть набути законної сили. Тому, незважаючи на відсутність у резолютивній частині його Рішення від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 посилання на статтю 92 Закону № 1788-XII, закріплення в мотивувальній частині цього ж Рішення твердження, відповідно до якого право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні, є позицією Конституційного Суду України щодо підходів до права громадянина на пенсію й пов'язаність з умовою постійного проживання.

Керуючись пунктом 5 частини другої статті 38, пунктом 5 частини другої статті 46 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", пленум Верховного Суду України ПОСТАНОВЛЯЄ:

визнати, що підстави для звернення до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо конституційності частини першої статті 92 Закону України від 5 листопада 1991 року № 1788-XII "Про пенсійне забезпечення" відсутні.

Голова
Верховного Суду України


Я.М. Романюк

Секретар Пленуму
Верховного Суду України


Ю.Л. Сенін

{Текст взято з сайту Верховного Суду http://www.scourt.gov.ua}



вгору