Document n0096700-98, current version — Adoption on December 2, 1998

СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
від 02.12.98

(Витяг)

У вересні 1998 р. Г. пред'явив у суд позов до Печерського
районного суду м. Києва про поновлення порушених прав та
відшкодування шкоди в розмірі 1 грн., посилаючись на те, що в
червні 1998 р. він звернувся в зазначений суд із позовом до
Президента України, який ухвалою судді від 4 серпня 1998 р. на
підставі ст. 139 ЦПК ( 1502-06 ) було визнано неподаним. 11 серпня
1998 р. він направив до суду касаційну скаргу на ухвалу судді та
другий позов до Президента України. За твердженням заявника, ці
документи судом у встановленому законом порядку не розглянуто.
Тривалий час не розглядається судом і його, Г., позов до
Генеральної прокуратури України. Вважаючи, що такими діями голови
та суддів Печерського районного суду порушуються його законні
права і йому заподіюється матеріальна й моральна шкода, Г. з
посиланням на статті 55, 56 Конституції України ( 254к/96-ВР )
просив зобов'язати відповідачів дати рух його касаційній скарзі, а
також позовам до Президента України та до Генеральної прокуратури
України і стягнути на його користь 1 грн. на відшкодування
заподіяної йому шкоди.
Ухвалою судді Київського міського суду від 2 листопада 1998
р. Г. було відмовлено в прийнятті позовної заяви, оскільки вона не
підлягає розгляду в судах.
Розглянувши касаційну скаргу Г. на цю ухвалу, судова колегія
в цивільних справах Верховного Суду України залишила її без
задоволення з таких підстав.
Конституцією України ( 254к/96-ВР ) встановлено, що судді при
здійсненні правосуддя незалежні й підкоряються лише закону, вплив
на них у будь-який спосіб забороняється і однією з основних засад
судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження
рішення суду, крім випадків, установлених законом.
Згідно із зазначеними положеннями Конституції ( 254к/96-ВР )
рішення суду і відповідно дії або бездіяльність судів у питаннях
здійснення правосуддя (пов'язані з підготовкою, розглядом справ у
судових інстанціях, їх перевіркою в порядку нагляду, зверненням
рішення до виконання тощо) можуть оскаржуватись у чинному в даний
час касаційному та наглядному порядку, а не в інший суд першої
інстанції, що одночасно порушувало б і принцип незалежності
суддів, і заборону втручання у вирішення справи незалежним судом.
Саме в такому розумінні мають застосовуватись положення
статей 55 та 56 Конституції ( 254к/96-ВР ) про гарантію права
кожного на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів
державної влади, посадових і службових осіб та на відшкодування
державою матеріальної і моральної шкоди, заподіяної їх незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністю при здійсненні ними своїх
повноважень. Суд є органом, який вирішує такі скарги, а його
рішення (дії, бездіяльність) оскаржуються в порядку, визначеному
ст. 129 Конституції України і законодавством про судочинство.
У Конституції ( 254к/96-ВР ) зазначено, що здійснення
правосуддя регулюється окремо від діяльності інших органів
державної влади. Відповідно до ст. 62 матеріальна та моральна
шкода, заподіяна при здійсненні правосуддя, відшкодовується
державою лише безпідставно засудженій особі в разі скасування
вироку як неправосудного. Проте й у цьому разі за таку шкоду
відповідає держава, а не безпосередньо суд або суддя.
Таким чином, суд (суддя) як орган (особа), що здійснює
правосуддя, не може бути відповідачем або іншою особою, яка бере
участь у цивільній справі. Це можливо лише у випадках, коли суд
(суддя) виступає як звичайна установа (особа), а не як орган
(особа), що здійснює правосуддя. Заяви та скарги, спрямовані на
притягнення суду (судді) як відповідача, не підлягають розгляду в
суді першої інстанції, оскільки законом передбачено інший механізм
усунення помилок і недоліків, допущених при здійсненні правосуддя.
Виходячи з наведеного судова колегія в цивільних справах
Верховного Суду України дійшла висновку, що ухвала судді
Київського міського суду від 2 листопада 1998 р. про відмову в
прийнятті позовної заяви Г. відповідає вимогам п. 1 ст. 136 ЦПК
( 1502-06 ), і на підставі ст. 326 ЦПК ( 1503-06 ) скаргу Г.
залишила без задоволення, а ухвалу судді Київського міського суду
- без зміни.
"Рішення Верховного Суду України", 1999 р.



on top