Document n0565700-04, current version — Adoption on December 8, 2004

СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
08.12.2004

(Витяг)
У листопаді 2002 р. С. звернувся до суду зі скаргою на
рішення виконавчого комітету Сєверодонецької міської ради (далі -
виконком) від 5 листопада 2002 р. N 1836 "Про визначення місця
проведення зборів, мітингів та інших акцій у м. Сєверодонецьку",
обґрунтовуючи її тим, що це рішення суперечить нормам Конституції
України ( 254к/96-ВР ) та ст. 11 Конвенції про захист прав і
основних свобод людини ( 995_004 ) (Рим, 1950; далі - Конвенція),
яка з 11 вересня 1997 р. набрала чинності для України.
Сєверодонецький міський суд рішенням від 25 грудня 2002 р. в
задоволенні скарги відмовив.
Апеляційний суд Луганської області 29 травня 2003 р. рішення
суду першої інстанції скасував і постановив нове - про задоволення
скарги.
У касаційній скарзі виконком просив скасувати рішення
апеляційного суду й залишити в силі рішення суду першої інстанції,
пославшись на неправильне застосування апеляційним судом норм
матеріального та процесуального права.
Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у скарзі
доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з
таких підстав.
Суд першої інстанції встановив, що рішенням виконкому від
5 листопада 2002 р. N 1836 "Про визначення місця проведення
зборів, мітингів та інших акцій у м. Сєверодонецьку", частково
зміненим рішенням виконкому від 10 грудня 2002 р. N 2063, з метою
забезпечення правопорядку і запобігання порушенням конституційних
прав громадян громадським організаціям і політичним партіям було
рекомендовано проводити мітинги та інші масові заходи в певних
місцях і визнано недоцільним проведення таких заходів на площах
міста біля адміністративних будівель, торгових центрів, основних
транспортних магістралей.
Вирішуючи справу на підставі ст. 39 Конституції України
( 254к/96-ВР ), суд першої інстанції виходив з того, що
оскаржуваними рішеннями виконкому не порушуються права заявника,
гарантовані цією нормою Конституції, оскільки зазначеними
рішеннями не були встановлені обмеження цих прав, а дано лише
рекомендацію щодо порядку їх реалізації, яка не має обов'язкового
характеру, тобто не покладає на заявника певного обов'язку, не
встановлює будь-якої заборони здійснення права і санкцій за
недотримання встановленого рішенням порядку.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та постановляючи
нове - про задоволення скарги, апеляційний суд вважав, що
оскаржувані рішення виконкому прийняті з порушенням норм ст. 39
Конституції ( 254к/96-ВР ) й фактично є обмеженням прав заявника,
гарантованих цією нормою.
Висновки апеляційного суду відповідають вимогам закону та
обставинам справи.
Так, відповідно до ст. 39 Конституції ( 254к/96-ВР ) право
громадян на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації, про
проведення яких вони завчасно сповіщають органи виконавчої влади
чи органи місцевого самоврядування, може бути обмежене судом
відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та
громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи
злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод
інших людей.
Статтею 11 Конвенції ( 995_004 ) передбачено свободу мирних
зборів та обов'язок держави забезпечити ефективне використання
особою цього права, допускаючи встановлення законом обмежень,
необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної
або громадської безпеки, з метою запобігання заворушенням і
злочинам, для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав
і свобод інших людей.
Виходячи з положень п. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції
( 254к/96-ВР ) про те, що виключно законами визначаються права і
свободи людини й громадянина та гарантії цих прав і свобод,
Конституційний Суд України в Рішенні від 19 квітня 2001 р.
N 4-рп/2001 ( v004p710-01 ) визнав, що лише суд відповідно до
закону може встановлювати обмеження щодо реалізації права громадян
на проведення масових зібрань (ч. 2 ст. 39 Конституції).
Оскільки порядок здійснення права на свободу мітингів,
демонстрацій і мирних зборів та порядок і підстави обмеження цього
права законами України не врегульовано, у виконкому не було
передбачених ч. 2 ст. 39 Конституції ( 254к/96-ВР ) та ч. 2 ст. 11
Конвенції ( 995_004 ) підстав для втручання в права, гарантовані в
частинах 1 цих норм.
Доводи, наведені у касаційній скарзі, про те, що рішення
виконкому не є втручанням у права заявника, гарантовані ст. 39
Конституції ( 254к/96-ВР ) та ст. 11 Конвенції ( 995_004 ),
оскільки вони мають рекомендаційний характер, є безпідставними.
Рішення виконкому, хоча й дійсно мають рекомендаційний, а не
обов'язковий характер, однак у розумінні ст. 22 Конституції
( 254к/96-ВР ) є обмеженням прав заявника, оскільки як
рекомендаційна норма вказує на бажаний характер поведінки особи й
уповноважує її діяти певним чином, зокрема утриматись від
проведення масових зібрань в одних визначених рішеннями місцях і
вжити заходів до їх проведення в інших визначених рішеннями
місцях.
Виходячи з аналізу змісту норм статей 22, 39 Конституції
( 254к/96-ВР ), обмеження прав і свобод людини є нічим іншим як
звуженням змісту та обсягу прав і свобод, головним елементом яких
є можливість особи діяти певним чином або утриматися від певних
дій задля задоволення певних потреб та інтересів, застосовуючи з
цією метою певні форми і засоби діяльності.
З огляду на наведене звуження (обмеження) змісту прав і
свобод, зокрема шляхом зменшення часу чи місця реалізації
гарантованих прав у розумінні ст. 22 Конституції ( 254к/96-ВР ), є
обмеженням прав і свобод, гарантованих Конституцією.
У зв'язку з цим рішення виконкому про встановлення
рекомендованих місць проведення масових зібрань як такі, що
обмежують права заявника і прийняті з перевищенням повноважень,
передбачених ч. 2 ст. 39, ч. 1 ст. 144 Конституції ( 254к/96-ВР )
та Законом від 21 травня 1997 р. N 280/97-ВР ( 280/97-ВР ) "Про
місцеве самоврядування в Україні", обґрунтовано визнані
апеляційним судом незаконними.
Ураховуючи наведене, Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України, керуючись ст. 334 ЦПК ( 1503-06 ),
касаційну скаргу виконкому відхилила й залишила без зміни рішення
апеляційного суду Луганської області від 29 травня 2003 р.



on top