Справа «Плачков проти України»
(Заява № 76250/13)
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Плачков проти України»
Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Арнфінн Бордсен (<...>), Голова,
Ганна Юдківська (<...>),
Маттіас Гуйомар (<...>), судді,
та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,
заяву, яку 25 листопада 2013 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Олег Володимирович Плачков (далі - заявник),
рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги за статтями 3, 5 та 13 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,
після обговорення за зачиненими дверима 18 березня 2021 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
1. Справа стосується скарг за статтями 3 та 13 Конвенції на стверджуване жорстоке поводження із заявником під час тримання під вартою, умови тримання під вартою та ненадання медичної допомоги під час тримання під вартою. Вона також стосується його тверджень за пунктами 1, 3 та 4 статті 5 Конвенції про те, що: ухвала про тримання його під вартою з 10 червня 2013 року була незаконною, оскільки національний суд постановив цю ухвалу за власною ініціативою і за відсутності клопотання прокурора, не навівши обґрунтування та не встановивши строку; не було достатніх підстав для тримання його під вартою; розмір суми застави, визначеної йому як запобіжний засіб, альтернативний триманню під вартою, був надмірним; його клопотання про звільнення з-під варти не були розглянуті належним чином.
2. Заявник народився у 1968 році і проживає у м. Кам’янське Дніпропетровської області. Заявника представляв п. О.А. Ігнатов - юрист, який практикує у м. Дніпрі.
3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.
4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.
I. КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ЗАЯВНИКА ТА ТРИМАННЯ ЙОГО ПІД ВАРТОЮ ПІД ЧАС ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
5. На момент подій заявник був начальником слідчого відділення районного відділу міліції у м. Дніпродзержинську.
6. 02 та 05 листопада 2012 року було порушено кримінальне провадження щодо Г., який був підлеглим заявника, у зв’язку з вимаганням хабарів у місцевих підприємців.
7. 02 листопада 2012 року в кабінеті заявника працівники міліції вилучили конверт з грошима, які Г., як стверджувалося, дав заявнику як хабар раніше того дня. Того ж дня після обшуку квартири заявника, проведеного працівниками міліції в межах кримінального провадження щодо Г., було вилучено 150 000 тис. доларів США готівкою, пістолет, кулі, а також матеріали кримінальної справи щодо торгівлі наркотичними речовинами, які мали бути направлені до суду відділенням заявника у січні 2005 року.
8. 12 листопада 2012 року заявника затримали та пред’явили йому обвинувачення у зловживанні службовим становищем за обтяжуючих обставин - злочині, передбаченому частиною третьою статті 364 Кримінального кодексу України (див. пункт 57), оскільки він не передав кримінальну справу, знайдену в його житлі, до суду.
9. Слідчий звернувся з поданням про обрання заявнику запобіжного заходу у виді тримання під вартою. Він стверджував, що заявник підозрювався у неналежному зберіганні у своєму житлі із січня 2005 року по листопад 2012 року кримінальної справи щодо торгівлі наркотичними речовинами, що дозволило обвинуваченому у цій справі уникнути покарання. Слідчий стверджував, що заявника слід було помістити під варту, оскільки він міг перешкодити встановленню істини у справі, переховуватись, а також з огляду на тяжкість інкримінованого йому злочину, за який передбачалося покарання у виді позбавлення волі на строк більше трьох років.
10. 14 листопада 2012 року Жовтневий районний суд міста Дніпропетровська (далі - районний суд) обрав заявнику запобіжний захід у виді тримання під вартою у зв’язку з тим, що заявник обвинувачувався у вчиненні тяжкого злочину, який карався позбавленням волі на строк більше п’яти років, і перебуваючи на волі, міг переховуватись від слідства та суду, перешкоджати встановленню істини чи продовжити свою злочинну діяльність.
11. 20 грудня 2012 року матеріали досудових розслідувань щодо заявника та Г. було об’єднано в одне провадження.
12. 28 грудня 2012 року районний суд задовольнив клопотання слідчого, продовжив строк тримання заявника під вартою до 02 березня 2013 року у зв’язку з необхідністю завершити досудове розслідування, серйозністю обвинувачень та ризиком, що заявник міг переховуватися, чинити вплив на свідків або використати свої зв’язки в міліції для перешкоджання розслідуванню. У зв’язку з цим суд посилався на деякі рапорти працівників міліції та протоколи допиту свідків.
Зокрема, суд послався на клопотання слідчого про продовження строку тримання під вартою, в якому зазначалося, що заявник, як колишній начальник слідчого відділення міського відділу міліції, мав багато відданих йому діючих працівників міліції, які могли скористатися своїм службовим становищем для впливу на свідків, потерпілих і експертів. Згідно із клопотанням про це свідчили рапорти працівників управління внутрішньої безпеки міліції, а також результати допитів потерпілих та інших свідків.
Крім того, заявник втрутився у процес розслідування під час обшуку 02 листопада 2012 року, відмовившись взяти участь у його проведенні (див. пункт 7) та добровільно не видавши незареєстровану зброю і гроші, отримані внаслідок вчинення кримінального злочину. У показаннях заявника та його підлеглого Г. були суттєві протиріччя щодо походження грошових коштів, виявлених у кабінеті заявника, і, перебуваючи на волі, заявник міг впливати на Г. та інших свідків з метою уникнення кримінальної відповідальності. Насамкінець проводилися негласні слідчі дії з метою перевірки, чи могли інші працівники міліції діяти у змові із заявником і бути причетні до злочинної діяльності. Звільнення заявника з-під варти дало б йому можливість впливати на своїх колишніх колег та інших свідків, деякі з яких проживали у м. Дніпродзержинську, де заявник очолював слідче відділення міліції.
Суд вважав, що під час засідання наявність ризиків, про які стверджував прокурор, було доведено такими доказами, як рапорти працівників управління внутрішньої безпеки, показаннями свідків і тим фактом, що Г., справа якого була пов’язана зі справою заявника, був обвинувачений у вісімнадцяти епізодах одержання хабарів.
Загалом суд вважав, що запобігти вказаним ризикам, інакше як тримаючи заявника під вартою, було неможливо. Водночас суд зазначив, що згідно з частиною третьою статті 183 Кримінального процесуального кодексу України було необхідно визначити розмір застави (див. пункт 61). Беручи до уваги, зокрема, тяжкість злочину, у вчиненні якого обвинувачувався заявник, суд вважав за необхідне визначити розмір застави, який перевищував суму, передбачену частиною п’ятою статті 182 Кримінального процесуального кодексу України (див. пункт 60). Так, суд встановив як альтернативний запобіжний захід заставу в розмірі 1 400 000 українських гривень (далі - грн), що на той момент було еквівалентно приблизно 129 800 євро.
13. 09 січня 2013 року Апеляційний суд Дніпропетровської області (далі - апеляційний суд) залишив без задоволення апеляційну скаргу заявника на зазначену ухвалу, підтримавши обґрунтування районного суду та зазначивши, inter alia, що розмір застави був виправданий необхідністю забезпечити дотримання заявником процесуальних обов’язків.
14. 18 січня 2013 року було розпочато провадження за підозрою у незаконному зберіганні заявником вогнепальної зброї та боєприпасів, а 22 лютого 2013 року - за підозрою у порушенні заявником правил безпеки дорожнього руху у 2007 році, яке призвело до смерті потерпілого. Ці нові провадження були об’єднані з провадженням щодо інших обвинувачень проти заявника та Г.
15. 28 лютого 2013 року районний суд продовжив строк тримання заявника під вартою до 02 квітня 2013 року з тим самим розміром застави, встановленим як альтернативний запобіжний захід. Суд вказав, що з матеріалів справи не вбачалося, що ризики, наведені у попередніх ухвалах про тримання під вартою, зменшилися. У зв’язку з цим суд посилався на ті самі аргументи та докази, що й у своїй попередній ухвалі про тримання під вартою з грудня 2012 року (див. пункт 12). До того ж, суд зазначив, що з огляду на додаткові кримінальні провадження, порушені щодо заявника, виникли нові ризики. У зв’язку з цим суд вказав на твердження слідчого, що заявник вже використовував свій вплив на інших працівників міліції для фальсифікації двох кримінальних проваджень, порушених за фактом вчинення дорожньо-транспортної пригоди в 2007 році, в яких він був обвинуваченим. Це ілюструвало ризик того, що заявник, перебуваючи на волі, міг впливати на працівників міліції, свідків і потерпілих з метою перешкоджання розслідуванню цієї події. Насамкінець суд також посилався на необхідність проведення низки слідчих дій для завершення розслідування.
16. 28 березня 2013 року за клопотанням слідчого районний суд продовжив строк тримання заявника під вартою до 02 травня 2013 року. Суд повторив своє попереднє обґрунтування, наведене в ухвалах від грудня 2012 року та лютого 2013 року (див. пункти 12 та 15), наголосивши, що заявник мав тісні зв’язки в різних органах державної влади і міг перешкоджати кримінальному провадженню та впливати на свідків і експертів. Суддя зазначив, що заявник не навів контраргументів, які б підтвердили відсутність зазначеного ризику. У відповідь на твердження заявника у суді, що раніше встановлений розмір застави був надмірним, суд зменшив його до 900 395 грн (близько 85 130 євро на той момент).
17. 26 квітня 2013 року досудове розслідування було завершено, і справу щодо заявника та Г. було направлено до районного суду міста Дніпродзержинська, де заявник працював начальником слідчого відділення міліції (далі - Дніпродзержинський суд).
18. 30 квітня 2013 року Дніпродзержинський суд провів підготовче засідання. Під час засідання прокурор заявив клопотання про зміну територіальної підсудності справи для уникнення сумнівів щодо неупередженості суду першої інстанції. Він також просив суд продовжити строк тримання заявника під вартою. Вислухавши аргументи сторін у справі, суд задовольнив обидва клопотання прокурора та відхилив заперечення заявника щодо цього. Суд вирішив, що кримінальну справу слід направити до апеляційного суду для вирішення питання територіальної підсудності. При цьому він зазначив, inter alia, що заявник був високопоставленим працівником міліції, який мав службові стосунки із судами у м. Дніпродзержинська, що могло створити ризик упередженості цих судів. Суд також ухвалив продовжити строк тримання заявника під вартою до 30 червня 2013 року. У своєму обґрунтуванні суд зазначив, що врахував усі фактологічні обставини, які на дату засідання залишалися без змін, і до відома суду не було доведено існування жодних інших обставин, які дозволили б йому змінити або скасувати запобіжний захід.
19. 29 травня 2013 року апеляційний суд направив справу до районного суду з метою уникнення будь-яких можливих ризиків щодо неупередженості суду першої інстанції.
20. 10 червня 2013 року районний суд провів підготовче засідання відповідно до статті 315 Кримінального процесуального кодексу України (див. пункт 62). Він заслухав твердження заявника та прокурора щодо розгляду справи судом. Після закінчення підготовчого засідання суд першої інстанції постановив ухвалу про призначення судового розгляду. Цією ж ухвалою районний суд продовжив строк тримання заявника під вартою, без зазначення підстав і строку такого тримання. Ні заявник, ні прокурор не подавали жодних клопотань щодо раніше обраного заявнику запобіжного заходу і суд першої інстанції не запитував їхньої думки щодо цього. Ця ухвала не була оскаржена в апеляційному порядку.
21. 17 липня 2013 року під час судового розгляду його кримінальної справи заявник звернувся до районного суду з клопотанням про зміну запобіжного заходу у виді тримання під вартою на інший запобіжний захід, не пов’язаним із позбавленням волі, та зазначив, що тримання його під вартою після 30 червня 2013 року було незаконним. Суд відмовився змінити запобіжний захід і продовжив строк тримання заявника під вартою до 15 вересня 2013 року. У зв’язку з цим суд зазначив, що всі ризики, наведені в попередніх ухвалах щодо запобіжного заходу, не відпали: заявник обвинувачувався у вчиненні тяжких злочинів, і, перебуваючи на волі, міг чинити вплив на свідків та інших учасників провадження або іншим чином перешкоджати кримінальному провадженню, враховуючи, що судовий розгляд ще не розпочався. Суд зазначив, не вказавши детальних відомостей, що «більш м’який запобіжний захід не зменшить зазначені вище ризики».
22. 15 серпня 2013 року заявник подав клопотання про звільнення з-під варти.
23. 03 вересня 2013 року під час засідання в його кримінальній справі заявник звернувся з іще одним клопотанням про звільнення з-під варти. У свою чергу, прокурор звернувся до районного суду з клопотанням про продовження строку тримання заявника під вартою ще на два місяці. Районний суд відмовив у задоволенні клопотання заявника та продовжив строк тримання під його вартою до 03 листопада 2013 року. Суд повторив своє попереднє обґрунтування.
24. 25 жовтня 2013 року за клопотанням прокурора районний суд продовжив строк тримання заявника під вартою до 24 грудня 2013 року з тих самих підстав, що й раніше.
25. 20 грудня 2013 року під час засідання у справі заявника прокурор звернувся до районного суду з клопотанням про продовження строку тримання заявника під вартою. Заявник подав клопотання про звільнення з-під варти. Заслухавши аргументи сторін, районний суд відмовив у задоволенні клопотання заявника та продовжив строк тримання його під вартою до 23 лютого 2014 року, повторивши обґрунтування, наведене у попередніх ухвалах.
26. 19 лютого, 08 квітня, 27 травня, 24 липня, 19 вересня та 12 листопада 2014 року районний суд або за клопотанням прокурора, або за власною ініціативою, продовжував строк тримання заявника під вартою з тих самих підстав, відхиляючи як необґрунтовані аргументи заявника, що суду не було надано фактів, які б доводили існування відповідних ризиків, на які посилався прокурор.
27. 15 березня, 29 квітня, 07 та 13 жовтня 2014 року районний суд відмовляв у задоволенні клопотань заявника про зміну запобіжного заходу у зв’язку з тим, що ризики, зазначені в його попередніх ухвалах, як і раніше були актуальними, та застосування більш м’якого запобіжного заходу за таких обставин було неможливим.
28. 22 грудня 2014 року районний суд визнав заявника винним у незаконному зберіганні вогнепальної зброї та порушенні правил безпеки дорожнього руху, що призвело до смерті, та виправдав його за рештою обвинувачень.
29. 24 червня 2015 року та 20 липня 2016 року апеляційний суд та Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відповідно залишили цей вирок без змін.
III. УМОВИ ТРИМАННЯ ПІД ВАРТОЮ
30. У період з 16 листопада 2012 року по 10 серпня 2015 року заявник тримався у Дніпропетровському слідчому ізоляторі (далі - СІЗО). В останню дату заявника перевели до іншої установи для відбування обраного йому покарання.
31. У своїх первинних доводах до Суду заявник стверджував, що з листопада 2012 року по лютий 2014 року він тримався разом із двома іншими особами в камері площею 7,2 кв.м. З лютого 2014 року і принаймні по березень 2015 року (коли він подав скаргу до Суду) він проживав у цій камері разом зі ще одним співкамерником.
У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження, подані Урядом, заявник описав свої камери так:
|
Період |
Площа камери, м кв. |
Кількість ув’язнених, які трималися разом із заявником |
|
З 14 листопада 2012 року по 20 травня 2013 року |
7,3 |
2 |
|
З травня по 03 жовтня 2013 року |
6,5 |
2 |
|
З 03 жовтня 2013 року по 09 серпня 2015 року |
6,5 |
1 постійно та деколи інші особи, які перебували у дорозі під час переведення до інших установ виконання покарань |
Заявник стверджував, що у камері завжди було увімкнене електричне освітлення, навіть уночі; на вікні були решітки, тому майже не було доступу до природного освітлення та свіжого повітря; не було штучної вентиляції, що спричиняло страждання заявника влітку; санвузол був відокремлений від житлової зони камери звичайною перегородкою без дверей; у камері пахло екскрементами. Порції їжі були замалі і харчування було дуже низької якості. Ув’язнені могли митися та голитися тільки раз на тиждень у спеціальному банно-лазневому приміщенні. Заявнику було дозволено здійснювати прогулянки поза межами камери лише одну годину на день.
32. Уряд стверджував, що заявник тримався в камерах № 614 площею 7,3 кв.м і № 626 площею 6,5 кв.м, які були «розраховані на двох осіб». Уряд надав лист від Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України, в якому зазначалося, що умови стосовно прибирання, харчування та купання були належними та відповідали чинним нормам. У листі також зазначалося, що у низці корпусних відділень установи, де тримався заявник, не було штучної вентиляції. Установа потребувала фінансування для здійснення необхідного ремонту. Водночас провітрювання забезпечувалось за допомогою спеціальних вентиляційних отворів та під час щоденної годинної прогулянки ув’язнених.
IV. НАПАД НА ЗАЯВНИКА У СЛІДЧОМУ ІЗОЛЯТОРІ ТА ЙОГО НАСЛІДКИ
33. 02 жовтня 2014 року, повернувшись до СІЗО з судового засідання, заявника помістили в одну камеру з двадцятьма особами, які раніше притягалися до кримінальної відповідальності, всупереч вимогам національного законодавства, що (колишні) працівники міліції мають тримаються окремо від інших ув’язнених (див. пункт 65). Після цього його побили деякі співкамерники. Після побиття його помістили в окрему камеру і залишили без надання будь-якої медичної допомоги протягом декількох годин.
34. Увечері того ж дня заявника відвідав медичний працівник СІЗО. Останній задокументував такі тілесні ушкодження: гематоми на повіках, щоці та губі та крововилив у праве око. Працівник також зазначив, що заявник скаржився на біль у печінці та шлунку, запаморочення, нудоту та слабкість.
35. Згідно з твердженнями заявника надана допомога медичного працівника обмежилась порадою, щоб заявник використовував холодну воду з-під крана, щоб допомогти своєму оку. Неодноразові прохання заявника викликати швидку медичну допомогу були проігноровані працівниками установи.
36. 10 жовтня 2014 року заявника оглянув лікар СІЗО. Він задокументував гематому грудної клітки заявника та скарги заявника на біль у грудях. Він також зазначив про периорбітальні гематоми, крововилив у склеру та скаргу заявника на погіршення зору. Працівник призначив мазі для лікування гематом і протизапальні препарати, які потрібно було приймати у випадку відчуття болю. Працівник зазначив, що заявник відмовився від огляду офтальмологом чи хірургом.
37. 13 жовтня 2014 року під час засідання суду першої інстанції заявник подав скаргу на ненадання йому медичної допомоги у зв’язку з його тілесними ушкодженнями, і клопотання про звільнення з-під варти. Районний суд відмовив у задоволенні клопотання заявника, зазначивши, що заявник не надав медичних документів стосовно стану свого здоров’я. Суд відмовив у задоволенні клопотання заявника про медичне обстеження.
38. 03 жовтня 2014 року було порушено кримінальне провадження за фактом нападу на заявника.
39. Того ж дня заявника допитали і він зазначив, що на нього напав ув’язнений і заявник підозрював, що його навмисно помістили в камеру з іншими ув’язненими СІЗО, аби покарати за скарги на незаконне тримання під вартою.
40. 10 жовтня 2014 року начальник СІЗО затвердив висновок, в якому підсумовувалися результати службового розслідування цієї події. У висновку зазначалося, що 02 жовтня 2014 року о 17 год. 00 хв. заявник повернувся з судового засідання, а черговий працівник не перевірив список ув’язнених, яких слід було розмістити окремо від інших ув’язнених установи, і не запитав заявника, чи потрібно було помістити його окремо, та помилково помістив заявника разом з іншими ув’язненими. О 18 год. 20 хв. працівник СІЗО виявив заявника в камері з тілесними ушкодженнями голови. Заявник пояснив, що в камері хтось сказав, що він був колишнім працівником міліції, після чого вони почали його бити. Він не знав ув’язнених, які його впізнали та побили. Згодом заявника помістили в окрему камеру і його відвідав медичний працівник, який задокументував його тілесні ушкодження та надав необхідну медичну допомогу. Начальник СІЗО зазначив, що працівники міліції мали встановити особу ув’язнених, які заподіяли заявнику тілесні ушкодження. Начальник вирішив направити висновок про неналежне ставлення до виконання своїх обов’язків черговим працівником і трьома іншими працівниками СІЗО (вчинену ними службову недбалість не було конкретно описано) кадровій комісії установи. Копія висновку мала бути долучена до особової справи заявника.
Частина висновку, в якій було підсумовано хід службового розслідування, містить короткий виклад рапортів працівників міліції щодо події: один із працівників СІЗО пояснив, що направив заявника у правильну камеру, відокремлену від інших ув’язнених, натомість заявник за власною ініціативою зайшов до неправильної камери. Інший працівник пояснив, що заявника помістили в неправильну камеру, оскільки він приховав, що був колишнім працівником міліції.
41. 19 грудня 2014 року слідчий міліції закрив кримінальне провадження у зв’язку з відсутністю у діях складу злочину умисного заподіяння легких тілесних ушкоджень під час цієї події.
42. 01 вересня 2016 року заявника повідомили про постанову від 19 грудня 2014 року. Він її оскаржив.
43. 23 вересня 2016 року Красногвардійський районний суд міста Дніпра скасував постанову від 19 грудня 2014 року про закриття кримінального провадження. Суд постановив, що слідчий не провів допитів заявника, персоналу СІЗО, який перебував на чергуванні під час вчинення нападу, та інших свідків.
44. 20 лютого 2017 року працівники Чечелівського відділення поліції вирішили закрити кримінальне провадження у зв’язку з відсутністю складу злочину умисного заподіяння легких тілесних ушкоджень, зазначивши, що не вдалося встановити жодних свідків, у тому числі працівників СІЗО, які перебували на чергуванні у відповідний момент. Постанова ґрунтувалася на службових рапортах працівників міліції, в яких було зазначено, що, незважаючи на вжиті розшукові заходи, встановлення свідків було неможливим у зв’язку зі спливом після подій значного проміжку часу.
45. 20 серпня 2017 року заявника повідомили про цю постанову.
46. 06 вересня 2017 року прокуратура скасувала постанову про закриття кримінального провадження від 20 лютого 2017 року. Прокурор зазначив, що слідчий не вжив заходів для встановлення свідків і збору інших доказів у справі.
47. 27 грудня 2017 року провадження було закрито на тих самих підставах, що і 20 лютого 2017 року (див. пункт 44).
48. 25 травня 2018 року прокуратура скасувала постанову від 27 грудня 2017 року. Прокурори також дали слідчому вказівки щодо проведення додаткових слідчих дій. Зокрема, слідчий повинен був витребувати інформацію про службове розслідування події, історію хвороби заявника, перевірити, чи викликали працівники установи заявнику швидку медичну допомогу, допитати персонал установи щодо цієї події, а також медичних працівників щодо тілесних ушкоджень та наданої заявнику медичної допомоги. Також необхідно було допитати ув’язнених, які перебували у камері разом із заявником.
49. У липні 2018 року слідчий звернувся до установи та оперативно-диспетчерської служби обласного центру екстреної медичної допомоги із запитами щодо надання йому медичної документації, зазначеної у вказівках прокуратури.
50. У липні 2019 року начальник установи направив слідчому висновок службового розслідування (див. пункт 40).
51. Також у липні 2019 року слідчий повторно надіслав запит начальнику установи щодо надання медичної документації заявника, списку осіб, які перебували на чергуванні, та списку осіб, які на момент подій знаходилися в одній камері із заявником.
52. У серпні 2019 року начальник установи надав відповідь, що в червні 2018 року список осіб, які перебували на чергуванні, був знищений, а облік розміщених у камерах осіб не вівся.
53. 07 серпня 2019 року прокуратура повторно надала вказівки слідчому.
54. У серпні 2019 року слідчий визнав заявника потерпілим у провадженні та призначив судово- медичну експертизу для встановлення походження тілесних ушкоджень заявника.
55. Справа не містить інформації щодо подальшого прогресу у розслідуванні.
ВІДПОВІДНІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА ТА ПРАКТИКА
I. КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ 1996 РОКУ
56. Відповідна частина статті 29 передбачає:
«Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.
Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
II. КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ 2003 РОКУ
57. У статті 12 Кримінального кодексу України злочини класифіковано з огляду на максимальне покарання, яке за них передбачається Кодексом, як злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини. «Тяжкими» злочинами вважаються такі, що караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років. Частина третя статті 364 Кодексу передбачає покарання за зловживання службовим становищем за обтяжуючих обставин, вчинене працівником правоохоронного органу з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах, яке спричинило тяжкі наслідки, у виді позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років з конфіскацією майна особи. Отже, це «тяжкий» злочин.
III. КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ 2012 РОКУ
A. Тримання під вартою або застава
58. Частиною першою статті 176 передбачено такі запобіжні заходи:
Запобіжні заходи застосовуються слідчим суддею за клопотанням слідчого, за клопотанням прокурора, або за клопотанням слідчого, погодженим з прокурором (частина четверта статті 176).
Суд відмовляє у застосуванні запобіжного заходу, якщо слідчий або прокурор не доведе існування достатніх підстав для переконання, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе запобігти доведеним під час розгляду ризику або ризикам. Найбільш м’яким запобіжним заходом є особисте зобов’язання, а найбільш суворим - тримання під вартою (частина третя статті 176).
59. Частиною першою статті 177 передбачено, що метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання процесуальних обов’язків і запобігання спробам підозрюваного чи обвинуваченого:
(i) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду;
(ii) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;
(iii) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта...;
(iv) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;
(v) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, в якому підозрюється або обвинувачується.
60. Частиною четвертою статті 182 передбачено, що розмір застави визначається слідчим суддею, судом з урахуванням обставин кримінального правопорушення, майнового та сімейного стану підозрюваного або обвинуваченого, інших даних про його особу (характеристика) та ризиків, які має попередити застосування застави (переховування та інші, передбачені статтею 177 у пункті 59). Розмір застави повинен достатньою мірою гарантувати виконання підозрюваним або обвинуваченим покладених на нього обов’язків і не може бути завідомо непомірним для нього.
Частиною п’ятою статті 182 встановлюються межі розміру застави, який повинен застосовуватися до злочинів певного ступеня тяжкості (див. пункт 57). Суми визначаються в кількості мінімальних заробітних плат. За «тяжкі» злочини, у тому числі зловживання службовим становищем, у вчиненні якого було обвинувачено заявника, застава повинна була становити від двадцяти до вісімдесяти мінімальних зарплат. На той момент (див. пункт 12) остання сума була еквівалентна 8 480 євро.
Проте частиною п’ятою статті 182 також передбачалося, що у «виключних випадках» суддя може призначити вищий розмір застави для обвинуваченого у «тяжкому» злочині, якщо суддя вважає, що призначена застава в межах, встановлених Законом, не здатна забезпечити виконання відповідачем його процесуальних обов’язків.
61. Частина перша статті 183 характеризує запобіжний захід у вигляді тримання під вартою як «винятковий» запобіжний захід, який може застосовуватися виключно у разі, якщо прокурор доведе, що більш м’який запобіжний захід не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 Кодексу (див. пункт 59).
Частина третя статті 183 вимагає від судів у всіх випадках, коли застосовується запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, також визначати розмір застави як альтернативу тримання під вартою.
Однак, незважаючи на зобов’язання визначення розміру застави, частина четверта дозволяє суду не визначати розмір застави у справах щодо насильницьких злочинів та у справах, коли обвинувачений не виконав умов попереднього запобіжного заходу, не пов’язаного з триманням під вартою.
62. Згідно зі статтею 315 Кодексу під час підготовчого судового засідання суд має право за клопотанням учасників обрати, змінити або скасувати запобіжний захід, обраний щодо обвинуваченого. Останнє речення частини третьої статті передбачає, що за відсутності такого клопотання сторін запобіжний захід, обраний на стадії досудового розслідування, «вважається продовженим».
23 листопада 2017 року Конституційний Суд України визнав останнє речення про те, що раніше обраний запобіжний захід «вважається продовженим», неконституційним на підставі того, що воно суперечить положенню Конституції України, згідно з яким тримання під вартою має ґрунтуватися на вмотивованій ухвалі суду (див. пункт 56). Конституційний Суд України посилався, зокрема, на рішення Суду у справі «Ігнатов проти України» (Ignatov v. Ukraine), заява № 40583/15, пункт 36, від 15 грудня 2016 року, в якому Суд встановив, що тримання обвинуваченого під вартою на стадії судового розгляду на підставі простого продовження строку запобіжного заходу у виді тримання під вартою, обраного на стадії досудового розслідування, і без наведення підстав для такого рішення призвело до того, що обвинувачений перебував у стані невизначеності стосовно підстав тримання його під вартою, і це було несумісним з принципом захисту від свавілля, передбаченим пунктом 1 статті 5 Конвенції.
Визнане неконституційним положення втратило чинність з 23 листопада 2017 року.
B. Використання показань свідків, наданих під час досудового розслідування, як доказів
63. Стаття 95 Кодексу передбачає, що суд, який розглядає справу, може ґрунтувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 Кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому або прокурору.
64. Стаття 225 передбачає таке:
«1. У виняткових випадках, пов’язаних із необхідністю отримання показань свідка чи потерпілого під час досудового розслідування, якщо через існування небезпеки для [його чи її] життя і здоров’я, їх тяжкої хвороби, наявності інших обставин, що можуть унеможливити їх допит в суді або вплинути на повноту чи достовірність [його чи її] показань, сторона кримінального провадження має право звернутися до слідчого судді із клопотанням провести допит такого свідка чи потерпілого ... У цьому випадку допит свідка чи потерпілого здійснюється у судовому засіданні в місці розташування суду або перебування хворого свідка, потерпілого в присутності сторін кримінального провадження з дотриманням правил проведення допиту під час судового розгляду. …».
IV. ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ПОПЕРЕДНЄ УВ’ЯЗНЕННЯ» 1993 РОКУ
65. Стаття 8 Закону передбачає, що колишні працівники правоохоронних органів повинні триматися окремо від інших ув’язнених.
66. У своїй відповіді на зауваження Уряду заявник подав велику кількість нових скарг, пов’язаних із порушеним щодо нього кримінальним провадженням. Суд вважає, що ці скарги не можуть вважатися уточненням скарг заявника, щодо яких Уряд надав коментарі (див., наприклад, рішення у справі «Ющенко та інші проти України» (Yushchenko and Others v. Ukraine), заява № 73990/01 та 3 інші заяви, пункт 53, від 15 липня 2010 року). Отже, Суд вважає, що наразі розглядати ці питання в контексті цієї справи недоцільно.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 3 ТА 13 КОНВЕНЦІЇ
67. Посилаючись на статтю 3 Конвенції, заявник скаржився на жорстоке поводження під час тримання його під вартою 02 жовтня 2014 року та непроведення ефективного розслідування у зв’язку з цим, а також на умови тримання під вартою. За статтями 3 та 13 Конвенції заявник скаржився на ненадання медичної допомоги щодо тілесних ушкоджень, отриманих ним 02 жовтня 2014 року, та відсутність у його розпорядженні ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з цим.
68. Статті 3 та 13 Конвенції передбачають:
Стаття 3 Конвенції
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».
Стаття 13 Конвенції
«Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».
70. Заявник відповів, що його помістили в неправильну камеру не у зв’язку з недбалістю. Він вважав, що працівники установи вступили у змову з ув’язненими, аби вчинити тиск на нього та зробити його більш поступливим. Такі дії передбачали порушення кримінальної справи. Заявник мав право та намір подати цивільний позов про відшкодування шкоди у межах кримінального провадження.
71. Суд бере до уваги твердження заявника, що його помістили до загальної камери не через звичайну недбалість, а навмисно для покарання та вчинення тиску на нього. Не вбачається, що це твердження коли-небудь розслідувалась та було спростовано, особливо з огляду на дуже серйозні недоліки, допущені під час розслідування події (див. пункт 85). У практиці Суду встановлено, що небезпідставні скарги на навмисне застосування поводження, що суперечить статті 3 Конвенції, вимагають проведення розслідування. У будь-якому випадку, навіть якби Суд визнав, що цивільно-правовий засіб юридичного захисту може вважатися ефективним принаймні стосовно деяких аспектів скарги заявника, ніщо не свідчить, що заявник коли-небудь інформували про результати службового розслідування, на які посилався Уряд. Текст висновку, складеного за результатами розслідування, йому не вручався. Навіть працівники міліції, незважаючи на проведення ними розслідування, не знали про існування та зміст цього висновку ще понад два роки після його складання (див. пункти 40 і 44).
72. Отже, Суд доходить висновку, що заявник не був зобов’язаний використовувати засіб юридичного захисту, запропонований Урядом, і заперечення Уряду щодо цього слід відхилити.
73. Суд також зазначає, що ця частина заяви не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
1. Напад на заявника в слідчому ізоляторі
74. Заявник стверджував, що охоронці установи умисно помістили його в камеру з іншими ув’язненими, щоб покарати за активний захист своїх прав.
75. Внаслідок нападу він зазнав численних гематом на обличчі, на деякий час частково втратив зір на правому оці, у нього був перелом ребер і запаморочення. Однак, незважаючи на його прохання викликати швидку медичну допомогу, цього зроблено не було, і він залишався без медичної допомоги протягом чотирьох годин, після чого його оглянув медичний працівник установи. Проте працівник відмовився викликати швидку медичну допомогу, призначити подальше обстеження у зв’язку з наявністю симптомів струсу мозку, отриманого заявником, встановити, чи були у нього переломи кісток або можливі пошкодження його внутрішніх органів.
76. Розслідування подій характеризувалося низкою недоліків: (i) не був отриманий відеозапис події; (ii) не було допитано ймовірних свідків; (iii) не було зроблено жодних спроб з’ясувати характер і походження тілесних ушкоджень заявника; (iv) постанова про закриття кримінального провадження була винесена 19 грудня 2014 року, але заявнику не повідомлялося про неї до 01 вересня 2016 року (див. пункти 41 та 43); (v) не було вжито жодних заходів для виконання ухвали суду про скасування первинної постанови про закриття кримінального провадження, і подібну ухвалу було винесено повторно.
77. Уряд, заперечуючи проти прийнятності скарги заявника на незабезпечення органами державної влади його безпеки під час тримання під вартою, не надав конкретних доводів щодо суті цієї частини скарги заявника.
78. Стосовно медичної допомоги Уряд стверджував, що більша частина медичних документів установи щодо заявника була знищена після закінчення п’ятирічного строку, встановленого для зберігання таких документів.
79. Стосовно розслідування Уряд стверджував, що обсяг позитивних зобов’язань, передбачених статтею 3 Конвенції, повинен відрізнятися залежно від того, чи було заподіяне це поводження представником держави чи приватною особою. Органи державної влади негайно внесли відомості про випадок із заявником до Єдиного реєстру досудових розслідувань. На дату подання зауважень Уряду розслідування все ще тривало. Проте твердження заявника були ретельно розслідувані.
(i) Дотримання обов’язку забезпечити безпеку заявника
80. Суд повторює, що стаття 3 Конвенції зобов’язує Договірні держави не лише утримуватися від жорстокого поводження, але й вживати необхідні запобіжні заходи для захисту фізичної безпеки та благополуччя осіб, позбавлених волі (див., наприклад, рішення у справах «Премініни проти Росії» (Premininy v. Russia), заява № 44973/04, пункт 73, від 10 лютого 2011 року, та «Джині проти Сербії» (Gjini v. Serbia), заява № 1128/16, пункти 72-80, від 15 січня 2019 року).
81. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд вказує на відсутність заперечень стосовно того, що заявник зазнав нападу співкамерників та отримав тілесні ушкодження незабаром після того, як 02 жовтня 2014 року його помістили в камеру разом із загальним контингентом ув’язнених установи (див. пункт 33). З огляду на велику кількість тілесних ушкоджень заявника немає сумнівів, що заявник зазнав жорстокого поводження, яке підпадало під дію статті 3 Конвенції.
82. Суд вже розглядав подібну ситуацію в рішенні у справі «Сізарєв проти України» (Sizarev v. Ukraine), заява № 17116/04, пункти 114-116, від 17 січня 2013 року) та не вбачає підстав для іншого висновку в цій справі. Законодавство України щодо тримання під вартою під час досудового слідства встановлює певні вимоги, спрямовані на забезпечення безпеки ув’язнених: зокрема, колишні працівники правоохоронних органів, такі як заявник, повинні бути ізольовані від інших ув’язнених (див. пункт 65). Не дотримавшись цієї вимоги, органи державної влади не забезпечили безпеку заявника і тому несли відповідальність за жорстоке поводження з ним його співкамерників.
83. Отже, було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку із незабезпеченням органами державної влади безпеки заявника в слідчому ізоляторі.
84. Стаття 3 Конвенції вимагає, щоб органи державної влади проводили ефективне офіційне розслідування стверджуваного жорстокого поводження, здійсненого приватними особами; це розслідування, в принципі, має бути здатним призвести до встановлення фактів справи, а також до встановлення і покарання винних осіб. Таке розслідування має проводитися незалежно, оперативно та з розумною швидкістю. Потерпілий повинен мати можливість ефективно брати участь у розслідуванні (див. рішення у справі «О’Кіффі проти Ірландії» [ВП] (O’Keeffe v. Ireland) [GC], заява № 35810/09, пункт 172, від 28 січня 2014 року).
85. Оцінюючи ефективність розслідування у цій справі, Суду достатньо послатися на перелік очевидних та елементарних слідчих дій, які мали бути проведені одразу після події, але згідно з висновками національної прокуратури так і не були проведені більше ніж через три роки (див. пункт 48). Повторювані, винесені передчасно постанови про закриття кримінального провадження лише посилюють враження, що органи державної влади не доклали ретельних зусиль для встановлення обставин події.
86. Отже, було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з непроведенням ефективного розслідування жорстокого поводження із заявником у слідчому ізоляторі.
87. З огляду на цей висновок, а також висновок у пункті 83 Суд вважає, що немає необхідності розглядати окремо решту скарг заявника за статтями 3 та 13 Конвенції щодо події 02 жовтня 2014 року.
88. Заявник та Уряд подали доводи, наведені в пунктах 31 і 32.
89. Суд нагадує, що при встановленні того, чи є умови тримання такими, «що принижують гідність» у розумінні статті 3 Конвенції, серйозний брак простору у в’язничних камерах вважається дуже впливовим чинником та може становити порушення як сам собою, так і в сукупності з іншими недоліками (див. рішення у справі «Муршіч проти Хорватії» (<...>), пункти 96-101 та 136-141, ЄСПЛ 2016).
90. Щодо протиріч у доводах заявника до та після повідомлення про заяву Уряду (див. пункт 31) Суд враховуватиме ті, які є найбільш сприятливими для позиції Уряду, зокрема, що заявник тримався у камері площею 7,3 кв.м з двома іншими особами, а потім у камері площею 6,5 кв.м зі ще однією особою. Доводи Уряду не суперечать цим твердженням: хоча Уряд стверджував, що перша камера була «розрахована» на двох осіб, він не спростував твердження заявника, що насправді він тримався там разом з ще двома іншими особами (див. пункт 32).
91. Тому Суд вважає встановленим, що з листопада 2012 року по лютий 2014 року заявник тримався у камері площею 7,3 кв.м з двома іншими особами, а з травня 2013 року по серпень 2015 року - у камері площею 6,5 кв.м з ще однією особою. Частину цього простору займав санвузол.
92. Таким чином, заявник мав у своєму розпорядженні менше 3 кв.м особистого житлового простору з листопада 2012 року по лютий 2014 року і щонайбільше від 3 до 4 кв.м особистого житлового простору з травня 2013 року до серпня 2015 року, проводячи лише годину на день поза межами цих камер.
93. Коли особистий простір ув’язненого складає менше 3 кв.м житлової площі у густозаселеній тюремній камері, відсутність особистого простору вважається настільки гострою, що виникає обґрунтована презумпція порушення статті 3 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Муршіч проти Хорватії» (<...>), пункт 137). У цій справі щодо періоду з листопада 2012 року по лютий 2014 року виникає така презумпція, і Уряд не спростував її доводами, що існували фактори, здатні належним чином компенсувати гострий брак особистого простору.
94. Коли площа тюремної камери становить від 3 до 4 кв.м особистого простору на кожного ув’язненого, вирішальним фактором при оцінці Судом належності умов тримання залишається фактор простору. У таких випадках порушення статті 3 Конвенції буде встановлено, якщо фактор простору поєднаний з іншими неналежними побутовими умовами тримання під вартою зокрема, з доступом до прогулянок, природного освітлення або повітря, наявністю вентиляції, адекватною температурою у камері, можливістю приватного користування туалетом і дотриманням базових санітарно-гігієнічних вимог (там само, пункт 139).
95. У цій справі з травня 2013 року по серпень 2015 року заявник проводив двадцять три години на день у камері, де йому було відведено в кращому випадку 3,25 кв.м особистого простору. Уряд не спростував твердження щодо умов у цій камері, а надані ним документи по суті підтвердили відсутність належного провітрювання у ній (див. пункт 32). Це також підтверджується нещодавніми висновками Суду в рішенні у справі «Сукачов проти України» (Sukachov v. Ukraine), заява № 14057/17, пункти 89 та 90, від 30 січня 2020 року), щодо умов тримання у відповідній установі. Отже, інші аспекти неналежних побутових умов тримання під вартою посилювали брак особистого простору в камері, в якій перебував заявник.
96. Отже, було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання під вартою.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
97. Заявник скаржився: (i) за пунктом 1 статті 5 Конвенції - на незаконність тримання його під вартою у період з 10 червня по 17 липня 2013 року, (ii) за пунктом 3 статті 5 Конвенції - на необґрунтованість та надмірну загальну тривалість тримання його під вартою, (iii) за пунктом 4 статті 5 Конвенції - на відсутність належного розгляду низки його клопотань про звільнення з-під варти (див. пункт 122). Ці положення передбачають:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.
4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
98. Суд зазначає, що ця частина заяви не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
1. Пункт 1 статті 5 Конвенції
99. Заявник стверджував, що ухвала про продовження строку тримання його під вартою від 10 червня 2013 року була незаконною, оскільки національний суд постановив її за власною ініціативою, не вказавши обґрунтування для тримання заявника під вартою та не встановивши строку.
100. Уряд стверджував, що під час продовження строку тримання заявника під вартою національні суди враховували ризик, що заявник міг переховуватись від слідства та суду.
101. Відповідні принципи практики Суду наведені в рішенні у справі «Мерабішвілі проти Грузії» [ВП] (Merabishvili v. Georgia) [GC], заява № 72508/13, пункт 186, від 28 листопада 2017 року.
102. Тримання заявника під вартою у період з 10 червня по 17 липня 2013 року (див. пункти 20 і 21) ґрунтувалося на ухвалі суду, яка не містила причин для тримання його під вартою або чітко встановленого строку, таким чином, залишивши заявника у стані невизначеності щодо цих аспектів тримання його під вартою.
103. Суд вже встановлював порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку із подібними питаннями в рішенні у справі «Ігнатов проти України» (Ignatov v. Ukraine), заява № 40583/15, пункти 35-37, від 15 грудня 2016 року) і не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі. Суд зазначає, що після ухвалення рішення у справі «Ігнатов проти України» (Ignatov v. Ukraine) Конституційний Суд України визнав відповідне положення Кримінального процесуального кодексу України неконституційним (див. пункт 62).
104. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою у період з 10 червня по 17 липня 2013 року.
2. Пункт 3 статті 5 Конвенції
105. Заявник стверджував, що підстав для тримання його під вартою не було, а ухвали судів про продовження строку тримання його під вартою не містили обґрунтування чи будь-яких доказів існування ризиків, на які посилалися суди як на підстави для продовження строку його тримання.
106. Розмір застави, встановлений як альтернативний запобіжний захід, був занадто високий (не пропорційний його заробітній платі, яка становила 8 000 грн на місяць), і визначений без урахування його доходів.
107. Уряд зазначив, що тримання заявника під вартою тривало з 12 листопада 2012 року по 22 грудня 2014 року, тобто два роки, один місяць і десять днів. Національні суди розглядали питання про тримання заявника під вартою кожні два місяці та встановлювали існування ризику, що заявник міг чинити вплив на свідків, перешкоджати встановленню істини у справі, переховуватися від слідства та суду чи продовжувати злочинну діяльність.
108. До того ж, у клопотаннях про продовження строку дії запобіжного заходу слідчий вказував додаткові підстави для тримання під вартою, а саме: (i) що заявник був колишнім працівником міліції і міг чинити вплив на своїх колишніх підлеглих та інших свідків, а у зв’язку із великою кількістю залучених свідків було б неможливо забезпечити захист усіх; (ii) що заявник не співпрацював під час обшуку його будинку 02 листопада 2012 року та не видав незареєстровану зброю та готівкові кошти, отримані внаслідок вчинення кримінального злочину, і (iii) заявник вже користувався своїм становищем та зв’язками з іншими працівниками міліції для фальсифікації кримінального провадження за фактом смертельної дорожньо-транспортної пригоди, яку він спричинив, і міг зробити це повторно.
109. Щодо розміру застави, встановленої для заявника, вона була переглянута та зменшена (див. пункти 12 та 16). Хоча був визначений високий розмір застави, національне законодавство дозволяло суду встановити більший розмір застави, якщо менша сума не могла забезпечити дотримання процесуальних обов’язків.
110. Відповідні принципи практики Суду наведені в рішенні у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункти 84-97, від 05 липня 2016 року) та в згаданому рішенні у справі «Мерабішвілі проти Грузії» (Merabishvili v. Georgia), пункти 222-225).
111. Суд зазначає, що національні суди обґрунтовували тримання заявника під вартою здебільшого тяжкістю обвинувачень, висунутих проти нього, та ризиком, що він, як високопоставлений працівник міліції, міг чинити тиск на свідків або перешкоджати розслідуванню іншими способами. Ці причини можна вважати доречними та достатніми на початковому етапі розслідування.
112. Зокрема, стосовно ризику перешкоджання відправленню правосуддя, в ухвалах щодо тримання під вартою, постановлених 28 грудня 2012 року та 28 лютого 2013 року, національний суд на підставі конкретних фактів навів детальне обґрунтування, чому ризик був суттєвим і чому заявника не можна було звільнити з-під варти (див. пункти 12 та 15). Суд не вбачає причин критикувати цю оцінку.
113. У тій самій ухвалі від 28 грудня 2012 року національний суд визначив розмір застави для заявника, як вимагалося згідно з національним законодавством. Дійсно, національне законодавство вимагало від національних судів одночасно встановлювати, що жоден запобіжний захід (включаючи заставу), окрім тримання під вартою, не був достатнім для запобігання ризику, який становив заявник, і, тим не менше, визначити розмір застави (див. пункт 61).
114. Якщо враховувати реалії ситуації, вбачається, що рішення про встановлення високого розміру застави для заявника ґрунтувалося не на справжній оцінці можливості звільнити заявника під заставу, а по суті становило відмову звільнити його. Це рішення, вочевидь, випливало з конфлікту між, з одного боку, обов’язком згідно з національним законодавством, яке вимагає визначення розміру застави, незалежно від конкретних обставин справи заявника, і, з іншого боку, оцінкою національних судів, що було б невиправдано звільняти його.
115. Тому Суд вважає, що у цій справі немає необхідності розглядати питання стосовно застави, і слід перейти до оцінки обґрунтування ухвал національних судів, якими було санкціоновано тримання під вартою під час судового розгляду (див., наприклад, рішення у справах «Мушук проти Молдови» (<...>), заява № 42440/06, пункт 48, від 06 листопада 2007 року, та «Олександр Макаров проти Росії» (Aleksandr Makarov v. Russia), заява № 15217/07, пункт 139, від 12 березня 2009 року).
116. Повертаючись до цього питання, Суд зазначає, що підстави, наведені в ухвалах про тримання під вартою у грудні 2012 року та лютому 2013 року, стосувались здебільшого проведення розслідування. Національні суди, зокрема, зазначали, що: (i) під час розслідування могли бути встановлені додаткові співучасники серед працівників міліції; (ii) було необхідно уникнути змови між заявником та його співобвинуваченим Г., та (iii) заявник і його знайомі у правоохоронних органах могли чинити вплив на свідків (див. пункт 12).
117. В ухвалах про тримання під вартою, постановлених на стадії судового розгляду, національні суди послідовно доводили, що встановлені на початку ризики зберігалися. Однак вони не пояснювали, яким чином питання про встановлення потенційних додаткових співучасників або можливу змову між заявником та його співобвинуваченим залишалися актуальними після 26 квітня 2013 року (див. пункт 17), коли розслідування було завершено, межі розгляду справи щодо заявника - встановлені в обвинувальному акті, показання обвинувачених і свідки - доступні обом обвинуваченим, а справа - направлена до суду.
118. Стосовно ризику надмірного тиску на свідків Суд готовий припустити, що такий ризик міг певною мірою зберігатися на стадії судового розгляду, враховуючи, що згідно із законодавством України суди можуть посилатися лише на показання, надані безпосередньо в судовому засіданні, а не ті, що були раніше надані слідчому чи прокурору (див. пункт 63 та рішення у справі «Чжан проти України» (Zhang v. Ukraine), заява № 6970/15, пункт 69, від 13 листопада 2018 року).
119. Однак Уряд не пояснив, чому, незважаючи на те, що органи державної влади усвідомлювали ризик тиску на свідків, вони не клопотали про їхній допит суддею на стадії досудового слідства для надання ними показань, які будуть вважатися допустимими доказами під час судового розгляду, навіть у випадку їхньої подальшої недоступності для допиту (національне законодавство передбачало таку можливість, див. пункт 64) або чому свідки, яким загрожував цей ризик, не могли бути допитані на початку розгляду справи як пріоритетні і чому національному суду знадобилося більше року та семи місяців - до 22 грудня 2014 року - для завершення таких допитів.
120. Загалом хоча підстави, які спочатку були наведені на стадії досудового слідства для тримання заявника під вартою, могли розглядатися як відповідні та достатні, ці підстави не змінювались зі спливом часу. Національні суди не намагалися продемонструвати наявність конкретних фактів, які б доводили, що стверджувані ризики переважали над принципом поваги до особистої свободи (див., наприклад, рішення у справах «Хайредінов проти України» (Khayredinov v. Ukraine), заява № 38717/04, пункти 40 і 41, від 14 жовтня 2010 року, та «Макаренко проти України» (Makarenko v. Ukraine), заява № 622/11, пункт 91, від 30 січня 2018 року).
121. Отже, було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.
3. Пункт 4 статті 5 Конвенції
122. Заявник скаржився на те, що національні суди не провели ретельної оцінки його клопотань про звільнення з-під варти 17 липня, 15 серпня та 20 грудня 2013 року і 12 листопада 2014 року, оскільки належної відповіді на аргументи заявника надано не було.
123. Уряд стверджував, що всі клопотання заявника про звільнення з-під варти були розглянуті національними судами, і національні суди належним чином продовжували строк тримання його під вартою.
124. Суд зазначає, що він вже розглянув це питання за пунктом 3 статті 5 Конвенції. Суд не вважає за необхідне розглядати ті самі скарги за пунктом 4 статті 5 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Ігнатенко проти Молдови» (Ignatenco v. Moldova), заява № 36988/07, пункт 91, від 08 лютого 2011 року, та «Ходорковський та Лебедєв проти Росії» (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), заява № 11082/06 та № 13772/05, пункт 525, від 25 липня 2013 року). Отже, Суд вважає, що немає необхідності розглядати окремо скаргу заявника за пунктом 4 статті 5 Конвенції.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
125. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
126. Заявник вимагав 35 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
127. Уряд вважав вимогу необґрунтованою та надмірною.
128. Суд присуджує заявнику 15 600 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
129. Заявник також вимагав 6 535 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, у тому числі 6 000 євро компенсації витрат на правову допомогу та 535 євро компенсації витрат на переклад і поштових витрат.
130. Уряд заперечив проти цих вимог, вважаючи їх непідтвердженими належними документами та надмірними.
131. У цій справі з огляду на наявні у нього документи та його практику Суд відхиляє вимоги щодо компенсації судових витрат, понесених під час провадження на національному рівні, та вважає за належне присудити суму в розмірі 4 000 євро в якості компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді.
132. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
2. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку із незабезпеченням органами державної влади безпеки заявника у СІЗО.
3. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку із непроведенням ефективного розслідування жорстокого поводження із заявником у СІЗО.
4. Постановляє, що немає необхідності розглядати окремо решту скарг заявника за статтями 3 та 13 Конвенції щодо випадку, який стався 02 жовтня 2014 року у СІЗО.
5. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання під вартою.
6. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою у період з 10 червня до 17 липня 2013 року.
7. Постановляє, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.
8. Постановляє, що немає необхідності розглядати окремо скаргу заявника за пунктом 4 статті 5 Конвенції.
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 15 600 (п’ятнадцять тисяч шістсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;
(ii) 4 000 (чотири тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат;
(b) закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
10. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 15 квітня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.