У справі Мілазі
Рада Європи, Європейський суд з прав людини, Міжнародні суди; Causa on June 25, 1987
Document 980_416, current version — Adoption on June 25, 1987

                           РАДА ЄВРОПИ 
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
С П Р А В А
25.06.1987

У справі Мілазі

У справі Мілазі(1)
--------------- (1) Примітка канцелярії:
Справі привласнено номер 14/1986/112/160. Друге число
позначає рік подання справи до Суду; перше число позначає
порядковий номер у списку справ, поданих того року; останні два
числа позначають, відповідно, порядковий номер у списку справ,
переданих до Суду від часу його створення, і початкової заяви (до
Комісії), на підставі якої було порушено справу.
Європейський суд з прав людини, засідаючи, відповідно до
статті 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод
( 995_004 ) (Конвенція) і відповідних положень Регламенту Суду
( 980_067 ), у складі палати, до якої увійшли такі судді:
п. Р.Рюссдаль, Голова Суду п. Дж.Кремона пані Д.Біндшедлер-Роберт п. Ф.Матчер п. Л.-Е. Петиті п. К.Руссо п. Дж.Ґерсінґ, а також М.-А. Ейссен, Секретар Суду, та Г. Пецольд, заступник
Секретаря, після нарад за зачиненими дверима 11 січня та 19 травня 1987
року постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених
вище днів:
ПРОЦЕДУРА
1. Справа передана до Суду Європейською комісією з прав
людини (Комісія) 13 березня 1986 року, у межах тримісячного
строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 та статтею 47 Конвенції
( 995_004 ). Справу розпочато за заявою N 10527/83 проти
Республіки Італії, поданою до Комісії громадянином Італії п. Еліо
Мілазі 18 липня 1983 року, відповідно до статті 25.
У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44 і 48, а також
на заяву Італії про визнання обов'язкової юрисдикції Суду (стаття
46). Метою запиту було отримання рішення Суду стосовно того, чи
свідчать факти справи про порушення державою-відповідачем своїх
зобов'язань за пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).
2. У відповідь на запит, зроблений згідно з пунктом 3(d)
правила 33 Регламенту Суду ( 980_067 ), заявник повідомив про свій
намір взяти участь у провадженні і призначив адвоката, що
представлятиме його (правило 30).
3. 17 березня 1986 року Голова Суду доручив розгляд справ
Капуано, Баґґетти і Мілазі одній і тій самій палаті у складі семи
суддів (пункт 6 правила 21). До складу палати увійшли за посадою
п. К. Руссо, суддя, обраний від Італії (стаття 43 Конвенції
( 995_004 ), та п. Р. Рюссдаль, Голова Суду (пункт 3(b) правила
21). 19 березня 1986 року в присутності Секретаря Голова Суду
визначив шляхом жеребкування імена п'яти інших членів палати, а
саме: п. Дж. Кремони, пані Д. Біндшедлер-Роберт, п. Ф. Матчера, п.
Л.-Е. Петтіті та п. Дж. Ґерсінґа (стаття 43 (у кінці) Конвенції та
пункт 4 правила 21).
4. Пан Р. Рюссдаль заступив на посаду голови палати (пункт 5
правила 21). 2 квітня, порадившись із Секретарем Суду,
уповноваженою особою Уряду Італії (Уряд), представником Комісії та
адвокатом заявника, він ухвалив, що немає потреби у поданні
меморандумів на цьому етапі провадження (пункт 1 правила 37). Проте у період з 21 квітня до 10 вересня 1986 року Секретар
Суду одержав вимоги заявника щодо справедливої сатисфакції, а
також зауваження стосовно цього питання від Уряду та представника
Комісії. За вказівкою Голови Суду він також попросив Комісію
подати ряд документів, які надійшли 25 квітня і 23 травня
1986 року. 4 квітня 1986 року голова дозволив заявникові послуговуватися
італійською мовою (пункт 3 правила 27).
5. 28 листопада 1986 року, після консультації через Секретаря
Суду з уповноваженою особою Уряду, представником Комісії та
адвокатом заявника, голова розпорядився розпочати усне провадження
26 січня 1987 року (правило 38).
6. Відкриті слухання відбулися в призначений день у Палаці
прав людини у Страсбурзі. Безпосередньо перед їх відкриттям Суд
провів підготовче засідання.
На судовому розгляді були присутні:
- від Уряду
п. Л. Феррарі Браво, глава дипломатичної уповноважена особа,
правової служби Міністерства закордонних
справ
п. Д. Стр'яні, адвокат
п. Ґ. Ґрассо, адвокат
пані Л. Б'янкі, магістрат представники;
- від Комісії
п. Вейтцель представник;
- від заявника
п. К. Корильяно, адвокат
п. Р. Ґ. Мілазі, адвокат представники.
Суд заслухав звернення п. Феррарі Браво, п. Ґрассо та пані
Б'янкі від імені Уряду, п. Вейтцеля від імені Комісії та п.
Корильяно і п. Мілазі від імені заявника, а також їхні відповіді
на запитання. 23 і 26 січня заявник і Уряд подали ряд документів на запит
Суду.
ЩОДО ФАКТІВ
7. Пан Еліо Мілазі, 1953 року народження, проживає в
м. Реґґіо Калабрія. 17 травня 1973 року з поліції до прокуратури
надійшла інформація про участь його та ще тридцяти чотирьох осіб у
кримінальному угрупованні (стаття 416 Кримінального кодексу). У
цих матеріалах йшлося про участь п. Мілазі як члена політичного
руху антидемократичного спрямування в заворушеннях і актах
насильства в м. Реґґіо з жовтня 1969 року по травень 1973 року.
8. 18 червня 1973 року прокуратура повідомила заявника про
відкриття проти нього кримінальної справи. 6 квітня 1974 року
прокуратура доручила судді-слідчому розпочати ретельне формальне
розслідування. Суддя-слідчий допитав п. Мілазі 9 березня
1978 року, а 3 листопада 1978 року попросив прокуратуру зробити
остаточні подання. Це було зроблено 30 листопада 1978 року.
9 січня 1980 року суддя-слідчий віддав п. Мілазі та
співобвинувачених у справі під суд. 31 березня головуючий суддя
районного суду м. Реґґіо викликав їх на судове засідання, яке мало
відбутися 23 квітня 1980 року. Проте, у зв'язку зі смертю
прокурора напередодні цієї дати, суд відклав розгляд цієї справи,
виявляючи цим повагу до померлого.
9. Через зміни у графіку засідань судовий розгляд розпочався
6 липня 1981 року. Районний суд провів кілька слухань;
обвинувачення в участі в кримінальному угрупованні було замінено
обвинуваченням у відродженні фашистської партії. 7 березня
1983 року суд ухвалив рішення, яким щодо п. Мілазі було припинено
кримінальне переслідування з огляду на те, що він підпадав під
амністію за президентським указом N 413 від 4 серпня 1978 року. Це
рішення надійшло до канцелярії суду 6 квітня 1983 року.
10. У 1978 році, коли справа перебувала на етапі
розслідування, заявник звернувся до органу фінансової поліції з
проханням взяти участь у конкурсі на заповнення вакансій серед
працівників середньої ланки в цій структурі. Але, запросивши
відповідну інформацію про нього, це відомство довідалося про
кримінальну справу проти нього. 1 березня 1979 року воно
звернулося до слідчого відділу з проханням видати їм довідку про
віддання п. Мілазі під суд за правопорушення, передбачене статтею
416 Кримінального кодексу, мотивуючи це тим, що така довідка має
додаватися до міністерського указу про недопущення заявника до
участі в конкурсі. Однак такий указ так ніколи й не з'явився,
оскільки заявник не брав участі в письмовому іспиті, який
відбувався 13 січня 1979 року.
ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ
11. Пан Мілазі подав заяву до Комісії 18 липня 1983 року
(заява N 10527/83), стверджуючи, що було порушено статтю 15
Конвенції ( 995_004 ); він також скаржився на тривалість
кримінального провадження проти нього.
12. 12 березня 1985 року Комісія оголосила другу скаргу
прийнятною, а першу - неприйнятною. У доповіді від 4 грудня
1985 року (поданій на підставі статті 31 Конвенції ( 995_004 )
Комісія висловила одностайну думку про перевищення "розумного
строку", про який ідеться в пункті 1 статті 6. Повний текст думки
Комісії наведено в додатку до цього рішення.
ЩОДО ПРАВА
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6
13. За словами заявника, тривалість слухання його справи
перевищила межі "розумного строку", передбачені пунктом 1 статті
6, в якому зазначено:
"Кожен... при встановленні обґрунтованості будь-якого
кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право
на... розгляд упродовж розумного строку... судом..." Уряд заперечував це твердження, тоді як Комісія погодилася з
ним по суті.
A. Період, що підлягає розгляду
14. Період, який підлягав розгляду, не був предметом спору.
Він починався не з 18 червня 1973 року, коли заявника
поінформували про відкриту справу (див. пункт 8 вище), а лише з
1 серпня 1973 року, коли набрала чинності заява Італії про
визнання права на індивідуальне звернення. Однак для того, щоб
з'ясувати, чи була розумною тривалість провадження, вважаючи ту
дату його початком, необхідно було врахувати, в якому стані на той
момент перебувала ця справа (див. рішення у справі Фоті та інших
від 10 грудня 1982 року, серія A, N 56, с. 18, п. 53). Завершився згаданий період 7 березня 1983 року, коли районний
суд м. Реґґіо Калабрія постановив рішення у справі (див. пункт 9
вище). У кінцевому підрахунку, предметом розгляду має бути
тривалість провадження, яка становить понад дев'ять років і сім
місяців.
B. Розумність тривалості провадження у справі
15. Розумність тривалості провадження у справі має
визначатися, виходячи з конкретних обставин справи та з
урахуванням критеріїв, викладених у відповідних рішеннях Суду
(див., зокрема, згадане вище рішення у справі Фоті та інших, серія
A, N 56, с. 19, п. 56). Щодо поведінки заявника, жодних претензій до неї з боку Уряду
не було і жодних проблем тут не виникає. З іншого боку, врахування
потребує складність справи, поведінка судових органів, а також
загальна ситуація, на тлі якої відбувався цей судовий розгляд.
1. Складність справи
16. За оцінкою Уряду, справа була складною з трьох причин:
характеру обвинувачень, кількості підсудних, а також з огляду на
соціально-політичну ситуацію, яка склалася на той час у м. Реґґіо
Калабрія. Суд вважає, що обвинувачення проти згаданих осіб не
порушували ніяких складних питань права. Факти, які потребували
розслідування, і процедура, якої необхідно було дотримати, були
дещо складними у зв'язку з кількістю залучених у справу осіб
(тридцять п'ять); але це не може виправдати затримку, яка
становила майже десять років. До розгляду третьої причини, на яку
посилався Уряд, Суд повернеться в пункті 19 нижче.
2. Поведінка судових органів
17. Уряд просив Суд урахувати той факт, що після заворушень,
які відбулися в м. Реґґіо Калабрія, районний суд, як стверджує
Уряд, зіткнувся з надмірним навантаженням через надзвичайно велику
кількість справ, які надійшли для розгляду. За словами Уряду,
органи влади докладали зусиль для виходу з тієї тимчасової і
виняткової ситуації, діючи методично і надаючи пріоритет розгляду
справ тих підсудних, які перебували під вартою, а також залучаючи
до проваджень більше суддів і працівників суду. За словами Уряду,
про це свідчило зростання кількості рішень, винесених цим судом у
період з 1975 по 1983 рік.
18. Конвенція зобов'язує Договірні держави організувати свої
правові системи таким чином, щоб суди мали змогу додержувати
положень пункту 1 статті 6, включаючи вимогу проведення судового
розгляду в межах "розумного строку"; однак тимчасові труднощі із
забезпеченням цієї вимоги не призводять до відповідальності
Договірної держави, якщо вона вживає з потрібною оперативністю
корекційних заходів для подолання такої надзвичайної ситуації
(див., наприклад, рішення у справі Цимермана і Штайнера
( 980_417 ) від 13 липня 1983 року, серія A, N 66, с. 12, п. 29).
Незважаючи на заходи з поліпшення роботи районного суду м.
Реґґіо Калабрія, заявник мусив чекати майже десять років, доки
висунуте проти нього "кримінальне обвинувачення" стало предметом
розгляду в суді першої інстанції. Така тривалість провадження не
може вважатися наслідком тимчасової кризи.
3. Вплив соціально-політичних чинників
19. Уряд стверджував, що слід також врахувати
соціально-політичну ситуацію, яка склалася внаслідок згаданих
заворушень, у зв'язку з якими, як стверджується, органи влади були
змушені вживати спеціальних попереджувальних заходів. У зв'язку з
цим особливу увагу, за словами Уряду, необхідно було приділити
тому фактові, що провадження відкладалися для того, щоб розрядити
зазначену ситуацію, і це, зокрема, дало змогу заявникові
скористатися положеннями указу 1978 року про амністію (див. пункт
9 вище). Суд у жодному разі не допускає недооцінки важливості цих
чинників, на які він також зважав в одному зі своїх попередніх
рішень (див. згадане вище рішення у справі Фоті та інших, серія A,
N 56, с. 20 - 21, п. 61). Проте він не вважає, що вони могли бути
підставою для затримки провадження майже на десять років; до того
ж ці затримки тривали й далі, тоді, коли ці заворушення в Реґґіо
Калабрії вже давно припинилися. Щодо аргументу стосовно амністії, достатньо зазначити, що
районний суд виніс рішення лише в 1983 році, тобто через п'ять
років після виходу указу.
4. Висновок
20. Беручи до уваги всі обставини справи, Суд доходить
висновку, що заявник не здійснив своє право на судовий розгляд у
межах "розумного строку", а отже, було допущено порушення пункту 1
статті 6.
II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50
21. У статті 50 Конвенції ( 995_004 ) зазначено:
"Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового або
будь-якого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю
або частково суперечить зобов'язанням, які випливають з...
Конвенції ( 995_004 ), і якщо внутрішнє право цієї Сторони
передбачає лише часткову компенсацію за наслідки такого рішення чи
заходу, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні
справедливу сатисфакцію".
22. Заявник домагався передусім рішення про його
працевлаштування на посаді державного службовця в м. Реґґіо
Калабрія з наданням цьому рішенню зворотної сили стосовно 1973
року або, в альтернативному варіанті, стосовно 1979 року,
включаючи надання відповідного статусу та привілеїв. Як роз'яснив
його адвокат, заявник не просив Суд зобов'язати Уряд вжити той чи
інший позитивний захід, але клопотав про винесення деклараторного
рішення, яке б створювало і покладало на Уряд скоріше моральний,
аніж правовий обов'язок. Уряд оспорював цю вимогу, стверджуючи, що Суд не має
юрисдикції зобов'язувати Уряд до вжиття певного заходу, наприклад,
працевлаштувати особу на посаді службовця. Як і Комісія, Суд вважає, що причиною неприйняття п. Мілазі
на роботу було не те, що проти нього було відкрито кримінальну
справу, а той факт, що він не складав письмового іспиту,
передбаченого умовами згаданого конкурсу (див. пункт 10 вище);
тому цю обставину не можна вважати наслідком виявленого Судом
порушення. У зв'язку з цим Суд не має необхідності виносити ухвалу
щодо аргументу Уряду про неприйнятність зазначеної вимоги.
23. Заявник також вимагав компенсації двохсот мільйонів лір,
але Уряд вказував на відсутність доказів, які підтверджували б
наявність відповідного причинного зв'язку. На думку Комісії, п.
Мілазі зазнав моральної шкоди, яку Суд має оцінити, виходячи з
наявних у нього матеріалів. Суд вважає, що заявник, безперечно, зазнав такої шкоди,
оскільки тривалий час страждав через невизначеність ситуації з
результатом кримінального провадження та його фінансових
наслідків. Керуючись принципом справедливості, Суд присуджує заявникові
сім мільйонів лір за цим пунктом.
24. Окрім того, п. Мілазі домагався відшкодування судових
витрат у розмірі двадцять мільйонів лір, і ця вимога, очевидно,
стосувалася лише витрат, пов'язаних з розглядом його справи у
Страсбурзі. Але під час провадження в конвенційних органах він уже
скористався правовою допомогою, а що стосується додатково
витрачених сум, то він не подав ніяких конкретних документів на
підтвердження.
На цих підставах Суд одноголосно:
1. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції
( 995_004 ).
2. Постановляє, що держава-відповідач має сплатити заявникові
сім мільйонів (7000000) італійських лір як справедливу
сатисфакцію.
3. Відхиляє решту вимог стосовно справедливої сатисфакції. Учинено англійською і французькою мовами й оголошено на
відкритому засіданні у Палаці прав людини, Страсбурґ, 25 червня
1987 року.
Голова Рольф Рюссдаль
Секретар Марк-Андре Ейссен



on top