Document n0007700-92, current version — Adoption on November 11, 1992

СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
від 11.11.92
м.Київ
vd921111

(Витяг)
Рішення про поновлення на роботі скасоване касаційною
інстанцією в частині стягнення заробітної плати за час вимушеного
прогулу працівника, оскільки суд визначив розмір його середнього
заробітку без врахування положень з цих питань постанови Кабінету
Міністрів України від 21 березня 1992 р. N 140 ( 140-92-п ) "Про
додаткові заходи у зв'язку з підвищенням заробітної плати" і
вирішив це питання без притягнення до участі у справі посадової
особи, за розпорядженням якої здійснено незаконне звільнення
Г. працював головним зоотехніком радгоспу "Артемівський".
Наказом генерального директора агропромислового комбінату
"Чугуївський", до складу якого входить радгосп, від 26 грудня
1990 р. він звільнений з роботи за п. 3 ст. 40 КЗпП України
( 322-08 ).
Не погоджуючись з цим, 25 січня 1991 р. Г. пред'явив до
радгоспу та комбінату позов про поновлення на роботі та стягнення
заробітної плати за час вимушеного прогулу, посилаючись на те, що
звільнення здійснено незаконно.
Рішенням судової колегії Харківського обласного суду від
17 квітня 1992 р. Г. поновлено на роботі. На його користь
постановлено стягнути заробітну плату за час вимушеного прогулу в
сумі 12 062 крб.
У касаційній скарзі представник позивача просить скасувати
рішення судової колегії в частині стягнення заробітної плати за
час вимушеного прогулу, посилаючись на те, що її розмір визначений
судом без врахування нового законодавства.
Судова колегія Верховного Суду України вважає, що касаційна
скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до п. 3 ст. 40 КЗпП ( 322-08 ) працівник може бути
звільнений з роботи лише за проступок на роботі, допущений після
застосування до нього заходів дисциплінарного стягнення або
громадського впливу за невиконання без поважних причин обов'язків,
покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього
трудового розпорядку.
Як встановлено судом, цих вимог закону при звільненні Г.
відповідачем не було додержано.
Ні в наказі про звільнення, ні в документах, на підставі яких
він був виданий, не йдеться про те, за які ж конкретні порушення
трудової дисципліни або за невиконання яких функціональних
обов'язків звільнений позивач.
Враховуючи ці обставини, суд дійшов обгрунтованого висновку,
що у адміністрації як радгоспу, так і комбінату не було достатніх
підстав для звільнення Г. за п. 3 ст. 40 КЗпП ( 322-08 ). Рішення
про поновлення його на роботі є правильним.
Разом з тим не можна погодитись з рішенням в частині
стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, оскільки
воно не відповідає вимогам ст. 203 ЦПК України ( 1503-06 ) та ст.
235 КЗпП ( 322-08 ).
За загальним правилом розмір виплати за час вимушеного
прогулу визначається виходячи із заробітку за два останні
календарні місяці (з першого до першого числа), що передували
місяцю, в якому сталося незаконне звільнення. Для працівників, які
пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації)
менше двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього
заробітку за фактично відпрацьований час. При цьому враховуються
також положення щодо визначення середнього заробітку, передбачені
постановою Кабінету Міністрів України від 21 березня 1992 р. N 140
( 140-92-п ) "Про додаткові заходи у зв'язку з підвищенням
заробітної плати".
У даному разі суд не витребував від відповідача довідки, яка
свідчила б про заробіток позивача за жовтень і листопад 1990 р., а
виходив лише з усних пояснені сторін про його розмір. Не навів суд
у рішенні і всіх розрахунків, необхідних для обчислення розміру
виплати з урахуванням нового законодавства про підвищення
заробітної плати, яке діяло під час перебування позивача у
вимушеному прогулі, а також не зазначив, за який конкретно час і в
зв'язку з якими обставинами він вважає за необхідне стягнути
заробітну плату.
Прийшовши до висновку, що Г. звільнено з роботи фактично як
небажаного працівника, суд не обговорив питання про відшкодування
шкоди, заподіяної радгоспу оплатою позивачеві часу вимушеного
прогулу, третьою особою відповідно до закону, що діяв на час
звільнення.
З урахуванням наведеного судова колегія Верховного Суду
скасувала рішення судової колегії обласного суду в цій частині.
Надруковано: "Бюлетень законодавства і юридичної практики
України", N 3, 1995 р.



on top