Рішення Палати у справі "Фарбтух проти Латвії"
Рада Європи, Європейський суд з прав людини, Міжнародні суди; Рішення, Справа, Комюніке від 02.12.2004
Документ 980_405, поточна редакція — Прийняття від 02.12.2004

                           РАДА ЄВРОПИ 
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
Р І Ш Е Н Н Я
02.12.2004

Рішення Палати у справі "Фарбтух проти Латвії"
Комюніке Секретаря Суду

Сьогодні Європейський суд з прав людини повідомив у письмовій
формі рішення(1) у справі "Фарбтух проти Латвії" (заява
N 4672/02). Шістьма голосами проти одного, Суд постановив, що було
допущено порушення статті 3 Європейської конвенції з прав людини
( 995_004 ) (заборона поводження, яке принижує гідність).
--------------- (1) Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини
( 995_004 ), упродовж трьох місяців від дати постановления рішення
Палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках,
звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої
палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колегія у складі
п'яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо
тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або
важливе питання загального значення, Велика палата виносить
остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає,
колегія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В
іншому разі рішення Палати стають остаточними зі спливом
зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють,
що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на
розгляд Великої палати.
Згідно зі статтею 41 Конвенції ( 995_004 ) (справедлива
сатисфакція), Суд присудив заявникові 5000 євро компенсації за
моральну шкоду і 1000 євро - за судові витрати.
(Рішення викладено лише французькою мовою.)
1. Основні факти
Заявник - Михаїл Фарбтух, громадянин Латвії, 1916 року
народження, проживає в м. Ризі.
27 вересня 1999 року Ризький обласний суд визнав його винним
у злочинах проти людства і в геноциді, у зв'язку з його роллю в
депортації та загибелі десятків латвійських громадян під час
сталінських репресій у 1940 - 1941 роках, коли заявник був
заступником начальника міліцейського відділу, який
підпорядковувався Міністерству внутрішніх справ Радянської Латвії
після анексії Республіки Латвії Радянським Союзом. Хоча обласний
суд засудив його до семи років ув'язнення, було вирішено не
видавати санкцію на його негайний арешт і заявника не було взято
під варту. Скаргу на це рішення розглядала палата в кримінальних
справах Верховного суду, яка 12 січня 2000 року залишила вироки
без змін, але зменшила строк призначеного ув'язнення до п'яти
років. Заявник подав апеляцію з питань права.
Тим часом палата в кримінальних справах зажадала надати їй
медичний висновок, щоб визначити спроможність заявника до
відбування покарання. У висновку від 20 грудня 1999 року,
підготовленому групою експертів з Національного центру судової
медицини, зазначалося, що він надзвичайно немічний, страждає,
зокрема, на спондильоз із деформацією хребта, остеоартрит, високий
кров'яний тиск та хронічну серцеву недостатність, а також потребує
постійного догляду і регулярного лікування.
З 17 травня до 1 червня 2000 року заявник відвідував
в'язничну лікарню, де проходив медичне обстеження. Лікарня
перебувала в підпорядкуванні управляючого в'язницями. 1 червня
2000 року він з'явився до Матиської в'язниці в Ризі і розпочав
відбування свого покарання. З огляду на критичний стан його одразу
помістили в медичний блок в'язниці, де він перебував до свого
звільнення. Він подав кілька клопотань про звільнення з-під варти
у зв'язку зі станом здоров'я, але їх відхиляли.
У січні 2001 року заявник повернувся у в'язничну лікарню, де
протягом двох тижнів його обстежувала група експертів. У висновку
від 13 лютого 2001 року експерти рекомендували тимчасово звільнити
заявника з-під варти за спеціальним розпорядженням, враховуючи вік
і поганий стан здоров'я, наявність багатьох невиліковних хвороб та
нездатність обслуговувати самого себе.
16 лютого 2001 року начальник Матиської в'язниці звернувся до
Латґальського районного суду в Ризі з клопотанням про звільнення
заявника з-під варти спеціальним розпорядженням за станом
здоров'я. Це клопотання було відхилено, а апеляційний суд відхилив
скаргу. Однак 12 березня 2002 року Ризький обласний суд звільнив
заявника від необхідності відбування решти строку покарання,
визнавши, зокрема, що у заявника під час перебування у в'язниці
з'явилося ще два захворювання, а саме - цукровий діабет і
порушення мозкового кровопостачання, і що його загальний стан
погіршився. Заявника звільнили з-під варти наступного дня.
2. Процедура і склад Суду
Заяву подано 6 грудня 2001 року, і 9 січня 2003 року її було
оголошено частково прийнятною.
Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло
сім суддів:
Крістос Розакіс, голова Франсуаза Тюлкен (Бельгія) Ніна Важич (Хорватія) Анатолій Ковлер (Росія) Владиміро Заґребельський (Італія) Елізабет Штайнер (Австрія) Йотріте Бріде (Латвія), суддя ad hoc, а також Сьорен Нільсен, заступник секретаря секції.
3. Стислий виклад судового рішення
Оскарження
Заявник скаржився, що, з огляду на його вік і немічність, а
також на непристосованість латвійських в'язниць до врахування його
специфічних потреб, затяжне тримання його у в'язниці становило
поводження, несумісне з вимогою статті 3 Конвенції ( 995_004 )
(заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність,
поводження).
Рішення Суду
Перш за все Суд взяв до уваги той факт, що заявник уже провів
у в'язниці один рік, дев'ять місяців і 13 днів. Матеріали свідчили
про те, що його стан викликав серйозне занепокоєння. Його
ув'язнили, коли йому було вже 84 роки і він, маючи параліч нижніх
кінцівок, був настільки немічним, що не був здатний задовольняти
без допомоги більшу частину повсякденних потреб. Зокрема, він не
міг без допомоги вставати, сідати, рухатися, одягатися чи
умиватися. До того ж, коли його ув'язнили, він мав кілька тяжких
захворювань, більшість з яких мали хронічний характер і були
невиліковними.
Суд зазначив, що, коли національні органи влади ухвалювали
рішення про ув'язнення цієї особи, вони повинні були виявити
особливу обачність і забезпечити відповідність умов тримання
заявника під вартою до специфічних потреб, пов'язаних з його
неміччю. У цій справі немає підстав вважати, що органи влади
Латвії не оцінили обставини тримання заявника під вартою, - адже
перед тим, як винести вирок про позбавлення свободи, вони
звернулися по медичну консультацію до експертів, щоб з'ясувати
його спроможність до відбування покарання у в'язниці.
Але Суд взяв до уваги той факт, що під час перебування у
в'язниці у заявника з'явилися ще два захворювання. Хоча у своєму
рішенні в 2002 році обласний суд посилався лише на дві хвороби,
заявник стверджував, що страждає на п'ять хвороб, а саме:
загальний артеріосклероз, судинний склероз, пов'язаний з хворобою
Паркінсона, та порушення роботи системи кровообігу, тривалі
порушення пам'яті з тимчасовою втратою свідомості, глаукому і
діабет. Жодна з цих хвороб не згадувалася в першому медичному
висновку 1999 року. Хоча в жодному з цих медичних висновків не
вказувалося на прямий зв'язок між умовами, в яких заявника тримали
під вартою, та погіршенням його здоров'я, Суд визнав, що ці нові
захворювання були додатковим свідченням недоцільності тривалого
тримання його у в'язниці.
Суд також зважив на те, що, хоча в лютому 2001 року начальник
в'язниці подав клопотання про звільнення заявника з-під варти за
особливим розпорядженням, з огляду на стан його здоров'я,
розпорядження про звільнення з-під варти було видано лише в
березні 2002 року. Заявник залишався у в'язниці весь цей період,
тобто понад один рік. Суд не може не висловити глибоке
занепокоєння з приводу такої затримки, що мала місце, незважаючи
на медичні висновки, в яких експерти переконливо рекомендували
звільнити заявника з-під варти.
Щодо нагляду та медичного догляду, Суд зважив на те, що в
робочий час за заявником доглядав і йому допомагав персонал
медичного блоку в'язниці, а в інші години - товариші по камері,
які іноді робили це добровільно. На думку Суду, таке розв'язання
проблеми навряд чи було адекватним, оскільки протягом принаймні
частини доби відповідальність за цю надзвичайно немічну людину
покладалася здебільшого на в'язнів - осіб, які не мають
відповідної підготовки. Стан тривоги, страху і занепокоєння, в
якому, найімовірніше, перебувала така немічна людина через
усвідомлення того, що вона не дістане кваліфікованої допомоги в
разі виникнення критичної ситуації, сам по собі порушував серйозну
проблему з огляду на вимоги статті 3.
Беручи до уваги обставини справи, Суд визнав, що, при
врахуванні віку, немочі та становища заявника, тривале тримання
його під вартою було недоцільним. Ситуація, в який він опинився,
безперечно, породжувала постійні відчуття тривоги і страху,
неповноцінності і приниження, гострота яких дає підстави вважати
поводження таким, що принижує гідність людини, у значенні статті
3. Затримавши звільнення його з в'язниці більше ніж на один рік,
незважаючи на той факт, що начальник в'язниці подав офіційне
клопотання про його звільнення, підкріплене медичними доказами,
органи влади Латвії не забезпечили поводження із заявником
відповідно до вимог статті 3.
Пан Бріде, суддя ad hoc, висловив окрему думку, яка не
збігається з позицією більшості; окрему думку додано до тексту
рішення.



вгору