Document n0017700-94, current version — Adoption on November 23, 1994

    СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ 
У Х В А Л А
23.11.94

(Витяг)
П. пред'явив позов до П. Л. про вселення, вказуючи, що
відповідачка перешкоджає йому користуватися квартирою.
Відповідачка пред'явила до П. зустрічний позов про визнання його
таким, що втратив право на жилу площу, зазначаючи, що він у серпні
1993 р. залишив квартиру і вибув на проживання в інше місце.
Справа розглядалася судами неодноразово.
Рішенням Ворошиловського районного суду м. Донецька від 2
червня 1994 р. у позові П. про вселення відмовлено, а зустрічний
позов П. Л. задоволено. П. визнаний таким, що втратив право
користуватися спірною квартирою.
Ухвалою судової колегії Донецького обласного суду від 23
червня 1994 р. рішення залишено без змін.
Ці судові рішення заступник прокурора Донецької області
опротестував у президію Донецького обласного суду, яка постановою
від 7 вересня 1994 р. залишила їх без змін.
У протесті заступника Генерального прокурора України
ставиться питання про скасування зазначених судових рішень і
направлення справи на новий розгляд.
Судова колегія Верховного Суду України знайшла, що протест
підлягає задоволенню з таких підстав.
Задовольняючи зустрічний позов, суд виходив з того, що П. у
серпні 1993 р., забравши частину майна, залишив квартиру і вибув
на інше постійне місце проживання.
Згідно з ст. 107 ЖК ( 5464-10 ) наймач або член його сім'ї,
який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право
користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від
пред'явлення позову про це.
При цьому належить врахувати, що відповідно до п. 11
постанови N 2 ( v0002700-85 ) Пленуму Верховного Суду України від
12 квітня 1985 р. із змінами, внесеними постановами N 2 Пленуму
від 10 березня 1989 р. та N 13 ( v0013700-92 ) від 25 грудня 1992
р., "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами
Житлового кодексу України", на ствердження такого вибуття суд бере
до уваги фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого
постійного місця проживання (повідомлення про це в листах,
розписках, переадресовування кореспонденції, утворення сім'ї в
іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в
інший населений пункт і постійна там прописка, укладення трудового
договору на невизначений строк тощо).
Однак в справі немає даних, які свідчили б про те, що П.
обрав інше постійне місце проживання, оскільки із спірної квартири
він не виписувався, вживав заходів до проведення обміну жилої
площі.
Коли під час відпустки в серпні 1993 р. П. вивіз із спірної
квартири частину спільного майна, П. Л. поміняла замки на вхідних
дверях і стала перешкоджати йому користуватися квартирою. Ці
обставини підтверджуються її письмовою запискою.
З матеріалів справи вбачається, що в зв'язку з перешкодами у
користуванні квартирою, яка була надана у 1990 р. на сім'ю із
трьох осіб (дружина, чоловік, син), П. звертався до
Ворошиловського відділу внутрішніх справ і зразу ж після
повернення П. Л. з відпустки 30 серпня 1993 р. пред'явив в суді до
неї позов про вселення в спірну квартиру.
Зазначені обставини, на які П. посилався у ході розгляду,
судом не перевірені і всупереч вимогам ст. 203 ЦПК ( 1502-06 ) не
одержали оцінки в рішенні, хоч і мають істотне значення для
вирішення спору.
Судова колегія обласного суду не звернула на це уваги і не
врахувала також ту обставину, що судом першої інстанції взагалі не
було досліджено і не дано оцінку довідці начальника паспортного
відділення Калинівського райвідділу внутрішніх справ м. Донецька
про те, що у паспортному відділенні є заперечення проти прописки
П. у буд. N 70 по вул. Гомельській у м. Донецьку, а саме цю адресу
вказувала П. Л. як місце проживання її колишнього чоловіка.
Керуючись статтями 336 і 337 ЦПК ( 1503-06 ), судова колегія
скасувала судові рішення, а справу направила на новий розгляд.
"Бюлетень законодавства і юридичної практики України",
N 2, 1995 р.



on top