Document n0115700-05, current version — Adoption on September 28, 2005

СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
28.09.2005

(Витяг)
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного
Суду України розглянула в судовому засіданні справу за позовом Б.
до Національного банку України (далі - НБУ) про поновлення на
роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу
та виплату заборгованості із заробітної плати.
Печерський районний суд м. Києва рішенням від 25 березня
2003 р. поновив строк Б. звернення до суду й у задоволенні
зазначеного позову відмовив.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Апеляційного суду м. Києва рішенням від 31 липня 2003 р. рішення
місцевого суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог
скасувала і постановила поновити Б. на роботі на посаді заступника
керуючого справами - начальника господарського управління
Управління справами НБУ, стягнути з відповідача на користь
позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі
28 тис. 139 грн. У задоволенні вимог про виплату заборгованості із
заробітної плати відмовила у зв'язку з відсутністю спору.
У касаційній скарзі НБУ просив скасувати рішення апеляційного
суду в частині поновлення Б. на роботі й стягнення на його користь
середнього заробітку за час вимушеного прогулу й залишити в силі
рішення районного суду. Свою вимогу він обґрунтував тим, що
позивач відмовився поставити свій підпис під попередженням про
звільнення з роботи, а тому висновки суду про те, що Б. не був
належним чином повідомлений про майбутнє звільнення, суперечать
фактичним обставинам справи. Скаржник також зазначив, що
апеляційний суд порушив норми процесуального права та неправильно
застосував норми матеріального права, зокрема: ст. 129 Конституції
України ( 254к/96-ВР ), ст. 49-2 КЗпП ( 322-08 ) та статей 27, 41,
46, 62 ЦПК 1963 р. ( 1501-06 )
Обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи та
перевіривши матеріали справи, Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України скаргу задовольнила з таких підстав.
Суд першої інстанції встановив, що позивач був звільнений з
посади з 21 листопада 2002 р. наказом НБУ від 21 листопада 2002 р.
N 2340-к за п. 1 ст. 40 КЗпП ( 322-08 ) на підставі постанови
Правління НБУ від 19 липня 2002 р. N 254 "Про внесення змін до
структури Національного банку України", наказу НБУ від 6 серпня
2002 р. N 100 "Про організаційні заходи щодо виконання постанови
Правління НБУ від 19 липня 2002 р. N 254". На звільнення позивача
20 листопада 2002 р. дав згоду профспілковий комітет. При цьому Б.
був своєчасно попереджений про звільнення з посади, йому
пропонували іншу посаду; у день звільнення він отримав усю належну
йому заробітну плату й відмовився від отримання трудової книжки.
Вирішуючи спір, місцевий суд виходив з того, що позивач був
своєчасно попереджений про звільнення з роботи і відповідач
дотримав процедуру звільнення, а тому підстав для задоволення
позовних вимог не було.
Скасовуючи рішення місцевого суду в частині відмови в
задоволенні вимог про поновлення на роботі й стягнення середнього
заробітку за час вимушеного прогулу та задовольняючи ці вимоги,
суд апеляційної інстанції виходив з того, що Б. не був належним
чином повідомлений про звільнення з роботи, оскільки акт від
15 серпня 2002 р. про те, що він відмовився поставити підпис під
попередженням про звільнення, складений працівниками відповідача,
які займалися питаннями роботи з персоналом, і показанням цих
працівників не свідчили про таке попередження.
Проте з таким висновком апеляційного суду погодитися не
можна.
Згідно з правилами ст. 49-2 КЗпП ( 322-08 ) про наступне
звільнення працівник має бути персонально попереджений не пізніше
ніж за два місяці. При цьому у випадках змін в організації
виробництва і праці враховується переважне право працівника на
залишення на роботі, передбачене законодавством. Попередивши про
звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці,
власник або уповноважений ним орган повинен запропонувати
працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі,
організації. За відсутності роботи за відповідною професією чи
спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення
на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації
працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до
державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.
Отже, з наведеної норми закону не випливає, що підставою для
поновлення на роботі може бути лише недотримання строку
попередження працівника про звільнення, якщо роботодавець дотримав
усі інші правила звільнення працівника, передбачені трудовим
законодавством. Тому висновок апеляційної інстанції не ґрунтується
на змісті норм матеріального права.
Крім того, не можна погодитися з переоцінкою доказів,
досліджених судом першої інстанції, які стосувалися факту відмови
позивача поставити підпис на письмовому попередженні про
звільнення. Висновок про недостовірність показань свідків, оцінку
яким дав суд першої інстанції, лише з тих мотивів, що свідки є
працівниками департаменту кадрів, не можна визнати обґрунтованим,
тому що він суперечить правилам ст. 62 ЦПК 1963 р. ( 1501-06 )
Оскільки місцевий суд правильно встановив, що звільнення
позивача здійснено з дотриманням вимог чинного законодавства, то
підстав для задоволення позовних вимог Б. у суду апеляційної
інстанції не було.
За таких обставин колегія суддів Судової палати у цивільних
справах Верховного Суду України, керуючись статтями 336, 339 ЦПК
2004 р. ( 1618-15 ), касаційну скаргу НБУ задовольнила: рішення
колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного
суду м. Києва від 31 липня 2003 р. скасувала, а рішення
Печерського районного суду м. Києва від 25 березня 2003 р.
залишила без зміни.



on top