Рішення Великої палати у справі "Онер'їльдиз проти Туреччини"
Рада Європи, Європейський суд з прав людини, Міжнародні суди; Рішення, Справа, Комюніке від 30.11.2004
Документ 980_256, поточна редакція — Прийняття від 30.11.2004

                           РАДА ЄВРОПИ 
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
Р І Ш Е Н Н Я
30.11.2004

Рішення Великої палати у справі
"Онер'їльдиз проти Туреччини"

Комюніке Секретаря Суду
Сьогодні на відкритому слуханні Європейський суд з прав
людини оголосив рішення(1) Великої палати у справі "Онер'їльдиз
проти Туреччини" (заява N 48939/99).
--------------- (1) Рішення Великої палати є остаточними (стаття 44 Конвенції
( 995_004 ).
Суд постановив: - одноголосно, що було допущено порушення статті 2
Європейської конвенції з прав людини (право на життя) ( 995_004 )
у зв'язку з невжиттям належних заходів для запобігання загибелі
дев'ятьох близьких заявника внаслідок нещасного випадку; - шістнадцятьма голосами проти одного, що було допущено
порушення статті 2 у зв'язку з тим, що законодавчі положення, які
охороняють право на життя, не забезпечили належного захисту цього
права; - п'ятнадцятьма голосами проти двох, що було допущено
порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ( 994_535 )
(захист права власності); - п'ятнадцятьма голосами проти двох, що було допущено
порушення статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту)
стосовно статті 2; - п'ятнадцятьма голосами проти двох, що було допущено
порушення статті 13 стосовно скарги, поданої з посиланням на
статтю 1 Першого протоколу ( 994_535 ); - одноголосно, що жодного окремого питання за пунктом 1
статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) чи за статтею 8
(право на повагу до приватного і сімейного життя) не постає.
Згідно зі статтею 41 Конвенції ( 995_004 ) (справедлива
сатисфакція), Суд одноголосно вирішив присудити заявникові
2000 американських доларів (відповідне відшкодування витрат на
похорон), 45250 євро як компенсацію за матеріальну і моральну
шкоду та 16000 євро - за судові витрати (з відрахуванням
3993,84 євро, одержаних від Ради Європи як правова допомога). Суд
також присудив кожному з дорослих синів заявника по 33750 євро як
компенсацію за моральну шкоду.
(Рішення викладено англійською і французькою мовами.)
1. Основні факти
Заявник - Машаллах Онер'їльдиз, громадянин Туреччини, 1955
року народження. У час, якого стосується справа, він проживав
разом з 12 близькими родичами в барачних нетрях "Казим Карабекір"
(Kazim Karabekir) у районі Юмраніє міста Стамбула.
"Казим Карабекір" являв собою частину поселення із халуп,
зведених самовільно на території довкола сміттєзвалища, яке з
1970-х років спільно експлуатували чотири районні ради і яке
належало до сфери відповідальності міської ради Стамбула. На
прохання Ускударського районного суду, до якого звернулася районна
рада Юмраніє, 7 травня 1991 року було підготовлено експертний
висновок, який привертав увагу органів влади, зокрема, до того
факту, що стосовно сміттєзвалища і досі не було вжито жодних
заходів для запобігання можливому вибуху метану, який виділяється
внаслідок розкладу продуктів гниття. Цей висновок викликав спори
між головами рад. Іще до завершення проваджень, порушених кожним
із них, 28 квітня 1993 року на сміттєзвалищі стався вибух метану;
груда сміття завалила більше десяти будівель, які містилися під
нею, зокрема й будівлю заявника, який втратив дев'ятьох своїх
близьких родичів.
У справі було проведено кримінальне та адміністративне
розслідування, після чого голів рад Юмраніє та Стамбула було
притягнуто до судової відповідальності: першого - за невиконання
обов'язку вжити заходів для знищення незаконних халуп довкола
сміттєзвалища, а другого - за незабезпечення реконструкції звалища
чи невидання розпорядження про його закриття усупереч експертному
висновку від 7 травня 1991 року. 4 квітня 1996 року обох цих голів
було визнано винними у "недбалому виконанні обов'язків" і обом
присуджено штраф у розмірі 160000 турецьких лір, а також засуджено
до мінімального строку ув'язнення (три місяці), передбаченого
статтею 230 Кримінального кодексу. Згодом ув'язнення було замінено
штрафами з відстрочкою їх стягнення.
Пізніше від свого імені та від імені своїх трьох дітей, які
залишилися живими, заявник звернувся до Стамбульського
адміністративного суду з позовом проти органів влади про
відшкодування шкоди, обвинувачуючи їх у смерті близьких та
знищенні майна. Рішенням від 30 листопада 1995 року органам влади
було наказано сплатити заявникові та його дітям
100000000 турецьких лір як компенсацію за моральну шкоду та
10000000 турецьких лір - за матеріальну шкоду, в розмірі вартості
знищених предметів домашнього вжитку (на той час ці суми
дорівнювали приблизно 2077 та 208 євро, відповідно). Ці суми
компенсації досі не виплачені заявникові, а сам він не ініціював
виконавче провадження.
2. Процедура і склад Суду
Заяву подано до Європейського суду з прав людини 18 січня
1999 року і 22 травня 2001 року її було оголошено прийнятною.
Рішенням палати від 18 червня 2002 року Суд п'ятьма голосами
проти двох постановив, що було допущено порушення статті 2
Конвенції ( 995_004 ) у зв'язку із загибеллю близьких заявника та
неефективністю судочинства і чотирма голосами проти трьох, що було
допущено порушення статті 1 Першого протоколу ( 994_535 ).
Керуючись принципом справедливої сатисфакції, Суд присудив
заявникові 154000 євро компенсації за матеріальну і моральну шкоду
та 10000 євро - за судові витрати.
12 вересня 2002 року Уряд Туреччини звернувся з клопотанням
про передання справи на розгляд Великої палати (стаття 43
Конвенції ( 995_004 ) та правило 73 Регламенту Суду ( 980_067 ).
Колегія суддів Великої палати задовольнила це клопотання
6 листопада 2002 року. Відкрите слухання відбулося 7 травня
2003 року в Палаці прав людини.
Судове рішення постановлене Великою палатою, до складу якої
увійшло сімнадцять суддів:
Люціус Вільдхабер, Голова Суду Крістос Розакіс (Греція) Жан-Поль Коста (Франція) Ґеорґ Ресс (Німеччина) Ніколас Братца (Британія) Елізабет Паям (Швеція) Лукіс Лукайдес (Кіпр) Ріца Тюрмен (Туреччина) Франсуаза Тюлкен (Бельгія) Карел Юнґвірт (Чехія) Марґарита Цаца-Ніколовська (Македонія) Ханна Софія Ґрев (Норвегія) Андраш Бака (Угорщина) Міндія Уґрекхелідзе (Грузія) Анатолій Ковлер (Росія) Владиміро Заґребельський (Італія) Антонелла Мулароні (Сан-Марино), а також Пол Махоуні, Секретар Суду.
3. Стислий виклад судового рішення(2)
Оскарження
Заявник стверджував, що оскаржувані факти свідчать про
порушення статті 2 (право на життя), статті 13 (право на
ефективний засіб правового захисту), пункту 1 статті 6 (право на
справедливий судовий розгляд у межах розумного строку) та статті 8
(право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції (
995_004 ), а також порушення статті 1 Першого протоколу ( 994_535
) (захист права власності).
--------------- (2) Стислий виклад, підготовлений канцелярією, ні до чого Суд
не зобов'язує.
Рішення Суду
Стаття 2
Відповідальність, яку несе держава за загибель близьких
п. Онер'їлдиза
Суд взяв до уваги передусім те, що в Туреччині існували
відповідні охоронні правові положення, які регулюють питання
безпеки діяльності, які є головними в цій справі, - тобто питання
експлуатації сміттєзвалищ і проведення робіт з розчищення та
реконструкції нетрів.
В експертному висновку від 7 травня 1991 року було конкретно
вказано на існування небезпеки метанового вибуху, оскільки на
звалищі не було "жодних засобів запобігання можливому вибуху
метану в результаті розкладу" побутових відходів. Суд зазначив, що
реальність чи безпосередність згаданої загрози не оспорювалися,
оскільки ризик вибуху став очевидним ще задовго до того, як до
нього привернув увагу висновок від 7 травня 1991 року, і що,
враховуючи подальшу експлуатацію цього звалища за таких самих
умов, цей ризик з часом міг лише збільшитися.
Вірогідність того, що адміністративні та муніципальні органи,
відповідальні за контроль і управління роботами на звалищі, не
знали про ризики, пов'язані з метаногенезом, чи про необхідність
вжиття запобіжних заходів, виключалася - особливо з огляду на
існування конкретних відповідних правил та інструкцій. Тому Суд
вважав доведеним той факт, що певним органам влади також було
відомо про ці ризики, принаймні до 27 травня 1991 року, коли про
це їх було попереджено висновком від 7 травня 1991 року.
Оскільки органи влади Туреччини знали чи повинні були знати
про реальну і безпосередню небезпеку для людей, які проживали
довкола сміттєзвалища, вони, згідно зі статтею 2 Конвенції
( 995_004 ), були зобов'язані вжити таких запобіжних оперативних
заходів, які були необхідними й достатніми для захисту людей, -
особливо з огляду на те, що саме ці органи організували і
санкціонували експлуатацію звалища, що призвело до виникнення
небезпеки. Однак Стамбульська міська рада не лише не вжила
невідкладних заходів, а й чинила всупереч рекомендації
Екологічного управління при прем'єр-міністрі, яке закликало
привести звалище в належний стан відповідно до чинних норм. Рада
також виступила проти намагання мера Юмраніє в серпні 1992 року
домогтися в судовому порядку тимчасового закриття цього
сміттєприймального пункту.
Щодо аргументу Уряду про те, що заявник діяв незаконно, коли
встановив житло біля сміттєзвалища, Суд зауважив, що, попри
законодавчі заборони у сфері містобудування, послідовна політика
Турецької держави щодо нетрів сприяла інтеграції таких забудов у
міське середовище, а отже, держава визнавала їх існування і спосіб
життя громадян, які поступово створювали їх, починаючи з
1960 року, чи то за своїм бажанням, чи просто внаслідок цієї
політики.
У цій справі, з 1988 року і до 28 квітня 1993 року, коли
стався вибух, заявник та його близькі родичі спокійно проживали у
своєму будинку, і ніщо не порушувало створеного ними соціального
та сімейного середовища. Матеріали справи свідчать про те, що
органи влади стягували із заявника та інших мешканців нетрів
Юмраніє муніципальний податок і забезпечували комунальне
обслуговування, за яке брали плату. Отже, в Уряду не було підстав
стверджувати, що він не несе жодної відповідальності за
недбальство чи непередбачливість потерпілих.
Щодо заходів, яких мав би вжити Уряд для розв'язання
соціальних, економічних і містобудівних проблем у цій частині
Стамбула, Суд нагадує, що в його повноваження не входить
нав'язування своєї точки зору місцевим органам влади. Проте вчасне
встановлення газовідвідної системи на звалищі в Юмраніє, тобто до
виникнення фатальної ситуації, могло б бути ефективним заходом,
відповідно до вимог турецького законодавства і загальної практики
розв'язання таких проблем, і цей захід не являв би собою
нереального чи надмірного тягаря для органів влади. Такий захід
міг би також бути найкращим доказом гуманітарних міркувань, на які
посилався Уряд, виправдовуючи факт невжиття ним заходів щодо
негайної і тотальної ліквідації нетрів.
Крім того, зауважує Суд, Уряд не довів, що було вжито заходів
для повідомлення мешканців нетрів про небезпеку, яка їм загрожує.
У будь-якому разі, навіть якщо органи влади Туреччини і
забезпечили повагу до права на інформацію, їх не можна звільнити
від відповідальності, оскільки вони не вжили більш практичних
заходів для запобігання ризикам, які загрожували життю людей, що
жили в нетрях.
Як підсумок, Суд зазначив, що в цій справі чинна
нормативно-правова база виявилася недосконалою, оскільки вона не
завадила відкриттю цього звалища та його експлуатації без
відповідної скоординованої системи нагляду. Цю проблему
ускладнювала загальна політика вирішення загальних містобудівних
питань, яка виявилася недієздатною і, безперечно, відіграла свою
роль у створенні ситуації, що призвела до нещасного випадку. Тому
Суд постановив, що було допущено порушення статті 2.
Відповідальність, яку несе держава у зв'язку з характером
розслідування
Суд зауважив, що адміністративний засіб правового захисту,
використаний заявником для того, щоб домогтися компенсації, не
може задовольнити передбачену статтею 2 вимогу проведення
ефективного розслідування смерті близьких родичів заявника.
Стосовно кримінально-правових засобів захисту, Суд зауважив,
що є підстави вважати, що слідчі органи діяли із зразковою
оперативністю і виявили ретельність, намагаючись встановити
обставини, які призвели як до нещасного випадку 28 квітня
1993 року, так і до загибелі людей внаслідок цього. Осіб, які
несуть відповідальність за ці події, було встановлено і притягнуто
до суду, а згодом - засуджено до мінімального строку ув'язнення,
передбаченого Кримінальним кодексом.
Проте єдиною метою кримінального провадження в цій справі
було з'ясування можливості покладення на органи влади
відповідальності за "недбальство при виконанні своїх обов'язків",
згідно зі статтею 230 Кримінального кодексу, в якій нічого не
йдеться про дії, які загрожують життю, чи про захист права на
життя у значенні статті 2. Рішення від 4 квітня 1996 року залишило
без відповіді питання про можливу відповідальність органів влади
за смерть близьких родичів заявника.
Отже, немає підстав стверджувати, що система кримінального
правосуддя Туреччини забезпечила повну звітність державних
посадових осіб чи органів влади за свою роль у цій трагедії чи
забезпечила ефективне впровадження положень внутрішнього
законодавства, покликаного гарантувати право на життя, - зокрема
не забезпечено попереджувальної функції кримінального закону. Тому
Суд постановив, що порушення статті 2 також мало місце у зв'язку з
недостатністю розслідування загибелі близьких родичів заявника.
Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції ( 994_535 )
Суд відхилив аргумент Уряду про те, що органи влади Туреччини
утрималися від ліквідації житла заявника, виходячи з гуманітарних
міркувань. Позитивний обов'язок, покладений на органи влади
статтею 1 Першого протоколу ( 994_535 ), вимагав від них вжиття
практичних заходів, на які Суд уже вказав як на заходи, завдяки
яким можна було обійтися без ліквідації жител.
Слід визнати, що заявникові було запропоновано можливість
придбати субсидоване житло на пільгових умовах, але будь-які
переваги, здобуті ним таким чином, не могли б вважатися підставою
для скасування його статусу "потерпілого", особливо з огляду на
те, що в документі купівлі-продажу нічого не йшлося про визнання
органами влади факту порушення ними права заявника на мирне
володіння своїм майном.
Суд також взяв до уваги те, що компенсацію, яку турецькі суди
присудили заявникові за матеріальну шкоду, ще й досі не виплачено,
незважаючи на винесене остаточне судове рішення.
Тому Суд постановив, що було допущено порушення статті 1
Першого протоколу ( 994_535 ).
Стаття 13
Щодо скарги, поданої з посиланням на статтю 2
Адміністративно-правовий засіб правового захисту,
використаний заявником, здавалося, надавав достатні можливості для
забезпечення вирішення скарги по суті стосовно загибелі близьких і
міг забезпечити адекватне відшкодування у зв'язку з виявленим
порушенням статті 2. Проте Суд визнав цей засіб неефективним у
кількох аспектах і визнав вирішальним те, що призначену заявникові
компенсацію - виключно за моральну шкоду, спричинену втратою ним
своїх близьких родичів, - фактично так і не було виплачено йому.
Суд знову наголосив на тому, що вчасна виплата компенсації за
завдані страждання, призначеної остаточним судовим рішенням, має
вважатися невід'ємним елементом засобу правового захисту,
передбаченого статтею 13, для осіб, які втратили своє подружжя чи
дітей. Він також зазначив, що для ухвалення рішення
адміністративному суду знадобилося чотири роки, одинадцять місяців
і десять днів, - така затримка свідчить про недобросовісність,
особливо з огляду на тяжке становище заявника. Ці обставини
привели Суд до висновку, що адміністративні провадження не
забезпечили заявникові ефективний засіб правового захисту стосовно
невжиття державою заходів для захисту життя близьких родичів
заявника. З огляду на це Суд постановив, що було допущено
порушення статті 13.
Щодо скарги, поданої з посиланням на статтю 1 Першого
протоколу ( 994_535 )
Як уже зазначалося, рішення про компенсацію було ухвалено
лише через тривалий період часу, а призначену суму компенсації за
знищені домашні речі так і не було виплачено. Отже, заявника було
позбавлено ефективного засобу правового захисту стосовно
стверджуваного порушення його права, передбаченого статтею 1
Першого протоколу ( 994_535 ). У зв'язку з цим Суд постановив, що
порушення статті 13 мало місце також і стосовно цієї скарги.
Пункт 1 статті 6 і стаття 8
Беручи до уваги зроблені вище висновки, Суд не вважав за
необхідне розглядати скарги на порушення пункту 1 статті 6 та
статті 8.
Судді Тюрмен і Мулароні висловили окрему думку, яка частково
не збігається з позицією більшості. Тексти окремої думки додано до
судового рішення.



вгору