Т. звернулась з позовом до О. про визнання недійсним договору
купівлі-продажу квартири. Позивачка посилалась на те, що при
укладенні оспорюваного договору купівлі-продажу 12 січня 1993 р.
К., що діяв на підставі її довіреності як власника згаданої
квартири, вдався до обману її, а, крім того, договір
купівлі-продажу квартири був зловмисною угодою між К. та покупцем
О. За таких обставин просила визнати угоду недійсною.В зустрічному позові О. просила виселити Т. та К. з належної
їй на праві власності вищезгаданої квартири.Рішенням Київського міського суду від 13 червня 1994 р. позов
Т. задоволено. Постановлено договір купівлі-продажу квартири,
укладений між К. і О. і посвідчений 12 січня 1993 р. нотаріальною
конторою, визнати недійсним, а сторони повернути в попередній
стан. В задоволенні зустрічного позову О. про виселення
відмовлено. Судом вирішено питання про відшкодування понесених
позивачкою судових витрат.У касаційній скарзі О. просила рішення суду скасувати, а
справу направити на новий розгляд в зв'язку з невірною правовою
оцінкою судом зібраних доказів.Судова колегія Верховного Суду України знайшла, що касаційна
скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.Задовольняючи позовні вимоги Т. та визнаючи договір
купівлі-продажу квартири недійсним на підставі ст. 57 Цивільного
кодексу ( 1540-06 ), суд виходив з того, що між представником
позивачки К. та покупцем О. укладена зловмисна угода, що
виразилась в продажу квартири за відсутності згоди на те її
власника та за явно заниженою ціною. Ці ж дії з боку К. щодо Т.
суд кваліфікував як обман. Висновки суду достатньо мотивовані й
підтверджені доказами, наявними в матеріалах справи, - договором
купівлі-продажу спірної квартири від 12 січня 1993 р. за 50000
крб. при її дійсній вартості близько 15 млн. крб., листом К. на
адресу сестри позивачки, показаннями свідків К-ко, Р., В., О-ко,
іншими доказами.У відповідності з ч. 1 ст. 57 Цивільного кодексу ( 1540-06 )
угода, укладена внаслідок обману, зловмисної угоди представника
однієї сторони з другою стороною, може бути визнана недійсною за
позовом потерпілого.За таких обставин суд, з'ясувавши обставини спору,
перевіривши доводи сторін, проаналізувавши зібрані докази, дав їм
належну правову оцінку і постановив в частині позовних вимог Т.
рішення про визнання угоди недійсною та про відмову в зустрічному
позові О. про виселення, що відповідає закону.В той же час, правильно встановивши обставини справи, суд при
застосуванні цивільно-правових санкцій у вигляді повернення сторін
в договорі купівлі-продажу квартири в попередній стан, неправильно
застосував закон.Відповідно до ч. 2 ст. 57 Цивільного кодексу ( 1540-06 ),
якщо угода визнана недійсною з підстав, передбачених ч. 1 цієї
статті, то потерпілому повертається другою стороною все одержане
нею за угодою, а при неможливості повернення одержаного в натурі -
відшкодовується його вартість.Майно, одержане за угодою потерпілим від другої сторони (або
належне йому), звертається в доход держави, а при неможливості
передати в доход держави майна в натурі - стягується його
вартість.Суд встановив та зазначив в мотивувальній частині рішення, що
50000 крб. за договором купівлі-продажу квартири К. від О.
одержав, однак, Т. не передав. За таких обставин, відповідно до ч.
2 ст. 57 Цивільного кодексу ( 1540-06 ) суду належало вирішити
питання про повернення спірної квартири її власнику Т., а з К. на
користь держави стягнути 50000 крб.Оскільки судом першої інстанції обставини справи встановлені
повно і правильно, збирання або додаткова перевірка доказів не
потрібна, але допущено помилку в застосуванні норми матеріального
права, є можливим змінити в цій частині рішення суду на підставі
п. 4 ст. 311 ЦПК ( 1503-06 ).Доводи, викладені у касаційній скарзі О. та висловлені її
представником в судовому засіданні, зводилися до твердження, що
продаж квартири узгоджено з її власником, однак, суд зібраним щодо
цього доказам дав невірну оцінку.Ці доводи є необгрунтованими. З матеріалів справи вбачається,
що пояснення про домовленість з Т. про продаж квартири об'єктивно
нічим не підтверджені. В той же час висновки суду про відсутність
такої домовленості підтверджені як письмовими доказами, зокрема
листом К., так і поясненнями свідків Р., К-ко.Безпідставними є і доводи щодо ціни продажу квартири як
такої, що відповідає її дійсній вартості. Зібраним в цій частині
доказам суд дав правильну оцінку і його висновки у судової колегії
не викликають сумніву. При цьому не можуть бути взяті до уваги
посилання на те, що приблизно за таку ж суму, як і продано
фактично, спірна квартира була раніше куплена К., оскільки цей
договір купівлі-продажу ніким не був оспорений і предметом
судового розгляду не був. Інших доводів правового характеру в
касаційній скарзі немає.Керуючись статтями 310, 311 ЦПК ( 1503-06 ), судова колегія
Верховного Суду України рішення Київського міського суду від 13
червня 1994 р. в частині наслідків визнання угоди купівлі-продажу
квартири від 12 січня 1993 р. змінила і постановила повернути цю
квартиру на праві власності Т., з К. на користь держави стягнути
50000 крб. В іншій частині рішення Київського міського суду від 13
червня 1994 р. залишила без зміни.
Визнаючи недійсною угоду на підставі ст. 57 Цивільного кодексу (як укладену внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторо...
Визнаючи недійсною угоду на підставі ст. 57 Цивільного кодексу (як укладену внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з [...]
Determination of the Suprime Court of Ukraine; Excerpt
on August 17, 1994
Document n0011700-94, current version — Adoption on August 17, 1994