Справа «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Заява № 5876/15)
Європейський суд з прав людини, Міжнародні суди; Decision, Causa, Statement on October 9, 2018
Document 974_d03, current version — Adoption on October 9, 2018

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
Четверта секція

РІШЕННЯ
(По суті)

Справа «Фонд «Батьківська турбота» проти України»
(Заява № 5876/15)

СТРАСБУРГ
09 жовтня 2018 року

ОСТАТОЧНЕ
09/01/2019

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України»

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пауло Пінто де Альбукерке (<…>), Голова,
Ганна Юдківська (<…>),
Вінсент А. Де Гаетано (<…>),
Юлія Антоанелла Моток (<…>),
Карло Ранцоні (<…>),
Марко Бошняк (<…>),
Петер Пацолай (<…>), судді,
та Маріалена Цирлі (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 11 вересня 2018 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 5876/15), яку 23 січня 2015 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) Всеукраїнський громадський благодійний фонд «Батьківська турбота», зареєстрований в Україні у 1999 році (далі - заявник).

2. Заявника представляв п. Н. Кульчицький - юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина, з Міністерства юстиції.

3. Заявник скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на визнання судами недійсним його права власності на майно (частина санаторію, розташованого у м. Києві; далі - Санаторій). Зокрема, він стверджував, що з огляду на попередні судові рішення з того самого питання, застосування національного законодавства не можна було вважати передбачуваним. Він також стверджував, що втручання у його майнові права не було пропорційним та необхідним у демократичному суспільстві.

4. 04 червня 2015 року про зазначену скаргу було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду.

5. Спільні письмові зауваження були отримані від Федерації професійних спілок України (далі - Федерація) та її організацій, ПрАТ «Укрпрофоздоровниця» (далі - «УПО») та ПрАТ «Укрпрофтур». Їм було надано право вступити у справу в якості третьої сторони (пункт 2 статті 36 Конвенції та пункт 3 правила 44 Регламенту Суду).

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A. Події, що передували справі

6. 17 квітня 1936 року Уряд Союзу Радянських Соціалістичних Республік (далі - СРСР) доручив керівництво мережею об’єктів для туризму та відпочинку для працівників СРСР Всесоюзній центральній раді професійних спілок (далі - Всесоюзна рада) - центральному органу офіційних профспілок СРСР, які контролювалися державою.

7. Постановою від 17 квітня 1956 року Рада Міністрів Української Радянської Соціалістичної Республіки (далі - Українська РСР) зобов’язала Міністерство охорони здоров’я Української РСР «прийняти» від профспілок та інших міністерств і державних установ різне майно (у тому числі Санаторій).

8. Постановою від 23 квітня 1960 року «Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров’я Української Радянської Соціалістичної Республіки» Рада Міністрів зобов’язала згадане Міністерство «безоплатно» передати у відання Українській республіканській раді професійних спілок (установа України, яка функціонувала за статутом професійних спілок Радянського Союзу та під егідою Всесоюзної ради; далі - Республіканська рада) всі діючі госпрозрахункові санаторії, будинки відпочинку та санаторії-пансіонати (у тому числі Санаторій).

9. 06 жовтня 1990 року XV з’їзд профспілок Української РСР ухвалив рішення, яким перетворив себе на Перший Установчий з’їзд незалежних профспілок України. Цей з’їзд заснував Федерацію незалежних професійних спілок України (яка згодом стала Федерацією) та проголосив її незалежність від держави і господарських органів Української РСР та Радянського Союзу. Він також заявив про свою відмову від діяльності відповідно до статуту професійних спілок Радянського Союзу. Федерацію також було визначено правонаступником Республіканської ради.

10. 18 листопада 1990 року Рада Загальної конфедерації профспілок Радянського Союзу затвердила угоду між Загальною конфедерацією профспілок Радянського Союзу та Федерацією від 18 листопада 1990 року, згідно з якою різноманітні активи (у тому числі Санаторій) були «закріплені» за Федерацією.

11. Постановою від 29 листопада 1990 року «Про захист суверенних прав власності Української РСР» Верховна Рада Української РСР постановила встановити мораторій для органів державної влади на будь-які зміни форм власності і власника державного майна до введення в дію закону про роздержавлення майна.

12. 24 серпня 1991 року Україна проголосила свою незалежність.

13. 10 вересня 1991 року був прийнятий Закон України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України». Майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об’єктів колишнього союзного підпорядкування, розташованих на території України, були оголошені державною власністю України. Всі договори, укладені з порушенням мораторію 1990 року, були визнані недійсними.

14. 22 листопада 1991 року Федерація прийняла рішення про створення акціонерного товариства «УПО» (наразі приватне акціонерне товариство). Відповідно до цієї постанови Федерація передала «УПО» різне майно (у тому числі Санаторій). 04 грудня 1991 року Федерація та Фонд соціального страхування України (далі - ФССУ) уклали установчий договір про створення УПО та затвердили його статут.

15. 23 грудня 1991 року місцеві органи влади зареєстрували УПО.

16. Постановою від 04 березня 1992 року «Про введення в дію Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» Верховна Рада України визнала такою, що втратила чинність, постанову від 29 листопада 1990 року та надала вказівку Кабінету Міністрів України до 15 березня 1992 року визначити перелік підприємств, що уклали договори про зміну форми власності державного майна з порушенням мораторію 1990 року.

17. Постановою від 10 квітня 1992 року «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України» Верховна Рада України постановила, що до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Радянського Союзу майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об’єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій, мали бути тимчасово передані Фонду державного майна України (далі - ФДМУ) - органу управління державним майном.

18. Постановою від 04 лютого 1994 року «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» Верховна Рада України також постановила, що до законодавчого визначення власників зазначеного майна його слід вважати державною власністю. Станом на сьогодні таке законодавство прийнято не було (див. пункт 40).

19. У незазначену дату ФДМУ подав позов проти Федерації, ФССУ та «УПО» і стверджував, що майно, яке Федерація передала «УПО», належало не їй, а Всесоюзній раді, а отже, ФДМУ був органом управління її майном.

20. Рішенням від 20 січня 1997 року (справа № 137/7) Вищий арбітражний суд України (далі - ВАСУ; у 2001 році перейменований у Вищий господарський суд України, ВГСУ) відмовив у задоволенні позову. Посилаючись на постанови від 10 квітня 1992 року та 04 лютого 1994 року, він зазначив, що ФДМУ не визначив, що саме становило майно відповідно до цих законодавчих актів. Майно, на базі якого було створено «УПО», було передано Республіканській раді, правонаступником якої стала Федерація, як це вбачалось з її установчих документів. Оскільки майно не було передане Всесоюзній раді, на нього не поширювалась дія зазначених постанов. Крім того, з моменту передання майна профспілкам воно не «вилучалося» державою у встановленому порядку. Право власності профспілок на це майно не оскаржувалось, а отже, було законним. Відповідно до пункту 7 статті 92 Конституції України у редакції 1994 року правовий режим власності визначався виключно законами України. Оскільки спеціальний закон, який регулює правовий режим майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Радянського Союзу, не був прийнятий на момент розгляду справи, законні обмеження для створення «УПО» на базі санаторного майна були відсутні. Отже, «УПО» була створена законно, підстав для визнання її установчих документів недійсними не було, а твердження ФДМУ, що він був органом управління майном «УПО», суперечило закону та обставинам справи.

21. 17 червня 1997 року колегія з перегляду рішень ВАСУ залишила це рішення без змін. Вона дійшла висновку, що майно, на базі якого була створена «УПО», було передано Республіканській раді відповідно до постанови від 23 квітня 1960 року. Воно не перебувало у віданні Всесоюзної ради, а отже, на нього не поширювалась дія постанови від 10 квітня 1992 року.

22. 27 червня 2000 року за заявою «УПО» місцеві органи влади зареєстрували її право власності на майно, передане їй відповідно до її установчих документів.

23. Ухвалою від 22 листопада 2007 року, яка доступна громадськості, Верховний Суд України відмовив у задоволенні подання Генерального прокурора України про перегляд постанови від 17 червня 1997 року. Верховний Суд України не надав детального обґрунтування свого рішення.

B. Визнання недійсним права власності заявника на майно

24. У 2000 році заявник заснував Центр соціальної реабілітації «Ковчег» (далі - Центр). Згідно зі статутом останнього до його діяльності входили «соціальний захист, соціально-педагогічна та психологічна реабілітація дітей віком від шести до вісімнадцяти років, які опинилися у складних життєвих обставинах, та сприяння в наданні комплексної соціальної, психологічної, педагогічної, медичної, правової та інших видів допомоги на індивідуальному та сімейному рівнях».

25. 30 серпня 2002 року заявник та Центр придбали в «УПО» деяке нерухоме майно Санаторію (спальні корпуси, їдальню, бібліотеку, лікувальний корпус, лабораторію та деякі інші приміщення). Його вартість за договором становила 1915200 українських гривень-1 (далі - грн). Згідно з договором «УПО» володіла нерухомим майном на підставі сертифікату про право власності від 27 червня 2000 року.

__________
-1 Близько 365939 євро на момент подій.

26. Згодом заявник зареєстрував своє право власності на зазначене нерухоме майно у місцевих органах влади, а Центр використовував приміщення для своєї діяльності та розташовувався там. Зокрема, приміщення використовувалися для розміщення дітей з «неблагополучних» сімей та з сімей внутрішньо переміщених осіб (далі - ВПО).

27. У серпні 2011 року прокурор в інтересах держави подав до Господарського суду м. Києва позов проти «УПО», заявника та Центру, вимагаючи визнання недійсним договору 2002 року. Зокрема, він стверджував, що продане нерухоме майно було державною власністю та ніколи не передавалось державою у власність «УПО». Таким чином, договір 2002 року порушив інтереси держави. Прокурор також зазначив, що дізнався про договір 2002 року лише у липні 2011 року.

28. 19 вересня 2011 року суд задовольнив позов. Він дійшов висновку, що у 1960 році санаторії та будинки відпочинку, у тому числі спірна власність, були передані державою профспілкам у безоплатне користування, але не у їхню власність. Отже, на момент створення «УПО» спірне нерухоме майно належало державі. Таким чином, договір 2002 року був недійсним. Суд відхилив посилання «УПО» на рішення від 20 січня 1997 року, зазначивши, що сторони у згаданій справі та справі, що розглядається, не були тими самими, та що рішення містило не факти, а оціночні судження щодо власника спірного майна. Крім того, це рішення не відповідало висновкам Верховного Суду України у його постановах від 25 вересня 2007 року та 16 вересня 2008 року, в яких він постановив, що передане відповідно до постанови від 23 квітня 1960 року у безоплатне відання майно було державною власністю (сторони не надали копій цих постанов). Зрештою суд відхилив аргумент прокурора про порушення постанов від 10 квітня 1992 року та 04 лютого 1994 року, встановивши, що вони не були застосовними до цієї справи, оскільки стосувались майна громадських організацій колишнього Радянського Союзу (у тому числі профспілок), тоді як майно, що було предметом спору, було передано від держави (іншими словами, профспілки ніколи не мали права власності на це майно).

29. Заявник подав апеляційну скаргу, стверджуючи, що «УПО» мала сертифікат про право власності на спірне майно. Навіть якщо припустити, що «УПО» не мала права на продаж цього майна, заявник був bona fide покупцем. Крім того, він витратив близько 5 млн грн на реконструкцію придбаного нерухомого майна.

30. 01 квітня 2014 року Київський апеляційний господарський суд скасував рішення від 19 вересня 2011 року та виніс постанову на користь заявника, зазначивши про відсутність законних підстав для висновку про те, що спірне нерухоме майно належало державі. Зокрема, постанови від 10 квітня 1992 року та 04 лютого 1994 року не стосувались профспілок Федерації, оскільки остання ще у 1990 році вийшла зі складу Всесоюзної ради. Крім того, ці законодавчі акти суперечили статті 92 Конституції України, відповідно до якої правовий режим власності міг визначатись виключно законами України. Отже, «УПО» стала власником переданої їй власності. Суд також послався на рішення від 20 січня 1997 року та рішення, ухвалені у справі № 48/202-20/191 (див. узагальнення цих рішень у пункті 42), дійшовши висновку, що встановлені рішенням арбітражного суду факти не мають доводитись знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони. Заявник був bona fide покупцем, оскільки він не міг знати про існування будь-яких перешкод для укладення договору 2002 року, і на момент його укладення такі перешкоди були відсутні.

31. 24 липня 2014 року за касаційною скаргою прокурора ВГСУ скасував постанову від 01 квітня 2014 року та залишив без змін рішення від 19 вересня 2011 року. Суд постановив, що з системного аналізу різних законодавчих актів, у тому числі Закону України від 10 вересня 1991 року та постанов від 10 квітня 1992 року та 04 лютого 1994 року, вбачається відсутність підстав для висновку, що відповідно до постанови від 23 квітня 1960 року держава передала профспілкам право власності на спірне майно. Остання постанова не містила жодних ознак того, що спірне майно буде передано у власність Республіканській раді або наміру його власника (Української РСР) відчужити його на користь Республіканської ради. Постановою від 29 листопада 1990 року був встановлений мораторій на будь-яку зміну форми власності або власника державного майна до введення в дію закону про роздержавлення майна. Отже, спірне майно, яке було передано Республіканській раді та знаходилось у її віданні, було державною власністю. ВГСУ також постановив, що його позиція підтверджувалась його власними постановами та постановами Верховного Суду України, винесеними у 2007-2014 роках (сторони не надали їхні копії).

32. У жовтні 2014 року заявник звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови від 24 липня 2014 року. 04 лютого 2015 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні заяви. Він послався, зокрема, на постанову від 23 квітня 1960 року, постанову від 29 листопада 1990 року та Закон України від 10 вересня 1991 року і зазначив, що з них не вбачається, що передання майна у відання Республіканської ради призвело до зміни права власності держави на нього. Профспілки діяли відповідно до статуту профспілок Радянського Союзу та були загальносоюзними громадськими організаціями. Отже, Санаторій був майном громадської організації колишнього Радянського Союзу, розташованої на території України, і на момент створення «УПО» належав державі та міг бути відчужений виключно за згодою держави. В обґрунтування своїх висновків Верховний Суд України також послався на постанови від 10 квітня 1992 року та 04 лютого 1994 року. Зокрема, він встановив, що питання щодо суб’єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій все ще не було врегульовано національним законодавством і майно таких організацій на той час вважалося державною власністю. Отже, правові підстави для розпорядження Федерацією майном загальносоюзних громадських організацій були відсутні.

33. 02 квітня 2018 року до реєстру прав власності на нерухоме майно були внесені відповідні зміни. Держава в особі ФДМУ була вказана новим власником спірного майна.

34. Незважаючи на рішення від 19 вересня 2011 року, заявник все ще може користуватись спірним майном, а діти з «неблагополучних» сімей та сімей ВПО все ще проживають у цих приміщеннях. Заявник також поінформував Суд, що 01 лютого 2018 року за його клопотанням Господарський суд м. Києва вирішив відстрочити виконання рішення до 31 травня 2018 року. Як вбачається з рішення від 01 лютого 2018 року представники держави не оскаржували цього відстрочення.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

A. Цивільний кодекс України 2003 року

35. Стаття 216 Кодексу передбачає, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

36. Стаття 321 Кодексу передбачає, inter alia, що особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

37. Стаття 1166 Кодексу передбачає, inter alia, що будь-яка шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

B. Проект законодавства

38. Заявник зазначив, що 30 березня 2016 року у Верховній Раді України був зареєстрований законопроект «Про правовий режим майна загальносоюзних громадських об’єднань (організацій) колишнього Союзу РСР». Він передбачав визнання права власності держави на майно, передане у користування всесоюзним громадським об’єднанням (організаціям) відповідно до рішень державних органів колишнього Радянського Союзу та Української РСР та розташоване на території України станом на 24 серпня 1991 року. Він також передбачав, що у шестимісячний строк з дня набрання чинності законом Кабінет Міністрів України мав забезпечити проведення інвентаризації майна всесоюзних громадських організацій (об’єднань) колишнього Радянського союзу.

39. У пояснювальній записці до закону зазначалось, що в умовах правової невизначеності, починаючи з 1992 року, майно загальносоюзних громадських організацій розпродавалось громадськими організаціями України, які самочинно оголосили себе правонаступниками активів Радянського союзу, та незаконно відчужувалось в інший спосіб. Це робилось попри те, що Міністерство юстиції України неодноразово вказувало нотаріусам на неприпустимість посвідчення договорів купівлі-продажу такого майна. ВГСУ та Верховний Суд України неодноразово зазначали в своїх рішеннях, винесених за позовами органів прокуратури, що подібні договори не породжують правових наслідків, а єдиним законним розпорядником майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Радянського Союзу є ФДМУ.

40. Вбачається, що законопроект не був прийнятий.

C. Практика Вищого господарського суду України

41. Заявник надав копії судових рішень у справах № 48/202-20/191 та № 51/227.

42. Рішенням від 09 вересня 2008 року, залишеним без змін Київським апеляційним господарським судом 20 листопада 2008 року (справа № 48/202-20/191), Господарський суд м. Києва відмовив у задоволенні позову прокурора про визнання недійсними установчих документів «УПО», в якому прокурор стверджував, що майно, яке Федерація передала «УПО», належало державі, а не профспілкам. Суди дійшли висновку про недоведеність позивачем того, що передане «УПО» майно «вилучалося» державою. Твердження про незаконність передання майна у власність «УПО» були безпідставними, оскільки не було доведено, що набуття «УПО» права власності було незаконним. Суди також не взяли до уваги посилання позивача на постанову від 10 квітня 1992 року, оскільки передане «УПО» майно належало Республіканській раді, а не Всесоюзній раді. Суди зазначили, що це також підтверджувалось постановою від 23 квітня 1960 року. Крім того, до розгляду справи ані Федерація, ані «УПО» не були включені до переліку підприємств, згаданих у постанові від 29 листопада 1990 року. У будь-якому разі ця постанова стосувалась запровадження органами державної влади змін у праві власності держави на майно, а передання майна «УПО» ними не ініціювалось. У підсумку позивач не довів, що передане Федерацією на користь «УПО» майно було державною власністю; також не було жодних доказів того, що воно залишалось в управлінні держави.

19 березня 2009 року ВГСУ залишив без змін ці рішення та зазначив, що відмовивши у задоволенні позовних вимог прокурора, суди дійшли правильних висновків. Водночас у своєму обґрунтуванні суд послався на постанову від 29 листопада 1990 року і Закон України від 10 вересня 1991 року та встановив, що передане «УПО» майно було державною власністю. Суд також дійшов висновку, що передання майна «УПО» не призвело до змін у праві власності держави на нього, а отже, інтереси держави порушені не були; «УПО» могла розпоряджатись цим майном лише за згодою ФДМУ.

43. 22 липня 2013 року (справа № 51/227) ВГСУ відмовив у задоволенні поданого Генеральним прокурором України в інтересах держави проти «УПО» та трьох інших приватних підприємств позову про визнання недійсним укладеного у 2004 році договору, відповідно до якого «УПО» продала частину Санаторію одному з цих підприємств (потім це підприємство продало її двом іншим підприємствам). ВГСУ посилався, inter alia, на рішення від 20 січня 1997 року, зазначивши, що встановлений рішенням господарського суду під час розгляду однієї справи факт не має доводитися знов при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі сторони. Суд також зазначив, що постанови від 10 квітня 1992 року та 04 лютого 1994 року не були застосовними до профспілкових організацій Федерації, оскільки ще у жовтні 1990 року вони вийшли зі складу Всесоюзної ради, а відповідно до статті 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства не можуть регулювати правовідносини, що виникли до їх прийняття.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

44. Заявник скаржився на порушення своїх майнових прав за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, яка передбачає:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.».

A. Прийнятність

45. Уряд доводив, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, оскільки не звертався до національних судів з позовом про відшкодування вартості майна, придбаного за договором 2002 року, або коштів, витрачених на його покращення. Коментуючи доводи третьої сторони (див. пункт 52), Уряд також стверджував, що покупці могли звернутись до судів для отримання компенсації від суб’єктів, які продали їм майно, що згодом було визнано державною власністю. Отже, саме «УПО» мала надати заявнику відшкодування за втрачену власність. Посилаючись на статтю 1166 Цивільного кодексу України (див. пункт 37), Уряд дійшов висновку, що заявник мав подати проти «УПО» позов про відшкодування збитків в рамках ініційованого прокурором провадження, або подати проти «УПО» окремий позов про відшкодування шкоди, після винесення рішень не на користь заявника. Знову посилаючись на доводи третьої сторони, Уряд також зазначив, що подання таких позовів призводило до присудження компенсації покупцям майна, право власності на яке було визнане недійсним.

46. Заявник стверджував, що Уряд не зазначив жодного положення національного законодавства, яким би передбачалось його право на подання позову про відшкодування вартості спірного майна. Зокрема, він вважав, що оскільки національні суди не встановили, чиї дії призвели до визнання договору недійсним, неможливо було визначити хто мав надати відшкодування у зв’язку з цим відповідно до статті 216 Цивільного кодексу України (див. пункт 35). Він також зазначив, що оскільки суди встановили, що спірне майно належало державі, «УПО» не була зобов’язана повертати заявнику суму, яку вона отримало відповідно до договору 2002 року. Зрештою він зазначив, що поточна вартість майна була непорівнянною з його вартістю відповідно до договору 2002 року.

47. Суд нагадує, що засіб юридичного захисту, який не може призвести до відновлення права власності, не повинен бути вичерпаним для цілей пункту 1 статті 35 Конвенції. Зокрема, Суд встановлював, що будь-яка шкода, яку заявник може відшкодувати за допомогою такого засобу юридичного захисту, може бути взята до уваги лише з метою оцінки пропорційності втручання та розрахунку матеріальної шкоди у випадку встановлення порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справах «Гладишева проти Росії» (Gladysheva v. Russia), заява № 7097/10, пункти 60-62, від 06 грудня 2011 року, та «Андоноскі проти колишньої Югославської Республіки Македонія» (Andonoski v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), заява № 16225/08, пункти 22 та 23, від 17 вересня 2015 року). Отже, заперечення Уряду мають бути відхилені.

48. Суд зазначає, що скарга заявника не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

49. Заявник стверджував, що він був незаконно позбавлений свого майна. Національні суди посилались на постанови від 10 квітня 1992 року та 04 лютого 1994 року (див. пункти 17 та 18), хоча відповідно до статті 321 Цивільного кодексу України (див. пункт 36) особа може бути позбавлена власності лише з підстав, встановлених законом, а саме законами України. Він також зазначив, що постановою Верховного Суду України від 04 лютого 2015 року було встановлено, що питання щодо власників майна всесоюзних громадських організацій колишнього Радянського Союзу не було врегульовано національним законодавством. На думку заявника таким чином Верховний Суд України визнав відсутність законних підстав для позбавлення його власності. Заявник також зазначив, що факт позбавлення його власності через більш ніж двадцять років після прийняття згаданих законодавчих актів становив порушення принципу юридичної визначеності. У будь-якому разі ці акти стосувались майна всесоюзних громадських організацій колишнього Радянського Союзу до визначення їхніх правонаступників, а не Федерації, яка у жовтні 1990 року припинила свою роботу за статутом професійних спілок Радянського Союзу та проголосила себе правонаступником профспілок Української РСР. Крім того, згадані законодавчі акти надали державі тимчасові права на майно всесоюзних громадських організацій колишнього Радянського Союзу до визначення їхніх правонаступників, але не передбачали передання державі права власності на відповідне майно. Навіть якщо припустити, що втручання у його права ґрунтувалося на формальних підставах національного законодавства, закон не відповідав вимогам «якості закону», оскільки у справах № 137/7, № 48/202-20/191 та № 51/227 національні суди дійшли висновків, що передання майна від Федерації до «УПО» було законним. Однак це не завадило ВГСУ дійти протилежного висновку у справі заявника. До того ж заявник вважав, що у позбавленні його майна не було суспільного інтересу: оскільки Федерація була правонаступником профспілок Української РСР, передання управління спірним майном державі, не кажучи вже про право власності на нього, відповідно до постанов від 10 квітня 1992 року та 04 лютого 1994 року не переслідувало жодну законну мету. Заявник зазначив, що навіть якщо припустити, що згадані законодавчі акти були застосовними, їхнє застосування через двадцять років становило непропорційний тягар для нього. Зрештою він не отримав жодної компенсації.

50. Уряд погодився, що було втручання у майнові права заявника. Проте Уряд вважав, що воно було законним, оскільки відповідно до постанови від 23 травня 1960 року майно санаторіїв (у тому числі спірне майно) було передано у безоплатне користування Республіканській раді. Відповідно передане «УПО» майно належало державі та могло бути відчуженим лише за її згодою. Крім того, втручання здійснювалось в інтересах суспільства, а саме з метою відновлення порушених майнових прав держави. Щодо пропорційності втручання Уряд повторив свої аргументи про невичерпання.

2. Доводи третьої сторони

51. Третя сторона підтримувала позицію заявника та вважала, що питання законності втручання у його права було аналогічним, порушеному у справах «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine) (заяви № 23759/03 та № 37943/06, від 14 жовтня 2010 року) та «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine) (заява № 39766/05, від 07 липня 2011 року). Дійсно, у цій справі ситуація була ще гіршою, оскільки у справі № 137/7 національні суди ще у 1997 році ухвалили остаточне рішення, визнавши право власності Федерації на спірне майно та законність його передання до статутного фонду «УПО». У своїй постанові від 24 липня 2014 року ВГСУ не вказав жодної підстави, чому постанова від 01 квітня 2014 року була незаконною, а рішення від 20 січня 1997 року - незастосовним. Крім того, втручання не здійснювалось в інтересах суспільства та не було необхідним у демократичному суспільстві.

52. Третя сторона також стверджувала, що національні суди визнали недійсними низку договорів купівлі-продажу, укладених Федерацією та її організаціями з покупцями, визнавши таким чином право власності держави на продане майно. Внаслідок цього Федерація та її організації мали повернути цим покупцям суми, сплачені ними за договорами, які були визнані недійсними. Зокрема, третя сторона посилалася на чотири рішення (не надавши їхні копії), якими національні суди задовольнили подані покупцями проти Федерації позови про відшкодування шкоди, після визнання судами недійсними відповідних договорів. Суди присудили покупцям відшкодування у розмірі ціни майна за договорами купівлі-продажу.

53. Насамкінець, третя сторона стверджувала, що порушена у цій справі проблема є системною. Незважаючи на рішення від 20 січня 1997 року, у період з 2011 року до 2015 року прокурори, які діяли в інтересах ФДМУ, подали до національних судів 237 позовів про визнання права власності держави на майно, яке належало Федерації та її організаціям. За цей період на користь держави було ухвалено сімдесят два рішення. Крім того, у 2015 році прокурори взяли участь у розгляді 4539 справ щодо захисту державної та комунальної власності та 7592 справах щодо захисту інтересів держави у земельних питаннях. Третя сторона також посилалася на декілька справ, з якими організації Федерації звернулися до Суду. У підсумку третя сторона вважала, що повернення права власності державі за відсутності достатніх законодавчих підстав та після спливу значного періоду часу становитиме системну проблему. Тому третя сторона просила Суд вказати Уряду на необхідність вжиття термінових заходів у зв’язку з цим.

3. Оцінка Суду

54. Суд нагадує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три чіткі норми: перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, носить загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає, що держави мають право, серед іншого, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Однак ці норми не є непов’язаними: друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном і тому повинні тлумачитися у контексті принципу, закріпленого першою нормою (див., наприклад, рішення у справі «Скордіно проти Італії № 1» [ВП] (Scordino v. Italy) (no. 1) [GC], заява № 36813/97, пункт 78, ЄСПЛ 2006-V).

55. У цій справі Суд, по-перше, зазначає, що з матеріалів справи зрозуміло та це не оскаржується сторонами, що спірне майно Санаторію становило «власність» заявника у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Дійсно, Уряд не заперечував, що заявник був bona fide покупцем, придбавши нерухомість через більше ніж п’ять з половиною років після ухвалення остаточного рішення ВАСУ від 20 січня 1997 року (яким було підтверджено законність права власності «УПО» на майно, до якого також входила ця нерухомість). Державні органи влади, які зареєстрували право власності заявника на цю нерухомість, ставились до нього як до власника цього майна. Крім того, сторонами не оспорювалось і Суд не бачить підстав для іншого висновку, що ретроспективне визнання недійсним права власності заявника на нерухомість становило «позбавлення власності» у розумінні цього положення (див., наприклад, рішення у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07, пункт 41, від 16 лютого 2017 року). Отже, Суд має оцінити, чи було це позбавлення законним, чи здійснювалося воно в інтересах суспільства та чи переслідувало воно законну мету за допомогою засобів, достатньо пропорційних цілі, якої прагнули досягнути (там само, пункт 42).

56. У зв’язку з цим Суд спочатку повторює, що основна умова для того, щоб втручання вважалося сумісним зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, полягає у тому, що воно має бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підґрунтя у національному законодавстві. Вона також стосується якості відповідного закону та вимагає, щоб він був доступним, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні для зацікавлених осіб (див., наприклад, згадане рішення у справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine), пункт 51). Хоча саме національні органи повинні тлумачити та застосовувати національне законодавство, Суд зобов’язаний перевірити, чи призводить спосіб, у який тлумачиться та застосовується національне законодавство, до наслідків, які відповідають принципам Конвенції з точки зору їхнього тлумачення у світлі практики Суду (там само, пункт 52).

57. У зв’язку з цим Суд звертає увагу на помітну суперечність у національній практиці щодо статусу майна «УПО», зокрема на суттєві відмінності у висновках, яких дійшли суди у цій справі (див. пункти 28, 31 та 32), та висновках в інших судових рішеннях (див. пункти 20, 21, 23, 42 та 43). Роль Суду не полягає у вирішенні того, які із суперечливих рішень були правильними, або у визначенні чіткого статусу майна, переданого «УПО». Проте Суд зазначає, що з цих рішень не вбачається існування на національному рівні єдиного підходу щодо статусу майна колишніх профспілок, що контролювалися державою та розташовувались на території Української РСР. Крім того, Уряд не продемонстрував, що, незважаючи на наявні у цій справі невідповідності у судовій практиці, згодом така практика стала єдиною. Вбачається, що така ситуація виникла внаслідок відсутності в Україні закону, який би регулював правовий статус майна всесоюзних громадських організацій колишнього Радянського Союзу, розташованого на території України, та передбачав інвентаризацію майна таких організацій. Відсутність такого законодавства, у свою чергу, призвела до різного розуміння національними судами того, яке майно належало таким організаціям та чи входила до цього майна також власність профспілкових організацій. Загалом з огляду на відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості з цього питання, яка призводить до різного тлумачення судами, Суд має серйозні сумніви щодо того, чи відповідало оскаржуване втручання вимогам законності відповідно до Конвенції (див., mutatis mutandis, згадані рішення у справах «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine), пункт 56; «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine), пункт 42; та рішення у справі «Чумак проти України» (Chumak v. Ukraine), заява № 44529/09, пункт 48, від 06 березня 2018 року).

58. Проте у цій справі Суд не вважає необхідним вирішувати, чи можуть лише ці наведені міркування бути підставою для встановлення порушення. Враховуючи також виникнення більш помітної проблеми щодо пропорційності втручання у майнові права заявника, Суд продовжить розгляд справи та розгляне це питання (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Чумак проти України» (Chumak v. Ukraine), пункт 48). Щодо питання наявності «суспільного інтересу» у втручанні Суд вважає, що воно тісно пов’язане з пропорційністю втручання; тому Суд розгляне його у контексті пропорційності (див., так само, рішення у справі «Волчкова та Міронов проти Росії» (Volchkova and Mironov v. Russia), заяви № 45668/05 та № 2292/06, пункт 114, від 28 березня 2017 року).

59. У зв’язку з цим Суд зазначає, що заявник придбав в «УПО» майно у серпні 2002 року, більш ніж через п’ять з половиною років після ухвалення остаточного рішення ВАСУ від 20 січня 1997 року, яким було підтверджено, що майно, на базі якого була створена «УПО», було законно передане «УПО». Іншими словами, як вже було зазначено (див. пункт 55), немає жодних об’єктивних підстав вважати, що заявник придбав майно у недобросовісний спосіб. Дійсно, спроба 1997 року повернути державі майно «УПО», у тому числі спірне майно, виявилася безуспішною. Жодні судові рішення проти «УПО» та її майна не ухвалювались протягом наступних десяти років, тобто до 2007 року (див. пункт 28), коли держава вирішила вдатись до інших спроб повернути це майно. Навіть якщо припустити, що передане «УПО» майно дійсно належало державі та що держава знов намагалась відновити своє право власності на нього після придбання заявником його частини, Суд не розуміє, чому вона так довго чекала, щоб це зробити, тобто з моменту придбання заявником майна у 2002 році до подання прокурором позову у 2011 році. У зв’язку з цим Суд вважає несуттєвим, що прокурор нібито не знав про договір 2002 року до 2011 року (див. пункт 27). Дійсно, після укладення заявником договору у 2002 році державні органи зареєстрували його право власності на придбане майно та ця інформація була доступною у відповідному реєстрі. Іншими словами, державі було відомо або мало бути відомо про договір 2002 року та реєстрацію права власності заявника на спірне майно задовго до 2011 року. Проте держава не реагувала наступні дев’ять років.

60. Суд також пам’ятає про той факт, що у 2007 році ВСУ відмовив у задоволенні подання Генерального прокурора України про перегляд постанови від 17 червня 1997 року, якою було залишено без змін рішення від 20 січня 1997 року (див. пункт 23).

61. Крім того, Суд зазначає, що сторони не заперечували, що законність права власності заявника була належним чином перевірена та підтверджена органами державної реєстрації. У зв’язку з цим Суд повторює, що помилки та недоліки, допущені державними органами влади, повинні служити на користь постраждалих осіб, особливо у разі відсутності інших конфліктуючих приватних інтересів. Іншими словами, ризик вчинення державними органами будь-якої помилки має нести держава і ці помилки не повинні виправлятись за рахунок зацікавленої особи (див. рішення у справі «Томіна та інші проти Росії» (Tomina and Others v. Russia), заява № 20578/08 та 19 інших заяв, пункт 39, від 01 грудня 2016 року).

62. У зв’язку з цим Суд зауважує, що пояснюючи «суспільний інтерес» у втручанні у майнові права заявника, Уряд навів лише загальний довід про відновлення прав держави на спірне майно (див. пункт 50), не стверджуючи про потребу держави у цьому майні з будь-якої конкретної та обґрунтованої причини. Уряд не пояснив, яким чином інтереси держави у майні відповідали «суспільному інтересу» (див. також щодо останнього згадане рішення у справі «Максименко та Герасименко проти України» (Maksymenko and Gerasymenko), пункт 57). Прокурор також не навів жодного конкретного аргументу щодо цього у своєму позові про визнання недійсним договору 2002 року (див. пункт 27). Дійсно, після отримання державою у 2011 році рішення на її користь, яке у 2014 році було залишено без змін, вона не одразу зареєструвала своє право власності на спірну нерухомість, а зробила це лише у 2018 році (див. пункт 33). З огляду на зазначені фактори Суд не переконаний, що визнання недійсним права власності заявника на спірне майно було єдиним можливим для держави засобом відновлення своїх прав на це майно.

63. За таких обставин Суд вважає, що вимагати від заявника стягнення відшкодування з «УПО» або в рамках провадження проти заявника або шляхом подання окремого позову про відшкодування шкоди проти «УПО», призведе до накладення на нього надмірного тягаря. Проте Суд нагадує, що будь-яка компенсація, яку заявник міг отримати від «УПО», потенційно матиме значення для оцінки його збитків для цілей статті 41 Конвенції (див. пункт 47).

64. У світлі викладеного Суд доходить висновку, що втручання у майнові права заявника, на додаток до серйозних сумнівів щодо його законності, як це зазначено у пункті 57, поклало на заявника непропорційний тягар з огляду на визнання недійсним його права власності на майно за наведених обставин. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

65. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Заявник

66. Заявник вимагав 181653029-2 українських гривень (далі - грн) у якості відшкодування матеріальної шкоди. Він надав звіт компанії І., відповідно до якого зазначена сума становила ринкову вартість майна, якого його було позбавлено відповідно до судових рішень. Заявник зауважив, що зазначена сума становила лише вартість спірного майна, тоді як de facto понесені витрати були набагато більшими, оскільки у майбутньому йому доведеться понести додаткові витрати, пов’язані з пошуком нових приміщень, сплатою податків у зв’язку з придбанням таких приміщень та витрати на переїзд.

__________
-2 Близько 6826084 євро.

67. Заявник також вимагав 100000 євро в якості відшкодування моральної шкоди, зазначивши, що відповідна нерухомість була не комерційною власністю, а житлом для дітей з «неблагополучних» сімей та сімей ВПО. Їхнє переселення завдасть їм значних незручностей та ускладнить процес реабілітації.

68. Заявник також висував такі вимоги щодо витрат, понесених під час провадження на національному рівні: 101,548-3 грн - судові витрати та 22640,64-4 грн - вартість призначеної апеляційним судом судової експертизи. Він також вимагав відшкодування вартості звіту компанії І. (30000 грн). Крім того, він вимагав 7850 євро в якості компенсації судових витрат, понесених у зв’язку з представництвом його інтересів у Суді, зазначивши, що його представник та його асистент витратили на підготовку справи сорок шість годин та сорок п’ять хвилин, а їхня погодинна ставка становила 150 євро та 40 євро відповідно.

__________
-3 Близько 839 євро.
-4 Близько 1112 євро.

69. Зрештою, надаючи відповідь на зауваження третьої сторони (див. пункт 53), заявник погодився з нею щодо існування в Україні системної проблеми та, у зв’язку з цим, послався на законопроект 2016 року (див. пункт 38). Він також просив Суд вказати відповідно до статті 46 Конвенції «термінові заходи», які мають бути вжиті Україною.

B. Уряд

70. У своїх первинних коментарях у відповідь на вимоги заявника щодо справедливої сатисфакції Уряд зазначив, що він просив ФДМУ переглянути звіт компанії І. з метою його оцінки в частині заявленої матеріальної шкоди. Останній дійшов висновку, що звіт був низької якості, непрофесійним, у ньому не були дотримані відповідні правила та він не міг бути використаний. Не надавши жодної альтернативної оцінки, Уряд вважав вимогу заявника щодо матеріальної шкоди необґрунтованою та закликав Суд відхилити її. Щодо заявленої моральної шкоди Уряд зазначив, що заявник пов’язав її зі шкодою, завданою дітям, які проживали у спірному приміщені та які не були стороною у цій справі. Крім того, заявник не зазначив, що у разі присудження заявленої суми вона буде передана цим дітям. Тому Уряд просив Суд також відхилити цю вимогу. Щодо судових витрат, понесених заявником під час провадження на національному рівні, Уряд зазначив, що заявник не надав жодної інформації про кількість часу, витраченого його захисником у ході провадження, та його погодинну ставку. Щодо заявленої вартості звіту компанії І. Уряд вважав, що цей звіт не був належним підтвердженням понесеної матеріальної шкоди, та просив Суд відхилити цю вимогу. Вимоги на 22640,64 грн та 7850 євро Уряд залишив на розсуд Суду. Насамкінець, Уряд не погодився, що порушене у цій справі питання становило системну проблему. Цифри, на які посилається третя сторона (див. пункт 53), стосувались усіх типів справ, у яких брали участь прокурори, і не вказували на існування системної проблеми. Уряд зазначив, що для встановлення Судом системної проблеми мають бути відсутніми національні засоби юридичного захисту, тоді як за обставин, аналогічних обставинам цієї справи, відповідна сторона могла подати окремий позов про відшкодування шкоди.

71. У своїх подальших зауваженнях Уряд просив Суд, у разі встановлення порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та з огляду на розмір та складність вимоги заявника щодо справедливої сатисфакції, а також труднощі у встановленні фактичного розміру шкоди, яку міг понести заявник, залишити питання застосування статті 41 Конвенції для окремого розгляду.

C. Суд

72. Суд вважає, що за обставин цієї справи питання застосування статті 41 Конвенції не готове до вирішення. Відповідно, вирішення цього питання має бути відкладено, має бути призначено додатковий розгляд і належним чином враховано будь-яку угоду, якої можуть досягти Уряд та заявник (пункти 1 та 4 правила 75 Регламенту Суду).

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

3. Постановляє, що питання застосування статті 41 Конвенції не готове до вирішення; відповідно:

(a) відкладає розгляд цього питання в цілому;

(b) запрошує Уряд і заявника подати у тримісячний строк з дати набуття цим рішенням статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції свої письмові зауваження з цього питання і, зокрема, повідомити Суд про будь-яку угоду, якої вони можуть дійти;

(c) відкладає подальший розгляд цього питання і делегує Голові палати повноваження вирішити його за необхідності.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 09 жовтня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Секретар секції

Маріалена ЦИРЛІ

Голова

Пауло Пінто де АЛЬБУКЕРКЕ



on top