Рішення у справі "Меріт проти України"
Рада Європи, Європейський суд з прав людини, Міжнародні суди; Справа, Рішення від 30.03.2004
Документ 980_214, поточна редакція — Прийняття від 30.03.2004

                           РАДА ЄВРОПИ 
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
Р І Ш Е Н Н Я
30.03.2004

Рішення у справі "Меріт проти України"

Judfment in the Case of Merit v. Ukraine
У рішенні, ухваленому 30 березня 2004 р. у справі "Меріт
проти України", Європейський суд з прав людини (далі - Суд)
постановив, що:
- мало місце порушення ч.1 ст. 6 Конвенції про захист прав і
основних свобод людини ( 995_690 ) (далі - Конвенція) стосовно
права на судовий розгляд упродовж розумного строку; - було порушено ст. 13 Конвенції ( 995_690 ) щодо права на
ефективний засіб правового захисту.
Відповідно до ст. 41 Конвенції ( 995_690 ) Суд призначив
сплатити заявнику 2 тис. 500 євро як компенсацію за моральну шкоду
і 1 тис. 500 євро на відшкодування судових витрат.
Обставини справи
Заявник п. Сем Меріт, 1939 р.н., є громадянином ізраїлю. Він
- Власник 99% статутного фонду компанії "Jason Development
Enterprises" (далі - компанія "JDE") - акціонерного товариства,
зареєстрованого в Україні.
27 вересня 1997 р. працівники Вадул-Сіретської митниці
Державної митної служби України провели перевірку вантажів з
обладнанням для кавового виробництва "Jason Industries",
відправлених п. Мерітом в Україну. Воно мало стати внеском до
статутного фонду компанії "JDE". Перевіркою встановлено, що для
заповнення вантажно-митної декларації на перевезення обладнання
використано підроблені документи.
29 вересня 1997 р. було порушено кримінальну справу щодо
посадових осіб компанії "JDE" за підозрою у вчиненні ними
шахрайства і контрабанди. Того ж дня матеріали справи було
передано до прокуратури Чернівецької області (далі - прокуратура)
для продовження розслідування. Воно тривало з вересня 1997 р. до
січня 1998 р. Працівники Вадул-Сіретської митниці, виконуючи
відповідні постанови слідчого прокуратури, вилучили фінансові та
інші комерційні документи, що належали компанії "JDE".
13 жовтня 1997 р. за постановою слідчого прокуратури
обладнання для кавового виробництва було витребувано як речовий
доказ у справі, а 16 жовтня 1997 р. заблоковано банківські рахунки
компанії "JDE". Згодом було також вилучено всю документацію,
зокрема бухгалтерські книги, копії контрактів тощо, які належали
компанії та заявнику.
28 січня 1998 р. п. Меріта було затримано за підозрою у
вчиненні злочину, 30 січня строк перебування його під вартою
продовжено, а 4 лютого того ж року йому пред'явлено звинувачення у
контрабанді (ст. 70 Кримінального кодексу України 1960 р.
( 2001-05 ); далі - КК), шахрайстві з фінансовими ресурсами
(ст. 148-5 КК) та вчиненні посадового підлогу (ч.2 ст. 172 КК).
Строк досудового слідства 5 лютого 1998 р. було продовжено до
чотирьох місяців, а 6 квітня того ж року - до п'яти місяців
14 днів. Раніше, 17 березня 1998 р., за рішенням прокурора області
строк запобіжного заходу у вигляді перебування п. Меріта під
вартою також було продовжено - до чотирьох місяців.
9 червня 1998 р. заявникові додатково пред'явлено
звинувачення у злочинному ухиленні від сплати податків (ч.2
ст. 148-2 КК ( 2002-05 ) та використанні завідомо підроблених
документів (ч.2 ст. 194 КК).
10 червня 1998 р. Сема Меріта було повідомлено про закінчення
досудового слідства у кримінальній справі щодо нього.
30 січня 1999 р. заступник прокурора області затвердив
підготовлений слідчим обвинувальний висновок, а 3 лютого справу
було передано до Ленінського районного суду м. Чернівців. 29
червня того ж року суддя прийняв ухвалу про повернення її на
додаткове розслідування з огляду на неповноту з'ясування певних
обставин. Тоді ж заявник подав до суду клопотання про звільнення
його з-під варти, у задоволенні якого було відмовлено, оскільки
існував ризик можливого ухилення обвинуваченого від слідства і
суду.
У липні 1999 р. прокуратура оскаржила в Чернівецькому
обласному суді (далі - обласний суд) зазначену ухвалу судді на тій
підставі, що в справі було достатньо доказів для розгляду і
вирішення її по суті.
Обласний суд 10 серпня 1999 р. відхилив скаргу прокуратури,
мотивуючи це тим, що для повнішого з'ясування характеру злочину, у
вчиненні якого звинувачувався заявник, необхідно провести
додаткове розслідування.
25 серпня 1999 р. постановою слідчого прокуратури
застосований до п. Меріта запобіжний захід у вигляді взяття під
варту було замінено на підписку про невиїзд.
У зв'язку з прийняттям постанови про розшук п. Лодянової,
підозрюваної в тій самій справі, 22 вересня 1999 р. слідство було
зупинено.
У травні 2000 р. п. Меріт звернувся до суду із заявою про
закриття кримінальної справи щодо нього. 2 червня 2000 р.
Ленінський районний суд м. Чернівців, посилаючись на ст. 248-3
Цивільного процесуального кодексу України та ст. 234
Кримінально-процесуального кодексу України ( 1002-05 ) (далі -
КПК), відмовив у прийнятті цієї заяви, вказавши на її
непідвідомчість суду, і зазначив, що заявник не скористався
можливістю оскаржити рішення та дії слідчого в порядку
підлеглості.
20 липня 2000 р. кримінальну справу було закрито на підставі
недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину.
Заступник прокурора області постановою від 19 вересня 2000 р.
скасував постанову про закриття кримінальної справи щодо заявника
у зв'язку з невиконанням слідчим вказівок судді, викладених у
судовій ухвалі від 29 червня 1999 р. про відновлення
розслідування. Відтак слідство у справі було знову продовжено.
7 грудня 2001 р. заявника повідомлено, що слідство у
кримінальній справі щодо нього триває. Потім розслідування було
зупинено у зв'язку з розшуком п. Лодянової.
Зміст рішення Суду
Посилаючись на ч.1 ст. 6 Конвенції ( 995_690 ), заявник
скаржився на занадто тривалий строк розслідування кримінальної
справи щодо нього. Він також стверджував, що всупереч вимогам
ст. 13 Конвенції не було забезпечено ефективних засобів розгляду
його скарги.
Уряд України у своїх запереченнях зазначав, що провадження
щодо заявника потрібно розділити на чотири послідовних періоди:
1) від 28 січня 1998 р. до З лютого 1999 р.; 2) від 3 лютого до
10 серпня 1999 р.; 3) від 10 серпня до 22 вересня 1999 р.; 4) від
22 вересня 1999 р. й до дня розгляду справи в Суді. Уряд
стверджував, що кожен із цих періодів відповідав вимогам розумного
строку, про що йдеться у ч.1 ст. 6 Конвенції ( 995_690 ).
Заявник натомість стверджував, що такий підхід був
неправильним, оскільки загалом провадження в його справі на той
час тягнулося вже шість років і продовжувалося й далі.
Суд зазначив, що позиція Уряду щодо визначення тривалості
слідства не відповідає усталеному прецедентному праву (див.
рішення у справі "Кудла проти Польщі"). Він вкотре вказав, що
відлік перебігу розгляду кримінальної справи для вирішення питання
щодо його "розумності" у сенсі ч.1 ст. 6 Конвенції ( 995_690 )
починається з моменту виявлення ставлення державних органів до
особи як до підозрюваного або як до обвинуваченого у вчиненні
злочину. Цей момент настає зазвичай ще до передачі кримінальної
справи в суд (див., наприклад, п.22 рішення Суду у справі "Девеєр
проти Бельгії"), Зокрема, відлік строку провадження може
починатися з дня: взяття особи під варту; повідомлення її про
порушення щодо неї кримінальної справи; початку досудового
розслідування (див. пункти 26, 27 рішення Суду від 27 червня
1968 р. у справі "Вемхофф проти Німеччини"; п.41 рішення від
27 червня 1968 р. у справі "Ньюмейстер проти Австрії"; п.45
рішення від 16 липня 1971 р. у справі "Рінгейсен проти Австрії").
Обвинуваченням визнається "офіційне повідомлення особі
компетентним органом про те, що існують певні підстави вважати, що
вона вчинила злочин". Суд далі відзначив, що таке визначення
охоплює й ті ситуації, коли "мала місце обставина, котра істотно
вплинула на становище підозрюваного" (див., зокрема, п.24 рішення
у справі "Девеєр проти Бельгії"; п.56 рішення від 10 грудня
1982 р. у справі "Фоті та інші проти Італії"). Кінцевий момент
розслідування й судового розгляду справи (з точки зору розгляду її
впродовж розумного строку) визначається завершенням провадження у
кримінальній справі, враховуючи навіть апеляційну стадію (див.,
наприклад, п.33 рішення Суду у справі "Кьоніг проти Німеччини").
Беручи до уваги зазначене, Суд дійшов висновку про те, що у
справі, яка розглядається, відліковою датою стало 28 січня
1998 р., коли п. Сема Меріта було затримано за підозрою у вчиненні
злочину, тобто за виникнення обставини, котра істотно вплинула на
становище заявника. Відповідний період, що є предметом оцінки
Суду, триває вже понад шість років.
Суд встановив, що під час провадження у справі, зокрема в
період додаткового розслідування, органи слідства допускали значні
затримки, не пояснюючи це належним чином. Твердження Уряду про те,
що причиною їх були труднощі, пов'язані з притягненням до
відповідальності п. Лодянової, Суд не визнав слушними. З цього
приводу він зазначив, що п. Лодянова вважалась однією з кількох
підозрюваних у справі, перебувала у розшуку, і тому розслідування
щодо неї відповідно до ст. 206 КПК ( 1002-05 ) могло бути виділено
в окреме провадження і зупинено; а розслідування щодо п. Меріта -
ні. Суд зауважив, що Уряд не навів жодного пояснення того, чому
цього не було зроблено.
Суд також відзначив, що заявника можна вважати відповідальним
лише за незначні затримки у розслідуванні його справи, зокрема ті,
що мали місце протягом 10-30 жовтня 1998 р. та 20 грудня 1998 р. -
28 січня 1999 р. Власне, це тоді п. Сем Меріт ознайомлювався з
матеріалами кримінальної справи щодо нього, однак таке право
надане йому відповідним національним законодавством.
На думку Суду, Уряд не пояснив належним чином причин
бездіяльності компетентних державних органів у період між
29 червня 1999 р., тобто датою прийняття суддею районного суду
постанови про повернення справи на додаткове розслідування, та
19 вересня 2000 р., тобто датою постановлення заступником
прокурора області рішення про направлення справи на додаткове
розслідування, а також у період від 19 вересня 2000 р. і донині.
Суд також не визнав прийнятним аргумент Уряду про те, що
тимчасове призупинення провадження у справі (йдеться про
непроведення жодних слідчих дій упродовж певних періодів) не
справило негативного впливу на становище заявника, оскільки він
мав повне право вільного пересування країною, міг безперешкодно
змінити місце свого проживання і був лише зобов'язаний з'являтися
на виклики слідчого органу чи суду. Суд наголосив на тому, що
заявник навіть під час розгляду справи у Суді перебував у стані
невизначеності стосовно результатів провадження його справи.
Уряд не навів переконливих пояснень щодо тривалості затримок,
які мали місце через бездіяльність компетентних органів, тому Суд
дійшов висновку про те, що період, необхідний для обгрунтування
кримінального обвинувачення, не відповідав вимозі "розумності".
Отже, мало місце порушення ч.1 ст. 6 Конвенції ( 995_690 ).
Заявник також стверджував, що в Україні не було ефективних
правових засобів, які могли б бути використані для отримання
компенсації за шкоду, вже заподіяну надмірною тривалістю
кримінального провадження у справі.
Уряд натомість стверджував, що п. Сем Меріт міг оскаржити
тривалість розслідування на підставі ст. 234 КПК ( 1002-05 ), якою
передбачено можливість подачі скарги на дії слідчого до суду.
Суд нагадав, що засіб правового захисту є ефективним, якщо
він може пришвидшити вирішення справи національними судами або
гарантувати особі належну компенсацію за шкоду, вже заподіяну
затримками в розгляді справи.
Суд далі зазначив, що у ст. 234 КПК ( 1002-05 ) не йдеться
конкретно про можливість оскарження тривалості розслідування
кримінальної справи, а тому, вочевидь, і не передбачені види
компенсації особі в разі визнання строку розслідування таким, що
не є розумним. Крім того, Уряд не навів конкретних прикладів
застосування відповідної норми у практиці судів України.
Таким чином, Суд постановив, що заявнику не було забезпечено
на національному рівні ефективного і доступного засобу правового
захисту при розгляді його скарги на надмірну тривалість
розслідування, тому мало місце порушення ст. 13 Конвенції
( 995_690 ).



вгору