Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі: головуючого: Панченка О.Н., суддів: Весельської Т.Ф., Костенка М.І., Лиски Т.О., Пилипчук Н.Г., при секретарі судового засідання: Марушевському А.А. за участю: представника Національної акціонерної страхової компанії "Оранта" гр. Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за касаційною скаргою гр. Д. на рішення апеляційного суду Житомирської області від 10 грудня 2003 року у справі за позовом гр. Д. до Національної акціонерної страхової компанії "Оранта", третя особа - УМВС України в Житомирській області, про стягнення страхової суми, ВСТАНОВИЛА :
В серпні 2003 року гр. Д. звернувся з позовом до НАСК "Оранта" про стягнення страхової суми. Зазначав, що проходив службу в органах МВС та 31 жовтня 2002 року був звільнений зі служби у відставку за п. "а" ст. 65 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України 114-91-п . Рішенням Житомирської МСЕК від 8 листопада 2002 року йому встановлено ступінь втрати працездатності в період проходження служби в розмірі 25 %. В зв'язку з цим йому виплачено страхове відшкодування в розмірі 2000 грн. Посилаючись на те, що відповідно до вимог чинного законодавства він має право на виплату страхової суми в розмірі, що визначається у процентному відношенні до загальної суми страхування на випадок загибелі, а саме 10-річного грошового утримання за останньою посадою, просив стягнути з відповідача невиплачену суму в розмірі 29954 грн.
Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 3 жовтня 2003 року позов задоволено. Стягнуто з НАСК "Оранта" на користь гр. Д. 29954 грн. невиплаченої страхової суми, а в прибуток держави - 299,54 грн. державного мита.
Рішенням апеляційного суду Житомирської області від 10 грудня 2003 року апеляційну скаргу НАСК "Оранта" задоволено. Рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 3 жовтня 2003 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову гр. Д. відмовлено.
У касаційній скарзі гр. Д., посилаючись на порушення норм матеріального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишивши без змін рішення суду першої інстанції.
При розгляді справи судами встановлено, що гр. Д. проходив службу в органах внутрішніх справ, і в період походження служби втратив професійну працездатність на 25 %. Позивач підлягає обов'язковому державному особистому страхуванню згідно ст. 23 Закону України "Про міліцію" 565-12 .
Частиною 2 зазначеної норми Закону встановлено, що порядок і умови страхування працівників міліції встановлюються Кабінетом Міністрів України. Спірні правовідносини регулюються постановами Кабінету Міністрів України N 627 627-92-п від 19.11.92 та N 488 488-92-п від 19.08.92.
Відповідно до п. 2-а Положення про порядок і умови державного обов'язкового особистого страхування осіб рядового, начальницького та вільнонайманого складу органів і підрозділів внутрішніх справ України, затвердженого постановою КМУ від 19.11.92 N 627 627-92-п особам рядового, начальницького та вільнонайманого складу органів і підрозділів внутрішніх справ у разі захворювання, одержаного у період проходження служби, виплачується страхова сума у розмірах, передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 19.08.92 N 488 488-92-п .
З врахуванням вищезазначеного суд апеляційної інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про те, що відповідачем вірно нараховано страхову суму відповідно до вимог п. 6-б Постанови Кабінету Міністрів України від 19.08.92 N 488 488-92-п в розмірі від ступеня втрати працездатності, що визначена у процентному відношенні, до загальної страхової суми на випадок загибелі або смерті, а саме - суми 100-кратного мінімального прожиткового рівня на час загибелі.
За таких обставин, за відсутністю встановлення факту порушення прав і законних інтересів заявника, висновок суду апеляційної інстанції відповідає обставинам справи, наданим доказам та нормам матеріального і процесуального закону.
Встановлено, і це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення постановлене з додержанням норм матеріального і процесуального права, і відсутні передбачені статтею 227 КАС України 2747-15 підстави для його обов'язкового скасування.