Document n0028700-93, current version — Adoption on January 20, 1993

СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
20.01.93

(Витяг)
Т. звернулась з позовом до П. про визнання його таким, що
втратив право користування жилим приміщенням. Вона зазначала, що є
наймачем чотирикімнатної жилою площею 61 кв. м квартири м.
Івано-Франківську, в якій прописані вона, відповідач, її син та
бабуся. Однак відповідач, з яким вона в серпні 1988 р. розірвала
шлюб, з грудня 1988 р., тобто після вселення його в квартиру, не
проживає в ній без поважних причин.
Посилаючись на підстави, передбачені ст. 71 ЖК ( 5464-10 ),
Т. просила задовольнити її позов.
П. пред'явив зустрічний позов про вселення в квартиру,
зазначаючи про те, що він не може в ній проживати, так як з 2
серпня 1989 р. позивачка чинить йому в цьому всілякі перешкоди.
Справа судами розглядалась неодноразово.
Останнім рішенням судової колегії Тернопільського обласного
суду від 3 грудня 1992 р. в позові Т. відмовлено, зустрічний позов
П. задоволено.
У касаційній скарзі Т. просить про скасування судового
рішення і направлення справи на новий розгляд, посилаючись на те,
що суд дав неправильну оцінку зібраним по справі доказам і
необгрунтовано відмовив їй в позові.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Відповідно до правил статей 71, 72 ЖК ( 5464-10 ) наймач або
члени його сім'ї можуть бути визнані судом такими, що втратили
право користування жилим приміщенням, зокрема, вони в ньому не
проживають без поважних причин понад шість місяців.
Як встановлено судом, починаючи з 1988 р. між подружжям Т. і
П. стали виникати конфлікти, сварки, - що і стало причиною
розірвання ними 1 серпня 1988 р. шлюбу. Т. стала чинити П.
перешкоди в користуванні спірною квартирою, і тому останній за
захистом своїх прав змушений був звертатись до суду. Рішенням
ІваноФранківського міського народного суду від 12 вересня 1988 р.
П. вселено в квартиру, рішення виконано лише 12 грудня 1988 р.
Після вселення між сторонами була досягнута домовленість про
порядок користування жилим приміщенням. В користування відповідача
було виділено окрему кімнату 10 кв. м, в яку він помістив свої
речі, закривши її на замок.
Однак з 2 серпня 1989 р. П. не може користуватись спірною
квартирою, оскільки Т. не впускає його туди. Проти цієї обставини
вона і сама не заперечувала в судовому засіданні.
Перевіряючи доводи позивачки про непроживання П. в квартирі з
грудня 1988 р. по серпень 1989 р., тобто понад шість місяців, суд
дійшов правильного висновку, що вони не підтверджуються
достовірними доказами. Навпаки, допитані по справі свідки Д., Ф.,
Т., С., О. підтвердили, що бачили П. проживаючим в зазначений
період в спірній квартирі.
П. ніколи не втрачав інтересу до цієї квартири. Прийшовши до
висновку про неможливість спільного проживання, П. в січні 1989 р.
став на облік в бюро по обміну жилої площі, про що свідчить
довідка звідти. Протягом всього часу ніс витрати по оплаті
квартири і комунальних послуг. За адресою спірної квартири
передплачував періодичні видання.
Показання свідків С. А., С. О., С. Т., К., Ш. та інших,
допитаних за ініціативою позивачки, суд правильно не визнав
достовірними, оскільки одні з них в спірній квартирі бували рідко,
дехто знаходиться в неприязних стосунках з відповідачем, частина -
родичі. До того ж вищенаведені обставини стверджують, що П. в
квартирі жив, хоча через конфліктні відносини непостійно, і тому
підстав для визнання його таким, що втратив право користування
нею, у суду не було.
Встановивши, що позивачка дійсно чинить П. перешкоди в
проживанні: не впускає його у квартиру, - суд обгрунтовано
постановив рішення про його вселення.
Рішення суду відповідає матеріалам справи та вимогам статей
64, 71 ЖК ( 5464-10 ). Тому судова колегія Верховного Суду України
залишила його без зміни.
"Бюлетень законодавства і юридичної практики України",
N 2, 1995 р.



on top