Справа «Лавринюк проти України» (Заява № 1858/08)
Європейський суд з прав людини, Міжнародні суди; Рішення, Справа, Заява від 04.12.2018
Документ 974_c97, поточна редакція — Прийняття від 04.12.2018

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
Четверта секція

РІШЕННЯ

Справа «Лавринюк проти України»
(Заява № 1858/08)

СТРАСБУРГ
04 грудня 2018 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Лавринюк проти України»

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Фаріс Вегабовіч (<...>), Голова,
Карло Ранцоні (<...>),
Петер Пацолай (<...>), судді,
та Андреа Там’єтті (<...>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 13 листопада 2018 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 1858/08), яку 11 жовтня 2007 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Володимир Андрійович Лавринюк (далі - заявник).

2. Заявника, якому була надана правова допомога, представляв п. М.О. Тарахкало - юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження - п. І. Ліщина.

3. 11 січня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд. На цій стадії провадження Уряду не пропонувалося надати зауваження по справі. 09 жовтня 2013 року Уряду було запропоновано надати зауваження щодо скарг на неналежні умови тримання заявника під вартою та етапування, несправедливість кримінального провадження щодо нього, стверджуване перешкоджання здійсненню його прав на подання індивідуальної заяви та на повагу до його кореспонденції, а також стверджувану відсутність ефективного засобу юридичного захисту. Решта скарг у заяві були визнані неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду.

4. Уряд заперечив проти розгляду заяви комітетом. Розглянувши заперечення Уряду, Суд відхиляє його.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1949 році та проживає у м. Зміїв.

A. Кримінальне провадження щодо заявника

6. 07 квітня 2005 року Київський районний суд м. Харкова визнав заявника винним у вчиненні крадіжки та двох епізодів умисного спричинення тілесних ушкоджень своїй дружині та Г., і обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк один рік за вчинення крадіжки, позбавлення волі на строк один рік за умисне спричинення тілесних ушкоджень Г. та позбавлення волі на строк сім років за умисне спричинення тілесних ушкоджень своїй дружині. Використовуючи правило поглинання більш м’якого покарання більш суворим заявнику було призначене остаточне покарання у виді семи років позбавлення волі.

7. 29 листопада 2005 року Апеляційний суд Харківської області (далі - апеляційний суд) частково змінив рішення суду першої інстанції. Дійшовши висновку, що крадіжка більше не кваліфікувалася як злочин, апеляційний суд закрив провадження щодо вчинення крадіжки. Крім того, оскільки заявник продовжував наполягати на своїй невинуватості щодо епізоду з Г. та заперечував проти закриття провадження у зв’язку з цим, а також з огляду на закінчення тим часом строку давності для притягнення до кримінальної відповідальності апеляційний суд звільнив заявника від відбування покарання щодо епізоду з Г. Решту покарання, зокрема, семирічний строк позбавлення волі за умисне спричинення тілесних ушкоджень дружині заявника апеляційний суд залишив без змін.

8. 08 травня 2007 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника у зв’язку з необґрунтованістю та залишив без змін висновки апеляційного суду.

9. У період з 04 квітня 2006 року по 16 липня 2010 року заявник відбував своє покарання у Роменській виправній колонії (далі - виправна колонія).

B. Умови тримання заявника під вартою у виправній колонії

1. Виклад подій заявника

10. Згідно з твердженнями заявника він утримувався у переповнених камерах з неналежними санітарними та гігієнічними умовами. Відділення № 8, в якому він відбував своє покарання, складалося з трьох кімнат загальною житловою площею 75,5 кв. м, їдальні, душової кімнати та туалету. У період з квітня по грудень 2006 року заявник утримувався у своїй кімнаті з п’ятдесятьма іншими ув’язненими. З грудня 2006 року та надалі він утримувався в іншій кімнаті того самого відділення площею 48 кв. м разом з двадцятьма шістьма ув’язненими. Належного доступу до санітарних вузлів забезпечено не було: кожні десять ув’язнених мали ділити умивальник та туалет. Один раз на тиждень ув’язненим дозволялося відвідувати душові.

11. Дванадцять разів заявника з медичних причин направляли з виправної колонії до міжобласної лікарні та чотири рази переводили до Темнівської виправної колонії № 100 у Харківській області. Автозаки, які використовувалися для етапування, складалися з двох камер близько 2 на 3 кв. м кожна, не мали вікон, а у кожній камері утримувалося дванадцять ув’язнених. Аналогічно залізничні вагони, які використовувалися для етапування ув’язнених, складалися з декількох камер площею 2 на 3 кв. м кожна, не мали вентиляції, а у кожній камері утримувалося дванадцять ув’язнених. Тривалість поїздок становила більше дванадцяти годин в один бік. У зв’язку з цим заявник посилався на відповідні доповіді Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі - КЗК) за результатами їхніх візитів в Україну.

2. Виклад подій Уряду

12. Згідно з твердженнями Уряду заявник утримувався у відділенні № 8, у якому відбували покарання хворі на туберкульоз ув’язнені. Йому було надано індивідуальне спальне місце і постільну білизну. Посилаючись на довідки адміністрації установи виконання покарань від березня 2014 року, які підтверджували умови тримання під вартою у відділенні на той час, Уряд доводив, що у відділенні утримувалися сорок два ув’язнені. Площа спального приміщення відділення становила 75,5 кв. м і воно складалося з трьох спальних кімнат площею 10,1 кв. м, 34,8 кв. м та 27,6 кв. м відповідно, які були обладнані необхідними меблями. Зазначені довідки також підтверджували, що окрім спальних кімнат там також була душова кімната, туалет і кімната для прийому їжі. Уряд стверджував, що у відділенні також були інші приміщення, такі як кімната для навчання, кімната для зберігання продуктів харчування та особистих речей ув’язнених, а також сушильна, якими заявник міг вільно користуватися з 06 год. 00 хв. по 22 год. 00 хв. кожного дня, компенсуючи значний брак особистого простору у спальній кімнаті. У зв’язку з цим Уряд посилався на копії зроблених у 2014 році фотографій, які, як стверджувалося, демонстрували деякі із зазначених приміщень відділення. Згідно з твердженнями Уряду всі приміщення були у задовільному стані, обладнані меблями, інвентарем та предметами господарчого призначення. У душовій кімнаті був один умивальник на десять ув’язнених та один туалет на дванадцять ув’язнених. Згідно з розпорядком дня виправної колонії ув’язнені відділення, в якому тримався заявник, відвідували душові раз на тиждень, натільна та постільна білизна також змінювалися. Таким чином Уряд дійшов висновку, що заявник утримувався у належних умовах, за яких на нього припадало не менше 3 кв. м особистого простору відповідно до мінімальних відповідних стандартів, встановлених національним законодавством.

13. Уряд визнав, що заявник неодноразово етапувався з виправної колонії до різних медичних закладів. До залізничного вокзалу у м. Ромни він перевозився в автозаку, а потім продовжував свою поїздку у спеціально обладнаному для етапування ув’язнених залізничному вагоні. Однак Уряд не зміг надати жодної інформації щодо умов етапування заявника у зв’язку із закінченням строку зберігання відповідних документів та подальшим знищенням відомостей. Тому Уряд посилався на положення національного законодавства, які регулювали етапування ув’язнених.

C. Заява до Суду

1. Спроби заявника отримати деякі документи для своєї заяви до Суду

14. 26 серпня 2008 року Суд запропонував заявнику надати копії документів, які стосувались його скарг, у тому числі його апеляційну та касаційну скарги.

15. У своєму листі до Суду від 27 листопада 2008 року заявник зазначив, що його клопотання від 26 вересня 2008 року про надання копій необхідних документів залишилося без відповіді, незважаючи на наявність доказів отримання клопотання Київським районним судом м. Харкова.

16. Згідно з твердженнями Уряду у 2004 та 2005 роках за клопотаннями заявника він детально ознайомлювався з матеріалами справи та отримував копії процесуальних документів у його справі, окрім копії його касаційної скарги, якої не було у матеріалах справи на той час. Уряд не надав жодної фактичної інформації щодо поданих у 2008 році клопотань заявника про надання документів.

17. 16 липня 2010 року строк відбування покарання заявником закінчився і він був звільнений з виправної колонії (див. пункт 9). Згідно з національним законодавством його доступ до матеріалів справи після звільнення не обмежувався. Жодних доказів подання заявником після його звільнення до відповідних органів влади клопотання про доступ до матеріалів його справи або надання копій документів немає.

2. Стверджуване втручання у кореспонденцію заявника із Судом

18. Заявник стверджував, що адміністрація виправної колонії умисно надсилала деякі з його листів до Суду із затримкою, переглядала його кореспонденцію та вилучала документи, долучені до деяких скарг, які він просив адміністрацію надіслати до Суду. Згідно з твердженнями заявника він також переслідувався адміністрацією виправної колонії у зв’язку із поданням заяви до Суду. Зокрема, у незазначену дату у 2009 році він був поміщений до карцеру на п’ятнадцять діб.

19. Прокуратура розглянула скарги заявника та визнала їх необґрунтованими.

20. Суд отримав всі надіслані йому заявником листи з усіма додатками.

II. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

21. Відповідні витяги із доповідей КЗК щодо умов етапування ув’язнених в Україні наведені в рішенні у справі «Яковенко проти України» (Yakovenko v. Ukraine), заява № 15825/06, пункти 59-61, від 25 жовтня 2007 року.

ПРАВО

I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

22. Суд зазначає, що у своїй відповіді на зауваження Уряду від 20 червня 2014 року заявник висунув нову скаргу за статтею 3 Конвенції на ненадання йому належної медичної допомоги під час тримання його під вартою.

23. На думку Суду, ця нова скарга не є уточненням його первинних скарг до Суду, щодо яких сторони надали зауваження. Отже, Суд вважає недоцільним розгляд зазначеної скарги у контексті цієї справи (див. рішення у справі «Пиряник проти України» (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, пункт 20, від 19 квітня 2005 року).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

24. Заявник скаржився на те, що у виправній колонії він тримався в умовах, які суперечили вимогам статті 3 Конвенції, здебільшого у зв’язку з переповненням на додаток до поганих санітарних та гігієнічних умов. Він також скаржився на умови його етапування до та з виправної колонії.

Стаття 3 Конвенції передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.».

A. Прийнятність

25. Уряд стверджував, що ця частина скарги заявника була неприйнятною у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту. Він доводив, що заявник міг звернутися зі своєю скаргою до прокурора, який здійснює нагляд за додержанням законів в органах і установах виконання покарань. Будь-яка винесена прокурором постанова могла бути згодом оскаржена у національних судах.

26. Заявник стверджував, що засоби юридичного захисту, на які посилався Уряд, були неефективними, і тому він звільнявся від обов’язку вичерпати їх.

27. Суд зазначає, що він відхиляв аргументи щодо невичерпання засобів юридичного захисту, подібні до аргументів Уряду, наведених у цій справі, у низці інших справ, у яких скарги стосувались системних проблем національної пенітенціарної системи (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Калашніков проти Росії» (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, ЄСПЛ 2001-XI, рішення у справах «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пункти 69-71, від 28 березня 2006 року, «Яковенко проти України» (Yakovenko v. Ukraine), заява № 15825/06, пункти 75 та 76, від 25 жовтня 2007 року, «Коктиш проти України» (Koktysh v. Ukraine), заява № 43707/07, пункт 86, від 10 грудня 2009 року, та «Логвиненко проти України» (Logvinenko v. Ukraine), заява № 13448/07, пункт 57, від 14 жовтня 2010 року). Суд не вбачає жодної підстави відступати у цій справі від свого попереднього підходу, а тому відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання.

28. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

29. Відповідні положення доводів сторін викладені у пунктах 10-13.

30. Суд нагадує, що при встановленні того, чи є умови тримання такими, «що принижують гідність» у розумінні статті 3 Конвенції, серйозний брак простору у тюремній камері вважається дуже впливовим чинником та може становити порушення як сам по собі, так і в сукупності з іншими недоліками (див. «Муршіч проти Хорватії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 7334/13, пункти 96-101 та 136-141, ЄСПЛ 2016).

31. У цій справі Суд зазначає, що Уряд не надав жодної інформації щодо конкретних умов тримання заявника під вартою у виправній колонії, у тому числі щодо кількості ув’язнених, які утримувалися із заявником у камерах протягом відповідного періоду. Наданий Урядом опис загальних умов тримання під вартою у відділенні виправної колонії ґрунтувався на наданій у березні 2014 року адміністрацією установи виконання покарань інформації, яка підтверджувала умови тримання під вартою у відділенні на той момент (див. пункт 12), тоді як заявник відбував своє покарання у виправній колонії з квітня 2006 року по липень 2010 року (див. пункт 9). При цьому Уряд не заперечив тримання заявника під вартою в умовах переповнення, як стверджувалося заявником, проте вважав можливість використання у відведений час додаткових приміщень відділення належною компенсацією браку простору у житловому приміщенні (див. пункт 12).

32. За цих обставин Суд не може не приділити уваги доводам заявника та не дійти висновку, що більшу частину строку тримання його під вартою у виправній колонії він утримувався у приміщенні, в якому йому відводилося менше 2 кв. м особистого простору (див. пункт 10), що значно менше за мінімальний стандарт у 3 кв. м у густозаселеній тюремній камері (див. згадане рішення у справі «Муршіч проти Хорватії» (<...>), пункт 110).

33. Отже, виникає обґрунтована презумпція порушення статті 3 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Муршіч проти Хорватії» (<...>), пункт 137). Твердження Уряду, що можливість використання додаткового простору, такого як душова кімната, кімната для прийому їжі та кімната для зберігання речей, була належною компенсацією такого значного браку простору у житловій зоні, є надто нечітким для спростування цієї презумпції. Крім того, Уряд не продемонстрував існування інших факторів, здатних належним чином компенсувати значний брак особистого простору.

34. Отже, було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з цим.

35. Наведений висновок виключає необхідність окремого розгляду Судом інших тверджень заявника щодо поганих умов тримання його під вартою, у тому числі щодо його етапування з виправної колонії до медичних закладів (див., наприклад, рішення у справі «Кіяшко проти України» [Комітет] (Kiyashko v. Ukraine [Committee]), заява № 37240/07, пункт 92, від 23 лютого 2017 року).

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 3 КОНВЕНЦІЇ

36. Заявник скаржився за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з його скаргою за статтею 3 Конвенції на умови тримання його під вартою.

Стаття 13 Конвенції передбачає:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.».

37. Уряд доводив, що заявник мав у своєму розпорядженні ефективні засоби юридичного захисту, як це вимагається статтею 13 Конвенції, та посилався на свої доводи щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргами заявника за статтею 3 Конвенції (див. пункт 25).

38. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

39. Посилаючись на свою попередню практику (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), пункти 113-116, та рішення у справі «Іглін проти України» (Iglin v. Ukraine), заява № 39908/05, пункт 77, від 12 січня 2012 року), та з огляду на свої висновки щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту (див. пункт 27) Суд вважає, що Уряд не довів наявності у розпорядженні заявника ефективних засобів юридичного захисту щодо його скарг за статтею 3 Конвенції, тобто засобів юридичного захисту, які могли б запобігти виникненню чи продовженню порушень або могли б надати йому відповідне відшкодування.

40. Отже, Суд доходить висновку, що було порушено статтю 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту щодо скарг заявника на умови тримання його під вартою у виправній колонії.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 34 КОНВЕНЦІЇ

41. Заявник скаржився на відсутність реакції органів влади на його клопотання щодо надання йому копій документів, які Суд просив його надати. Він також скаржився на те, що адміністрація виправної колонії переглядала його листи до та від Суду у його присутності, не надсилала або надсилала із запізненням деякі його листи до Суду та вилучала документи, які в них містилися, що поставило його під реальну загрозу зазнати психологічного тиску та жорстокого поводження з боку працівників виправної колонії та перешкоджало його листуванню із Судом. Він посилався на статтю 34 Конвенції, яка передбачає:

«Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.».

42. Уряд стверджував, що адміністрація виправної колонії жодним чином не перешкоджала листуванню заявника із Судом і не переглядала кореспонденцію та що твердження заявника були ретельно перевірені й відхилені прокурором у зв’язку з необґрунтованістю.

43. Уряд також стверджував, що заявник мав можливість отримати копії необхідних йому документів після свого звільнення з виправної колонії, проте він ніколи не звертався із таким клопотанням до відповідного органу влади. Уряд також стверджував, що раніше заявник вже отримував копії низки основних рішень у справі (за винятком його касаційної скарги, яка була відсутня у матеріалах справи) і міг зробити копії інших необхідних документів під час ознайомлення з матеріалами справи - тобто перед закінченням кримінального провадження у його справі.

44. У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявник не підтримав свої первинні твердження про затримки у відправленні кореспонденції та вилучення документів з його листів до Суду. Тому Суд не коментуватиме їх.

45. Висунута спочатку скарга заявника на перегляд його кореспонденції із Судом була обумовлена зазначеними у попередньому пункті скаргами, від яких, як вбачається, заявник відмовився. У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявник підтримав загальне твердження про перегляд принаймні частини його кореспонденції із Судом. Він не зазначив зміст листів, які переглядалися, та не надав жодної інформації щодо обставин, за яких відбувався стверджуваний перегляд. Сам Суд не вбачає у наявних у нього матеріалах справи будь-яких доказів перегляду листування заявника із Судом. Листи заявника до Суду не мали печаток установи виконання покарань (див., a contrario, рішення у справі «Тросін проти України» (Trosin v. Ukraine), заява № 39758/05, пункт 55, від 23 лютого 2012 року). Аналогічно, супровідні листи з установи виконання покарань не містили посилань на зміст відправленої кореспонденції (там само). Усі листи заявника з додатками були отримані Судом.

46. Також не можна не зазначити, що під час перевірки прокурором тверджень заявника не було виявлено жодних доказів на підтвердження заяв заявника (див. пункт 19). Суд не вбачає жодних підстав для сумніву у висновках прокурора.

47. За цих обставин немає жодних доказів обґрунтованості побоювань заявника щодо переслідування його через листування із Судом. Застосоване до нього у виправній колонії дисциплінарне стягнення (див. пункт 18), як вбачається, не мало жодного відношення до його заяви до Суду, як такої, проте, як випливає з матеріалів справи, було наслідком образи ним працівника виправної колонії під час спору, пов’язаного із надсиланням його кореспонденції до Суду.

48. Щодо решти скарги заявника Уряд не оспорював, що органи влади не задовольнили клопотання заявника від 26 вересня 2008 року про надання копій документів (див. пункт 15).

49. Суд уже розглядав подібні ситуації у низці справ проти України (див., серед інших джерел, рішення у справах «Василь Іващенко проти України» (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine), заява № 760/03, пункти 103-110, від 26 липня 2012 року, з подальшими посиланнями, «Савіцький проти України» (Savitskyy v. Ukraine), заява № 38773/05, пункти 157-159, від 26 липня 2012 року, «Коростильов проти України» (Korostylyov v. Ukraine), заява № 33643/03, пункти 48-50, від 13 червня 2013 року, та «Андрій Захаров проти України» (Andrey Zakharov v. Ukraine), заява № 26581/06, пункти 68-70, від 07 січня 2016 року). Зокрема, в рішенні у справі «Василь Іващенко проти України» (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine) (пункт 123) Суд встановив, що правова система України для ув’язнених не передбачала чіткої та конкретної процедури, яка давала б їм можливість отримувати копії документів з матеріалів справи після закінчення кримінального провадження.

50. У цій справі Уряд не навів жодних підстав для того, щоб Суд відступив від своїх висновків за статтею 34 Конвенції, яких він дійшов у справі «Василь Іващенко проти України» (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine), або у будь-якій іншій згаданій справі у тій частині, в якій стверджуване перешкоджання ефективному здійсненню заявником свого права на індивідуальну заяву стосувалося часу, коли він відбував своє покарання. Відповідно Суд доходить висновку, що держава-відповідач не дотрималася свого зобов’язання за статтею 34 Конвенції забезпечити заявника всіма необхідними умовами, щоб не перешкоджати належному та ефективному розгляду його заяви Судом під час тримання його під вартою.

51. Заявником не було продемонстровано або доведено того, що він не мав практичної можливості отримати копії необхідних йому документів після звільнення з виправної колонії. Отже, Суд доходить висновку, що держава-відповідач дотрималася своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції щодо зазначеного періоду.

V. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

52. Заявник також висунув різні інші скарги за пунктом 1 та підпунктами «b», «с» і «d» пункту 3 статті 6 Конвенції, а також за статтями 8 та 13 Конвенції.

53. Суд розглянув зазначені скарги та вважає, що у світлі всіх наявних у нього документів та з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції ці скарги не відповідають критеріям прийнятності, встановленим у статтях 34 та 35 Конвенції, та не виявляють ознаки порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї.

54. З цього випливає, що ці скарги мають бути відхилені відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції.

VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

55. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

A. Шкода

56. Заявник вимагав 70000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

57. Уряд заперечив проти цієї вимоги.

58. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 11500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

59. Заявник також вимагав 2660 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді, а також 212,80 євро та 106,40 євро в якості компенсації адміністративних та поштових витрат відповідно.

60. Уряд стверджував, що сума компенсації витрат на правову допомогу, яку вимагав заявник, була надмірно високою.

61. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії, Суд вважає за розумне присудити 1810 євро (що відповідає 2660 євро з вирахуванням 850 євро - суми, сплаченої в рамках правової допомоги, - див. пункт 2) компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді. Присуджена сума має бути сплачена на банківський рахунок захисника заявника п. Тарахкала, як зазначено заявником (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Хлаіфія та інші проти Італії» [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 288 та підпункт «а» пункту 12 резолютивної частини, ЄСПЛ 2016 (витяги). Суд відхиляє решту вимог заявника щодо компенсації судових та інших витрат.

C. Пеня

62. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги за статтями 3 та 13 Конвенції на умови тримання заявника під вартою у виправній колонії, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушено статтю 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції.

4. Постановляє, що держава-відповідач не дотрималася своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції під час відбування заявником його покарання у виправній колонії.

5. Постановляє, що держава-відповідач дотрималася своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції після звільнення заявника з виправної колонії.

6. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 11500 (одинадцять тисяч п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii) 1810 (одна тисяча вісімсот десять) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені на банківський рахунок його представника п. Михайла Тарахкала;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 04 грудня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Заступник Секретаря

Андреа ТАМ’ЄТТІ

Голова

Фаріс ВЕГАБОВІЧ



вгору