Рішення Палати у справі "Мехмет Емін Юксель проти Туреччини"
Рада Європи, Європейський суд з прав людини, Міжнародні суди; Рішення, Справа, Комюніке від 20.07.2004
Документ 980_343, поточна редакція — Прийняття від 20.07.2004

                           РАДА ЄВРОПИ 
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
Р І Ш Е Н Н Я

Рішення Палати у справі
"Мехмет Емін Юксель проти Туреччини"

Комюніке Секретаря Суду
20 липня 2004 року
Сьогодні Європейський суд з прав людини письмово повідомив
рішення(1) у справі "Мехмет Емін Юксель проти Туреччини" (заява
N 40154/98).
--------------- (1) Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини
( 995_004 ), упродовж трьох місяців віддати постановлення рішення
палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках,
звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої
палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колегія у складі
п'яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо
тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або
важливе питання загального значення, Велика палата виносить
остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає,
колегія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В
іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом
зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють,
що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на
розгляд Великої палати.
Суд одноголосно П О С Т А Н О В И В, що було допущено
порушення: - статті 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує
гідність, поводження) Європейської конвенції з прав людини
( 995_004 ); та - статті 13 Конвенції ( 995_004 ) (право на ефективний засіб
правового захисту), взятої у поєднанні зі статтею 3.
Згідно зі статтею 41 Конвенції ( 995_004 ) (справедлива
сатисфакція), Суд присудив заявникові 10000 євро як компенсацію за
моральну шкоду і 3000 євро за судові витрати.
(Рішення викладено лише англійською мовою.)
1. Основні факти
Заявник - Мехмет Емін Юксель, громадянин Туреччини, 1972 року
народження, проживає в м. Діярбакирі. У час, про який ідеться у
справі, він був студентом медичного факультету Діярбакирського
університету Діджле.
4 квітня 1997 року заявника було взято під варту і працівники
поліції з Діярбакирського управління безпеки допитали його у
зв'язку з підозрюваною участю в діяльності незаконної організації,
Об'єднаної народної партії Курдистану.
Він стверджував, що зазнав поганого поводження з боку
працівників поліції, внаслідок чого у нього з'явився набряк на
ушкодженому носі та був зламаний зуб. Уряд Туреччини стверджував,
що тілесні ушкодження заявника виникли тоді, коли він, через
недосипання, ненароком упав і вдарився носом об мийну раковину.
6 квітня 1997 року заявник підписав заяву, в якій говорилося,
що він вдарився носом об раковину під час умивання.
Того самого дня його привезли до Діярбакирської державної
лікарні і лікар, який оглянув його, зробив висновок про наявність
на носі "набряку та синцевого ушкодження внаслідок травми".
8 квітня 1997 року заявник подав скаргу, вимагаючи
притягнення до кримінальної відповідальності працівників поліції,
які, за його словами, жорстоко поводилися з ним. На підставі
скарги головний прокурор м. Діярбакир наказав провести
судово-медичне обстеження заявника, під час якого було виявлено
садно розміром 1 х 0,5 см на носі, зламаний зуб, а також
вказувалося на необхідність відновлення працездатності заявника
протягом двох днів.
15 квітня 1997 року прокурор ухвалив рішення про відсутність
у нього юрисдикції розглядати скарги заявника на погане поводження
з боку поліції і передав матеріали розслідування до Діярбакирської
районної адміністративної ради. 26 червня 1997 року
адміністративна рада ухвалила рішення про неможливість, з огляду
на відсутність доказів, судового переслідування працівників
поліції, які, як стверджував заявник, допустили жорстоке
поводження з ним. Апеляція заявника проти цього рішення була
безуспішною.
13 червня 1997 року Діярбакирський суд державної безпеки
виправдав заявника, вказавши у своєму рішенні на показання
заявника про те, що працівники поліції допитували його із
застосуванням примусу.
2. Процедура і склад Суду
Заяву подано до Європейської комісії з прав людини 19 січня
1998 року і передано до Суду 1 листопада 1998 року. Рішенням від
2 грудня 2003 року Суд оголосив заяву частково прийнятною.
Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло
сім суддів: Жан-Поль Коста (Франція), голова Андраш Бака (Угорщина) Лукіс Лукайдес (Кіпр) Ріца Тюрмен (Туреччина) Корнеліу Бірсан (Румунія) Міндія Уґрекхелідзе (Грузія) Антонелла Мулароні (Сан-Марино), а також Саллі Доллє, секретар секції.
3. Стислий виклад судового рішення(2)
--------------- (2) Стислий виклад, підготовлений канцелярією, ні до чого Суд
не зобов'язує.
Оскарження
Заявник стверджував, посилаючись на статтю 3 Конвенції
( 995_004 ), що під час перебування під поліційною вартою він
зазнав поганого поводження, яке становило катування. Він також
скаржився, що, всупереч вимогам статті 13, він не мав ефективного
засобу правового захисту стосовно катування, про яке він
стверджував, і що, на порушення пункту 1 статті 6, його позбавили
права взяти участь у кримінальному провадженні проти працівників
поліції.
Рішення Суду
Стаття 3
Суд взяв до уваги той факт, що одразу після взяття заявника
під варту не було проведено медичного огляду, і під час
перебування під вартою він не мав доступу до адвоката і лікаря на
свій вибір. 6 квітня 1997 року, через два дні після взяття
заявника під варту, його оглянув лікар, зафіксувавши наявність на
носі набряку та синцевого ушкодження, спричиненого травмою. Під
час подальшого медичного обстеження у заявника було виявлено
зламаний зуб, а судово-медична експертиза показала, що через ці
тілесні ушкодження заявник був непрацездатним протягом двох днів.
Стосовно позиції Уряду Туреччини, згідно з якою заявник
ударився носом об раковину, Суд зазначив, що не виключає
ймовірності нещасних випадків з особами під вартою. Однак Суд не
вважає переконливим те, що заявник міг зламати один із зубів і
одночасно травмувати ніс, ненароком ударившись об тверде тіло. До
того ж твердження заявника про те, що під час перебування під
вартою він зазнав поганого поводження з боку працівників поліції,
були недвозначними, і він постійно заперечував достовірність
показання, яке він підписав, перебуваючи під поліційною вартою,
оскільки, за його словами, цього домоглися шляхом тиску на нього.
Суд іще раз наголосив на тому, що держава несе
відповідальність за благополуччя всіх осіб, які перебувають під
вартою; з огляду на уразливе становище таких осіб, органи влади
зобов'язані забезпечити їхній захист. Беручи до уваги обов'язок
органів влади звітувати за тілесні ушкодження, спричинені тим, хто
перебуває під вартою, та зважаючи на відсутність переконливого і
правдоподібного пояснення з боку Уряду Туреччини, Суд визнав, що
тілесні ушкодження, зафіксовані в медичних довідках від 6 та 8
квітня 1997 року, виникли внаслідок поводження, за яке
відповідальний Уряд. Отже, Суд одноголосно постановив, що було
допущено порушення статті 3.
Суд не вважав за необхідне робити окремий висновок за статтею
3 стосовно стверджуваних недоліків розслідування, оскільки це
питання він розглянув у світлі статті 13.
Стаття 13
З документів, поданих до Суду, було очевидним, що під час
розслідування ані від обвинувачених працівників поліції, ані від
заявника не вимагали давати показання. Також виявилося, що
адміністративна рада не вжила жодних додаткових слідчих дій, і, по
суті, посилаючись на відсутність доказів, прийняла рішення про
припинення кримінального провадження проти працівників поліції.
Крім того, на петицію заявника до адміністративної ради його
представник не отримав жодної письмової відповіді, незважаючи на
пряме прохання заявника надати йому копію матеріалів
розслідування.
Суд знову наголосив на тому, що розслідування, які проводили
адміністративні ради, не можуть вважатися незалежними, оскільки їх
очолювали губернатори або їхні заступники, а в їхньому складі були
представники місцевої виконавчої влади, які організаційно
підпорядковані губернаторам.
Дійшовши висновку про відсутність будь-яких підстав вважати
це розслідування ретельним, ефективним та незалежним, Суд
одноголосно постановив, що було допущено порушення статті 13.



вгору