Document n0113700-99, current version — Adoption on February 10, 1999

СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
від 10.02.99

(Витяг)

У червні 1992 р. С.Я. звернувся в суд із позовом до К.Є. про
визнання частково недійсним заповіту та визнання за ним права
власності на 2/3 квартири. В подальшому він змінив свої вимоги і
просив визнати за ним право власності на 11/18 квартири. Позивач
зазначав, що в 1991 р. він перебував у шлюбі з С.Д., матір'ю
відповідачки, й того року вони викупили спірну квартиру на
підставі Положення про продаж громадянам в особисту власність
квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх
утримання і ремонт (затверджене постановою Ради Міністрів УРСР та
Української республіканської ради професійних спілок від 19 травня
1989 р. N 142 ( 142-89-п ); далі - Положення). 13 лютого 1992 р.
дружина померла, залишивши заповіт, за яким квартира переходила у
власність К.Є., а С.Я. мав тільки право проживати на спірній жилій
площі. Посилаючись на порушення його прав як подружжя і особи, що
має право на обов'язкову частку в спадковому майні, позивач просив
задовольнити його вимоги.
Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням
Нахімовського районного суду м. Севастополя від 14 січня 1997 р.,
залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах
Севастопольського міського суду від 25 березня 1997 р. та
постановою президії цього суду від 20 листопада 1998 р., позов
С.Я. задоволено частково. За ним визнано право власності на 2/9
спірної квартири і в цій частині визнано недійсним заповіт від 10
січня 1991 р. на користь К.Є.
Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті
питання про скасування зазначених судових рішень як постановлених
із істотними порушеннями норм матеріального та процесуального
права. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України
протест задовольнила з таких підстав.
Задовольняючи позов С.Я. частково, суд виходив із того, що
він як непрацездатний за віком має на підставі ст. 535 ЦК
( 1540-06 ) право на обов'язкову частку в спадщині незалежно від
змісту заповіту. Що ж до права позивача на частку в спадщині як
подружжя, то суд відмовив у цій частині позову, вважаючи, що
спірну квартиру було придбано не за спільні кошти подружжя, а за
особисті гроші відповідачки і в її особисту власність. Проте
такого висновку суд дійшов за неповно перевірених обставин справи
та внаслідок неправильного застосування норм цивільного
матеріального законодавства.
Так, у матеріалах справи є дані про відкриті в банку на ім'я
С.Д. рахунки. 12 жовтня 1989 р. із накопичених під час шлюбу
коштів нею було знято 3 тис. 390 крб. 68 коп. і того ж дня
відкрито новий рахунок на суму 2 тис. 390 крб. 68 коп. З
останнього рахунку 25 жовтня 1990 р. відповідачка за дорученням
зняла 2 тис. 462 крб. 74 коп. і в той же день поклала ту саму
суму на свій рахунок.
Визнаючи, що 31 жовтня 1990 р. при укладенні С.Д. договору
купівлі-продажу квартири К.Є. передала їй свої особисті кошти, суд
не врахував зазначених вище обставин та не дав їм належної оцінки.
Згідно з п. 1 чинного на той час Положення ( 142-89-п )
виконавчі комітети місцевих рад мали право продавати громадянам в
особисту власність займані ними квартири в будинках державного і
громадського житлового фонду. Разом з тим відповідно до ст. 22
КпШС ( 2006-07 ) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його
спільною сумісною власністю, а підстав для визнання спірної
квартири роздільним майном подружжя згідно зі ст. 24 КпШС суд
першої інстанції не встановив і в рішенні не навів.
У матеріалах справи є дані про те, що на час укладення
договору купівлі-продажу квартири в ній проживали подружжя С.Д. та
С.Я. За таких обставин висновок суду про те, що спірна квартира
належала С.Д. на праві особистої власності, є необгрунтованим.
З'ясування цих питань має істотне значення для правильного
вирішення спору і застосування норм права, зокрема ст. 22 КпШС
( 2006-07 ).
Оскільки рішення суду постановлено з порушенням вимог статей
15, 62, 202 ЦПК ( 1501-06, 1502-06 ), воно підлягає скасуванню, а
справа - направленню на новий розгляд, у тому числі й у частині
задоволення вимог позивача про визнання права на частину квартири,
тому що вони, хоч і пред'явлені з різних правових підстав, є
взаємопов'язаними.
Судова колегія в цивільних справах Севастопольського міського
суду та президія цього суду, залишаючи рішення без зміни, не
звернули уваги на допущені судом порушення вимог закону.
На підставі викладеного, керуючись статтями 336-338 ЦПК
( 1503-06 ), судова колегія в цивільних справах Верховного Суду
України протест заступника Голови Верховного Суду України
задовольнила, рішення Нахімовського районного суду м. Севастополя
від 14 січня 1997 р., ухвалу судової колегії в цивільних справах
Севастопольського міського суду від 25 березня 1997 р. та
постанову президії цього суду від 20 листопада 1998 р. скасувала і
направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
"Рішення Верховного Суду України", 2000 р.



on top