У справі Цимермана і Штайнера
Рада Європи, Європейський суд з прав людини, Міжнародні суди; Causa on July 13, 1983
Document 980_417, current version — Adoption on July 13, 1983

                           РАДА ЄВРОПИ 
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
С П Р А В А
13.07.1983

У справі Цимермана і Штайнера

У справі Цимермана і Штайнера
Європейський суд з прав людини, засідаючи - відповідно до
статті 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод
( 995_004 ) (Конвенція) і відповідних положень Регламенту Суду(1)
( 980_067 ), - Палатою, до складу якої увійшли судді:
п. Ж.Віарда, Голова Суду, пані Д.Біндшедлер-Роберт п. Д.Еврігеніс п. Ф.Матчер п. Ж.Пінейро Фарінья п. Л.-Е.Петтіті п. Р. Макдоналд, а також п. М.-А. Ейссен, Секретар Суду, та п. Г. Пецольд,
заступник Секретаря, після нарад за зачиненими дверима 25 січня та 20 червня
1983 року постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених
вище днів:
--------------- (1) Примітка канцелярії:
Згідно з Регламентом ( 980_067 ), застосовним на час
відкриття судового провадження. Змінений Регламент набрав чинності
1 січня 1983 року, але тільки стосовно тих справ, які подано до
Суду після цієї дати.
ПРОЦЕДУРА
1. Справа передана до Суду Європейською комісією з прав
людини (Комісія) та Урядом Швейцарської Конфедерації (Уряд).
Справу розпочато за заявою (N 8737/79) проти цієї держави, поданою
до Комісії 30 серпня 1979 року двома громадянами Швейцарії, п.
Вернером Цимерманом та п. Йоганом Штайнером, відповідно до статті
25.
2. Запит Комісії та заява Уряду надійшли до канцелярії Суду в
межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 та
статтею 47 Конвенції ( 995_004 ) (запит - 17 травня і заява - 8
липня 1982 року). У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44
і 48 та на заяву Швейцарської Конфедерації про визнання
обов'язкової юрисдикції Суду (стаття 46). Уряд у заяві посилався
на статті 45, 47 і 48. Метою запиту і заяви було отримання рішення
Суду стосовно того, чи перевищила тривалість проваджень,
пов'язаних з розглядом апеляції заявників до Федерального суду
Швейцарії, "розумний строк", про який ідеться в пункті 1 статті 6
Конвенції.
3. До складу палати, яка мала бути створена у складі семи
суддів, увійшли за посадою пані Д. Біндшедлер-Роберт, суддя,
обрана від Швейцарії (стаття 43 Конвенції ( 995_004 ), та п. Ж.
Віарда, Голова Суду (пункт 3(b) правила 21 Регламенту Суду
( 980_067 ). 28 травня 1982 року в присутності Секретаря Голова
Суду визначив шляхом жеребкування імена інших п'яти членів палати,
а саме: п. Ф. Матчера, п. Ж. Пінейро Фаріньї, п. Л.-Е. Петтіті, п.
Р. Макдоналда та п. Р. Бернхардта (стаття 43 (у кінці) Конвенції
та пункт 4 правила 21). Пізніше для участі у розгляді справи
Голова призначив п. Д. Еврігеніса замість п. Бернхардта (пункт 4
правила 24).
Заступивши на посаду голови палати (пункт 5 правила 21), пан
Віарда через Секретаря Суду провів консультації з уповноваженою
особою Уряду та представником Комісії стосовно процедури, яку
необхідно було виконати в подальшому. 12 жовтня 1982 року, беручи
до уваги спільність їхніх позицій, він вирішив, що немає потреби в
поданні меморандумів, і розпорядився відкрити усне провадження
24 січня 1983 року.
Розпорядженням від 22 грудня 1982 року голова зажадав від
Уряду та Комісії подати певні документи; вони надійшли до
канцелярії Суду в різні дні.
5. Відкрите слухання відбулося 24 січня 1983 року в Палаці
прав людини у Страсбурзі. Безпосередньо перед відкриттям Суд
провів підготовче засідання. Суд дозволив помічникові представника
Комісії послуговуватися німецькою мовою (пункт 3 правила 27).
На судовому розгляді були присутні:
- від Уряду:
п. Я. Войаме, директор Федерального уповноважена особа,
управління юстиції,
п. П. Мюллер, начальник канцелярії
Федерального суду Швейцарії,
п. О. Жако-Ґіярмо, Федеральне управління
юстиції,
п. Б. Мюнґер, Федеральне управління представники;
юстиції,
- від Комісії:
п. Я. Сампайо, представник,
п. Л. Мінеллі представник
заявників у Комісії,
помічник
представника Комісії
(пункт 1 правила 29
(друге речення)
Регламенту Суду
( 980_067 ).
Суд заслухав звернення п. Войаме від імені Уряду та п.
Сампайо і п. Мінеллі від Комісії, а також їхні відповіді на
запитання Суду.
ЩОДО ФАКТІВ
6. Пан Вернер Цимерман та п. Йоган Штайнер народилися у 1937
і 1904 роках, відповідно. Пан Цимерман - монтер, проживає в
м. Устері, Цюріхський кантон; п. Штайнер - пенсіонер, проживає в
м. Барґені, Бернський кантон. До 30 вересня 1976 року кожен із заявників проживав в
орендованій квартирі: п. Цимерман - у м. Клотен і п. Штайнер - у
м. Румланґ; це населені пункти поблизу цюріхського аеропорту
Клотен, розташованого на території Цюріхського кантону і
підпорядкованого кантональній владі.
A. Провадження у Федеральній оцінній комісії
7. У 1974 році заявники звернулися до органів влади
Цюріхського кантону, вимагаючи компенсації за шкоду, спричинену
шумовим і повітряним забрудненням, яке виникало внаслідок роботи
аеропорту; загальна сума компенсації, якої вимагав п. Цимерман,
становила 28242 швейцарських франки, а п. Штайнер вимагав у
загальному підсумку 54199 швейцарських франків. Після безуспішних
спроб досягти врегулювання за цими вимогами 17 червня 1974 року
влада кантону звернулася з клопотанням про порушення оцінного
провадження на підставі статті 57 Федерального закону від
20 червня 1930 року про відчуження майна. Справу було передано до
Федеральної оцінної комісії - органу, компетентного вирішувати
таке питання, а саме - до Комісії десятого району; розгляд цього
питання відбувався під головуванням судді високого суду
м. Санкт-Ґаллена, а також за участю архітектора, інженера і
секретаря цього суду (статті 59 і наступні згаданого вище закону,
розпорядження від 24 квітня 1972 року про Федеральні оцінні
комісії і розпорядження від 17 травня 1972 року про Федеральні
оцінні райони).
8. Оцінна комісія відхилила вимоги заявників рішенням від
6 жовтня 1976 року, яке було їм вручено 7 березня 1977 року. Вона
визнала, що, згідно зі швейцарською судовою практикою і теорією
права, вони могли у принципі посилатися на положення (статті 679 і
684) Цивільного кодексу стосовно подразників; проте Комісія
зважила на те, що заявники стверджували про завдання їм моральної,
а не майнової шкоди, тоді як, згідно із Федеральним законом про
відчуження майна, вона могла розглядати лише питання майнової
шкоди.
B. Провадження у Федеральному суді
9. 18 квітня 1977 року п. Цимерман і п. Штайнер оскаржили
рішення Федеральної оцінної комісії до Федерального суду в порядку
адміністративного провадження (пункт 1 статті 77 Федерального
закону про відчуження майна). 27 квітня Федеральний суд зажадав
від оцінної комісії її висновків. Остання подала свої зауваження
18 травня 1977 року, а адміністративні органи влади Цюріхського
кантону подали свої зауваження 24 травня 1977 року. Цим процедура
обміну змагальними паперами завершилася.
10. 8 вересня 1978 року адвокат заявників звернувся до
Федерального суду з письмовим запитом про стан провадження у
справі. 21 вересня суд відповів, що він ще не мав можливості
розглянути справу через надмірний обсяг роботи, але висловив
надію, що зможе ухвалити рішення упродовж наступних місяців. До
цього листа Федеральний суд додав копію зауважень, поданих
органами влади Цюріхського кантону. Заявники повторно звернулися з цим питанням 15 березня
1979 року. Листом від 23 березня суддя, виконувач обов'язків
доповідача Першої публічно-правової палати Федерального суду,
поінформував їх про те, що рішення буде оголошено до судових
канікул, якщо цьому не завадять якісь непередбачені обставини. 29 червня 1980 року адвокат заявників знову звернувся до
Федерального суду по інформацію про стан провадження. 11 липня
суддя, в. о. доповідача, висловлюючи жаль з приводу затримки з
розглядом справи, повідомив у відповідь, що рішення буде винесено
після судових канікул.
11. 15 жовтня 1980 року Перша публічно-правова палата
Федерального суду відхилила скаргу. Її рішення, яке налічувало 15 сторінок, починалося з аналізу
ситуації орендарів житла та сільськогосподарських угідь у випадку
відчуження майна. Далі в ньому зазначалося, що, підписуючи свої
договори про оренду - у 1967 і 1958 роках, відповідно, - заявники
знали про несприятливі чинники, дії яких вони зазнаватимуть;
заявники не довели, що за час, який минув, дія цих чинників значно
посилилася (стаття 41 Закону про відчуження майна).
C. Надмірне завантаження Федерального суду
та заходи його подолання
12. За статистичними даними Уряду, від 1969 до 1979 року
загальна кількість скарг зросла з 1629 до 3037, тобто на 86%.
Кількість публічно-правових апеляцій зросла з 634 до 1336 (на
107%), а адміністративно-правових апеляцій - з 141 до 590 (на
318%). Ще в 1970 році Федеральна асамблея вирішила збільшити
кількість членів Федерального суду з 26 до 28, а кількість
підмінних суддів - з 12 до 15; після цього кількість членів
публічно-правової та адміністративно-правової палати збільшилася з
9 до 11. У своїй доповіді за 1971 рік, опублікованій 1 лютого
1972 року, Федеральний суд привернув увагу до зростання кількості
судових розглядів; він зазначив, що, "незважаючи на збільшення
кількості суддів у 1970 році", він "уже найближчим часом мусить
визначити відповідні заходи для розв'язання проблеми зростання
кількості справ". У листопаді 1973 року Федеральний суд подав до Федерального
уряду кілька невідкладних пропозицій щодо зменшення цього
надмірного навантаження; водночас суд запропонував провести
ретельний аналіз всієї організації федеральних судів, особливо
тих, які вирішують питання публічного та адміністративного права,
під кутом зору цілей такої організації та її співвідношення з
адміністрацією кантональних судів. У своєму посланні від 22 травня 1974 року до Федеральної
асамблеї Федеральний уряд запропонував проекти поправок, передусім
до положень Федерального закону про судоустрій, які стосуються
публічно-правової та адміністративно-правової палати Федерального
суду, і, по-друге, до Федерального указу, який встановлює
кількість судових реєстраторів та секретарів; Уряд запропонував
збільшити кількість суддів з 28 до 30, а кількість реєстраторів і
секретарів - з 24 до 28. У своїх попередніх зауваженнях
Федеральний уряд зазначив: "Справи, які надходять для розгляду до публічно-правової та
адміністративно-правової палати Федерального суду, створюють уже
тривалий час постійно зростаючий обсяг роботи, що загрожує
перерости в постійне надмірне навантаження; враховуючи існуючу
організацію [Федерального] суду, в довгостроковій перспективі
справлятися з таким обсягом роботи буде неможливо без згубних
наслідків для якості вирішення справ, а в кінцевому підсумку - для
правового захисту". Однак Федеральний суд, зі свого боку, прохав про відстрочення
цих реформ, допоки не буде проведено перегляду всіх положень
Федерального закону про судоустрій; такий перегляд досі ще не
здійснено (див. пункт 16 нижче).
13. У своїй доповіді за 1977 рік, від 14 лютого 1978 року,
Федеральний суд зазначив, що ніякого зменшення у темпі зростання
потоку справ не відбулося - особливо справ, які стосуються
публічно-правових та адміністративно-правових питань. Причиною
цього, на його думку, було не лише розширення повноважень
Конфедерації в адміністративних питаннях, а й той факт, що
громадяни почали дедалі частіше вдаватися до гарантій, які закон
надає їм у відносинах з органами влади. 14 грудня 1977 року Федеральний суд рекомендував Федеральному
урядові вжити невідкладних заходів, подібних до тих, які були
запропоновані ним у 1973 році. Завдяки цьому в 1978 році
Федеральна асамблея ухвалила першу низку рішень. Вона збільшила
кількість федеральних суддів з 28 до 30 і, починаючи з 1 лютого
1979 року, збільшила кількість судових реєстраторів і секретарів з
24 до 28. Вона також вирішила перетворити публічно-правову та
адміністративно-правову палату у дві публічно-правові палати. 14 грудня 1978 року Федеральний суд, зі свого боку, прийняв
виправлений регламент, який також набрав чинності 1 лютого
1979 року. Тепер публічно-правові та адміністративно-правові
справи розподіляються, залежно від предмета розгляду, серед різних
відділів Федерального суду.
14. Ці реформи виявилися недостатніми. У доповіді
Федерального суду від 12 лютого 1980 року про роботу, проведену в
1979 році, зазначено, що протягом року було порушено 3037 справ і
в 2786 з них було винесено рішення; але розгляд 1565 справ - тобто
більше ніж половину справ, занесених у реєстр у 1979 році, - суд
мусив перенести на 1980 рік. Федеральний суд зауважив, що
переважна більшість справ (84%), занесених в його реєстр,
стосуються публічного та адміністративного права, зазначивши, що:
"Якщо негайного вирішення питань у таких сферах [права] не
відбувається, позивач мусить у майбутньому чекати роками прийняття
судом рішення в його справі. Це не відповідає тій ролі, яку
Верховний суд повинен виконувати в державі, що керується
верховенством права". Тому Федеральний уряд запропонував у своєму посланні від
17 вересня 1980 року до Федеральної асамблеї збільшити кількість
реєстраторів та секретарів з 28 до 60. Слід зазначити, що йдеться
не про молодший адміністративний персонал, а про
висококваліфікованих юристів, які відіграють суттєво важливу роль
у функціонуванні Федерального суду (правило 10 регламенту
Федерального суду від 14 грудня 1978 року); адже під час нарад
вони виступають у ролі консультантів (правило 12, другий абзац).
15. У своїй доповіді від 6 лютого 1981 року про роботу,
проведену в 1980 році, Федеральний суд зазначив, що ситуація й
надалі залишається серйозною. Він висловив жаль з приводу того, що
дві законодавчі палати ще не змогли прийняти пропозиції Уряду, і
додав: "Через непереборний обсяг справ Суд тепер уже не в змозі в
певних сферах виконувати свою роль охоронця закону, навіть
незважаючи на те, що зі свого боку він робить (стосовно своєї
внутрішньої організації) все можливе для того, щоб не відставати у
виконанні своїх обов'язків". 20 березня 1981 року Федеральна асамблея ухвалила постанову
про збільшення у Федеральному суді посад реєстраторів і секретарів
з 28 до 40, а також про збільшення його адміністративного
персоналу. Завдяки цим заходам відбулося деяке поліпшення: у своїй
доповіді за 1981 рік, від 12 лютого 1982 року, Федеральний суд
відзначив, що вперше з 1975 року йому вдалося вирішити майже всі
справи (3164), які надійшли і були включені в його реєстр (3187).
Разом з тим він мусив відкласти розгляд 1787 справ. На підставі
цього суд дійшов висновку, що "ще кілька років він залишатиметься
перевантаженим надмірною кількістю справ і, отже, не буде в змозі
їх вирішувати в межах строків, які, з урахуванням характеру таких
справ, видаються розумними з погляду Конституції та Конвенції"
( 995_004 ).
16. Дещо окремо від процесу прийняття цих рішень, спрямованих
на розв'язання зазначеної невідкладної проблеми, йшла робота,
пов'язана з підготовкою повного перегляду Федерального закону від
16 грудня 1943 року про судоустрій з метою зменшення робочого
навантаження на Федеральний суд і прискорення його проваджень. Цю
роботу, яку здійснювала Федеральна експертна комісія, було
завершено наприкінці 1981 року. Нещодавно до Уряду з Федерального офісу юстиції і поліції
надійшов попередній проект документа і розпочалася процедура
відповідних консультацій, яка має завершитися в 1983 році.
17. Практичні кроки з ліквідації відставання в розгляді справ
уже вжив сам Федеральний суд. Вважаючи, що хронологічний порядок
вирішення справ може призвести до серйозних порушень принципів
справедливості, він, зокрема, впровадив так звану систему
"сортування" справ залежно від ступеня терміновості кожної справи
та значення, яке має для відповідної особи (осіб) вирішення даного
спору.
ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ
18. У своїй заяві від 30 серпня 1979 року до Комісії
(N 8737/79) п. Цимерман і п. Штайнер стверджували, що тривалість
провадження, пов'язаного з розглядом їхньої
адміністративно-правової апеляції у Федеральному суді (з 18 квітня
1977 року до 15 жовтня 1980 року), перевищила "розумний строк",
передбачений пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).
19. 18 березня 1981 року Комісія оголосила заяву прийнятною. У своїй доповіді від 9 березня 1982 року (стаття 31 Конвенції
( 995_004 ) Комісія висловила одностайну думку, що було допущено
порушення пункту 1 статті 6.
ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ УРЯДУ ДО СУДУ
20. На слуханні 24 січня 1983 року Уряд звернувся до Суду з
клопотанням "визнати в цій справі, що Швейцарія не порушила пункту
1 статті 6 Конвенції" ( 995_004 ).
ЩОДО ПРАВА
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6
21. Заявники скаржилися на тривалість провадження,
пов'язаного з розглядом їхньої адміністративно-правової апеляції у
Федеральному суді (з 18 квітня 1977 року до 15 жовтня 1980 року).
При цьому вони посилалися на пункт 1 статті 6 Конвенції
( 995_004 ), в якому зазначено: "Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та
обов'язків... має право на справедливий і відкритий розгляд
упродовж розумного строку... судом..."
22. Той факт, що "права", заявлені п. Цимерманом і п.
Штайнером у Федеральному суді, були особистими чи майновими
правами і тому мали приватний і, отже, цивільний характер у
значенні пункту 1 статті 6, сторони не оспорювали, і Суд вважає
його встановленим. Єдине, що необхідно вирішити в цій справі, це з'ясувати, чи
було допущено перевищення "розумного строку". Комісія вважала, що
такий строк було перевищено, тоді як Уряд не погоджувався з її
висновком.
23. Заявники скаржилися виключно на тривалість провадження у
Федеральному суді (див. пункт 18 вище); саме у зв'язку з цим
Комісія, ухвала якої від 18 березня 1981 року встановлює межі
розгляду цієї справи, яку згодом було передано до Суду (див.
рішення у справі Ґуццарді від 6 листопада 1980 року, серія А,
N 39, с. 39, п. 106), оголосила їхню заяву прийнятною і розглянула
її. З цього випливає, що провадження, яке відбувалося до розгляду
справи у Федеральному суді, тобто - у Федеральній оцінній комісії,
не є предметом розгляду. Отже, період, який має розглянути Суд, тривав з 18 квітня
1977 року, дати подання п. Цимерманом і п. Штайнером апеляції, і
до 15 жовтня 1980 року, дати винесення Федеральним судом рішення
(див. пункти 9 і 11 вище), - тобто становить майже три з половиною
роки. Для справи, яка розглядалася на одному юрисдикційному рівні,
така тривалість провадження є значною і потребує ретельного
аналізу під кутом зору вимог пункту 1 статті 6.
24. Обґрунтованість тривалості провадження, яке підпадає під
дію пункту 1 статті 6, має оцінюватися в кожній справі з
урахуванням її конкретних обставин (див. рішення у справі
Бухгольца від 6 травня 1981 року, серія А, N 42, с. 15, п. 49).
Суд також має врахувати, зокрема, складність фактичних і правових
аспектів справи, поведінку заявників та відповідних органів влади,
а також значення, яке мав для заявників розгляд їхньої справи;
крім того, підставою для висновку про недотримання вимоги
"розумного строку" можуть служити затримки, спричинені державою
(див. mutatis mutandis, рішення у справі Кеніґа від 28 червня 1978
року, серія А, N 27, с. 34 - 40, п. 99, 102 - 105 та 107 - 111, а
також згадане вище рішення у справі Бухгольца, серія А, N 42, с.
16, п. 49).
1. Складність справи
25. Уряд визнавав, що нічого особливо складного в цій справі
не було; Комісія висловила таку саму думку. Суд погоджується:
необхідності в розслідуванні фактів не було і порушені у справі
юридичні питання не видаються особливо складними.
2. Поведінка заявників
26. Немає підстав вважати, що причиною оскаржуваних затримок
була поведінка п. Цимермана і п. Штайнера. Згідно зі швейцарським
законодавством, як визнав сам Уряд, вони не мали можливостей
прискорити провадження. До того ж після подання апеляції 18 квітня
1977 року вони відправили до Федерального суду три листи (8
вересня 1978 року, 15 березня 1979 року і 29 червня 1980 року) з
проханням поінформувати їх про стан провадження (див. пункт 10
вище).
3. Поведінка органів влади Швейцарії
27. Уряд, Комісія та заявники погоджувалися в тому, що
основною причиною такої тривалості судового провадження був
спосіб, у який Федеральний суд виконував своє завдання. Зажадавши
висновків від Федеральної оцінної комісії 27 квітня 1977 року, суд
одержав їх у травні, а потім до нього надійшли зауваження від
адміністративних органів влади Цюріхського кантону; відтак єдине,
що він зробив, це відповів на згадані вище листи заявників (див.
пункти 9 і 10 вище). Швейцарський закон (статті 109 і 110
Федерального закону про судоустрій) уповноважували Федеральний суд
ухвалювати рішення на підставі наявних у нього документів; але суд
зробив це лише через приблизно три з половиною роки. Уряд посилався на те, що в згадуваному вище рішенні у справі
Бухгольца від 6 травня 1981 року (серія А, N 42) Суд не виявив
порушення пункту 1 статті 6, незважаючи на майже п'ятирічну
тривалість розгляду справи національними судами, який тривав до
винесення остаточного рішення. Але у тій справі оскаржувані
провадження відбувалися в судах трьох різних рівнів юрисдикції і
характеризувалися, протягом усього періоду розгляду, вжиттям
численних заходів, чи то для встановлення фактів, чи то для інших
цілей. Але у справі, що розглядається, Суд бачить лише один
тривалий період повної бездіяльності, яка може бути виправдана
лише наявністю виняткових обставин.
28. Прагнучи підкріпити свою аргументацію статистичними
доказами, Уряд посилався в основному на надмірне завантаження
Федерального суду (див. пункти 12 і 14 вище). На думку Уряду,
нагромадження невирішених справ, які надходять до суду, свідчила
про необхідність сортування справ залежно від терміновості та
важливості їхнього розгляду (див. пункт 17 вище). Жоден із цих
критеріїв не міг бути на користь прискорення розгляду апеляції п.
Цимермана і п. Штайнера. Крім того, стверджувалося, що парламент
Швейцарії уже вжив необхідних заходів для виправлення цієї
ситуації. При розгляді справи Комісія взяла до уваги і труднощі, з
якими зіткнувся суд, і значні фінансові затрати, які потребувалися
для їх подолання, але не дійшла висновку, що наведені Урядом
причини могли виправдовувати таку тривалість провадження. Такою самою була позиція і заявників; вони не оспорювали факт
надмірного завантаження Федерального суду чи виправданість певної
системи сортування справ, але стверджували, що настає момент, коли
кожна справа має бути розглянута у першочерговому порядку лише з
огляду на тривале перебування в реєстрі суду.
29. Суд має передусім зазначити, що Конвенція ( 995_004 )
зобов'язує Договірні держави організувати свої правові системи у
спосіб, який би надавав судам можливості для дотримання вимог
пункту 1 статті 6, включаючи вимогу проведення судового розгляду в
межах "розумного строку". Однак тимчасове нагромадження
невирішених справ не призводить до відповідальності Договірної
держави, якщо вона оперативно вживає заходів для подолання такої
надзвичайної ситуації (див. згадане вище рішення у справі
Бухгольца, серія А, N 42, с. 16, п. 51; та у справі Фоті та інших
від 10 грудня 1982, серія А, N 56, с. 21, п. 61). До методів, які можуть бути визнані як тимчасово доцільні,
безперечно, можна віднести встановлення певної черговості розгляду
справ, яка залежить не просто від дати порушення справи в суді, а
від ступеня її терміновості, важливості та, зокрема, відзначення,
яке вирішення відповідного спору має для даної особи (осіб).
Проте, якщо такий стан речей набуває довготривалого характеру і
стає проблемою структурної організації, такі методи вже не можуть
вважатися достатніми, і тоді держава не може відкладати надалі
вжиття ефективних заходів.
30. За статистичними даними, наведеними Урядом, з 1969 року
відбувалося поступове зростання кількості справ, які надходять для
розгляду до Федерального суду, і особливо справ, які стосуються
адміністративно-правових питань. Спочатку органи влади Швейцарії, очевидно, вважали, що
надмірний обсяг роботи має тимчасовий характер, але вже в
1973 році цю ситуацію - і, до речі, подібна проблема
спостерігається в багатьох інших Договірних державах - Федеральний
суд оцінив як таку, що зумовлена недоліками структурної
організації (див. пункт 12 вище).
31. Проте, хоча заходи, вжиті протягом періоду, який
завершився винесенням рішення Федерального суду (15 жовтня
1980 року), свідчать про щире бажання подолати цю проблему, вони
не забезпечили достатнього зосередження на структурному аспекті, і
тому досягнуті результати виявилися не досить задовільними. У
1973 році Федеральний суд і справді рекомендував вжити певних
невідкладних заходів, але попросив відстрочити їх, доки не буде
повністю переглянуто Федеральний закон про судоустрій (див. пункт
12 вище). У грудні 1977 року він знову звернувся із зазначеною
рекомендацією, коли ситуація стала ще критичнішою; такі заходи
Федеральна асамблея ухвалила в 1978 році, і вони набрали чинності
1 лютого 1979 року. Зокрема, передбачалося збільшити кількість
суддів з 28 до 30, а кількість реєстраторів і секретарів з 24 до
28. На додаток до цього Федеральний суд здійснив загальну ревізію
свого регламенту (див. пункт 13 вище). Проте ці заходи не можна
було вважати достатніми, навіть на той час; справді, кількість не
вирішених вчасно справ поступово збільшувалася внаслідок
подальшого зростання кількості судових розглядів. Радикальніші
заходи, які було ухвалено 20 березня 1981 року, - тобто вже після
того, як апеляцію п. Цимермана і п. Штайнера було відхилено, -
можливо, виявляться більш ефективними (див. пункти 11, 14 і 15
вище); однак завдання Суду не полягає в їх оцінці.
32. Судове провадження, яке розглядає Суд, тривало майже три
з половиною роки, і протягом більшої частини цього періоду ніякого
просування у справі заявників не відбувалося. Беручи до уваги всі
обставини справи, Суд вважає таку тривалість провадження
надмірною; труднощі, з якими, безперечно, стикався Федеральний
суд, не могли вважатися тимчасовими протягом усього цього часу і
не могли позбавити заявників їхнього права на розгляд у межах
"розумного строку" (див. згадане вище рішення у справі Фоті та
інших, серія А, N 56, с. 23, п. 75). Отже, було допущено порушення пункту 1 статті 6. Суд не має
необхідності вказувати, який саме національний орган влади
спричинив це порушення: питання полягає лише в міжнародній
відповідальності держави (див. згадане вище рішення у справі Фоті
та інших, там само, с. 21, п.63).
II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50
33. Стаття 50 проголошує: "Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового або
будь-якого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю
або частково суперечить зобов'язанням, які випливають з ...
Конвенції ( 995_004 ), і якщо внутрішнє право цієї Сторони
передбачає лише часткову компенсацію за наслідки такого рішення чи
заходу, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні
справедливу сатисфакцію".
34. На слуханнях представник заявників висунув вимогу: - надати кожному з його клієнтів компенсацію за моральну
шкоду в розмірі 500 швейцарських франків; - надати їм компенсацію за гонорари адвокатам, сплачені за
представництво у Федеральному суді; - надати їм компенсацію за судові витрати на провадження в
Комісії та Суді. Оскільки з цього приводу уповноважений Уряду подав докладні
зауваження, Суд вважає, що це питання готове для вирішення (пункт
3 правила 50 (перше речення) Регламенту Суду ( 980_067 ).
1. Моральна шкода
35. На думку Уряду, якщо Суд виявить порушення, проголошення
ним такого рішення та його публічність самі по собі становитимуть
достатню справедливу сатисфакцію. На думку Суду, припускаючи, що заявники зазнали деякої шкоди
через психічне напруження, адекватною компенсацією в цій справі
може бути винесення Судом рішення з висновком про перевищення
"розумного строку" (див. mutatis mutandis, рішення у справі
Корильяно від 10 грудня 1982 року, серія А, N 57, с. 17, п. 53).
2. Судові витрат 36. Щоб мати право на присудження компенсації за судові
витрати, згідно зі статтею 50, має існувати інформація про те, що
потерпіла сторона понесла їх, домагаючись, через засоби
національного правового порядку, відвертання чи виправлення
порушення, встановлення наявності такого порушення Комісією і
згодом Судом або домагаючись відповідного відшкодування. Крім
того, Суд має переконатися, що такі витрати, пов'язані із судовими
провадженнями, були фактичними і уникнути їх було неможливо, а
також що їх розмір є прийнятним (див., зокрема, рішення у справі
Мінеллі від 25 березня 1983 року, серія А, N 62, с. 20, п. 45).
37. По-перше, заявники вимагали 100 швейцарських франків як
компенсацію за гонорари адвокатам, які представляли їх у
Федеральному суді; це стосується двох запитів, складених п. Куном
щодо стану судового провадження (див. пункт 10 вище). Вони мають
право на відшкодування цієї суми, оскільки такий захід було вжито
з метою спонукати Федеральний суд дотримати вимоги пункту 1 статті
6.
38. Що стосується провадження у Страсбурзі, заявники не
користувалися безоплатною правовою допомогою при розгляді справи в
Комісії та у своїх відносинах з представником Комісії під час
провадження в Суді. Вони вимагали 2360 швейцарських франків як
компенсацію за судові витрати, на представництво їх паном Мінеллі. Суд вважає за необхідне призначити заявникам таку
компенсацію; правдоподібність і прийнятність її розміру Уряд не
заперечував.
На цих підставах Суд одноголосно
1. Постановляє, що було допущено порушення пункту 1 статті 6
Конвенції ( 995_004 ).
2. Постановляє, що держава-відповідач має сплатити заявникам
2460 (дві тисячі чотириста шістдесят) швейцарських франків як
компенсацію за судові витрати.
3. Відхиляє решту вимог стосовно справедливої сатисфакції.
Учинено англійською та французькою мовами (при цьому автентичним є текст французькою мовою) і повідомлено на слуханні у
Палаці прав людини, Страсбурґ, 13 липня 1983 року.
Голова Суду Жерар Віарда
Заступник Секретаря Герберт Пецольд



on top