Справа «М.Т. проти України» (Заява № 950/17)
Європейський суд з прав людини, Міжнародні суди; Рішення, Справа, Заява від 19.03.2019
Документ 974_d46, поточна редакція — Прийняття від 19.03.2019

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
Четверта секція

РІШЕННЯ

Справа «М.Т. проти України»
(Заява № 950/17)

СТРАСБУРГ
19 березня 2019 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «М.Т. проти України»

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Пауло Пінто де Альбукерке (<…>), Голова,
Фаріс Вегабовіч (<…>),
Карло Ранцоні (<…>), судді,
та Андреа Там’єтті (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 26 лютого 2019 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 950/17), яку 20 грудня 2016 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин Сполучених Штатів Америки п. М.Т. (далі - заявник). Заступник Голови секції вирішив не розкривати ім’я заявника (пункт 4 правила 47 Регламенту Суду).

2. Заявника представляв п. Л. Дроздовський - юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України далі - Уряд) представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

3. Заявник скаржився за статтям 6 і 8 Конвенції на те, що національні суди не встановили його батьківство, обмеживши, таким чином, його право на доступ до суду.

4. 20 березня 2017 року про заяву було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1946 році та наразі проживає у м. Берліні, Німеччина.

6. У 2005 році заявник обіймав посаду вчителя в школі у м. Києві, Україна. У той час він вступив у приватні стосунки із заміжньою жінкою, яка проживала у м. Києві. У 2006 році жінка народила дитину. У свідоцтві про народження батьком дитини зазначили її чоловіка . У 2007 році було проведено тест ДНК, який підтвердив, що насправді батьком дитини був заявник. Мати дитини, яка щомісяця отримувала від заявника фінансову допомогу, не перешкоджала йому у доступі до дитини. Заявник придбав автомобіль для матері дитини. У 2011 році він склав заповіт, заповівши все своє майно дитині.

7. Заявник регулярно контактував із дитиною до 2015 року, коли її мати повідомила йому про розлучення зі своїм чоловіком і свій намір одружитися із громадянином Німеччини та переїхати разом із дитиною до Німеччини. Оскільки заявник був проти рішення переїхати до Німеччини, мати відмовила йому у доступі до дитини і перешкоджала у спілкуванні з нею.

8. У червні 2015 року заявник ініціював провадження у Дарницькому районному суді міста Києва (далі - районний суд), вимагаючи визнати його батьківство та внести відповідні зміни у свідоцтво про народження дитини.

9. У судовому засіданні мати дитини визнала надання заявником регулярної фінансової допомоги і його участь у вихованні та навчанні дитини. Однак вона стверджувала про закінчення строку позовної давності щодо позову заявника відповідно до частини другої статті 129 Сімейного кодексу України, яка передбачала однорічний строк для подання таких позовів (див. пункт 15). Заявник доводив, що пред’явив такий позов із запізненням, оскільки не хотів порушувати сімейне становище дитини і до 2015 року йому не перешкоджали у регулярному спілкуванні з дитиною. Він вирішив звернутися за офіційним визнанням його батьківства лише тоді, коли мати дитини вирішила переїхати разом з дитиною до іншої країни.

10. 17 листопада 2015 року районний суд задовольнив позов заявника, визнавши його батьком дитини та постановивши внести зміни у її свідоцтво про народження. Районний суд дійшов висновку, що заявник пропустив строк з поважних причин. Суд взяв до уваги аргумент заявника, що протягом тривалого періоду, коли мати дитини не перешкоджала йому у регулярному доступі до дитини, він не хотів завдавати клопоту сім’ї та будь-яким чином травмувати дитину поданням позову.

11. 03 лютого 2016 року Апеляційний суд міста Києва скасував рішення районного суду та відмовив у задоволенні позову заявника у зв’язку із закінченням строку позовної давності. Апеляційний суд зазначив, що частиною другою статті 129 Сімейного кодексу України передбачався однорічний строк, перебіг якого розпочався, коли заявник дізнався або мав дізнатися про своє батьківство. Заявнику стало відомо про його батьківство у 2007 році, коли був проведений ДНК тест (див. пункт 6); проте до суду він звернувся у 2015 році (див. пункт 8), що було запізно.

12. Заявник подав касаційну скаргу, стверджуючи, що апеляційний суд застосував строк позовної давності, не врахувавши належним чином причини несвоєчасного подання ним позову та інтереси дитини.

13. 3 липня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відхилив касаційну скаргу заявника, не розглянувши, чи навів заявник вагомі причини, які б могли виправдати недотримання ним строку, встановленого частиною другою статті 129 Сімейного кодексу України.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 року

14. Відповідно до частини першої статті 129 Сімейного кодексу України особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, що перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред’явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства.

15. Частина друга статті 129 Сімейного кодексу України передбачає, що до вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство.

B. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року

16. Частина п’ята статті 267 Цивільного кодексу України передбачає, що, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

17. Заявник скаржився за статтею 8 Конвенції на невстановлення національними судами його батьківства щодо малолітньої дитини.

Це положення передбачає:

«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.».

A. Прийнятність

18. Суд неодноразово встановлював, що провадження стосовно встановлення батьківства або його оспорювання стосується «приватного життя» чоловіка за статтею 8 Конвенції, яке охоплює важливі аспекти особистої ідентичності (див. рішення у справі «А.Л. проти Польщі» (A.L. v. Poland), заява № 28609/08, пункт 59, від 18 лютого 2014 року, з подальшими посиланнями).

19. Отже, стаття 8 Конвенції є застосовною до фактів цієї справи.

20. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Аргументи сторін

21. Заявник стверджував, що національні суди жорстко застосували строк позовної давності, відмовляючи йому у задоволенні позову про визнання батьківства, не встановивши, чи існували вагомі причини для поновлення строку. У зв’язку з цим не було проведено аналізу щодо інтересів дитини та зацікавлених дорослих. Заявник наполягав на тому, що тоді як він із запізненням подав позов з метою захисту сімейного становища та благополуччя дитини, законний батько продемонстрував відсутність інтересу до своєї законної дочки, коли її мати вирішила переїхати з дитиною до Німеччини. Крім того, заявник доводив, що рішення матері про переїзд також дестабілізувало сімейне становище дитини. Тому вирішуючи, чи було обґрунтованим поновлення строку та розгляд справи по суті, важливо було, щоб суди розглянули всі факти та врахували всі відповідні інтереси. Згодом заявник поінформував Суд, що переїхав до Німеччини, щоб мати можливість бачитися зі своєю донькою.

22. Уряд стверджував, що застосований національними судами строк позовної давності переслідував законну мету захисту стабільності сімейного становища дитини. У цій справі дитина протягом тривалого періоду часу вважала своїм батьком іншого чоловіка, тоді як заявника сприймала як друга родини. Розкриття нової інформації щодо статусу заявника могло завдати шкоди дитині.

2. Оцінка Суду

23. Суд зазначає, що у цій справі питання полягає не в діях держави, а в стверджуваній неналежності захисту національними судами приватного життя заявника у спорі між приватними сторонами. У справах такого типу має враховуватись справедливий баланс між відповідними конкуруючими інтересами (див., наприклад, рішення у справі «Фон Ганновер проти Німеччини (№ 2)» [ВП] (Von Hannover v. Germany (no. 2) [GC], заяви № 40660/08 та № 60641/08, пункти 98 і 99, ЄСПЛ 2012). До того ж усі рішення щодо найкращих інтересів дитини повинні мати надзвичайне значення (див. рішення у справі «Нойлінгер і Шурук проти Швейцарії» [ВП] (Neulinger and Shuruk v. Switzerland) [GC], заява № 41615/07, пункт 135, ЄСПЛ 2010).

24. Щодо спорів про батьківство, ініційованих ймовірними біологічними батьками, Суд нагадує, що незважаючи на надану національним органам влади свободу розсуду в цій сфері, біологічний батько не повинен повністю виключатись з життя своєї дитини, якщо тільки цього не вимагають відповідні причини щодо захисту найкращих інтересів дитини (див., у зв’язку з цим, рішення у справах «Каутзор проти Німеччини» (Kautzor v. Germany), заява № 23338/09, пункт 77, від 22 березня 2012 року, та «Аренс проти Німеччини» (Ahrens v. Germany), заява № 45071/09, пункт 74, від 22 березня 2012 року). Суд встановлював порушення статті 8 Конвенції, коли національні органи влади відмовляли у розгляді позову ймовірного біологічного батька про встановлення його батьківства, лише пославшись на визнання батьківства іншим чоловіком та не розглянувши при цьому фактичні обставини справи (див., у зв’язку з цим, рішення у справі «Ружанські проти Польщі» (<…>), заява № 55339/00, пункт 78, від 18 травня 2006 року). На противагу, стаття 8 Конвенції не була порушена у випадках, коли національні органи влади відмовляли у розгляді такого позову після ретельного вивчення інтересів зацікавлених осіб, приділивши особливу увагу інтересам дитини та не проігнорувавши при цьому інтереси ймовірного біологічного батька (див., у зв’язку з цим, рішення у справі «Кріштіан Барнабас Тот проти Угорщини» (<…>), заява № 48494/06, пункти 33-38, від 12 лютого 2013 року).

25. У цій справі національні суди визнали, що заявник подав свій позов про визнання батьківства поза межами встановленого законодавством строку. Згідно з національним законодавством суди мали повноваження поновити строк за наявності вагомих для цього причин (див. пункт 16). Клопотавши про поновлення строку, заявник наполягав, що він пропустив його з поважних причин, зокрема, оскільки не хотів порушувати сімейне становище дитини, в якої був законний батько, доки йому не перешкоджали у регулярному спілкуванні з дитиною. Заявник втрутився, лише коли дізнався про рішення матері виїхати з країни разом з дитиною (див. пункт 9). Тоді як суд першої інстанції дійшов висновку, що ці причини були поважними для поновлення строку та розгляду позову по суті (див. пункт 10), апеляційний суд відхилив ці аргументи, не навівши будь-яких альтернативних підстав, якими б пояснювалося його рішення (див. пункт 11). Незважаючи на складну фактичну ситуацію дитини, яка передбачала наявність ймовірного біологічного батька, законного батька та вітчима, фактичні стосунки дитини з цими трьома чоловіками залишилися абсолютно непроаналізованими і не було розглянуто питання, чи було в найкращих інтересах дитини поновлення строку позовної давності для позову заявника та розгляд його по суті. У зв’язку з цим не було проведено жодного аналізу для встановлення балансу між інтересами дитини та батька щодо встановлення його батьківства за таких обставин. Незважаючи на касаційну скаргу заявника (див. пункт 12), Верховний Суд України не розглянув ці питання під час перегляду справи (див. пункт 13).

26. Наведені процесуальні недоліки провадження на національному рівні призводять до висновку Суду, що за фактичних та правових обставин цієї справи національні суди апеляційної та касаційної інстанцій не забезпечили поваги до приватного життя заявника, на яке він має право відповідно до Конвенції.

27. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

28. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що не розглянувши по суті питання щодо його позову про визнання батьківства, суди порушили його право на доступ до суду.

Відповідна частина цього положення передбачає:

«Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру …».

29. Суд зазначає, що ця скарга пов’язана з уже розглянутою й, отже, має так само бути визнана прийнятною. З огляду на висновки за статтею 8 Конвенції Суд вважає, що не виникає окремого питання щодо стверджуваного порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Пінікаріду проти Кіпра» (Phinikaridou v. Cyprus), заява № 23890/02, пункт 71, від 20 грудня 2007 року, та «Новотни проти Чеської Республіки» (<…>), заява № 16314/13, пункт 53, від 07 червня 2018 року з подальшими посиланнями).

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

30. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

A. Шкода

31. Заявник вимагав 30000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

32. Уряд доводив, що ця вимога була необґрунтованою.

33. Суд вважає, що заявник мав зазнати болю та страждань з огляду на факти, що стали підставою для встановлення порушення у цій справі. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 4500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

34. Заявник також вимагав 24522,65 євро в якості компенсації судових та інших витрат.

35. Уряд доводив, що ця вимога була надмірною та необґрунтованою.

36. З огляду на наявні в нього документи та свою практику Суд вважає за належне присудити 1500 євро в якості компенсації судових та інших витрат.

C. Пеня

37. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції.

3. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

4. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 4500 (чотири тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii) 1500 (одна тисяча п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 19 березня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Заступник Секретаря

Андреа ТАМ’ЄТТІ

Голова

Пауло Пінто де АЛЬБУКЕРКЕ



вгору