Документ n0054700-01, поточна редакція — Прийняття від 17.04.2001

ВІЙСЬКОВА КОЛЕГІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
 
У Х В А Л А
 
17.04.2001

 
(Витяг)
 
     У січні 2001 р. Д. звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати неправомірними дії Головного управління військових прокуратур Генеральної прокуратури України (далі - Головне управління) та відшкодувати заподіяну йому моральну шкоду. На обгрунтування своїх вимог позивач зазначав, що він двічі - 8 жовтня і 8 листопада 2000 р. - звертався до Головного управління із заявами про порушення кримінальної справи щодо колишнього військового прокурора Західного регіону. Проте всупереч вимогам ст. 97 КПК ( 1002-05 ) посадові особи Головного управління відповідали йому листами, а не шляхом винесення постанови, як передбачено законодавством. Вважаючи, що цим були порушені його права, Д. звернувся до суду.
 
     Крім того, у лютому 2001 р. Д. подав у суд позов про визнання неправомірними дій начальника відділу Головного управління і відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що на порушення вимог ст. 97 КПК ( 1002-05 ) відповідач відмовив йому в розгляді заяви про порушення кримінальної справи щодо військового прокурора Івано-Франківського гарнізону за ознаками злочину, передбаченого ст. 254 КК ( 2002-05 ).
 
     Суддя військового суду Центрального регіону ухвалою від 12 лютого 2001 р. відмовив Д. у прийнятті його позовних заяв, мотивуючи своє рішення тим, що згідно зі ст. 248-3 ЦПК ( 1502-06 ) такі справи судам не підвідомчі, оскільки в даному випадку законодавством встановлено інший порядок оскарження дій посадових осіб органів прокуратури, тобто через вищестоящого прокурора.
 
     У касаційній скарзі Д., вважаючи дану ухвалу судді незаконною, зазначив, що у своїх заявах він оскаржував дії відповідачів не в порядку, передбаченому гл. 31-А ЦПК ( 1502-06 ), як помилково, на його думку, визнав суддя, а в порядку, встановленому статтями 40, 55, 56 Конституції ( 254к/96-ВР ).
 
     Військова колегія Верховного Суду України касаційну скаргу задовольнила з таких підстав.
 
     Д. звертався до суду з позовами, оскаржуючи дії посадових осіб органів прокуратури, які приймали рішення за його заявами про порушення кримінальних справ у спосіб, як він вважає, не передбачений законодавством.
 
     Висновок судді про те, що зазначені спори не підвідомчі суду, є помилковим. Згідно зі ст. 55 Конституції ( 254к/96-ВР ) кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб. На підставі ст. 124 Конституції юрисдикцію судів поширено на всі правовідносини, що виникають у державі. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 8 постанови від 1 листопада 1996 р. N 9 ( v0009700-96 ) "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.
 
     Посилання судді на ст. 248-3 ЦПК ( 1502-06 ) як на підставу для відмови у прийнятті позовів Д. є необгрунтованим. За змістом цієї статті існуючий порядок оскарження дій посадових осіб прокуратури через вищестоящого прокурора, як передбачено ст. 12 Закону від 5 листопада 1991 р. "Про прокуратуру" ( 1789-12 ), не може бути перешкодою у здійсненні судами правосуддя щодо таких правовідносин у порядку цивільного судочинства, якщо законодавством не встановлено іншого порядку для оскарження зазначених дій у суді.
 
     Чинним законодавством передбачено спеціальний порядок оскарження до суду рішень про відмову в порушенні кримінальної справи лише у випадках, коли таке рішення приймається у вигляді постанови. Невинесення такої постанови і стало підставою для звернення Д. до суду.
 
     Крім того, Рішенням Конституційного Суду України від 30 жовтня 1997 р. ( v005p710-97 ) у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону від 2 жовтня 1992 р. "Про інформацію" ( 2657-12 ) та ст. 12 Закону "Про прокуратуру" ( 1789-12 ) (справа К.Г.Устименка) визнано неконституційним положення ч. 4 ст. 12 Закону "Про прокуратуру" щодо можливості оскарження прийнятого прокурором рішення до суду лише в передбачених законодавством випадках, оскільки винятки з конституційних норм встановлюються саме положеннями Конституції ( 254к/96-ВР ), а не іншими нормативними актами.
 
     Таким чином, суддя військового суду Центрального регіону, помилково сприйнявши зміст ст. 248-3 ЦПК ( 1502-06 ), неправильно застосував норму процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
 
     Виходячи з наведеного військова колегія Верховного Суду України ухвалу судді військового суду Центрального регіону від 12 лютого 2001 р. скасувала, а матеріали за позовами Д. направила в той же суд для вирішення питання про їх прийняття та розгляд відповідно до чинного законодавства.
 
 "Вісник Верховного Суду України", 
N 5, вересень - жовтень, 2002 р.



вгору