Document n0021700-92, current version — Adoption on August 19, 1992

СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
від 19.08.92

(Витяг)
Рішенням Дергачівського районного народного суду від 5 грудня
1991 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних
справах Харківського обласного суду від 28 січня 1992 р.,
задоволено позов П-вої до П-ва та П. про визнання права власності
на 1/3 частину будинку. Постановою президії Харківського обласного
суду від 22 серпня 1992 р. протест прокурора Харківської області
залишено без задоволення.
Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті
питання про скасування судових рішень як таких, що не відповідають
вимогам закону. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду
України визнала, що протест підлягає задоволенню з таких підстав.
Задовольняючи позов П-вої у повному обсязі, суд виходив з
того, що позивачка, її колишній чоловік та його мати збудували
спірний будинок утрьох, і тому позивачка має право на 1/3 частину
цього будинку. Судова колегія і президія обласного суду визнали
висновки, викладені у судовому рішенні, правильними і залишили
його без зміни.
Проте з такими висновками погодитись не можна, оскільки суд
зробив їх без належного з'ясування дійсних обставин справи і
належної оцінки наявних у ній доказів.
Сама позивачка в судовому засіданні посилалась на те, що
будинок споруджували для двох сімей на дві половини, в кожну з
яких вони вселились і проживали.
У рішеннях виконкому Макаренківської селищної Ради від 19
липня та 15 листопада 1983 р., в акті про введення будинку в
експлуатацію від 9 грудня 1983 р. та інших документах також
зазначено, що попередній план забудови одноквартирного будинку був
змінений відповідачкою з метою спорудження двоквартирного будинку,
оскільки там проживали дві сім'ї - її та сина.
Суд не врахував цих обставин при визначенні розміру часток
забудовників, не перевірив, чи домовлялись вони про створення
спільної часткової власності з набуттям права кожного з них на ті
частини будинку, в які вони вселились і проживають.
Як зазначає відповідачка, квартира, що була в користуванні
позивачки та її чоловіка, складає 42/100 частини і, виходячи з
вищенаведених обставин, позивачка може претендувати лише на
половину від тієї частини будинку, яка була споруджена для її
сім'ї. Однак судом ці доводи відповідачки не перевірялись.
Визнаючи право за позивачкою на 1/3 частину будинку, суд не
вказав, з яких підстав він дійшов такого висновку, не провів
розрахунків на підставі поданих документів про розмір витрат
позивачки та її колишнього чоловіка на будівництво, не визначив
розмір частки подружжя П-вих, не перевірив з достовірністю, чи
дійсно ними були витрачені кошти у розмірі, який відповідає
вартості 2/3 частин будинку, і чи була така домовленість з
відповідачкою.
Роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, дані в п. 4
постанови N 7 від 4 жовтня 1991 р. ( v0007700-91 ) "Про практику
застосування судами законодавства, що регулює право власності
громадян на жилий будинок", на яку є посилання в судових рішеннях
(зокрема, щодо створення спільної сумісної власності членів сім'ї,
які вели будівництво, якщо між ними не існувало іншої
домовленості), стосується правовідносин, що виникли після набрання
чинності Законом України "Про власність" ( 697-12 ) або
продовжувались після прийняття цього Закону в межах часу його дії.
Суд же визнав, що домовленість про створення спільної власності
шляхом будівництва жилого будинку мала місце в 1979 - 1983 роках.
Тому, з урахуванням змісту статей 112, 113 Цивільного кодексу
( 1540-06 ), зазначені обставини на той час могли бути підставою
для виникнення між забудовником та членами його сім'ї, з якими
існувала домовленість про участь у будівництві, права спільної
часткової, а не спільної сумісної власності.
Виходячи з наведеного, судова колегія в цивільних справах
Верховного Суду України судові рішення скасувала, а справу
направила на новий розгляд.
"Бюлетень законодавства і юридичної практики України",
N 2, 1995 р.



on top