Справа Дейнгофа і Дейфа
Рада Європи, Європейський суд з прав людини, Міжнародні суди; Causa, Decision on May 22, 1984
Document 980_220, current version — Adoption on May 22, 1984

РАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
 
22.05.1984
 
Справа Дейнгофа і Дейфа

 
     У справі Дейнгофа і Дейфа
     Європейський суд з прав людини, засідаючи палатою - згідно зі статтею 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод ( 995_004 ) (Конвенція) та відповідними положеннями Регламенту Суду, - до складу якої увійшли судді:
     п. Р.Рюссдаль, голова
     п. Ж.Віарда
     п. Дж.Кремона
     пані Д.Біндшедлер-Роберт
     п. Ф.Гьольчюклю
     п. Л.-Е.Петтіті
     п. Б.Волш,
     а також п. М.-А.Ейссен, Секретар Суду, та п. Г.Пецольд, заступник Секретаря, після нарад за зачиненими дверима 24 листопада 1983 року та 4 травня 1984 року постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:
 
ПРОЦЕДУРА
 
     1. Справа передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) 13 жовтня 1983 року, а наступного дня - Урядом Королівства Нідерланди (Уряд), в межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 і статтею 47 Конвенції ( 995_004 ). Справу розпочато за двома заявами (N 9626/81 і 9736/82) проти Королівства Нідерландів, поданими до Комісії на підставі статті 25 громадянами Нідерландів п. Бернардом Йостом Дейнгофом та п. Робертом Дейфом у грудні 1981 року та лютому 1982 року.
 
     2. Комісія у своєму запиті та Уряд у заяві посилалися на статті 44 і 48 ( 995_004 ) та на заяву Королівства Нідерландів про визнання обов'язкової юрисдикції Суду (стаття 46). Запит і заяву подано з метою отримання рішення стосовно того, чи свідчать факти у справі про порушення державою-відповідачем своїх зобов'язань за пунктом 3 статті 5.
 
     3. У відповідь на запит, зроблений згідно з пунктом 3 (d) правила 33 Регламенту Суду, заявники повідомили про свій намір взяти участь у провадженні в Суді та призначили адвоката, який представлятиме їх (правило 30).
 
     4. Заступник Голови Суду, який виконував обов'язки Голови Суду, 14 жовтня 1983 року видав розпорядження, щоб в інтересах належного здійснення правосуддя цю справу було передано до єдиної палати, створеної 24 березня 1983 року для розгляду справи Де Йоніа, Бальєта і Ван ден Брінка та справи Ван дер Слейса, Зейдервельда і Клаппе (пункт 6 правила 21). До складу цієї палати увійшли за посадою п. Ж.Віарда, суддя, обраний від Нідерландів (стаття 43 Конвенції ( 995_004 ), та п. Р.Рюссдаль, заступник Голови Суду (пункт 3 (b) правила 21). Решту п'ятьох членів було обрано жеребкуванням, а саме: пані Д.Біндшедлер-Роберт, п. Гьольчюклю, п. Л.-Е.Петтіті, п. Б.Волш і п. Р.Бернхардт (стаття 43, наприкінці, Конвенції та пункт 4 правила 21).
     Згодом п. Дж.Кремона, підмінний суддя, замінив п. Бернхардта, який не зміг брати подальшу участь у розгляді цієї справи (пункт 1 правила 22 і пункт 1 правила 24).
 
     5. Заступивши на посаду голови палати (пункт 5 правила 21), п. Рюссдаль через Секретаря Суду з'ясував позиції уповноваженої особи Уряду Нідерландів, представника Комісії та адвоката заявників щодо організації провадження. З урахуванням їхньої узгодженої думки, він 14 листопада прийняв рішення, що немає потреби в поданні письмових змагальних документів (пункт 1 правила 37). Воднораз він видав і розпорядження про те, що усне провадження має розпочатися 22 листопада (правило 38).
 
     6. 17 листопада він надав адвокатові заявників дозвіл послуговуватися голландською мовою під час провадження в Суді (пункт 3 правила 27).
 
     7. Відкрите слухання відбулося 22 листопада в Палаці прав людини у Страсбурзі. Перед цим палата провела підготовче засідання.
     На судовому розгляді були присутні:
     - від Уряду
     пані Ф.Й. ван дер Валь, заступник радника з правових питань, Міністерство закордонних справ, уповноважена особа,
     п. Е.А.Дрооглевер Фортейн, державний обвинувач, консультант,
     п. В.Брекелаар, офіційний представник, Міністерство юстиції,
     п. Ж.А.Віарда, офіційний представник, Міністерство оборони, радники;
     - від Комісії
     п. Й.Фровейн, представник;
     - від заявників
     п. Е.Гуммельс, адвокат, захисник.
     Суд заслухав виступи п. Дрооглевера Фортейна від Уряду, п. Фровейна від Комісії та п. Гуммельса від заявників, а також їхні відповіді на запитання Суду.
 
     8. 24 листопада у відповідь на вимогу Суду Комісія надала Секретареві два документи. 12 і 20 грудня, відповідно, Секретар Суду отримав від заявників та від уповноваженої особи Уряду відповіді на деякі запитання і на запити стосовно документів, яких Суд зажадав під час слухань.
 
     9. 21 грудня, одержавши відповідні письмові зауваження від уповноваженої особи Уряду та представника Комісії (правило 4 додатка до Регламенту Суду), голова палати надав кожному заявникові правову допомогу, почавши відлік часу з 22 листопада.
 
ЩОДО ФАКТІВ
 
     10. Пан Дейнгоф і п. Дейф, 1962 і 1958 року народження, відповідно, проживають у Нідерландах. У 1981 та 1982 році, після примусового призову на військову службу в Нідерландських збройних силах, вони обидва з ідейних переконань відмовилися підкорятися конкретним наказам, що випливали з їхнього обов'язку виконання військової служби. Уповноважені армійські офіцери помістили їх під варту за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого Військовим кримінальним кодексом (Wetboek van Militair Strafrecht). Їх тримали під вартою і справи передали на розгляд військового суду.
 
I. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО
 
A. Відмова від військової служби з ідейних переконань
 
     11. Звільнення від обов'язкової військової служби можна отримати на підставі ідейних переконань як перед початком, так і після початку строкової військової служби. Порядок звернення до міністра оборони по таке звільнення встановлений Законом про звільнення від обов'язкової військової служби на підставі ідейних переконань (Wet Gewetensbezwaren Militaire Dienst) та міністерським наказом від 31 липня 1970 року.
     У цій справі жоден із заявників ніколи не звертався до міністра оборони з проханням надати йому статус звільненого від обов'язкової військової служби на підставі ідейних переконань (див. пункти 21-28 нижче).
 
B. Військова процедура кримінального переслідування
 
     12. Процедура кримінального переслідування у сухопутних і повітряних військах, зокрема щодо питань арешту і запобіжного ув'язнення, регулюється Процесуальним кодексом сухопутних і повітряних військ (Rechtspleging bij de Land-en Luchtmacht - Військовий кодекс), останні поправки до якого були внесені 24 листопада 1978 року. Справи про злочини згідно з військовим кримінальним правом, яке однаковою мірою застосовується і до призовників, якими є заявники, і до волонтерів, розглядаються у першій інстанції військовим судом (Krijgsraad). Рішення можна оскаржити, подавши апеляцію до Вищого військового суду (Hoog Militair Gerechtshof), а в кінцевому результаті - подавши скаргу з питань права (касаційну скаргу) до Верховного суду (Hoge Raad) Нідерландів.
 
1. Тримання під вартою до віддання під суд
 
     13. Кожний офіцер і унтер-офіцер мають право заарештувати нижчого за чином військовослужбовця, який підозрюється у вчиненні тяжкого злочину, за умови, що обставини вимагають негайного позбавлення його свободи (стаття 4 Військового кодексу). Тривалість тримання під вартою не може перевищувати 24 години (стаття 5).
     Командир підрозділу може віддати наказ про взяття під варту чи про запобіжне ув'язнення підозрюваного військовослужбовця, якщо а) існує серйозний ризик його втечі, або б) є вагомі міркування громадської безпеки, що вимагають негайного позбавлення свободи, або в) це необхідно у зв'язку з додержанням військової дисципліни серед інших військовослужбовців (частина друга статті 7). Такий наказ про тримання під вартою може стосуватися військовослужбовця, підозрюваного у вчиненні будь-якого правопорушення, стосовно якого Кримінально-процесуальний кодекс ( 1001-05, 1002-05, 1003-05 ) передбачає запобіжне ув'язнення по відношенню до цивільних осіб, за винятком тих правопорушень, що не підпадають під юрисдикцію військового суду (частина четверта статті 7). Наказ не може бути виданий, якщо призначення підозрюваному покарання у вигляді позбавлення волі чи іншого заходу обмеження свободи є малоймовірним або якщо можливим є його засудження до ув'язнення на менший строк, ніж строк запобіжного ув'язнення (там само). Тримання під вартою припиняється, як тільки перестануть існувати підстави для цього (частина п'ята статті 7).
 
     Про кожний випадок тримання під вартою понад чотири дні командир підрозділу повинен доповісти начальникові вищого рівня (частина шоста статті 7). Якщо тримання під вартою тривало чотирнадцять днів, підозрюваний військовослужбовець може звернутися до компетентного військового суду з клопотанням про визначення строку (який може бути подовжено), у межах якого начальник вищого рівня має прийняти рішення про передання справи до військового суду або про припинення тримання під вартою. Військовий суд повинен невідкладно винести рішення стосовно такого клопотання, заслухавши особу, уповноважену передати справу до суду, військового прокурора (див. пункт 18 нижче) та підозрюваного військовослужбовця, якому може надаватися правова допомога з боку консультанта (стаття 13).
 
     14. Якщо після консультації з військовим прокурором і, "коли це можливо", після того, як було заслухано підозрюваного військовослужбовця, начальник вищого рівня чи старший офіцер, призначений ним діяти від його імені, вважає, що справу має розглядати військовий суд, цього військовослужбовця віддають під суд (стаття 11). З іншого боку, начальник вищого рівня чи призначений ним офіцер може за відповідних обставин видати розпорядження про розгляд справи у порядку дисциплінарної процедури (стаття 12). інструкція N 27/7 Міністерства оборони роз'яснює дію цих положень таким чином:
     "У військовій процедурі кримінального переслідування, на відміну від процедури, передбаченої для цивільних осіб, рішення щодо відкриття судової справи приймається не органом обвинувачення чи військовим прокурором, а військовим органом. Цей орган представляє начальник вищого рівня чи старший офіцер, якого було призначено діяти від його імені, тобто офіцер, що вирішує питання про віддання під суд... Отже, військовий прокурор на цьому етапі має лише дорадчий голос, хоча отримання його рекомендацій та надання ним цих рекомендацій є обов'язковими".
     Розпорядження щодо передання справи на судовий розгляд оформляється письмово і в ньому зазначається, чи підозрюваний військовослужбовець має бути звільнений, чи й надалі триматися під вартою; при цьому підстави для тримання, викладені в частинах другій та четвертій статті 7 (див. пункт 13 вище), застосовуються однаковою мірою (стаття 14). Якщо, всупереч рекомендації військового прокурора, начальник вищого рівня чи призначений ним старший офіцер вирішить не віддавати підозрюваного військовослужбовця під суд, військовий прокурор може передати справу до Вищого військового суду (стаття 15). В інших випадках апеляційне оскарження не передбачається.
     Згідно з твердженням Уряду, тепер зазначені вище положення Військового кодексу стали застосовуватися таким чином. Якщо видано наказ про запобіжне ув'язнення, підозрюваного військовослужбовця завжди заслуховує військовий прокурор, а приблизно через чотири-п'ять днів після арешту справу передають до військового суду. З огляду на вимоги статті 14 Військового кодексу, оцінка обставин військовим прокурором та рекомендація, яку він надає начальникові вищого рівня чи уповноваженому старшому офіцерові, стосується не лише віддання під суд, а й питання про те, чи дотримуються умови запобіжного ув'язнення, викладені у статті 7. Отже, стандартний формуляр, який заповнює військовий прокурор з викладом своїх рекомендацій офіцерові, що віддає під суд, містить, зокрема, пункт стосовно "звільнення з-під варти, взяття під варту чи продовження тримання під вартою" підозрюваного. Практика свідчить, що рекомендацій військового прокурора неухильно дотримуються, і загалом вони вважаються обов'язковими для виконання.
 
2. Подальше тримання під вартою після
передання справи на судовий розгляд
 
     15. Тримання під вартою, яке було застосоване чи продовжене наказом, що міститься в розпорядженні щодо віддання військовослужбовця під суд, не може перевищувати чотирнадцяти днів, за винятком випадків, коли військовий суд на прохання військового прокурора продовжує його ще на тридцять днів (стаття 31). Кожного обвинуваченого, узятого під варту на підставі розпорядження щодо віддання під суд, повинен заслухати військовий дізнавач (див. пункт 19 нижче) - якомога швидше і в будь-якому разі в межах чотирьох днів віддання під суд; при цьому обвинувачений може користуватися послугами консультанта (частина перша статті 33). Перш ніж подовжувати строк тримання під вартою, військовий суд має надати обвинуваченому або його консультантові можливість навести свої аргументи (частина друга статті 33).
     Як тільки підстави для тримання під вартою перестануть існувати, видається наказ про звільнення з-під варти (частина перша статті 34). У період між переданням справи до суду та початком судового розгляду право видавати наказ про звільнення належить військовому прокуророві або військовому суду за клопотанням військового дізнавача чи самого затриманого військовослужбовця (частина друга статті 34). Розглядаючи це клопотання, військовий суд ознайомлюється з інформацією військового прокурора та затриманого військовослужбовця чи його консультанта, якщо клопотання про звільнення військовослужбовець подає вперше (частина третя статті 34).
 
     16. Якщо на час першого судового засідання обвинувачений перебуває під вартою, військовий суд після виступу військового прокурора вирішує питання про те, чи вимагають характер та обставини справи подальшого тримання під вартою упродовж судового розгляду (стаття 151). Суд може видати розпорядження звільнити обвинуваченого з-під варти на будь-якому подальшому етапі провадження - як з власної ініціативи, так і на вимогу військового прокурора чи за клопотанням самого обвинуваченого (стаття 156).
 
     17. Військовослужбовець, якого тримають під вартою, може вимагати звільнення або призупинення тримання під вартою на підставі статті 219 Військового кодексу на час розгляду справи у Вищому військовому суді, очікуючи рішення за поданою ним апеляцією.
 
3. Військовий прокурор, військовий
дізнавач та військовий суд
 
     18. Військовий прокурор представляє обвинувальний орган у військовому суді (частина перша статті 126). Жоден, хто перебуває на службі у збройних силах, не може виступати як військовий прокурор чи як замісник військового прокурора (частина третя статті 126). Військового прокурора та його замісника може заступати виконувач обов'язків військового прокурора (частина друга статті 126), який може бути армійським офіцером, але Уряд стверджує, що так буває лише за виняткових обставин.
     Військових прокурорів (у тому числі їхніх замісників та виконувачів обов'язків) призначає та звільняє Королева - на підставі спільного подання міністрів юстиції та оборони; вони повинні мати вищу юридичну освіту (частини четверта й шоста статті 126). Згідно з умовами частини другої статті 276 Військового кодексу, вони зобов'язані додержувати інструкцій міністра юстиції, що надаються їм як таким. Проте, як стверджує Уряд, останнє положення є лише правовою підставою для давання загальних вказівок щодо стратегії обвинувачення, і принаймні за останні роки жоден міністр юстиції не діяв і не втручався у конкретну справу на підставі статті 276.
     На військового прокурора покладається обов'язок діяти згідно з присягою - чесно і безсторонньо (статті 368 і 370). Він повинен бути присутнім на засіданнях військового суду (стаття 290), але участі в судових дебатах він не бере. На нього покладається загальний обов'язок допомагати військовому суду, а також начальникові вищого рівня, подаючи рапорти і зауваження, а також надаючи поради стосовно військового судочинства, коли це вимагається (стаття 278). При виконанні своїх обов'язків він не підпорядковується військовому суду чи Вищому військовому суду, проте Вищий військовий суд має повноваження накладати на нього дисциплінарне стягнення, якщо він не дотримує строків, передбачених законом (стаття 297).
 
     19. При кожному військовому суді є принаймні один військовий дізнавач, на якого покладається відповідальність за попереднє розслідування справ (стаття 29). Військовий дізнавач - це офіцер або колишній офіцер збройних сил, який має звання капітана або вище і призначається на встановлений строк, щонайменше на один рік, начальником вищого рівня (там само). Хоч він і може бути членом військового суду, але зазвичай це не практикується. При здійсненні попереднього розслідування в його завдання входить збирання фактів і опитування свідків та обвинуваченого - у міру потреби і якщо це необхідно (статті 29, 48 і 78). Слухання, яке проводить військовий дізнавач, правосильне такою ж мірою, що й слухання у військовому суді (стаття 161). Під час розслідування він зобов'язаний однаковою мірою і з'ясувати факти, що свідчать про невинуватість обвинуваченого, і одержати докази на визнання ним своєї вини (стаття 62). Так само як і військовий прокурор, він повинен діяти згідно з присягою - чесно і безсторонньо (статті 368 і 370).
 
     20. Військовий суд засідає у складі голови та двох військовослужбовців (стаття 120).
     Останніми є армійські офіцери, що призначаються начальником вищого рівня; упродовж строку їхніх повноважень, який триває щонайменше один рік, вони не підлягають звільненню; за віком вони повинні досягти принаймні 25 років і мають бути атестованими офіцерами (стаття 120), за званням переважно капітаном або майором. Вимога про обов'язкову юридичну освіту військових членів суду не висувається. За твердженням Уряду, вони у ролі суддів є незалежними, і ніхто не може віддавати їм накази, хоча за ними зберігається статус армійських офіцерів. Як і на голову, присяга покладає на членів військового суду обов'язок діяти чесно та безсторонньо (статті 368 і 369).
     Головує в суді цивільна особа, яка повинна мати вищу юридичну освіту; вона призначається Королевою довічно за спільною рекомендацією міністра юстиції та міністра оборони (стаття 121).
     Обговорення у військовому суді є конфіденційними, і його членам заборонено оприлюднювати свою особисту думку чи думку своїх колег (стаття 135).
 
II. АРЕШТ І ТРИМАННЯ ЗАЯВНИКІВ ПІД ВАРТОЮ
 
A. Пан Дейнгоф
 
     21. Пана Дейнгофа було заарештовано 18 листопада 1981 року за обвинуваченням в ухилянні від військового обліку, якому він підлягав як призовник на строкову військову службу (стаття 150 Військового кримінального кодексу). Після арешту його перевели до військової казарми, де він відмовився проходити медичний огляд. Згодом обвинувачення було перекваліфіковано за статтею 114 як злісне ухиляння від призову (стаття 114 Військового кримінального кодексу). 19 листопада командир підрозділу підтвердив потребу в триманні його під вартою, обгрунтувавши це необхідністю підтримання дисципліни серед інших військовослужбовців (стаття 7 Військового кодексу - див. пункт 13 вище).
     20 листопада він постав перед військовим прокурором. 23 листопада за рекомендацією військового прокурора призначений старший офіцер передав справу заявника на розгляд військового суду, вирішивши при цьому, що він і далі перебуватиме під вартою на тих самих підставах, що й раніше (статті 11, 14 і частина друга статті 7 Військового кодексу - див. пункт 14 вище).
 
     22. 24 листопада заявника заслухав військовий дізнавач (частина перша статті 33 Військового кодексу - див. пункт 15 вище).
     26 листопада військовий суд розглянув клопотання, подане заявником 24 листопада, про звільнення його з-під варти (стаття 34 Військового кодексу - див. пункт 15 вище). Під час судового засідання заявник, зокрема, стверджував, що не було дотримано вимог пункту 3 статті 5 Конвенції ( 995_004 ). Суд постановив, що час, який минув відтоді, як заявника було заарештовано, і до дати, коли він постав перед військовим дізнавачем - службовою особою, якій надається право здійснювати судочинство, - був "значним", та все-таки "прийнятним", якщо брати до уваги той факт, що цей період включав вихідні дні, та з урахуванням географічної відстані між різними органами, що брали участь у провадженні. Отже, визнавши, що підстави для тримання під вартою все ще зберігалися, суд відхилив клопотання заявника.
     Надалі військовий суд регулярно подовжував строк тримання заявника під вартою.
 
     23. 28 січня 1982 року військовий суд визнав п. Дейнгофа винним в ухилянні від призову на строкову військову службу і засудив його до позбавлення свободи на 18 місяців, зарахувавши при цьому строк запобіжного ув'язнення.
 
     24. Заявник подав апеляцію до Вищого військового суду.
     29 січня, очікуючи розгляду апеляції, заявник подав до Вищого військового суду клопотання про звільнення з-під варти на підставі пункту 3 статті 5 Конвенції ( 995_004 ) або - в альтернативному порядку - відстрочення тримання під вартою (стаття 219 Військового кодексу - див. пункт 17 вище).
     17 березня Вищий військовий суд відхилив першу частину його вимог, викладених у клопотанні. Однак того самого дня він прийняв другу частину вимог, зокрема за умови, що замість обов'язкової військової служби заявник погодиться виконувати службу цивільного характеру упродовж щонайменше 15 місяців і пройде медичний огляд. Заявник погодився, і рішення суду негайно набрало законної сили. Кримінальне провадження у справі було призупинено на таких самих умовах.
     Незабаром Вищий військовий суд присудив п. Дейнгофу ув'язнення строком на 101 день, при цьому було зараховано строк запобіжного ув'язнення, який дорівнював 101 дню.
 
B. ПанДейф
 
     25. Пана Дейфа було заарештовано 15 січня 1982 року за обвинуваченням в ухилянні від військового обліку, якому він підлягав як призовник на строкову військову службу (стаття 150 Військового кримінального кодексу). Його перевели до військового слідчого ізолятора, де він відмовився отримати військову форму та зброю. Тоді йому було пред'явлено обвинувачення в ухилянні від призову на строкову військову службу (стаття 114 Військового кримінального кодексу). Командир підрозділу підтвердив потребу в триманні його під вартою, обгрунтувавши це серйозним ризиком втечі заявника та необхідністю підтримання дисципліни серед інших військовослужбовців (стаття 7 Військового кодексу - див. пункт 13 вище).
     18 січня за усною рекомендацією військового прокурора призначений старший офіцер передав справу заявника на розгляд військового суду, вирішивши при цьому, що він і далі перебуватиме під вартою на тих самих підставах, що й раніше (статті 11, 14 і частина друга статті 7 Військового кодексу - див. пункт 14 вище).
 
     26. 19 січня заявника заслухали військовий дізнавач (частина перша статті 33 Військового кодексу - див. пункт 15 вище) та військовий прокурор.
     27 січня військовий суд розглянув.клопотання, подане військовим прокурором 22 січня, про подальше тримання заявника під вартою (стаття 31 Військового кодексу - див. пункт 15 вище). На цьому засіданні заявник, зокрема, стверджував, що не було дотримано пункту 3 статті 5 Конвенції ( 995_004 ). Суд відхилив усі його доводи і, з огляду на те, що підстави для тримання під вартою все ще залишалися, подовжив строк тримання під вартою на 30 днів.
     Надалі військовий суд регулярно подовжував строк тримання заявника під вартою.
 
     27. 15 квітня військовий суд визнав заявника винним в ухилянні від призову на строкову військову службу і засудив його до позбавлення свободи на 18 місяців, зарахувавши при цьому строк запобіжного ув'язнення.
 
     28. Заявник подав апеляцію до Вищого військового суду.
     16 квітня і 2 червня заявник подав до Вищого військового суду клопотання про звільнення з-під варти, стверджуючи, зокрема, про порушення пункту 3 статті 5 Конвенції ( 995_004 ) (стаття 219 Військового кодексу - див. пункт 17 вище).
     23 червня Вищий військовий суд відхилив ці клопотання і 7 вересня постановив рішення, підтвердивши і засудження, і призначене рішенням суду першої інстанції покарання.
 
ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ
 
     29. Заяву п. Дейнгофа (N 9626/81) було подано до Комісії 8 грудня 1981 року, заяву п. Дейфа (N 9736/82) - 16 лютого 1982 року. Обидва заявники стверджували, що, всупереч вимогам пункту 3 статті 5 Конвенції ( 995_004 ), вони не постали негайно перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу. Зокрема, вони доводили, що ні військовий прокурор, ні військовий дізнавач не можуть вважатися такою "службовою особою".
     4 травня 1982 року Комісія видала розпорядження про об'єднання цих двох заяв, а 9 грудня 1982 року їх було оголошено прийнятними. У своїй доповіді від 13 липня 1983 року (стаття 31) Комісія висловила одностайну думку про порушення пункту 3 статті 5.
     Повний текст думки Комісії долучено як додаток до цього рішення.
 
ЩОДО ПРАВА
 
I. ПОПЕРЕДНЄ ПИТАННЯ
 
     30. Як підтвердив Уряд на засіданні Суду 22 листопада 1983 року, він не висував попередніх заперечень у цій справі. Проте він стверджував, що на виконання своїх повноважень Комісія мала з'ясувати, чи було вичерпано національні засоби правового захисту, тому це питання стосовно справи п. Дейнгофа та п. Дейфа Суд також повинен розглянути.
     Оскільки Уряд не мав права на заперечення і не виконав вимоги правила 47 Регламенту Суду, Суд відхиляє цей аргумент (див. рішення у справі Девеєра від 27 лютого 1980 року, серія A, N 35, с.15, п.26 у кінці; рішення у справі Фоті та інших від 10 грудня 1982 року, серія A, N 56, с.16 і 17, п.46 і 48; та рішення у справі Де Йонга, Бальєта і Ван ден Брінка (сьогоднішня дата, серія A, N 77, с.18, п.36).
 
II. ЩОДО СУТІ СПРАВИ
 
A. Стверджуване порушення пункту 3 статті 5
 
     31. Заявники стверджували про порушення першого положення пункту 3 статті 5, яка передбачає:
     "Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу...".
 
     32. У своєму рішенні у справі Шіссера від 4 грудня 1979 року Суд мав нагоду детально розтлумачити вислів "службова особа, якій закон надає право здійснювати судову владу" (серія A, N 34, с.12-14, п.27-31). Достатньо пригадати надзвичайно важливі принципи, викладені у цьому рішенні. Зокрема, з огляду на завдання і мету пункту 3 статті 5 (стосовно яких див. пункт 36 нижче), було постановлено, що зазначена "службова особа" (офіцер-магістрат) - яка може бути або суддею, що засідає в суді, або службовою особою прокуратури (там само, с.12, п.28) - "має... надавати гарантії, притаманні "судовій" владі, здійснювати яку вона уповноважена законом" (там само, с.13, п.30). Суд робить такі висновки (там само, п.31):
     "...ця "службова особа" не ототожнюється із "суддею", однак вона повинна мати деякі з його ознак, тобто вона повинна відповідати певним умовам, кожна з яких становить гарантію для заарештованої особи.
     Першою з таких умов є незалежність від виконавчої влади та від сторін... Це не означає, що "службова особа" не може певною мірою підпорядковуватися іншим суддям або службовим особам, за умови, що самі вони так само незалежні.
     Крім того, пункт 3 статті 5 передбачає процедурну і матеріальну вимоги. Процедурна вимога покладає на "службову особу" обов'язок особисто заслухати особу, припроваджену до неї...; матеріальна вимога покладає на неї обов'язок переглянути обставини, що свідчать на користь або проти тримання під вартою, вирішити - послуговуючись правовими критеріями, - чи є достатні підстави, що виправдовують подальше тримання під вартою, або видати розпорядження про звільнення, якщо таких підстав немає...".
     Що стосується останньої, тобто матеріальної вимоги, раніше - у рішенні "Ірландія проти Сполученого Королівства" - Суд уже постановляв, що дорадча комісія з питань інтернованих осіб не є органом, що задовольняє вимоги пункту 3 статті 5, оскільки вона не уповноважена видавати розпорядження про звільнення (рішення від 18 січня 1978 року, серія A, N 25, с.76, п.199).
 
1. Заслухання п. Дейнгофа військовим
прокурором перед відданням під суд
 
     33. Пан Дейнгоф доводив, що військовий прокурор - перша службова особа, перед якою він постав після арешту (див. пункт 21 вище), - не може вважатися судовою "службовою особою" у розумінні положень пункту 3 статті 5. Уряд заперечував ці доводи. Крім того, Уряд стверджував, що п. Дейнгофа було "негайно" припроваджено до військового прокурора, тобто через два дні після арешту.
 
     34. Якщо дослівно тлумачити відповідне національне право, до передання справи п. Дейнгофа до суду військовий прокурор не мав права видавати розпорядження про його звільнення: стаття 11 Військового кодексу покладала на військового прокурора лише функції щодо розслідування та надання рекомендацій, які до того ж зводилися лише до єдиного питання: віддання під суд (див. частину першу пункту 14 вище). Однак, як стверджує Уряд, таке явне обмеження в правових положеннях має тлумачитися у світлі заведеної практики, згідно з якою рекомендація поширюється також і на питання тримання під вартою, і офіцер з віддання під суд неухильно виконує таку рекомендацію (див. останню частину пункту 14 вище). Як доводив Уряд, ця "стандартна процедура" означає, що військовий прокурор фактично приймає рішення, оскільки його рекомендація стосовно подальшого тримання під вартою чи звільнення розглядається як така, що має "обов'язковий характер" для офіцера, який наділений формальними повноваженнями щодо прийняття рішення. Таким чином, Уряд наполягав на тому, що "суть має переважати над формою".
 
     Суд зазначає, що, згідно з повідомленням Уряду, цю "стандартну процедуру" було запроваджено з метою дотримання Конвенції ( 995_004 ) на період, коли буде внесено всі зміни до Військового кодексу. Попри це Суд, так само як і Комісія (див. пункт 83 доповіді Комісії), не може погодитися з міркуваннями Уряду. Звичайно, при визначенні конвенційних прав нерідко доводиться глибше тлумачити положення і не обмежуватися поверховим сприйняттям їх формулювання, а також слід зосереджувати увагу на реаліях конкретної ситуації (див., наприклад, у зв'язку з пунктом 1 статті 5 рішення у справі Ван Дроогенбрука від 24 червня 1982, серія A, N 50, с.20, п.38). Однак формальні, очевидні вимоги, передбачені в "законі", є особливо важливими для визначення судового органу, наділеного повноваженнями приймати рішення щодо свободи особи, з огляду на те, що в демократичному суспільстві цей орган має викликати довіру громадськості (див., mutatis mutandis, рішення у справі П'єрсака від 1 жовтня 1982, серія A, N 53, с.14, п.30 (a). Не було ніякої офіційної директиви чи навіть політичної настанови військовим прокурорам та офіцерам з віддання під суд про те, щоб вони тлумачили Військовий кодекс таким чином. Була тільки суто внутрішня практика, що не мала обов'язкової сили і від якої в будь-який момент можна було на законних підставах відступити. Цього недостатньо для того, щоб вважатися органом, уповноваженим "законом" на здійснення необхідної "судової влади", як передбачено пунктом 3 статті 5 (див. заключну частину уривка з рішення у справі Шіссера, згадуваній вище у пункті 32).
 
     35. Відповідно, процедура, застосована у справі Дейнгофа, коли він постав перед військовим прокурором безпосередньо перед тим, як його було віддано під суд, не надавала гарантій, передбачених пунктом 3 статті 5.
 
2. Передання справ обох заявників
на розгляд військового суду
 
     36. Справи обох заявників було передано на розгляд військового суду, відповідно, через п'ять і три дні після арешту (див. пункти 21 і 25 вище). Як стверджували заявники, військовий суд не був незалежним судовим органом, як того вимагали цілі пункту 3 статті
     5. Суд не вважає потрібним вирішувати це питання в даному контексті, оскільки в будь-якому разі той факт, що затриманий має доступ до судового органу, не достатній для того, щоб можна було говорити про дотримання положення, з якого починається пункт 3 статті
     5. Текст пункту 3 має на меті забезпечити негайний і автоматичний судовий контроль за поліційним чи адміністративним затриманням, що здійснюється відповідно до положення пункту 1 (c) статті 5. З формулювання цього пункту ("має негайно постати перед"), якщо читати у контексті його предмета і цілей, стає очевидною його невіддільна "процедурна вимога": "суддя" або судова "службова особа" має особисто вислухати затриманого і прийняти відповідне рішення (див. уривок з рішення у справі Шіссера, згадуваного вище у пункті 32).
     Таким чином, передання справ заявників на судовий розгляд само по собі не забезпечувало їм гарантій, передбачених пунктом 3 статті 5.
 
3. Заслухання п. Дейфа військовим
прокурором після віддання під суд
 
     37. Військовий прокурор заслухав п. Дейфа через чотири дні після арешту і через один день після віддання його під суд (див. пункт 26 вище). Не приймаючи цілком офіційного рішення не звільняти заявника з-під варти, військовий прокурор через три дні після того, як п. Дейф постав перед ним, попросив військовий суд подовжити чотирнадцятиденний строк тримання під вартою, передбачений статтею 31 Військового кодексу (див. пункти 15 і 26 вище).
     Уряд стверджував, що на етапі заслуховування п. Дейфа військовий прокурор був наділений повноваженнями судової "службової особи" і приймав рішення згідно з вимогами пункту 3 статті 5.
 
     38. Тим часом як "матеріальна вимога", про яку говорилося в рішенні у справі Шіссера, і справді могла бути дотримана завдяки тому, що до компетенції військового прокурора належало прийняття рішення про звільнення (див. уривок з цього рішення, згадуваного в пункті 32 вище), нез'ясованим залишається питання, чи був військовий прокурор незалежним необхідною мірою, якщо виходити з конкретної цілі, для досягнення якої здійснюється "судова влада", про яку йдеться у пункті 3 статті 5.
     Спір між Урядом та заявниками виник з приводу питання, чи може військовий прокурор вважатися не залежним від військових органів влади з огляду на формулювання статті 276 Військового кодексу (див. пункт 18 вище). Однак, вважає Суд, навіть якщо погодитися з відповідними твердженнями Уряду, військовий прокурор, передавши справу п. Дейфа до суду, не може виконувати дуже специфічну судову функцію, передбачену пунктом 3 статті 5, оскільки при цьому він виконував і функцію обвинувачення у військовому суді (частина перша статті 126, там само). Отже, військовий прокурор був стороною у кримінальному провадженні, порушеному проти затриманого військовослужбовця, стосовно якого він був уповноважений вирішувати питання можливого звільнення. Таким чином, військовий прокурор не міг бути "не залежним від сторін" (див. уривок з рішення у справі Шіссера, згадуваного вище у пункті 32), оскільки він і був однією зі сторін.
     Внаслідок цього процедура, дотримана військовим прокурором у справі Дейфа, не відповідала вимогам пункту 3 статті 5.
 
4. Заслухання обох заявників
військовим дізнавачем
 
     39. За твердженнями заявників, військовий дізнавач, який відповідав за проведення попереднього розслідування їхніх справ і перед яким вони постали після передання справ на судовий розгляд (статті 29 і 33 Військового кодексу - див пункти 15, 19, 22 і 26 вище), не міг розглядатися як "службова особа, якій закон надає право здійснювати судову владу".
     Уряд не погоджувався з цим. Він пояснював, що, коли військовий дізнавач заслуховує затриманого військовослужбовця, він так само, як і військовий прокурор, мусить бути незалежним і безстороннім при розгляді питання щодо законності затримання. Після цього, продовжував доводити Уряд, військовий дізнавач може у відповідних випадках відіграти провідну роль у звільненні затриманого, звернувшись із належним клопотанням до Військового суду згідно зі статтею 34 Військового кодексу (див. пункт 15 вище). Далі Уряд наполягав на тому, що за цих обставин заявники "негайно", відразу після свого арешту, тобто через шість днів у справі п. Дейнгофа та через чотири дні у справі Дейфа, постали перед військовим дізнавачем (див. пункти 21-22 і 25-26 вище).
 
     40. Навіть усвідомлюючи важливість гарантії, яку у зв'язку з цим надає військовий дізнавач, Суд не може погодитися з твердженнями Уряду. Як зазначали Комісія (у пункті 90 доповіді) та заявники, закон не наділяє військового дізнавача повноваженням здійснювати необхідну "судову владу", про яку йдеться у пункті 3 статті 5, а саме - правом вирішувати питання щодо виправданості тримання під вартою та видавати наказ про звільнення, якщо тримання під вартою невиправдане (див. останню частину уривка з рішення у справі Шіссера, згадуваній вище у пункті 32). Отже, процедура перед військовим дізнавачем не забезпечувала однієї з основних гарантій, передбачених пунктом 3 статті 5.
 
5. Слухання у військовому суді
 
     41. Залишається з'ясувати, чи подальша процедура у військовому суді забезпечувала різні гарантії, закріплені в цьому положенні.
     Військовий суд не проводив окремого засідання з питань тримання під вартою і ухвалив рішення з цього приводу лише через вісім днів після арешту п. Дейнгофа і через дванадцять днів після арешту п. Дейфа (див. пункти 21-22 і 25-26 вище). Хоча питання щодо "негайності" має оцінюватися з урахуванням особливостей кожної справи (див., mutatis mutandis, рішення у справі Вемгоффа від 27 червня 1968 року, серія A, N 7, с.24, п.10), така тривалість, як у даних випадках, набагато перевищує межі, передбачені пунктом 3 статті 5, навіть із належним урахуванням напруженості життя військових та навантажень на військове судочинство (див. рішення у справі Енгеля та інших від 8 червня 1976 року, серія A, N 22, с.23, п.54). Суд погоджується з Комісією з цього приводу (див. пункти 95 і 97 доповіді), тим більше що Уряд цього не оспорював.
 
     42. У світлі викладеного вище висновку, Суд не вважає за потрібне розглядати твердження заявників стосовно того, що військовий суд не був незалежним необхідною мірою з огляду на його склад, бо два військові члени суду, призначені начальником вищого рівня, чисельно переважали одного цивільного голову, якого призначає Королева (див. пункт 20 вище).
 
6. Висновки
 
     43. Отже, кожний заявник був потерпілим від порушення пункту 3 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).
 
B. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50 КОНВЕНЦІЇ
 
     44. Стаття 50 Конвенції ( 995_004 ) передбачає:
     "Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового або будь-якого іншого органу Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов'язанням, які випливають з... Конвенції ( 995_004 ), і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію за наслідки такого рішення чи заходу, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
     На засіданні Суду 22 листопада 1983 року адвокат заявників оголосив, що вимоги його клієнтів щодо справедливої сатисфакції аналогічні тим, які були висунуті у справі Ван дер Слейса, Зейдервельда і Клаппе (див. рішення у цій справі, датоване сьогоднішнім днем, серія A, N 78, п.50). У тому рішенні стверджувалося, що тримання під вартою спричинило шкоду, зокрема у таких формах, як психологічна та емоційна травми, позбавлення достатніх можливостей культурного розвитку та підвищення освітнього рівня, втручання у приватне життя, втрата можливості працевлаштування і заплямована репутація. Проте адвокат зазначив, що так само, як і в іншій справі, питання фінансового відшкодування ніколи не було пріоритетним для його клієнтів і що вони просто просять Суд присудити належну їм сатисфакцію.
     Уряд доводив, що шкоду, завдану п. Дейнгофу чи п. Дейфу, було компенсовано вирахуванням строку запобіжного ув'язнення зі строку призначеного покарання (див. пункти 24 і 27-28 вище) і що це становить достатню сатисфакцію за будь-яке порушення Конвенції ( 995_004 ).
 
     45. Єдиним порушенням Конвенції ( 995_004 ), про яке стверджувалось і яке було виявлено у цій справі, є порушення першого положення пункту 3 статті 5. Не можна сказати, що заявників було б звільнено з-під варти, якби вони скористалися гарантіями, що містяться у цьому положенні (пор. рішення у справі Артіко від 13 травня 1980 року, серія A, N 37, с.20, п.42). Але принаймні кожен із заявників був позбавлений можливості "негайного" судового контролю за його триманням під вартою. Через відсутність необхідних гарантій заявникам таки було завдано певної моральної шкоди, яка не була повністю компенсована фактом визнання порушення чи навіть вирахуванням строку запобіжного ув'язнення зі строку покарання, призначеного їм у кінцевому підсумку (див., mutatis mutandis, рішення у справі Ван Дроогенбрука від 25 квітня 1983 року, серія A, N 63, с.7, п.13). Зважаючи на скромний характер висунутих вимог, Суд присуджує кожному заявникові по 300 голландських гульденів як справедливу сатисфакцію згідно зі статтею 50.
     На цих підставах Суд одноголосно
 
     1. Постановляє, що було порушення пункту 3 статті 5 стосовно кожного заявника.
 
     2. Постановляє, що, згідно зі статтею 50, держава-відповідач має виплатити кожному заявникові триста (300) голландських гульденів.
     Учинено англійською та французькою мовами у Палаці прав людини, Страсбург, двадцять другого травня тисяча дев'ятсот вісімдесят четвертого року.
 
 Голова                                             Рольф Рюссдаль 
Секретар Суду Марк-Андре Ейссен



on top