Справа "Філліпс проти Сполученого Королівства" (Case of Phillips v. the United Kingdom)
Європейський суд з прав людини, Рада Європи, Міжнародні суди; Causa, Decision on July 5, 2001
Document 980_052, current version — Adoption on July 5, 2001

РАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ
 
Р І Ш Е Н Н Я
 
 від 05.07.2001 
Страсбург

Справа "Філліпс проти Сполученого Королівства"
(Case of Phillips v. the United Kingdom)

 
(Заява N 41087/98)

 
     У справі "Філліпс проти Сполученого Королівства"
     Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:
 
     п. Г. Ресс (G. Ress), голова
     п. А. Пастор Рідруехо (A. Pastor Ridruejo)
     п. Є. Макарчик (J. Makarczyk)
     сер Ніколас Братца (Sir Nicolas Bratza)
     п. В. Буткевич (V. Butkevych)
     пані Н. Важич (N. Vajic)
     п. Дж. Хедіган (J. Hedigan)
     а також п. В. Берже (V. Berger), секретар секції,
     після наради за зачиненими дверима 8 лютого та 14 червня 2001 року постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених вище днів:
 
ПРОЦЕДУРА
 
     1. Справу розпочато за заявою (N 41087/98) проти Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, поданою до Європейської комісії з прав людини (Комісія), відповідно до колишньої статті 25 Конвенції про захист прав людини та основних свобод ( 995_004 ) (Конвенція), британським громадянином п. Стівеном Філліпсом (Steven Phillips) (заявник) 20 квітня 1998 року.
 
     2. Заявника представляв у Суді п. Р. Джеймс (R. James), адвокат, який практикує в Ньюпорті, Гвент (Newport, Gwent), і п. Р. Піерс Вітлі (R. Pearse Wheatley), баристер, який практикує в Лондоні. Британський уряд (Уряд) представляла його уповноважена особа пані Г. Філдсенд (H. Fieldsend), представник Міністерства закордонних справ та у справах Співдружності.
 
     3. Заявник, зокрема, стверджував, що законне припущення, висунуте проти нього судом, який видав наказ про конфіскацію після засудження його за злочин, пов'язаний з наркотиками, було порушенням його права на презумпцію невинуватості, гарантованого пунктом 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).
 
     4. Заяву було передано до Суду 1 листопада 1998 року, коли Протокол N 11 до Конвенції ( 995_004 ) набрав чинності (пункт 2 статті 5 Протоколу N 11).
 
     5. Розгляд заяви було доручено четвертій секції Суду (пункт 1 правила 52 Регламенту Суду ( 980_067 ). 30 листопада 2000 року її було оголошено частково прийнятною.
 
     6. Заявник та Уряд додали у письмовій формі свої зауваження по суті справи (пункт 1 правила 59).
 
     7. Відкрите слухання відбулося в Палаці прав людини у Страсбурзі 8 лютого 2001 року (пункт 2 правила 59).
 
     На судовому розгляді були присутні:
 
     а) від Уряду:
     пані Г. Філдсенд, представник Міністерства закордонних справ та у справах Співдружності, уповноважена особа,
     п. Д. Перрі (D. Perry), консультант,
     пані М. Дайсон (M. Dyson), представник Міністерства внутрішніх справ,
     п. П. Валлансе (P. Vallance), представник Міністерства внутрішніх справ, радники;
 
     b) від заявника:
 
     п. Р. Піерс Вітлі, консультант,
     п. Й. Чандарана (Y. Chandarana), молодший консультант,
     п. Р. Джеймс, соліситор.
 
ЩОДО ФАКТІВ
 
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
 
     8. 27 червня 1996 року Суд корони м. Ньюпорта засудив заявника за причетність до ввезення великої кількості конопляної смоли на порушення пункту 170 (2) Закону про митну та акцизну службу (the Customs and Excise Management Law) від 1979 року. 12 липня 1996 року його було засуджено до дев'яти років ув'язнення за цей злочин. Заявник мав судимості, жодна з яких не стосувалася злочинів, пов'язаних із наркотиками.
 
     9. Відповідно до статті 2 Закону про торгівлю наркотиками від 1994 року (Закон 1994 року, див. нижче) було проведено експертизу доходів заявника.
     15 травня 1996 року призначений Митно-акцизною службою фінансовий інспектор з питань стосовно наркотиків повідомив адвокатів заявника про проведення експертизи доходів їхнього клієнта і про свій намір допитати його, щоб допомогти суду з'ясувати, чи отримав він прибуток від торгівлі наркотиками. Заявник відмовився взяти участь у допиті.
 
     10. Згідно зі статтею 11 Закону 1994 року слідчий підготував письмовий звіт, який було вручено заявникові та подано до суду.
     У цьому звіті слідчий зазначив, що заявник не задекларував джерел доходу, що підлягає оподаткуванню, проте він зареєстрований як власник будинку, розділеного на чотири квартири, які він з 1991 року почав здавати в оренду. Перевірка рахунка заявника в будівельній кредитній спілці виявила, що загальна сума готівкових та безготівкових внесків за період із серпня 1994 року по листопад 1995 року перевищує 17000 фунтів стерлінгів, які, за припущенням слідчого, могли бути орендною платою за ці чотири квартири. З'ясувалося, що в липні 1992 року заявник очолив бізнес із продажу газет, єдиними акціонерами якого були його батьки, а у вересні 1992 року він купив крамницю за 28493,25 фунта стерлінгів, з яких 12000 фунтів стерлінгів було сплачено готівкою. Він був зареєстрований як власник п'ятьох автомобілів орієнтовною загальною вартістю близько 15000 фунтів стерлінгів; встановлено, що 2000 фунтів стерлінгів було витрачено на автомобіль BMW 520і в жовтні 1995 року, а приблизно 88400 фунтів стерлінгів становили витрати, пов'язані з торгівлею марихуаною (за що його й було засуджено). Інспектор дійшов висновку, що заявник отримав прибуток від торгівлі наркотиками, загальна сума якого становить 117838,27 фунта стерлінгів.
     Стосовно ліквідного майна заявника інспектор зауважив:
     "Розмір ліквідного майна Філліпса, ймовірно, відомий лише самому обвинуваченому, тому я вважаю розумним припустити, що кожний удачливий наркоділець (яким є обвинувачений) може потурбуватися про те, щоб, наскільки це можливо, приховати виторг таким чином, щоб його не можна було виявити. Одним з таких прикладів є той факт, що він завжди веде справи з розрахунками готівкою, ніколи не веде записів і що деяке майно, наприклад BMW 520і, зареєстроване на фіктивні імена".
 
     11. У відповідь п. Філліпс подав письмову заяву, в якій заперечував отримання прибутку від торгівлі наркотиками. Він пояснював, що у 1990 - 1991 роках його було засуджено за крадіжку автомобіля і від нього вимагали сплатити 25000 фунтів стерлінгів на користь страхової компанії, яка виплатила відшкодування потерпілим. Він стверджував, що продав свій будинок за 50000 фунтів стерлінгів панові Х, аби розрахуватися за цей борг, а решту 12000 фунтів стерлінгів, які залишилися від продажу, витратив на купівлю своїм батькам, яким він також був винен гроші, приміщення для продажу періодичних видань. Він заперечував, що володіє якоюсь часткою у справі з продажу періодичних видань. Після звільнення з в'язниці у квітні 1994 року він почав торгувати телефонами; це й було джерелом 17000 фунтів стерлінгів на рахунку його будівельної кредитної спілки. Він заперечував, що володіє будь-яким автомобілем, зареєстрованим на його ім'я, стверджуючи, що кожен із них було придбано та продано від імені друга або викрадено без страхування. І нарешті, він стверджував, що нібито єдине його ліквідне майно - це приблизно 200 фунтів стерлінгів на рахунку в будівельній кредитній спілці та устаткування в гаражі, який він орендує у місцевих органів влади. Заявник подав документальні докази та письмове свідчення під присягою, насамперед на підтримку свого твердження про те, що будинок йому більше не належить.
 
     12. Слідчий подав другу заяву відповідно до статті 11 (1) Закону 1994 року. Він стверджував, між іншим, що заявник і досі є власником будинку та що передання прав на нього панові Х не зареєстроване.
 
     13. Під час слухання справи щодо конфіскації майна в Суді корони заявник подавав докази та викликав свідків. Постановляючи судове рішення 24 грудня 1996 року, суддя зазначив:
     "Звичайно, саме обвинувачення, зваживши можливості, має встановити, що він мав вигоду від торгівлі наркотиками, тобто отримував якусь плату або винагороду, пов'язану з наркоторгівлею. Прямого доказу цього тут немає, тож Корона запропонувала мені виходити з припущення, як того вимагає стаття 4 (3) Закону, що: a) майно, яке належало йому з часу його засудження, та майно, передане йому з 18 листопада 1989 року, відповідно, було отримане саме як такий прибуток; b) будь-які його витрати з цієї дати в 1989 році оплачувалися із сум, отриманих ним за торгівлю наркотиками, якою він займався. Я повинен так вчинити, якщо або він не доведе, зважуючи можливості, що таке припущення помилкове, або я не переконаюсь, що в разі такого припущення виникне серйозний ризик несправедливості стосовно нього".
     Суддя загалом зауважив, що, намагаючись спростувати це припущення і протистояти твердженням прокурора, заявник не вжив очевидних, звичайних і простих заходів, яких, безсумнівно, було б вжито, якби його виклад фактів був правдивим. Наприклад, замість того, щоб викликати як свідка пана Х, нібито покупця будинку, а також інших осіб, для яких, як він стверджував, він купував та продавав автомобілі, заявник виступав сам і викликав лише свого батька та адвоката.
 
     14. Суддя визнав, що твердження обвинувачення про те, що заявник і досі є власником будинку, відповідає дійсності, і постановив, що сплата 50000 фунтів стерлінгів паном Х начебто за купівлю будинку насправді є прибутком від торгівлі наркотиками. Суддя заявив:
     "Припущення, до якого слід вдатися, є очевидним, і обвинувачений не спромігся довести ані те, що воно помилкове, ані те, що воно створює ризик постановлення несправедливого рішення.
     Існують реальні ознаки, грунтовані на цивільно-правовій підставі доведення, що (Х) був співучасником злочину, за який обвинуваченого було засуджено. Вони разом подорожували до Ямайки приблизно у той самий час, коли, ймовірно, було досягнуто домовленості про завантаження на корабель пресованих конопель. Мобільний телефон на ім'я (Х) було зареєстровано у самий розпал приготувань до транспортування наркотику. Так само як присяжні не повірили п. Філліпсу, не вірю йому і я. Те, що відбулося тут, на мою думку, - просто спосіб прикриття, щоб забезпечити пояснення переведення грошей, тобто приховування прибутку від торгівлі наркотиками. Існує цілком звичайний, офіційний, діловий спосіб передання майна, що відповідно здійснюється через соліситорів у звичайний спосіб, який, зрештою, так і не було офіційно оформлено, а отже, на мою думку, це справді було шахрайство, майно... і досі є власністю обвинуваченого...".
 
     15. Обвинувачення стверджувало, що заявник отримав від пана Х ще 28000 фунтів стерлінгів готівкою. Заявник визнав, що отримав ці гроші, але наполягав на тому, що пан Х просто отримав готівку за чеком, який виписав батько заявника, щоб викупити частку заявника в сімейному бізнесі на загальну суму 50000 фунтів стерлінгів. У зв'язку з цією справою суддя зауважив:
     "Жодного розумного пояснення щодо причетності Х до отримання готівки за чеком надано не було, і, на мою думку, неможливо побачити жодної розумної причини, крім тієї, що він не отримував готівки за чеком, що це була просто винагорода. Це спричинило мою недовіру не лише до обвинуваченого, а й до його батька. Я думаю, відданість сім'ї переважила його чесність.
     Незважаючи на те, що зараз обвинувачений не має формального інтересу до приміщення магазину, де сім'я веде свій бізнес, я не згоден з тим, як вважають він та його батько, що він не зацікавлений у цьому бізнесі. Я вважаю просто неймовірною купівлю частки бізнесу загальною сумою в 50000 фунтів стерлінгів без оформлення будь-яких документів навіть у межах сім'ї. І ще, зважуючи ймовірності, це спосіб приховування справжньої причини сплати (Х) обвинуваченому 28000 фунтів стерлінгів, яке було не чим іншим, як винагородою за транспортування наркотиків".
 
     16. Стосовно махінацій заявника з автомобілями суддя зауважив:
     "Виходячи з найнижчих оцінок сум, які він сплатив, загальна сума становить 11400 фунтів стерлінгів готівкою. Він заявив суду присяжних, що в усіх операціях здійснював оплату готівкою не лише у випадках продажу автомобілів, а й в інших випадках; він видав себе перед присяжними як головний махінатор, який спочатку спеціалізувався на автомобілях, останнім часом - на мобільних телефонах, але бажає займатися всім, що може дати прибуток. Він каже, що взагалі ніколи не вів жодних записів. Він погоджується і стверджує, що продавав машини нечесно, але й на законних підставах також, і це, звичайно, так. Його було засуджено за вчинення у відповідний період протиправних дій, шахрайств, пов'язаних з автомобілями, та засуджено до значного строку ув'язнення за ці злочини. У паперах, що лежать переді мною, є свідчення законного заробітку комісійних за звичайних продажів автомобілів.
     Але той факт, що він, можливо, мав інші джерела доходу готівкою, одержаного як у законний, так і в незаконний спосіб, на мою думку, не спростовує другого припущення у такій справі, як ця, де ніякий рахунок, повністю або частково, має місце або є неможливим. Я з'ясував, якою має бути частка від його операцій, і переконаний, що сума в 11400 фунтів стерлінгів має розглядатись як прибуток".
     17. Суддя визначив, що заявник отримав за торгівлю наркотиками до 91400 фунтів стерлінгів.
     Далі він підрахував вартість ліквідного майна заявника таким чином:
     "З огляду на наведені вище підстави, я переконаний, що фактично (заявник) є власником, який має прибуток від (будинку). За відсутності нинішньої вартості, але беручи до уваги деяке пожвавлення на ринку житла після тривалого застою, я переконаний, що сума 50000 фунтів стерлінгів, яку він назвав на доказ, була вартістю його майна ще в 1992 році, тобто впродовж тривалого періоду, і на моє переконання, 50000 фунтів стерлінгів - це справедлива оцінка розміру можливого чистого виторгу від продажу цієї власності зараз або у відносно недалекому майбутньому.
     Знову ж з огляду на міркування, які я виклав вище, я певен, що обвинувачений разом з батьками має одну третину в бізнесі (з продажу періодичних видань). Він та його батько заявляли, що цей бізнес у 1993 році оцінювався в 150000 фунтів стерлінгів. Саме ця сума малася на увазі як підстава для сплати йому 50000 фунтів стерлінгів. Немає жодних доказів, що його вартість зараз менша, а отже, я вважаю, що його ліквідна частка у цьому бізнесі в акціях становить 50000 фунтів стерлінгів. Оскільки я погоджуюся з тим, що реалізаційна сума становить 100000 фунтів стерлінгів, ця цифра перевищує 91400 фунтів стерлінгів, а отже, на підставі статті 5, я вважаю, що ця сума підлягає стягненню".
     З огляду на труднощі, пов'язані з реалізацією частки заявника в сімейному бізнесі, суддя присудив йому упродовж трьох років сплатити суму за наказом про конфіскацію, передбачивши ув'язнення на два роки у разі несплати.
 
     18. 28 січня 1997 року заявникові було відмовлено в дозволі на апеляцію щодо обвинувачення та вироку (включно з наказом про конфіскацію). Його повторне клопотання про надання дозволу на оскарження обвинувачення та вироку було відхилено 22 січня 1998 року після повного розгляду справи в апеляційному суді.
 
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО
 
A. Закон про торгівлю наркотиками 1994 року
 
     19. Стаття 2 Закону 1994 року передбачає, що Суд корони повинен видати наказ про конфіскацію у випадку, якщо перед ним постане обвинувачений, якому суд має призначити покарання за один або два злочини, пов'язані з торгівлею наркотиками, і щодо якого суд визнав, що свого часу він одержав певну плату або іншу винагороду, пов'язану з торгівлею наркотиками.
 
     20. Відповідно до статті 5 Закону 1994 року сума за наказом про конфіскацію має встановлюватися в розмірі суми виторгу від наркотиків, яку суд визнав як отриману обвинуваченим, якщо на час видання наказу про конфіскацію суд не впевниться, що сплаченою може бути лише менша сума.
 
     21. При визначенні, чи обвинувачений отримав прибуток від торгівлі наркотиками та в якому розмірі, стаття 4 (2) і (3) Закону 1994 року зобов'язує суди припускати, що будь-яке майно, яке начебто належало підсудному якийсь час, відтоді як його було засуджено, або майно, отримане ним упродовж шести років до дати порушення кримінальної справи як плата або винагорода, пов'язана з торгівлею наркотиками, а також припускати, що будь-які витрати, понесені ним у цей самий період, були оплачені з доходів від торгівлі наркотиками. Це припущення, передбачене законом, може бути відхилене обвинувачуваним стосовно будь-якого майна або витрат, якщо буде доведено його неправильність або якщо в разі його застосування може виникнути ризик постановлення несправедливого рішення (стаття 4 (4).
 
     22. Необхідним стандартом доведення, застосовним за Законом 1994 року, є той, що застосовується під час цивільного провадження, а саме - зважування ймовірностей (стаття 2 (8).
 
     23. Положення, в основному подібні до вищезазначених, містилися раніше в Законі про злочини у сфері торгівлі наркотиками 1986 року (Закон 1986 року: Суд розглядав їх у справі "Велч проти Сполученого Королівства" (Welch v. the United Kingdom) від 9 лютого 1995 року, серія А, N 307-А).
 
B. Сучасне британське прецедентне право щодо
застосування Конвенції ( 995_004 ) до наказів про
конфіскацію майна у справах, пов'язаних з наркоторгівлею
 
     1. "МакІнтош проти адвоката Її величності" (McIntosh v. Her Majesty's Advocate) - рішення Шотландського апеляційного суду
 
     24. У своєму рішенні від 13 жовтня 2000 року Шотландський апеляційний суд, більшістю у два голоси проти одного, постановив, що процедура конфіскації, подібна до застосованої у цій справі, є несумісною з пунктом 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Лорд Проссер (Lord Prosser), з яким погодився лорд Алланбрідж (Lord Allanbridge), між іншим зауважив:
 
     "...Звертаючись до суду з проханням видати наказ про конфіскацію, прокурор просить його оцінити розмір прибутків заявника від торгівлі наркотиками. Таким чином, він звертається до суду з проханням фактично визнати, що заявник займався торгівлею наркотиками. Якщо це злочинне діяння, то воно видається мені цілком аналогічним фактичному обвинуваченню у фактичному злочині за шотландськими нормами. Звичайно, якщо немає обвинувального акта чи скарги, то немає і засудження обвинуваченого. І далі представник адвоката вказував на ще одну відмінність: у Шотландії скарга чи обвинувальний акт мають бути конкретними і вимагати доказів, тим часом як це конкретне твердження було неточним і не грунтувалося на доказах. Але припущення, що в останній ситуації є менша потреба презумпції невинуватості, виявилося для мене чимось на зразок як у Кафки і таким, що видає порок за доброчесність. У ситуації, коли його не повідомлено, вчинення яких дій йому приписують або які є підстави для такого ставлення до нього, начебто він такі дії вчинив, потреба обвинуваченого у презумпції невинуватості, на мою думку, є ще більшою... Я не бачу жодної підстави стверджувати, що (такі) припущення не будуть порушенням презумпції невинуватості, змушуючи обвинуваченого доводити, що ці припущення неправильні..."
 
     2. Рішення Англійського апеляційного суду у справі "Р. проти Бенджафільда та інших" (R. v. Benjafield and Others)
 
     25. 21 грудня 2000 року апеляційний суд одностайно постановив, що застосування наказу про конфіскацію, пов'язаного з наркоторгівлею, не спричиняє порушення статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Постановляючи це рішення, лорд головний суддя розглянув процедуру конфіскації на підставі застосування статті 6 загалом, включно з пунктом 2 статті 6. Він дійшов висновку, що розглянута в цілому схема конфіскації врівноважує справедливість щодо підсудного та суспільний інтерес у контролюванні прибутків від торгівлі наркотиками.
 
     3. Рішення Таємної ради у справі "Адвокат її величності проти Макінтоша" (Her Majesty's Advocate v. McIntosh)
 
     26. Сторона обвинувачення оскаржила рішення апеляційного суду (див. пункт 22 вище), і 5 лютого 2002 року Судовий комітет Таємної ради одностайно постановив, що пункт 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) не може застосовуватися у цій справі, бо під час провадження щодо конфіскації підсудного не було "обвинувачено у вчиненні злочину", а покарання було призначене за злочин, за який його було засуджено. Більше того, Таємна рада постановила, що навіть у разі визнання застосовності пункту 2 статті 6 припущення, пов'язане з виданням наказу про конфіскацію, не є нерозумним або обтяжливим.
 
ЩОДО ПРАВА
 
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
 
     27. Заявник скаржився, що передбачене законом припущення, застосоване Судом корони під час підрахунку суми, що підлягає конфіскації, є порушенням його права на презумпцію невинуватості, гарантованого пунктом 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Стаття 6 передбачає:
     "1. Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків або при встановленні обгрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. "..."
 
     2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом.
 
     3. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такі права:
 
     а) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причину обвинувачення проти нього;
     <...>"
 
A. Застосування пункту 2 статті 6
 
     28. Уряд стверджував, що наказ про конфіскацію має розглядатись як покарання за злочин у сфері торгівлі наркотиками, за вчинення якого заявника судили й у вчиненні якого його було визнано винним; провадження щодо конфіскації не означає його обвинувачення у вчиненні додаткового злочину, а отже, пункт 2 статті 6 не застосовується.
 
     29. Заявник доводив, що провадження, наслідком якого було застосування наказу про конфіскацію майна, було окремим судовим процесом, пов'язаним із його "обвинуваченням у вчиненні злочину" в контексті пункту 2 статті 6, а не просто частиною покарання згідно з вироком за злочин, за вчинення якого його було засуджено. Він посилався на аналіз лорда Проссера у рішенні Шотландського апеляційного суду в справі МакІнтоша (див. пункт 24 вище).
 
     30. Безсумнівно, що під час обвинувачення, яке призвело до його засудження 27 червня 1996 року за причетність до ввезення конопляної смоли на порушення статті 170 (2) Закону 1979 року про регулювання мита і акцизів, заявника було "обвинувачено у вчиненні злочину", а отже, він мав право на захист - і отримав цей захист - відповідно до пункту 2 статті 6. Питаннями, які має вирішити Суд щодо застосування цієї статті до проваджень, пов'язаних із конфіскацією, є: по-перше, чи було клопотання прокурора про видання наказу про конфіскацію після засудження заявника рівнозначним висуненню нового "обвинувачення" в розумінні пункту 2 статті 6; і, по-друге, навіть якщо відповідь на це запитання напевно буде заперечною, чи слід було певною мірою застосувати пункт 2 статті 6, щоб захистити заявника від припущень, які робилися під час конфіскаційного провадження.
 
     31. Для того щоб визначити, чи було заявника "обвинувачено у вчиненні злочину" у значенні пункту 2 статті 6 під час провадження у справі щодо конфіскації, Суд має враховувати три критерії, а саме: класифікацію провадження у справі на підставі національного права, його основний характер, а також вид і суворість покарання, якого заявник ризикував зазнати (див. рішення у справі "А. Р., М. Р. та Т. Р. проти Швейцарії" (A. P., M. P. and T. P. v. Switzerland) від 29 серпня 1997 року, п. 39, та, mutatis mutandis, рішення у справі "Велч проти Сполученого Королівства" від 9 лютого 1995 року, серія А, N 307-А, п. 27 - 28).
 
     32. Тоді як останні судові рішення Сполученого Королівства були розділені з огляду на те, чи клопотання обвинувачення щодо видачі конфіскаційного наказу рівнозначне висуненню "обвинувачення у вчиненні злочину" в автономному значенні пункту 2 статті 6 (див. пункти 24 - 26 вище), то щодо першого із зазначених вище критеріїв - класифікація провадження у справі на підставі національного права - зрозуміло, що таке клопотання не пов'язане із жодним новим обвинуваченням або злочином у контексті національного кримінального права. Як зауважив лорд головний суддя в рішенні у справі Бенджафільда (див. пункт 25 вище): "В англійському національному праві конфіскаційні накази є частиною процесу призначення покарання підсудному за злочин, у вчиненні якого його обвинувачено".
 
     33. Повертаючись до відповідних другого та третього критеріїв - характер провадження у справі, а також тип і суворість покарання, яке йому загрожує, - справедливим буде зазначити, що припущення, якого вимагає Закон 1994 року, про те, що все майно, яким володів заявник упродовж попередніх шести років, це прибуток від торгівлі наркотиками, ставить перед національним судом вимогу припускати його причетність до іншої протиправної діяльності, пов'язаної з наркотиками, ще до вчинення злочину, за який його засуджено. Усупереч звичайному обов'язку обвинувачення довести елементи тверджень, висунутих проти обвинуваченого, тягар доведення було покладено на заявника: методом зважування ймовірностей він мав довести, що отримав майно, про яке йдеться, іншим шляхом, а не через торгівлю наркотиками. Після розслідування справи суддею було видано конфіскаційний наказ на значну суму - 91400 фунтів стерлінгів. Якби заявник не сплатив цю суму, він мав би відбути додатково два роки ув'язнення, після дев'ятирічного строку, який йому присудили за злочин, вчинений у листопаді 1995 року.
 
     34. Однак метою цієї процедури було не засудження або виправдання заявника за якийсь інший злочин, пов'язаний з наркотиками. Хоча Суд корони припускав, що він мав зиск від наркоторгівлі в минулому, це, наприклад, не відображено в його досьє, до якого було включено лише судимість за вчинений у листопаді 1995 року злочин. За таких обставин не можна стверджувати, що заявника було "обвинувачено у вчиненні злочину". Крім того, метою процедури згідно із Законом 1994 року було надати національному суду можливість належним чином визначити суму за конфіскаційним наказом. Суд вважає, що ця процедура була аналогічною визначенню судом суми штрафу або тривалості строку ув'язнення, що мають бути призначені вже засудженому злочинцеві. Справді, таким був висновок Суду у справі "Велч проти Сполученого Королівства" від 9 лютого 1995 року (серія А, N 307-А), коли, розглянувши реальну ситуацію, Суд вирішив, що конфіскаційний наказ являє собою "покарання" у значенні статті 7.
 
     35. Суд також вважає, що хоча, незважаючи на вищенаведений висновок, видання конфіскаційного наказу не призвело до висунення будь-якого нового "обвинувачення" у значенні пункту 2 статті 6, це положення все-таки має застосовуватися, щоб захистити заявника від припущень, зроблених під час розгляду питання про конфіскацію майна.
     Хоча й очевидно, що пункт 2 статті 6 регулює провадження у кримінальній справі в цілому, а не виключно розгляд суті обвинувачення (див., наприклад, рішення у справі "Мінеллі проти Швейцарії" (Minelly v. Switzerland) від 25 березня 1983 року, серія А, N 62, п. 30, "Секаніна проти Австрії" (Sekanina v. Austria) від 25 серпня 1993 року, серія А, N 266-А, а також рішення у справі "Аллене де Рібемон проти Франції" (Allenet de Ribemont v. France) від 10 лютого 1995 року, серія А, N 308), проте право на презумпцію невинуватості за пунктом 2 статті 6 випливає лише у зв'язку з конкретним "обвинуваченням" у вчиненні злочину. У разі, якщо обвинуваченого визнано винним у вчиненні такого злочину, положення пункту 2 статті 6 не можуть застосовуватися до тверджень щодо характеру та поведінки обвинуваченого як частини процедури призначення покарання, якщо такі обвинувачення не мають такого характеру та ступеня, щоб дорівнювати висуненню нового "обвинувачення" в автономному значенні Конвенції ( 995_004 ), на яке є посилання у пункті 28 вище (див. рішення у справі "Енгель та інші проти Нідерландів" (Engel and Others v. the Netherlands) від 8 червня 1976 року, серія А, N 22, п. 90).
 
     36. Отже, на завершення, Суд постановляє, що положення пункту 2 статті 6 не можуть бути застосованими до провадження у справі про конфіскацію майна проти заявника.
 
B. Застосування пункту 1 статті 6
 
     37. Хоча у своїй початковій заяві п. Філліпс не посилався на право на справедливий судовий розгляд згідно з пунктом 1 статті 6, під час розгляду справи в Суді його адвокат заявив, що це положення також може бути застосовним і що його було порушено. Уряд не заперечував щодо застосовності пункту 1 статті 6, але оспорював наявність порушення.
 
     38. У будь-якому разі, Суд нагадує, що має бути надана детальна характеристика фактів справи з погляду права, не пов'язана з підходом заявника або Уряду (див., наприклад, рішення у справі "Гуерра та інші проти Італії" (Guerra and Others v. Italy) від 19 лютого 1998 року, Reports 1998-I, п. 44). Він вважає, що з огляду на характер даної справи цілком доречно розглядати факти з погляду права на справедливий судовий розгляд у світлі пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).
 
     39. Пункт 1 статті 6 застосовується впродовж усього провадження при "вирішенні... будь-якого кримінального обвинувачення", включаючи провадження, у яких призначається покарання (див. як нещодавній приклад рішення у справі "Фіндлі проти Сполученого Королівства" (Findlay v. the United Kingdom) від 25 лютого 1997 року, Reports 1997-I, п. 69). Суд нагадує про свій наведений вище висновок, що видання наказу про конфіскацію було аналогічним процедурі призначення покарання (див. пункт 32 вище). А отже, з цього випливає, що пункт 1 статті 6 застосовується до провадження, про яке йдеться.
 
C. Відповідність пункту 1 статті 6
 
     40. На думку Суду, крім того, що про нього є конкретне згадування у пункті 2 статті 6, право особи на презумпцію невинуватості у кримінальній справі та вимогу до обвинувачення нести тягар доведення тверджень, висунутих проти нього, становить частину загального уявлення про справедливий судовий розгляд згідно з пунктом 1 статті 6 (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Саундерс проти Сполученого Королівства" (Saunders v. the United Kingdom) від 17 грудня 1996 року, Reports 1996-VI, п. 68). Але це право не є абсолютним, бо фактична та правова презумпції діють у кожній системі кримінального права і, в принципі, не заборонені Конвенцією ( 995_004 ), якщо держави залишаються у певних межах, беручи до уваги важливість того, що поставлено на карту, та підтримуючи права захисту (див. рішення у справі "Салабяку проти Франції" (Salabiaku v. France) від 7 жовтня 1988 року, серія А, N 141-А, п. 28).
 
     41. Суд не уповноважений розглядати in abstracto сумісність із Конвенцією ( 995_004 ) положень Закону 1994 року, що вимагають від суду, який призначає покарання особі, засудженій за вчинення злочину, пов'язаного з торгівлею наркотиками, припустити, що будь-яке майно, яким вона володіла якийсь час з моменту її засудження або впродовж шести років до дня, коли провадження у кримінальній справі було розпочато, було отримане як плата або винагорода у зв'язку з наркоторгівлею і що будь-які витрати, яких вона зазнала у цей період, було сплачено з доходів, отриманих від виторгу за наркотики. Натомість Суд має визначити, чи порушив спосіб, у який було застосоване таке припущення у справі заявника, основні принципи справедливого провадження, закладені у пункті 1 статті 6 (див. зазначене вище рішення у справі Салабяку, п. 30, та зазначене вище рішення у справі Саундерса, п. 69).
 
     42. Вихідною точкою Суду в цьому розгляді є повторення вищенаведеного зауваження, що законне припущення було застосоване не з метою сприяти визнанню заявника винним у вчиненні злочину, а з метою надати можливість національному суду визначити точно суму конфіскаційного наказу (див. пункт 34 вище). Отже, незважаючи на те, що сума конфіскаційного наказу, визначена за законним припущенням, була значною - 91400 фунтів стерлінгів, і на те, що заявникові загрожували два роки додаткового ув'язнення в разі несплати, про його засудження за додатковий злочин, пов'язаний з торгівлею наркотиками, не йшлося.
 
     43. Крім того, хоч це припущення й було обов'язковим, коли суд, який призначав покарання, оцінював, чи заявник отримав прибуток від торгівлі наркотиками та в якому розмірі, ця система не була без захисту. Таким чином, суд здійснював оцінювання за судовою процедурою, що включала відкритий розгляд, попереднє повідомлення про обвинувачення у справі і надання заявникові можливості долучити до справи документальні та усні докази. Суд міг видати конфіскаційний наказ на меншу суму, якби при зважуванні ймовірностей він переконався в тому, що лише менша сума може бути отримана. Основна гарантія, таким чином, полягала у тому, що припущення за Законом 1994 року могло б бути спростоване, якби заявник довів, знову при зважуванні ймовірностей, що він отримав майно іншим способом, а не завдяки наркоторгівлі. Більше того, суддя мав дискреційне право не застосовувати це припущення, якби вирішив, що його застосування спричинить серйозний ризик ухвалення несправедливого рішення.
 
     44. Суд зазначає, що не існувало прямих доказів того, що заявник займався торгівлею наркотиками до подій, які призвели до його засудження. Отже, у підрахунку суми конфіскаційного наказу на підставі прибутків, отриманих від торгівлі наркотиками, суддя спирався на законне припущення (див. пункт 13 вище). Насправді ж, детально розглядаючи, які кроки робив суддя, щоб досягти остаточної цифри в 91400 фунтів стерлінгів, Суд зауважує, що стосовно кожного пункту, який розглядався, суддя, на підставі зізнання заявника або доказу, долученого до справи обвинуваченням, переконався, що заявник володіє майном або витратив гроші, і дійшов висновку щодо їх незаконного надходження. Отже, за "реальними ознаками, що грунтуються на цивільно-правовій підставі доведення", суддя визнав, що продаж будинку панові Х був лише завуальованим переведенням грошей за наркотики (див. пункт 14 вище). Стосовно додаткової суми у 28000 фунтів стерлінгів, які, як визнав заявник, було отримано готівкою від Х, суддя зауважив: "Жодного розумного пояснення щодо причетності (Х) надано не було, і, на мою думку, неможливо побачити жодної розумної причини, крім тієї, що... це була проста винагорода". Так само, оцінюючи суму витрат заявника на автомобілі, суддя спирався на найнижчі суми, які, як запевняв заявник, він сплатив (див. пункт 16 вище). Оскільки заявник не зміг надати жодного документа, що пояснював би джерело цих грошей, суддя припустив, що це був прибуток від торгівлі наркотиками. За висновками судді, не могло бути жодного заперечення щодо включення матеріалів до переліку майна заявника з метою призначення покарання, навіть якби припущення, передбачені законом, не застосовувалися.
 
     45. Більше того, Суд зауважує, що якби виклад фінансових операцій заявника був правдивим, то йому було б неважко спростувати це законне припущення; як зазначив суддя, способи документального підтвердження, до яких він міг вдатися, щоб показати законність джерел надходження своїх грошей та майна, були "абсолютно очевидними, звичайними і простими" (див. пункт 13 вище). Заявник не може скаржитися на несправедливий розгляд з огляду на той факт, що суддя включив до своїх підрахунків майно, придбане на виторг від інших, не підкріплених документами видів незаконної діяльності, як-то "перепродаж автомобілів".
 
     46. І нарешті, важливо зазначити, що, підраховуючи вартість ліквідного майна заявника, суддя брав до уваги лише будинок та одну третину сімейного бізнесу, яка належала заявникові; вони, як було з'ясовано на підставі доказів, усе ще належать заявникові. Суддя погодився з аргументами заявника під час оцінювання вартості майна. До того ж Суд вважає, що питання справедливості процедури могло б постати за обставин, якби розмір суми конфіскації було встановлено на підставі оцінки, як припускалося, прихованого майна, але це зовсім не так у справі, що стосується цього заявника.
 
     47. Отже, підсумовуючи, Суд визнає, що відповідні положення Закону 1994 року про торгівлю наркотиками було застосовано до заявника в розумних межах з урахуванням важливості того, що було поставлено на карту, і що права захисту повністю поважалися.
     Таким чином, Суд не визнає, що внаслідок законного припущення заявника було позбавлено справедливого розгляду справи, пов'язаної з конфіскацією майна. Висновок: пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) порушено не було.
 
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПРОТОКОЛУ N 1
( 995_004 )
 
     48. Заявник також скаржився, що повноваження суду згідно із Законом 1994 року надмірно широкі, що є порушенням статті 1 Протоколу N 1 ( 995_004 ), яка визначає:
     "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".
     Він стверджував, що принципи, встановлені на підставі наведеної вище статті, майже ідентичні принципам пункту 2 статті 6 і що справедливий баланс між державною політикою та правами особи не порушено.
 
     49. Уряд заявив, що Закон 1994 року мав на меті подолання серйозних проблем, пов'язаних із наркобізнесом, шляхом покарання винних у вчиненні злочину, запобігання іншим злочинам та зменшення прибутків, які могли б бути спрямовані на фінансування майбутніх операцій, пов'язаних з наркоторгівлею. Застосування законного припущення було пропорційним цій меті, зокрема з урахуванням труднощів у встановленні зв'язку між майном та наркоторгівлею.
 
     50. Суд зауважує, що "майно", яке є предметом цієї скарги, це грошова сума, а саме - 91400 фунтів стерлінгів, яку заявник мав сплатити за наказом Суду корони і в разі несвоєчасної сплати якої він підлягає дворічному ув'язненню. Суд вважає, що ця міра рівнозначна втручанню в його право на мирне володіння своїм майном, а отже, стаття 1 Протоколу N 1 ( 995_004 ) застосовується у цій справі.
 
     51. Як зазначалося раніше, конфіскаційний наказ являв собою "покарання" у розумінні Конвенції ( 995_004 ). А отже, він підпадає під дію частини другої Протоколу N 1, який, зокрема, дозволяє Договірним державам контролювати використання власності з метою забезпечення сплати штрафів. Незважаючи на це, положення має розглядатися у світлі основного принципу, викладеного у першому реченні частини першої, а тому має існувати розумне співвідношення між використаним засобом та метою, яку намагалися реалізувати (див. серед багатьох прикладів рішення у справі "Аллан Джекобссон проти Швеції" (N 1) (Allan Jacobsson v. Sweden (no. 1) від 25 жовтня 1989 року, серія А, N 163, с. 17, п. 55).
 
     52. Щодо мети, поставленої перед процедурою видання конфіскаційного наказу, то, як зазначив Суд у згадуваному вище рішенні у справі Велча (с. 14 п. 36), ці повноваження було надано судам як зброю в боротьбі з таким лихом, як наркобізнес. Таким чином, видання конфіскаційного наказу діє як своєрідний стримувальний засіб для тих, хто збирається займатися наркобізнесом, а також має позбавити особу прибутків, отриманих від наркоторгівлі, і вилучає певну кількість коштів, унеможливлюючи їх використання у майбутніх операціях з торгівлі наркотиками.
 
     53. Суд уже зазначав, що сума, яка підлягала сплаті на підставі конфіскаційного наказу, була значною, а саме - 91400 фунтів стерлінгів. Проте вона відповідала сумі, яку, як визнав суддя Суду корони, було отримано від продажу наркотиків у попередні шість років, і була сумою, яку він міг виручити з майна, яке йому належало. Суд посилається на викладений вище висновок про те, що процедура видання конфіскаційного наказу була справедливою і дотримана з повагою до прав захисту.
 
     54. На цій підставі та зважаючи на важливість поставленої мети, Суд не вважає, що втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном було непропорційним.
     З цього випливає, що порушення статті 1 Протоколу N 1 ( 995_004 ) допущено не було.
 
НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД
 
     1. Постановляє п'ятьма голосами проти двох, що пункт 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) не застосовується.
 
     2. Постановляє одноголосно, що пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) застосовується, але його не порушено.
 
     3. Постановляє одноголосно, що порушення статті 1 Протоколу N 1 ( 995_004 ) не було.
     Учинено англійською мовою та повідомлено у письмовій формі 5 липня 2001 року згідно з пунктами 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду ( 980_067 ).
 
 Секретар                                             Венсан Берже 
Голова Георг Ресс
     Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції ( 995_004 ) та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду, до справи додається окрема думка сера Ніколаса Братца, яка частково не збігається з позицією більшості і до якої приєдналася пані Важич.
 
Георг Ресс
 
Венсан Берже

 
ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ БРАТЦА, ЯКА ЧАСТКОВО
НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ І ДО
ЯКОЇ ПРИЄДНАЛАСЯ СУДДЯ ВАЖИЧ
 
     Хоч ми й погоджуємося з думкою більшості в їхньому висновку, що у цій справі порушення Конвенції ( 995_004 ) не допущено, ми не можемо повністю погодитися з позицією більшості стосовно скарги за статтею 6. Зокрема, ми не можемо прийняти ту точку зору, що пункт 2 статті 6 не може застосовуватися щодо конфіскаційних проваджень у справі проти заявника.
     Думка більшості грунтується на твердженні, що оскільки пункт 2 статті 6 регулює провадження в кримінальній справі загалом, а не лише розгляд обвинувачення по суті, тому, раз уже доведено вину обвинуваченого у вчиненні інкримінованого йому злочину, пункт 2 статті 6 може не застосовуватися до тверджень про характер поведінки обвинуваченого в частині призначення покарання, якщо твердження не має такого характеру і ступеня, що дорівнюють висуненню нового "обвинувачення" в самостійному значенні статті 6.
 
     На наш погляд, це надто вузьке тлумачення ролі пункту 2 статті 6 у контексті судового розгляду кримінального обвинувачення.
     У своєму рішенні у Таємній раді щодо справи "Адвокат Її величності та Генеральний адвокат Шотландії проти МакІнтоша" (Н. М. Advocate and Advocate General for Scotland v. McIntosh) лорд Бінгхем (Bingham) від Корнхіла слушно зауважив, що рішення суду у справі Енгеля "явно не допомагає" відповідачеві, припускаючи, як наведено у пункті 90 рішення, що пункт 2 статті 6 стає незастосовним, якщо особу визнано винною за законом, і що в частині призначення покарання суд може враховувати факти, у тому числі ті, що припускають вчинення інших злочинів, без ризику порушення вимог цього пункту.
     Проте уривок з рішення Суду у справі Енгеля, на нашу думку, з кількох причин слід розглядати з певними застереженнями.
     Із цього уривка зрозуміло, що факти, які враховувалися при призначенні покарання, були беззаперечними - вони були "встановленими фактами, справедливості яких обидва заявники не оспорювали". З цього погляду вони не відрізнялися суттєво від інших "фактів", які суд, що призначає покарання, зазвичай бере до уваги при визначенні покарання, як, наприклад, попередні судимості підсудного. У справі Енгеля беззаперечними "фактами" було розповсюдження заявниками двох листів, які були "тимчасово заборонені на підставі Указу про розповсюдження листів". Ці попередні приклади правопорушень з боку заявників суд взяв до уваги при призначенні покарання лише як "показник загальної поведінки заявників" - тобто схильність до порушення правил і загальна неповага до влади. Тож Суд посилався на них як на "фактори, що мають відношення до особистості цих людей".
     У цій же справі, як справедливо скаржиться заявник, ситуація зовсім інша. Тут вирішується питання про основні "факти", а саме - чи було майно або власність заявника прибутком від наркобізнесу. Вони є головними у провадженні щодо конфіскації, і саме їх має визначити суд на стадії призначення покарання. Більше того, на відміну від позиції у справі Енгеля, основоположні факти визначаються і враховуються не просто з метою оцінки особистих якостей заявника для встановлення строку тримання під вартою, а з метою позбавити його значних сум грошей, які, як визначає суд з допомогою законних припущень, було отримано від кримінальної за своєю суттю діяльності.
     В усякому разі, справа Енгеля вирішувалася на відносно ранньому етапі роботи Суду і була першою справою, у якій було посилання на пункт 2 статті 6. Обсяг та сфера застосування пункту 2 зазнали суттєвого розвитку у більш сучасному прецедентному праві. Зокрема, у справах Мінеллі та Секаніна ("Мінеллі проти Швейцарії", рішення від 25 березня 1983 року, серія А, N 62; "Секаніна проти Австрії", рішення від 25 серпня 1993 року, серія А, N 266-А) пункт 2 статті 6 було визнано застосовним навіть після виправдання особи, обвинуваченої в злочині, і коли провадження у справі проти підсудного вже закінчилося.
     Можливо, більш важливим є те, що у справі Енгеля Суд розглядав скаргу стосовно порушення презумпції невинуватості виключно з позицій пункту 2 статті 6 і не розглядав цей пункт у світлі загальної обов'язковості справедливого судового розгляду в пункті 1. Отже, рішення Суду у цій справі розвивалося у двох важливих напрямах.
     По-перше, тепер уже встановлено, що загальні вимоги статті 6 застосовуються на всіх стадіях кримінального провадження до закінчення розгляду будь-якої апеляції, включаючи питання щодо призначення покарання. Це було встановлено Судом у рішенні у справі Екле ("Екле проти Німеччини" (Eckle v. Germany) від 15 липня 1982 року, серія А, N 51) стосовно вимоги, що провадження у справі мають відбуватися у межах розумного часу. Це було застосовано в рішенні у справі Фіндлі ("Фіндлі проти Сполученого Королівства" від 25 лютого 1997 року, Reports of Judgments and Decisions 1997-I, с. 263), у контексті скарги щодо незалежності та безсторонності суду, перед яким заявник визнав вину, і єдиним питанням, що розглядалось, було призначення покарання. Більш недавно цей принцип було застосовано в рішеннях у справах T. і V. ("Т. проти Сполученого Королівства" (T. v. the United Kingdom) та "V. проти Сполученого Королівства" (V. v. the United Kingdom) від 16 грудня 1999 року, мають з'явитися в Reports or Judgments and Decisions), у яких встановлення тарифного строку було визначене як частина визначення обвинувачення у кримінальному злочині, - обвинувачення, яке судовий орган мав винести із дотриманням вимог незалежності та безсторонності.
     По-друге, Суд готовий розглядати ці вимоги в інших пунктах статті 6 лише як конкретні аспекти вимог справедливого розгляду за пунктом 1. Це особливо стосується положень пункту 3, за якими Суд незмінно розглядав скарги щодо порушень вимог окремих підпунктів у поєднанні із загальною вимогою справедливого розгляду, закладеною у пункті 1. Відомо, що немає справ, у яких так чітко визначено зв'язок між пунктами 1 та 2. Але такий зв'язок явно існує, бо презумпція невинуватості є основним елементом справедливого судового розгляду. Більше того, у прецедентному праві Суду існують очевидні докази цього. У рішенні у справі Лутца ("Лутц проти Німеччини" (Lutz v. Germany) від 25 серпня 1987 року, серія А, N 123-А, с. 22, п. 52) Суд зазначив, що він "послідовно доводив, що пункт 1 мав включати основне правило, в якому пункти 2 і 3 знаходили б конкретне застосування". У рішенні у справі Джона Мюррея ("Джон Мюррей проти Сполученого Королівства" (John Murray v. The United Kingdom) від 8 лютого 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996-I, с. 30) негативні припущення, зроблені Судом на підставі мовчання обвинуваченого, Суд розглядав, послуговуючись поняттями обох пунктів 1 і 2: правом на мовчання, правом не давати свідчень проти себе і принципом, що на сторону обвинувачення покладається тягар доведення; усі вони розглядаються як аспекти поняття справедливого судового розгляду, викладені у пункті 1, а також як конкретні вимоги презумпції невинуватості, викладені у пункті 2. Ближче до цієї справи, у рішеннях щодо справ "Салабяку проти Франції" (від 7 жовтня 1988 року, серія А, N 141-А) та "Фам Хоанг проти Франції" (від 25 вересня 1992 року, серія А, N 243), Суд розглянув скарги заявників про застосування презумпцій на підставі обох пунктів, зауважуючи в попередній справі, що він починає розгляд за пунктом 2 тому, що "презумпція невинуватості, один із аспектів права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 статті 6..., є суттєвим питанням у цій справі" (п. 25; і див. п. 31).
     Дійсно, що у справах Салабяку та Фам Хоанга, на відміну від цієї справи, Суд розглядав застосування презумпцій не на етапі призначення покарання, а під час судового розгляду по суті справи і до засудження заявників. Але, як зазначив апеляційний суд у справі "R. проти Бенджафільда та інших", Суд у справі Мінеллі наголосив, що пункт 2 статті 6, так само як і пункт 1 статті 6, "регулює провадження загалом у кримінальних справах, незалежно від результатів обвинувачення, а не лише розгляд по суті обвинувачення". Точніше, ми бачимо тісний зв'язок між справами, у яких презумпції застосовуються на стадії судового розгляду з метою встановлення вини підсудного у вчиненні інкримінованого йому злочину і такими справами, як ця, де припущення застосовуються вже після засудження та як частина процедури призначення покарання з метою визначення, яке майно обвинуваченого вважається отриманим від наркобізнесу, а отже, підлягає конфіскації. На мою думку, у справі Бенджафільда апеляційний суд діяв правильно, коли постановив, що процедура конфіскації має розглядатися на підставі того, що вона підпорядковується вимогам пунктів 1 і 2 статті 6, взятих у поєднанні, і розглядав необхідну умову "справедливості" як таку, що робить значно важливішими вимоги, визначені Судом у рішеннях щодо справ Салабяку та Фам Хоанга.
 
     Стосовно питання, чи були законні припущення, застосовані у справі заявника, такими, що перевищили розумні рамки, у межах яких вони мали застосовуватися, а також чи було дотримано прав захисту, ми цілком поділяємо висновок та міркування більшості складу Суду.
 
Переклад матеріалів забезпечує Центр правничої
термінології, перекладів та словників
Української Правничої Фундації
 
 "Вісник Верховного Суду України", N 2, 2002 р. 



on top