Справа «Карабет та інші проти України» (Заяви №№ 38906/07 і 52025/07)
Європейський суд з прав людини, Міжнародні суди; Решение, Дело, Заявление от 17.01.2013
Документ 974_c69, текущая редакция — Принятие от 17.01.2013

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Карабет та інші проти України»
(Заяви №№ 38906/07 і 52025/07)

СТРАCБУРГ
17 січня 2013 року

ОСТАТОЧНЕ
17/04/2013

Автентичний переклад

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Карабет та інші проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Марк Віллігер (<…>), Голова,
Ангеліка Нуссбергер (<…>),
Боштьян М. Зупанчіч (<…>),
Ганна Юдківська (<…>),
Андре Потоцький (<…>),
Поль Лемменс (<…>),
Алеш Пейхал (<…>), судді,
та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 11 грудня 2012 року
постановляє таке рішення, що було ухвалене в той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за двома заявами (№ 38906/07 і № 52025/07), які 27 серпня 2007 року (перші вісім заявників, заява № 38906/07) та 21 листопада 2007 року (інші десять заявників, заява № 52025/07) подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) вісімнадцять громадян України:

- п. Віталій Миколайович Карабет, перший заявник (народився в 1981 році, помер у 2011 році),

- п. Артем Валерійович Бексяк, другий заявник (народився в 1986 році),

- п. Ігор Володимирович Шорбань, третій заявник (народився в 1987 році),

- п. Костянтин Георгійович Книшев, четвертий заявник (народився в 1981 році),

- п. Олександр Анатолійович Колесніков, п’ятий заявник (народився в 1988 році),

- п. Юрій Євгенійович Шмигленко, шостий заявник (народився в 1975 році),

- п. Денис Миколайович Лебедєв, сьомий заявник (народився в 1986 році),

- п. Ігор Ярославович Шаламай, восьмий заявник (народився в 1984 році),

- п. Олексій Володимирович Данилюк, дев’ятий заявник (народився в 1974 році),

- п. Анзор Умарханович Товсултанов, десятий заявник (народився в 1986 році),

- п. Костянтин Олександрович Ходаковський, одинадцятий заявник (народився в 1988 році),

- п. Михайло Юрійович Красовський, дванадцятий заявник (народився в 1984 році),

- п. Дмитро Сергійович Глобенко, тринадцятий заявник (народився в 1986 році),

- п. Микола Дмитрович Клімашенко, чотирнадцятий заявник (народився в 1972 році),

- п. Євген Леонідович Плохов, п’ятнадцятий заявник (народився в 1968 році),

- п. Олександр Станіславович Іванов, шістнадцятий заявник (народився в 1986 році),

- п. Валерій Валерійович Готсковський, сімнадцятий заявник (народився в 1986 році), і

- п. Максим Сергійович Баташев, вісімнадцятий заявник (народився в 1986 році).

2. Заявників, яким було надано юридичну допомогу, представляв п. A.П. Бущенко - юрист, який практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження - п. Назар Кульчицький.

3. Заявники стверджували, що зазнали надзвичайно жорсткого поводження під час і після обшуку та операції із забезпечення безпеки, що були проведені в Ізяславській виправній колонії 22 січня 2007 року із залученням підрозділів спеціального призначення. Вони також стверджували, що цей інцидент не було належним чином розслідувано. Насамкінець заявники скаржились на втрату адміністрацією колонії їх деяких особистих речей.

4. 21 лютого 2011 року Суд вирішив повідомити про заяви Уряд. Суд також вирішив розглянути заяви в пріоритетному порядку відповідно до правила 41 Регламенту Суду.

5. 19 вересня 2011 року мати першого заявника пані Олена Іванівна Карабет повідомила Суд про смерть свого сина. Вона висловила бажання підтримати заяву від його імені та уповноважила п. Бущенка представляти її інтереси під час провадження у Суді.

6. 20 червня 2011 року Уряд надав свої зауваження щодо заяв, які обмежувалися питаннями прийнятності (див. пп. 238-239, 241, 243, 258 і 337). 3 листопада 2011 року Уряд надав додаткові зауваження щодо фактичних обставин справи (див. пп. 240 і 242-243).

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

7. На час подій заявники відбували покарання в Ізяславській виправній колонії № 31 (далі - Ізяславська колонія або колонія) - колонії мінімального рівня безпеки, розташованій у Хмельницькій області.

A. Події, що передували справі

1. Голодування засуджених

8. 14 січня 2007 року практично всі засуджені Ізяславської колонії, а саме одна тисяча сто двадцять один засуджений, включаючи заявників, оголосили голодування на знак протесту проти умов їхнього тримання, поганої якості харчування та питної води, неналежного медичного обслуговування, свавільного застосування покарань працівниками адміністрації колонії та їхньої безкарності, а також відсутності будь-якої оплати їхньої праці. Вони вимагали звільнення деяких працівників колонії.

9. Того ж дня заступник Голови Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі - ДДУПВП) відвідав колонію. За його наказом було створено спеціальну комісію для проведення розслідування скарг засуджених. Голодування було припинене.

10. Проте 16 січня 2007 року засуджені поновили голодування у зв’язку з тим, що адміністрація зробила неправдиві заяви у засобах масової інформації, заперечуючи будь-які акції протесту в колонії. Вони вимагали надання журналістам доступу до колонії та інформування про ситуацію Генеральної прокуратури України (далі - ГПУ) та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (далі - омбудсмен).

11. Після проведення переговорів з комісією ДДУПВП та візиту до колонії представників омбудсмена 17 січня 2007 року голодування було припинене.

2. Підготовка до обшуку та заходи із забезпечення безпеки

12. 20 січня 2007 року заступник Голови ДДУПВП наказав начальникам управлінь Департаменту в Житомирський та Хмельницький областях відрядити до Ізяславської колонії підрозділ спеціального призначення та групу швидкого реагування для надання її адміністрації практичної допомоги в «стабілізації оперативної обстановки та проведенні обшуків».

13. Того ж дня ці підрозділи були розміщені у приміщенні Замкової виправної колонії (неподалік від Ізяславської колонії), де вони перебували в стані готовності.

14. 21 січня 2007 року начальник управління ДДУПВП в Хмельницькій області затвердив план операції, проведення якої було призначено на наступний день. Вона мала за мету, зокрема, «виявлення та вилучення заборонених … предметів, а також виявлення приготувань до втечі, скоєння інших протиправних дій, злочинів».

15. Більш конкретно завдання обшуку були сформульовані таким чином:

«1. Провести огляди територій та об’єктів житлової та виробничої зон …, засуджених, для виявлення та вилучення заборонених для використання засудженими предметів, виробів, а також приготувань до скоєння втечі.

2. Здійснити режимно-профілактичні заходи щодо укріплення правопорядку, а також вивчення керівництвом ВК-31, особовим складом груп швидкого реагування, задіяними у проведенні обшуку, технічних особливостей потенційно небезпечних територій, приміщень та об’єктів, вразливих для скоєння резонансних злочинів.

3. Відпрацювати взаємодію особового складу [колонії] з групами швидкого реагування та підрозділом спеціального призначення, тактику проведення обшуків приміщень та засуджених, оглядів території житлової зони.

4. Перевірити:

- знання особовим складом установи порядку дій при проведенні загального обшуку;

- екіпіровку обшукових груп;

- організацію управління та зв’язку; та

- порядок дій керівництва установи по організації та проведенню загального обшуку.».

16. Проведення обшуку було заплановано з 8 год. по 17 год. Останні тридцять хвилин відводилися для «бесід із засудженими щодо їхніх проблем та скарг на адміністрацію, вжиття заходів у відповідь та розв’язання законних вимог засуджених».

17. Того ж дня, 21 січня 2007 року, начальник управління ДДУПВП в Хмельницькій області призначив виконувача обов’язків начальника Ізяславської колонії відповідальним за проведення запланованої операції. Командування зведеним загоном груп швидкого реагування та загальний контроль за «дотриманням законності та проведення спеціальних заходів щодо стабілізації оперативної обстановки» у колонії були покладені на посадових осіб ДДУПВП.

B. Події в Ізяславській колонії 22 січня 2007 року

1. Згідно офіційних актів

18. Згідно акту від 22 січня 2007 року, підписаного дванадцятьма посадовими особами ДДУПВП та Ізяславської колонії, в обшуці та операції із забезпечення безпеки, що проводились з 10 год. по 18 год., брали участь вісімдесят шість працівників Ізяславської колонії, одинадцять службовців групи швидкого реагування із Замкової виправної колонії, одинадцять службовців групи швидкого реагування з Шепетівської виправної колонії, десять працівників Хмельницького слідчого ізолятора (далі - СІЗО) та дев’ятнадцять працівників міжрегіонального підрозділу спеціального призначення ДДУПВП.

19. У результаті обшуку було виявлено і вилучено два мобільні телефони, саморобний пристрій для пірсингу, ножиці, сім лез від одноразових станків, тридцять чотири металеві прути (знайдені в туалеті), клей ПВА, пристрій для нанасення татуювань, кілька ключів (знайдені на подвір’ї локальної дільниці), дві заготовки для виготовлення саморобних карт, дванадцять кип’ятильників, три запальнички та деякі медикаменти.

20. Як було зазначено в акті обшуку, до восьми засуджених, у тому числі до четвертого та вісімнадцятого заявників, застосовувалися «заходи фізичного впливу», включаючи наручники. Від засуджених скарги не надходили.

21. Після обшуку були складені окремі акти щодо кожного випадку застосування фізичної сили та наручників. Усі ці вісім протоколів мали ідентичні формулювання. Згідно з ними вищезазначені заходи були застосовані у зв’язку з учиненням «фізичного опору [відповідного засудженого] особовому складу чергової зміни під час проведення обшуку».

22. Згідно актів медичних оглядів, підписаних начальником медичної частини Ізяславської колонії, в сімох із зазначених восьми засуджених було виявлено підшкірні крововиливи сідничної ділянки та/або стегон. В одного з них було виявлено рану в області брови та підшкірний крововилив в ділянці лопатки.

23. У четвертого заявника були зафіксовані такі ушкодження: підшкірні крововиливи на обох сідничних ділянках розмірами 3 × 7 см та 3 × 6 см відповідно, а також підшкірний крововилив лівого стегна розміром 3 × 6 см.

24. Згідно такого ж акту щодо вісімнадцятого заявника у нього було виявлено два підшкірні крововиливи в ділянці лівої лопатки та лівої сідничної ділянки розмірами 4 × 8 см та 3 × 7 см відповідно.

2. Опис подій заявниками

25. У заявах першого, другого, третього, четвертого, п’ятого, шостого, десятого, п’ятнадцятого, шістнадцятого та вісімнадцятого заявників містився короткий опис подій (див. пп. 26-108). В обох заявах захисник заявників зазначив таке:

«Усі заявники зазнали описаного поводження у той або інший спосіб. Відсутність посилань на імена конкретних заявників не означає, що події не торкнулись їх особисто».

(a) Перший заявник

26. Уранці 22 січня 2007 року перший заявник знаходився у дільниці підвищеного контролю (далі - ДПК). О 10 год. начальник колонії та кілька працівників колонії разом із службовцями ДДУПВП відчинили камери за номерами 2 і 3 та повідомили засудженим, що вони хочуть поговорити з ними у кімнаті, яка зазвичай використовувалась для соціальної та психологічної роботи. Засуджені пройшли до кімнати в тому одязі, який був на них у той момент, - у майках та капцях. Як тільки вони зайняли свої місця, один зі службовців розпочав розмову. Через хвилину у кімнату увірвалася група з приблизно п’ятидесяти службовців у масках. Вони повалили засуджених на підлогу та почали бити їх кийками, руками та ногами. На кожного із засуджених було по три-чотири службовці. Побиття тривало приблизно п’ятнадцять хвилин. У першого заявника першим же ударом були вибиті передні зуби.

27. Потім до засуджених були застосовані наручники у положенні «руки за спиною». Тим, хто кричав, заклеїли рота скотчем. Їх вивели у двір, де поставили до стіни з широко розведеними ногами. Прибув автозак та до нього було поміщено засуджених. У багатьох з них були черепно-мозкові травми та вони стікали кров’ю. Перебуваючи в наручниках, вони навіть не могли витерти кров.

28. Автозак зупинився біля дисциплінарного ізолятора, його двері відчинилися та в нього закинули ще кількох засуджених, які були також сильно побиті та в наручниках.

29. Автозак поїхав далі та зупинився біля КПП між житловою та виробничою зонами, де засуджених повели до душової. Вони повинні були пройти по коридору довжиною близько п’ятдесяти метрів між двома шеренгами службовців, які пинали їх ногами та били кийками.

30. У душовій засудженим було наказано роздягнутися догола, після чого їх знову почали бити та словесно принижувати. Три-чотири службовці у масках обшукували кожного засудженого. Багато хто із засуджених воліли кинути свій одяг, аби уникнути подальшого побиття. Напівоголених, босоногих (до того часу вони загубили свої капці) та з туго затягнутими наручниками, засуджених знову помістили до автозаку.

31. Через якийсь час їм було наказано виходити по черзі з автозаку. Засуджених поставили на коліна вздовж стіни. Підійшов працівник ДДУПВП з особовими справами двадцяти одного присутнього засудженого та оголосив, що їх етапують до Рівненського СІЗО. Наручники, що належали підрозділу особливого призначення, були зняті та до заявників були застосовані інші наручники, що належали службі конвоювання засуджених. Наручники були затягнуті настільки туго, що перешкоджали циркуляції крові та спричиняли сильний біль.

32. Автозак був надто переповнений. Навіть ще до моменту його відправлення багато засуджених втратили свідомість. Медичний працівник приводив їх до тями за допомогою нашатирного спирту.

33. Конвой мав тільки одну дволітрову пляшку води для всіх засуджених. Незважаючи на те, що вони страждали від спраги, їм дозволялося зробити тільки один-два ковтки через ґрати.

34. Перевезення тривало більше трьох годин.

35. Після прибуття до Рівненського СІЗО засуджені були знову побиті: спочатку працівниками біля автозаку, а потім у кабінеті, куди їх привели. Коли наручники були зняті, перший заявник побачив, що його руки розпухли та посиніли. Його били шість-вісім службовців, що знаходилися у кабінеті. Нібито втомлені від побиття та штовхання ногами, службовці поклали його на підлогу обличчям вниз, болісно розтягуючи його руки та ноги у різні сторони. По одному службовцю притискали до підлоги кожну кінцівку. Інші били його кийками. Від ударів шкіра першого заявника на ногах та сідницях тріскалась. Присутній медичний працівник поливав ці рани водою.

36. Згідно з твердженнями першого заявника, рівень жорстокості, якого зазнали засуджені у Рівненському СІЗО, навіть перевищив той рівень попереднього жорстокого поводження, якого вони зазнали в Ізяславській колонії.

37. Медичний працівник дав йому підписати бланк заяви про відмову від будь-яких скарг, що він і зробив.

38. Все вищезазначене відбувалося у присутності начальника Рівненського СІЗО та начальника управління ДДУПВП у Рівненській області.

39. Засуджені були поміщені до чотирьох камер - у кожну по п’ять осіб.

40. Засудженого O., якого спочатку привезли з ними до Рівненського СІЗО, було направлено назад до Ізяславської колонії, оскільки він мав бути звільнений через п’ять днів (див. також п. 111).

41. У камері було дуже холодно, а в засуджених не було теплого одягу або навіть теплої питної води.

42. Через кілька днів вони отримали незначну частину своїх особистих речей з Ізяславської колонії.

43. Першого заявника, як й інших засуджених, було допитано прокурором м. Рівне. Перед допитом адміністрація СІЗО попередила їх, щоб вони не висували жодних скарг.

44. Хоча, при погляді на ушкодження засуджених, прокурор запитав їх, чи вони були побиті, він задовольнився їхньою негативною відповіддю.

45. Засуджених також змусили підписати заяви про їхнє етапування з Ізяславської колонії до будь-якої іншої установи виконання покарань, датоване заднім числом, тобто 21 січня 2007 року.

46. Протягом тижня після їхнього прибуття до СІЗО їх били за найменшу провину або навіть без будь-якої причини.

47. Пізніше їм було надано інтенсивну медичну допомогу з метою усунення будь-яких слідів жорстокого поводження.

48. Засуджені були переведені до різних установ виконання покарань України.

(b) Другий заявник

49. Другий заявник перебував у блоці № 7. О 10 год. його разом з восьмим заявником було викликано до головного блоку колонії.

50. Його опис наступних подій до моменту етапування засуджених до СІЗО узгоджується з описом подій першим заявником (див. пп. 26-48).

51. На додаток, другий заявник зазначив, що всіх їх ставили голими до стіни з широко розведеними ногами.

52. Він також зазначив, що бачив, як четвертого, тринадцятого та вісімнадцятого заявників разом із ще одним засудженим, які знаходились у медичній частині, витягнули з їхніх палат та били. Потім працівники кинули їх, одного за одним, до санітарного автобуса, накрили їх ковдрою та почали бити їх ногами та гумовими кийками. Потім засуджених повели до душової.

53. Приблизно о 17 год. другого заявника разом із кількома іншими засудженими етапували до Хмельницького СІЗО. Після їхнього прибуття туди їх знову побили та помістили до холодної камери у підвальному приміщенні.

54. Засуджені боялись сказати правду прокурору, який допитував їх 1 лютого 2007 року, оскільки їхній допит відбувався у присутності працівників адміністрації СІЗО, які піддали їх жорстокому поводженню. Вони також підписали документи, в яких зазначалося, що скарг вони не мають.

(c) Третій заявник

55. На час зазначених подій третій заявник перебував у ДПК. Разом із першим заявником та кількома іншими засудженими він був поміщений в окрему кімнату.

56. Його опис подій схожий з описом подій першого заявника. На додаток, він зазначив, що після того, як група службовців у масках увірвалася до кімнати, він отримав кілька ударів кийками. Потім кілька службовців почали бити його ногами та кулаками і він знепритомнів. Прийшовши до тями, він побачив, що його тримають кілька службовців у масках, у той час як начальник колонії б’є його ногами.

57. Третій заявник наголосив на тому, що засуджених, із застосованими до них наручниками у положенні «за спиною», буквально закидали до автозаку та викидали з нього. Не будучи здатними захистити свої голови, багато хто з них отримав травми.

58. Він відмовився виконувати наказ встати на коліна (див. п. 31). Це спричинило побиття, допоки він знову не втратив свідомість. Протягом наступного особистого обшуку він лежав на підлозі, нездатний підвестися.

59. Коли засуджених завантажували до автозаку, вони були оточені озброєними службовцями з собаками.

60. У зв’язку з тіснявою та нестачею свіжого повітря у автозаку третій заявник став задихатися та попросив випустити його. Це спричинило нове побиття.

61. Третій заявник опинився у групі засуджених, яких етапували до Рівненського СІЗО. Його опис подій, що відбувались у СІЗО, узгоджується з описом подій першого заявника (див. пп. 35-46).

62. Він також стверджував, що там його було жорстоко побито до втрати свідомості. Аби привести його до тями, присутні працівники поливали його водою.

63. У СІЗО він помітив, що в першого заявника були вибиті передні зуби.

64. У Рівненському СІЗО засуджені протягом двох ночей були змушені спати на бетонній підлозі, поки їм не надали матраци.

65. Через чотири дні після їхнього прибуття вони отримали деякі зі своїх речей з Ізяславської колонії. Третій заявник надав докладний список своїх особистих речей, яких він не отримав. У списку, зокрема, зазначалися його черевики та одяг, рушники, постільна та нижня білизна, а також деякі книжки та цигарки.

66. За його словами, в нього були численні синці та рани на обличчі, зламаний ніс та розбита губа. Хоча його ушкодження були помітні, під час допиту прокурор не звернув на них увагу та відмовив йому висувати будь-які скарги (див. також п. 133).

67. Побоюючись за своє життя та здоров’я, третій заявник також підписав відмову від будь-яких скарг.

(d) Четвертий заявник

68. Четвертий заявник був активним організатором голодування засуджених.

69. Увечері 13 січня 2007 року йому було наказано з’явитися до головного блоку колонії, де начальник колонії разом з іншими працівниками адміністрації погрожували йому, що якщо відбудеться голодування, він ризикує бути жорстоко побитим або зґвалтованим групою засуджених.

70. Уранці 22 січня 2007 року четвертий заявник разом із тринадцятим та вісімнадцятим заявниками, а також із ще одним засудженим перебували у медичній частині. Їх чотирьох запросили до кабінету начальника медичної частини, в якому знаходились близько двадцяти працівників адміністрації.

71. Через декілька хвилин група з приблизно десяти службовців у масках увірвалась до кабінету, повалили засуджених на підлогу, наділи на них наручники та почали бити, притискаючи їх обличчям до підлоги. Потім службовці закинули засуджених один на одного до автозаку, в якому вони продовжували бити їх ногами впродовж ще близько двадцяти хвилин. Після цього засуджених повели до житлового крила, де вони повинні були пройти між двома шеренгами службовців, які били їх кийками. Четвертий заявник втратив свідомість.

72. Він прийшов до тями під час особистого обшуку, який також супроводжувався жорстоким побиттям. Згідно з твердженнями четвертого заявника, внаслідок побиття він отримав важку травму підборіддя.

73. У Хмельницькому СІЗО, куди разом з іншими засудженими був етапований четвертий заявник, їх очікувала група швидкого реагування, яку очолював представник управління ДДУПВП у Хмельницькій області (четвертий заявник зазначив його ім’я).

74. Засуджених «прогнали крізь стрій» по «коридору» із службовців та знову піддали безперервному побиттю службовцями, які знаходились по обидві сторони від них. Потім їх помістили до камери.

75. Протягом першого тижня їхнього тримання там кожного дня три-чотири рази їх по одному водили до одного з кабінетів у СІЗО, де група швидкого реагування била їх. Службовці затуляли обличчя засуджених мокрими рушниками та били їх кийками по різних частинах тіла. Згідно з твердженнями четвертого заявника, він неодноразово втрачав свідомість.

76. Працівники адміністрації також погрожували тим, що підкинуть наркотики його батькам під час їхнього наступного візиту до нього, та казали йому, що їх також кинуть до в’язниці.

77. Відчуваючи себе фізично та психологічно зламаним, четвертий заявник заперечив наявність будь-яких скарг.

78. Під час допиту його прокурором 30 січня 2007 року він почав описувати факти, але був перерваний присутнім працівником адміністрації СІЗО, виведений до коридору, де йому знову погрожували побиттям. Прокурор, як стверджувалося, проігнорував прохання четвертого заявника продовжити їхню бесіду за відсутності працівників СІЗО (див. також пп. 133-134).

79. Станом на кінець березня 2007 року четвертий заявник не отримав особистих речей з Ізяславської колонії.

(e) П’ятий заявник

80. П’ятий заявник був серед засуджених, яких вранці 22 січня 2007 року привели з ДПК до кімнати для соціальної та психологічної роботи. Його опис подій подібний до опису подій першого і третього заявників (див. пп. 26-48 та 55-65).

81. Він наголошував на жорстокості побиття засуджених. Згідно з його твердженнями, багато у кого з них були вибиті зуби та поламані ребра.

(f) Шостий заявник

82. Приблизно о 9 год. 22 січня 2007 року шостий заявник був виведений з камери № 10 у ДПК, де він тримався. Близько двадцяти службовців у масках разом із кількома іншими засудженими почали бити його у коридорі. Його подальший опис подій подібний до опису подій першого, третього і п’ятого заявників (див. пп. 26-48, 55-65 та 80-81).

(g) Десятий заявник

83. Десятий заявник описав події 22 січня 2007 року таким чином:

«22 січня 2007 року до колонії був введений спецпідрозділ людей в масках. Вони жорстоко били засуджених та насильно годували їх».

84. Його етапували до Рівненського СІЗО. Його опис умов тримання та поводження з ними у цій установі подібний до опису подій першого та третього заявників (див. пп. 35-46, 61 та 64-65).

85. Згідно з твердженнями десятого заявника, прокурор бачив їхні ушкодження, але проігнорував їх.

(h) П’ятнадцятий заявник

86. Уранці 22 січня 2007 року п’ятнадцятий заявник перебував у ДПК. Він доповнив опис подій того дня першого, третього, п’ятого та шостого заявників такими деталями.

87. Після того, як бійці підрозділу спеціального призначення увірвалися до кімнати, в якій були зібрані засуджені, п’ятнадцятого заявника побили троє службовців. Коли він лежав на підлозі закований в наручники, один з бійців наступив йому на шию та почав бити його гумовим кийком по голові та обличчю. Двоє інших службовців били його ногами по нирках. П’ятнадцятий заявник втратив свідомість.

88. Він прийшов до тями, коли його тягнули до автозаку. Він майже нічого не бачив, оскільки усе його обличчя було в крові та він не міг витерти кров, оскільки руки були заковані в наручники у положенні «руки за спиною».

89. Побиття продовжувалося перед особистим обшуком засуджених, під час та після нього. Начальник колонії вдарив п’ятнадцятого заявника в потилицю з такою силою, що заявник впав на бетонний паркан, поранивши собі підборіддя та вибивши зуб.

90. Для етапування наручники на засуджених були настільки міцно затягнуті, що це зупинило циркуляцію крові в руках.

91. Їхнє етапування до Рівненського СІЗО тривало майже чотири години.

92. У СІЗО засуджені зазнали надзвичайно жорстокого поводження. Його опис аналогічний до опису подій першого заявника (див. п. 35-48).

93. П’ятнадцятий заявник втрачав свідомість три рази та його приводили до тями, поливаючи холодною водою.

94. Протягом перших чотирьох днів їхнього тримання у СІЗО колишні засуджені Ізяславської колонії піддавалися регулярному побиттю. Всі вони були змушені підписати датовані заднім числом заяви про їхнє переведення до іншої установи виконання покарань та відмови від скарг.

95. Згідно з твердженнями п’ятнадцятого заявника внаслідок зазнаного жорстокого поводження стан його здоров’я серйозно погіршився. Протягом близько місяця в його сечі була кров. Він також зазнав переламу кількох ребер з лівого боку, в нього був вибитий зуб, також він зазнав розсічення підборіддя та брови.

96. Станом на листопад 2007 року він не отримав жодних особистих речей з Ізяславської колонії.

(i) Шістнадцятий заявник

97. Станом на 22 січня 2007 року шістнадцятий заявник тримався у карцері в ДПК.

98. Його опис подій того дня є коротким, але узгоджується з описом подій першого, третього, п’ятого, шостого та п’ятнадцятого заявників (див. пп. 26-48, 56-67, 80-82 та 86-94).

99. Шістнадцятий заявник зазначив, зокрема, що разом з кількома іншими засудженими його доправили до адміністративної будівлі, де їх жорстоко побила група службовців у масках.

100. Після цього до засуджених застосували наручники та кинули до автозаку.

101. На КПП колонії їх знову обшукали та побили.

102. Шістнадцятий заявник у якийсь момент втратив свідомість та прийшов до тями пізніше, вже у автозаку.

103. Засуджених етапували до Рівненського СІЗО, де жорстоке поводження з ними продовжилось. Їх змусили відмовитися від будь-яких скарг.

(j) Вісімнадцятий заявник

104. Уранці 22 січня 2007 року вісімнадцятий заявник знаходився у медичній частині колонії у зв’язку з хворобою серця.

105. Як й інші заявники, чиї описи подій наведені, він стверджував, що був свідком жорстокого побиття та сам його зазнав.

106. Щодо себе він заявляв, що в нього було зламано ніс, його обличчя було серйозно ушкоджене, щелепа звихнута, а спина була вкрита синцями.

107. Вісімнадцятий заявник був у групі засуджених, яку етапували до Хмельницького СІЗО.

108. Згідно з його твердженнями жорстоке поводження з ними у цій установі продовжувалось ще тиждень, поки вони не підписали заяви про відмову від будь-яких скарг та датовані заднім числом заяви про переведення їх у будь-яку іншу установу виконання покарань з Ізяславської колонії.

3. Показання свідків

109. Заявники надали Суду запис інтерв’ю, проведеного національним телевізійним каналом «1+1» (наприкінці січня або на початку лютого 2007 року) з двома колишніми засудженими, які 22 січня 2007 року відбували покарання в Ізяславській колонії та невдовзі після цього були звільнені.

110. Пан T. зазначив, що під час подій він перебував у блоці № 7 разом із кількома іншими засудженими, включаючи другого та восьмого заявників. Уранці 22 січня 2007 року другого та восьмого заявників доправили до головного блоку. Пізніше до блоку увійшли начальник колонії та представник ДДУПВП та сказали засудженим, що те, що зараз відбудеться, їх не стосується та що вони не повинні звертати на це увагу. Що стосується засуджених, яких привели до головного блоку, то за словами цих працівників, вони підбурювали до голодування та більше не будуть триматися у цій колонії. Решта засуджених з блоку № 7 після цього були направлені на роботу до виробничого цеху, звідки вони могли бачити вхід до ДПК. Вони побачили близько п’ятдесяти бійців у масках, які забігали всередину. Зовнішній вигляд та спорядження бійців наводили на думку, що вони належать до підрозділу особливого призначення. Через якийсь час бійці почали виштовхувати засуджених звідти або виносити їх на ковдрах, постійно штовхаючи їх або б’ючи кийками. Потім засуджені були закинуті до автозаку у тому вигляді, в якому вони були, деякі з них майже голі та босі, після чого автозак поїхав.

111. Пан O. описав події 22 січня 2007 року таким чином. Його тримали в ДПК. Приблизно об 11 год. увійшов начальник колонії та сказав пану O. та деяким іншим засудженим пройти до кімнати, яку зазвичай використовували для соціальної та психологічної роботи. У цій кімнаті представник ДДУПВП почав говорити на загальні теми. Приблизно через дві хвилини бійці підрозділу спеціального призначення в масках увірвалися до кімнати та скомандували усім лягти на підлогу обличчям вниз, руки за голову. Потім почалося масове побиття. Згідно з твердженнями пана O. він бачив, як бійці вибили дев’ятому заявнику зуби. Підлога та стіни кімнати були залиті кров’ю. До засуджених були застосовані наручники та їх виволокли до коридору, де вони повинні були пройти скрізь дві шеренги службовців, які безперестанно били та штовхали їх. Потім засуджених завантажили до автозаку та повезли до КПП. Після прибуття до КПП їх повели до душової та провели обшук з повним роздяганням. Побиття продовжилося. Після особистого обшуку засуджених, з яких наручники так і не зняли, знову закинули до автозаку та повезли до Рівненського СІЗО. Після прибуття до зазначеної установи вони знову були побиті та їх змусили підписати заяви про відмову від будь-яких скарг. Пан O. був звільнений через три дні у зв’язку з відбуттям покарання в повному обсязі.

C. Етапування засуджених до Хмельницького та Рівненського СІЗО і наступні події

112. До Хмельницького СІЗО етапували двадцять одного засудженого (включаючи другого, четвертого, сьомого, восьмого, тринадцятого, чотирнадцятого та вісімнадцятого заявників), а до Рівненського СІЗО етапували двадцять засуджених (включаючи першого, третього, п’ятого, шостого, дев’ятого, десятого, одинадцятого, дванадцятого, п’ятнадцятого та шістнадцятого заявників). Нікому із засуджених не дозволили забрати з собою будь-який теплий одяг або інші особисті речі. Сімнадцятий заявник залишився в Ізяславській колонії.

113. 22 січня 2007 року лікар Хмельницького СІЗО оглянув групу новоприбулих. У довідках оглядів було зафіксовано відсутність будь-яких тілесних ушкоджень у другого, сьомого, восьмого, тринадцятого та чотирнадцятого заявників. У четвертого та вісімнадцятого заявників лікар зафіксував такі ж ушкодження, що вже попередньо були зафіксовані в Ізяславській колонії (див. пп 23-24).

114. У матеріалах справи відсутні будь-які документи стосовно медичних оглядів заявників, яких етапували до Рівненського СІЗО.

115. 30 січня 2007 року ДДУПВП повідомив адміністрації Миколаївської виправної колонії № 50 та Держівській виправній колонії № 110, що першого, п’ятого та шостого заявників етапують з Рівненського СІЗО до однієї з цих двох колоній (разом з деякими іншими засудженими). Згідно листа вони брали активну участь в організації масового голодування в Ізяславській колонії. У зв’язку з цим від адміністрацій вимагалось «забезпечити належну індивідуальну режимно-профілактичну роботу» з цими засудженими та «запровадити відкритий і прихований нагляд за їхньою поведінкою з метою запобігання будь-яким порушенням режиму тримання» з їхнього боку.

116. На початку лютого 2007 року заявники були переведені до різних установ виконання покарань по всій Україні (за винятком сімнадцятого заявника, який продовжував відбувати покарання в Ізяславській колонії).

D. Офіційна перевірка ДДУПВП у зв’язку з голодуванням засуджених

117. 24 січня 2007 року за результатами перевірки у зв’язку з голодуванням засуджених в Ізяславській колонії 14 та 16 січня 2007 року ДДУПВП було складено звіт. У документі містився висновок, що інцидент стався внаслідок таких недоліків в діяльності або бездіяльності адміністрації колонії (у звіті наводилися імена та посади відповідних посадових осіб, які вилучені з перекладу):

«1. Невжиття адміністрацією колонії комплексних заходів для дотримання вимог Департаменту та його обласного управління щодо забезпечення належного контролю за поведінкою засуджених, дотримання ними процедури та умов відбування покарання, а також заходів для координації правоохоронних дій з іншими відомствами.

2. Низький рівень обізнаності оперативних працівників колонії щодо способів, в які засуджені об’єднуються у групи засуджених негативної спрямованості.

3. Знижений рівень контролю за діяльністю чергових змін охорони, неналежний нагляд за поведінкою засуджених, поганий рівень організації та проведення обшуків засуджених та приміщень, а також неналежна ізоляція засуджених.

4. Незадовільний стан виховної та роз’яснювальної роботи серед засуджених та неналежне ознайомлення з їхніми особистостями, незбалансоване застосування до засуджених стимулів [збільшення у 2006 році дисциплінарних стягнень на п’ятдесят п’ять відсотків порівняно з 2005 роком; та незастосування передбачених законодавством стимулів до шістдесяти семи відсотків засуджених, які мають на них право: у 2006 році стимулювання було застосовано лише у десяти випадках].

5. Неналежний рівень організації роботи на виробництві, відсутність контролю за дотриманням вимог безпеки праці та оплати праці засуджених.

6. Неналежні медично-санітарні, а також побутові умови тримання.

7. Послаблені вимоги до допоміжних служб всередині колонії щодо запобігання незаконної підготовки груп засуджених та неналежна організація нагляду за їхньою поведінкою.

8. Неналежний рівень координації та співпраці між різними службами колонії щодо вжиття до засуджених превентивних заходів.

9. Неналежний контроль за правоохоронною діяльністю та знижені вимоги у цій сфері з боку обласного управління Департаменту до адміністрації колонії.».

118. Загалом ДДУПВП дійшов висновку, що дії адміністрації Ізяславської колонії мали на меті забезпечення закону і порядку в колонії, але вжиті заходи виявилися недостатніми.

119. Того ж дня, 24 січня 2007 року, ДДУПВП видав наказ «Про серйозні недоліки в роботі Ізяславської виправної колонії № 31 та дисциплінарні стягнення щодо винних осіб», згідно якого до дисциплінарної відповідальності було притягнуто двадцять чотири посадові особи. Зокрема, два працівники були попереджені про неповну службову відповідність, двом іншим працівникам було оголошено суворі догани, тринадцятьом працівникам було оголошено догани, щодо двох працівників було прийнято рішення про обмеження раніше накладеними стягненнями, а ще двоє працівників не було притягнуто до дисциплінарної відповідальності у зв’язку з нетривалим часом перебування на займаних посадах.

120. У матеріалах справи міститься копія «Витягу з висновку за результатами службового розслідування групової відмови від вживання їжі засудженими в [Ізяславській колонії] 14 січня 2007 року», складеного у невідому дату після 24 січня 2007 року комісією ДДУПВП після візиту до колонії «з метою вивчення фактичного стану оперативно-службової та виробничо-господарської діяльності установи, умов тримання засуджених, а також причин, що сприяли груповій відмові засудженим від прийому їжі, що надається установою» (див. також п. 9). Комісією було встановлено, що засуджені мотивували свою відмову від прийому їжі в їдальні (хоча вони вживали власні продукти харчування, які вони отримали з-за меж установи) упередженим ставленням до них з боку адміністрації, низькою якістю питної води, неналежним рівнем комунально-побутового та медико-санітарного забезпечення, неправомірністю застосування до окремих засуджених засобів дисциплінарного впливу, ненарахуванням заробітної платні засудженим та незадовільною роботою магазина установи, в якому, як стверджувалося, продавались продукти, термін придатності яких закінчився.

121. Комісія ДДУПВП дійшла висновку, що основною причиною, яка підштовхнула засуджених негативної спрямованості до організації відмови від прийому їжі, була спроба усунути від займаних посад нове керівництво Ізяславської колонії. Комісія зазначила, що нове керівництво намагалось встановити належний стан правопорядку та режим тримання засуджених, які були значно послаблені попереднім керівництвом установи.

122. Комісією зазначалося, зокрема, що вжитими заходами вдалося стабілізувати оперативну обстановку в установі, а сорок засуджених, що були організаторами голодування, були направлені для подальшого відбування покарання до інших установ виконання покарань.

123. 5 лютого, 10 квітня та 2 травня 2007 року громадська правозахисна організація «Донецький меморіал» звернулась до заступника голови ДДУПВП, який відвідав Ізяславську колонію у січні 2007 року, з проханням надати повну інформацію щодо розслідування подій, що мали місце в колонії. Громадська організація запитувала, зокрема, чи розслідувалися взагалі самі скарги засуджених, і якщо так, то які були результати зазначеного розслідування та яким чином суть їхніх скарг (щодо стверджуваної неналежної якості питної води та їжі в колонії, продажу товарів у магазині колонії, термін придатності яких закінчився, та ін.) могла виправдати обшук та здійснення заходів з безпеки. Зазначена організація також запитувала інформацію про будь-які конкретні випадки непокори засуджених або їх спротиву законним вимогам адміністрації.

124. Листами від 21 травня та 6 червня 2007 року заступник Голови ДДУПВП надав організації «Донецький меморіал» відповіді, зазначивши, що всі скарги засуджених були належним чином розглянуті, не надаючи при цьому більш докладної інформації. Основною причиною, з якої деякі засуджені підштовхнули інших до організації відмови від прийому їжі, була спроба налагодити канали надходження до колонії заборонених предметів та послабити встановлений законом порядок відбування покарання. Обшук та заходи з безпеки були належним чином організовані та проведені без надмірного застосування сили. Що стосується залучення громадянського суспільства та засобів масової інформації до процесу розслідування, то жодна громадська організація про це не просила, тоді як деяким журналістам було дозволено відвідати колонію.

E. Розслідування стверджуваного жорстокого поводження із засудженими

125. Після подій 22 січня 2007 року родичі заявників не мали відомостей про місцезнаходження заявників і побачення з ними їм не дозволялися.

126. Багато хто з їхніх родичів скаржився до різних інстанцій - до омбудсмена, прокуратур Хмельницької та Рівненської області, адміністрації Ізяславської колонії та до ДДУПВП - на стверджуване жорстоке поводження із заявниками, їхнє свавільне етапування до інших установ виконання покарань та втрату особистих речей заявників. Такі скарги до органів прокуратури подали, зокрема, родичі другого, третього, четвертого, шостого, восьмого та дев’ятого заявників.

127. 26 січня 2007 року Харківська правозахисна група (далі - ХПГ) надіслала до ГПУ листа, зазначивши, що їй стало відомо про стверджуване побиття бійцями підрозділу особливого призначення в масках засуджених, що відбували покарання в Ізяславській колонії, та клопотала про проведення незалежного розслідування без залучення місцевих органів прокуратури. ГПУ адресувала звернення до прокуратури Хмельницької області, яка, в свою чергу, надіслала її до прокурора Шепетівської міжрайонної прокуратури (місто в Хмельницькій області) з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах (далі - й прокурор м. Шепетівки).

128. 29 січня 2007 року деякі засоби масової інформації (зокрема, національний телеканал «1+1» та газета «Сегодня») розповсюдили інформацію про масове побиття засуджених в Ізяславській колонії 22 січня 2007 року (див. також пп. 109-111).

129. 30 січня 2007 року представники прокуратури Хмельницької області допитали другого, четвертого, сьомого, восьмого, тринадцятого, чотирнадцятого та вісімнадцятого заявників, які на той час трималися у Хмельницькому СІЗО. Їхні твердження наводяться у пунктах 133-135 нижче.

130. Того ж дня прокуратура Хмельницької області звернулася до Хмельницького обласного бюро судово-медичних експертиз щодо проведення судово-медичних обстежень семи заявників, що трималися у Хмельницькому СІЗО (див. п. 112). Як зазначалося в направленні, обстеження вимагалося «у зв’язку з проведенням перевірки». Експерту були поставлені такі запитання:

«Чи є на тілі засудженого тілесні ушкодження? Якщо є, то які, їх характер, локалізація, ступінь тяжкості, механізм та давність спричинення?»

131. 1 лютого 2007 року з метою перевірки тверджень про жорстоке поводження із засудженими прокуратура Хмельницької області звернулася до департаменту прокуратури Рівненської області з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах з проханням допитати двадцять колишніх ув’язнених Ізяславської колонії (включаючи першого, третього, п’ятого, шостого, дев’ятого, десятого, одинадцятого, дванадцятого, п’ятнадцятого та шістнадцятого заявників) про події 22 січня 2007 року.

132. 2 лютого 2007 року прокуратура Рівненської області виконала цей запит.

133. Письмові пояснення, надані заявниками (за винятком сімнадцятого заявника, який відбував покарання в Ізяславській колонії) прокурорам Хмельницької або Рівненської областей, можна стисло викласти таким чином:

- Перший заявник стверджував, що хоча до нього застосовувались дисциплінарні стягнення в Ізяславській колонії, він вважав ці стягнення справедливими та обґрунтованими. Згідно з його твердженнями він особисто не відмовлявся від прийому їжі в їдальні колонії та не знав, чому інші засуджені так вчинили. Перший заявник заперечив, що під час обшуку 22 січня 2007 року був свідком жорстокого поводження або зазнав його особисто. Він зазначив, що не має скарг до адміністрації колонії.

- Другий заявник пояснив свою відмову від прийому їжі в їдальні солідарністю з іншими та зазначив, що не має скарг.

- Третій заявник зазначив, що дисциплінарні стягнення, які кілька разів застосовувалися до нього в Ізяславській колонії, були обґрунтованими та що він також не мав жодних скарг.

- Четвертий заявник пояснив свою відмову від прийому їжі в їдальні протестом проти неналежного поводження із засудженими з боку адміністрації, частими випадками побиття та свавільним застосуванням покарань. У відповідь на запитання щодо того, чи були службовці, які здійснювали обшук, у масках, він відповів, що його змусили лягти на підлогу долілиць, тому він не мав можливості що-небудь бачити. Четвертий заявник заперечив, що під час обшуку він був побитий, або бачив як б’ють інших або жорстоко з ними поводяться. Він зазначив, що скарг не має. На запитання про довідку медичного обстеження від 22 січня 2007 року, в якій зазначалося, що у нього було виявлено деякі тілесні ушкодження (див. пп. 23 та 113), четвертий заявник зазначив, що щодо цього не може надати жодних пояснень.

- П’ятий заявник також вважав, що заслуговував на дисциплінарні стягнення, які були застосовані до нього в Ізяславській колонії. Він пояснив свою відмову від прийому їжі в їдальні тим, що щойно отримав посилку від родичів. П’ятий заявник заперечив, що знав про причини голодування засуджених або свою причетність до його організації. Він також заперечив будь-які твердження про жорстоке поводження або те, що він бачив службовців в масках.

- Шостий заявник відмовився надавати будь-які пояснення, пославшись на статтю 63 Конституції (див. п. 196). У той же час він зазначив, що в нього немає жодних тілесних ушкоджень та скарг. Він також відмовився від проходження медичного обстеження. Дев’ятий, одинадцятий, дванадцятий та п’ятнадцятий заявники обрали таку ж позицію.

- Сьомий заявник зазначив, що під час обшуку його вдарили (з наданого формулювання неясно - рукою чи ногою), але слідів удару не залишилося. Він заперечив, що був свідком будь-якого жорстокого поводження.

- Восьмий заявник пояснив свою відмову від прийому їжі в їдальні солідарністю з іншими засудженими та зазначив, що він не має скарг. Аналогічну заяву зробив і вісімнадцятий заявник.

- Десятий та чотирнадцятий заявники заперечили будь-які твердження про жорстоке поводження із засудженими та заявили, що вони не мають жодних скарг.

- Тринадцятий заявник стверджував, що він відмовився від прийому їжі на знак протесту проти обшуків у житлових приміщеннях колонії та неналежної якості питної води. Він також заперечив наявність будь-яких скарг.

- Шістнадцятий заявник як на причини своєї участі у голодуванні послався на деякі проблеми з листуванням та надходженням посилок в Ізяславській колонії. Як й інші заявники, він зазначив, що не має скарг. Він відмовився від проходження медичного обстеження.

134. Згідно тверджень заявників, надісланих до Суду, вищезазначені допити відбувалися у присутності представників адміністрації СІЗО та після погроз застосування жорстокого поводження. На їхні видимі тілесні ушкодження нібито не звернули уваги (див. також пп. 44, 66 та 85).

135. На додаток до письмової відмови від будь-яких скарг заявники стверджували, що були змушені підписати заяви про переведення з Ізяславської колонії до будь-якої іншої установи виконання покарань, датовані заднім числом 21 січня 2007 року.

136. 2 лютого 2007 року експерт Хмельницького обласного бюро судово-медичної експертизи склав ідентично сформульовані акти судово-медичного обстеження другого, сьомого, восьмого, тринадцятого та чотирнадцятого заявників, в яких зазначалося таке:

«Обставини справи: в направленні не вказані.

Обстежуваним обставини справи не вказуються.

Дослідницька частина

Скарги: немає.

Об’єктивно: зовнішніх тілесних ушкоджень не виявлено.

Висновок: [П.І.Б. відповідного заявника] станом на 30.01.2007 року зовнішніх тілесних ушкоджень не виявлено.».

Експертом було зазначено, що при обстеженні був присутній начальник медичної частини СІЗО.

137. Згідно з актом судово-медичного обстеження четвертого заявника, у нього було виявлено крововилив в проекції квадранта лівої сідниці розміром 5 × 4 см, що міг утворитися від дії тупого твердого предмету з обмеженою контактуючою поверхнею по механізму «удар», давність утворення якого була оцінена в межах восьми-дев’яти діб до моменту судово-медичного обстеження (проводилось 30 січня 2007 року). Експерт дійшов висновку, що з огляду на характер та давність тілесного ушкодження, воно могло утворитися під час та за обставин, зазначених четвертим заявником - тобто від удару гумовим кийком 22 січня 2007 року. Інших тілесних ушкоджень зафіксовано не було.

138. У подібному акті обстеження вісімнадцятого заявника зазначалося, що в проекції лівої сідниці було виявлено тільки крововилив розміром 4 × 3,5 см, що міг утворитися під час та за обставин, зазначених вісімнадцятим заявником (удар гумовим кийком 22 січня 2007 року).

139. У матеріалах справи відсутні відомості щодо того, чи оглядалися також судово-медичними експертами заявники, які тримались у Рівненському СІЗО.

140. Наприкінці січня та на початку лютого 2007 року працівниками органів прокуратури були також допитані службовці, які брали участь в обшуку та заходах з безпеки 22 січня 2007 року.

141. Виконувач обов’язків начальника Ізяславської колонії та декілька службовців підрозділів особливого призначення та груп швидкого реагування стверджували, що заходи здійснювались згідно належним чином затвердженого плану та згідно закону, без застосування насильства (за винятком застосування фізичної сили до восьми засуджених у зв’язку з опором, що вони чинили).

142. Командир міжрегіонального підрозділу особливого призначення стверджував, що його підлеглі були проінструктовані не брати до колонії спецзасоби стримування і вони їх не брали. За його твердженнями, обшук був планомірним та проведено без застосування примусу.

143. Командири груп швидкого реагування надали аналогічні свідчення.

144. Охоронці Ізяславської колонії, які застосовували або були свідками застосування фізичної сили до четвертого та вісімнадцятого заявників, стверджували, що ці заявники використовували нецензурну лексику на адресу адміністрації колонії. Внаслідок цього до них були застосовані гумові кийки та наручники.

145. 5 лютого 2007 року прокурор м. Шепетівки виніс постанову про порушення дисциплінарного провадження щодо виконувача обов’язків начальника Ізяславської колонії, який про обшук 22 січня 2007 року мав (відповідно до пункту 58 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджених наказом № 275 від 25 грудня 2003 року, - див. п. 200) повідомити прокурора, який здійснює нагляд за додержанням законності при виконанні судових рішень, але не зробив цього. Внаслідок цього був відсутній належний прокурорський нагляд за дотриманням законності при проведенні обшуку та перевірки за фактами застосування до восьми засуджених фізичної сили та спецзасобів (див. пп. 20-24), а також законності етапування сорока одного засудженого до Хмельницького та Рівненського СІЗО (див. п. 112). Постанову для притягнення до дисциплінарної відповідальності виконувача обов’язків начальника Ізяславської колонії було направлено до Хмельницького обласного управління ДДУПВП.

146. 7 лютого 2007 року помічник прокурора м. Шепетівки виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо адміністрації колонії та представників інших органів, причетних до подій 22 січня 2007 року в Ізяславській колонії. Як зазначалося в постанові, підставою для перевірки стала інформація, розповсюджена засобами масової інформації (зокрема, програмою, що вийшла 29 січня 2007 року на телеканалі «1+1», та публікацією у газеті «Сегодня» - див. пп. 109-111 та 128) про масове побиття засуджених в Ізяславській колонії під час проведення 22 січня 2007 року загального обшуку та заходів з безпеки. Прокурор дійшов висновку, що фізичну силу було застосовано тільки до восьми засуджених (включаючи четвертого та восьмого заявників) у відповідь на опір, що вони чинили. На підставі пояснень, наданих працівниками адміністрації колонії, службовцями підрозділів особливого призначення та груп швидкого реагування, а також самими засудженими, твердження про масове побиття були визнані необґрунтованими.

147. Згідно тверджень заявників, вони не були повідомлені про цю постанову.

148. Листом від 13 березня 2007 року ГПУ проінформувала ХПГ (див. п. 127), що було проведене ретельне розслідування та порушень виявлено не було. Як зазначалося у листі, залучення підрозділів особливого призначення та груп швидкого реагування було зумовлене ускладненою ситуацією з безпекою в Ізяславській колонії, засудженими негативної спрямованості, які підбурювали інших засуджених до відмови від прийому їжі, актами непокори, зухвалою поведінкою та опором спробам адміністрації вилучити заборонені предмети. У результаті загального обшуку було виявлено та вилучено шістдесят чотири заборонених предмети. Фізичну силу було застосовано тільки до восьми засуджених, а її застосування було правомірним. У зв’язку з переповненням Ізяславської колонії деяких засуджених було переведено до інших установ виконання покарань через Хмельницький та Рівненський СІЗО.

149. 10 квітня 2007 року ДДУПВП у відповідь на скарги матері другого заявника про стверджуване жорстоке поводження з ним та його переведення до іншої колонії надіслав їй листа, в якому зазначав, що ці скарги були визнані необґрунтованими. У листі також зазначалося, що другий заявник зарекомендував себе з негативної сторони та підбурював інших засуджених до участі у голодуванні. Заявник сам заперечив існування будь-яких скарг. Щодо його переведення до іншої колонії, то воно було здійснене відповідно до закону.

150. 12 квітня 2007 року ХПГ звернулась до омбудсмена з проханням надати їй інформацію про відвідання її представниками Ізяславської колонії у січні 2007 року.

151. 17 квітня 2007 року мати другого заявника звернулась до начальника Ізяславської колонії зі скаргою, що речі її сина були залишені у тій колонії після його переведення. Як вона дізналася, його сусіди по камері запакували їх, але ці речі ймовірно були експропрійовані працівниками колонії. Вона надала докладний перелік відсутніх речей.

152. 27 квітня 2007 року начальник Ізяславської колонії відповів, що другий заявник був переведений до іншої колонії за власною заявою та що всі його речі були зібрані та надіслані йому. Твердження, що його майно було вилучено працівниками колонії, було відхилене у зв’язку з необґрунтованістю.

153. 27 квітня 2007 року секретаріат омбудсмена відповів ХПГ, що він не зобов’язаний звітувати про розслідування, що триває.

154. Згідно з повідомленням, складеним у невстановлену дату ДДУПВП, починаючи з 3 січня 2007 року управлінням ДДУПВП в Хмельницькій області були зареєстровані скарги родичів другого, третього, четвертого, п’ятого та шостого заявників щодо втрати засудженими особистих речей в Ізяславській колонії. Інші скарги не надходили.

155. Згідно повідомлення адміністративно-господарського підрозділу Ізяславської колонії, складеного у невстановлену дату, станом на 22 січня 2007 року на складі колонії не було речей, що належали першому, третьому, п’ятому, сьомому, восьмому, дев’ятому, дванадцятому, тринадцятому, шістнадцятому, сімнадцятому та вісімнадцятому заявникам.

156. 30 квітня, 4 та 11 травня 2007 року управління ДДУПВП у Хмельницькій області повідомило про завершення перевірок за скаргами шостого, другого та третього заявників, відповідно (поданими у невстановлені дати) у зв’язку з подіями 22 січня 2007 року. Ці повідомлення містили посилання на постанову прокурора від 7 лютого 2007 року (див. п. 146) та були затверджені посадовими особами ДДУПВП, які безпосередньо приймали участь в організації та виконанні згаданих заходів (див. п. 17).

157. 4 травня 2007 року прокуратура Рівненської області у відповідь на скаргу матері дев’ятого заявника повідомила, що її син разом із двадцятьма іншими засудженими був переведений до Рівненського СІЗО, зазначивши, що це трапилось внаслідок його опору законним вимогам працівників адміністрації та масовою відмовою від вживання їжі. Прокуратурою було також зазначено, що дев’ятий заявник сам відмовився від пояснень, пославшись на статтю 63 Конституції. Він та інші новоприбулі в СІЗО були оглянуті лікарем, та тілесних ушкоджень або скарг на стан здоров’я зафіксовано не було.

158. 7 травня 2007 року матері другого та третього заявників знову звернулись до ГПУ зі скаргами на стверджуване побиття їхніх синів та втрату їхніх особистих речей. Вони також зазначили, що їхні попередні скарги були перенаправлені до ДДУПВП та відхилені посадовими особами, які мали безпосереднє відношення до подій, щодо яких були подані скарги.

159. 17 травня 2007 року управління ДДУПВП у Хмельницькій області надало відповідь про завершення перевірки за зверненням матері четвертого заявника щодо стверджуваної втрати його особистих речей та грошей. В ньому зазначалося, що четвертий заявник після його переведення в іншу колонію отримав всі особисті речі та що він сам зняв гроші, що були на його особистому рахунку (200 гривень - еквівалент приблизно 30 євро). Відповідно звернення було відхилено у зв’язку з необґрунтованістю. Лист був підписаний однією з посадових осіб управління, яка брала участь в організації обшуку в Ізяславській колонії (див. п. 17).

160. 22 травня 2007 року прокуратурою Хмельницької області було надіслано листа шостому заявнику з результатами перевірки його тверджень щодо втрати або знищення його особистих речей. Перевіркою було встановлено, що всі його особисті речі були переслані до Рівненського СІЗО після його переведення до тієї установи.

161. 30 травня 2007 року управління ДДУПВП у Хмельницькій області повідомило про завершення перевірки за зверненням матері четвертого заявника про стверджуване жорстоке поводження з ним під час загального обшуку. З посиланням на постанову прокурора від 7 лютого 2007 року (див. п. 146) перевіркою було встановлено, що застосування фізичної сили до четвертого заявника було правомірним. Щодо її скарги на умови тримання в Ізяславській колонії, то, як було встановлено, ці умови відповідали вимогам законодавства. Акт перевірки був затверджений посадовою особою ДДУПВП, яка відповідала за організацію загального обшуку 22 січня 2007 року (див. п. 17).

162. 31 травня 2007 року прокуратурою Хмельницької області також були надіслані листи матерям третього, четвертого та дев’ятого заявників, в яких повідомлялося, що їхні звернення були розглянуті, перевірені та відхилені у зв’язку з необґрунтованістю.

163. 5 липня 2007 року шостий заявник завдав собі тілесних ушкоджень металевим гачком на знак протесту проти стверджуваної неналежної перевірки подій 22 січня 2007 року в Ізяславській колонії.

164. 6 липня 2007 року ГПУ надіслала листи матерям другого та восьмого заявників, в яких повідомила, посилаючись на постанову від 7 лютого 2007 року, що твердження про жорстоке поводження з їхніми синами були визнані необґрунтованими. Щодо умов їхнього тримання під вартою, то прокуратура вже втрутилась, та адміністрація колонії вжила заходів для покращення ситуації.

165. 10 липня 2007 року прокурором Львівської області (що долучився до справи після переведення шостого заявника до установи виконання покарань у Львівській області) було допитано шостого заявника у зв’язку із завданням ним собі тілесних ушкоджень 5 липня 2007 року та щодо стверджуваного побиття його 22 січня 2007 року.

166. 11 липня 2007 року прокурор також допитав п’ятого заявника в рамках розслідування за фактом завдання шостим заявником собі тілесних ушкоджень та стверджуваного жорстокого поводження із засудженими в Ізяславській колонії. П’ятий заявник зазначив, що 22 січня 2007 року його було побито кийками.

167. 18 липня 2007 року управління ДДУПВП в Хмельницькій області повідомило про завершення розгляду звернень п’ятого заявника щодо жорстокого поводження з ним та іншими засудженими. Ці твердження були відхилені у зв’язку з необґрунтованістю з посиланням на постанову прокурора від 7 лютого 2007 року. Аналогічний висновок було зроблено стосовно скарги п’ятого заявника щодо стверджуваної втрати його особистих речей після його переведення з Ізяславської колонії. Акт перевірки був підписаний однією з посадових осіб, що мали відношення до загального обшуку, про який йшлося (див. п. 17).

168. 30 липня 2007 року шостий заявник під час його допиту прокурором м. Шепетівки заявив, що він та кілька інших засуджених, включаючи, зокрема, першого та п’ятого заявників, були побиті під час загального обшуку 22 січня 2007 року.

169. 31 липня 2007 року п’ятий заявник знову надав працівникам прокуратури свідчення про побиття засуджених, включаючи і його, що відбувалося під час та після загального обшуку 22 січня 2007 року.

170. У серпні 2007 року прокурор м. Шепетівки також допитав про події 22 січня 2007 року працівників адміністрації Ізяславської колонії та деяких засуджених, та всі вони заперечили факт будь-якого жорстокого поводження.

171. 29 серпня 2007 року прокурор м. Шепетівки виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників Ізяславської колонії, підрозділу спеціального призначення управління ДДУПВП у Житомирській області та службовців груп швидкого реагування з Замкової виправної колонії, Шепетівської виправної колонії та Хмельницького СІЗО у зв’язку з відсутністю в їхніх діях складу злочину. Постанову було винесено після перевірки скарг шостого заявника щодо подій 22 січня 2007 року. Прокурор зазначив, що 19 січня 2007 року шостого заявника було поміщено до одиночної камери на строк три місяці «за чинення опору адміністрації та підбурювання засуджених до вчинення інших протиправних дій». Під час загального обшуку до нього не застосовувалась фізична сила, що підтверджувалося письмовими поясненнями засуджених та працівників, які брали участь у подіях. Крім того, 7 лютого 2007 року органи прокуратури вже винесли постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо цього питання.

172. 3 вересня 2007 року прокурор Хмельницької області скасував постанову від 29 серпня 2007 року як передчасну та таку, що не ґрунтувалась на всебічній перевірці. Прокурор зазначив, зокрема, що були допитані не всі засуджені, які мали відношення до подій. Крім того, аналогічне твердження п’ятого заявника перевірено не було.

173. 10 вересня 2007 року прокурор м. Шепетівки знову виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників адміністрації та особового складу підрозділів спеціального призначення, що брали участь в операції в Ізяславській колонії.

174. 26 січня 2008 року десятий заявник подав до ГПУ скаргу про масове побиття засуджених Ізяславської колонії бійцями підрозділу спеціального призначення в масках 22 січня 2007 року та про поспішне переведення засуджених до кількох СІЗО без особистих речей. Він стверджував, що всі його попередні твердження були надані під тиском та мають бути відхилені. Десятий заявник також зазначив, що після переведення його до Первомайської виправної колонії № 117 його було поміщено, за його твердженнями, без будь-якої причини до одиночної камери на строк три місяці.

175. 14 травня 2008 року прокурор Хмельницької області, якому було передано вищезазначену скаргу, відповів десятому заявнику, що його твердження вже були відхилені постановою прокурора від 7 лютого 2007 року у зв’язку з необґрунтованістю (див. п. 146). Десятий заявник мав право оскаржити цю постанову, якщо він цього забажає.

176. 16 липня 2008 року захисник шостого заявника (п. Бущенко, який також представляв заявників під час провадження у Суді) оскаржив постанову про відмову у порушенні кримінальної справи від 7 лютого 2007 року до Шепетівського міськрайонного суду (далі - Шепетівський суд). Він стверджував, що шостий заявник був серед засуджених, яких було побито в Ізяславській колонії 22 січня 2007 року. Згідно з його твердженнями, шостий заявник отримав копію постанови від 7 лютого 2007 року лише 11 липня 2008 року. Захисник стверджував, що прокурор м. Шепетівки не міг вважатися незалежним та безстороннім, оскільки згідно пункту 58 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджених Наказом № 275 від 25 грудня 2003 року (див. п. 200), його мали повідомити про обшук 22 січня 2007 року та він мав здійснювати нагляд за його виконанням. Заявник також стверджував, що перевірка була поверховою. Він зауважив, зокрема, що перший, третій, четвертий, десятий, шістнадцятий та вісімнадцятий заявники також подавали до різних органів влади скарги на стверджуване масове побиття 22 січня 2007 року, але їхні скарги, як і скарги шостого заявника, не були належним чином розглянуті. Він також стверджував, що оскаржувана постанова від 7 лютого 2007 року ґрунтувалась на показах засуджених, від яких вони згодом відмовились як від таких, що були отримані під тиском (як, наприклад, покази десятого заявника). Органи прокуратури не забезпечили безпеку зазначених засуджених, яких продовжували залякувати та жорстоко поводитися з ними після подій 22 січня 2007 року. Він зазначив, що четвертий заявник був настільки наляканий, що заперечив будь-яке застосування фізичної сили до нього, незважаючи на те, що медична довідка з матеріалів справи свідчила про протилежне. Перевіркою не були охоплені твердження про жорстоке поводження усіх зазначених засуджених, включаючи першого, третього, четвертого, десятого, шістнадцятого та вісімнадцятого заявників, які подавали подібні скарги.

177. 24 липня 2008 року Шепетівський суд постановив залишити скаргу без розгляду, оскільки вона була викладена російською мовою та, як виявилося, ряд документів, на які робилися посилання, не були додані до скарги.

178. 29 серпня 2008 року Апеляційний суд Хмельницької області (далі - апеляційний суд) скасував постанову від 24 липня 2008 року, оскільки її було винесено з перевищенням повноважень суду, передбачених Кримінально-процесуальним кодексом України.

179. 30 грудня 2008 року Шепетівський суд залишив без задоволення скаргу, подану захисником шостого заявника та залишив оскаржувану постанову від 7 лютого 2007 року без змін. Суд відхилив твердження захисника, що органи прокуратури не забезпечили безпеку засуджених, які з самого початку були залякані та знеохочені подавати будь-які скарги, але згодом подали скарги до різних органів влади. Зокрема, були зроблені посилання на першого, третього, четвертого, шостого, десятого, шістнадцятого та вісімнадцятого заявників. Суд дійшов висновку, що твердження були належним чином перевірені та що вони були правомірно відхилені у зв’язку з необґрунтованістю. Суд також послався на постанову прокурора м. Шепетівки від 29 серпня 2007 року (див. п. 171).

180. 16 березня 2009 року апеляційний суд залишив цю постанову без змін.

181. 22 грудня 2009 року Верховний Суд України скасував ухвалу від 16 березня 2009 року на тій підставі, що її було винесено після розгляду справи за відсутності захисника шостого заявника.

182. 24 березня 2010 року апеляційний суд скасував постанову від 30 грудня 2008 року у зв’язку з неналежною мотивацією та повернув справу на новий розгляд до Шепетівського суду.

183. 14 жовтня 2010 року Шепетівський суд залишив без задоволення скаргу захисника шостого заявника у зв’язку з необґрунтованістю. Суд зазначив, що твердження про жорстоке поводження не підтверджувалися доказами та що, у будь-якому разі, з цього приводу було проведено ретельну перевірку.

184. Захисник шостого заявника оскаржив постанову суду. Він стверджував, зокрема, що під час перевірки були допитані не всі потерпілі від стверджуваного жорстокого поводження. Крім того, суд першої інстанції вибірково посилався на свідчення засуджених, заперечуючих будь-яке жорстоке поводження, ігноруючи при цьому численні показання свідків, які підтримували це твердження. Отже, твердження шостого заявника підтримувались докладними описами подій першим, третім, четвертим, шістнадцятим та вісімнадцятим заявниками, чиї письмові пояснення були в матеріалах справи, але не були розглянуті судом. Твердження, що засуджені були залякані, взагалі не розглядалося. Не робилося спроб з’ясувати, чи засуджені, які згідно офіційних відомостей отримали тілесні ушкодження, дійсно чинили опір представникам влади, як зазначалося у тих рапортах. Згідно актів обшуку, в цих осіб не було виявлено заборонених предметів. Тобто для них не було ніяких явних причин чинити будь-який опір. Крім того, хоча визнавалося, що деякі засуджені отримали тілесні ушкодження, інформація в офіційних рапортах про застосування фізичної сили не узгоджувалась з характером тілесних ушкоджень, про які йшлося. Так, наприклад, згідно рапортів щодо четвертого та вісімнадцятого заявників, до них застосовувались фізична сила та наручники. У той самий час, в актах медичних обстежень зазначалося, що четвертий заявник мав крововиливи правої та лівої сідничних ділянок та на стегні; вісімнадцятий заявник мав крововилив лівої сідничної ділянки та в ділянці лівої лопатки. Характер застосованої фізичної сили жодного разу проаналізовано не було. Насамкінець захисник стверджував, що суд проігнорував той факт, що органи прокуратури покладалися виключно на документи, складені адміністрацією колонії.

185. 15 грудня 2010 року апеляційний суд скасував постанову від 14 жовтня 2010 року та повернув справу до суду першої інстанції на новий розгляд. Суд зазначив, що згідно протоколу судового засідання Шепетівський суд оголосив своє рішення 13 жовтня, але за невідомих причин воно було датоване 14 жовтням 2010 року. Крім того, постанова від 7 лютого 2007 року безпосередньо не стосувалась інтересів шостого заявника, чию скаргу пізніше було розглянуто органами прокуратури та відхилено 29 серпня 2007 року. Останню постанову взагалі не було належним чином розглянуто судом. Апеляційний суд також вказав на деякі порушення та невідповідності у матеріалах справи. Суд також постановив, що суд першої інстанції діяв у порушення законодавства, розглянувши справу за відсутності шостого заявника або його захисника. Отже, згідно положень кримінально-процесуального законодавства вимагався новий розгляд справи.

186. 29 березня 2011 року Шепетівський суд знову залишив без задоволення скаргу шостого заявника. Суд зазначив, що оскаржувана постанова від 7 лютого 2007 року безпосередньо не стосувалась його інтересів та що його скаргу було окремо перевірено органами прокуратури. За результатами перевірки 10 вересня 2007 року прокурором м. Шепетівки було відмовлено у порушенні кримінальної справи з цього приводу (див. п. 173). Копію зазначеної постанови було надіслано начальнику Держівської виправної колонії, до якої тим часом був переведений шостий заявник. Однак, шостий заявник не оскаржив постанову про відмову в порушенні кримінальної справи.

187. Шостий заявник оскаржив постанову суду. Він стверджував, що був у числі потерпілих від масового побиття в Ізяславській колонії 22 січня 2007 року. Відповідно він вважав, що постанова прокурора від 7 лютого 2007 року безпосередньо стосувалась його інтересів. Щодо постанови від 10 вересня 2007 року, на яку посилався суд першої інстанції, то ані шостого заявника, ані його захисника не було про неї повідомлено, та вони дізналися про її існування тільки під час нещодавнього провадження.

188. 25 травня 2011 року апеляційний суд частково задовольнив скаргу шостого заявника та скасував постанову від 29 березня 2011 року. У той самий час, суд зупинив провадження у справі на тій підставі, що 10 вересня 2007 року органом прокуратури було винесено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, що не була оскаржена шостим заявником. Суд зазначив, що копія вищезазначеної постанови була надіслана начальнику Держівської виправної колонії.

189. 8 червня 2011 року шостий заявник звернувся до Шепетівського суду зі скаргою на постанову від 10 вересня 2007 року.

190. 8 липня 2011 року Шепетівський суд скасував оскаржувану постанову, задовольнивши скаргу та призначив додаткову перевірку.

191. 2 серпня 2011 року прокурор Шепетівської міжрайонної прокуратури знову виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників адміністрації Ізяславської колонії та службовців підрозділів спеціального призначення та груп швидкого реагування у зв’язку з відсутністю складу злочину в їхніх діях. Шостий заявник також подав скаргу на цю постанову до Шепетівського суду.

192. 20 вересня 2011 року інший працівник Шепетівської міжрайонної прокуратури скасував постанову від 2 серпня 2011 року як таку, що ґрунтувалась на неповній перевірці.

193. 22 вересня 2011 року Шепетівський суд зупинив розгляд скарги шостого заявника, оскільки оскаржувана постанова від 2 серпня 2011 року на той час вже була скасована.

194. 20 грудня 2011 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних i кримінальних справ скасував рішення апеляційного суду від 25 травня 2011 року (див. п. 188) та повернув справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Судом було піддано критиці аргументацію апеляційного суду, оскільки вона була надто загальною та не ґрунтувалась на належних правових підставах.

195. Сторони не надали Суду будь-яких відомостей щодо подальшого ходу провадження.

II. ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

A. Конституція України 1996 року

196. Відповідні положення передбачають таке:

Стаття 3

«Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. …».

Стаття 28

«Кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. …».

Стаття 63

«Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе… .

… Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.».

B. Кримінально-виконавчий кодекс України 2003 року

197. В статті 18 надається перелік усіх видів діючих виправних колоній. Засуджені вперше до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості відбувають покарання у виправних колоніях мінімального рівня безпеки.

198. Статтею 106 закладаються підстави застосування у виправних колоніях заходів фізичного впливу. Працівники колонії мають право на застосування фізичної сили з метою припинення фізичного опору, насильства, буйства та у разі, якщо не виконуються законні вимоги адміністрації колонії, а також з метою запобігання заподіянню засудженими шкоди оточенню або самим собі. Застосуванню заходів фізичного впливу має передувати попередження застосування заходів фізичного впливу, якщо дозволяють обставини. Якщо застосування заходів фізичного впливу уникнути неможливо, вони не повинні перевищувати міру, необхідну для виконання покладених на адміністрацію колонії обов’язків, і мають зводитися до завдання найменшої шкоди здоров’ю правопорушників. У разі необхідності має надаватися негайна медична допомога. Про застосування фізичної сили негайно доповідається в рапорті начальникові колонії.

C. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року

199. Відповідні положення щодо зобов’язання розслідування злочинів наведені в рішенні у справі «Давидов та інші проти України» (Davydov та Others v. Ukraine), заяви №№ 17674/02 та 39081/02, п. 112, від 1 липня 2010 року.

D. Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджені Наказом № 275 Державного департаменту України з питань виконання покарань від 25 грудня 2003 року

200. Пунктом 58 Правил внутрішнього розпорядку передбачається можливість залучення до обшуків та заходів безпеки персоналу підрозділів спеціального призначення кримінально-виконавчої служби та персоналу інших установ виконання покарань. Для цього вимагається сповіщення прокурора, який здійснює нагляд за додержанням законності при виконанні судових рішень.

201. Відповідна частина розділу XII «Підстави застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї» передбачає таке:

59. Застосування фізичної сили і спеціальних засобів

«Персонал кримінально-виконавчої служби має право застосовувати заходи фізичного впливу, у тому числі прийоми рукопашного бою для припинення правопорушень з боку засуджених, подолання протидії законним вимогам адміністрації установ виконання покарань, якщо інші способи не забезпечили виконання покладених на них обов’язків.

Вид спеціального засобу, час початку та інтенсивність його застосування визначаються з урахуванням обстановки, що склалася, характеру правопорушення та особи правопорушника.

Застосуванню сили, спеціальних засобів повинно передувати попередження про намір їх використання, якщо дозволяють обставини, та за винятком необхідності відбиття раптового нападу на персонал кримінально-виконавчої служби або звільнення заручників. Попередження може бути здійснено голосом, при значній відстані або зверненні до великої групи людей - через гучномовні установки, підсилювачі мови, і в кожному випадку бажано рідною мовою осіб, проти яких ці засоби будуть застосовуватися.

Кожний випадок застосування наручників, гамівної сорочки, спеціальних засобів і вогнепальної зброї в обов’язковому порядку фіксується у журналі рапортів приймання-здавання чергувань ЧПНУ.».

60. Порядок і підстави застосування наручників

«Наручники до засуджених застосовуються за розпорядженням начальника установи, його заступників, ЧПНУ та їх заступників.

Наручники до засуджених застосовуються у разі:

а) учинення фізичного опору особовому складу чергової зміни, варти, адміністрації установи або проявів буйства;

б) відмови слідувати до ДІЗО, ПКТ, ОК або карцеру;

в) спроби самогубства, членоушкодження або нападу на засуджених чи інших осіб;

г) конвоювання після затримання засудженого, який скоїв втечу.

Наручники застосовуються до засуджених у положенні «руки за спиною».

Кожні дві години здійснюється перевірка стану здоров’я засуджених, до яких застосовані наручники.

Наручники знімаються за наказом осіб, які дали розпорядження на їх застосування, або наказом начальника, вищого за посадою.

Про застосування наручників складається акт.

Особи, які припустилися необґрунтованого застосування наручників, несуть за це відповідальність.».

61. Порядок і підстави застосування сльозоточивих речовин, гумових кийків та фізичної сили

«Особовий склад установи має право самостійно застосовувати сльозоточиві речовини, гумові кийки та фізичну силу у разі:

а) захисту персоналу установи та самозахисту від нападу та інших дій, що створюють загрозу їх життю або здоров’ю;

б) припинення масових заворушень і групової непокори з боку засуджених;

в) відбиття нападу на будівлі, приміщення, споруди і транспортні засоби установи або звільнення їх у разі захоплення;

г) затримання або доставлення засуджених, які вчинили грубі порушення режиму тримання, до ДІЗО, ПКТ, ОК або карцеру, якщо зазначені особи чинять опір особовому складу чергової зміни або якщо є підстави вважати, що вони можуть завдати шкоди оточуючим або собі;

ґ) припинення опору особовому складу чергової зміни, варті, адміністрації установи;

д) затримання засуджених, які скоїли втечу з місць позбавлення волі;

є) звільнення заручників.

Про застосування сльозоточивих речовин, гумових кийків та фізичної сили персонал складає рапорт, який розглядається начальником установи або особою, яка виконує його обов’язки, реєструється у спеціальному журналі та додається до особової справи засудженого. …

Забороняється нанесення ударів гумовим кийком по голові, шиї, ключичній ділянці, животу та статевих органах, а пластиковим кийком типу «тонфа» - по голові, шиї, сонячному сплетенні, ключичній ділянці, низу живота, статевих органах, нирках, копчику, крім випадків реальної загрози життю та здоров’ю персоналу установи та засуджених.

Перевищення повноважень із застосування цих засобів тягне за собою відповідальність, установлену законодавством».

E. Інструкція з організації нагляду за засудженими, які відбувають покарання у кримінально-виконавчих установах, затверджена Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань № 205 від 22 жовтня 2004 року (документ з обмеженим доступом, наданий Урядом на прохання Суду)

202. Відповідно до пункту 27.4 Інструкції фізична сила, спецзасоби, гамівна сорочка або зброя можуть застосовуватися до засуджених згідно положень Кримінально-виконавчого кодексу України, Закону України «Про міліцію» та Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань у разі фізичного опору, злісного невиконання законних вимог адміністрації колонії, буйства, участі у заворушеннях, взяття заручників, а також інших насильницьких дій, або з метою запобігання заподіянню засудженими шкоди оточенню або самим собі. Про застосування фізичної сили складається рапорт.

203. Інструкцією також встановлюється порядок обшуку засуджених, огляду житлової та виробничої зони установ виконання покарань.

204. Згідно пункту 35 Інструкції, обшуки засуджених та огляди приміщень повинні проводитись на підставі плану, затвердженого начальником колонії. Обшук має здійснюватися персоналом установи, підрозділами спеціального призначення ДДУПВП та додатково залученим персоналом з інших установ виконання покарань.

205. Обшуки та огляди мають здійснюватися з використанням технічного устаткування та, за потреби, до них мають залучатися спеціально треновані собаки. Під час обшуку або огляду забороняється псувати одяг, власність, обладнання установи та інші предмети (пункт 36).

206. Особистий обшук засуджених може бути «повним» (тобто з повним роздяганням) або «частковим» (без роздягання). Особистий обшук здійснюється особою тієї ж статі, що й засуджений. Особовий склад, що здійснює обшук, має бути обережним, ретельним та має діяти належним чином. Особовий склад також має дотримуватись заходів безпеки та не дозволяти будь-якого нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження з обшукуваним засудженим (пункт 37).

207. Згідно пункту 38 Інструкції, повний обшук засудженого має здійснюватися при його/її прибутті до колонії або вибутті з неї, при поміщенні до дисциплінарного ізолятора або карцеру, при переведенні до одиночної камери або ДПК та при звільненні звідти. Такий обшук також має проводитися після затримання засудженого після спроби втечі або іншого правопорушення, перед довгостроковим побаченням з третьою стороною за межами установи та після нього, а також інших необхідних випадках. Засуджених, яких піддають повному обшуку, просять здати заборонені предмети, а потім - зняти капелюх, одяг, взуття та нижню білизну. Після виконання цих вимог, згідно стандартної процедури оглядаються окремі частини тіла засудженого, його одяг та взуття. Повний обшук має проводитися у спеціальних приміщеннях або кімнатах поруч з КПП колонії або в інших окремих приміщеннях. Частковий обшук має проводитися при виведенні засуджених до виробничої зони та при поверненні з неї, або в інших призначених для цього місцях.

208. Згідно пункту 40, засуджений, який порушує режим тримання та вчиняє правопорушення, повинен підняти руки над головою та розсунути ноги. Особа, яка здійснює обшук, має залишатися за його спиною. За певних обставин, якщо існує ймовірність, що засуджений має зброю, його просять опертися на стіну обличчям до неї та розсунути ноги. З міркувань безпеки обшук має проводитися щонайменше двома працівниками установи.

209. Пункт 41 Інструкції передбачає здійснення обшуку приміщень та огляду житлової зони, коли вони пусті, згідно графіка, передбаченого у календарі обшуків. Кожна секція обшукується згідно вимог, але щонайменше один раз в місяць. Нагляд за обшуками здійснюється першим заступником начальника установи або за його інструкціями - начальником відділу нагляду і безпеки.

210. Згідно пункту 43 Інструкції, загальний обшук здійснюється на підставі рішення начальника колонії та за його керівництвом, а також під наглядом територіального управління ДДУПВП щонайменше раз на місяць або у відповідь на ускладнення оперативної ситуації. Під час загального обшуку обшукуються усі засудженні, житлова та виробнича зони, оглядаються усі приміщення та об’єкти в їхніх межах. Обшук здійснюється згідно плану, спільно складеного першим заступником начальника установи та начальником відділу нагляду і безпеки. Якщо залучаються додаткові сили та ресурси, план має бути затверджений головою відповідного обласного управління ДДУПВП та про це має бути сповіщений прокурор з нагляду за виконанням судових рішень в кримінальних справах.

211. Як зазначається у пункті 50, під час загального обшуку засуджених повинні зібрати у спеціально відведеному для цього приміщенні та провести їхній особистий обшук. Також повинен проводитися звичайний обшук житлової зони за участю начальника відділу соціально-виховної та психологічної роботи. Також повинні бути оглянуті меблі та предмети, що містяться у цій зоні, спальні місця, включаючи білизну, подушки та матраци, а також різні особисті речі. На предмет таємних схованок та лазів також мають бути оглянуті стіни, підлога, вікна та стеля. Повинні бути обшукані усі підсобні приміщення житлової зони з обов’язковими заміною та оглядом усіх предметів, що знаходяться там. Повинні вилучатися непотрібний одяг та інші речі, що не повинні там знаходитися, та зберігатися у приміщеннях, спеціально призначених для цієї мети.

212. Також повинні оглядатися житлові та адміністративні будівлі, їхні внутрішні приміщення та зовнішні споруди, підвали та горища, різні комунікаційні канали, перегородки, туалети, спортивні майданчики, підземні тунелі та інші місця, де можуть знаходитися потайні сховища (див. також пункт 50).

213. Кожна камера дисциплінарного ізолятора або одиночна камера повинні ретельно оглядатися. Усі стіни, стелі та підлоги мають бути простукані на предмет пошуку потайних сховищ та проходів. Також повинні оглядатися ґрати, при цьому особливу увагу слід приділяти надпилам, подряпинам та іншим ознакам пошкоджень. Також перевіряються функціональний стан дверей, болтів, замків та надійність кріплення ліжок, столів та інших меблів. Повинен бути проведений повний особистий обшук осіб, що тримаються у цих камерах, а також оглянутий їхній одяг (див. також пункт 50).

214. Начальники обшукових груп повинні звітувати посадовій особі, яка здійснює нагляд за обшуком; також повинні складатися протоколи із зазначенням підстав обшуку, які підписуються посадовою особою, що здійснює нагляд, та начальниками обшукових груп. Такі протоколи передаються до відділу нагляду і безпеки (пункт 50.1).

215. Згідно пункту 50.2, представники територіального управління ДДУПВП разом з керівництвом колонії роблять обхід житлової та виробничої зон та опитують засуджених на предмет будь-яких скарг і заяв. Результати такого обходу відображаються у загальному акті про обшук.

216. Адміністрація колонії повинна вжити заходів для встановлення власників будь-яких заборонених предметів, виявлених в результаті обшуку, і торговців ними та відповідним чином покарати їх. Щодо вилучених предметів мають бути здійснені офіційні перевірки (пункт 50.3).

F. Положення про підрозділ спеціального призначення, затверджене Наказом № 167 Державного департаменту України з питань виконання покарань від 10 жовтня 2005 року (чинне до 14 січня 2008 року)

217. Цим Положенням було замінене попереднє Положення, затверджене Наказом № 163 від 8 вересня 2003 року «Про утворення підрозділів особливого призначення кримінально-виконавчої системи, затвердження штатів та Положення про ці підрозділи» (без загального доступу).

218. Пункт 1.1 Положення від 2005 року давав визначення підрозділу спеціального призначення:

«Підрозділ спеціального призначення … є воєнізованим формуванням, який створюється при територіальному органі управління Державного департаменту України з питань виконання покарань.»

219. Розділ 2 визначав такі завдання підрозділу спеціального призначення:

«2.1. Запобігання та припинення злочинів терористичної спрямованості на об’єктах кримінально-виконавчої системи.

2.2. Запобігання і припинення дій, що дезорганізують роботу установ виконання покарань і слідчих ізоляторів.».

220. Розділ 3 наводив перелік, серед іншого, таких функцій підрозділу спеціального призначення:

«3.4. Забезпечення підтримання правопорядку при введенні режиму особливих умов в установах виконання покарань … у випадках … проявів групової непокори засуджених …, або в разі виникнення реальної загрози збройного нападу на об’єкти кримінально-виконавчої системи, припинення групових протиправних дій засуджених …, та ліквідації їх наслідків.

3.5. Проведення оглядів і обшуків засуджених …, їх речей, … транспортних засобів, які знаходяться на територіях установ кримінально-виконавчої системи, …, а також вилучати заборонені речі і документи.

Особистий обшук проводиться особами однієї статі із особою, яка піддається обшуку.».

221. Відповідна частина положень, якими регулювалась організація діяльності підрозділу спеціального призначення (Розділ 4), передбачала таке:

«4.4. Особовий склад підрозділу виконує службові обов’язки в повсякденній формі одягу або в спеціальному обмундируванні із знаками розрізнення та символікою. …

4.6. Особовий склад підрозділу під час виконання покладених на нього завдань має право в порядку і випадках, передбачених Кримінально-виконавчим кодексом України, Законом України «Про міліцію» та іншими законами України, застосовувати заходи фізичного впливу, а також зберігати, носити спеціальні засоби і зброю, використовувати і застосовувати їх самостійно або в складі підрозділу. …

4.8. Дії особового складу підрозділу під час проведення спеціальних заходів повинні ґрунтуватися на неухильному виконанні законів України, додержання норм професійної етики, гуманного ставлення до громадян, засуджених і осіб, узятих під варту.».

222. 26 грудня 2007 року Міністерство юстиції України скасувало Наказ від 2005 року, дія якого припинялась з 14 січня 2008 року, посилаючись на висновок Міністерства юстиції України № 15/88, який у свою чергу посилався на висновок Секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини Міністерства юстиції України від 21 листопада 2007 року (відсутній в матеріалах справи, надісланих до Суду), згідно з яким це Положення не відповідало Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Суду.

G. Витяги з Щорічної доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини («омбудсмена») про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні у 2006 та 2007 роках (представленої в Парламенті 24 червня 2009 року)

223. У відповідних витягах наводяться такі відомості (виділені частини як в оригіналі):

«Уповноваженим була здійснена контрольна перевірка стану справ у Ізяславській виправній колонії (№ 31), де в січні 2007 р. сталася надзвичайна подія у вигляді масової відмови від прийняття їжі засудженими. У такий спосіб вони протестували проти приниження їхньої людської гідності та образ з боку керівництва установи. Провадженням Уповноваженого з виїздом на місце були виявлені численні порушення прав засуджених. Зокрема, своє право на працю мав можливість реалізувати тільки кожен шостий засуджений, переважна більшість засуджених не мали жодної копійки на особових рахунках, через перенаповнення приміщень гуртожитків не створено нормальних умов проживання. Заохочення можна було отримати тільки за наявності як мінімум трьох отоварювань у крамниці на гроші, зароблені в установі. Водночас засуджений міг бути суворо покараним у разі незняття ним, незалежно від погодних умов та пори року, головного убору під час зустрічі з персоналом. Усе це надзвичайно вразило перевіряючих. Порушені питання перебувають на контролі Уповноваженого.

Водночас Уповноважений, порівнюючи з попереднім відвідуванням колонії, констатує, що завдяки вжитим заходам поліпшилися комунально-побутові умови, зокрема відремонтована лазня, додатково встановлено три міжміських таксофони, розширився асортимент товарів першої потреби і продуктів харчування у крамниці, приведені в належний санітарний стан жилі приміщення гуртожитків засуджених тощо. …

Цілеспрямовано здійснюючи постійний моніторинг дотримання прав засуджених і взятих під варту осіб, Уповноважений дійшла висновку і вимагає кардинального перегляду практики використання в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах підрозділів спеціального призначення.

Основне призначення цих підрозділів - здійснення заходів щодо запобігання та припинення злочинів терористичної спрямованості на об’єктах кримінально-виконавчої служби, запобігання і припинення дій, що дезорганізують роботу виправних установ та проведення з цією метою на їх базі спеціальних навчань. Проте виникає проблема неухильного дотримання прав людини, адже йдеться про адекватне застосування при цьому як спеціальних засобів і зброї, так і заходів фізичного впливу.

Як свідчать непоодинокі звернення засуджених та їхніх близьких на адресу Уповноваженого, а також відкриті з цього приводу провадження, далеко не завжди під час їх проведення дотримуються права людини, відсутня будь-яка офіційна інформація про завдання та реальну практичну діяльність цих підрозділів. Тому під час представлення Щорічної доповіді про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні у липні 2005 р. Уповноважений наголосила, що практика використання підрозділів спецпризначення є фактично системним застосуванням тортур.

Наразі ситуація дещо змінилася, проте не докорінно, як це визначено відповідними законодавчими та іншими нормативно-правовими актами. Так, попри неодноразові зауваження Уповноваженого щодо недопущення жорстокого поводження з ув’язненими, подібні негативні явища мали місце в Ізяславській виправній колонії (№ 31) … та деяких інших. Відповідальність за це несе керівництво Державного департаменту України з питань виконання покарань... .

Форми діяльності антитерористичних підрозділів в установах виконання покарань викликали занепокоєння також у Комітеті ООН проти катувань… . Зокрема, це стосується використання цими підрозділами масок, що розцінюється як залякування і погане ставлення до засуджених.

Треба відмітити, що положення про ці підрозділи наприкінці 2007 р. знято Міністерством юстиції України з державної реєстрації як таке, що не відповідає вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.».

H. Письмовий меморандум Української Гельсінської спілки з прав людини (неурядова організація) до наради ОБСЄ з розгляду виконання зобов’язань у сфері людського виміру щодо свободи від катувань та жорстокого поводження (HDIM.NGO/327/07, вересень 2007 року)

224. У відповідному витягу наводяться такі відомості:

«14 січня 2007 року всі засуджені Ізяславської колонії № 31 (більше 1200 чоловіків, вперше позбавлених волі, переважно молоді хлопці від 18 до 22 років) оголосили голодування на знак протесту проти побиття і принизливого поводження з боку персоналу, свавільного накладення дисциплінарних стягнень (кожен засуджений, що написав письмові свідчення, наводив яскраві приклади), порушення умов праці (тільки невеликій частині працюючих, не більше 10 %, нараховували зарплатню, решта не отримували нічого), поганих побутових умов і медичного обслуговування (один телефон на всіх, і право на дзвінок ще треба заслужити, прострочені продукти і ліки - були навіть консерви в скляних банках 1979 року випуску), і повної неможливості надіслати скаргу на дії адміністрації. Однією з вимог ув’язнених було відсторонення від посади керівництва колонії.

У той же день в колонію приїхала комісія Державного департаменту з питань виконання покарань на чолі з першим заступником голови Департаменту… . Генерал вислухав претензії засуджених і пообіцяв виправити ситуацію. Вже ввечері засуджені вийшли на вечерю.

Департамент події в колонії № 31 пояснює інакше. Молодий керівник установи … не зміг владнати проблеми колонії, а «неформальне керівництво колонії» знахабніло і бажало само вирішувати, хто буде керувати установою і які тут мають бути правила поведінки. Тому вони і організували цю акцію. Ніяке це не голодування, оскільки жоден засуджений не написав особисту заяву про відмову приймати їжу. Засуджені отримали дуже добрі посилки з дому під Новий рік, і могли собі дозволити такий тиск на адміністрацію. Така поведінка засуджених загрозлива для порядку в колонії, і організаторів цієї акції треба покарати.

Покарання не забарилося.

22 січня 2007 року в колонію був уведений антитерорістичний спеціальний підрозділ у масках і в бойовому спорядженні. Вони жорстоко побили більше 40 в’язнів і вивезли їх, напіводягнених, багато хто навіть без капців (усі їхні речі лишилися в колонії), побитих, скривавлених - поламані носи, ребра, кістки, вибиті зуби - до Рівненського та Хмельницького СІЗО, де їх ще жорстокіше били оперативники-режимники СІЗО. Там у в’язнів катуваннями вибили підписи під паперами, що вони не мають претензій до адміністрації колонії № 31, СІЗО, конвою, і заяву заднім числом - з датою 21 січня - з проханням перевести в іншу колонію для подальшого відбуття покарання. Засуджені свідчать, що вони ще довго мочилися кров’ю і більше місяця не могли рухати кистями рук внаслідок застосування наручників.

Як не намагалися працівники Департаменту втаємничити інформацію, публічно стверджуючи, що не було ані голодовки, ані спецназу, ані побиття, - ЗМІ повідомляли про ці події і 14, і 22 січня, і пізніше. Батьки засуджених звернулися до правозахисних організацій, до журналістів 5-го каналу, «Студії 1+1» та інших ЗМІ. Правозахисники і батьки написали заяви в різні інстанції з вимогою порушити кримінальну справу у зв’язку з незаконними діями Департаменту.

Департамент з питань виконання покарань так і не визнав, що засуджених били і що пропали їхні речі. Секретаріат парламентського Уповноваженого з прав людини переслав скарги батьків і засуджених до органів прокуратури і до того ж Департаменту (!), хоча працівники Секретаріату особисто були у колонії № 31. Усі органи прокуратури різного рівня відмовили в порушенні кримінальної справи і стверджували, що дії працівників Департаменту були правомірними. Щодо втрати речей прокуратура Хмельницької області стверджувала, що речі перевезені разом з засудженими, кошти на їхніх особових рахунках були передані і використані на потреби Ізяславської ВК № 31 за письмовими заявами самих засуджених. Генеральна прокуратура на відміну від Департаменту визнала, що 22 січня до засуджених застосовувалися заходи фізичного впливу - внаслідок опору засуджених обшуку. А оскільки жоден із засуджених не скаржився на незаконні дії, то порушувати справу не було підстав.

Події 22 січня стали предметом уваги Комітету ООН проти катувань, який 8-9 травня на своїй 38-й сесії розглядав 5-ту періодичну доповідь уряду України. На питання експертів Комітету, що трапилось в Ізяславі, урядова делегація відповіла, що підрозділ спеціального призначення був уведений для придушення бунту. Тим не менше, в своїх «Висновках і рекомендаціях» 18 травня Комітет прямо вказав, що «держава-учасник повинна забезпечити, щоб антитерористичний підрозділ не використовувався усередині в’язниць і тим самим запобігти поганому поводженню з ув’язненими і їхньому залякуванню».

Голова Департаменту … часто повторює, що Департамент - це правоохоронний орган, який знаходиться на передньому краю боротьби із злочинністю. Але в усьому світі система виконання покарань є цивільною службою. І в Україні ця система потребує докорінного реформування. Необхідно справді створити такі умови утримання, які б забезпечили повагу до гідності засуджених, мінімізувати негативні наслідки ув’язнення та ліквідувати величезну різницю між життям в установі виконання покарань і на волі, підтримувати та посилювати ті зв’язки з рідними та зовнішнім світом, що якнайкраще слугують інтересам в’язнів та їх родин.

На нашу думку, був скоєний жахливий злочин. Але він поки що залишився непокараним, оскільки фактично відсутня система розслідування скарг на катування. Адже прокуратура, з одного боку, погоджується порушити кримінальну справу тільки за наявності заяв жертв катувань, а з другого - не докладає жодних зусиль для забезпечення їхньої безпеки. А вони знаходяться під повним контролем своїх катів, які просто не залишають можливості для скарг. Отже, необхідні інші механізми запобігання катуванням та розслідування цих злочинів.».

III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ МАТЕРІАЛИ

225. Відповідні положення Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, підписаної 10 грудня 1984 року, передбачають таке:

Стаття 1

«1. Для цілей цієї Конвенції термін «катування» означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого виду, коли такий біль або страждання заподіюються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди....

...».

Стаття 16

«1. Кожна держава-сторона зобов’язується запобігати на будь-якій території, що перебуває під її юрисдикцією, іншим актам жорстокого, нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження й покарання, що не підпадають під визначення катування, викладеного у статті 1, коли такі акти здійснюються державними чи посадовими особами або іншими особами, що виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. …

...».

226. У своїх «Висновках та рекомендаціях щодо України», оприлюднених 3 серпня 2007 року, Комітет ООН проти катувань (CAT/C/UKR/CO/5) висловив своє занепокоєння з приводу подій, що мали місце у січні 2007 року в Ізяславській колонії:

«13. ... Комітет ... стурбований відомими фактами використання антитерористичного підрозділу в масках усередині в’язниць (наприклад, в Ізяславській виправній колонії у січні 2007 року), що зводиться до залякування ув’язнених та поганого поводження з ними.».

У зв’язку з цим Комітет надав таку рекомендацію:

«Держава-учасниця повинна забезпечити, щоб антиретористичний підрозділ не використовувався усередині в’язниць і тим самим запобігти поганому поводженню з ув’язненими та їхньому залякуванню.».

227. Звіт Державного департаменту США про дотримання прав людини в Україні за 2007 рік, оприлюднений 11 березня 2008 року, також стосувався цього питання:

«Засобами масової інформації і правозахисними організаціями 14 січня повідомлялося, що більш ніж 1000 ув’язнених в Ізяславської виправної колонії № 31 в Хмельницькій області вийшли на голодування, протестуючи проти незадовільних умов, включаючи погані харчування та медичне обслуговування, а також погане поводження з боку персоналу колонії. Згідно з доповідями правозахисних груп, комісія [Державного департаменту України з питань виконання покарань] провела в установі перевірку та виявила ліки, термін придатності яких добіг кінця, та консервовані продукти з датами виробництва 1979 року. Наступного дня після відвідання комісії начальник установи … у телевізійному інтерв’ю заперечив, що протест мав місце, що спричинило ще одну хвилю протестів. 22 січня до колонії для проведення обшуків були введені бійці підрозділів з придушення заворушень та почали бити засуджених. Згідно з відомостями [ХПГ], працівники колонії змусили засуджених підписати датовані заднім числом заяви про відсутність скарг. Кілька засуджених були згодом переведені до восьми інших установ по всій країні, [Державний департамент України з питань виконання покарань] погрожував подовжити строки їхнього покарання, загрожували також членам родин лідерів протестувальників. Правозахисні організації подали до ГПУ скарги, вимагаючи розслідування, але до кінця року не надходило відомостей про вжиті заходи. 17 грудня засуджені оголосили про голодування на протест проти незадовільних умов тримання, включаючи вогкі, холодні та погано провітрювані приміщення, обмежене постачання проточної води та зараження приміщень паразитами.».

228. Звіт Державного департаменту США про дотримання прав людини в Україні за 2008 рік, оприлюднений 25 лютого 2009 року, стисло продовжував цю тему:

«Протягом року [ДДУПВП України] заперечував твердження правозахисних організацій про те, що він неправомірно етапував 40 засуджених з Ізяславської виправної колонії № 1 в Хмельницькій області після голодування та побиття засуджених у цій установі у січні 2007 року. Правозахисні організації закликали до проведення розслідування цих інцидентів.».

ПРАВО

I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

229. Суд вважає, що відповідно до пункту 1 правила 42 Регламенту Суду заяви повинні бути об’єднані з огляду на їх спільне фактичне та юридичне підґрунтя.

II. LOCUS STANDI МАТЕРІ ПЕРШОГО ЗАЯВНИКА

230. Суд зазначає, що перший заявник помер після подання своєї заяви за статтею 34 Конвенції (див. п. 5). Безсумнівно, його мати має право підтримати заяву від його імені, та Суд не вбачає підстав для іншого рішення (див. рішення у справах «Тотєва проти Болгарії» (Toteva v. Bulgaria), заява № 42027/98, п. 45, від 19 травня 2004 року, та «Яковенко проти України» (Yakovenko v. Ukraine), заява № 15825/06, п. 65, від 25 жовтня 2007 року). Тим не менш, далі у тексті посилання робитимуться на першого заявника.

III. СТАТУС ПОТЕРПІЛОГО СІМНАДЦЯТОГО ЗАЯВНИКА

231. Суд вважає за необхідне прийняти рішення щодо статусу потерпілого сімнадцятого заявника. Суд нагадує, що термін «потерпілий», що використовується у статті 34 Конвенції, визначає особу, яка безпосередньо потерпіла від дій або бездіяльності, про які йдеться (див., серед інших джерел, рішення у справі «Ватан проти Росії» (Vatan v. Russia), заява № 47978/99, п. 48, від 7 жовтня 2004 року).

232. У цій справі вбачається, що оскаржуване жорстоке поводження, а також стверджувана втрата особистих речей стосувались сорок одного засудженого Ізяславської колонії, яких було етаповано до Хмельницького та Рівненського СІЗО (див. пп. 25-112).

233. Суд зауважує, що сімнадцятий заявник не був в числі цих засуджених. Він також не надав жодних відомостей, які б проливали світло на факти, що стосувалися його особистого становища.

234. Отже, Суд вважає, що заява в частині, що стосується сімнадцятого заявника, є невідповідною ratione personae положенням Конвенції у розумінні пункту 3 статті 35 та має бути відхилена згідно пункту 4 статті 35 Конвенції.

235. Отже, Суд обмежить розгляд скарг, порушених в заяві, скаргами, що стосуються решти сімнадцяти заявників, які - для спрощення - надалі зазначатимуться як «заявники», не зазначаючи при цьому кожного разу, що сімнадцятий заявник не входить в їхнє число.

IV. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

236. Заявники скаржились за статтею 3 Конвенції на жорстоке поводження під час та після обшуку та заходів з безпеки, що проводилися в Ізяславській колонії 22 січня 2007 року. Посилаючись на статтю 13 Конвенції, вони також скаржились, що на національному рівні не було проведено ефективного розслідування з приводу цього.

237. Суд вважає за належне розглянути обидві ці скарги за статтею 3 Конвенції, яка передбачає таке:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.».

A. Прийнятність

1. Заперечення Уряду

238. Уряд стверджував, що жодного із заявників не можна вважати таким, що вичерпав доступні для нього згідно з національним законодавством засоби правового захисту, згідно з вимогами пункту 1 статті 35 Конвенції.

239. Уряд стверджував, зокрема, що шостий заявник помилково намагався оскаржити до національних судів постанову прокуратури від 7 лютого 2007 року, яка особисто його не стосувалась. Згідно з твердженнями Уряду, йому доцільніше було б оскаржити постанову прокуратури від 10 вересня 2007 року, винесену у відповідь на його особисту скаргу про жорстоке поводження.

240. Після того, як шостий заявник так вчинив (див. п. 189), Уряд вважав його скаргу до Суду передчасною з огляду на національне розслідування, яке ще тривало (див. пп. 190-195).

241. Уряд також доводив, що хоча п’ятий та сьомий заявники між іншим зазначали прокурору, що їх було побито 22 січня 2007 року (п’ятий заявник це зробив 11 та 31 липня 2007 року - див. п. 166 та 169, а сьомий заявник - 2 лютого 2007 року - див. п. 133), вони не проявили достатньої зацікавленості до перевірки цих тверджень. У зв’язку з цим Уряд посилався на неоскарження відповідно сьомим та п’ятим заявниками постанов прокуратури від 7 лютого та 10 вересня 2007 року.

242. Після того, як обидві ці постанови було скасовано, Уряд продовжував наполягати на своєму запереченні щодо невичерпання засобів правового захисту на тій підставі, що, як і у справі шостого заявника, розслідування на національному рівні ще не було завершене (див. пп. 190-195).

243. Щодо решти п’ятнадцяти заявників Уряд аналогічним чином спочатку стверджував, що вони повинні були оскаржити постанову прокуратури від 7 лютого 2007 року, а згодом посилався на те, що розслідування з цього питання на національному рівні все ще тривало.

2. Відповідь заявників

244. Заявники стверджували, що вони доклали всіх зусиль, яких розумно було від них очікувати, для того, щоб вичерпати національні засоби правового захисту.

245. Вони зазначили, що постанова прокуратури від 7 лютого 2007 року була винесена після перевірки інформації щодо стверджуваного масового побиття в Ізяславській колонії 22 січня 2007 року, що розповсюджувалась у засобах масової інформації (див. п. 146). Відповідно вона рівною мірою стосувалась усіх заявників. Подана згодом індивідуальна скарга шостого заявника була відхилена 2 серпня 2011 року, перш за все, на тій підставі, що аналогічні твердження вже були перевірені та відхилені у вищезазначеній постанові від 7 лютого 2007 року. Отже, заявники вважали незрозумілим розрізнення, яке робив Уряд, між становищем шостого заявника та становищем інших заявників.

246. Вони стверджували, що з процесуальної точки зору юридичні наслідки єдиної скарги на згадану постанову були такими самими, як і наслідки скарг кожного з вісімнадцяти заявників. У той же час, існування кількох скарг з одного і того самого питання спричинило би ускладнення та затримки.

247. Заявники також стверджували, що перевірка на національному рівні щодо сверджуваного жорстокого поводження триває вже впродовж кількох років, при цьому не робиться жодної цілеспрямованої спроби встановити істину та покарати винних осіб. Посилаючись на їхню скаргу щодо неефективності зазначеного розслідування, вони стверджували, що не зобов’язані очікувати його завершення. У будь-якому разі, заперечення Уряду щодо прийнятності їхньої скарги за матеріальним аспектом статті 3 Конвенції можуть розглядатися тільки разом з суттю їхньої скарги за її процесуальним аспектом.

3. Оцінка Суду

248. Суд зауважує про певні зміни у перебігу подій з часу, що минув після надання Урядом первинних зауважень від 20 червня 2011 року (див. пп. 190-195). Суд також зауважує, що Уряд наполягав на своєму запереченні щодо прийнятності цієї скарги на тій підставі, що перевірка на національному рівні все ще тривала, а отже, держава все ще могла реагувати на скарги заявників на національному рівні.

249. Суд вважає, що питання щодо того, чи скарга заявників про жорстоке поводження є передчасною з огляду на перевірку, що ще триває, та чи вичерпали вони у зв’язку з цією скаргою національні засоби правового захисту, тісно пов’язана з питанням про те, чи була ефективною перевірка їхніх тверджень про жорстоке поводження. Отже, це питання має бути долучене до суті скарги заявників за статтею 3 Конвенції (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Яременко проти України» (Yaremenko v. Ukraine), заява № 32092/02, від 13 листопада 2007 року, та рішення у справі «Мурадова проти Азербайджана» (Muradova v. Azerbaijan), заява № 22684/05, п. 87, від 2 квітня 2009 року).

250. Суд також зауважує, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

251. Суд з самого початку зазначає, що Уряд не надав жодних зауважень щодо суті справи. Що стосується викладу фактів подій, що розглядаються, у своєму запереченні щодо прийнятності заяв Уряд посилався на висновки перевірки на національному рівні (див. пп. 238-243). Заявники, зі свого боку, критикували перевірку на національному рівні, оспорювали її висновки та висували власну версію того, що сталося з ними 22 січня 2007 року в Ізяславській колонії, а згодом у СІЗО, до яких вони були переведені (див. більш докладний виклад їхніх аргументів у пп. 254-257, 312 та 323).

252. Суд бере до уваги те, що необхідність встановлення фактів у справі є невід’ємним елементом розгляду ним скарги заявників на жорстоке поводження за матеріальним аспектом статті 3 Конвенції. Перед тим, як взятися за цю справу, Суд вважає важливим зробити висновок про те, чи були зусилля національних органів влади щодо встановлення істини у цій справі справжніми та ретельними. Лише здійснивши оцінку перевірки на національному рівні, Суд знатиме, чи може він покладатися на її висновки.

253. Відповідно Суд спочатку розгляне скаргу заявників за процесуальним аспектом статті 3 Конвенції, а потім - їхню скаргу за її матеріальним аспектом.

1. Стверджувана неналежність перевірки

(a) Доводи сторін

254. Заявники стверджували, що перевірка на національному рівні їхніх скарг на жорстоке поводження не може вважатися незалежною, оскільки її було доручено прокурору м. Шепетівки, який мав би здійснювати нагляд за законністю обшуку та заходів з безпеки в Ізяславській колонії. У зв’язку з цим вони також зазначили, що органи прокуратури покладалися на перевірку, здійснену ДДУПВП, чиї представники були безпосередньо залучені до оскаржуваних подій. Крім того, деякі з документів, якими відхилялися скарги заявників на жорстоке поводження, були підписані особами, які брали участь у цьому жорстокому поводженні.

255. Заявники також стверджували, що перевірка не забезпечила ані їхньої безпеки, ані безпеки свідків. Побоюючись репресій з боку адміністрації колонії, засуджені Ізяславської колонії вирішили мовчати або заперечувати, що вони були свідками будь-якого жорстокого поводження. Те ж саме зробили і засуджені, включаючи заявників, яких було переведено до СИЗО, оскільки залякування та жорстоке поводження з ними продовжувались.

256. Заявники також піддали критиці перевірку на національному рівні за її поверховість. Вони посилались, зокрема, на такі недоліки: відсутність всебічного допитування як засуджених, яких було етаповано з Ізяславської колонії, так і тих засуджених, які залишилися там після згаданих подій; відсутність ретельних судово-медичних оглядів заявників, включаючи дослідження внутрішніх органів та рентгенографію; а також непроведення будь-якого огляду місця події в Ізяславській колонії.

257. Насамкінець заявники стверджували, що перевірка не була відкрита для будь-якого громадського контролю.

258. Як зазначено у пункті 251 вище, Уряд не надав жодних зауважень щодо суті цієї скарги.

(b) Оцінка Суду

(i) Загальні принципи

259. Суд нагадує, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції «гарантувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені в … Конвенції», за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Це зобов’язання «не є обов’язком досягнення результату, але обов’язком вжиття заходів»: не кожне розслідування обов’язково закінчується успішно або доходить висновку, який співпадає з викладом подій позивачем. Проте воно в принципі повинно бути здатне призвести до встановлення фактів справи та, якщо твердження виявляться правдивими, до встановлення та покарання винних осіб. Отже, розслідування серйозних тверджень про жорстоке поводження має бути ретельним. Це означає, що державні органи влади завжди повинні сумлінно намагатись з’ясувати, що трапилось, і не покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати такі висновки як підставу для своїх рішень. Вони повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події, включаючи, зокрема, покази свідків та висновки судових експертів тощо. Будь-який недолік розслідування, що стає на заваді встановленню причин тілесних ушкоджень або винних осіб, є загрозою недотримання цього стандарту (див. рішення у справах «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), п. 102 и далі, Reports of Judgments та Decisions 1998-VIII, від 28 жовтня 1998 року), «Пол та Одрі Едвардз проти Сполученого Королівства» (Paul та Audrey Edwards v. the United Kingdom), заява № 46477/99, п. 71, ECHR 2002-II, та «Міхєєв проти Росії» (Mikheyev v. Russia), заява № 77617/01, п. 107 і далі, від 26 січня 2006 року).

260. Суд також зауважує: щоб розслідування катування чи жорстокого поводження з боку уповноважених державою осіб вважалося ефективним, має бути дотриманий такий загальний принцип: особи, які проводять перевірки, і ті, хто проводить розслідування, повинні бути незалежними інституційно та ієрархічно від будь-кого, хто причетний до подій у справі; тобто слідчі мають бути незалежними на практиці (див. рішення у справі «Баті та інші проти Туреччини» (Bati and Others v. Turkey), заяви №№ 33097/96 та 57834/00, п. 135, ECHR 2004-IV (витяги)).

261. У цьому контексті швидкість та розумна оперативність є тим, що само собою зрозуміло. Негайне реагування державних органів влади при розслідуванні тверджень про жорстоке поводження є важливим для забезпечення громадської впевненості в дотриманні принципу верховенства права, а також у попередженні будь-яких ознак співучасті або толерантності до незаконних дій (див. рішення у справі «Маккер проти Сполученого Королівства» (McKerr v. the United Kingdom), заява № 28883/95, п. 114, ECHR 2001-III). Хоча можуть виникати перешкоди чи труднощі, що перешкоджатимуть проведенню розслідування конкретної ситуації, як правило, неодмінною умовою є негайний початок розслідування державними органами (див. вищезазначене рішення у справі «Баті та інші проти Туреччини» (Bati and Others v. Turkey), п. 136).

262. З тих же самих причин має забезпечуватись достатній громадський контроль за ходом розслідування та його результатами, який може відрізнятись залежно від обставин кожної окремої справи, щоб як на практиці, так і в теорії можна було забезпечити підзвітність. Однак у всіх справах позивачу повинен забезпечуватися ефективний доступ до слідчої процедури (див. рішення від 18 грудня 1996 року у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), п. 98, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI).

(ii) Застосування вищезазначених принципів до цієї справи

263. З огляду на масштаб оскаржуваних подій та на той факт, що ці події розгорталися під контролем державних органів та з їхнього цілковитого відома, на кілька визнаних епізодів застосування до засуджених фізичної сили, серйозність обвинувачень та громадський резонанс, Суд доходить висновку, що всі заявники мали небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з ними та що представники органів державної влади були зобов’язані провести ефективне розслідування цього питання.

(α) Ретельність

264. Суд наголошує на тому, що повсякчас, коли певна кількість засуджених зазнали тілесних ушкоджень внаслідок проведення у виправній колонії операції підрозділами спеціального призначення, державні органи влади згідно зі статтею 3 Конвенції мають позитивне зобов’язання провести оперативний та всебічний медичний огляд засуджених (див. рішення у справах «Міронов проти Росії» (Mironov v. Russia), заява № 22625/02, пп. 57-64, від 8 листопада 2007 року, та «Дєдовський та інші проти Росії» (Dedovskiy та Others v. Russia), заява № 7178/03, п. 90, ECHR 2008 (витяги)). Як неодноразово встановлював Суд, належний медичний огляд є найважливішою гарантією проти жорстокого поводження. Судово-медичний експерт має бути формально і фактично незалежним, повинен мати спеціалізовану освіту та широку компетенцію (див. рішення у справі «Аккоч проти Туреччини» (<...>), заяви №№ 22947/93 та 22948/93, пп. 55 та 118, ECHR 2000-X).

265. Суд зауважує, що в даному випадку було проведено судово-медичне обстеження тільки групи колишніх в’язнів Ізяславської колонії, яких було переведено до Хмельницького СІЗО (включаючи сімох заявників), у той час, коли переведені до Рівненського СІЗО (включаючи десятьох заявників) не пройшли таке обстеження (див. пп. 130 та 136-139).

266. Щодо огляду сімох заявників, його дійсно проводив судово-медичний експерт. Проте, складені ним акти щодо усіх цих заявників (за винятком четвертого та вісімнадцятого заявників) були сформульовані ідентично та обмежувались простим зазначенням, що не було виявлено «жодних тілесних ушкоджень». Очевидно, що було проведено тільки візуальний огляд та не здійснювалося жодної спроби виявити наявність усіх тілесних ушкоджень та за допомогою судово-медичних методів встановити їхню причину (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Різванов проти Азербайджана» (Rizvanov v. Azerbaijan), заява № 31805/06, п. 47, від 17 квітня 2012 року).

267. Суд також зауважує, що, коли лікар після огляду особи, яка стверджує, що зазнала жорстокого поводження, складає висновок, вкрай важливо, щоб він вказував ступінь відповідності тілесних ушкоджень твердженням про жорстоке поводження. Висновок із зазначенням ступеню відповідності твердженням про жорстоке поводження має ґрунтуватися на розгляді інших можливих діагнозів (див. рішення у справі «Барабанщіков проти Росії» (Barabanshchikov v. Russia), заява № 36220/02, п. 59, від 8 січня 2009 року).

268. У цій справі експерт, який оглядав заявників в Хмельницькому СІЗО, не був повідомлений про характер перевірки, в ході якої були призначені обстеження, та не здійснив жодної спроби встановити обставини справи (див. пп. 130 та 136). Принаймні, це вбачається з актів судово-медичного обстеження щодо п’яти заявників, у яких не було виявлено жодних тілесних ушкоджень (див. п. 136). Така необізнаність або байдужість зі сторони експерта ще більше дивує з огляду на те, що було визнане застосування фізичної сили до двох заявників (четвертого та вісімнадцятого). Відповідно навряд чи експерт був необізнаний про схожість обставин в інших заявників.

269. Що стосується судово-медичного обстеження четвертого та вісімнадцятого заявників, Суд зауважує, що в акті судово-медичного обстеження від 2 лютого 2007 року було зафіксовано меншу кількість тілесних ушкоджень, ніж за тиждень до того. А саме, у частині, що стосувалася четвертого заявника, в акті не зазначалося про крововилив розміром 3 × 7 см на правій сідничній ділянці та крововилив розміром 3 × 6 см на його лівому стегні. Не зазначався в акті й крововилив розміром 4 × 8 см в ділянці лівої лопатки вісімнадцятого заявника (див. пп. 137-138).

270. Хоча, безслідне зникнення вищезазначених синців за тиждень видається малоймовірним, Суд не може цілком виключити таку можливість.

271. Суд наголошує на тому, що заявники, будучи ув’язненими, цілком залежали від органів прокуратури у зборах доказів на підтвердження їхніх скарг. У прокурора були законні повноваження допитувати посадових осіб, що мали до цього справу, викликати свідків, оглядати місце події та вживати усіх інших заходів, необхідних для встановлення того, чи правдивими були твердження заявників.

272. Згідно з твердженнями заявників, у цій справі органи прокуратури не лише не доклали цих зусиль, але й також закривали очі на видимі у них тілесні ушкодження та їхнє безперервне залякування.

273. Хоча у Суду немає можливостей перевірити обставини допитів заявників працівниками прокуратур Хмельницької та Рівненської області 30 січня та 2 лютого 2007 року, Суд вбачає в фактах справи певні ознаки, які свідчать на користь версії заявників. А саме, того ніщо не свідчить про те, що допити відбувалися у приватній обстановці за відсутності працівників адміністрації СІЗО. Крім того, Суд вважає дивним той факт, що прокурор прийняв від деяких заявників заяву про відмову від медичного обстеження, на якому він повинен був наполягати як на необхідному елементі перевірки (див. п. 133). Суд також дуже здивований байдужістю та пасивністю прокурора щодо підтверджених тілесних ушкоджень у четвертого заявника та його заперечення будь-якого факту жорстокого поводження разом із відмовою надати будь-які пояснення (там же).

274. Суд також зауважує, що, хоча прокурором м. Шепетівки було порушено дисциплінарне провадження щодо виконувача обов’язків начальника Ізяславської колонії за незабезпечення прокурорського нагляду за обшуком та заходами безпеки 22 січня 2007 року, як це вимагалось законодавством, як вбачається ніяких подальший дій не послідувало (див. п. 145).

275. Суд також зауважує, що перевірка відновлювалась кілька разів та піддавалась критиці державних органів у зв’язку з неповнотою (див. пункти 172, 190 та 192). Суд не вбачає причин вважати інакше.

276. Загалом Суд вбачає такі серйозні недоліки, що підірвали добросовісність та ефективність перевірки на національному рівні: a) неповнота та поверховість медичного обстеження заявників; b) незабезпечення безпеки заявників та свідків у зв’язку з побоюванням репресій та залякування та c) формалістичне та пасивне відношення органів прокуратури. Отже, Суд не може вважати перевірку ретельною.

(β) Незалежність

277. Суд зауважує, що як родичі заявників, так і національні неурядові організації наполягали на незалежному розслідуванні справи (див. пп. 127 та 158).

278. Проте, перевірку було доручено прокурору м. Шепетівки з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах в Хмельницькій області (де розташована Ізяславська колонія). Хоча прокурори Хмельницької та Рівненської областей, а також прокурор Львівської області здійснювали окремі перевірки, саме прокурор м. Шепетівки виніс постанови щодо тверджень заявників (див., зокрема, пп. 129-132, 145-146, 165-166, 171-173 та 191-192).

279. Як Суд постановив у справі «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine, заява № 72286/01, п. 69, від 28 березня 2006 року), а також повторив у справі «Давидов та інші проти України» (Davydov and Others v. Ukraine, заяви №№ 17674/02 та 39081/02, п. 251, від 1 липня 2010 року), статус такого прокурора за національним законодавством, його безпосередні стосунки з посадовими особами установ виконання покарань, з якими він щоденно здійснює нагляд за відповідними установами, а також та ступінь його залучення до цієї системи установ виконання покарань не забезпечують ефективних гарантій для проведення незалежної та безстороннього перевірки за скаргами заявників на жорстоке поводження працівників колонії.

280. Той факт, що прокурор м. Шепетівки не здійснював нагляд за цією операцією в Ізяславській колонії, щодо якої надійшли скарги, незважаючи на те, що згідно законодавства адміністрація колонії повинна була заздалегідь його повідомити про неї, але не зробила цього (див. пп. 145 та 200), не змінює вищезазначених міркувань щодо відсутності в нього незалежності на практиці.

281. Суд також зауважує, що скарги заявників (або їхніх родичів) неодноразово відхилялися посадовими особами ДДУПВП, які безпосередньо приймали участь в подіях, що стали предметом скарг.

282. У підсумку, незалежного розслідування тверджень заявників про жорстоке поводження проведено не було.

(γ) Оперативність

283. Суд зауважує, що Генеральній прокуратурі України стало відомо про серйозні твердження про масове побиття засуджених Ізяславської колонії щонайпізніше 26 січня 2007 року (див. п. 127).

284. Суд зазначає, що протягом наступного тижня, 30 січня та 2 лютого 2007 року, заявники були допитані у Хмельницькому та Рівненському слідчих ізоляторах працівниками місцевих прокуратур (див. пп. 129 та 131-133). На додаток, групу заявників у Хмельницькому СІЗО було оглянуто судово-медичним експертом, який склав свій акт 2 лютого 2007 року (див. пп. 136-138). Також приблизно у той самий час слідчий допитав працівників адміністрації Ізяславської колонії, службовців підрозділів спеціального призначення та груп швидкого реагування, які брали участь в операції 22 січня 2007 року.

285. В результаті 7 лютого 2007 року - через два тижні після оскаржуваних подій - прокурор виніс постанову, якою скарги заявників відхилялися у зв’язку з необґрунтованістю.

286. Вищезазначені слідчі дії, що включали в себе проведення медичних обстежень та допити можливих потерпілих та ймовірних правопорушників, можуть виглядати як оперативна реакція на згадані скарги. Проте у випадку, коли медичні огляди є неповними та поверхневими, потерпілі залякані, а заперечення ймовірними правопорушниками будь-яких неправомірних дій беззаперечно приймаються, як це сталося у цій справі (див. пп. 266, 268 та 273-276), ці дії не можуть вважатися оперативною та серйозною спробою з’ясування того, що відбулося, а радше поспішним пошуком будь-яких підстав для відмови у порушенні справи.

287. Суд також зауважує, що після кількох повернень справи на додаткове розслідування, через чотири роки і дев’ять місяців після оскаржуваних подій, державні органи влади визнали, що проведені перевірки були неповними (див., зокрема, п. 192).

288. За таких обставин Суд змушений дійти висновку, що державні органи не дотримались вимоги щодо оперативності (див. рішення у справах «Кішмір проти Туреччини» (<...>), заява № 27306/95, п. 117, від 31 травня 2005 року, та «Ангелова і Ілієв проти Болгарії» (Angelova та Iliev v. Bulgaria), заява № 55523/00, п. 103, ECHR 2007).

(β) Громадський контроль

289. Суд зауважує, що згідно тверджень захисника заявників, він отримав копію постанови від 7 лютого 2007 року про відмову в порушенні кримінальної справи у зв’язку з твердженнями про жорстоке поводження тільки 11 липня 2008 року (див. п. 176). За відсутності доказів протилежного, Суд не має жодних підстав ставити цю інформацію під сумнів. Попередніх посилань державних органів на цю постанову в їхньому листуванні з родичами заявників (див. пп. 164 та 175) не було достатньо, щоб дати заявникам змогу ефективно оскаржити її висновки та мотивування.

290. Насправді у матеріалах справи немає жодних доказів того, що заявники були належним чином повідомлені про постанови, винесені у зв’язку зі стверджуваним жорстоким поводженням із ними. Хоча деякі судові рішення були надіслані начальнику Держівської виправної колонії, в якій у той час відбував своє покарання шостий заявник, залишається нез’ясованим, чи вони дійсно були йому передані (див. пп. 186 та 188).

291. Відповідно Суд вважає, що право заявників на ефективну участь у розслідуванні забезпечено не було.

292. Суд зауважує, що до справи вочевидь мала стосунок і омбудсмен. Однак, згідно документів, представники її Секретаріату відвідали Ізяславську колонію перед оскаржуваними подіями, а саме 17 січня 2007 року (див. п. 11). І хоча інформація про стверджуване масове побиття була доведена до уваги омбудсмена, вона, як видається, залишалася пасивною та тільки більш ніж через два роки після подій, обмежившись загальними фразами, засудила у своїй доповіді у Верховній Раді України використання підрозділів спеціального призначення в установах виконання покарань як таке, що становить катування (див. пп. 126, 150, 153 та 223).

293. Насамкінець Суд зауважує про формалістичні відповіді державних органів влади на запити неурядових організацій щодо проведення розслідування (див. пп. 123-124, 127 та 148).

294. У світлі вищезазначеного Суд доходить висновку, що громадський контроль над перевірками на національному рівні був відсутній.

(ε) Висновки

295. З огляду на вищезазначені недоліки у роботі національних органів влади Суд доходить висновку, що перевірка тверджень заявників про жорстоке поводження не була ретельною і незалежною, що не було дотримано вимоги щодо оперативності, а громадський контроль над нею був відсутній. Отже, вона була далекою від стандартів належного розслідування.

296. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів правового захисту, попередньо об’єднаних із суттю заяви (див. п. 249), та констатує, що було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.

2. Стверджуване жорстоке поводження із заявниками

(a) Сфера застосування заборони статті 3 Конвенції

297. Як неодноразово наголошував Суд, стаття 3 Конвенції є втіленням однієї з основоположних цінностей демократичного суспільства. Навіть за найважчих обставин, таких як боротьба з тероризмом та організованою злочинністю, Конвенція категорично забороняє будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження, незважаючи на обставини поведінки потерпілого (див., серед інших джерел, рішення у справах «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 119, ECHR 2000-IV, та «Сааді проти Італії» (Saadi v. Italy) [ВП], заява № 37201/06, п. 127, ECHR 2008).

298. Суд неодноразово наголошував на тому, що зазначені страждання і приниження у будь-якому випадку мають перевищити той рівень страждань і приниження, який є невід’ємним елементом певної форми законного поводження чи покарання. Заходи позбавлення особи свободи часто можуть містити такий елемент. Згідно із зазначеним положенням держава повинна забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а спосіб і метод виконання покарання не завдають їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, пп. 92-94, ECHR 2000-XI).

299. Стосовно затриманих осіб Суд наголошував, що вони перебувають у вразливому становищі та що державні органи влади зобов’язані захищати їхнє фізичне благополуччя (див. рішення від 24 липня 2008 року у справі «Владімір Романов проти Росії» (Vladimir Romanov v. Russia), заява № 41461/02, п. 57 із подальшими посиланнями). Щодо особи, позбавленої свободи, будь-яке застосування фізичної сили, необхідність якого не була викликана суворою необхідністю внаслідок її власної поведінки, принижує людську гідність та в принципі є порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції (див. рішення у справах «Рібіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria), від 4 грудня 1995, п. 38, Series A № 336, та «Шейдаєв проти Росії» (Sheydayev v. Russia), заява № 65859/01, п. 59, від 7 грудня 2006 року).

(b) Встановлення фактів

300. Заявники наполягали на своєму викладі подій, наведеному у пунктах 25-108 вище. Вони стверджували, що протягом та/або після проведення 22 січня 2007 року в Ізяславській колонії обшуку та заходів з безпеки вони зазнали тривалого та жорстокого побиття, зневаги та такого, що принижує людську гідність, поводження, яке серед іншого, включало накази роздягатися догола та приймати принизливі пози, та не обмежувалось цим; застосування спецзасобів, включаючи наручники, які застосовували без необхідності та в особливо болючий спосіб; позбавлення на тривалий час доступу до води або їжі під час їхнього етапування до слідчих ізоляторів; виведення на мороз при прибутті до слідчих ізоляторів без належного одягу; відсутність належного медичного обстеження та медичної допомоги. Вони наголошували на тому, що жорстоке поводження, на яке вони скаржилися, становило катування.

301. Уряд не надав жодних зауважень по суті справи.

(i) Загальні принципи практики Суду щодо доказів та тягаря доведення

302. Згідно практики Суду, твердження про жорстоке поводження повинні підкріплюватися відповідними доказами. При оцінці доказів Суд зазвичай керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом» (див. рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978, п. 161, Series A № 25). Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак чи схожих неспростованих презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Коли вся чи значна частина інформації про події, про які йдеться, відома виключно органам влади,- як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади,- і коли у таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини» (Salman v. Turkey) [ВП], заява № 21986/93, п. 100, ECHR 2000-VII).

303. Суд розуміє, що потерпілому дуже важко обґрунтувати твердження про жорстоке поводження, якщо він або вона були ізольовані від зовнішнього світу, не маючи при цьому доступу до лікарів, юристів, родини та друзів, які б могли надати підтримку та зібрати необхідні докази (див. вищезазначене рішення у справі «Баті та інші проти Туреччини» (Bati and Others v. Turkey), п. 134).

(ii) Факти, що не заперечуються сторонами

304. У цій справі державні органи влади та заявники погоджуються з тим, що 22 січня 2007 року в Ізяславській колонії, в якій заявники відбували покарання, було проведено операцію. Зазначена операція включала, зокрема, обшуки приміщень в колонії, особисті обшуки групи з сорока одного засудженого, невизначені «режимно-профілактичні заходи щодо укріплення правопорядку» та відпрацювання певних дій (див., зокрема, п. 15).

305. Як визнано державними органами влади, вищезазначена операція відбувалась без передбаченого законодавством нагляду обласного прокурора з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах (див. п. 145).

306. Далі Суд зазначає, що версія заявників та офіційні акти узгоджуються у даних щодо людських ресурсів, задіяних у зазначеній операції. А саме, що було залучено сто тридцять сім службовців, двадцять два з яких - з підрозділів спеціального призначення, відряджених з двох інших колоній, та дев’ятнадцять з яких належали до міжрегіонального підрозділу спеціального призначення ДДУПВП (див. п.18).

307. Крім того, як визнавалося державними органами влади України, залучення підрозділів спеціального призначення ґрунтувалося на нормативних актах, що суперечили принципам Конвенції та практики Суду (див. пп. 217-222).

308. Суд також зауважує, що хоча перед оскаржуваною операцією близько ста відсотків засуджених колонії оголосили голодування, щоб довести свої скарги до відома державних органів влади вищого рівня, протягом завершальної фази операції, яка, як заявлялося, відводилася для прийому скарг від засуджених та розв’язання порушених проблем, не було повідомлено про жодну скаргу (див. пп. 8, 10, 16 та 20).

309. Щодо застосування до засуджених фізичної сили, беззаперечним є те, що четвертому і вісімнадцятому заявникам та шістьом іншим засудженим було завдано кілька ударів гумовими кийками та до них були застосовані наручники (див. пп. 20-24 та 137-138).

310. Іншим встановленим фактом є те, що сорок одного засудженого (включаючи сімнадцятьох з вісімнадцяти заявників), яких адміністрація вважала організаторами голодування, відразу після обшуку етапували до різних установ виконання покарань, не надавши їм можливості підготуватися та зібрати свої особисті речі.

(iii) Факти, що оспорюються сторонами, та їх оцінка Судом

311. Суд зауважує, що основним предметом спору між заявниками та національними органами влади щодо застосування сили службовцями, які 22 січня 2007 року здійснювали обшук та заходи з безпеки в Ізяславській колонії, був їх характер та масштаб.

312. Заявники стверджували про тотальну та широкомасштабну жорстокість щодо них. Десятеро з них надали докладний опис подій 22 січня 2007 року, описавши ланцюг подій, зазначивши час, місце та тривалість побиття та методи, що використовувалися службовцями (див. пп. 25-108). Хоча сьомий, восьмий, дев’ятий, одинадцятий, дванадцятий, тринадцятий та чотирнадцятий заявники не надали окремих описів подій, вони посилалися на описи подій, надані вищезазначеними заявниками. З огляду на те, що всі вони перебували в одній групі ув’язнених, що були відокремлені від інших службовцями підрозділу спеціального призначення, підданій особистому обшуку та негайно етапованій до інших слідчих ізоляторів, Суд визнає, що всі сімнадцять заявників зазнали приблизно однакового поводження за однакових фактичних обставин.

313. Проте, державні органи влади визнали тільки два інциденти з четвертим та вісімнадцятим заявниками (див. пп. 20-24 та 137-138).

314. Суд зауважує, що медичні документи в матеріалах справи підтверджують деякі тілесні ушкодження у цих двох заявників, відсутність тілесних ушкоджень у п’яти інших заявників (другого, сьомого, восьмого, тринадцятого і чотирнадцятого заявників), а щодо інших десяти заявників такі документи відсутні.

315. Суд зауважує, що хоча медичні докази відіграють вирішальну роль при встановленні фактів в рамках конвенційного провадження, відсутність таких доказів не може автоматично призвести до висновку про неправдивість або бездоказовість тверджень про жорстоке поводження. Якби це було так, державні органи влади могли б уникати відповідальності за жорстоке поводження, просто не здійснюючи медичні огляди та не фіксуючи застосування фізичної сили або спецзасобів (див. рішення у справі «Артьомов проти Росії» (Artyomov v. Russia), заява № 14146/02, від 27 травня 2010 року, п. 153).

316. Суд не переконаний медичними документами, в яких зафіксована відсутність будь-яких тілесних ушкоджень у п’яти заявників з таких причин. Суд зазначає, що їхній перший огляд проходив у Хмельницькому СІЗО, працівники якого безпосередньо приймали участь в оскаржуваних обшуку та заходах з безпеки (див. пп. 18, 129 та 134). Крім того, заявники стверджували, що у цьому СІЗО вони зазнали тривалого жорстокого поводження та що їхні скарги у цьому зв’язку не перевірялися. Щодо судово-медичного обстеження 30 січня 2007 року Суд вже дійшов висновку, що воно було поверховим та що він не може повною мірою покладатися на його результати (див. пп. 266-270 та 276). Навіть якщо припустити, що ці п’ятеро заявників насправді станом на 30 січня 2007 року не мали видимих тілесних ушкоджень, як зазначається в актах судово-медичної експертизи щодо них (див. пп. 136), з часу оскаржуваної операції минуло більше тижня, що означає, що залежно від їхньої тяжкості ушкодження за цей час могли загоїтись. У будь-якому разі, Суду добре відомо про існування методів застосування фізичної сили, які не залишають будь-яких слідів на тілі потерпілого (див. рішення у справі «Бойченко проти Молдови» (Boicenco v. Moldova), заява № 41088/05, від 11 липня 2006 року, п. 109). Наприклад, удари кийками необов’язково залишають на тілі видимі сліди, навіть якщо вони спричиняють сильний біль (див. рішення у справі «Сельмуні проти Франції» (Selmouni v. France) [ВП], заява № 25803/94, п. 102, ECHR 1999-V). Та, безперечно, будь-яке залякування чи дійсно будь-який інший вплив не пов’язаний із застосуванням фізичної сили, у будь-якому разі не залишили б видимих слідів (див. рішення у справі «Хайнал проти Сербії» (Hajnal v. Serbia), заява № 36937/06, від 19 червня 2012 року, п. 80).

317. Отже, Суд доходить висновку, що в нього немає повних або переконливих медичних доказів, які б могли або підтвердити твердження заявників, або поставити їх під сумнів. Таким чином, Суд має встановити факти на основі всіх інших матеріалів справи.

318. Перш за все, Суд звертає увагу на різницю між заявленою та реальною метою оскаржуваної операції в Ізяславській колонії. Суд зауважує, що операція планувалась та відображалась в офіційних рапортах як така, що складалась із загального обшуку та певних незазначених заходів безпеки запобіжного характеру разом із відпрацюванням певних дій, без жодного будь-якого посилання на триваючий протест засуджених. Проте, як пізніше було визнано державними органами влади, саме масове голодування засуджених проти умов їхнього тримання та несправедливих дій з боку адміністрації спонукало до проведення операції (див. пп. 115, 122, 149 та 157).

319. По-друге, Суд звертає увагу на залучення до оскаржуваної операції підрозділу спеціального призначення. Суд вважає, що твердження заявників про те, що службовці цього підрозділу були в масках, заслуговує на довіру. Суд зауважує, що це було воєнізоване формування, споряджене та треноване для здійснення, зокрема, антитерористичних операцій. Суд вже встановлював, у тому числі за допомогою встановлення фактів, у згаданій справі «Давидов та інші проти України» (Davydov and Others v. Ukraine), що аналогічна операція із забезпечення безпеки була раніше проведена в Замковій виправній колонії (неподалік від Ізяславської колонії) із залученням службовців підрозділів спеціального призначення в масках. Немає жодних даних щодо будь-яких змін у вищезазначеній практиці - будь то в чинному законодавстві чи на практиці. Крім того, положення законодавства, які є основою для існування таких спеціальних підрозділів, були згодом скасовані як такі, що суперечать Конвенції та практиці Суду (див. п. 222). На додаток, Суд надає особливої ваги категоричній заяві українського омбудсмена, що «практика використання підрозділів спецпризначення є фактично системним застосуванням тортур» (див. п. 223).

320. По-третє, Суд зауважує, що хоча перед оскаржуваною операцією майже сто відсотків засуджених об’єднались у висловленні своїх достатньо конкретних скарг на адміністрацію, після проведення цієї операції не було зафіксовано жодної скарги. Слід зазначити, що в результаті обшуку не було зафіксовано будь-яких серйозних порушень засудженими правил внутрішнього розпорядку (виявлені та вилучені заборонені предмети такі як леза від одноразових станків, медикаменти, кип’ятильники тощо, не дозволяли зробити припущення про підготовку до заворушень або щось подібного у той час). На думку Суду, така різка зміна з чітко продемонстрованої одностайної незгоди до повного прийняття, що відбулась за лічені години, може бути пояснена тільки тим, що мала місце тотальна жорстокість до засуджених.

321. Насамкінець Суд не випускає з поля зору обставини, за яких заявників було етаповано до Хмельницького та Рівненського СІЗО після операції. Їм не було надано можливості підготовитися до етапування, зібрати свої особисті речі або навіть належним чином одягнутися з огляду на погодні умови (події відбувалися у січні). Такий перебіг подій є більш ймовірним на фоні насильства та залякування, аніж після належно організованого і впорядкованого обшуку та заходів з безпеки, які, як зазначалося вище, не виявили будь-яких серйозних порушень.

322. У світлі усіх вищенаведених висновків та з огляду на відсутність зауважень Уряду щодо викладу фактів заявниками, Суд визнає доведеним, згідно критерію доведеності, якого вимагає Конвенційне провадження, що заявники зазнали поводження, на яке вони скаржилися.

(c) Оцінка тяжкості жорстокого поводження

323. Заявники наполягали на тому, що вони зазнали жорстокого поводження, яке становило катування.

324. Уряд не надав зауважень.

325. Суд пам’ятає про ймовірне насильство, що існує в установах виконання покарань, та про той факт, що непокора засуджених може швидко перетворитися на бунт (див. рішення у справі «Гьомі та інші проти Туреччини» (<...>), заява № 35962/97, п. 77, від 21 грудня 2006 року). Суд попередньо погоджувався з тим, що застосування фізичної сили може бути необхідним для забезпечення безпеки в колонії, для підтримання порядку або для запобігання злочинів в установах виконання покарань. Тим не менш, як зазначалося вище, така сила може застосовуватися тільки у разі необхідності та не повинна бути надмірною (див. рішення у справі «Іван Василєв проти Болгарії» (Ivan Vasilev v. Bulgaria), заява № 48130/99, п. 63, від 12 квітня 2007 року).

326. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зауважує, що керівництво колонії вдалося до повномасштабних насильницьких дій під приводом загального обшуку та заходів з безпеки, які насправді були спрямовані проти активних організаторів масового голодування засуджених (див. пп. 115, 122, 149 та 157). Крім того, зазначена операція відбулась без передбаченого законодавством прокурорського нагляду (див. п. 145).

327. Загальновизнаним фактом було те, що згадані протести засуджених обмежувалися мирною відмовою від прийому їжі в їдальні колонії та жодного повідомлення про будь-який випадок насильства не було (див. п. 8-11). Як згодом було визнано ДДУПВП, вимоги засуджених як щодо умов їхнього тримання, так і щодо незбалансованого та свавільного застосування адміністрацією колонії різних видів покарань та стягнень були небезпідставними (див. пп. 117 та 119). Суд також зауважує, що засуджені продемонстрували довіру та готовність співпрацювати з працівниками ДДУПВП, припинивши голодування одразу після створення спеціальної комісії, чиїм завданням було розслідувати їхні скарги (див. п. 9). Також варто зазначити, що події відбулися у виправній колонії мінімального рівня безпеки, в якій усі засуджені вперше відбували покарання за злочини невеликої та середньої тяжкості (див. п. 7 та 197).

328. Суд зауважує, що згадану операцію було проведено після попередньої підготовки із залученням спеціально навченого персоналу. Кількість залучених до неї службовців перевищувала кількість засуджених більш ніж в три рази (сорок один засуджений проти майже 140 службовців). Крім того, засуджені не отримали жодного попередження про те, що станеться з ними, виконавши наказ адміністрації з’явитися до певних приміщень. З огляду на присутність представників ДДУПВП, які перед цим розпочали діалог із засудженими щодо їхніх скарг, засуджені вочевидь очікували на продовження цього діалогу (див. пп. 9, 11 та 26). Замість цього до приміщення увірвалась група бійців у масках та «переконала» засуджених відмовитися від будь-яких скарг. Що стосується способу, яким це ймовірно було досягнуто, то Суд вже констатував, що він вважає виклад подій заявниками таким, що заслуговує на довіру (див. п. 322).

329. Що стосується двох випадків застосування фізичної сили - до четвертого та вісімнадцятого заявників - визнаної національними органами влади, Суд зазначає, що відповідними посадовими особами не було докладено жодних зусиль, щоб показати, що застосування сили було необхідним за тих обставин. Отже, усі вісім актів (на додаток до двох заявників були складені акти про застосування фізичної сили до ще шести засуджених) мали ідентичне формалістичне формулювання та посилались на учинення «фізичного опору [засудженими] особовому складу чергової зміни [при проведенні обшуку]» (див. п. 21). Крім того, з актів медичного обстеження вбачається, що всіх зазначених засуджених (окрім одного) били по сідничних ділянках (див. п. 22). Суд вважає, що нанесення ударів такого роду видається принизливим та репресивним, аніж таким, що спрямоване на подолання фізичного опору.

330. Суд не має можливості встановити тяжкість тілесних ушкоджень та ступінь шоку, страждань та приниження, яких зазнав кожен із заявників. Проте у Суду немає сумніву, що ці неочікувані та брутальні дії державних органів влади були вочевидь непропорційними за відсутності будь-яких порушень з боку заявників та явно суперечили тим штучними цілям, які, як стверджувалось ними, вони прагнули досягти. Як вбачається з фактів справи, до заявників разом з кількома іншими засудженими застосовувалися насильство і залякування просто у відповідь на їхні законні та мирні скарги.

331. Тією мірою, якою це стосується тяжкості жорстокого поводження, Суд нагадує, що для того, щоб визначити, чи кваліфікувати певну форму жорстокого поводження як катування, слід враховувати закріплену в статті 3 Конвенції відмінність між цим поняттям та поняттям «нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження». Видається, що розрізнення цих понять у Конвенції свідчить про намір надати особливої ганебності умисному нелюдському поводженню, яке спричиняє дуже тяжкі й жорстокі страждання. Суд попередньо вже розглядав справи, в яких він констатував, що поводження, про яке йшлося, може бути кваліфіковане лише як катування (див. рішення у справі «Шишкін проти Росії» (Shishkin v. Russia), заява № 18280/04, від 7 липня 2011 року, п. 87 з подальшими посиланнями).

332. Як зазначено вище, безпідставне насильство, до якого вдалися державні органи влади, мало на меті придушити рух протесту, покарати засуджених за їхнє мирне голодування та присікти будь-які наміри подати скарги. На думку Суду, поводження, якому були піддані заявники, вочевидь завдало їм сильного болю та страждання у розумінні пункту 1 статті 1 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (див. п. 225), навіть якщо наслідком його вочевидь не була тривала шкода їхньому здоров’ю. За цих обставин Суд доходить висновку, що заявники були піддані поводженню, яке можна кваліфікувати лише як катування (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Сельмуні проти Франції» (Selmouni v. France), пп. 100-105).

333. Отже, було порушення статті 3 Конвенції, оскільки державні органи влади України піддали заявників катуванню.

V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

334. Заявники скаржилися, що розслідування їхніх тверджень про жорстоке поводження було неефективним, а отже, суперечило статті 13 Конвенції, яка передбачає таке:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.».

335. Суд зауважує, що ця скарга стосується тих самих питань, що розглядалися у пунктах з 254 по 296 вище за процесуальним аспектом статті 3 Конвенції. Отже, ця скарга має бути визнана прийнятною. Проте з огляду на вищезазначений висновок за статтею 3 Конвенції, Суд вважає, що немає потреби окремо розглядати ці питання за статтею 13 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах «Полонський проти Росії» (Polonskiy v. Russia), заява № 30033/05, пп. 126-127, від 19 березня 2009 року, та «Тесленко проти України» (Teslenko v. Ukraine), заява № 55528/08, пп. 120-121, від 20 грудня 2011 року).

VI. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ

336. Заявники скаржилися на те, що адміністрація Ізяславської колонії не повернула їм усі їхні особисті речі після їхнього поспішного етапування 22 січня 2007 року до різних вартою установ виконання покарань. Вони посилалися на статтю 1 Першого Протоколу до Конвенції, відповідна частина якого передбачає таке:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. …».

A. Прийнятність

337. Уряд стверджував, що сімнадцятого заявника не було етаповано з Ізяславської колонії. Отже, він не може стверджувати, що він є потерпілим від стверджуваної втрати особистих речей, пов’язаної з таким етапуванням.

338. Захисник заявників не надав зауважень щодо цього.

339. Суд зауважує, що він вже визнав неприйнятною всю заяву в її частині, що стосується сімнадцятого заявника, як таку, що є несумісною ratione personae з положеннями Конвенції (див. п. 234).

340. Отже, заперечення Уряду з цього приводу вже були надані.

341. Суд також зауважує, що решта скарги заявників за статтею 1 Першого протоколу не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною

B. Суть

342. Заявники стверджували, що вони не отримали з Ізяславської колонії всіх своїх особистих речей.

343. Уряд не надав зауважень щодо цього.

344. Суд погоджується з тим, що право засуджених на користування їхнім майном підлягає певним обмеженням.

345. Проте у цій справі Суд вважає, що право власності заявників було порушено навіть в рамках цих обмежень. Адже їх хаотичне та поспішне етапування з Ізяславської колонії до Хмельницького та Рівненського СІЗО підтверджується достатніми доказами. Заявники були позбавлені будь-якої можливості зібрати свої особисті речі та підготуватись до етапування.

346. Тому саме Уряд мав довести, що вони зрештою отримали свої особисті речі, якими вони на законних підставах володіли в Ізяславській колонії. За відсутності будь-яких переконливих доказів з цього приводу Суд доходить висновку, що принаймні якась частина майна заявників вочевидь була загублена або надіслана не за призначенням.

347. Суд зауважує, що втручання у права заявників не було законним та не переслідувало жодної законної мети.

348. Отже, Суд вважає, що було порушення статті 1 Першого протоколу.

VII. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

349. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

A. Шкода

350. Заявники вимагали кожному по 50000 євро відшкодування моральної шкоди.

351. Уряд заперечив цю вимогу як необґрунтовану та надмірну.

352. Суд зауважує, що у цій справі він констатував особливо тяжкі порушення. Суд визнає, що заявники зазнали болю та страждання, що не можуть бути компенсовані самою лише констатацією порушення. Тим не менш, конкретні суми, що вимагаються, видаються надмірними. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує кожному із заявників (за винятком сімнадцятого заявника) 25000 євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись.

B. Судові та інші витрати

353. Від імені своїх клієнтів захисник заявників вимагав 15390 євро судових та інших витрат, що були понесені під час проваджень в національних судах та у Суді. На обґрунтування вимог він надав два договори про надання юридичних послуг, підписаних ним та шостим заявником 18 червня 2009 року та 29 березня 2011 року. Перший договір надавав п. Бущенку повноваження представляти інтереси шостого заявника в національних судах при оскарженні постанови прокуратури від 7 лютого 2007 року щодо подій в Ізяславській колонії наприкінці січня 2007 року. Погодинна оплата, що передбачалась договором, становила 100 євро. Згідно другого договору п. Бущенко мав представляти інтереси шостого заявника у провадженні у Суді за ставкою 130 євро в годину. В обох договорах обумовлювалось, що сплата буде здійснена після завершення провадження у Страсбурзі і в межах суми, присудженої Судом у якості судових та інших витрат.

354. Пан Бущенко також надав чотири табелі обліку робочого часу та звіти про витрати, складені ним щодо роботи, зробленої за вищезазначеними договорами у період з червня 2009 року по серпень 2011 року. Згідно його тверджень, він витратив 69,5 годин, захищаючи права заявників в національних судах, та 68 годин на провадження в Суді.

355. Уряд заперечив цю вимогу як необґрунтовану та надмірну.

356. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Суд зауважує, що тільки шостий заявник зобов’язаний за договором сплатити гонорар п. Бущенку. З огляду на надані документи, Суд вважає, що ці витрати «були фактичними» (див. рішення у справі «Тібієті Міхафізе Джемійєті та Ісрафілов проти Азербайджану» (<...>), заява № 37083/03, п. 106, ECHR 2009). Проте Суд вважає, що ця вимога є надмірною та задовольняє її, щодо шостого заявника, частково у розмірі 10000 євро, плюс суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись.

C. Пеня

357. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву в частині, що стосується сімнадцятого заявника, неприйнятною, як несумісну ratione personae.

2. Вирішує приєднати до суті заяви заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів правового захисту стосовно скарг заявників за статтею 3 Конвенції про стверджувані ними катування, та відхиляє їх після розгляду по суті цієї скарги.

3. Оголошує решту скарг у заяві прийнятними.

4. Постановляє, що заявники (за винятком сімнадцятого заявника) були піддані катуванню у порушення статті 3 Конвенції.

5. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективного розслідування тверджень заявників про катування (за винятком сімнадцятого заявника).

6. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції у зв’язку з цим.

7. Постановляє, що було порушення статті 1 Першого протоколу у зв’язку з неповерненням адміністрацією Ізяславської виправної колонії заявникам, за винятком сімнадцятого заявника, всіх їхніх особистих речей.

8. Постановляє, що:

(а) протягом трьох місяців від дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) кожному заявнику, за винятком сімнадцятого заявника, по 25000 (двадцять п’ять тисяч) євро відшкодування матеріальної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;

(іі) шостому заявнику - 10000 (десять тисяч) євро компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

9. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 17 січня 2013 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Секретар

Клаудія ВЕСТЕРДІК

Голова

Марк ВІЛЛІГЕР



вверх