Document n0003600-09, current version — Adoption on January 1, 2009

                 ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ 

Про результати вивчення та узагальнення
судової практики вирішення господарськими
судами спорів, пов'язаних з охороною
навколишнього природного середовища

I. Загальна характеристика спорів
Відносини у галузі навколишнього природного середовища в
Україні регулюються Конституцією України ( 254к/96-ВР ),
міжнародними угодами України, Цивільним кодексом України
( 435-15 ), Законом України "Про охорону навколишнього природного
середовища" ( 1264-12 ), а також земельним, водним, лісовим
законодавством, законодавством про надра, про охорону атмосферного
повітря, про охорону і використання рослинного і тваринного світу
та іншим спеціальним законодавством.
Основною причиною виникнення спорів у цій категорії
правовідносин стало заподіяння шкоди державі внаслідок
недотримання підприємствами, установами й організаціями вимог
екологічного законодавства при здійсненні господарської
діяльності.
Так, відповідно до частини 4 статті 68 Закону України "Про
охорону навколишнього природного середовища" ( 1264-12 )
підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані
відшкодовувати шкоду, заподіяну ними внаслідок порушення
законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в
порядку та розмірах, встановлених законодавством України.
Шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про
охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації,
як правило, в повному обсязі без застосування норм зниження
розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення
навколишнього природного середовища та погіршення якості природних
ресурсів.
Аналіз статистичних показників, які характеризують зазначену
категорію спорів, свідчить про те, що господарськими судами, в
основному, вірно застосовуються норми законодавства, що регулюють
вказані правовідносини.
Позивачами у спорах даної категорії в переважній більшості
випадків є органи, що забезпечують реалізацію державної політики в
галузі охорони навколишнього природного середовища: Державна
екологічна інспекція, Державне управління охорони навколишнього
природного середовища, інші контролюючі державні органи, а також
прокурор в інтересах держави в особі цих органів.
Відповідачами у зазначених спорах були, відповідно,
господарюючі суб'єкти, якими допущено правопорушення у сфері
охорони навколишнього природного середовища.
Предметом спору в переважній більшості випадків є стягнення
шкоди, заподіяної державі внаслідок порушення законодавства у
сфері охорони навколишнього природного середовища.
Розмір заподіяної шкоди визначався залежно від виду
заподіяння шкоди відповідно до встановлених методик і такс: - Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків,
заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону
та раціональне використання водних ресурсів, затвердженої наказом
Міністерства охорони навколишнього природного середовища та
ядерної безпеки України від 18.05.95 N 37 ( z0162-95 ); - Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, які
заподіяні державі в результаті наднормативних викидів забруднюючих
речовин в атмосферне повітря, затвердженої наказом Міністерства
охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки
України від 18.05.95 N 38 ( z0157-95 ); - Методики визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням
і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного
законодавства, затвердженої наказом Міністерства охорони
навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від
27.10.97 N 171 ( z0285-98 ); - Такс для обчислення розміру шкоди, заподіяної
підприємствами, установами, організаціями та громадянами зеленим
насадженням у межах міст та інших населених пунктів..,
затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 08.04.99
N 559 ( 559-99-п ); - Такс для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної
природним комплексам територій та об'єктів природно-заповідного
фонду юридичними і фізичними особами..., затверджених постановою
Кабінету Міністрів України від 21.04.98 N 521 ( 521-98-п ), тощо.
1.1. Право на звернення до суду з позовами
про стягнення шкоди, заподіяної порушенням
законодавства про охорону
навколишнього природного середовища
Як свідчить проведений аналіз судової практики, при розгляді
справ категорії спорів, що узагальнюється, господарські суди
по-різному підходять до вирішення питання щодо права державних
органів на звернення до суду з позовами про стягнення шкоди,
заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього
природного середовища, з огляду на приписи статті 20 Закону
України "Про охорону навколишнього природного середовища"
( 1264-12 ), згідно з якою право звертатися до господарського суду
з позовами про відшкодування збитків і втрат, заподіяних у
результаті порушення законодавства про охорону навколишнього
природного середовища, надано спеціально уповноваженим органам
державного управління в галузі охорони навколишнього природного
середовища та використання природних ресурсів.
Одні судові рішення базуються на тому, що органом, який має
право на звернення з позовами про відшкодування втрат і збитків,
заподіяних внаслідок порушення вимог законодавства про охорону
навколишнього природного середовища, є виключно Державна
екологічна інспекція, органи ж місцевого самоврядування не можуть
виступати позивачами у таких спорах, інші - на тому, що органи
місцевого самоврядування також можуть заявляти позови про
стягнення шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону
навколишнього природного середовища.
Так, у справі за позовом Вінницького міжрайонного
природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі
Степашської сільської ради до ВАТ "АК Вінницяобленерго" про
відшкодування збитків, заподіяних самовільним використанням
земельної ділянки, господарським судом Вінницької області залишено
позов без розгляду виходячи, зокрема, з такого.
Відповідно до частини 3 статті 2 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) прокурор, який
звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній
заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів
держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує
орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у
спірних відносинах.
Згідно з пунктом 2 резолютивної частини Рішення
Конституційного Суду України від 08.04.99 N 3-рп/99
( v003p710-99 ) під поняттям "орган, уповноважений державою
здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" треба
розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування,
якому законом надано повноваження органу виконавчої влади і який
фактично є позивачем у справі та стороною в процесі.
Прокурором в якості позивача зазначено Степашську сільську
раду, яка не є органом державної виконавчої влади у спірних
правовідносинах.
Крім того, відповідно до пункту 1 резолютивної частини
Рішення Конституційного Суду України від 08.04.99 N 3-рп/99
( v003p710-99 ) прокурори та їх заступники подають до
господарського суду позови саме в інтересах держави, а не в
інтересах підприємств, установ і організацій незалежно від їх
підпорядкування і форми власності.
Керуючись статтею 140 Конституції України ( 254к/96-ВР ),
згідно з якою місцеве самоврядування є правом територіальної
громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську
громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно
вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і
законів України, місцеве самоврядування здійснюється
територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як
безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування:
сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи; статтею 143
Конституції України ( 254к/96-ВР ); статтями 5, 11, 29 Закону
України "Про місцеве самоврядування" ( 280/97-ВР ), суд зазначив,
що управління комунальною власністю відноситься до компетенції
місцевого самоврядування. Степашська сільська рада у спірних
правовідносинах не здійснює повноваження органу державної
виконавчої влади, у зв'язку з чим прокурором невірно визначено
орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у
спірних відносинах.
Зазначене судове рішення в касаційному порядку не
оскаржувалось.
Така правова позиція не підтримана Вищим господарським судом
України при вирішенні спору за позовом заступника прокурора
Донецької області в інтересах держави в особі Костянтинівської
міської ради до Державного обласного комунального підприємства
"Донецькоблводоканал" про стягнення на користь місцевого бюджету
Костянтинівської міської ради шкоди, заподіяної порушенням
природоохоронного законодавства.
Так, господарським судом Донецької області задоволено позовні
вимоги заступника прокурора Донецької області з огляду на те, що
відповідачем здійснено спеціальне водокористування без наявності
відповідного дозволу, чим порушені вимоги статей 44, 49 Водного
кодексу України ( 213/95-ВР ), а також статті 40 Закону України
"Про охорону навколишнього природного середовища" ( 1264-12 ), що
підтверджувалось актом перевірки виконання водоохоронного
законодавства.
Постановою Донецького апеляційного господарського суду
рішення господарського суду скасовано, в позові заступнику
прокурора Донецької області відмовлено.
Вищий господарський суд України, скасовуючи постанову
Донецького апеляційного господарського суду та залишаючи в силі
рішення місцевого господарського суду, зокрема, зазначив, що
апеляційний господарський суд дійшов помилкового висновку, що
органом, який має право на звернення з позовами про відшкодування
втрат і збитків, заподіяних внаслідок порушення вимог
законодавства про охорону навколишнього природного середовища, є
тільки Державна екологічна інспекція. Висновок апеляційного
господарського суду грунтується на пункті "з" частини 1 статті 20
Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища"
( 1264-12 ) та підпункті 9 пункту 5 Положення про Державну
екологічну інспекцію в областях, містах Києві та Севастополі
( z0120-07 ), затвердженого наказом Мінприроди України від
19.12.2006 N 548 ( z0119-07 ), якими передбачено право Інспекції
подавати позови про відшкодування втрат і збитків, завданих
внаслідок порушення вимог законодавства про охорону навколишнього
природного середовища.
Вищий господарський суд України зазначив, що така позиція не
відповідає положенням чинного законодавства, та звернув увагу
апеляційного господарського суду, зокрема, на таке.
Згідно із статтею 13 Конституції України ( 254к/96-ВР )
земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні
ресурси, які знаходяться в межах території України, природні
ресурси її континентального шельфу, виключної (морської)
економічної зони є об'єктами права власності українського народу.
Від імені українського народу права власника здійснюють органи
державної влади та органи місцевого самоврядування. Статтею 142
Конституції України ( 254к/96-ВР ) встановлено, що природні
ресурси, які перебувають у власності територіальних громад, є
складовою частиною матеріальної і фінансової основи місцевого
самоврядування. Статтею 145 Конституції України ( 254к/96-ВР )
передбачений судовий захист прав місцевого самоврядування.
Наявність права на звернення до суду з позовами про стягнення
шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону довкілля, у
органів місцевого самоврядування встановлена пунктом "б" статті 47
Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища"
( 1264-12 ). Згідно з цією нормою фонди охорони навколишнього
природного середовища у складі місцевого бюджету за місцем
заподіяння екологічної шкоди утворюються за рахунок частини таких
грошових стягнень.
Повноваження виконавчих органів місцевих рад встановлені
статтею 33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"
( 280/97-ВР ). Частиною першою цієї статті визначено, що до
відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад
належать власні (самоврядні) повноваження та делеговані
повноваження, серед яких, зокрема, здійснення контролю за
додержанням земельного та природоохоронного законодавства,
використанням і охороною земель, природних ресурсів
загальнодержавного та місцевого значення, відтворенням лісів тощо.
Так, згідно з підпунктом 1 пункту "а" частини першої статті 33
Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"
( 280/97-ВР ) до відання виконавчих органів сільських, селищних,
міських рад віднесено визначення в установленому порядку розмірів
відшкодувань за забруднення довкілля та інші екологічні збитки, а
підпунктом 1 пункту "б" частини першої цієї статті передбачено, що
вони здійснюють контроль за додержанням земельного та
природоохоронного законодавства, використанням і охороною
природних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення.
Окрім цього, повноваження місцевих рад у галузі охорони
навколишнього природного середовища також встановлені в статтях
15, 19 Закону України "Про охорону навколишнього природного
середовища" ( 1264-12 ), до компетенції яких, поряд з іншими
функціями, віднесено здійснення контролю за додержанням вимог
природоохоронного законодавства, координацію діяльності
відповідних, спеціально уповноважених, державних органів
управління в галузі охорони навколишнього природного середовища на
їх території. Місцеві ради можуть здійснювати й інші повноваження
відповідно до законодавства України.
Таким чином, зазначає Вищий господарський суд України,
звернення місцевих рад до суду з позовами про відшкодування шкоди,
заподіяної довкіллю, не суперечить положенням Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) та інших чинних
нормативних актів.
У той же час, передбачене статтею 20 Закону України "Про
охорону навколишнього природного середовища" ( 1264-12 ) право
контролюючих природоохоронних органів подавати позови про
відшкодування збитків, завданих у результаті порушення
законодавства про охорону довкілля, не є виключним правом лише цих
органів. Так, стаття 21 цього ж Закону передбачає право
громадських об'єднань подавати до суду позови про відшкодування
шкоди, заподіяної порушеннями законодавства про охорону
навколишнього природного середовища. Право цих суб'єктів на
звернення до суду передбачене в Законі України "Про охорону
навколишнього природного середовища" ( 1264-12 ), оскільки іншими
законодавчими актами ці питання не врегульовані.
Таким чином, право звернення до суду спеціально уповноважених
органів державного управління в галузі охорони навколишнього
природного середовища, які здійснюють делеговані повноваження, та
громадських об'єднань, передбачене Законом України "Про охорону
навколишнього природного середовища" ( 1264-12 ), не виключає
можливості заяви позовів про стягнення шкоди, завданої довкіллю,
органами місцевого самоврядування, які мають власні самоврядні
повноваження.
Така сама точка зору має місце і у справі за позовом
прокурора Біловодського району в інтересах держави в особі
Біловодської селищної ради до ЗАТ "Сільськогосподарська виробнича
фірма "Агрофон" про стягнення шкоди, заподіяної внаслідок
порушення законодавства про охорону і раціональне використання
вод.
Вищий господарський суд України, залишаючи без змін постанову
Луганського апеляційного господарського суду, зокрема, зазначив
таке.
Відповідно до положень статті 6 Водного кодексу України
( 213/95-ВР ) води (водні об'єкти) є виключно власністю народу
України і надаються тільки у користування. Народ України здійснює
право власності на води (водні об'єкти) через Верховну Раду
України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради.
Місцеві ради як представницький орган територіальної громади
вправі виступати в інтересах територіальної громади, у тому числі
щодо відшкодування шкоди, заподіяної екологічному середовищу.
Разом з цим, при вирішенні спору у справі N 35/158-06 за
позовом Харківського міжрайонного природоохоронного прокурора в
інтересах держави в особі Богуславської сільської ради Борівського
району Харківської області (третя особа - Державне управління
екології та природних ресурсів Харківської області) до приватної
агрофірми "Степ" про стягнення шкоди Вищий господарський суд
України у постанові від 18.01.2007 зазначив, зокрема, таке.
Заявляючи позов в інтересах Богуславської сільської ради
Борівського району Харківської області, Харківський міжрайонний
природоохоронний прокурор не звернув уваги на те, що згідно із
статтею 15 Закону України "Про охорону навколишнього природного
середовища" ( 1264-12 ) місцеві ради несуть відповідальність за
стан навколишнього природного середовища на своїй території і в
межах своєї компетенції, і не врахував, що відповідно до підпункту
"з" статті 20 цього Закону подання позовів про відшкодування
збитків і втрат, заподіяних у результаті порушення законодавства
про охорону навколишнього природного середовища, віднесено до
компетенції спеціально уповноваженого центрального органу
виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів і його
органів на місцях.
Отже, за приписами зазначених норм, Богуславська сільська
рада не уповноважена на подання таких позовів, оскільки такою
компетенцією держава наділила спеціально створений орган, зокрема
Державне управління екології та природних ресурсів у Харківській
області.
У справі за позовом Маріупольського міжрайонного
природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі
Маріупольської міської ради до Відкритого акціонерного товариства
"Металургійний комбінат "Азовсталь" про стягнення шкоди Вищий
господарський суд України, скасовуючи рішення господарського суду
Донецької області від 05.04.2006 та постанову Донецького
апеляційного господарського суду від 05.06.2006 та направляючи
справу на новий розгляд до господарського суду Донецької області,
зокрема, зазначив таке.
Суди попередніх інстанцій не звернули уваги на ту обставину,
що в даному випадку шкідливі викиди підприємства-відповідача
забруднювали Азовське море, яке є природним об'єктом, охороні
якого держава приділяє особливу увагу, що вбачається з прийнятої
Кабінетом Міністрів постанови від 10.07.98 N 1057 ( 1057-98-п )
"Про затвердження Концепції охорони та відтворення природного
середовища Азовського та Чорного морів" та прийнятого Верховною
Радою України Закону України "Про затвердження Загальнодержавної
програми охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного
морів" ( 2333-14 ).
Відповідно до пункту "б" зазначеної Концепції ( 1057-98-п )
її реалізація повинна проводитися за рахунок коштів підприємств,
установ та організацій, що забруднюють Азовське і Чорне моря,
Державного бюджету України (з урахуванням реальних можливостей
держави), республіканського бюджету Автономної Республіки Крим,
відповідних місцевих бюджетів, фондів та інших джерел.
Разом з тим, відповідно до пункту 6 розділу VI згаданого
Закону ( 2333-14 ) контроль за реалізацією Програми здійснюватиме
спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з
питань екології та природних ресурсів за участю інших центральних
і місцевих органів державного управління за напрямами і видами
робіт.
Вищий господарський суд України не виключає, що місцева рада,
враховуючи приписи статті 33 Закону України "Про місцеве
самоврядування в Україні" ( 280/97-ВР ), якими до відання
виконавчих органів сільських, селищних, міських рад віднесено
здійснення контролю за дотриманням земельного та природоохоронного
законодавства, може мати статус позивача у позові, поданому
прокурором в інтересах держави, але суду належало з'ясувати
наявність у неї відповідних повноважень.
З'ясовуючи наявність повноважень вказаного органу місцевого
самоврядування, необхідно враховувати норми статті 39 Закону
України "Про охорону навколишнього природного середовища"
( 1264-12 ), якими розмежовані поняття охоронюваних природних
об'єктів місцевого значення та загальнодержавного значення.
Поряд з цим, також необхідно враховувати, що відповідно до
статті 20 Закону України "Про охорону навколишнього природного
середовища" ( 1264-12 ) пред'явлення позовів за збитки, спричинені
порушенням природоохоронного законодавства, покладено на
спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з
питань екології та природних ресурсів.
Нез'ясування питання щодо наявності у органу місцевого
самоврядування повноважень мати статус позивача у спорі призвело
до скасування рішення господарського суду Луганської області у
справі за позовом Стаханово-Алчевського міжрайонного
природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі
Стаханівської міської ради до ДП "Луганська обласна дирекція з
ліквідації збиткових вугледобувних та вуглепереробних підприємств"
про стягнення шкоди, заподіяної державі внаслідок забруднення
атмосферного повітря.
Так, рішенням господарського суду Луганської області від
17.01.2006, залишеним без змін постановою Луганського апеляційного
господарського суду від 28.02.2006, у задоволенні позову було
відмовлено на підставі статті 33 Закону України "Про місцеве
самоврядування в Україні" ( 280/97-ВР ) та статті 20 Закону
України "Про охорону навколишнього природного середовища"
( 1264-12 ), оскільки прокурором неправильно визначено позивача,
тобто орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції
у спірних правовідносинах.
Скасовуючи судові рішення у цій справі та направляючи справу
на новий розгляд до суду першої інстанції, суд касаційної
інстанції виходив з такого.
При вирішенні спорів, пов'язаних із застосуванням
законодавства про охорону навколишнього природного середовища,
слід керуватися нормами природоресурсового, природоохоронного
законодавства про забезпечення екологічної безпеки, а з питань, не
врегульованих цим законодавством, - відповідними правилами
цивільного законодавства.
Відповідно до статті 16 Закону України "Про охорону
навколишнього природного середовища" ( 1264-12 ) державне
управління в галузі охорони навколишнього природного середовища
здійснюють Кабінет Міністрів України, ради та їх виконавчі і
розпорядчі органи, а також спеціально уповноважені на те державні
органи по охороні навколишнього природного середовища і
використанню природних ресурсів та інші державні органи відповідно
до законодавства України.
Спеціально уповноваженими державними органами управління в
галузі охорони навколишнього природного середовища і використання
природних ресурсів у республіці є спеціально уповноважений
центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних
ресурсів, його органи на місцях та інші державні органи, до
компетенції яких законодавством України та Автономної Республіки
Крим віднесено здійснення зазначених функцій.
Відповідно до статті 20 цього Закону ( 1264-12 ) спеціально
уповноваженим органам державного управління у галузі охорони
навколишнього природного середовища та використання природних
ресурсів надано право звертатися до господарського суду з позовами
про відшкодування збитків і втрат, заподіяних у результаті
порушення законодавства про охорону навколишнього природного
середовища.
Відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України
( 254к/96-ВР ) на прокуратуру України покладається представництво
інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених
законом.
Такі випадки визначені, зокрема, статтею 2 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ), яка передбачає
обов'язок господарського суду порушувати справи за позовними
заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до
господарського суду в інтересах держави.
При цьому частина 2 статті 2 зазначеного Кодексу ( 1798-12 )
зобов'язує прокурора самостійно визначати, в чому полягає
порушення інтересів держави та обґрунтовувати необхідність їх
захисту, а також визначати орган, уповноважений державою
здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Конституційний Суд України у Рішенні від 08.04.99 у справі
N 1-1/99 ( v003p710-99 ) зазначив, що підставою для порушення
справи у суді є заява, в якій прокурор обґрунтовує наявність
порушення чи загрози порушення інтересів держави, зазначає орган,
уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних
відносинах, під яким відповідно до статей 6, 7, 143 Конституції
України ( 254к/96-ВР ) треба розуміти орган державної влади чи
орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження
органу виконавчої влади.
Отже, прокурор може бути представником сторони у справі
тільки у випадку, коли цією стороною у справі є орган державної
влади або орган місцевого самоврядування, наділені повноваженнями
виконавчої влади.
Статтями 113-120 Конституції України ( 254к/96-ВР ) визначені
виконавчі органи та їх функції, а статтями 140-146 - органи
місцевого самоврядування.
У статті 143 Конституції України ( 254к/96-ВР ) зазначено, що
органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі
повноваження органів виконавчої влади.
Законом України "Про охорону атмосферного повітря"
( 2707-12 ) (стаття 3) визначено, що державне управління в галузі
охорони атмосферного повітря відповідно до цього Закону
здійснюють: Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважений
центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних
ресурсів; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої
влади з питань охорони здоров'я; Рада міністрів АР Крим, місцеві
державні адміністрації, інші центральні та місцеві органи
виконавчої влади; органи місцевого самоврядування.
У постанові Вищого господарського суду України зазначалось,
що Вищий господарський суд України не виключає, що міська рада у
даному випадку може мати статус позивача і суду належало з'ясувати
наявність у неї відповідних повноважень. Але суди попередніх
інстанцій не з'ясовували повноваження місцевої ради, а лише
зазначили, що позивачем повинен бути центральний орган виконавчої
влади з питань екології та природних ресурсів, його органи на
місцях та інші державні органи, до компетенції яких законодавством
України віднесено здійснення зазначених функцій.
1.2. Підвідомчість справ у спорах про відшкодування
шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства
про охорону навколишнього природного середовища
За інформацією господарських судів, з набранням чинності
Кодексом адміністративного судочинства України ( 2747-15 )
проблемним стало визначення підвідомчості справ у спорах щодо
відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства
про охорону навколишнього природного середовища: справи
розглядаються у порядку як господарського так і адміністративного
судочинства.
Згідно з рекомендаціями президії Вищого господарського суду
України N 04-5/120 ( va120600-07 ) від 27.06.2007 "Про деякі
питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам"
(пункт 19) справи зі спорів про відшкодування шкоди, заподіяної
навколишньому природному середовищу, в тому числі за позовами
спеціально уповноважених державних органів управління в галузі
охорони навколишнього природного середовища, мають розглядатися за
правилами господарського судочинства.
Разом з тим, практика Вищого господарського суду України щодо
підвідомчості справ у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної
внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього
природного середовища, різниться.
Так, у справі за позовом прокурора Ленінського району міста
Запоріжжя в інтересах держави в особі Державного управління
екології та природних ресурсів в Запорізькій області до
ПП "Сигнал" про стягнення шкоди, заподіяної внаслідок порушення
природоохоронного законодавства, Вищий господарський суд України
зазначив таке.
Позов заявлений про стягнення шкоди, заподіяної навколишньому
природному середовищу, що виключає його розгляд у порядку
адміністративного судочинства. У даному спорі орган місцевого
самоврядування - міська рада не здійснює владних управлінських
функцій щодо відповідача, тобто спір не має встановлених нормами
КАС України ( 2747-15 ) ознак справи адміністративної юрисдикції.
Справу розглянуто в порядку господарського судочинства,
касаційну скаргу ПП "Сигнал" залишено без задоволення, судові
рішення - без змін.
У справі ж за позовом Вінницького міжрайонного
природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі Державного
управління екології та природних ресурсів у Вінницькій області до
ТОВ "Будівельна компанія "Будкомплекс" про стягнення шкоди Вищий
господарський суд України відмовив у прийнятті касаційної скарги
ТОВ "Будкомплекс", зазначивши, що даний спір є публічно-правовим і
касаційний перегляд рішень за такими справами здійснює Вищий
адміністративний суд України за правилами Кодексу
адміністративного судочинства України ( 2747-15 ).
Ухвалою Верховного Суду України ТОВ "Будівельна компанія
"Будкомплекс" відмовлено у порушенні касаційного провадження з
перегляду ухвали Вищого господарського суду України у цій справі.
У справі за позовом Чернігівського міжрайонного
природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі Державного
управління екології та природних ресурсів у Чернігівській області
до ТОВ "Праця Стольне" про стягнення суми Вищий господарський суд
України також відмовив ТОВ "Праця Стольне" у прийнятті касаційної
скарги на постанову Київського апеляційного господарського суду
виходячи з того, що дана справа є справою адміністративної
юрисдикції (адміністративною справою), розгляд якої належить до
компетенції адміністративних судів, оскільки однією із сторін у
ній є орган виконавчої влади, а саме - територіальний орган
Міністерства охорони навколишнього природного середовища України -
Державне управління екології та природних ресурсів по
Чернігівській області, який у даному випадку здійснював владні
управлінські функції відповідно до Закону України "Про охорону
навколишнього природного середовища" ( 1264-12 ).
Верховний Суд України ухвалу Вищого господарського суду
України скасував, касаційну скаргу відповідача передав до Вищого
господарського суду України для розгляду по суті, зазначивши таке.
Підсудність справ адміністративним судам визначена статтею 17
Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ).
Прокурор у даному випадку пред'явив позов про відшкодування шкоди,
яка заподіяна незаконною порубкою лісу. Порядок відшкодування
такої шкоди передбачається нормами Цивільного кодексу України
( 435-15 ), зокрема статтею 1166.
Таким чином, правовідносини між сторонами виникли не з
владних повноважень, а з приводу заподіяння шкоди, тобто з
делікту. Оскільки такі правовідносини регулюються нормами
Цивільного кодексу України ( 435-15 ), то висновок Вищого
господарського суду України про те, що справи даної категорії
відносяться до адміністративної юрисдикції, є неправомірним.
Верховний Суд України в інформаційному листі від 26.12.2005
N 3.2.-2005 ( v3-2-700-05 ) зазначив, що пріоритет визначення
підвідомчості справ адміністративної юрисдикції належить Вищому
адміністративному суду України, який відповідно до положень
частини 3 статті 125 Конституції України ( 254к/96-ВР ) є вищим
судовим органом для спеціалізованих адміністративних судів.
Разом з тим, господарським судам у визначенні критеріїв
поділу спорів на адміністративні та господарські слід враховувати
таке.
Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення
адміністративного суду публічно-правовий спір, який виник між
двома (кількома) конкретними суб'єктами стосовно їхніх прав та
обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один
суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою
іншого (інших) суб'єктів, а ці суб'єкти, відповідно, зобов'язані
виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта.
У випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади,
орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у
спірних правовідносинах не здійснює вказані владні управлінські
функції щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір
не має встановлених нормами КАС України ( 2747-15 ) ознак справи
адміністративної юрисдикції, і, відповідно, не повинен
вирішуватись адміністративним судом.
За інформацією, наданою господарськими судами, Вищий
адміністративний суд України також неоднозначно підходить до
вирішення питання щодо підвідомчості справ категорії спорів, що
узагальнюється.
Так, у справі за позовом прокурора м. Запоріжжя в інтересах
держави в особі Державного управління екології та природних
ресурсів у Запорізькій області до ВАТ "Електрометалургійний завод
Дніпроспецсталь ім. А.М.Кузьміна" про відшкодування шкоди,
заподіяної державі внаслідок порушення Закону України "Про
атмосферне повітря" ( 2707-12 ), господарським судом Запорізької
області позовні вимоги задоволено в повному обсязі.
Ухвалою Запорізького апеляційного господарського суду
зазначена постанова залишена в силі.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України судові рішення
у справі скасовано, справу направлено на новий розгляд.
Серед підстав скасування судових рішень Вищий
адміністративний суд України, зокрема, зазначив недостатнє
спростування посилання відповідача на те, що даний спір повинен
вирішуватися в порядку господарського судочинства, оскільки він не
є адміністративним спором.
У той же час, інша справа, за позовом Державного управління
екології та природних ресурсів в Луганській області до
ДП "Луганська обласна дирекція з ліквідації збиткових
вугледобувних та вуглепереробних підприємств", про стягнення
шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, розглянута
Вищим адміністративним судом України в порядку адміністративного
судочинства.
1.3. Підстави цивільно-правової відповідальності
за заподіяння шкоди при вирішенні спорів, пов'язаних
з охороною навколишнього природного середовища
Загальні підстави цивільно-правової відповідальності за
заподіяння шкоди передбачені статтями 1166 та 1187 Цивільного
кодексу України ( 435-15 ). При цьому статтею 1187 цього Кодексу
врегульовані правовідносини, що виникають із спричинення шкоди,
заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, яким є діяльність,
пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних
засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням
хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших
речовин, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю
діяльність здійснює, та інших осіб.
Зазначені підстави застосовуються і при вирішенні спорів,
пов'язаних з відшкодуванням шкоди, заподіяної порушенням
законодавства про охорону навколишнього природного середовища.
Проведений аналіз судової практики засвідчив, що не в усіх
випадках господарськими судами вірно встановлюється наявність
таких елементів складу цивільного правопорушення як протиправність
дій (бездіяльності) заподіювана шкоди, причинний зв'язок між
протиправною поведінкою та заподіяною шкодою, вина особи, яка
заподіяла шкоду, та розмір заподіяної шкоди; не враховуються також
особливості правового регулювання настання цивільно-правової
відповідальності за заподіяння шкоди залежно від способу її
завдання.
Характерним прикладом є справа за позовом прокурора
Черняхівського району Житомирської області в інтересах держави в
особі Черняхівської районної державної адміністрації до суб'єкта
підприємницької діяльності Ю.А.Денисевича (третя особа, яка не
заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Державне управління
охорони навколишнього природного середовища в Житомирській
області).
Рішенням господарського суду Житомирської області, яке
залишено без змін постановою апеляційного господарського суду,
позов задоволено.
Суди дійшли висновку, що відповідачем здійснено самовільний
спуск води на водному об'єкті, чим заподіяно шкоду державі.
Скасовуючи судові рішення по справі та направляючи справу на
новий розгляд до суду першої інстанції, Вищий господарський суд
України звернув увагу судів, зокрема, на таке.
Вирішуючи спір та задовольняючи позов щодо покладення на
відповідача відповідальності за збитки, судові інстанції не
врахували повною мірою положення законодавства, на підставі
сукупної оцінки наявних у справі доказів не встановили обставини,
з яким закон пов'язує відшкодування шкоди, а саме - наявність
повного складу правопорушення як-то: протиправна поведінка, дія чи
бездіяльність особи; шкідливий результат такої поведінки (збитки);
причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками; вина
правопорушника.
Колегія погоджується з судами в тому, що при вирішенні спору
про відшкодування шкоди, заподіяної навколишньому природному
середовищу, слід виходити з презумпції вини правопорушника.
Відповідач повинен довести, що в його діях (діях його працівників)
відсутня вина у заподіянні шкоди. Однак суди, вирішуючи спір, не
перевіряли заперечення відповідача щодо відсутності його вини в
заподіянні шкоди.
У справі за позовом Полтавського природоохоронного прокурора
в інтересах держави в особі Соколовобалківської сільської ради до
ВАТ "Укртранснафта" в особі структурного підрозділу Кременчуцького
районного нафтопровідного управління "Придніпровські магістральні
нафтопроводи" про стягнення збитків, завданих внаслідок
забруднення земель, місцевий господарський суд, відмовляючи у
задоволенні позовних вимог, не врахував того факту, що шкоду
нанесено особою, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної
небезпеки.
Місцевий господарський суд виходив з того, що причиною
заподіяння шкоди (на належному відповідачу нафтопроводі
"Лисичанськ-Кременчук", на землях сільськогосподарського
призначення позивача, стався аварійний вилив нафти у зв'язку з
пошкодженням нафтопроводу невідомими особами) стали протиправні
дії третіх осіб, пов'язані з незаконним використанням джерела
підвищеної небезпеки, а не відповідача (відповідальність за таку
шкоду повинна покладатися на особу, яка вчинила такі протиправні
дії, на загальних підставах) та із того, що відповідачем у
добровільному порядку були проведені роботи з ліквідації шкідливих
наслідків виливу нафти, відшкодовані збитки на загальну суму
25 519,96 грн.
Колегія суддів Вищого господарського суду України не
погодилася з такими висновками суду першої інстанції, оскільки
пунктом 5 статті 1187 Цивільного кодексу України ( 435-15 )
передбачено, що особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом
підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не
доведе, що шкоду було завдано внаслідок непереборної сили або
умислу потерпілого. Отже, для вирішення питання по суті
господарському суду слід було встановити наявність умислу
потерпілого або непереборної сили.
Надаючи оцінку діяльності відповідача з транспортування нафти
магістральними нафтопроводами, місцевий господарський суд виходив
із приписів постанови Кабінету Міністрів України від 27.07.95 р.
N 554 ( 554-95-п ) "Про перелік видів діяльності та об'єктів, що
становлять підвищену екологічну небезпеку" та зазначив, що
відповідач не здійснює діяльності з видобування нафти, нафтохімію
і нафтопереробку, а отже, не є об'єктом підвищеної екологічної
небезпеки, але при цьому не звернув уваги на пункт 1 статті 1187
Цивільного кодексу України ( 435-15 ), якою передбачено
відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, а
саме джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з
використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів,
механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних,
радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин,
утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських
порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю
діяльність здійснює, та інших осіб.
Також статтею 1 Закону України "Про об'єкти підвищеної
небезпеки" ( 2245-14 ) встановлено, що об'єкт підвищеної небезпеки
це - об'єкт, на якому використовуються, виготовляються,
переробляються, зберігаються або транспортуються одна або кілька
небезпечних речовин чи категорій речовин у кількості, що дорівнює
або перевищує нормативно встановлені порогові маси, а також інші
об'єкти як такі, що відповідно до закону є реальною загрозою
виникнення надзвичайної ситуації техногенного та природного
характеру; небезпечна речовина - хімічна, токсична, вибухова,
окислювальна, горюча речовина, біологічні агенти та речовини
біологічного походження (біохімічні, мікробіологічні,
біотехнологічні препарати, патогенні для людей і тварин
мікроорганізми тощо), які становлять небезпеку для життя і
здоров'я людей та довкілля, сукупність властивостей речовин і/або
особливостей їх стану, внаслідок яких за певних обставин може
створитися загроза життю і здоров'ю людей, довкіллю, матеріальним
та культурним цінностям.
Рішення господарського суду скасовано, справу направлено на
новий розгляд до господарського суду Полтавської області.
Харківський апеляційний господарський суд скасував рішення
місцевого господарського суду у справі за позовом прокурора
Сумської області в інтересах держави в особі Державного управління
екології та природних ресурсів у Сумській області до
ВАТ "Укрнафта" в особі Качанівського газопереробного заводу про
стягнення шкоди, заподіяної незаконним забрудненням підземних вод
нафтопродуктами.
Апеляційний господарський суд виходив з того, що позивачем не
надано доказів того, що шкоду нанесено в результаті господарської
діяльності відповідача; порушення відповідачем умов
водокористування, які передбачені Методикою ( z0162-95 ), не
зафіксовані; вина Товариства у забрудненні навколишнього
природного середовища не доведена.
Вищий господарський суд України, скасовуючи рішення
апеляційного господарського суду та залишаючи в силі рішення
місцевого господарського суду, зазначив таке.
Задовольняючи позовні вимоги, господарський суд Сумської
області керувався приписами статей 68, 69 Закону України "Про
охорону навколишнього природного середовища" ( 1264-12 ) та
Цивільним кодексом України ( 435-15 ), з посиланням на те, що
особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної
небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що
шкоду було завдано внаслідок непереборної сили або умислу
потерпілого.
Відповідно до статті 105 Водного кодексу України
( 213/95-ВР ) підприємства, установи і організації, діяльність
яких може негативно впливати на стан підземних вод, особливо ті,
які експлуатують накопичувачі промислових, побутових і
сільськогосподарських стоків чи відходів, повинні вживати заходів
до попередження забруднення підземних вод, а також обладнувати
локальні мережі спостереджувальних свердловин для контролю за
якісним станом цих вод.
Відповідальність за порушення водного законодавства несуть
особи, винні, зокрема, у забрудненні та засміченні вод, порушенні
режиму господарської діяльності у водоохоронних зонах та на землях
водного фонду.
Судом взято до уваги розрахунок збитків, зроблений Державною
інспекцією з охорони навколишнього природного середовища на
підставі Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків,
заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону
та раціональне використання водних ресурсів, затвердженої наказом
Міністерства охорони навколишнього природного середовища та
ядерної безпеки України від 18.05.95 N 37 ( z0162-95 ), наявність
актів перевірки дотримання вимог природоохоронного законодавства
та висновку Технічного звіту Українського державного головного
науково-дослідного та виробничого інституту інженерно-технічних та
екологічних вишукувань, виконаного на замовлення Малопавлівської
сільської ради.
Ухвалою Верховного Суду України відмовлено в порушенні
касаційного провадження з перегляду зазначеної постанови Вищого
господарського суду України.
Встановлення вини відповідача в забрудненні повітря стало
предметом розгляду.
Господарський суд Луганської області відмовив у задоволенні
позовних вимог Стаханово-Алчевського міжрайонного
природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі
Теплогорської міської ради до ДП "Луганська обласна дирекція з
ліквідації збиткових вугледобувних та вуглепереробних підприємств"
про стягнення шкоди, заподіяної державі внаслідок забруднення
атмосферного повітря виходячи з того, що вина відповідача в
забрудненні повітря відсутня, оскільки природоохоронних заходів
щодо гасіння та рекультивації породних відвалів вжити було
неможливо через відсутність фінансування цих заходів з боку
держави.
Постановою Луганського апеляційного господарського суду від
03.05.2006 зазначене рішення залишено без змін.
Скасовуючи судові рішення у цій справі та направляючи справу
на новий розгляд до суду першої інстанції, Вищий господарський суд
України зазначив, що при вирішенні спорів, пов'язаних із
застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного
середовища, слід керуватися нормами природоохоронного,
природоресурсного законодавства про забезпечення екологічної
безпеки, а з питань, не врегульованих цим законодавством, -
відповідними правилами цивільного законодавства.
Шкода, заподіяна внаслідок порушення природоохоронного
законодавства, підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі
без застосування норм зниження розміру стягнення.
Відповідач є юридичною особою, веде господарську діяльність,
несе відповідальність за своїми зобов'язаннями у межах належного
йому майна відповідно до чинного законодавства.
Судами встановлено факт порушення відповідачем
природоохоронного законодавства і встановлено, що в результаті
цього заподіяно шкоду державі.
Звільняючи підприємство від компенсації заподіяної шкоди,
суди не досліджували Проект ліквідації шахти "Центральне-Ірміне",
який узгоджений в установленому законом порядку, пройшов державну
екологічну експертизу і є обов'язковим для виконання
підприємством, яке здійснює ліквідацію шахти. Судами не
досліджено, як він виконувався відповідачем.
Колегія суддів погодилася з доводами прокуратури, що
відсутність фінансування з боку Міністерства не звільняє
відповідача від компенсації збитків.
II. Особливості розгляду спорів залежно від об'єкта
охорони навколишнього природного середовища
2.1. Спори, пов'язані з порушенням законодавства
про охорону та використання земель
За інформацією, наданою господарськими судами, за період, що
узагальнюється, місцевими господарськими судами розглянуто 263
справи щодо відшкодування шкоди, заподіяної порушенням
законодавства про охорону та використання земель, що становить 23%
від загальної кількості спорів, категорії, що узагальнюється,
розглянутих місцевими господарськими судами.
Причинами виникнення спорів, пов'язаних з охороною та
використанням земель, стало невідшкодування в добровільному
порядку шкоди, заподіяної державі внаслідок недотримання вимог
Закону України "Про відходи" ( 187/98-ВР ) та Закону України "Про
охорону навколишнього природного середовища" ( 1264-12 ), зокрема
щодо отримання дозволів та лімітів на розміщення відходів, а також
перевищення обсягів вивезення побутових відходів.
Відповідно до статті 35 Закону України "Про охорону земель"
( 962-15 ) власники і землекористувачі, у тому числі орендарі
земельних ділянок, зобов'язані дотримуватись вимог земельного та
природоохоронного законодавства, проводити на земельних ділянках
господарську діяльність способами, які не спричиняють шкідливого
впливу на стан земель, вживати заходів щодо запобігання
негативному екологонебезпечному впливу на земельні ділянки та
ліквідації наслідків останнього.
Статтею 55 Закону України "Про охорону навколишнього
природного середовища" ( 1264-12 ) встановлено обов'язок суб'єктів
права власності на відходи вживати ефективних заходів для
зменшення обсягів утворення відходів, а також для їх утилізації,
знешкодження або розміщення.
Розміщення відходів дозволяється лише за наявності
спеціального дозволу на визначених місцевими радами територіях у
межах установлених лімітів, з додержанням санітарних і екологічних
норм, способом, що забезпечує можливість їх подальшого
використання як вторинної сировини і безпеку для навколишнього
природного середовища та здоров'я людей.
Визначені для зберігання та видалення відходів місця чи
об'єкти мають використовуватися лише для заявлених на одержання
дозволу відходів.
Як засвідчив проведений аналіз судової практики, господарські
суди по-різному підходять до вирішення питання визначення
належного відповідача у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної
порушенням законодавства про відходи (стаття 43 Закону України
"Про відходи" ( 187/98-ВР ) та стаття 68 Закону України "Про
охорону навколишнього природного середовища") ( 1264-12 ) у
випадках, коли контролюючими органами при проведенні перевірок
дотримання природоохоронного законодавства на території,
підвідомчій відповідній місцевій раді, встановлювався факт
правопорушення, вчиненого невстановленими особами.
Як правило, позови в таких випадках заявлялись до органу
місцевого самоврядування (відповідна місцева рада). Позовні вимоги
обґрунтовувались порушенням відповідачем вимог Закону України "Про
відходи" ( 187/98-ВР ) (статті 21, 42) та вимог Закону України
"Про охорону навколишнього природного середовища" ( 1264-12 )
(статті 55, 68).
Так, господарський суд Харківської області задовольнив позов
Харківського міжрайонного природоохоронного прокурора в інтересах
держави в особі Державної екологічної інспекції в Харківській
області до Русько-Лозівської сільської ради про стягнення шкоди,
заподіяної забрудненням і засміченням земельної ділянки твердими
побутовими відходами виходячи з такого.
За змістом статті 33 Закону України "Про місцеве
самоврядування" ( 280/97-ВР ) до повноважень виконавчих органів
сільських рад у сфері регулювання земельних відносин та охорони
навколишнього природного середовища належить здійснення контролю
за додержанням земельного та природоохоронного законодавства,
зокрема щодо зберігання або розміщення виробничих, побутових та
інших відходів.
Відповідно до статті 21 Закону України "Про відходи"
( 187/98-ВР ) органи місцевого самоврядування у сфері поводження з
відходами забезпечують організацію збирання і видалення побутових
відходів, у тому числі відходів дрібних виробників, створення
полігонів для їх захоронення, а також організацію роздільного
збирання корисних компонентів цих відходів, вирішують питання щодо
ліквідації несанкціонованих і неконтрольованих звалищ відходів.
Судом встановлено, що у зв'язку з нездійсненням
Русько-Лозівською сільською радою таких заходів має місце
порушення статті 42 Закону України "Про відходи" ( 187/98-ВР ).
Відповідно до статті 68 Закону України "Про охорону
навколишнього природного середовища" ( 1264-12 ) підприємства,
установи, організації та громадяни зобов'язані відшкодовувати
шкоду, заподіяну ними внаслідок порушення законодавства про
охорону навколишнього природного середовища в порядку та розмірах,
встановлених законодавством України. Застосування заходів
дисциплінарної, адміністративної, цивільної чи кримінальної
відповідальності не звільняє винних від компенсації шкоди,
заподіяної забрудненням навколишнього природного середовища та
погіршенням якості природних ресурсів.
Рішення господарського суду Харківської області у цій справі
ні в апеляційному, ні в касаційному порядку не оскаржувалось.
Такої самої позиції дотримувався господарський суд
Полтавської області, задовольняючи позовні вимоги за позовом
Державного управління екології та природних ресурсів у Полтавській
області до відповідних місцевих рад про стягнення збитків,
спричинених державі в результаті утворення несанкціонованих звалищ
побутових відходів.
Судові рішення у зазначених справах у касаційному порядку не
оскаржувались.
Разом з тим, Вищий господарський суд України не поділяє таку
правову позицію господарських судів.
Залишаючи касаційну скаргу Державного управління екології та
природних ресурсів у Донецькій області без задоволення, рішення
господарського суду Донецької області та постанову Донецького
апеляційного господарського суду - без змін у справі за позовом
Державного управління екології та природних ресурсів у Донецькій
області до Новотроїцької селищної ради про стягнення збитків, суд
касаційної інстанції зазначив таке.
Згідно із статтею 10 Закону України "Про місцеве
самоврядування в Україні" ( 280/97-ВР ) сільські, селищні, міські
ради є органами місцевого самоврядування, що представляють
відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в
їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування,
визначені Конституцією України ( 254к/96-ВР ), цим та іншими
законами.
Згідно з пунктом 7 статті 33 цього Закону ( 280/97-ВР ) до
відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад
належить визначення території для складування, зберігання або
розміщення виробничих, побутових та інших відходів відповідно до
законодавства.
Статтею 15 Закону України "Про охорону навколишнього
природного середовища" ( 1264-12 ) встановлені повноваження
місцевих рад у галузі охорони навколишнього природного середовища
(зокрема здійснення контролю за додержанням законодавства про
охорону навколишнього природного середовища), відповідно до яких
місцеві ради несуть відповідальність за стан навколишнього
природного середовища на своїй території і в межах своєї
компетенції.
Як вбачається зі змісту повноважень, місцеві ради не несуть
відповідальності за порушення законодавства про охорону
навколишнього природного середовища на їх території
невстановленими особами. Сільська рада не входить до переліку
осіб, які згідно із статтею 68 Закону України "Про охорону
навколишнього природного середовища" ( 1264-12 ) та статтею 43
Закону України "Про відходи" ( 187/98-ВР ) зобов'язані
відшкодовувати шкоду, заподіяну внаслідок порушення законодавства
про охорону навколишнього природного середовища, оскільки не є
установою, діяльність якої пов'язана з відходами.
При розгляді спорів щодо відшкодування шкоди, завданої
забрудненням і засміченням земельних ресурсів, судам належить
також ретельно досліджувати правові підстави для застосовування
такої відповідальності.
Так, у справі господарського суду Черкаської області за
позовом Державної екологічної інспекції в Черкаської області до
ТзОВ "Причал-ЯВАМ" про стягнення суми рішенням господарського суду
Черкаської області, залишеним без змін постановою Київського
міжобласного апеляційного господарського суду, у задоволенні
позовних вимог відмовлено за недоведеністю позивачем позовних
вимог.
Місцевим господарським судом було встановлено, що
розпорядження (завдання) Державного управління екології та
природних ресурсів у Черкаській області на проведення зазначеної
перевірки не видавалось; акт перевірки містить лише перелік
земельних ділянок різної площі; схема їх розміщення відсутня. Акт
перевірки не містить відомостей щодо: земель, на яких виявлено
засмічення; об'єму забруднюючої речовини та її назви та групи
небезпечності; товщини земельного шару, що є розмірною одиницею
для розрахунку витрат на ліквідацію забруднення залежно від
глибини просочування, а також щодо інших показників, необхідних
для визначення розміру шкоди. Доводи відповідача про те, що
інженерно-екологічні вишукування під час перевірки не проводились,
позивач не спростував.
Відхиляючи доводи скаржника, колегія суддів Вищого
господарського суду України, зокрема, зазначила таке.
Згідно з Методикою визначення розмірів шкоди, зумовленої
забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення
природоохоронного законодавства, затвердженою наказом Міністерства
охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки
України N 171 ( z0285-98 ) від 27.10.97, зареєстрованою в
Міністерстві юстиції України 05.05.98 за N 285/2725 (станом на
17.08.2006), не передбачено окремої відповідальності за
"засмічення" земель, а встановлена методика визначення розмірів
шкоди, зумовленої "забрудненням" земель. "Забруднення земель"
визначене як "виявлене привнесення чи виникнення в зоні аерації
одного і більше інгредієнтів (або їх комбінацій), що можуть
погіршити продуктивність і якість біоти".
Термін "засмічення" було введено до Методики визначення
розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних
ресурсів через порушення природоохоронного законодавства лише
після проведеної перевірки наказом N 149 ( z0422-07 ) від
04.04.2007, тому колегія суддів погоджується з висновками
попередніх судових інстанцій про відсутність правових підстав для
застосовування відповідальності за засмічення земельної ділянки.
Судові рішення залишено без змін, касаційну скаргу - без
задоволення.
2.2. Спори, пов'язані з порушенням законодавства
про охорону та використання атмосферного повітря
Місцевими господарськими судами розглянуто 18% справ щодо
відшкодування шкоди, заподіяної порушенням законодавства про
охорону та використання атмосферного повітря, від загальної
кількості розглянутих місцевими господарськими судами спорів
категорії, що узагальнюється.
Причиною виникнення цих спорів є невідшкодування в
добровільному порядку шкоди, заподіяної виробничою діяльністю
суб'єктів господарювання без наявності відповідного дозволу
уповноваженого органу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне
повітря (понаднормові викиди); предметом розгляду, відповідно,
були вимоги про стягнення шкоди, заподіяної державі внаслідок
порушення законодавства про охорону та використання атмосферного
повітря.
Відповідачами у зазначених спорах виступали суб'єкти
господарювання, діяльність яких пов'язана з викидом в атмосферне
повітря відпрацьованих газів, продуктів згоряння твердого чи
рідкого палива, інших шкідливих речовин.
Розрахунок завданих збитків здійснювався згідно з Методикою
розрахунку розмірів відшкодування збитків, які заподіяні державі
внаслідок наднормативних викидів забруднюючих речовин в атмосферне
повітря, затвердженою наказом Міністерства охорони навколишнього
природного середовища та ядерної безпеки України від 18.05.95 N 38
( z0157-95 ), зареєстрованою в Міністерстві юстиції України
29.05.95 за N 157/693.
При цьому, факт наднормативного викиду забруднюючих речовин в
атмосферне повітря підтверджувався актом обстеження, що
проводилось спеціалістами Державної екологічної інспекції.
Як свідчить судова практика, у разі наявності такого акта та
розрахунку збитків, проведеного на підставі зазначеної Методики
( z0157-95 ), господарські суди, як правило, задовольняли позовні
вимоги.
Разом з тим, господарські суди по-різному підходили до
вирішення питання щодо наявності підстав відповідальності за
заподіяну шкоду.
Так, у справі за позовом Державної екологічної інспекції в
Донецькій області до ТзОВ "Донецьк-Вторма" про стягнення збитків,
заподіяних порушенням природоохоронного законодавства, рішенням
господарського суду Донецької області від 05.09.2007, залишеним
без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду,
відмовлено у задоволенні позовних вимог виходячи з того, що
позивачем, після виявлення факту порушення відповідачем вимог
законодавства про охорону атмосферного повітря, розрахунок розміру
завданих збитків зроблений лише за результатами разової перевірки
та за період часу, наданий відповідачем.
Скасовуючи судові рішення у цій справі та направляючи справу
на новий розгляд до господарського суду Донецької області, Вищий
господарський суд України зазначив таке.
Відповідно до частини 5 статті 11 Закону України "Про охорону
атмосферного повітря" ( 2707-12 ) викиди забруднюючих речовин в
атмосферне повітря стаціонарними джерелами можуть здійснюватися
після отримання дозволу. Статтями 33 та 34 цього Закону
( 2707-12 ) встановлено, що особи, винні у викидах забруднюючих
речовин в атмосферне повітря без дозволу спеціально уповноважених
на те органів виконавчої влади відповідно до закону, несуть
відповідальність згідно з законом. Шкода, завдана порушенням
законодавства про охорону атмосферного повітря, підлягає
відшкодуванню у порядку та розмірах, встановлених цим Законом
( 2707-12 ).
Стаття 41 Закону України "Про охорону навколишнього
природного середовища" ( 1264-12 ) встановлює економічні заходи
забезпечення охорони навколишнього природного середовища, зокрема,
передбачає відшкодування в установленому порядку збитків, завданих
порушенням законодавства про охорону навколишнього природного
середовища.
Відповідно до статті 69 даного Закону ( 1264-12 ) шкода,
заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону
навколишнього природного середовища, підлягає компенсації, як
правило, в повному обсязі без застосування норм щодо зменшення
розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення
навколишнього природного середовища та погіршення якості природних
ресурсів.
Порядок розрахунку розмірів компенсації збитків через
наднормативні викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря
встановлено Методикою розрахунку розмірів відшкодування збитків,
які заподіяні державі в результаті наднормативних викидів
забруднюючих речовин в атмосферне повітря, затвердженою наказом
Мінекобезпеки України N 38 ( z0157-95 ) від 18.05.95.
Згідно з пунктом 5.1.2 розділу 5 Методики ( z0157-95 ) викиди
забруднюючих речовин джерелами, які не мають дозволів на викид,
вважаються наднормативними викидами забруднюючих речовин в
атмосферне повітря.
Факт наднормативного викиду забруднюючих речовин в атмосферне
повітря встановлюється спеціалістами Державної екологічної
інспекції Мінекобезпеки України при перевірці підприємств шляхом: - інструментальних методів контролю; - розрахунковими методами (п. 5.4 Методики) ( z0157-95 ).
У пунктах 5.5 та 5.6 Методики ( z0157-95 ) зазначено, які
дані використовуються для визначення наднормативних викидів
забруднюючих речовин.
Розрахунки потужності викидів забруднюючих речовин по
джерелах або речовинах, щодо яких немає дозволу на викид, ведуться
на основі потужності фактичного викиду, визначеної
інструментальними вимірами. При цьому час роботи джерела в режимі
наднормативного викиду визначається з моменту виявлення порушення
до моменту оформлення дозволу на викид (пункти 6.4, 6.5 Методики)
( z0157-95 ).
Розрахунок розмірів відшкодування збитків за наднормативні
викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря здійснюється у
відповідності з розділом 7 Методики ( z0157-95 ) за формулою 2
(п. 4).
Судами не надана належна оцінка тому факту, що відповідач не
отримав дозволу на викиди забруднюючих речовин; ними не
досліджений зміст акта, зокрема те, що у відповідача відсутнє
місце відбору проб згідно з вимогами КНД 211.2.3.063-98,
ГОСТ 17.2.4.06-90; не надана оцінка тому факту, що представники
відповідача підписали акти, припис позивача без заперечень і в
подальшому їх не заперечували та не оскаржували.
Суди встановили факт порушення відповідачем природоохоронного
законодавства, але не дослідили його вину та причинний зв'язок між
діями відповідача та шкодою, яку він завдав природному середовищу.
Касаційна інстанція також зазначила, що для роз'яснення
питань, які потребують спеціальних знань, господарський суд
відповідно до статті 41 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) призначає експертизу.
Невірне визначення правової природи заявленої до стягнення
суми стало причиною скасування постанови Львівського апеляційного
господарського суду за позовом прокурора Маневицького району в
інтересах держави в особі Державного управління екології та
природних ресурсів у Волинській області до ТОВ "Крайімпекс" про
відшкодування шкоди, заподіяної державі порушенням законодавства
про охорону навколишнього середовища.
Скасовуючи рішення місцевого господарського суду,
господарський суд апеляційної інстанції виходив з того, що
заявлені до стягнення суми є адміністративно-господарськими
санкціями за порушення порядку ведення господарської діяльності
(здійснення наднормативних викидів забруднюючих речовин в
атмосферне повітря), з чим не погодився Вищий господарський суд
України, який, при перегляді зазначеного рішення в касаційному
порядку звернув увагу апеляційного господарського суду на таке.
Відповідно до статті 238 Господарського кодексу України
( 436-15 ) за порушення встановлених законодавчими актами правил
здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання
уповноваженими органами державної влади або місцевого
самоврядування можуть бути застосовані
адміністративно-господарські санкції, тобто заходи
організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на
припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію
його наслідків. Види адміністративно-господарських санкцій, умови
та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими
законодавчими актами. Адміністративно-господарські санкції можуть
бути встановлені виключно законами.
Порядок регулювання викидів забруднюючих речовин в атмосферне
повітря стаціонарних джерел визначено у статті 11 Закону України
"Про охорону атмосферного повітря" ( 2707-12 ). Зокрема,
відповідно до частини п'ятої цієї статті зазначеного Закону викиди
забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами
можуть здійснюватися після отримання дозволу, який видається
територіальним органом спеціально уповноваженого центрального
органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів за
погодженням із територіальним органом спеціально уповноваженого
центрального органу виконавчої влади з питань охорони здоров'я.
Відповідно до статті 2 цього ж Закону ( 2707-12 ) відносини в
галузі охорони атмосферного повітря регулюються цим Законом,
Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища"
( 1264-12 ) та іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з нормами статті 68 Закону України "Про охорону
навколишнього природного середовища" ( 1264-12 ) порушення
законодавства України про охорону навколишнього природного
середовища тягне встановлену цим Законом та іншим законодавством
України дисциплінарну, адміністративну, цивільну і кримінальну
відповідальність.
Особливості застосування відповідальності за порушення
природоохоронного законодавства визначені статтею 69 Закону
України "Про охорону навколишнього природного середовища"
( 1264-12 ), в якій, зокрема, встановлено, що шкода, заподіяна
внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього
природного середовища, підлягає компенсації, як правило, в повному
обсязі без застосування норм щодо зменшення розміру стягнення та
незалежно від збору за забруднення навколишнього природного
середовища та погіршення якості природних ресурсів.
Відповідно до статті 34 Закону України "Про охорону
атмосферного повітря" ( 2707-12 ) шкода, заподіяна порушенням
законодавства про охорону атмосферного повітря, підлягає
відшкодуванню у порядку та розмірах, встановлених законом.
Таким чином, з проаналізованих вище положень законодавства
вбачається, що відповідальність за порушення законодавства у
галузі охорони атмосферного повітря у вигляді відшкодування
заподіяної шкоди мас цивільний характер, отже, апеляційним судом
помилково застосовано до спірних правовідносин главу 27
Господарського кодексу України ( 436-15 ).
Ухвалою Верховного Суду України відмовлено у порушенні
касаційного провадження з перегляду постанови Вищого
господарського суду України.
2.3. Справи зі спорів, пов'язаних
з порушенням законодавства про охорону
та використання водних ресурсів
Дана категорія спорів є найчисленнішою, оскільки число
розглянутих спорів, пов'язаних з охороною та використанням водних
ресурсів, становить 57% від загальної кількості спорів категорії,
що узагальнюється.
Причинами виникнення спорів, пов'язаних з охороною та
використанням водних ресурсів, є в переважній більшості:
недотримання суб'єктами господарювання умов та правил спеціального
водокористування (самовільне використання без відповідного дозволу
води із свердловини для господарсько-побутових та
сільськогосподарських потреб із застосуванням водонапірних споруд
і механічних пристроїв; будівництво споруд у прибережній захисній
смузі; скидання стічних вод за відсутності діючих очисних споруд;
самовільний забір води; спуск води; самовільне використання
підземних вод).
Факти порушень, як правило, підтверджуються актами перевірки
дотримання вимог природоохоронного законодавства, складеними
Державними екологічними інспекціями, протоколами
лабораторно-аналітичних досліджень відібраних зразків проб.
Розрахунок завданих збитків здійснювався на підставі: - Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків,
заподіяних державі внаслідок порушень правил охорони водних
ресурсів на землях водного фонду, пошкодження водогосподарських
споруд і пристроїв, порушення правил їх експлуатації, затвердженої
наказом Державного комітету по водному господарству N 290
( z0044-02 ) від 29.12.2001 та зареєстрованої в Міністерстві
юстиції України 18.01.2002 за N 44/6332; - Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків,
заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону
та раціональне використання водних ресурсів, затвердженої наказом
Міністерства охорони навколишнього природного середовища та
ядерної безпеки України N 37 ( z0162-95 ) від 18.05.95 та
зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 01.06.95 за
N 162/698.
Подані позови в переважній більшості задовольнялися за
доведеністю позовних вимог.
Особливості застосування Методики розрахунку розмірів
відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення
законодавства про охорону та раціональне використання водних
ресурсів ( z0162-95 ), були предметом розгляду, зокрема, у таких
справах.
У справі за позовом Державного управління екології та
природних ресурсів у Донецькій області до Державного обласного
комунального підприємства "Донецькоблводоканал" про відшкодування
збитків, заподіяних внаслідок порушення законодавства про охорону
навколишнього природного середовища, рішенням господарського суду
у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, господарський суд
першої інстанції виходив із того, що відповідач не отримував
прибутку за послуги водовідведення у спірний період, у зв'язку з
чим збитки, заподіяні державі внаслідок порушення законодавства
про охорону навколишнього природного середовища, відшкодуванню не
підлягають.
Постановою апеляційного господарського суду від 29.11.2005
зазначене рішення скасовано, позовні вимоги задоволено в повному
обсязі.
Залишаючи постанову апеляційного господарського суду без
змін, Вищий господарський суд України, зокрема, зазначив таке.
Згідно з пунктом 3 статті 44 Водного кодексу України
( 213/95-ВР ) водокористувачі зобов'язані дотримуватись
встановлених нормативів гранично допустимого скидання забруднюючих
речовин та встановлених лімітів забору води, лімітів використання
води та лімітів скидання забруднюючих речовин, а також санітарних
та інших вимог щодо впорядкування своєї території.
Скидання стічних вод у водні об'єкти допускається лише за
умови наявності нормативів гранично допустимих концентрацій та
встановлених нормативів гранично допустимого скидання забруднюючих
речовин згідно із статтею 70 Водного кодексу України
( 213/95-ВР ).
Згідно із статтею 33 Закону України "Про охорону
навколишнього природного середовища" ( 1264-12 ) екологічні
нормативи встановлюють гранично допустимі розміри викидів та
скидів у навколишнє природне середовище забруднюючих хімічних
речовин, рівні допустимого шкідливого впливу на нього фізичних та
біологічних факторів.
Посилання заявника на неправильне застосування апеляційним
господарським судом пункту 5.2.2 Методики розрахунку розмірів
відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення
законодавства про охорону та раціональне використання водних
ресурсів ( z0162-95 ), який, на думку заявника, передбачає
обов'язок відшкодовувати шкоду, заподіяну внаслідок порушення
законодавства про охорону навколишнього природного середовища лише
у разі наявності у порушника прибутку у спірний період, не можуть
бути взяті до уваги, оскільки факт заподіяння шкоди відповідачем
підтверджено наявними у справі доказами, а обов'язок
відшкодовувати шкоду, заподіяну внаслідок порушення законодавства
про охорону навколишнього природного середовища, встановлено
чинним природоохоронним законодавством, зокрема статтями 68, 69
Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища"
( 1264-12 ), статтею 111 Водного кодексу України ( 213/95-ВР )
тощо.
Про застосування пункту 5.2.2 згаданої Методики ( z0162-95 )
йдеться у справі за позовом Державного управління екології та
природних ресурсів у Донецькій області до Державного обласного
комунального підприємства "Донецькоблводоканал", відокремленого
підрозділу "Виробниче управління водопровідно-каналізаційного
господарства" про стягнення збитків, заподіяних державі в
результаті порушення природоохоронного законодавства у вигляді
наднормативного скиду забруднюючих речовин у стічних водах з
очисних споруд біологічної очистки в річку Кривий Торець.
Рішенням господарського суду Донецької області, залишеним без
змін постановою Донецького апеляційного господарського суду,
позовні вимоги задоволено повністю.
Залишаючи судові рішення у даній справі без змін, Вищий
господарський суд України, зокрема, зазначив таке.
Твердження відповідача щодо неправильного застосування
господарськими судами п. 5.2.2 Методики ( z0162-95 ), згідно з
яким розмір відшкодування збитків за наднормативний скид
комунальними каналізаціями не повинен перевищувати 50% прибутку за
послуги каналізації, з огляду на відсутність такого прибутку у
останнього, колегія вважає безпідставними та погоджується з
висновками господарських судів попередніх інстанцій стосовно того,
що нормами чинного законодавства не передбачено звільнення
підприємства від обов'язку відшкодування шкоди, заподіяної
внаслідок порушення природоохоронного законодавства, в результаті
відсутності прибутку, а виходячи з конституційного принципу
верховенства права вказана вище Методика ( z0162-95 ) не може
суперечити положенням закону та не повинна застосовуватись в тій
частині, що не відповідає йому.
У справі за позовом прокурора м. Павлограда, пред'явленого в
інтересах держави в особі Державного управління екології та
природних ресурсів у Дніпропетровській області до
ВАТ "Павлоградвугілля" про стягнення шкоди, рішенням
господарського суду Дніпропетровської області позов задоволено.
Рішення мотивовано тим, що відповідачем тривалий час (більш
як 8 місяців) здійснювався скид зворотних (шахтних) вод із
ставка-накопичувача в річку Самару без дозволу на спеціальне
водокористування в частині скиду забруднюючих речовин. Позивачем
розрахунок збитків був здійснений з додержанням вимог Методики
розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі
внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне
використання водних ресурсів ( z0162-95 ).
Апеляційний господарський суд погодився з висновками
місцевого господарського суду стосовно того, що шкода, заподіяна
забрудненням навколишнього природного середовища, підлягає
компенсації в повному обсязі, однак зазначив у своїй постанові, що
поняття "спеціальне водокористування" включає три компоненти:
забір, використання і скидання і у дозволі на спеціальне
водокористування мають встановлюватися ліміт забору води, ліміт
використання води та ліміт скидання забруднюючих речовин, проте
підземні води відповідач попутно вилучав разом з вугіллям, тобто
не здійснював забір води з водних об'єктів та використання води, а
заподіяв шкоду навколишньому природному середовищу скиданням
забрудненої, недостатньо очищеної води; вилучення води з надр
разом з видобуванням корисних копалин не належать до спеціального
водокористування; розрахунок суми збитків відповідачем не
спростований, а відтак, апеляційний господарський суд дійшов
висновків про наявність правових підстав для залишення рішення
місцевого господарського суду без змін.
У касаційній скарзі відповідач погоджується з висновками суду
апеляційної інстанції про те, що ним здійснювався скид у річку
Самару, яка є поверхневою водоймою рибогосподарського призначення
2-ї категорії, забруднених, недостатньо очищених вод, які
потрапляли туди при вилученні води з надр разом з видобуванням
корисних копалин, однак не погоджується із застосуванням цим судом
пункту 5.2.3 Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків,
заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону
та раціональне використання водних ресурсів ( z0162-95 ),
зазначаючи, що судам належало проводити розрахунки за пунктом
5.2.2 цієї Методики.
Залишаючи касаційну скаргу ВАТ "Павлоградвугілля" без
задоволення, а постанову Дніпропетровського апеляційного
господарського суду - без змін, Вищий господарський суд України
зазначив, що відшкодування шкоди з відповідача стягується не за
наднормативні скиди, як це вказано у пункті 5.2.2 Методики
( z0162-95 ), а за те, що ним здійснювався скид забруднених,
недостатньо очищених вод зі ставка накопичувача в річку Самару,
яка є поверхневою водоймою рибогосподарського призначення
2-ї категорії.
За вказаних обставин суд касаційної інстанції погодився з
висновками суду апеляційної інстанції про застосування пункту
5.2.3 Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків
( z0162-95 ).
2.4. Справи зі спорів, пов'язаних
з порушенням законодавства про охорону
та використання лісового фонду
Спори даної категорії спорів є нечисленними (становлять 16%
від загальної кількості розглянутих місцевими господарськими
судами спорів категорії, що узагальнюється). Причинами виникнення
спорів були неправомірні дії суб'єктів господарювання щодо
порушення: - Санітарних правил в лісах України, затверджених постановою
Кабінету Міністрів України від 27.07.95 N 555 ( 555-95-п ), а саме
порушення строків проведення санітарних рубок; невивезення з
лісосіки деревини в установлений строк або залишення її в місцях
рубок; несвоєчасне очищення або очищення місць рубок від
порубкових залишків з порушенням вимог лісового законодавства; - Правил відпуску деревини на пні в лісах України,
затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.99
N 1378 ( 1378-99-п ) (втратили чинність з 01.01.2008), а саме
рубка дерев, не на призначених для цього ділянках, рубка без
лісорубного квитка (ордера) або не в такій кількості і не тих
дерев, що зазначені в матеріалах відведення, пошкодження цих дерев
до ступеня припинення росту.
Розмір шкоди, заподіяної у результаті таких неправомірних дій
суб'єктів господарювання, розраховувався згідно з постановою
Кабінету Міністрів України "Про такси для обчислення розміру
шкоди, заподіяної лісовому господарству" від 05.12.96 N 1464
( 1464-96-п ).
Суб'єктами звернення виступали органи державної влади,
уповноважені подавати позови до суду про відшкодування збитків і
втрат, завданих внаслідок порушення вимог природоохоронного
законодавства у сфері охорони, захисту, використання та
відтворення лісів, - Державне управління охорони навколишнього
природного середовища, Державне управління екології та природних
ресурсів або прокурор в інтересах цих органів, відповідачами -
власники або користувачі земель лісового фонду.
Як правило, позовні вимоги ґрунтувались на положеннях
Лісового кодексу України ( 3852-12 ), законів України "Про
рослинний світ" ( 591-14 ), "Про природно-заповідний фонд України"
( 2456-12 ), "Про охорону навколишнього природного середовища"
( 1264-12 ), вищезазначених нормативно-правових актів. Переважно
дані вимоги були підтверджені належними доказами (протоколом про
адміністративне правопорушення; вимог лісового законодавства,
постановою у справі про адміністративне правопорушення вимог
лісового законодавства, розрахунком розміру шкоди) та
задовольнялись господарськими судами.
Так, у справі за позовом Полтавського міжрайонного
природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі
Багачанської першої сільської ради до приватної агрофірми
"Агроінвест" про стягнення збитків, завданих лісовому господарству
внаслідок незаконної порубки дерев, рішенням господарського суду
Полтавської області позовні вимоги задоволено повністю на підставі
такого.
Відповідно до статей 36, 89 Лісового кодексу України
( 3852-12 ) полезахисні смуги належать до лісів першої групи,
спеціальне використання лісових ресурсів є платним. Ліси в Україні
є власністю держави, а отже, порубка лісу без отримання
спеціального дозволу порушує інтереси держави.
Статтею 107 Лісового кодексу України ( 3852-12 ) передбачено,
що підприємства зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну лісу
внаслідок порушення лісового законодавства, у розмірах і порядку,
визначених законодавством України.
Згідно зі статтею 62 Закону України "Про Державний бюджет
України на 2005 рік" ( 2285-15 ), статтею 64 Закону України "Про
Державний бюджет України на 2006 рік" ( 3235-15 ), статтею 47
Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища"
( 1264-12 ) грошові стягнення за шкоду, заподіяну порушенням
законодавства про охорону навколишнього природного середовища
внаслідок господарської та іншої діяльності, є джерелом формування
спеціального фонду місцевого бюджету за місцем заподіяння шкоди.
Розрахунок розміру збитків, завданих лісовому господарству,
проведено Державним управлінням екології та природних ресурсів у
Полтавській області на підставі Такс для обчислення шкоди,
заподіяної лісовому господарству, затверджених постановою Кабінету
Міністрів України від 05.12.96 N 1464 ( 1464-96-п ).
Постановою Київського міжобласного апеляційного
господарського суду рішення господарського суду Полтавської
області скасовано, в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Постанову суду апеляційної інстанції обґрунтовано тим, що
Багачанська перша сільська рада подала до місцевого господарського
суду заяву, в якій зазначила, що питання, про які йдеться в
позові, не належать до юрисдикції сільської ради, а тому даний
позов в інтересах Багачанської першої сільської ради не відповідає
дійсності і не може бути задоволений, оскільки порубка дерев, яка
мала місце, проведена за межами території Багачанської першої
сільської ради.
Вищий господарський суд України, скасовуючи постанову
Київського міжобласного апеляційного господарського суду та
залишаючи без змін рішення місцевого господарського суду, зазначив
таке.
Предметом спору у даній справі є відшкодування збитків,
завданих порушенням законодавства про охорону навколишнього
природного середовища внаслідок незаконної порубки дерев.
Відповідно до статті 68 Закону України "Про охорону
навколишнього природного середовища" ( 1264-12 ) підприємства,
установи, організації та громадяни зобов'язані відшкодовувати
шкоду, заподіяну ними внаслідок порушення законодавства про
охорону навколишнього природного середовища, в порядку та
розмірах, встановлених законодавством України.
Збитки, завдані внаслідок незаконної порубки лісових ресурсів
на території Багачанської першої сільської ради
Великобагачанського району, у відповідності зі статтею 47 Закону
України "Про охорону навколишнього природного середовища"
( 1264-12 ), статтею 62 Закону України "Про Державний бюджет
України на 2005 рік" ( 2285-15 ), статтею 64 Закону України "Про
Державний бюджет України на 2006 рік" ( 3235-15 ) (аналогічні
статті в законах України "Про Державний бюджет України: на
2007 рік ( 489-16 ) - ст. 59; на 2008 рік ( 107-17 ) - ст. 52; на
2009 рік ( 835-17 ) - ст. 48) підлягають стягненню та зарахуванню
до місцевого фонду охорони навколишнього природного середовища
Багачанської першої сільської ради Великобагачанського району, на
території якої вчинено правопорушення.
Таким чином, господарський суд Полтавської області дійшов
обгрунтованого висновку про те, що у даному випадку відшкодуванню
підлягає шкода, заподіяна навколишньому природному середовищу, а
не майнова шкода, заподіяна власнику лісосмуги.
Ухвалою Верховного Суду України відмовлено у порушенні
касаційного провадження з перегляду зазначеної постанови Вищого
господарського суду України.
Як засвідчив проведений аналіз, у спорах про відшкодування
шкоди, заподіяної порушенням вимог лісового законодавства, у
випадках, коли контролюючими органами при проведенні перевірок
дотримання природоохоронного законодавства встановлювався факт
правопорушення, вчиненого невстановленими особами, позови
контролюючими органами заявлялися до лісових господарств, на
території яких виявлено правопорушення.
Так, Державне управління екології та природних ресурсів у
Волинській області звернулося в господарський суд з позовом до
ДП "Камінь-Каширський лісгосп" про стягнення суми, посилаючись на
те, що перевіркою було виявлено порубку 110 дерев на не
призначених для цього ділянках, рубки дерев без лісорубного
квитка. Лісокористувачем ДП "Камінь-Каширський лісгосп" не
забезпечено охорону і збереження закріплених лісів, допущено їх
самовільну порубку, яку своєчасно не було виявлено, тобто порушено
вимоги статті 18 Лісового кодексу України ( 3852-12 ), якою
постійних лісокористувачів зобов'язано вести лісове господарство,
здійснювати спеціальне використання лісових ресурсів та
використовувати земельні ділянки лісового фонду способами, які
забезпечували б збереження оздоровчих та захисних властивостей
лісів, а також створювали сприятливі умови для їх охорони,
захисту, використання і відтворення.
Відповідно до статті 88 Лісового кодексу України ( 3852-12 )
службові особи лісової охорони зобов'язані запобігати порушенням
правил охорони і захисту лісів, установленого порядку використання
лісових ресурсів і користування земельними ділянками лісового
фонду, що можуть впливати на ліс, і припиняти їх.
Порушення вимог лісового законодавства призвело до незаконної
порубки лісу на території Карпилівського лісництва
ДП "Камінь-Каширський лісгосп".
Згідно зі статтею 100 Лісового кодексу України ( 3852-12 )
підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані
відшкодувати шкоду, заподіяну лісу внаслідок порушення лісового
законодавства.
Відповідно до вимог статті 1172 Цивільного кодексу України
( 435-15 ) юридична особа відповідає за шкоду, заподіяну
працівником при виконанні ним своїх службових обов'язків.
Заперечуючи проти позову, ДП "Камінь-Каширське лісове
господарство" у відзиві на позовну заяву вказало, що на підставі
статті 69 Закону України "Про охорону навколишнього природного
середовища" ( 1264-12 ), статей 99 і 100 Лісового кодексу України
( 3852-12 ), постанови Кабінету Міністрів України від 05.12.96
N 1464 ( 1464-96-п ) "Про такси обчислення розміру шкоди,
заподіяної лісовому господарству" відповідальність за самовільне
спеціальне використання природних ресурсів, у тому числі й за
незаконне вирубування та пошкодження дерев і чагарників,
покладається саме на підприємства, установи, організації та
громадян, які заподіяли таку шкоду. Згадані норми не передбачають
відповідальності за незабезпечення збереження лісів і лісових
насаджень.
До того ж у частині другій статті 69 Закону України "Про
охорону навколишнього природного середовища" ( 1264-12 )
зазначаються особи, які мають право на відшкодування шкоди,
заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону
навколишнього природного середовища. Частина 2 статті 97 Лісового
кодексу України ( 3852-12 ) відносить до числа позивачів у справах
про стягнення коштів на покриття шкоди, заподіяної державі
порушенням лісового законодавства, поряд з державними органами,
також постійних лісокористувачів.
Задовольняючи повністю цей позов рішенням, господарський суд
Волинської області керувався статтями 1 8, 88, 54, 100 Лісового
кодексу України ( 3852-12 ), статтею 1172 Цивільного кодексу
України ( 435-15 ), Правилами відпуску деревини на пні в лісах
України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України
N 1378 ( 1378-99-п ) від 29.07.99, Таксами на деревину лісових
порід, що відпускається на пні, і на живицю в лісах України,
затвердженими постановою Кабінету Міністрів України N 44
( 44-97-п ) від 20.01.97.
У рішенні господарського суду зазначено, що заперечення
відповідача не беруться судом до уваги, оскільки останнім не
надано суду доказів вчинення ним дій щодо збереження та охорони
лісів.
В апеляційному і касаційному порядках рішення не
оскаржувалось.
З таких же мотивів частково задоволено позов Державного
управління екології та природних ресурсів у Закарпатській області
до Воловецького державного лісогосподарського підприємства у
справі господарського суду Закарпатської області.
У рішенні також зазначено, що відповідач може скористатися
правом регресної вимоги до підрядників - розробників лісосік.
У касаційному порядку судове рішення по справі не
переглядалось.
2.5. Справи зі спорів, пов'язаних
з порушенням законодавства
про охорону та використання надр
Дана категорія спорів є найменш численною (3% від загальної
кількості розглянутих місцевими господарськими судами спорів
категорії, що узагальнюється).
Причинами виникнення цих спорів були: - самовільне надрокористування (без спеціального дозволу та
акта про надання гірничого відводу); - невикористання чи використання не за призначенням
орендованої для розроблення земельної ділянки; - неправомірні дії чи бездіяльність спеціальних органів
ліцензування.
Суб'єктами звернення, на відміну від інших категорій спорів,
поряд з органами державної влади та місцевого самоврядування,
виступали суб'єкти господарювання, зокрема, у спорах, пов'язаних з
порядком видачі спеціального дозволу (ліцензії) на користування
ділянкою надр.
Серед позовних вимог заявлялись як майнові (про відшкодування
шкоди, заподіяної незаконним видобуванням корисних копалин;
стягнення незаконно отриманого доходу), так і немайнові (про
розірвання договору на право тимчасового користування землею для
розташування кар'єру; розірвання договору оренди земельної
ділянки, наданої для видобутку корисних копалин; припинення
самовільного користування надрами).
Слід зазначити, що на даний час відсутній механізм (методика)
визначення розміру шкоди, заподіяної суб'єктами господарювання
внаслідок незаконного користування надрами.
Як свідчить судова практика, при вирішенні спорів, пов'язаних
із самовільним надрокористуванням, господарські суди задовольняли
позовні вимоги у разі коли позивач (чи прокурор) звертались з
вимогою про стягнення незаконно отриманого доходу від
несанкціонованого видобування корисних копалин.
При цьому суд виходив з того, що статтею 68 Закону України
"Про охорону навколишнього природного середовища" ( 1264-12 )
передбачено, що незаконно добуті в природі ресурси та виготовлена
з них продукція підлягають безоплатному вилученню, а знаряддя
правопорушення - конфіскації. Одержані від їх реалізації доходи
спрямовуються в республіканський Автономної Республіки Крим і
місцеві фонди охорони навколишнього природного середовища. Розмір
незаконно отриманого доходу вираховувався виходячи з кількості
добутих корисних копалин.
Разом з тим, у випадку пред'явлення вимог про відшкодування
шкоди (збитків), заподіяної незаконним видобуванням корисних
копалин за відсутності ліцензії, господарські суди відмовляли у
задоволенні таких позовних вимог.
Мотивуючи таку позицію, господарський суд посилався на
роз'яснення Вищого арбітражного суду України N 02-5/744
( v_744800-01 ) від 27.06.2001 "Про деякі питання практики
вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про
охорону навколишнього природного середовища", згідно з яким шкода,
заподіяна внаслідок порушення природоохоронного законодавства,
підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі. Шкода,
заподіяна внаслідок порушення цього законодавства, повинна
відшкодовуватись у розмірах, які визначаються на підставі
затверджених у встановленому порядку такс і методик обрахування
розмірів шкоди, що діють на час здійснення порушення або, у разі
неможливості встановлення часу здійснення порушення, - на час його
виявлення. Відсутність таких такс або методик не може бути
підставою для відмови у відшкодуванні шкоди. У такому випадку
шкода компенсується за фактичними витратами на відновлення
порушеного стану навколишнього природного середовища з урахуванням
завданих збитків, у тому числі неодержаних доходів, тобто
загальними правилами природоохоронного законодавства і
статтями 440, 453 Цивільного кодексу УРСР ( 1540-06 ) (який діяв
на той час).
Господарський суд зазначив, що прокурор та позивач просили
стягнути вартість незаконно видобутого піску як будівельного
матеріалу, а не розмір збитків, заподіяних навколишньому
середовищу, а на підтвердження позовних вимог слід було подати
розрахунок витрат на відновлення порушеного стану навколишнього
природного середовища з урахуванням завданих збитків, у тому числі
неодержаних доходів.
III. Висновки та пропозиції
За результатами проведеного узагальнення слід дійти висновку,
що судова практика застосування норм, які регулюють відносини,
пов'язані із застосуванням законодавства у сфері навколишнього
природного середовища, загалом, є правильною та однаковою.
Разом з тим, у ході здійснення даного узагальнення виявлено
проблемні питання застосування норм процесуального права при
вирішенні цієї категорії спорів, зокрема щодо: визначення
підвідомчості справ даної категорії спорів; можливості звернення
прокурора з позовом в інтересах держави в особі органів місцевого
самоврядування про стягнення заподіяної навколишньому природному
середовищу шкоди; визначення належного відповідача у спорах.
У судовій практиці розгляду такої категорії спорів мали місце
і дещо різні підходи до вирішення, зокрема, спорів про стягнення
шкоди, заподіяної внаслідок самовільного надрокористування, що
зумовлено відсутністю методики визначення такої шкоди.
Беручи активну участь у роботі з вивчення та узагальнення
судової практики з цього питання, господарські суди вносили
пропозиції, спрямовані на формування єдиної практики, а також на
усунення недоліків та розбіжностей при вирішенні спорів,
пов'язаних з охороною навколишнього природного середовища.
Серед поданих господарськими судами пропозицій заслуговують
на увагу такі.
1. При вирішенні даної категорії спорів необхідно
розмежовувати поняття "збитки" і "шкода". В окремих випадках
позивач у позові при визначенні категорії стягуваної суми в
описовій частині позову зазначає про завдану природному середовищу
шкоду (сума шкоди розраховується на підставі відповідної
методики), а в резолютивній частині позову заявляються вимоги про
стягнення збитків.
Зазначене пов'язане з різною термінологією у нормативних
актах.
Стаття 1166 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) не містить
визначення шкоди, а стаття 22 цього ж Кодексу передбачає
відшкодування шкоди в натурі або відшкодування збитків (за умови
їх доведення). У спеціальному законодавстві про охорону
навколишнього природного середовища ці поняття підміняються, що є
основною проблемою при розгляді цієї категорії спорів.
Загальні підстави цивільно-правової відповідальності за
заподіяння шкоди навколишньому природному середовищу передбачені
статтями 1166 та 1187 Цивільного кодексу України ( 435-15 ).
Статтею 20 Закону України "Про охорону навколишнього
природного середовища" ( 1264-12 ) до компетенції спеціально
уповноваженого органу виконавчої влади з питань екології та
природних ресурсів віднесено подання позовів про відшкодування
збитків і втрат, заподіяних у результаті порушення законодавства
про охорону навколишнього природного середовища.
Також по-різному визначається дана категорія збитків (шкоди)
у відповідних методиках розрахунку їх розміру. Наприклад,
методики, затверджені наказом Мінохоронприроди N 37 ( z0162-95 )
від 18.05.95 та наказом N 38 ( z0157-95 ) від 18.05.95, визначають
дану категорію належних до відшкодування сум як збитки, в той час
як за Методикою, затвердженою наказом Мінохоронприроди N 171
( z0285-98 ) від 27.10.97, ці платежі визначені як шкода. Як
збитки дану категорію платежів визначено в статті 111 Водного
кодексу України ( 213/95-ВР ), статті 67 Кодексу України про надра
( 132/94-ВР ). Як шкода ці платежі визначені в статті 34 Закону
України "Про охорону атмосферного повітря" ( 2707-12 ), статті 43
Закону України "Про відходи" ( 187/98-ВР ), статті 107 Лісового
кодексу України ( 3852-12 ).
2. При вирішенні питання щодо права органів місцевого
самоврядування заявляти позови про відшкодування завданої
навколишньому середовищу шкоди пропонуємо виходити з такого.
За статтею 13 Конституції України ( 254к/96-ВР ) земля, її
надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які
знаходяться в межах території України, природні ресурси її
континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є
об'єктами права власності українського народу. Від імені
українського народу права власника здійснюють органи державної
влади та органи місцевого самоврядування. Зазначені положення
також містяться в статті 324 Цивільного кодексу України
( 435-15 ).
Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого
самоврядування, що представлять відповідні територіальні громади
та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і
повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією
України ( 254к/96-ВР ), цим та іншими законами (стаття 10 Закону
України "Про місцеве самоврядування в Україні") ( 280/97-ВР ).
Природні ресурси, які перебувають у власності територіальних
громад, є складовою частиною матеріальної і фінансової основи
місцевого самоврядування (стаття 142 Конституції України)
( 254к/96-ВР ). Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів
у містах належить право комунальної власності, зокрема, на землю
та природні ресурси (стаття 60 Закону України "Про місцеве
самоврядування в Україні") ( 280/97-ВР ).
Відповідно до статті 33 Закону України "Про місцеве
самоврядування в Україні" ( 280/97-ВР ) до відання виконавчих
органів сільських, селищних, міських рад належать: визначення в
установленому порядку розмірів відшкодувань підприємствами,
установами та організаціями незалежно від форми власності за
забруднення довкілля та інші екологічні збитки; здійснення
контролю за додержанням земельного та природоохоронного
законодавства, використанням і охороною земель, природних ресурсів
загальнодержавного та місцевого значення, відтворенням лісів.
Статтею 15 Закону України "Про охорону навколишнього
природного середовища" ( 1264-12 ) визначено, що місцеві ради
несуть відповідальність за стан навколишнього природного
середовища на своїй території і в межах своєї компетенції
здійснюють контроль за додержанням законодавства про охорону
навколишнього природного середовища.
Права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку
(стаття 145 Конституції України) ( 254к/96-ВР ).
Таким чином, органи місцевого самоврядування мають право
звернення до суду з позовами про відшкодування шкоди (збитків),
спричиненої навколишньому природному середовищу на їх території.
Крім того, при розгляді справ даної категорії за позовами
органів місцевого самоврядування доцільно залучати як третю особу,
яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, відповідні
органи, що здійснюють державний контроль за додержанням вимог
природоохоронного законодавства, виходячи з такого.
Акти про спричинену шкоду, складені місцевими радами за
участю не уповноважених законодавством на встановлення таких
обставин осіб, не можуть бути прийняті судом як належний доказ
факту спричинення шкоди по даній категорії справ, оскільки
нормативними актами чітко визначено, що такі факти встановлюються
відповідними посадовими особами Державного управління екології та
природних ресурсів чи посадовими особами інших уповноважених
державних органів. Так: - факт наднормативного викиду забруднюючих речовин в
атмосферне повітря встановлюється спеціалістами Державної
екологічної інспекції Мінекобезпеки України при перевірці
підприємств шляхом інструментальних методів контролю;
розрахунковими методами (пункт 5.4 Методики розрахунку розмірів
відшкодування збитків, які заподіяні державі в результаті
наднормативних викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря,
затвердженої наказом Міністерства охорони навколишнього природного
середовища та ядерної безпеки України N 38 ( z0157-95 ) від
18.05.95); - факти скиду зворотних вод та забруднюючих речовин, а також
погіршення якості води водного об'єкта встановлюються інспекторами
інспекційних підрозділів органів Мінекоресурсів, громадськими
інспекторами з охорони довкілля на основі спеціальних досліджень,
результатів відомчого, державного лабораторного контролю або
візуально, з оформленням актів та протоколів встановленої органами
Мінекоресурсів форми (пункт 4.7 Методики розрахунку розмірів
відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення
законодавства про охорону та раціональне використання водних
ресурсів, затвердженої наказом Міністерства охорони навколишнього
природного середовища та ядерної безпеки України від 18.05.95
N 37) ( z0162-95 ). - факти забруднення (засмічення) земель встановлюються
уповноваженими особами, які здійснюють державний контроль за
додержанням вимог природоохоронного законодавства шляхом
оформлення актів перевірок, протоколів про адміністративне
правопорушення та інших матеріалів, що підтверджують факт
забруднення та засмічення земель (пункт 3.3 Методики визначення
розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних
ресурсів через порушення природоохоронного законодавства,
затвердженої наказом Міністерства охорони навколишнього природного
середовища 27.10.97 N 171 ( z0285-98 ) (у редакції наказу
Мінприроди від 04.04.2007 N 149) ( z0422-07 ).
3. При вирішенні питання, чи є відповідна місцева рада
належним відповідачем у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної
порушенням законодавства про відходи, у випадках, коли на
території, підвідомчій цій раді, встановлено факт забруднення
невстановленими особами, пропонуємо виходити з такого.
Відповідно до статті 12 Закону України "Про відходи"
( 187/98-ВР ) відходи, що не мають власника або власник яких
невідомий, вважаються безхазяйними. Порядок виявлення та обліку
безхазяйних відходів визначається Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України N 1217 ( 1217-98-п )
від 03.08.98 затверджено Порядок виявлення та обліку безхазяйних
відходів. Відповідно до зазначеного Порядку підставами для
здійснення процедур виявлення відходів та наступного їх обліку
також можуть бути заяви (повідомлення) громадян, підприємств,
установ та організацій, засобів масової інформації, результати
штатних інспекційних перевірок органів Мінекоресурсів на місцях,
санітарно-епідеміологічної служби, органів місцевого
самоврядування тощо.
Заяви (повідомлення) про факти виявлення відходів
розглядаються на черговому (позачерговому) засіданні постійно
діючої комісії з питань поводження з безхазяйними відходами.
Комісія визначає кількість, склад, властивості, вартість
відходів, ступінь їх небезпечності для навколишнього природного
середовища і здоров'я людини та вживає заходів! до визначення
власника відходів.
У разі необхідності для визначення власника відходів та їх
оцінки можуть залучатися правоохоронні органи, відповідні
спеціалісти та експерти.
За результатами своєї роботи комісія складає акт, який
передається до місцевої державної адміністрації чи органу
місцевого самоврядування для вирішення питання про подальше
поводження з відходами.
На підставі акта комісії місцеві державні адміністрації або
органи місцевого самоврядування приймають рішення щодо подальшого
поводження з відходами та в разі необхідності порушують справу про
притягнення до відповідальності осіб, винних у порушенні
законодавства про відходи, та відшкодування заподіяної шкоди.
У разі визначення власника відходів він несе повну
відповідальність за недодержання умов поводження з ними та
незапобігання негативному впливу відходів на навколишнє природне
середовище відповідно до положень Закону України "Про відходи"
( 187/98-ВР ).
Частиною другою статті дев'ятої Закону України "Про відходи"
( 187/98-ВР ) передбачено, що територіальні громади є власниками
відходів, що утворюються на об'єктах комунальної власності чи
знаходяться на їх території і не мають власника або власник яких
невідомий (безхазяйні відходи).
Статтею 55 Закону України "Про охорону навколишнього
природного середовища" ( 1264-12 ) встановлено обов'язок суб'єктів
права власності на відходи вживати ефективних заходів для
зменшення обсягів утворення відходів, а також для їх утилізації,
знешкодження або розміщення.
За статтею 12 Закону України "Про відходи" ( 187/98-ВР )
визначення режиму використання безхазяйних відходів покладається
на місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого
самоврядування, якщо інше не передбачено законом.
Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого
самоврядування ведуть облік безхазяйних відходів і несуть
відповідальність за комплексне використання таких відходів,
додержання умов поводження з ними та запобігання їх негативному
впливу на навколишнє природне середовище і здоров'я людей.
Частиною третьою статті 22 Закону України "Про забезпечення
санітарного та епідемічного благополуччя населення" ( 4004-12 )
визначено, що органи виконавчої влади, місцевого самоврядування,
підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані
утримувати надані в користування чи належні їм на праві власності
земельні ділянки і території відповідно до вимог санітарних норм.
До обов'язків органів місцевого самоврядування у сфері
поводження з відходами віднесено забезпечення ліквідації
несанкціонованих і неконтрольованих звалищ відходів (п. "и" ч. 1
ст. 21 Закону України "Про відходи") ( 187/98-ВР ).
Пунктом "є" частини 1 статті 19 Закону України "Про охорону
навколишнього природного середовища" ( 1264-12 ) визначено, що
виконавчі та розпорядчі органи місцевих рад у галузі охорони
навколишнього природного середовища в межах своєї компетенції
організують збір, переробку, утилізацію і захоронення відходів на
своїй території.
Статтею 15 Закону України "Про охорону навколишнього
природного середовища" ( 1264-12 ) визначено, що місцеві ради
несуть відповідальність за стан навколишнього природного
середовища на своїй території і в межах своєї компетенції.
Пунктом "а" частини 1 статті 42 Закону України "Про відходи"
( 187/98-ВР ) передбачено, що особи, винні в порушенні
законодавства про відходи, несуть цивільну відповідальність за
порушення встановленого порядку поводження з відходами, що
призвело або може призвести до забруднення навколишнього
природного середовища, прямого чи опосередкованого шкідливого
впливу на здоров'я людини та економічних збитків.
Підприємства, установи, організації та громадяни України, а
також іноземні юридичні та фізичні особи та особи без громадянства
зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну ними внаслідок порушення
законодавства про відходи, в порядку і розмірах, встановлених
законодавством України (стаття 43 Закону України "Про відходи")
( 187/98-ВР ).
Таким чином, органи місцевого самоврядування можуть бути
відповідачами по справах даної категорії в разі порушення ними
вищевказаних законодавчих актів.
4. При розгляді спорів щодо відшкодування шкоди, заподіяної
порушенням вимог лісового законодавства, у випадках, коли
контролюючими органами при проведенні перевірок дотримання
природоохоронного законодавства на території, підвідомчій лісовому
господарству, встановлювався факт правопорушення, вчиненого
невстановленими особами, необхідно враховувати таке.
Судова практика свідчить, що позови пред'являлися до лісових
господарств та при вирішенні спорів застосовувалися приписи
Лісового кодексу України ( 3852-12 ) в редакції, що діяла до
введення в дію Закону України "Про внесення змін до Лісового
кодексу України" N 3404-IV ( 3404-15 ) від 08.02.2006, яким
Лісовий кодекс України було викладено в іншій редакції.
Чинним на теперішній час Лісовим кодексом України
( 3852-12 ), а саме статтею 19, передбачено, що постійні
лісокористувачі зобов'язані: забезпечувати охорону, захист,
відтворення, підвищення продуктивності лісових насаджень;
дотримуватися правил і норм використання лісових ресурсів; вести
лісове господарство на основі матеріалів лісовпорядкування,
здійснювати використання лісових ресурсів способами, які
забезпечують збереження оздоровчих і захисних властивостей лісів,
а також створюють сприятливі умови для їх охорони, захисту та
відтворення. Тимчасові ж лісокористувачі згідно із статтею 20
цього Кодексу ( 3852-12 ) повинні, зокрема, дотримуватися
встановленого законодавством режиму використання земель.
Стаття 64 Лісового кодексу України ( 3852-12 ) визначає, що
підприємства, установи, організації і громадяни здійснюють ведення
лісового господарства з урахуванням господарського призначення
лісів, природних умов і зобов'язані забезпечувати посилення
водоохоронних, захисних, кліматорегулюючих, санітарно-гігієнічних,
оздоровчих та інших корисних властивостей лісів з метою поліпшення
навколишнього природного середовища та охорони здоров'я людей.
У статті 94 Лісового кодексу України ( 3852-12 ) зазначається
коло осіб, які здійснюють державний контроль за охороною,
захистом, використанням та відтворенням лісів.
Статтею 107 Кодексу ( 3852-12 ) на підприємства, установи,
організації і громадян покладено відповідальність за шкоду,
заподіяну ними лісу внаслідок порушення лісового законодавства.
Судова палата з розгляду
спорів, пов'язаних
з державним регулюванням
економічних відносин
Вищого господарського
суду України



on top