Документ n0001700-13, поточна редакція — Прийняття від 01.02.2013


Висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 237 КАС України, за I півріччя 2012 р.

Справи зі спорів з приводу реалізації державної політики у сфері економіки


Справи щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності Державної митної служби та її органів, а також за їх зверненнями

1. Аналіз положень МК (чинного на час виникнення спірних правовідносин) та постанов Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) від 9 квітня 2008 р. № 339 "Про затвердження Порядку здійснення контролю за правильністю визначення митної вартості товарів" та від 20 грудня 2006 р. № 1766 "Про затвердження Порядку декларування митної вартості товарів, які переміщуються через митний кордон України, та подання відомостей для її підтвердження" дає підстави вважати, що митні органи мають виключну компетенцію в питаннях перевірки та контролю правильності обчислення декларантом митної вартості. З цією метою вони мають повноваження витребовувати додаткові документи для перевірки правильності зазначеної митної вартості товару в разі наявності підстав для сумніву в правильності митної оцінки товару, що переміщується через митний кордон України.

Митниця може вимагати, а суб'єкт господарювання має надати лише належні документи для перевірки та підтвердження правильності зазначеної митної вартості товару.

Надання неналежних документів не може вважатися виконанням вимог митниці щодо підтвердження митної вартості товарів (постанова Верховного Суду України від 10 квітня 2012 р. у справі № 21-52а12).

2. У разі якщо митний орган, приймаючи вантажну митну декларацію, самостійно визначає митну вартість товару та пропускає товар на митну територію України (після сплати імпортером передбачених законом податків і зборів), то в подальшому він не має правових підстав для прийняття податкових повідомлень про донарахування податкових зобов'язань, за винятком випадку, коли за наслідками службової перевірки або розгляду кримінальної справи встановлено змову між декларантом і митним органом, спрямовану на заниження обов'язкових платежів.

В інших випадках за умови наявності обґрунтованої підозри, що під час пропуску товарів і транспортних засобів через митний кордон України було допущено порушення законодавства України, митний орган має право продовжити здійснення митного контролю, за наслідками якого донарахувати обов'язкові платежі, якщо протиправні дії декларанта спричинили їх недобір (постанови Верховного Суду України від 20 лютого 2012 р. у справі № 21-390а11, від 26 червня 2012 р. у справі № 21-130а12).

3. Факт перебування громадянина на консульському обліку в країні, яка є суб'єктом міжнародних відносин, зумовлює необхідність для мети, передбаченої ч. 2 ст. 8 Закону України від 13 вересня 2001 р. № 2681-III "Про порядок ввезення (пересилання) в Україну, митного оформлення й оподаткування особистих речей, товарів та транспортних засобів, що ввозяться (пересилаються) громадянами на митну територію України" (чинного на час виникнення спірних правовідносин), вимагати на підтвердження факту перебування транспортного засобу на обліку в цій же країні документи, видані саме її повноважними органами.

Оскільки автомобіль позивача не був зареєстрований у цій країні, відповідні документи митниці не надані, то вона правомірно відмовила позивачу у здійсненні пільгового митного оформлення автомобіля (постанови Верховного Суду України від 5 березня 2012 р. у справі № 21-405а11, від 5 березня 2012 р. у справі № 21-416а11, від 5 березня 2012 р. у справі № 21-444а11, від 5 березня 2012 р. у справі № 21-454а11, від 8 травня 2012 р. у справі № 21-90а12, від 19 червня 2012 р. у справі № 21-80а12).

4. Передбачене ст. 355 МК порушення митних правил, яке полягає в заявленні у вантажній митній декларації неправдивих відомостей як підстави для звільнення від сплати податків і зборів, що спричинило їх недобори до бюджету, не можна вважати триваючим, а тому за правилами ч. 1 ст. 328 МК адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через два місяці з дня його вчинення (постанова Верховного Суду України від 9 квітня 2012 р. у справі № 21-260а11).




вгору