Document n0031700-94, current version — Adoption on May 11, 1994

СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
11.05.1994

(Витяг)
У березні 1990 р. З. та К. в інтересах неповнолітньої К.А.
звернулися з позовом до М.М. про визнання права власності на жилий
будинок. В заяві зазначалося, що після смерті їх баби М-к, яка
померла 12 травня 1989 р., залишилось спадкове майно, до складу
якого входить жилий будинок з господарськими будівлями,
розташований в с. Зарванцях Вінницького району по вул.
Інтернаціональній, 22. За життя спадкодавиця М-к залишила заповіт
від 14 березня 1988 р., в якому визначила їх як спадкоємців свого
будинку. Вони вчасно звернулися в нотаріальну контору з заявою про
прийняття спадщини за заповітом. Але їм стало відомо, що незадовго
до смерті М-к її дочка, а відповідача - мати М.Н. під приводом
погостювати та полікуватися забрала спадкодавицю до себе додому в
м. Вінницю, ввела її в оману і змусила підписати новий заповіт на
користь М.М.
Пізніше, коли позивачам стало відомо, що спадкодавиця,
перебуваючи у матері відповідача у м. Вінниці, під тиском
останньої склала заяву про скасування заповіту, а не новий
заповіт, З. і К. змінили позовні вимоги. Вважаючи, що М-к не могла
розуміти значення своїх дій, оскільки була малограмотною і
юридично неосвіченою, вони просили визнати заповіт на їх ім'я
дійсним та визнати за ними право власності на жилий будинок.
Дочка спадкодавиці М.Н. звернулась до суду з позовом до З.,
К., М.М. і П., в якому зазначала, що 12 травня 1989 р. померла її
мати М-к. Після смерті останньої відкрилася спадщина на жилий
будинок, розташований в с. Зарванцях Вінницького району. Мати за
життя склала декілька заповітів, а останній скасувала заявою від
12 квітня 1989 р. На спадковий будинок є два спадкоємці за законом
- вона і її сестра - відповідачка П. В зв'язку з тим, що між
спадкоємцями виник спір про поділ будинку, нотаріальна контора не
видає їй свідоцтво про право спадкування за законом. Тому вона
просить суд визнати за нею право власності на 1/2 частину жилого
будинку в порядку спадкування за законом.
М.М. звернувся до суду з зустрічним позовом до З., К., М.Н.,
П. про виключення із спадкової маси та визнання права власності на
гараж вартістю 7803 крб., посилаючись на те, що він не є власністю
баби, а належить особисто йому. У 1986 р., коли зносили будинок,
який належав його матері і знаходився в м. Вінниці по вул.
40-річчя Перемоги, 36, він з дозволу баби перевіз свій гараж в с.
Зарванці і встановив його на подвір'ї її будинку. Цим гаражем
користувався тільки він, а тому вважає, що гараж не входить до
спадкової маси. М.М. просив виключити гараж із спадкового майна,
визнавши за ним право власності на цю будівлю.
Справа розглядалась судами неодноразово. Останнім рішенням
Вінницького обласного суду від 27 грудня 1993 р. в задоволенні
позову З. і К. про визнання заповіту недійсним та визнання права
власності на жилий будинок відмовлено. Позов М.Н. задоволено
частково. Визнано право власності за попереднім заповітом від
28 січня 1978 р. на 1/2 частину жилого будинку за М. М. та за К.
У касаційній скарзі З., К. та П. просили змінити рішення
обласного суду і визнати право власності за П. на 1/3 частину
будинку, а за К. і З. - по 1/6 частині цього ж будинку за кожним
та провести поділ будинку за запропонованим експертизою 4
варіантом зі стягненням відповідної компенсації з М.Н. Окрім того,
заявники зазначали, що суд недостатньо з'ясував питання щодо
скасування заповіту від 14 березня 1988 р. на користь З. та К. за
заявою М-к від 12 квітня 1989 р.
Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України
визнала, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а
рішення обласного суду - скасуванню в повному обсязі з таких
підстав.
Відмовляючи в задоволенні позову З., К. та М.М. і
задовольняючи частково позов М.Н., суд виходив з того, що заявою
від 12 квітня 1989 р. М-к виявила волю щодо свого майна і на
підставі цієї заяви секретар сільради зробила відмітку на заповіті
від 14 березня 1988 р. про його скасування. У цій же заяві М-к
зазначала, що залишає в силі заповіт від 17 грудня 1970 р.
Оскільки ж останній був скасований заповітом від 28 січня 1978 р.
на користь одних і тих же осіб, то після скасування заявою від
12 квітня 1989 р. заповіту від 14 березня 1988 р. законної сили
набрав попередній заповіт від 28 січня 1978 р., що фактично, на
думку суду, не суперечить волевиявленню М-к.
Проте погодитися з цим не можна. Відповідно до правил
ст. 544 Цивільного кодексу ( 1540-06 ) заповідач у будь-який час
може скасувати складений ним заповіт, обравши для цього один із
способів, зокрема, посвідчити новий заповіт або подати заяву до
відповідного нотаріального органу про скасування раніше складеного
заповіту.
Таким чином, закон передбачає безповоротне і безумовне
скасування заповіту. Якщо заповіт, складений пізніше, скасовує
попередній, цей попередній заповіт не може бути поновлений і за
умови, що пізніше складений заповіт у свою чергу був скасований
поданою заявою.
Обласний суд не врахував ту обставину, що скасовуючи заповіт
шляхом подання заяви, заповідачка не була обмежена у волевиявленні
щодо розпорядження належним їй майном на випадок смерті і мала
змогу втілити свою волю у передбачену законом нотаріальну форму.
Виходячи з наведеного, судова колегія в цивільних справах
Верховного Суду України скасувала рішення, а справу направила на
новий розгляд.
"Бюлетень законодавства і юридичної практики України",
N 3 (частина 2), 1995 р.



on top