Документ v_578800-00, текущая редакция — Принятие от 26.10.2000

                  ВИЩИЙ АРБІТРАЖНИЙ СУД УКРАЇНИ 
N 01-3/578 від 26.10.2000
м.Київ
vd20001026 vn01-3/578
Голові Національного банку України
Стельмаху В.С.

Про результати узагальнення судової практики
вирішення спорів, пов'язаних з укладанням і
виконанням кредитних договорів

Відповідно до статті 5 Указу Президента України від
14.07.2000 за N 891/2000 ( 891/2000 ) "Про заходи щодо зміцнення
банківської системи України та підвищення її ролі у процесах
економічних перетворень" у Вищому арбітражному суді України
здійснено узагальнення судової практики вирішення спорів,
пов'язаних з укладанням і виконанням кредитних договорів за період
1999 р. - I півріччя 2000 р. Надсилаємо довідку про результати відповідного узагальнення з
вміщеними у ній, зокрема, пропозиціями стосовно здійснення заходів
щодо правого регулювання кредитних правовідносин.
Голова Вищого арбітражного
суду України Д.Притика
Відповідно до Указу Президента України від 14.07.2000 за N
891/2000 ( 891/2000 ) "Про заходи щодо зміцнення банківської
системи України та підвищення її ролі у процесах економічних
перетворень" вивчено подані арбітражними судами України матеріали
узагальнень судової практики вирішення спорів, пов'язаних з
укладанням і виконанням кредитних договорів за 1999 р. - I
півріччя 2000 р. Справи зі спорів, пов'язаних з кредитними правовідносинами,
складають порівняно незначну частку (0,5 - 0,6 відсотка) у
загальній кількості справ, що розглядаються арбітражними судами
України. Проте їх кількість у першому півріччі 2000 року (508
справ) у порівнянні з відповідним періодом 1999 року (386 справ)
зросла майже на 32 відсотки і частка таких справ склала близько
0,7 відсотка від загальної кількості справ, розглянутих
арбітражними судами. Характерною особливістю спорів цієї категорії є те, що поряд
із зменшенням кількості справ зі спорів, що виникають у зв'язку з
укладанням, зміною та розірванням договорів, а також визнанням їх
недійсними (90 справ за I півріччя 1999 року і 74 справи - I
півріччя 2000 року) кількість спорів майнового характеру зросла
майже на 47 відсотків (296 і 434 справи відповідно) і складає 82
відсотки загальної кількості спорів, пов'язаних з кредитними
відносинами. Решту спорів становлять ті, що пов'язані із зміною
договорів (1%), їх розірванням (5%), зобов'язанням укласти договір
(1%) та визнанням договору недійсним (11%). Найбільшу кількість справ протягом зазначеного періоду
розглянуто арбітражними судами міста Києва (110), Закарпатської
(106), Вінницької (84) та Івано-Франківської (63) областей. Вирішуючи спори названої категорії, арбітражні суди України у
своїй діяльності керувалися чинними законодавчими актами та
роз'ясненням президії Вищого арбітражного суду України від
06.10.94 за N 02-5/706 ( v_706800-94 ) "Про деякі питання практики
вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних
договорів" (з подальшими змінами і доповненнями). Аналіз матеріалів справ свідчить, що більшість спорів
майнового характеру становлять спори, пов'язані з вимогами
комерційних банків (які в основному виступають позивачами у цій
категорії спорів) про стягнення заборгованості за кредитними
договорами у зв'язку з невиконанням зобов'язань. Основними
причинами виникнення цих спорів є порушення позичальниками вимог
статті 161 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) у частині
виконання зобов'язання належним чином і в установлений строк
відповідно до договору. Майже в усіх випадках ця обставина
пов'язана з відсутністю коштів на рахунках, а також іншого майна у
позичальника. Заслуговують на увагу вартісні показники результатів
вирішення майнових спорів. Загальна сума позовних вимог,
заявлених комерційними банками за 1999 рік та I півріччя 2000
року, склала близько 478 млн.грн., з них санкції - 35 млн.грн. За
рішеннями арбітражних судів, прийнятими у зв'язку з цими вимогами,
стягнуто понад 400 млн.грн., що становить 84 відсотки від
заявлених сум. Спостерігається також значне збільшення рівня
задоволюваності позовних вимог у I півріччі 2000 року (89
відсотків) у порівнянні з відповідним періодом 1999 року (61
відсоток), і це свідчить про те, що комерційними банками
приділяється певна увага роботі, пов'язаній з укладенням кредитних
договорів, забезпеченням відповідності їх умов чинному
законодавству. Водночас вивчення практики вирішення спорів за участю
комерційних банків виявило, що останні все ще припускаються
порушень вимог чинного законодавства у застосуванні норм
матеріального права та арбітражного процесу як на стадії укладання
кредитних договорів, так і у процесі їх виконання та судового
захисту своїх прав як кредитора. Не завжди належним чином перевіряється кредитоспроможність
позичальника. Особливо це стосується аналізу
фінансово-економічного стану підприємства чи організації -
позичальника та перспектив його розвитку. У багатьох випадках у
кредитних договорах відсутні умови щодо мети кредитування та
контролю за цільовим використанням наданих у кредит коштів. Недотримання вимог законодавства під час укладання кредитних
договорів призводить до виникнення спорів з боржниками з приводу
визнання недійсними (повністю чи у певній частині) таких договорів
та застосування наслідків, передбачених статтею 48 Цивільного
кодексу України ( 1540-06 ). У I півріччі 2000 року арбітражними
судами України задоволено майже половину позовів (22 із 50-ти) про
визнання недійсними договорів кредитування. Найбільш характерними
помилками, яких припускаються комерційні банки у цьому процесі, є
зокрема: - укладання договорів з юридичними особами, представники яких
не мають належних повноважень; - включення до умов кредитного договору права кредитора
змінювати відсоткову ставку (розмір плати за кредит) в
односторонньому порядку. Так, у справі N 17-6/5973 рішенням арбітражного суду Одеської
області було визнано недійсним кредитний договір укладений
комерційним банком "Одесабанк" з тієї підстави, що договір від
імені позичальника був підписаний директором господарського
товариства - відповідача у справі без надання йому відповідних
повноважень. Відповідно до установчих документів товариства
повноваження директора повинні бути встановлені контрактом, який
з директором фактично не укладався. Банк під час укладення
договору з господарським товариством ці обставини не перевірив. Рішенням арбітражного суду міста Києва у справі N 12/157 про
стягнення заборгованості з ВАТ "Елекон" на користь АКБ "Аркада" за
кредитною угодою, у тому числі відсотків за користування кредитом
згідно з додатковою угодою, позов було задоволено. У результаті
перегляду за нововиявленими обставинами рішення у цій справі
скасовано. Підставою для скасування стало визнання недійсною
згаданої додаткової угоди у зв'язку з тим, що вона була підписана
невстановленою особою, тобто підпис на додатковій угоді до
кредитного договору вчинений іншою особою, ніж та, що зазначена
у ній як представник позичальника. Це свідчить про те, що посадові
особи банку не приділили належної уваги встановленню повноважень
особи, яка підписала згадану угоду. Відповідно до вимог статті 162 Цивільного кодексу України
( 1540-06 ) одностороння зміна умов договору не допускається. У
зв'язку з цим рішенням арбітражного суду міста Києва за позовом
ВАТ "Дністрогесбуд" до акціонерного банку "Аллонж" на підставі
статті 48 Цивільного кодексу України було визнано недійсним
відповідне положення кредитного договору N 51 від 06.05.98, яким
передбачалося право кредитора в односторонньому порядку змінювати
відсоткову ставку. З цих же підстав арбітражний суд Одеської
області визнав недійсним кредитний договір, укладений
Промінвестбанком України в особі його Котовського відділення
(справа N 17-1-15/285). Досить незначну частку (5 відсотків)
спорів, пов'язаних з кредитними відносинами, становлять спори про
розірвання кредитних договорів. Такі спори у більшості випадків
виникають у зв'язку з невиконанням позичальниками своїх
зобов'язань за цими договорами. Арбітражними судами задоволено,
наприклад, відповідні позови Промінвестбанку України до спільного
українсько-російського підприємства "Мост", а також державного
спеціалізованого комерційного Ощадного банку України в особі його
Рівненського обласного управління до господарського товариства
"Бабуся". Хоча позови установ банків у майнових спорах рішеннями
арбітражних судів в основному були задоволені або у справах
припинялося провадження у зв'язку з відмовою позивача від позову
внаслідок добровільного погашення заборгованості позичальником
(пункт 4 частини першої статті 80 Арбітражного процесуального
кодексу України ( 1798-12 ), далі - АПК), у процесі вирішення
спорів арбітражними судами виявлялися помилки, яких припускаються
комерційні банки у правовідносинах, що виникали у зв'язку з
виконанням кредитних договорів. Непоодинокими є випадки, коли позови до боржників заявляються
структурними підрозділами банку (філіями), які не мають належних
повноважень представляти банк в арбітражному процесі. У зв'язку з
цим у 9 випадках повернуто позовні заяви або припинено провадження
у справах арбітражним судом Закарпатської області, зокрема, за
заявами Ужгородської філії КБ "Укргазбанк" та Мукачівської філії
КБ "Приватбанк". Деякі комерційні банки не приділяють належної
уваги дотриманню строків позовної давності, що тягне за собою
відмову у позові. Наприклад, у справі N 7/368-37/29 рішенням
арбітражного суду Чернівецької області у позові Ощадбанку про
стягнення 51059 грн. заборгованості з підприємства "Охтіус" за
кредитним договором було відмовлено у зв'язку із закінченням
передбаченого статтею 71 Цивільного кодексу України ( 1540-06 )
строку позовної давності. З цих же підстав арбітражний суд
Полтавської області відмовив у задоволенні позовних вимог АКБ
"Укрсоцбанк" в особі його Полтавської обласної дирекції та
Промінвестбанку України в особі його Полтавського регіонального
управління. Під час розрахунку сум неустойки (пені) не враховуються
вимоги закону стосовно скороченого строку позовної давності,
визначеного у статті 72 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ).
Прикладом цього є справа N 14/237 арбітражного суду міста Києва, у
якій позивач - АКБ "Торгпромбанк" заявив вимоги про стягнення
нарахованої пені в сумі 930875 грн. без врахування скороченого
строку позовної давності, в результаті чого позов судом було
задоволене частково у сумі 456931 грн. Аналогічні помилки, яких
припустилися кредитори у визначенні своїх вимог, були виявлені у
розгляді справ арбітражними судами Полтавської, Закарпатської та
інших областей. Комерційні банки припускаються численних порушень
вимог АПК щодо змісту позовних заяв, надіслання їх копій, сплати
державного мита та вжиття заходів доарбітражного врегулювання
спору, у зв'язку з чим на підставі статті 63 АПК ( 1798-12 ) було
повернуто арбітражними судами областей Вінницької - 23 заяви та
Закарпатської - 6 заяв, у тому числі поданих Промінвестбанком
України (7) та Агропромбанком "Україна" (7) в особі їх структурних
підрозділів, АКБ "Трансбанк" м.Київ (3) та іншими. У зв'язку з
невиконанням вимог арбітражного суду щодо надання витребуваних
арбітражним судом матеріалів, необхідних для вирішення спору,
залишено без розгляду позови АКБ "Укрсоцбанк" в особі його
Чернівецької обласної дирекції та АКБ "Надра" м. Луганськ
арбітражними судами Чернівецької і Луганської областей. Поряд із зазначеними помилками у застосуванні норм АПК
( 1798-12 ) мають місце випадки недбалого ставлення працівників
відповідних підрозділів комерційних банків до виконання своїх
службових обов'язків, що призводять до негативних наслідків. Так,
в результаті упущень працівників Запорізької обласної дирекції АКБ
"Укрсоцбанк" рішенням арбітражного суду Запорізької області було
визнано недійсною додаткову угоду до кредитного договору з тієї
підстави, що кредитний договір укладався банком з підприємством
"Віктор", а додаткова угода була укладена з його дочірнім
підприємством - будівельно-транспортною організацією "Вікгорбуд",
яке не було учасником правовідносин за кредитним договором і не
мало відповідних повноважень. Не завжди комерційні банки дотримуються вимог Закону України
"Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових
зобов'язань" ( 543/96-ВР ) щодо обмеження максимального розміру
пені подвійною обліковою ставкою НБУ, що призводить до
безпідставного завищення позовних вимог щодо стягнення неустойки і
до зайвої сплати банками суми державного мита. Мають місце випадки (наприклад у справі N 16/153 арбітражного
суду Полтавської області), коли банківські установи з метою
стягнення з позичальника заборгованості за кредитним договором
порушують вимоги статті 381 Цивільного кодексу України ( 1540-06 )
та Інструкції N 7 "Про безготівкові розрахунки в господарському
обороті України", затвердженої постановою Правління Національного
банку України від 02.08.96 за N 204 ( v0204500-96 ) (з подальшими
змінами та доповненнями) щодо безспірного списання коштів з
рахунка позичальника, яке без згоди останнього не допускається, за
винятком випадків, установлених законами України. Чинне
законодавство не надає названим установам права здійснювати
відповідне стягнення у безспірному порядку. Вивчення практики вирішення спорів, ще виникають з питань
забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами,
показало, що позови, пов'язані з вимогами комерційних банків про
стягнення заборгованості з поручителів та гарантів у зв'язку з
невиконанням позичальниками своїх зобов'язань, а також щодо
звернення стягнення на заставлене майно за договорами застави,
рішеннями арбітражних судів у переважній більшості були
задоволені. Це свідчить про те, що під час укладення таких
договорів комерційні банки переважно дотримуються вимог чинного
законодавства в частині забезпечення виконання зобов'язань у такі
способи, як застава, порука та гарантія. Водночас слід звернути увагу на те, що комерційні банки не
завжди дотримуються вимог статті 191 Цивільного кодексу України
( 1540-06 ) щодо форми договорів поруки. Рішенням арбітражного
суду Запорізької області (справа N 5/3/237) відмовлено у позові
Промінвестбанку України в особі його Запорізького регіонального
управління до ВАТ "Запоріжнафтопродукт" про погашення
заборгованості за рахунок майна останнього за договором поруки,
оскільки договір поруки сторонами належним чином не був
оформлений. У зв'язку з недотриманням вимог статті 47 Цивільного
кодексу України та статті 13 Закону України "Про заставу"
( 2654-12 ) щодо обов'язковості нотаріального посвідчення
договорів застави транспортних засобів рішенням арбітражного суду
Луганської області (справи NN 14/бпд і 14/7пд) було визнано
недійсними, договори застави майна, укладені з метою забезпечення
повернення кредитів. У багатьох випадках комерційні банки
звертаються з вимогами про стягнення заборгованості за кредитними
договорами до поручителів після закінчення 3-місячного строку,
встановленого статтею 194 Цивільного кодексу України для
пред'ялення позову до поручителя (справи NN 6, 6/301, 6/301 а
арбітражного суду Закарпатської області, справа N 3/241-46/29
арбітражного суду Чернівецької області). Оскільки цей строк є
присікальним, поручителі звільняються від відповідальності за
зобов'язаннями щодо забезпечення повернення кредиту, а виконання
рішень про стягнення заборгованості за рахунок безпосереднього
позичальника, у якого відсутні кошти на рахунках і, як правило,
інше майно, уявляється досить сумнівним. Заслуговують на увагу
проблемні питання, що виникають у процесі вирішення спорів,
пов'язаних з укладанням і виконанням кредитних договорів, за
участю комерційних банків, Наприклад, відповідно до статті 153 Цивільного кодексу
України ( 1540-06 ) істотними є ті умови договору, які визнані
такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також
ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути
досягнуто згоди. З урахуванням того, що стаття 382 Цивільного
кодексу України визначає кредит як цільову строкову позичку,
постає питання щодо правомірності встановлення Національним банком
України у Положенні "Про кредитування", затвердженому постановою
Правління Національного банку України від 28.09.95 за N 246
( v0246500-95 ) (далі - Положення), таких умов кредитного договору
як забезпеченість та платність (пункт 9 Положення). Вбачається взаємна невідповідність у визначенні термінів, які
вміщені у розділі I Положення ( v0246500-95 ), у частині переліку
умов надання кредиту. Так, у визначенні терміну "кредит" наведено
такі умови, як забезпеченість, повернення, строковість, платність
та цільовий характер використання. Визначення ж терміну
"позичальник" містить лише умови повернення, платності і
строковості кредиту. Також у Положенні ( v0246500-95 ) виявляється неузгодженість
його приписів щодо можливості надання незабезпечених (бланкових)
кредитів (пункти 2, 4 і 47 Положення) з вимогами цього ж
нормативного акта стосовно забезпеченості кредитів як загальної
умови їх надання (розділ I і пункт 9 Положення). У пункті 42
Положення зазначено, що позичальниками по іпотечному кредиту
можуть бути юридичні та фізичні особи, які мають у власності
об'єкти іпотеки, або мають поручителів, які надають під заставу
об'єкти іпотеки на користь позичальника. Оскільки з чинного
законодавства не можна зробити однозначний висновок про зміст
терміну "майновий поручитель" (стаття 11 Закону України "Про
заставу" ( 2654-12 ), то для формування однакової і правильної
судової практики необхідно здійснити його законодавче визначення.
Виникають питання щодо застосування підвищених відсотків, які
стягуються у разі прострочення повернення кредиту, і їх
співвідношення з пенею. Метою застосування як підвищених
відсотків, так і пені є забезпечення своєчасного повернення
кредиту, а підставами виникнення права на їх стягнення є
прострочення повернення кредиту. Це ставить під сумнів доцільність
спільного (паралельного) застосування підвищених відсотків і пені,
тим більше нарахування пені на суму підвищених відсотків. Зважаючи
на актуальність підвищення захисту прав та законних інтересів
учасників кредитних правовідносин, вважали б за доцільне здійснити
заходи щодо правового регулювання цих відносин, зокрема, такі: на
цей час в Україні нормативним актом, який на рівні закону регулює
кредитні правовідносини, є лише Цивільний кодекс України
( 1540-06 ). І тільки одна стаття 382 цього Кодексу стосується
названого предмету правового регулювання (щодо юридичних осіб) і
до того ж містить лише відсилочні норми. По суті, кредитування, -
один із найважливіших важелів розвитку економіки країни і
суспільства в цілому, - регулюється підзаконним актом -
Положенням ( v0246500-95 ). У зв'язку з цим необхідно доповнити Цивільний кодекс України
( 1540-06 ) положеннями, які б унормовували поняття кредитного
договору, його істотні умови, заходи щодо забезпечення виконання
зобов'язання позичальником, визначення моменту припинення
зобов'язання щодо сплати кредиторові відсотків за користування
кредитом тощо. Відповідні приписи могли б бути вміщені у новому
Цивільному кодексі України, проект якого перебуває на розгляді у
Верховній Раді України. З огляду на те, що відповідно до статті 178 Цивільного
кодексу України ( 1540-06 ) застава і поручительство (порука) є
самостійними способами забезпечення виконання зобов'язання,
доцільно було б зазначити у статті 181 цього Кодексу, що приписи
статті 194 цього Кодексу (припинення поруки) не поширюються на
договори застави, укладені кредитором з третьою особою (майновим
поручителем). Доцільно було б обговорити питання щодо збільшення
передбаченого статтею 194 Цивільного кодексу України ( 1540-06 )
строку пред'явлення кредитором позову до поручителя з трьох до
шести місяців з дня настання строку зобов'язання, забезпеченого
порукою. Найбільш ефективним засобом комплексного врегулювання
кредитних правовідносин було б прийняття закону України "Про
кредит". До прийняття такого закону проблемні питання, пов'язані
із застосуванням Положення ( v0246500-95 ), могли б вирішуватися
шляхом внесення до нього відповідних змін і доповнень.
Управління узагальнення практики
застосування законодавства
"Налоговый банковский таможенный Консультант", N 2-3 (273-274),
16.01.2001 р. Стор.14, 31.



вверх