Справа «Неділенько та інші проти України» (Заява № 43104/04)
Європейський суд з прав людини, Міжнародні суди; Decision, Causa, Statement on January 18, 2018
Document 974_c72, current version — Revision on February 7, 2018

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Неділенько та інші проти України»
(Заява № 43104/04)

У текст рішення 07 лютого 2018 року було внесено зміни
відповідно до правила 81 Регламенту Суду

СТРАСБУРГ
18 січня 2018 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Неділенько та інші проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Андре Потоцький (<…>), Голова,
Мартіньш Мітс (<…>),
Лятіф Гусейнов (<…>), судді,
та Анна-Марія Дуге (<…>), в.о. заступника Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 12 грудня 2017 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 43104/04), яку 25 листопада 2004 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) троє громадян України - п. Микола Васильович Неділенько, пані Оксана Василівна Загаровська та пані Марія Володимирівна Пилипчук (далі - заявники).

2. Заявників, яким було надано правову допомогу, представляли п. М.-1 Тарахкало та пані О. Проценко - адвокати, які практикують у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляли його Уповноважені, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина з Міністерства юстиції.

__________
-1 Виправлено 07 лютого 2018 року: в тексті було «О. Тарахкало».

3. Заявники скаржились, зокрема, на стверджувані свавільні та безпідставні обшуки їхніх квартир та на відсутність ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з їхніми скаргами. Перший заявник також скаржився на стверджуване незаконне та безпідставне вилучення та утримання його речей, відсутність ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з цією скаргою, а також тривале невиконання рішення суду, ухваленого на його користь.

4. 24 лютого 2016 року про зазначені скарги було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду.

5. Уряд заперечив проти розгляду заяви комітетом. Розглянувши заперечення Уряду, Суд відхиляє їх.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявники народились у 1956, 1962 та 1974 роках відповідно. Вони проживають у м. Івано-Франківську. Перший заявник та друга заявниця є подружжям.

A. Кримінальне провадження щодо першого заявника

7. У березні 2001 року було порушено кримінальну справу за підозрою першого заявника (на момент подій - керівник місцевого відділення приватного банку) у зловживанні своїми повноваженнями, підробці офіційних документів та недбалості при укладенні кредитних угод, що призвело до нанесення шкоди банку.

8. 20 березня 2001 року слідчий міліції постановив провести обшук у квартирі другої заявниці, в якій на той час проживали перший і друга заявники, а також обшук у квартирі першого заявника, де тимчасово проживала третя заявниця з неповнолітньою дочкою.

9. Того ж дня постанови про обшук були санкціоновані прокурором Івано-Франківської області.

10. 21 березня 2001 року між 18 год. 00 хв. та 21 год. 00 хв. в обох квартирах було проведено обшук. З квартири другої заявниці були вилучені дванадцять костюмів та дванадцять пляшок парфумів, що належали першому заявнику. Крім того, з обох квартир були вилучені різні особисті та фінансові документи, а також банківські депозитні сертифікати, які належали першому заявнику.

11. У грудні 2001 року першому заявнику були повернуті декілька пляшок парфумів.

12. У невстановлену дату заявнику були також повернуті кілька костюмів, деякі з них були пошкоджені.

13. Заявники неодноразово скаржилися до органів прокуратури щодо стверджуваних свавільних обшуків їхніх квартир, а також вилучення та тривалого утримання майна першого заявника, але безуспішно. Вони також подали аналогічні скарги до суду, який розглядав кримінальну справу першого заявника.

14. 06 лютого 2004 року Апеляційний суд Івано-Франківської області (далі - апеляційний суд) визнав першого заявника винним за одним пунктом обвинувачення у підробці та виправдав його за всіма іншими обвинуваченнями. Цим же вироком першому заявнику було обрано покарання у виді штрафу у розмірі 600 українських гривень (далі - грн) та звільнено від його сплати у зв’язку із закінченням строків давності.

15. У касаційній скарзі перший заявник знову скаржився, зокрема, на обшуки та вилучення і утримання його майна, які, на його думку, були свавільними.

16. 08 червня 2004 року Верховний Суд України залишив без змін вирок від 06 лютого 2004 року і він набрав законної сили. Скарги першого заявника щодо обшуків, вилучення та утримання його майна не були розглянуті в ухвалі.

B. Провадження за позовом про відшкодування шкоди

17. 21 липня 2004 року заявники ініціювали в Івано-Франківському міському суді (далі - міський суд) цивільне провадження проти держави Україна та її різних установ, вимагаючи відшкодування шкоди, як стверджувалося, завданої їм під час кримінального провадження щодо першого заявника. Вони посилалися на Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» 1994 року та положення Цивільного кодексу України щодо деліктних (позадоговірних) відносин.

18. У 2006 році справи заявників були виділені у три окремі провадження.

1. Справа першого заявника

19. Перший заявник скаржився, зокрема, на те, що його особисте майно (парфуми, костюми та документи) були незаконно вилучені внаслідок свавільних обшуків. Він також скаржився, що деякі з речей були повернуті йому у пошкодженому стані, у той час як інші були або втрачені, або без будь-яких підстав зберігались у міліції. Таким чином, заявник вимагав повернення його майна, яке зберігалось у міліції, а також відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок обшуків, вилучення, тривалого утримання та втрати майна.

20. 26 грудня 2008 року міський суд відмовив у задоволенні позовних вимог заявника. Зокрема, суд зазначив, що оскільки його було законно засуджено, для сплати йому державою компенсації у зв’язку з кримінальним провадженням щодо нього не було жодної юридичної підстави.

21. 20 травня 2009 року Апеляційний суд Івано-Франківської області скасував це рішення у частині щодо повернення майна, яке зберігалось у міліції, та компенсації за втрату та пошкодження деяких вилучених речей. У зв’язку з цим суд зазначив, що хоча засудження першого заявника не дозволяло йому розглянути справу згідно із Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» 1994 року, вимоги заявника щодо відшкодування шкоди за вилучене майно були обґрунтованими відповідно до Цивільного кодексу. Апеляційний суд встановив, що порядок зберігання міліцією вилученого майна був неналежним, і що зберігання деяких з них не мало юридичних підстав. Міліцію було зобов’язано повернути першому заявнику збережені речі та сплатити йому 3750 грн (приблизно 360 євро) відшкодування матеріальної шкоди у зв’язку з втратою, пошкодженням та тривалим зберіганням деяких з них. Крім того, першому заявнику було присуджено 3500 грн (приблизно 330 євро) в якості відшкодування моральної шкоди.

22. Перший заявник подав касаційну скаргу, стверджуючи, зокрема, що питання обґрунтування первинних обшуків, вилучення та зберігання його майна міліцією було залишено без судового розгляду.

23. 17 лютого 2010 року Верховний Суд України залишив без змін рішення апеляційного суду і воно набрало законної сили.

24. Згодом перший заявник намагався ініціювати інше провадження, вимагаючи більшу суму відшкодування, але безрезультатно.

2. Справа другої заявниці

25. Друга заявниця скаржилася, зокрема, на те, що міліція незаконно обшукала її квартиру.

26. 12 березня 2008 року міський суд відмовив у задоволенні її скарг. Суд встановив, що друга заявниця не мала права подавати зазначений позов як згідно з Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» 1994 року, так і Цивільним кодексом України, оскільки вона не мала процесуального статусу в кримінальному провадженні, в рамках якого здійснювались оскаржувані обшуки та вилучення.

27. 27 травня 2008 року апеляційний суд залишив це рішення без змін.

28. 18 серпня 2008 року Верховний Суд України відмовив у відкритті касаційного провадження у справі за скаргою другої заявниці.

3. Справа третьої заявниці

29. Третя заявниця стверджувала, зокрема, що у квартирі, в якій вона проживала на момент подій, було свавільно проведено обшук.

30. 06 березня 2008 року міський суд закрив провадження, дійшовши висновку, що скарга мала подаватись до адміністративних судів.

31. 15 квітня 2008 року апеляційний суд залишив цю ухвалу без змін.

32. 23 лютого 2009 року Верховний Суд України відмовив у відкритті касаційного провадження у справі за скаргою третьої заявниці.

C. Цивільне провадження проти Контрольно-ревізійного управління в Івано-Франківській області

33. 23 червня 2005 року міський суд присудив заявнику 20000 грн, які мали бути стягнуті з Контрольно-ревізійного управління в Івано-Франківській області у зв’язку з помилками у їхніх звітах щодо роботи першого заявника.

34. 16 грудня 2005 року апеляційний суд залишив без змін це рішення.

35. 31 січня 2006 року Верховний Суд України за касаційною скаргою Контрольно-ревізійного управління зупинив виконавче провадження.

36. 07 листопада 2007 року касаційну скаргу управління було відхилено і рішення від 23 червня 2005 року набрало законної сили.

37. Присуджена сума була сплачена першому заявнику в повному обсязі до 24 квітня 2008 року.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України 1996 року

38. Відповідні положення Конституції України передбачають:

Стаття 30

«Кожному гарантується недоторканність житла.

Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.».

Розділ XV
ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ

«13. Протягом п’яти років після набуття чинності цією Конституцією зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи.».

B. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року (у редакції, чинній на час подій)

39. Відповідні витяги з Кодексу передбачають:

Стаття 177. Підстави для проведення обшуку

«Обшук проводить слідчий в тих випадках, коли він має достатні дані вважати, що знаряддя злочину, речі й цінності, здобуті злочинним шляхом, а також інші предмети і документи, які мають значення для встановлення істини в справі, заховані в певному приміщенні або місці чи в якої-небудь особи. ...

Обшук проводитися за постановою слідчого і тільки з санкції прокурора або його заступника...».

40. 21 червня 2001 року зазначене положення було змінено, зокрема, включенням вимоги про отримання попереднього дозволу суду на проведення обшуку та вилучення майна з житла відповідно до статті 30 Конституції 1996 року.

C. Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» від 01 грудня 1994 року (далі - Закон «Про відшкодування шкоди» 1994 року)

41. Відповідно до статті 1 Закону у редакції, чинній на час подій, громадянин мав право на відшкодування шкоди, завданої, зокрема, внаслідок незаконного проведення обшуку або виїмки.

42. Статтею 2 передбачались випадки, в яких виникало право на відшкодування. Вони включали такі: постановлення виправдувального вироку суду; ухвалення судового рішення по суті кримінальної справи або іншого судового рішення, яке підтверджує, зокрема, що обшук або виїмка були незаконними; закриття кримінальної справи за відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

43. Перший заявник скаржився на тривале невиконання рішення суду від 23 червня 2005 року, ухваленого на його користь. Він посилався на статтю 6 Конвенції, відповідне положення якої передбачає:

«Кожен має право на … розгляд його справи упродовж розумного строку … судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру …».

44. Уряд не надав коментарів щодо цієї скарги.

45. Суд повторює, що необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов’язкового рішення може порушити Конвенцію (див., серед інших джерел, рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine), заява № 40450/04, пункт 53, від 15 жовтня 2009 року).

46. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зауважує, що рішення від 23 червня 2005 року, ухвалене проти Контрольно-ревізійного управління в Івано-Франківській області, яким першому заявнику було присуджено 20000 грн, набрало законної сили 07 листопада 2007 року. Виконавче провадження спочатку було відкрите після того, як оскаржуване судове рішення було залишено без змін в апеляційному порядку, але воно було зупинене після подання касаційної скарги Контрольно-ревізійним управлінням. Зрештою, 24 квітня 2008 року це рішення було виконано, тобто через п’ять з половиною місяців з моменту набрання ним законної сили.

47. Суд вважає, що цей період не порушує питання за Конвенцією.

48. Отже, ця скарга має бути відхилена як явно необґрунтована у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

49. Заявники скаржились на те, що у їхніх місцях проживання були проведені свавільні обшуки з порушенням статті 8 Конвенції, яка передбачає таке:

«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.».

A. Прийнятність

1. Доводи сторін

50. Уряд стверджував, що не було дотримано шестимісячного строку для подання заяви. На думку Уряду, цей строк починався з дати стверджуваного втручання (21 березня 2001 року), оскільки на момент подій щодо скарг заявників не існувало жодних ефективних національних засобів юридичного захисту.

51. Уряд також стверджував, що у будь-якому разі скарга заявників була явно необґрунтованою. Уряд зазначив, що оскаржувані обшуки проводилися в рамках розслідування злочину, вчиненого першим заявником. Постанови про проведення обшуків були належним чином санкціоновані прокурором, обшуки були проведені у присутності свідків і повністю відповідали положенням статті 177 та іншим положенням Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року у редакції, чинній на час подій.

52. Заявники заперечували. Щодо зауваження про правило шестимісячного строку вони визнали, що їх спроби подати свою скаргу до національних органів прокуратури та судів в порядку кримінального та цивільного судочинства (див. пункти 13, 15 та 17) не мали жодних результатів. Однак, на їхню думку, з самого початку не було очевидним, що їх зусилля були приречені на невдачу. Вони стверджували, що їм не можна дорікати за спроби вичерпати будь-які засоби юридичного захисту, що існували у національному законодавстві на момент подій, перед тим як подати свою заяву до Суду.

53. Заявники повторювали, що оскаржувані обшуки були проведені з порушенням їхніх прав, гарантованих статтею 8 Конвенції.

2. Оцінка Суду

54. Суд зазначає, що в інших справах проти України він вже відхиляв аргументи, подібні до тих, що були наведені Урядом у цій справі щодо стверджуваного недотримання шестимісячного строку (див. рішення у справах «Володимир Поліщук та Світлана Поліщук проти України» (Vladimir Polishchuk and Svetlana Polishchuk v. Ukraine), заява № 12451/04, пункти 38-39, від 30 вересня 2010 року; «Ратушна проти України» (Ratushna v. Ukraine), заява № 17318/06, пункт 62, від 02 грудня 2010 року, та «Зосимов проти України» (Zosymov v. Ukraine), заява № 4322/06, пункти 51-55). Суд вважає за доцільне відхилити аргументи Уряду, наведені в цій справі, з тих же підстав.

55. Отже, заперечення Уряду щодо недотримання правила шестимісячного строку має бути відхилено.

56. Суд також вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути оголошена прийнятною.

B. Суть

57. Заявники стверджували, що обшуки у їх квартирах не були законними та необхідними у демократичному суспільстві.

58. Уряд не надав коментарів по суті.

59. Суд доходить висновку, що оскаржувані обшуки становили втручання у права заявників на повагу до їх приватного життя та житла у розумінні пункту 1 статті 8 Конвенції. Залишається питання, чи було це втручання виправданим відповідно до пункту 2 цього положення.

60. У зв’язку з цим Суд повторює, що з метою дотримання пункту 2 статті 8 втручання повинно, серед іншого, здійснюватися «згідно із законом», тобто воно повинно мати певне підґрунтя в національному законодавстві та бути сумісним з принципом верховенства права (див., серед інших джерел, рішення у справах «С. і Марпер проти Сполученого Королівства» [ВП] (S. and Marper v. the United Kingdom) [GC], заяви № 30562/04 та № 30566/04, пункт 95, ЄСПЛ 2008, та «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункт 104, від 07 листопада 2013 року).

61. У своєму нещодавньому рішенні у справі «Зосимов проти України» (Zosymov v. Ukraine) (див. пункт 60) Суд узагальнив принципи, що стосуються концепції верховенства права, таким чином:

«У питаннях, які стосуються основоположних прав, надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Відповідно законодавство має достатньо чітко визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам влади, та порядок її реалізації (див., серед інших джерел, рішення у справі «Гіллан і Квінтон проти Сполученого Королівства» (Gillan and Quinton v. the United Kingdom), заява № 4158/05, пункт 77, ЄСПЛ 2010 (витяги), з подальшими посиланнями). Існування конкретних процесуальних гарантій є у цьому контексті необхідним. Те, які саме гарантії вимагатимуться, принаймні певною мірою, залежатиме від характеру та масштабів зазначеного втручання (див. рішення у справі «P.G. та J.H. проти Сполученого Королівства» (P.G. and J.H. v. the United Kingdom), заява № 44787/98, пункт 46, ЄСПЛ 2001-IX). У різних контекстах статті 8 Конвенції Суд наголошував, що питання про застосування заходів, які впливають на права людини, має вирішуватись в межах певного змагального процесу перед незалежним органом, що може своєчасно розглянути підстави для прийняття рішення та відповідні докази (див., в якості нещодавнього джерела, рішення у справі «Котій проти України» (Kotiy v. Ukraine), заява № 28718/09, пункт 68, від 05 березня 2015 року).».

62. Щодо гарантій проти зловживань, існуючих в українському законодавстві на момент подій, Суд зауважує, що за відсутності вимоги про отримання попереднього судового дозволу на проведення обшуку та виїмки до внесення у червні 2001 року змін до Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (див. пункт 40) правоохоронні органи користувались необмеженою свободою розсуду щодо оцінки доцільності та обсягу таких заходів. Крім того, той факт, що постанови про проведення обшуків у цій справі були ухвалені правоохоронними органами, не був урівноважений наявністю певної значущої процедури судового перегляду ex post factum, як це було визнано Урядом у його зауваженнях (див. пункт 50; див., для порівняння та в якості протилежного прикладу, рішення у справі «Смірнов проти Росії» (Smirnov v. Russia), заява № 71362/01, пункт 45, від 07 червня 2007 року).

63. Суд повторює, що верховенство права передбачає, зокрема, що втручання органів виконавчої влади у права особи має підлягати ефективному контролю, який повинен зазвичай здійснюватися судовою владою, принаймні в останній інстанції, оскільки судовий контроль надає найбільші гарантії незалежності, безсторонності та здійснення належного провадження (див. у цьому контексті рішення у справі «Волохи проти України» (Volokhy v. Ukraine), заява № 23543/02, пункт 52, від 02 листопада 2006 року). У зв’язку з відсутністю на момент подій встановленої законодавством процедури, яка б забезпечувала ефективне залучення незалежного судового органу до перевірки законності та пропорційності здійснення оперативно-розшукових заходів, Суд доходить висновку, що оскаржуване втручання не може вважатися сумісним з принципом «верховенства права»: чинне законодавство не надавало достатніх гарантій проти зловживань оскаржуваних втручань з боку міліції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Функе проти Франції» (Funke v. France), від 25 лютого 1993 року, пункт 57, Серія A № 256A; та згадані рішення у справах «Волохи проти України» (Volokhy v. Ukraine), пункт 54; і «Зосимов против України» (Zosymov v. Ukraine), пункти 61, 62).

64. Цих висновків достатньо для Суду, щоб встановити, що було порушення статті 8 Конвенції. Вони також усувають необхідність розглядати інші аргументи, наведені сторонами.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

65. Перший заявник також скаржився на те, що його документи, костюми та парфуми були свавільно вилучені та зберігалися у міліції протягом тривалого періоду в умовах, що спричинили пошкодження та втрату майна. Він посилався на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, відповідні положення якої передбачають:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.».

A. Прийнятність

66. Уряд зазначав, що ця скарга була розглянута національними судами, що присудили першому заявнику компенсацію за тривале зберігання та пошкодження його майна, яке не було йому вчасно повернуто. У зв’язку з відсутністю будь-яких доказів того, що сума компенсації була необґрунтованою, не виникало жодних питань за Конвенцією, а скарга була явно необґрунтованою.

67. Перший заявник не погодився. Він стверджував, що компенсація була недостатньою. Більше того, суди не розглянули дуже важливий аспект його скарги: питання про те, чи було первинне вилучення свавільним.

68. У світлі матеріалів справи та аргументів, наведених сторонами, Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, і що аргументи, наведені сторонами, вимагають розгляду по суті.

69. Суд також зазначає, що ця скарга не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути оголошена прийнятною.

B. Суть

70. Перший заявник стверджував, що чинне законодавство не містило жодних процесуальних гарантій проти необмеженої свободи розсуду правоохоронних органів при прийнятті рішень щодо вилучення його майна. На його думку, цей захід був занадто загальним, а відповідні речі жодним чином не стосувались розслідування, в рамках якого вони були вилучені. Ці речі взагалі не мали вилучатись або, принаймні, вони повинні були бути негайно йому повернуті, оскільки їх тривале зберігання міліцією не мало жодної законної мети. Хоча протягом кількох місяців деякі речі були заявнику повернуті, інші були загублені, пошкоджені або повернуті після спливу значного періоду і тільки після того, як він порушив окреме цивільне провадження. Компенсація, присуджена йому судами у зв’язку з тривалим утриманням, втратою та пошкодженням його майна, не була пропорційною фактично завданій матеріальній та моральній шкоді.

71. Уряд не надав коментарів щодо суті цієї скарги.

72. Суд зазначає, що у цій справі не оспорюється те, що документи, костюми і парфуми, які були вилучені та зберігались міліцією в рамках кримінального розслідування щодо першого заявника, становили майно для цілей статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

73. Суд вважає, що оскаржувані заходи становили втручання, яке охоплюється сферою застосування другого абзацу статті 1 Першого протоколу до Конвенції щодо здійснення «контролю за користуванням майном» (див., наприклад, рішення у справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» (Plakhteyev and Plakhteyeva v. Ukraine), заява № 20347/03, пункт 53, від 12 березня 2009 року).

74. У зв’язку з цим Суд повторює, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання органу державної влади у мирне володіння майном має бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП] (Iatridis v. Greece) [GC], заява № 31107/96, пункт 58, ЄСПЛ 1999-II). Вимога законності для цілей статті 1 Першого протоколу до Конвенції, як і для зазначених цілей статті 8, передбачає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «Зосимов проти України» (Zosymov v. Ukraine), пункт 73, з подальшими посиланнями).

75. Суд зазначає, що зрештою перший заявник отримав компенсацію у зв’язку з тривалим утриманням, втратою та пошкодженням деяких вилучених у нього речей (див. пункт 21). Беручи до уваги субсидіарну роль Суду згідно з Конвенцією, він не вважає себе компетентним у цій справі, щоб підміняти своїм рішенням рішення національних судових органів щодо визначення справедливої суми компенсації. У той же час Суд звертає увагу на аргумент першого заявника, що основний елемент його скарги - а саме щодо свавільності первинного вилучення як такого - залишився поза межами судового розгляду (див. пункти 21-23). З цього випливає, що національне законодавство, у тлумаченні компетентних судових органів у цій справі, не забезпечувало ефективної можливості перегляду необмеженої свободи розсуду, наданої правоохоронним органам при вирішенні того, яке майно підлягає вилученню та зберіганню в рамках розгляду кримінального провадження.

76. З огляду на викладене та аналогічно своїм висновкам щодо скарги заявників за статтею 8 Конвенції, Суд доходить висновку, що національне законодавство не передбачало необхідних процесуальних гарантій проти свавілля при застосуванні зазначених заходів і, таким чином, не відповідало вимозі «якості законодавства» для цілей Конвенції (див. також згадане рішення у справі «Зосимов проти України» (Zosymov v. Ukraine), пункти 74 та 78). Отже, відповідне втручання не було здійснено «згідно із законом».

77. Цих висновків достатньо для Суду, щоб встановити, що у цій справі було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, та що немає необхідності розглядати будь-які додаткові аргументи, наведені сторонами.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

78. Посилаючись на статтю 13 Конвенції, заявники також стверджували, що не було ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з їхніми скаргами за статтею 8 та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Стаття 13 передбачає:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.».

A. Прийнятність

79. Уряд стверджував, що жодного питання за статтею 13 не виникало, оскільки скарги заявників за статтею 8 Конвенції та статтею 1 Протоколу 1 не були небезпідставними.

80. Заявники не погодились.

81. Суд зауважує, що стаття 13 постійно тлумачиться Судом у його практиці як така, що вимагає наявності у національному законодавстві засобу юридичного захисту лише щодо скарг, які у розумінні Конвенції можуть вважатися «небезпідставними» (див., в якості класичного прикладу, рішення у справі «Бойл і Райс проти Сполученого Королівства» (Boyle and Rice v. the United Kingdom), від 27 квітня 1988 року, пункт 54, Серія А, № 131).

82. З огляду на висновки Суду у пунктах 56 та 69 про те, що всі три заявники подали небезпідставні скарги за статтею 8 Конвенції, а перший заявник подав небезпідставну скаргу згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, Суд вважає, що їхні скарги за статтею 13 мають бути оголошені прийнятними.

B. Суть

83. Суд нагадує, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення суті конвенційних прав і свобод незалежно від того, у якій формі вони закріплені в національному правовому порядку. Отже, дія статті 13 полягає у вимозі надання національного засобу юридичного захисту, який забезпечуватиме вирішення по суті поданої за Конвенцією «небезпідставної скарги» та відповідне відшкодування (див., серед інших джерел, рішення у справі «Кудла проти Польщі» [ВП] (Kudla v. Poland) [GC], заява № 30210/96, пункт 157, ЄСПЛ 2000-XI).

84. Суд посилається на пункти 62, 63, 75 та 76, у яких він встановив, що національне законодавство, у тлумаченні компетентних судів, не містило жодних процесуальних гарантій, які б надали заявникам можливість оскаржити рішення та поведінку правоохоронних органів, які, на їхню думку, порушили їхні права за статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

85. На думку Суду, наведених міркувань достатньо для того, щоб дійти висновку, що у розпорядженні заявників не було ефективних національних засобів юридичного захисту щодо їхніх скарг за статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

86. Відповідно було порушення статті 13 Конвенції.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

87. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

A. Шкода

88. Перший заявник вимагав 27240 євро відшкодування матеріальної шкоди. Ця сума включала в себе 4380 євро витрат, яких він зазнав під час проваджень на національному рівні; 300 євро поштових витрат; 200 євро на послуги з копіювання та інші адміністративні витрати; а також 1000 євро та 6000 євро компенсації за парфуми і костюми, які були вилучені та втрачені чи пошкоджені міліцією. Решта суми у розмірі 15360 євро для компенсації йому медичних витрат, яких, як стверджується, він зазнав внаслідок стресу, викликаного кримінальним провадженням щодо нього.

89. На додаток до цієї суми всі заявники вимагали по 50000 євро кожному в якості відшкодування моральної шкоди.

90. Уряд стверджував, що усі вимоги, подані заявниками, були необґрунтованими та надмірними, за винятком вимоги першого заявника щодо відшкодування поштових витрат, яку Уряд залишає на розсуд Суду.

91. Перш за все, Суд вважає, що вимоги першого заявника щодо судових, поштових та інших витрат мають бути розглянуті за пунктом «судові та інші витрати» (див. пункт 99).

92. Щодо вимоги першого заявника стосовно компенсації за втрачені та пошкоджені костюми і парфуми, то сума компенсації вже була присуджена під час проваджень на національному рівні. Немає жодного доказу того, що присудження додаткової суми обґрунтовується фактами справи.

93. Суд зазначає, що вимога першого заявника щодо відшкодування медичних витрат не була підтверджена документально, і в будь-якому разі Суд не вбачає причинно-наслідкового зв’язку між встановленими порушеннями та стверджуваною матеріальною шкодою.

94. У світлі зазначеного Суд відхиляє вимогу першого заявника щодо відшкодування матеріальної шкоди.

95. З іншої сторони, щодо вимоги заявників стосовно нематеріальної шкоди Суд вважає, що у зв’язку з порушеннями їхніх конвенційних прав вони мали зазнати болю та страждань. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує 4500 євро першому та другій заявникам спільно та 900 євро третій заявниці в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

96. Заявники також вимагали 10800 євро відшкодування судових витрат, яких вони зазнали у зв’язку з їх юридичним представництвом. Вони надали Суду копії договорів про надання правової допомоги, укладених ними 04 лютого 2017 року з п. M.-2 Тарахкалом, та актів приймання-передачі виконаних ним робіт від 31 березня 2017 року. Відповідно до цих документів п. Тарахкало витратив двадцять чотири години при підготовці зауважень від імені кожного заявника у відповідь на зауваження Уряду, з погодинною ставкою у розмірі 150 євро за годину. Вони зобов’язувалися сплатити ці суми лише за умови, що Суд присудить відповідну суму відшкодування судових витрат.

__________
-2 Виправлено 07 лютого 2018 року: в тексті було «О. Тарахкало».

97. Уряд зазначив, що від імені всіх трьох заявників було подано лише один пакет зауважень, та стверджував, що заявлені суми були надмірними.

98. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

99. У цій справі з урахуванням наявних в нього документів та того факту, що заявникам вже було надано 850 євро на правову допомогу, а також зазначених критеріїв, Суд вважає розумним присудити заявникам спільно 1650 євро відшкодування судових витрат, яких вони зазнали у зв’язку з провадженням за Конвенцією, яка має бути перерахована безпосередньо на рахунок представника заявників п. M.-3 Тарахкала. Суд також присуджує першому заявнику 500 євро в якості відшкодування поштових та різних інших витрат, яких він зазнав під час проваджень на національному рівні та за Конвенцією.

__________
-3 Виправлено 07 лютого 2018 року: в тексті було «О. Тарахкало».

C. Пеня

100. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги за статтями 8, 13 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції щодо усіх заявників.

3. Постановляє, що було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції щодо першого заявника.

4. Постановляє, що було порушення статті 13 Конвенції щодо усіх заявників.

5. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати ухвалення цього рішення держава-відповідач повинна сплатити заявникам такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 4500 (чотири тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди першому та другому заявникам спільно;

(ii) 900 (дев’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди третій заявниці;

(iii) 1650 (одна тисяча шістсот п’ятдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявникам, в якості відшкодування за надання юридичних послуг; ця сума має бути перерахована безпосередньо на рахунок представника заявників п. M. Тарахкала;

(iv) 500 (п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості компенсації судових та інших витрат першому заявнику;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 18 січня 2018 року, відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

В.о. заступника Секретаря

Анна-Марія ДУГЕ

Голова

Андре ПОТОЦЬКИЙ



on top