Рішення у справі "Пелісьє і Сассі проти Франції"
Рада Європи, Європейський суд з прав людини, Міжнародні суди; Рішення, Справа, Комюніке від 25.03.1999
Документ 980_398, поточна редакція — Прийняття від 25.03.1999

                           РАДА ЄВРОПИ 
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
Р І Ш Е Н Н Я
25.03.1999

Рішення у справі
"Пелісьє і Сассі проти Франції"
Комюніке Секретаря Суду

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 25 березня 1999 року у
справі "Пелісьє і Сассі проти Франції", Європейський суд з прав
людини одностайно постановив, що було допущено порушення пункту 1
та підпунктів (a) і (b) пункту 3 статті 6 Європейської конвенції з
прав людини ( 995_004 ) (право на справедливий судовий розгляд).
Відповідно до статті 41 Європейської конвенції з прав людини
(справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникам певну суму як
компенсацію за матеріальні збитки, моральну шкоду та судові
витрати.
1. Основні факти
Заявники Франсуа Пелісьє і Філіпп Сассі, громадяни Франції.
Пан Пелісьє 1944 року народження, проживає в Санарі-сур-Мері; пан
Сассі 1935 року народження, проживає в Канні.
Після кримінального розслідування справу заявників, порушену
на підставі обвинувачення їх у кримінальному банкрутстві, було
передано до кримінального суду міста Тулона. 1991 року підсудних
було виправдано, оскільки суд встановив, що де-юре і де-факто вони
не діяли як керівники. Апеляційний суд в Е-он-Прованс і
26 листопада 1992 року підтвердив це рішення, але натомість визнав
заявників винними в пособництві та співучасті у кримінальному
банкрутстві, за що засудив їх до 18 місяців ув'язнення умовно і
наклав штраф у розмірі 30000 французьких франків. Апеляцію
заявників до касаційного суду було відхилено 14 лютого 1994 року.
2. Процедура і склад Суду
Заяву до Європейської комісії з прав людини було подано
18 липня 1994 року. Визнавши її прийнятною, Комісія у своїй
доповіді від 13 січня 1998 року висловила одностайну думку про те,
що встановлені факти (засудження заявників за злочин, відмінний
від того, в якому вони обвинувачувалися попередньо, а також
тривалість судового провадження) дають підстави вважати, що було
порушено пункт 1 та підпункти (a) і (b) пункту 3 статті 6
Конвенції ( 995_004 ). Комісія передала справу до Суду
28 квітня 1998 року. Уряд Франції також передав справу до Суду.
Згідно з перехідними положеннями Протоколу N 11 до Конвенції
( 994_536 ), справу було передано до Великої палати нового
Європейського суду з прав людини після набуття Протоколом чинності
1 листопада 1998 року.
Судове рішення було постановлене Великою палатою, до складу
якої увійшло 17 суддів, а саме:
Люціус Вільдхабер (Швейцарія), Голова Елізабет Палм (Швеція) Ніколас Братца (Британія) Матті Пеллонпя (Фінляндія) Луїджі Феррарі Браво (Італія) Гаукур Йорундссон (Ісландія) Люціус Кафліш (Швейцарія) Жан-Поль Коста (Франція) Віллі Фурманн (Австрія) Карел Юнгвірт (Чехія) Марк Фішбах (Люксембург) Ніна Важич (Хорватія) Джон Хедіган (Ірландія) Маргарита Цаца-Ніколовська (колишня югославська республіка
Македонія) Тудор Пантіру (Молдова) Егілс Левіц (Латвія) Крістак Трая (Албанія), а також Пол Махоуні, заступник Секретаря Суду.
3. Стислий виклад судового рішення
Оскарження
На підставі пункту 1 та підпунктів (a) і (b) пункту 3 статті
6 Конвенції ( 995_004 ), заявники стверджували, що апеляційний
суд, не розглядаючи відповідних аргументів сторін, ухвалив рішення
засудити їх за пособництво та співучасть у злочинному банкрутстві,
тобто не за той злочин, в якому вони обвинувачувалися попередньо.
Оскаржувалася також і тривалість судового розгляду. Крім того, пан
Пелісьє, посилаючись на пункт 1 статті 6, скаржився, що
апеляційний суд, обґрунтовуючи своє рішення, покладався на
свідоцтво, яке не можна було приймати як доказ.
Рішення Суду
Пункт 1 та підпункти (a) і (b) пункту 3 статті 6 Конвенції
( 995_004 ) стосовно права на справедливий судовий розгляд
Щодо скарги стосовно прийняття апеляційним судом свідоцтва як
доказу проти першого заявника, Суд, ґрунтуючись на основних
принципах, закладених ним у своїй прецедентній практиці, і
розглянувши всі наявні у нього матеріали справи, встановив, що
свідоцтво і використання його апеляційним судом як доказу не було
вирішальним чинником ні для визнання пана Пелісьє винним, ні для
його засудження. Факт прийняття цього документа як доказу не
перешкоджав справедливому розгляду справи судом і, отже, не
спричинився до порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).
Далі Суд перейшов до розгляду правомірності рішення
апеляційного суду щодо засудження заявників за інший злочин.
Окресливши межі застосування підпунктів (a) і (b) пункту 3
статті 6, Суд зазначив, що постанова про притягнення заявників до
відповідальності перед кримінальним судом містила єдине
обвинувачення - кримінальне банкрутство. Не було ніяких підстав
стверджувати, що обвинувачення в пособництві та співучасті у
кримінальному банкрутстві розглядалося в процесі розслідування як
справді можливе. Докази, подані суду, обмежувалися можливістю
обвинувачення в кримінальному банкрутстві.
Апеляція державного обвинувача до апеляційного суду в
Е-он-Провансі не відповідає на запитання, коли саме проти
заявників було висунуто обвинувачення в пособництві та співучасті
в кримінальному банкрутстві - на стадії виклику їх до суду чи на
стадії слухання їхньої справи. На підставі матеріалів справи Суд
дійшов висновку, що факту поінформованості заявників щодо
можливості призначення апеляційним судом альтернативного
покарання, а саме: за пособництво та співучасть у кримінальному
банкрутстві - встановлено не було. Жоден з аргументів Уряду - чи в
поєднанні, чи взятий окремо - не є достатнім для ствердження про
те, що Уряд не порушив положення підпункту (a) пункту 3 статті 6
Конвенції ( 995_004 ).
Щодо того, чи потрібно було, згідно із французьким
законодавством, поінформувати заявників про можливість
обвинувачення їх у пособництві та співучасті у злочині замість
засудження за злочинне банкрутство, Суд зазначив, що в положеннях
статей 59 та 60 Кримінального кодексу, у тому формулюванні, в
якому вони застосовуються на даний час, чітко сказано, що
обвинувачення "в пособництві та співучасті" могло бути висунуто
тільки на підставі доведення низки певних елементів і з
додержанням сукупності відповідних умов. Тому Суд не погодився з
твердженням Уряду про те, що формулювання "пособництво та
співучасть у вчиненні злочину" відрізняється від "вчинення
злочину" тільки ступенем участі. В обов'язок Суду не входила
оцінка основних аргументів захисту, до яких могли б удатися
заявники, якби вони отримали можливість подати їх у зв'язку з
висуненням обвинувачення в пособництві та співучасті в
кримінальному банкрутстві. Суд просто зазначив, що в цьому разі
аргументи захисту, цілком імовірно, відрізнялися б від тих, які
було висунуто проти основного обвинувачення. Крім того, принцип
строгого тлумачення Кримінального кодексу не припускає можливості
уникати з'ясування конкретних нюансів, які дали б підстави для
засудження за пособництво та співучасть у зазначеному злочині.
Суд також встановив, що від самого початку судового
провадження заявникам не було відомо про те, що "пособництво та
співучасть" є складовим елементом висунутого проти них первісного
обвинувачення. Тому було зауважено, що апеляційний суд в
Е-он-Провансі, безумовно, мав право перекваліфіковувати факти, які
належать до його компетенції, але при цьому повинен був
забезпечити заявникам можливість здійснити свої права на захист
проти такої перекваліфікації, зокрема надати їм достатньо часу для
підготовки такого захисту. Суд не знайшов у матеріалах справи
жодних пояснень, чому, наприклад, апеляційний суд не відклав
слухання до того часу, коли буде підготовлено відповідну
аргументацію, або чому від заявників не зажадали письмових
зауважень, поки в суді тривало обговорення. Навпаки, докази
свідчать про те, що заявникам не було надано можливості
підготувати свій захист у зв'язку з новим обвинуваченням. Про
перекваліфікацію фактів вони дізналися з уже постановленого
рішення апеляційного суду. Звичайно, це занадто пізно.
Суд дійшов висновку, що було порушено право заявників на
отримання докладної інформації про характер і причину
обвинувачення проти них та право на отримання достатнього часу і
можливостей для підготовки свого захисту. Отже, допущено порушення
вимог підпунктів (a) і (b) пункту 3 статті 6 Конвенції ( 995_004 )
разом із пунктом 1 цієї статті.
Пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) стосовно тривалості
судового провадження Суд зазначив, що з метою визначити
відповідність тривалості судового розгляду критерієві "розумного
строку", закладеному в пункті 1 статті 6, у цій справі має
розглядатися період від моменту висунення проти пана Пелісьє та
пана Сассі обвинувачень, тобто від 14 вересня 1984 року і
12 червня 1985 року відповідно, до моменту ухвалення касаційним
судом рішення - 14 лютого 1994 року. Отже, судове провадження у
справі першого заявника тривало дев'ять років і п'ять місяців, у
справі другого - вісім років, вісім місяців і два дні.
Умотивованість тривалості даного судового провадження
необхідно було оцінити в контексті конкретних обставин справи,
спираючись на критерії, закладені в прецедентній практиці Суду, і
зважаючи, зокрема, на складність справи, поведінку заявників та
дії компетентних органів. Суд дійшов висновку, що тривалість
даного судового провадження не можна виправдати складністю справи,
отже, немає жодних підстав говорити про відповідальність за його
затримку з боку заявників.
Суд також вважає, що в процесі розслідування мали місце
невиправдані зволікання та бездіяльність з боку державних органів
влади. Отже, допущено порушення вимоги пункту 1 статті 6
Конвенції ( 995_004 ), що стосується тривалості судового розгляду.
Стаття 41 Конвенції ( 995_004 )
Суд зауважив, що з огляду на обставини справи, яка
розглядається, надання справедливої сатисфакції можна вмотивувати
тим фактом, що заявники не отримали можливості здійснити свої
права, гарантовані статтею 6. Незважаючи на те, що неможливо
передбачити, яким був би вирок за первісним обвинуваченням, Суд
визнав за прийнятне вважати, що заявники зазнали шкоди через
втрату реальної можливості здійснити свої права. До цього потрібно
додати моральну шкоду, для відшкодування якої встановлення факту
порушення в рішенні апеляційного суду не є достатнім. Керуючись
принципом справедливості, згідно зі статтею 41, Суд призначив
кожному із заявників компенсацію в розмірі 90000 французьких
франків.
Щодо витрат, Суд, керуючись принципом справедливості,
присудив компенсувати кожному з них по 70000 французьких франків.
Судові рішення можна знайти на веб-сторінці Суду в Інтернеті
(www.dhcour.coe.fr) у день їх постановлення.
Відповідно до Регламенту ( 980_067 ), Секретар Суду, який має
діяти на власний розсуд, надає інформацію про роботу Суду і
відповідає на запитання преси.
Канцелярія Європейського суду з прав людини F-67075 Strasbourg Cedex Звертатися до Родеріка Лідделла Телефон: (0)3 88-41-24-92; факс: (0)3 88-41-27-91



вгору