Рішення Палати у справі "Мерже і Крос проти Франції"
Рада Європи, Європейський суд з прав людини, Міжнародні суди; Рішення, Справа, Комюніке від 22.12.2004
Документ 980_243, поточна редакція — Прийняття від 22.12.2004

                           РАДА ЄВРОПИ 
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
Р І Ш Е Н Н Я
22.12.2004

Рішення Палати у справі "Мерже і Крос проти Франції"

Комюніке Секретаря Суду
Сьогодні Європейський суд з прав людини повідомив у письмовій
формі рішення(1) у справі "Мерже і Крос проти Франції" (заява
N 68864/01).
--------------- (1) Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини
( 995_004 ) упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення
Палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках,
звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої
палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колегія у складі
п'яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо
тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або
важливе питання загального значення, Велика палата виносить
остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає,
колегія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В
іншому разі рішення Палати стають остаточними зі спливом
зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють,
що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на
розгляд Великої палати.
Суд одноголосно постановив, що було допущено: - порушення статті 14 Європейської конвенції з прав людини
( 995_004 ) (заборона дискримінації), взятої у поєднанні зі
статтею 1 Першого протоколу до Конвенції ( 994_535 ) (захист права
власності); - порушення статті 8 (право на повагу до приватного і
сімейного життя), взятої у поєднанні зі статтею 14.
Згідно зі статтею 41 Конвенції ( 995_004 ) (справедлива
сатисфакція), Суд присудив пані Мерже 612145 євро і пані Крос -
278634 євро як компенсацію за матеріальну шкоду. Суд також
присудив кожній з них по 3000 євро як компенсацію за моральну
шкоду. Крім того, їм також було присуджено компенсацію за судові
витрати: пані Мерже - 34440 євро і пані Крос - 17600 євро.
(Рішення викладено лише французькою мовою.)
1. Основні факти
Заявниці - Германе Мерже та її мати, Клементина Крос,
громадянки Франції, 1968 і 1936 року народження, відповідно,
проживають у Парижі.
Перша заявниця народилася в 1968 році від позашлюбного
зв'язку між її матір'ю і п. Мерже, одруженим чоловіком, який уже
мав чотирьох дітей. Її батьки жили разом з 1965 року.
У 1980 році п. Мерже склав документ, на підставі якого рухоме
майно розподілялося між його п'ятьма дітьми. Згодом, у
1984 - 1985 роках, він склав два заповіти, якими заповідав першій
заявниці решту часток свого майна, якими він мав законне право
вільно розпоряджатися (майно у вільному розпорядженні), і зокрема
висловив бажання, щоб вона отримувала грошову допомогу на оплату
навчання.
У 1986 році п. Мерже помер, залишивши своїми спадкоємцями
дружину, чотирьох законнонароджених дітей та першу заявницю, що
народилася від позашлюбного зв'язку з другою заявницею. Четверо
законнонароджених дітей та їхня мати вчинили позов проти заявниць,
домагаючись, зокрема, скасування заповідального відказу щодо
першої заявниці та актів дарування щодо другої.
6 листопада 1992 року Паризький суд першої інстанції ухвалив
рішення на користь позивачів. Він скасував дарчі акти стосовно
другої заявниці, вважаючи їх актами дарування майна першій
заявниці через посередника, скасував заповідальний відказ щодо
першої заявниці, оголосив розподіл заповідного майна недійсним і
таким, що не має законної сили, додатково зазначивши при цьому, що
перша заявниця мала право лише на 10% спадщини. Діжонський
апеляційний суд залишив це рішення без зміни - зокрема стосовно
відмови надати першій заявниці такі самі спадкові права, які мають
чотири законнонароджені дитини покійного, і оголосив неприйнятним
клопотання про виплату грошової допомоги.
У лютому 1999 року правовий титул щодо спадщини померлого
було ліквідовано. За умовами акта поділу майна, перша заявниця
повинна була сплатити суму, еквівалентну 236187 євро, щоб
компенсувати кілька нерівноцінних часток спадщини. Оскільки вона
не мала власного майна, її мати продала будинок, щоб сплатити
залишок зазначеної суми. Рішенням від 3 травня 2000 року
Касаційний суд відхилив апеляцію заявниць з питань права, і
залишок суми було належним чином виплачено іншим спадкоємцям.
2. Процедура і склад Суду
Заяву подано 3 листопада 2000 року, і 11 березня 2004 року її
було оголошено прийнятною.
Судове рішення постановлене Палатою, до складу якої увійшло
сім суддів:
Крістос Розакіс (Греція), голова Жан-Поль Коста (Франція)
Франсуаза Тюлкен (Бельгія) Елізабет Штайнер (Австрія)
Ханлар Гаджиєв (Азербайджан) Дін Шпільман (Люксембург) Сверре Ерік
Єбенс (Новергія), а також Сьорен Нільсен, заступник секретаря
секції.
3. Стислий виклад судового рішення(2)
--------------- (2) Стислий виклад, підготовлений канцелярією, ні до чого Суд
не зобов'язує.
Оскарження
Заявниці скаржилися на обмеження спадкових прав першої
заявниці та їхньої правоможності отримувати спадкові дарування
протягом життя чи дарування за заповідальним відказом її батька.
Вони стверджували, що зазнали дискримінації з огляду на те, що
перша заявниця мала статус "позашлюбної" дитини. При цьому вони
посилалися на статтю 1 Першого протоколу ( 994_535 ), взяту у
поєднанні зі статтею 14 Конвенції ( 995_004 ), та на статті 8 і
14, взяті разом.
Рішення Суду
Стаття 1 Першого протоколу ( 994_535 ),
взята в поєднанні зі статтею 14
Щодо спадкових прав першої заявниці
Суд взяв до уваги те, що поділ спадкового майна призвів до
покарання першої заявниці у зв'язку з її статусом "позашлюбної"
дитини. Суд знову наголосив на тому, що при поділі спадкового
майна ніщо не може служити виправданням дискримінації, яка
здійснюється на підставі народження поза шлюбом. Тому Суд
постановив, що тут мало місце порушення статті 1 Першого протоколу
( 994_535 ), взятої у поєднанні зі статтею 14.
Щодо правоможності обох заявниць отримувати дарування
Суд знову вказав на те, що стаття 1 Першого протоколу
( 994_535 ) проголошує право кожного на мирне володіння "своїм"
майном, але стосується лише існуючого майна і не гарантує права
отримувати майно у спадок чи внаслідок добровільного відчуження.
Отже, Суд визнав це положення незастосовним і постановив, що тут
порушення статті 1 Першого протоколу, взятої у поєднанні зі
статтею 14, допущено не було.
Стаття 8, взята в поєднанні зі статтею 14
Щодо спадкових прав першої заявниці
Беручи до уваги висновок, зроблений у світлі статті 1 Першого
протоколу ( 994_535 ), взятої у поєднанні зі статтею 14, а також
той факт, що подання сторін були такими самими, що й подання, вже
розглянуті з цього приводу, Суд зауважив, що немає необхідності
розглядати цю скаргу за статтею 8, взятою у поєднанні зі статтею
14.
Щодо правоможності обох заявниць отримувати дарування
Перша заявниця народилася в 1968 році, і її батьки жили разом
з 1965 року. У час, коли вона народилася, її батьки явно становили
"сім'ю" у значенні статті 8 Конвенції ( 995_004 ). Суд знову
наголосив, що питання успадкування та відчуження майна між
близькими родичами органічно пов'язані із сімейним життям. Сімейне
життя включає не лише соціальні, моральні чи культурні взаємини, а
й інтереси матеріального характеру, як про це свідчать, зокрема,
зобов'язання стосовно матеріального утримання членів сім'ї та
позиція більшості Договірних держав, яку вони продемонстрували,
запровадивши у своїх правових системах інститут резервної частки
спадкового майна.
Хоча, як правило, спадкові права можна здійснити лише після
смерті спадкодавця, тобто коли сімейне життя зазнало змін або
навіть припинилося, питання стосовно таких прав можуть виникати ще
до того, як настає смерть спадкодавця: розподіл спадкового майна,
який може врегульовуватися складанням заповіту або дарчого акта як
підстав для майбутнього спадкування, є поширеною практикою і рисою
сімейного життя, яку не можна ігнорувати.
У цій справі, з огляду на свій статус позашлюбної дитини,
перша заявниця виявилася неправоможною отримувати дарування батька
протягом життя чи дарування за його заповідальним відказом у
розмірі, що перевищує половину тієї частки спадкового майна, на
яку вона мала б право, якби була законнонародженою дитиною. Так
само, з огляду на відсутність такої правоможності, дарування, які
батько заповідав її матері, вважалися за законом даруваннями через
посередника саме першій заявниці. Отже, після смерті батька всі ці
дарування концептуально визнали як частину його сукупного
спадкового майна і, зробивши відповідні розрахунки, зажадали від
першої заявниці сплатити іншим спадкоємцям - законнонародженим
дітям її батька - компенсаційну різницю, у зв'язку з чим фактично
вона отримала лише половину своєї частки спадкового майна.
Як і стосовно спадкових прав, Суд не виявив у цій справі
жодних підстав для виправдання такої дискримінації з огляду на
народження поза шлюбом і, відповідно, постановив, що було допущено
порушення статті 8, взятої у поєднанні зі статтею 14, стосовно
обох заявниць.



вгору