У листопаді 2002 р. С. звернувся до суду зі скаргою на
рішення виконавчого комітету Сєверодонецької міської ради (далі -
виконком) від 5 листопада 2002 р. N 1836 "Про визначення місця
проведення зборів, мітингів та інших акцій у м. Сєверодонецьку",
обґрунтовуючи її тим, що це рішення суперечить нормам Конституції
України ( 254к/96-ВР ) та ст. 11 Конвенції про захист прав і
основних свобод людини ( 995_004 ) (Рим, 1950; далі - Конвенція),
яка з 11 вересня 1997 р. набрала чинності для України.Апеляційний суд Луганської області 29 травня 2003 р. рішення
суду першої інстанції скасував і постановив нове - про задоволення
скарги.У касаційній скарзі виконком просив скасувати рішення
апеляційного суду й залишити в силі рішення суду першої інстанції,
пославшись на неправильне застосування апеляційним судом норм
матеріального та процесуального права.Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у скарзі
доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з
таких підстав.Суд першої інстанції встановив, що рішенням виконкому від
5 листопада 2002 р. N 1836 "Про визначення місця проведення
зборів, мітингів та інших акцій у м. Сєверодонецьку", частково
зміненим рішенням виконкому від 10 грудня 2002 р. N 2063, з метою
забезпечення правопорядку і запобігання порушенням конституційних
прав громадян громадським організаціям і політичним партіям було
рекомендовано проводити мітинги та інші масові заходи в певних
місцях і визнано недоцільним проведення таких заходів на площах
міста біля адміністративних будівель, торгових центрів, основних
транспортних магістралей.Вирішуючи справу на підставі ст. 39 Конституції України
( 254к/96-ВР ), суд першої інстанції виходив з того, що
оскаржуваними рішеннями виконкому не порушуються права заявника,
гарантовані цією нормою Конституції, оскільки зазначеними
рішеннями не були встановлені обмеження цих прав, а дано лише
рекомендацію щодо порядку їх реалізації, яка не має обов'язкового
характеру, тобто не покладає на заявника певного обов'язку, не
встановлює будь-якої заборони здійснення права і санкцій за
недотримання встановленого рішенням порядку.Скасовуючи рішення суду першої інстанції та постановляючи
нове - про задоволення скарги, апеляційний суд вважав, що
оскаржувані рішення виконкому прийняті з порушенням норм ст. 39
Конституції ( 254к/96-ВР ) й фактично є обмеженням прав заявника,
гарантованих цією нормою.Так, відповідно до ст. 39 Конституції ( 254к/96-ВР ) право
громадян на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації, про
проведення яких вони завчасно сповіщають органи виконавчої влади
чи органи місцевого самоврядування, може бути обмежене судом
відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та
громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи
злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод
інших людей.Статтею 11 Конвенції ( 995_004 ) передбачено свободу мирних
зборів та обов'язок держави забезпечити ефективне використання
особою цього права, допускаючи встановлення законом обмежень,
необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної
або громадської безпеки, з метою запобігання заворушенням і
злочинам, для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав
і свобод інших людей.Виходячи з положень п. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції
( 254к/96-ВР ) про те, що виключно законами визначаються права і
свободи людини й громадянина та гарантії цих прав і свобод,
Конституційний Суд України в Рішенні від 19 квітня 2001 р.
N 4-рп/2001 ( v004p710-01 ) визнав, що лише суд відповідно до
закону може встановлювати обмеження щодо реалізації права громадян
на проведення масових зібрань (ч. 2 ст. 39 Конституції).Оскільки порядок здійснення права на свободу мітингів,
демонстрацій і мирних зборів та порядок і підстави обмеження цього
права законами України не врегульовано, у виконкому не було
передбачених ч. 2 ст. 39 Конституції ( 254к/96-ВР ) та ч. 2 ст. 11
Конвенції ( 995_004 ) підстав для втручання в права, гарантовані в
частинах 1 цих норм.Доводи, наведені у касаційній скарзі, про те, що рішення
виконкому не є втручанням у права заявника, гарантовані ст. 39
Конституції ( 254к/96-ВР ) та ст. 11 Конвенції ( 995_004 ),
оскільки вони мають рекомендаційний характер, є безпідставними.Рішення виконкому, хоча й дійсно мають рекомендаційний, а не
обов'язковий характер, однак у розумінні ст. 22 Конституції
( 254к/96-ВР ) є обмеженням прав заявника, оскільки як
рекомендаційна норма вказує на бажаний характер поведінки особи й
уповноважує її діяти певним чином, зокрема утриматись від
проведення масових зібрань в одних визначених рішеннями місцях і
вжити заходів до їх проведення в інших визначених рішеннями
місцях.Виходячи з аналізу змісту норм статей 22, 39 Конституції
( 254к/96-ВР ), обмеження прав і свобод людини є нічим іншим як
звуженням змісту та обсягу прав і свобод, головним елементом яких
є можливість особи діяти певним чином або утриматися від певних
дій задля задоволення певних потреб та інтересів, застосовуючи з
цією метою певні форми і засоби діяльності.З огляду на наведене звуження (обмеження) змісту прав і
свобод, зокрема шляхом зменшення часу чи місця реалізації
гарантованих прав у розумінні ст. 22 Конституції ( 254к/96-ВР ), є
обмеженням прав і свобод, гарантованих Конституцією.У зв'язку з цим рішення виконкому про встановлення
рекомендованих місць проведення масових зібрань як такі, що
обмежують права заявника і прийняті з перевищенням повноважень,
передбачених ч. 2 ст. 39, ч. 1 ст. 144 Конституції ( 254к/96-ВР )
та Законом від 21 травня 1997 р. N 280/97-ВР ( 280/97-ВР ) "Про
місцеве самоврядування в Україні", обґрунтовано визнані
апеляційним судом незаконними.Ураховуючи наведене, Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України, керуючись ст. 334 ЦПК ( 1503-06 ),
касаційну скаргу виконкому відхилила й залишила без зміни рішення
апеляційного суду Луганської області від 29 травня 2003 р.
Щодо звернення до суду зі скаргою на рішення виконавчого комітету
Щодо звернення до суду зі скаргою на рішення виконавчого комітету
Determination of the Suprime Court of Ukraine; Excerpt
on December 8, 2004
Document n0565700-04, current version — Adoption on December 8, 2004