Справа «Капштан проти України» (Заява № 56224/10)
Європейський суд з прав людини, Міжнародні суди; Рішення, Справа, Заява від 16.05.2019
Документ 974_d55, поточна редакція — Прийняття від 16.05.2019

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Капштан проти України»
(Заява № 56224/10)

СТРАСБУРГ
16 травня 2019 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Капштан проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Йонко Грозєв (<…>), Голова,
Габріеле Куцско-Штадльмайер (<…>),
Ладо Чантурія (<…>), судді,
та Мілан Блашко (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 23 квітня 2019 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 56224/10), яку 13 вересня 2010 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Андрій Михайлович Капштан (далі - заявник).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. 05 січня 2016 року про скарги за пунктами 1, 4 і 5 статті 5 Конвенції було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду.

ФАКТИ

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1969 році та проживає у м. Ромни.

5. У вересні 2009 року щодо заявника було порушено кримінальну справу за фактом шахрайства та хабарництва.

6. 12 січня 2010 року Роменський міськрайонний суд визнав заявника винним за обома пунктами обвинувачення та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк два роки. Тим самим вироком суд залишив без змін обраний заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до набрання вироком законної сили.

7. 23 березня 2010 року за апеляційною скаргою заявника Апеляційний суд Сумської області (далі - обласний суд) скасував вирок від 12 січня 2010 року та направив справу на новий розгляд. Тією самою ухвалою він також залишив без змін обраний заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, не навівши будь-яких підстав та не встановивши його строку.

8. 27 квітня 2010 року заявник звернувся до Роменського міськрайонного суду з клопотанням про своє звільнення з-під варти під підписку про невиїзд. Зокрема, він зазначив, що його вирок скасували, і підписка про невиїзд становитиме достатній запобіжний захід для забезпечення належного здійснення провадження. У зв’язку з цим він доводив, що не мав попередніх судимостей, а інкриміновані йому злочини не були тяжкими. Крім того, він мав постійне місце проживання та позитивні характеристики. Також він мав утримувати родину, у тому числі дитину, і страждав на декілька хронічних захворювань, які потребували регулярного медичного нагляду та які могли загостритися у випадку його подальшого тримання під вартою. Заявник також доводив, що коли він перебував під підпискою про невиїзд під час першого провадження, ніколи не намагався переховуватися або перешкоджати слідству та належно виконував усі свої процесуальні обов’язки.

9. У невстановлену дату в травні 2010 року Роменський міськрайонний суд відмовив у задоволенні клопотання заявника про звільнення з-під варти, встановивши, що інкриміновані йому злочини були достатньо тяжкими, оскільки передбачений строк позбавлення волі становив три або більше років. Він також постановив, не навівши деталей, що було достатньо доказів того, що у випадку його звільнення з-під варти заявник міг перешкоджати розгляду справи.

10. Ще декілька разів (зокрема, 13 липня, 29 вересня та 07 грудня 2010 року) заявник звертався з аналогічними клопотаннями про звільнення з-під варти; суд відмовляв у задоволенні кожного такого клопотання у дату його подання, посилаючись на тяжкість інкримінованих заявнику злочинів та відсутність будь-яких законних підстав, які б виправдовували його звільнення з-під варти.

11. 10 лютого 2011 року заявник повторно заявив клопотання про звільнення з-під варти до розгляду його справи судом, повторивши свої попередні аргументи та підкресливши, що під час тримання під вартою було важко дотримуватися спеціальної дієти та забезпечувати необхідний медичний нагляд у зв’язку з його хронічними захворюваннями.

12. 23 лютого 2011 року Роменський міськрайонний суд задовольнив клопотання та звільнив заявника з-під варти під підписку про невиїзд. Посилаючись на статтю 5 Конвенції, суд зазначив, що з огляду на характеристику заявника (зокрема, його вік, здоров’я, сімейний і матеріальний стан, відсутність попередніх судимостей та позитивні характеристики) підстав вважати, що він переховуватиметься, перешкоджатиме слідству або продовжить свою злочинну діяльність у випадку звільнення з-під варти до розгляду справи судом, не було.

13. Згодом справу направили до прокуратури на додаткове розслідування. Прокуратура зняла обвинувачення у хабарництві, і справа заявника розглядалася лише за обвинуваченням у шахрайстві.

14. 23 листопада 2012 року Роменський міськрайонний суд визнав заявника винним за всіма пунктами обвинувачення та обрав йому покарання у виді штрафу. Проте він звільнив його від кримінальної відповідальності у вигляді штрафу за злочин, у вчиненні якого його визнали винним, у зв’язку із закінченням строку давності виконання цього покарання. Відповідно суд також закрив провадження у зв’язку із закінченням строку давності. Заявник не оскаржив цей вирок і він набрав законної сили.

ПРАВО

I. КЛОПОТАННЯ УРЯДУ ПРО ВИЛУЧЕННЯ ЗАЯВИ З РЕЄСТРУ СПРАВ ВІДПОВІДНО ДО СТАТТІ 37 КОНВЕНЦІЇ

15. Листом від 30 грудня 2016 року Уряд закликав Суд вилучити заяву з його реєстру справ та додав текст односторонньої декларації з метою врегулювання порушених заявником питань.

16. Заявник заперечив проти клопотання і змісту декларації та 21 лютого 2017 року подав свої зауваження. Він стверджував, що умови декларації були незадовільними, зокрема через відсутність будь-якого відшкодування, запропонованого Урядом за порушення його конвенційних прав.

17. Суд зазначає, що за певних обставин може бути доцільно вилучити заяву відповідно до підпункту «с» пункту 1 статті 37 Конвенції на підставі односторонньої декларації Уряду держави-відповідача, навіть якщо заявник бажає продовження розгляду його справи. Проте, чи є пропозиція односторонньої декларації достатньою підставою для висновку, що повага до прав людини, гарантованих Конвенцією, не вимагає подальшого розгляду справи, залежатиме від конкретних обставин (див. рішення у справах «Тахсін-Аджар проти Туреччини» (попередні зауваження) [ВП] (Tahsin Acar v. Turkey) [GC], заява № 26307/95, пункт 75, ЄСПЛ 2003-VI, та «Ангелов та інші проти Болгарії» (Angelov and Others v. Bulgaria), заява № 43586/04, пункт 12, від 04 листопада 2010 року).

18. Вивчивши умови односторонньої декларації Уряду, Суд вважає, що з урахуванням конкретних обставин справи та, зокрема, того, що Уряд не запропонував жодного відшкодування, одностороння декларація не дає достатніх підстав для висновку, що повага до прав людини, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї, не вимагає подальшого розгляду ним справи (див. рішення у справі «Ракіч проти Сербії» [Комітет] (<...>) [Committee], заява № 78761/12, від 07 квітня 2015 року).

19. З огляду на це Суд відхиляє клопотання Уряду про вилучення заяви з реєстру справ відповідно до статті 37 Конвенції та відповідно продовжить розгляд питання щодо прийнятності та суті справи.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

20. Заявник скаржився на те, що ухвала апеляційного суду від 23 березня 2010 року, якою було залишено без змін обраний йому запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до закінчення нового розгляду справи щодо нього, була свавільною та необґрунтованою. Він також скаржився, що не мав можливості ініціювати провадження, в рамках якого міг би ефективно оскаржити законність цієї ухвали. Насамкінець, він скаржився на те, що в нього не було забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування за свавільне тримання під вартою. Він посилався на пункти 1, 4 і 5 статті 5 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

...

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.».

A. Прийнятність

21. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

22. Уряд не надав коментарів щодо суті скарг. Проте він визнав, що у світлі висновків у рішенні в справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine) (заява № 40107/02, пункти 98 і 100, від 10 лютого 2011 року) висунуті заявником питання були визнані Судом такими, що порушували пункти 1, 4 і 5 статті 5 Конвенції.

23. Заявник підтримав свої скарги.

1. Пункт 1 статті 5 Конвенції

24. Суд зазначає, що 23 березня 2010 року апеляційний суд, скасувавши вирок заявника, ухвалив направити справу на новий розгляд та залишив без змін обраний заявнику запобіжний захід у вигляді тримання його під вартою, не надавши жодних підстав та не встановивши строку тримання під вартою (див. пункт 7). Він також зазначає, що в згаданому рішенні у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine) (пункт 98) Суд встановив порушення за аналогічних обставин. Суд не вбачає жодної підстави відступати від своїх висновків у цій справі. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

2. Пункт 4 статті 5 Конвенції

25. Суд зазначає, що суд першої інстанції відмовив у задоволенні клопотань заявника про звільнення його з-під варти, поданих ним у 2010 році, вказавши на існування достатніх доказів того, що у випадку звільнення з-під варти заявник міг перешкоджати провадженню, та пославшись на тяжкість інкримінованих йому обвинувачень і відсутність будь-яких законних підстав, які б виправдали його звільнення з-під варти (див. пункти 8-10). Він також зазначає, що суд першої інстанції не навів у своїх рішеннях жодних конкретних підстав, які б стосувалися аргументів заявника на користь його звільнення. У зв’язку з цим Суд зазначає, що вже встановлював порушення в аналогічних справах проти України (див. згадане рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), пункт 100). Суд не вбачає жодної підстави відступати від своїх висновків у цій справі. Отже, також було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції.

3. Пункт 5 статті 5 Конвенції

26. Суд зазначає, що скарга заявника у зв’язку з цим є аналогічною скаргам, розглянутим Судом у низці інших справ проти України (див., в якості нещодавнього прикладу, рішення у справі «Сінькова проти України» (Sinkova v. Ukraine), заява № 39496/11, пункти 79-84, від 27 лютого 2018 року). Суд доходить висновку, що у заявника не було забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з незаконним триманням його під вартою, як це вимагається пунктом 5 статті 5 Конвенції. Отже, було порушено це положення.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

27. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

28. Заявник вимагав 500 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Уряд стверджував, що ця вимога була необґрунтованою та надмірною.

29. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 5 900 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

30. Заявник не вимагав жодної суми в якості компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд не зобов’язаний щось присуджувати за цим пунктом.

31. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Відхиляє односторонню декларацію Уряду та його клопотання про вилучення заяви з реєстру справ Суду.

2. Оголошує заяву прийнятною.

3. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

4. Постановляє, що було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції.

5. Постановляє, що було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції.

6. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 5 900 (п’ять тисяч дев’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 16 травня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Заступник Секретаря

Мілан БЛАШКО

Голова

Йонко ГРОЗЄВ



вгору