Рішення Великої палати у справі "Педерсен і Бодсґор проти Данії"
Рада Європи, Європейський суд з прав людини, Міжнародні суди; Decision, Causa, Communique on December 17, 2004
Document 980_247, current version — Adoption on December 17, 2004

                           РАДА ЄВРОПИ 
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
Р І Ш Е Н Н Я
17.12.2004

Рішення Великої палати у справі
"Педерсен і Бодсґор проти Данії"

Комюніке Секретаря Суду
Сьогодні на відкритому слуханні Європейський суд з прав
людини виніс рішення(1) у справі "Педерсен і Бодсґор проти Данії"
(заява N 49017/99).
--------------- (1) Рішення Великої палати є остаточними (стаття 44 Конвенції
( 995_004 ).
Суд П О С Т А Н О В И В: - одноголосно, що порушення статті 6 Європейської конвенції з
прав людини ( 995_004 ) (право на судовий розгляд у межах
розумного строку) допущено не було; - дев'ятьма голосами проти восьми, що порушення статті 10
Конвенції ( 995_004 ) (свобода вираження поглядів) допущено не
було.
(Рішення викладено англійською і французькою мовами.)
1. Основні факти
Заявники - Йорґен Педерсен і Стен Крістіан Бодсґор (уже
покійний), обидва громадяни Данії, проживають у Копенгаґені, 1939
і 1942 років народження, відповідно. Після смерті Бодсґора
здійснювати подальшу підтримку заяви Суд дозволив його дочці,
Тріні Бодсґор, яка є єдиною його спадкоємницею.
У час, якого стосується справа, заявники були журналістами
"Ден-маркс Радіо" - однієї з двох національних телемовних компаній
Данії.
Справа стосується другої з двох підготовлених заявниками
програм про судовий процес над Х., якого було засуджено до
12 років ув'язнення після визнання винним у вбивстві дружини. У
програмах критикувалися дії поліції м. Фредеріксхавена у
проведенні розслідування і з'ясовувалося, чи не було допущено
помилки правосуддя.
У другій програмі, яка транслювалася 22 квітня 1991 року,
йшлося про стверджуване недолучення слідчими органами до
матеріалів слідства показань, взятих у водія таксі, яка
стверджувала, що бачила Х. приблизно у час вчинення вбивства.
Коментатор програми поставив запитання: "Чому надзвичайно важлива
частина пояснення таксистки зникла, і хто в поліції чи прокуратурі
має нести за це відповідальність?.. Чи це має бути (називається
прізвище начальника поліції), який вирішив не долучати протокол до
матеріалів справи? Чи особами, які приховали показання свідка від
сторони захисту, суддів і присяжних, був він разом з головним
інспектором мобільного поліційного загону?" При цьому називалися
прізвища і показувалися фотографії начальника поліції та головного
інспектора мобільного поліційного загону, які займалися
розслідуванням.
29 листопада 1991 року спеціальний ревізійний суд вирішив
провести повторний розгляд справи і 13 квітня 1992 року Х. було
виправдано.
Після виходу телепрограм в ефір було проведено розслідування
слідчих дій поліції, під час якого виявилося, що загалом поліція
не дотримала законодавчої вимоги надання свідкові можливості
прочитати свої показання від початку до кінця.
19 січня 1993 року двом журналістам пред'явили обвинувачення
в наклепі на начальника поліції, і 15 вересня 1995 року їх було
визнано винними. Високий суд, який розглядав апеляції, залишив
судові рішення без зміни. Суд зажадав від них сплатити штрафи у
розмірі 20-денного заробітку, що становило 400 датських крон
(приблизно 53 євро), а також сплатити 75000 датських крон
(приблизно 10000 євро) компенсації спадкоємцям начальника поліції,
який на той час уже помер. 28 жовтня 1998 року Верховний суд
залишив вироки без зміни, зазначивши, що заявники не мали
достатньої фактичної бази, щоб стверджувати про навмисне
приховання начальником поліції суттєво важливого доказу у справі
про вбивство, і збільшив розмір присудженої компенсації до 100000
датських крон (приблизно 13400 євро).
2. Процедура і склад Суду
Заяву подано 30 грудня 1998 року, а 27 червня 2002 року її
було оголошено прийнятною.
Рішенням палати від 19 червня 2003 року Суд, шістьма голосами
проти одного, постановив, що порушення статті 6 допущено не було,
і, чотирма голосами проти трьох, про відсутність порушення статті
10. 3 грудня 2003 року колеґія суддів Великої палати задовольнила
клопотання заявників про передання справи на розгляд Великої
палати. Відкрите слухання справи відбулося в Палаці прав людини у
Страсбурзі 8 вересня 2004 року.
Датській спілці журналістів дозволили подати письмові
зауваження.
Судове рішення постановлене Великою палатою, до складу якої
увійшло сімнадцять суддів:
Люціус Вільдхабер (Швейцарія), Голова Суду Крістос Розакіс (Греція) Жан-Поль Коста (Франція) Ніколас Братца (Британія) Люціус Кафліш (Швейцарія)(2) Ріца Тюрмен (Туреччина) Вєра Стражницька (Словаччина) Корнеліу Бірсан (Румунія) Пер Лоренцен (Данія) Хосе Касадеваль (Андорра) Бостьян Жупанчич (Словенія) Джон Хедіґан (Ірландія) Матті Пеллонпя (Фінляндія) Андраш Бака (Угорщина) Райт Марусте (Естонія) Міндія Уґрекхелідзе (Грузія) Ханлар Гаджиєв (Азербайджан), а також Пол Махоуні, Секретар Суду.
--------------- (2) Суддя, обраний від Ліхтенштейну.

3. Стислий виклад судового рішення(3)
Оскарження
Заявники скаржилися на тривалість кримінального провадження у
порушеній проти них справі. Вони також стверджували, що рішення
Верховного суду становило непропорційне втручання в їхнє право на
свободу вираження поглядів. При цьому вони посилалися на пункт
1 статті 6 і статтю 10.
--------------- (3) Стислий виклад, підготовлений канцелярією, ні до чого Суд
не зобов'язує.
Рішення Суду
Стаття 6
Суд зауважив, що обвинувачення було висунуто заявникам
19 січня 1993 року і що провадження завершилося винесенням рішення
Верховного суду 28 жовтня 1998 року. Виходячи із загальної оцінки
складності цієї справи, Суд дійшов висновку, що тривалість
провадження (п'ять років, дев'ять місяців і дев'ять днів) не була
необґрунтованою, і одноголосно постановив, що порушення пункту
1 статті 6 допущено не було.
Стаття 10
Суд взяв до уваги, що журналістів визнали винними не в тому,
що вони попередили громадськість про можливі недоліки
кримінального розслідування, яке провела поліція, не у зв'язку з
їхньою критикою дій поліції чи названих працівників поліційного
підрозділу, не у зв'язку з розголошенням показань таксистки, -
адже все це стосувалося законних питань загального значення. Їх
визнали винними у висловленні щодо названого начальника поліції
серйозного обвинувачення - що він, умисно приховавши суттєво
важливий доказ у справі про вбивство, вчинив кримінальне
правопорушення під час розслідування справи проти Х.
Заявники подали матеріали у спосіб, який створював у
телеглядачів враження, що існував факт, як стверджувала таксистка,
давання нею пояснень у 1981 році; що в 1981 році поліція мала у
своєму розпорядженні ці пояснення; і що відповідний протокол
згодом приховали. Суд зазначив, що заявники не з'ясували або
принаймні не поставили відповідного запитання щодо того, чи
справді таксистка в 1981 році давала поліції пояснення, про що
вона стверджувала через дев'ять років після подій.
Заявники залишили телеглядачам лише два варіанти, а саме: що
приховати суттєво важливу частину показань таксистки в 1981 році
вирішив або сам начальник поліції, або разом з головним
інспектором мобільного поліційного загону. Будь-який з цих
варіантів означав, що начальник поліції відіграв відповідну роль
і, отже, вчинив серйозне кримінальне правопорушення. Заявники не
з'ясували або принаймні не поставили відповідних запитань щодо
того, чи було складено протокол стверджуваних показань таксистки
і, якщо його було складено, чи був він кимось умисно прихований.
Суд також зазначив, що журналісти не обмежилися посиланням на
показання таксистки та висловленням оцінних суджень на підставі її
показань. Обвинувачення проти начальника поліції потребувало
доказів. Проте заявники не доклали жодних зусиль, щоб навести
якісь підстави для свого твердження, і його достовірність так і не
було доведено.
До того ж заявників не визнали винними у відтворенні чи
розголошенні показань інших осіб. Вони побудували свої висновки на
основі показань свідків, і зокрема таксистки. Твердження про
умисне втручання в докази, яке пролунало в ефірі національного
телеканалу в час, який збирає найбільшу аудиторію глядачів, мало
для начальника поліції дуже серйозні наслідки і загрожувало йому,
в разі доведення достовірності, притягненням до кримінальної
відповідальності. Стверджуване правопорушення каралося ув'язненням
на строк до дев'яти років. Це твердження не лише неминуче
підривало громадську довіру до нього, а й зневажало його право
вважатися невинуватим доти, доки його вину не доведено згідно із
законом.
Крім того, заявники посилалися лише на одного свідка, а саме
- на водія таксі. Незважаючи на те, що її свідчення з'явилися
через дев'ять років після подій, вони не перевірили, чи була якась
об'єктивна підстава для часової прив'язки подій. Упродовж програми
таксистка жодного разу не заявила, що ці двоє працівників поліції
однозначно запротоколювали її вирішальні показання, або, що
протокол з її вирішальними показаннями було умисно приховано, або
що саме начальник поліції умисно приховав цей протокол.
Заявники одержали копію поліційного протоколу, в якому
згадувалося показання таксистки стосовно того, що вона бачила
12 грудня 1981 року, і який не містив жодних ознак вилучення з
нього якихось частин. Не було також і ніяких доказів існування
іншого протоколу з показаннями таксистки про те, що вона бачила Х.
у відповідний день.
Незважаючи на висновок про процедурну помилку при проведенні
розслідування у справі Х., не було доведено того факту, що під час
допиту в грудні 1981 року таксистка стверджувала, що бачила Х. у
день убивства; або, що це показання було запротокольовано; або, що
існуючий поліційний протокол 1981 року не містив усіх показань
таксистки; або, що хтось у поліції м. Фредеріксхавена приховав
докази у справі Х. Отже, на думку Суду, процедурна помилка в
проведенні розслідування, чи то взята окремо, чи в поєднанні з
показаннями таксистки, не могла надавати заявникам достатніх
фактичних підстав для обвинувачення начальника поліції в активній
маніпуляції з доказами.
Заявники стверджували, що їхні програми і показання таксистки
стали вирішальним чинником в ухваленні рішення про повторний
розгляд справи Х. та його виправдання. Однак адвокат, який
представляв Х., ще 13 вересня 1990 року звернувся з клопотанням
про повторний розгляд - тобто ще за чотири дні до виходу першої
програми заявників і більше ніж за шість місяців до другої
програми. Ухвалюючи рішення щодо задоволення цього клопотання,
спеціальний ревізійний суд також не мав одностайної думки - лише
двоє суддів із п'яти визнавали факт давання нових показань
свідків, включаючи показання таксистки, які могли б послужити
підставою для виправдання Х., якби вони були в розпорядженні суду,
що розглядав справу. Незважаючи на це, клопотання про повторний
розгляд справи було задоволено, оскільки головуючий суддя вказав
на існування інших аспектів особливих обставин, які переконливо
свідчили про ймовірність неправильної оцінки наявних доказів у
1982 році. Таким чином, твердження про вирішальну роль програм
заявників чи показань таксистки у виправданні Х. було домислом.
Суд не бачить жодних підстав не погодитися з висновком
Верховного суду про те, що заявники не мали достатньої фактичної
бази стверджувати, що начальник поліції умисно приховав суттєвий
доказ у справі про вбивство. Отже, національні органи влади мали
право вважати, що існує "нагальна суспільна потреба" вжити заходів
стосовно цього твердження, згідно з чинним законом. Суд також не
визнав, що, за цих обставин, розмір штрафів, накладених на
журналістів, був надмірним.
Беручи до уваги викладене вище, Суд зазначив, що засудження
заявників і призначене їм покарання не були непропорційними до
легітимної мети і що підстави, які Верховний суд навів на
виправдання цих заходів, були доречними і достатніми. Дійшовши
висновку про те, що національні органи влади мали всі підстави
вважати втручання у здійснення заявниками свого права на свободу
вираження поглядів необхідним у демократичному суспільстві, Суд
дев'ятьма голосами проти восьми постановив, що порушення статті 10
допущено не було.
Судді Розакіс, Тюрмен, Стражницька, Бірсан, Касадеваль,
Жупанчич, Марусте і Гаджиєв висловили спільну окрему думку, яка
частково не збігається з позицією більшості. Окрему думку додано
до тексту судового рішення.



on top