Друкувати   Шрифт: або Ctrl + mouse wheel

            ВІЙСЬКОВА КОЛЕГІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ 
У Х В А Л А
17.04.2001

(Витяг)
У січні 2001 р. Д. звернувся до суду з позовом, в якому
просив визнати неправомірними дії Головного управління військових
прокуратур Генеральної прокуратури України (далі - Головне
управління) та відшкодувати заподіяну йому моральну шкоду. На
обгрунтування своїх вимог позивач зазначав, що він двічі - 8
жовтня і 8 листопада 2000 р. - звертався до Головного управління
із заявами про порушення кримінальної справи щодо колишнього
військового прокурора Західного регіону. Проте всупереч вимогам
ст. 97 КПК ( 1002-05 ) посадові особи Головного управління
відповідали йому листами, а не шляхом винесення постанови, як
передбачено законодавством. Вважаючи, що цим були порушені його
права, Д. звернувся до суду.
Крім того, у лютому 2001 р. Д. подав у суд позов про визнання
неправомірними дій начальника відділу Головного управління і
відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що на порушення
вимог ст. 97 КПК ( 1002-05 ) відповідач відмовив йому в розгляді
заяви про порушення кримінальної справи щодо військового прокурора
Івано-Франківського гарнізону за ознаками злочину, передбаченого
ст. 254 КК ( 2002-05 ).
Суддя військового суду Центрального регіону ухвалою від 12
лютого 2001 р. відмовив Д. у прийнятті його позовних заяв,
мотивуючи своє рішення тим, що згідно зі ст. 248-3 ЦПК ( 1502-06 )
такі справи судам не підвідомчі, оскільки в даному випадку
законодавством встановлено інший порядок оскарження дій посадових
осіб органів прокуратури, тобто через вищестоящого прокурора.
У касаційній скарзі Д., вважаючи дану ухвалу судді
незаконною, зазначив, що у своїх заявах він оскаржував дії
відповідачів не в порядку, передбаченому гл. 31-А ЦПК
( 1502-06 ), як помилково, на його думку, визнав суддя, а в
порядку, встановленому статтями 40, 55, 56 Конституції
( 254к/96-ВР ).
Військова колегія Верховного Суду України касаційну скаргу
задовольнила з таких підстав.
Д. звертався до суду з позовами, оскаржуючи дії посадових
осіб органів прокуратури, які приймали рішення за його заявами про
порушення кримінальних справ у спосіб, як він вважає, не
передбачений законодавством.
Висновок судді про те, що зазначені спори не підвідомчі суду,
є помилковим. Згідно зі ст. 55 Конституції ( 254к/96-ВР ) кожному
гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи
бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб.
На підставі ст. 124 Конституції юрисдикцію судів поширено на всі
правовідносини, що виникають у державі. Як роз'яснив Пленум
Верховного Суду України в п. 8 постанови від 1 листопада 1996 р.
N 9 ( v0009700-96 ) "Про застосування Конституції України при
здійсненні правосуддя", судам підвідомчі всі спори про захист прав
і свобод громадян.
Посилання судді на ст. 248-3 ЦПК ( 1502-06 ) як на підставу
для відмови у прийнятті позовів Д. є необгрунтованим. За змістом
цієї статті існуючий порядок оскарження дій посадових осіб
прокуратури через вищестоящого прокурора, як передбачено ст. 12
Закону від 5 листопада 1991 р. "Про прокуратуру" ( 1789-12 ), не
може бути перешкодою у здійсненні судами правосуддя щодо таких
правовідносин у порядку цивільного судочинства, якщо
законодавством не встановлено іншого порядку для оскарження
зазначених дій у суді.
Чинним законодавством передбачено спеціальний порядок
оскарження до суду рішень про відмову в порушенні кримінальної
справи лише у випадках, коли таке рішення приймається у вигляді
постанови. Невинесення такої постанови і стало підставою для
звернення Д. до суду.
Крім того, Рішенням Конституційного Суду України від 30
жовтня 1997 р. ( v005p710-97 ) у справі щодо офіційного тлумачення
статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону від 2 жовтня 1992 р. "Про
інформацію" ( 2657-12 ) та ст. 12 Закону "Про прокуратуру"
( 1789-12 ) (справа К.Г.Устименка) визнано неконституційним
положення ч. 4 ст. 12 Закону "Про прокуратуру" щодо можливості
оскарження прийнятого прокурором рішення до суду лише в
передбачених законодавством випадках, оскільки винятки з
конституційних норм встановлюються саме положеннями Конституції
( 254к/96-ВР ), а не іншими нормативними актами.
Таким чином, суддя військового суду Центрального регіону,
помилково сприйнявши зміст ст. 248-3 ЦПК ( 1502-06 ), неправильно
застосував норму процесуального права, що призвело до
неправильного вирішення справи.
Виходячи з наведеного військова колегія Верховного Суду
України ухвалу судді військового суду Центрального регіону від 12
лютого 2001 р. скасувала, а матеріали за позовами Д. направила в
той же суд для вирішення питання про їх прийняття та розгляд
відповідно до чинного законодавства.
"Вісник Верховного Суду України",
N 5, вересень - жовтень, 2002 р.


Публікації документа