Рішення у справі «ТОВ «ФРІДА» проти України» (Заява № 24003/07))
Європейський суд з прав людини, Міжнародні суди; Рішення, Справа, Заява від 08.12.2016
Документ 974_c83, поточна редакція — Прийняття від 08.12.2016

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція

РІШЕННЯ

Рішення у справі «ТОВ «ФРІДА» проти України»
(Заява № 24003/07))

СТРАСБУРГ
08 грудня 2016 року

ОСТАТОЧНЕ
08/03/2017

Автентичний переклад

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі «ТОВ «ФРІДА» проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (<...>), Голова,
Ерік Мьосе (<...>),
Ханлар Гаджієв (<...>),
Ганна Юдківська (<...>),
Фаріс Вегабовіч (<...>),
Сіофра О’Лірі (<...>),
Карло Ранцоні (<...>), судді,
та Мілан Блашко (<...>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 15 листопада 2016 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 24003/07), яку 08 червня 2007 року подало до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зареєстроване в Україні товариство з обмеженою відповідальністю «ФРІДА» (далі - підприємство-заявник).

2. Підприємство-заявника представляв п. К. Клименко - юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина.

3. Підприємство-заявник стверджувало, зокрема, що його право на доступ до суду було неправомірно обмежено, та що не було дотримано принципів змагальності та рівності сторін.

4. 17 лютого 2011 року про заяву було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Підприємство-заявник є товариством з обмеженою відповідальністю, зареєстроване в Україні у 2004 році, з юридичною адресою у м. Києві.

6. 12 квітня 2005 року між підприємством-заявником та іншим підприємством, «С.», було укладено договір, за яким підприємство-заявник зобов’язалося надавати підприємству «С.» інформаційно-аналітичні послуги, а останнє зобов’язалося оплатити ці послуги. 24 листопада 2005 року між сторонами було укладено додаткову угоду про надання підприємством-заявником підприємству «С» додаткових послуг.

7. 27 квітня 2006 року підприємство-заявник звернулося до Господарського суду м. Києва з позовом проти підприємства «С.» про стягнення стверджуваного боргу за вищезазначеним договором, а також пені та судових витрат.

8. 09 червня 2006 року Господарським судом м. Києва було винесено ухвалу про порушення провадження у справі.

9. 11 вересня 2006 року у судовому засіданні підприємством «С.» було подано зустрічну позовну заяву про визнання договору недійсним. Судом було оголошено перерву до 14 вересня 2006 року без вирішення питання щодо прийнятності зустрічного позову.

10. 14 вересня 2006 року суддя, у провадженні якого знаходилася справа, прийняв зустрічний позов підприємства «С.» до спільного розгляду з первісним позовом підприємства-заявника. У тому самому засіданні суддею було частково задоволено зустрічний позов підприємства «С.» і відмовлено у задоволенні первісного позову підприємства-заявника. Згідно з протоколом судового засідання воно тривало десять хвилин.

11. 13 жовтня 2006 року підприємство-заявник звернулося до Вищого господарського суду України (далі - ВГСУ) з касаційною скаргою на рішення від 14 вересня 2006 року. Підприємство-заявник стверджувало, що під час провадження у суді першої інстанції не було додержано принципів змагальності та процесуальної рівності сторін: судом першої інстанції не було надано підприємству-заявнику можливості підготувати та надати пояснення щодо зустрічного позову підприємства «С.» або зібрати та надати докази у захист. Підприємство-заявник просило скасувати оскаржуване рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

12. 09 листопада 2006 року ВГСУ було повернуто касаційну скаргу підприємства-заявника без розгляду у зв’язку з несплатою державного мита у повному обсязі.

13. 21 листопада 2006 року підприємство-заявник повторно звернулося з касаційною скаргою, надавши доказ сплати державного мита у повному обсязі. Касаційну скаргу було подано разом із супровідним листом. У супровідному листі підприємство-заявник виклало обставини, що спричинили пропуск строку для подання касаційної скарги, та просило продовжити відповідний строк і розглянути касаційну скаргу. Окрім зазначених відомостей супровідний лист містив дату, назву та адресу суду, до якого його було подано, номер справи, реквізити сторін та оспорювану суму, яка була предметом позову. Наприкінці листа містився перелік додатків, реквізити адвоката підприємства-заявника, його підпис і печатка.

14. У своїй ухвалі від 19 грудня 2006 року ВГСУ встановив, що підприємство-заявник подало повторну касаційну скаргу після закінчення строку, визначеного статтею 110 Господарського процесуального кодексу, та без клопотання про поновлення цього строку. Посилаючись на п. 5 частини першої статті 111-3 Господарського процесуального кодексу України, ВГСУ відмовив у розгляді касаційної скарги підприємства-заявника.

15. 04 січня 2007 року підприємство-заявник оскаржило ухвалу від 19 грудня 2006 року до Верховного Суду, стверджуючи, що 21 листопада 2006 року воно фактично звернулося до ВГСУ з клопотанням про продовження строку для подання касаційної скарги. Клопотання було включено до тексту супровідного листа до касаційної скарги.

16. 22 лютого 2007 року Верховним Судом України було залишено без змін ухвалу від 19 грудня 2006 року.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА СУДОВА ПРАКТИКА

A. Господарський процесуальний кодекс від 06 листопада 1991 року (у редакції, чинній на час подій)

17. Статтею 4-2 Кодексу передбачено, що правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

18. Статтею 4-3 Кодексу передбачено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

19. Статтями 107 і 108 Кодексу передбачено, що сторони у справі та прокурор мають право оскаржити до ВГСУ у касаційному порядку рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, та постанову апеляційного суду.

20. Статтею 110 Кодексу передбачено, що касаційна скарга може бути подана протягом одного місяця з дня набрання рішенням місцевого господарського суду чи постановою апеляційного господарського суду законної сили.

21. Пунктом 5 частини першої статті 111-3 Кодексу передбачено, що касаційна скарга не приймається до розгляду ВГСУ, якщо її було подано після закінчення строку, встановленого для її подання, без клопотання про поновлення цього строку або таке клопотання відхилено.

B. Національна судова практика

22. 28 березня 2002 року Президією ВГСУ було надано роз’яснення щодо порядку подання касаційної скарги до ВГСУ. У ньому зазначалося, зокрема, що клопотання про поновлення строку для подання касаційної скарги до ВГСУ може бути викладено як у тексті касаційної скарги, так і у вигляді окремого клопотання, доданого до касаційної скарги.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

A. Доступ до суду

23. Підприємство-заявник скаржилося, що його право на доступ до ВГСУ було неправомірно обмежено. Воно посилалося на пункт 1 статті 6 та статтю 13 Конвенції.

24. Суд вирішив розглядати скаргу виключно за пунктом 1 статті 6 Конвенції, який у цій справі має розглядатись як lex specialis відносно статті 13 Конвенції.

25. Пункт 1 статті 6 Конвенції передбачає таке:

«Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру ...».

1. Прийнятність

26. Уряд стверджував, що своєю ухвалою від 19 грудня 2006 року ВГСУ відмовив у розгляді касаційної скарги підприємства-заявника, поданої з порушенням строку, встановивши, що підприємство-заявник не подало клопотання про відновлення строку. Після винесення цієї ухвали підприємство-заявник могло ще раз подати касаційну скаргу, додавши до неї клопотання про поновлення строку, підготовлене відповідно до процесуальних вимог. З цієї причини Уряд вважав, що внаслідок неподання повторної касаційної скарги підприємство-заявник не вичерпало національних засобів юридичного захисту.

27. Підприємство-заявник не погодилося та стверджувало, що ним було вжито усіх заходів щодо їхньої скарги з метою дотримання правила щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту.

28. Суд зазначає, що підприємство-заявник скаржиться не на загальну відсутність можливості повторно подати скаргу до того ж самого національного суду, а на відмову ВГСУ у розгляді конкретної касаційної скарги без наведення вагомих причин. Підприємство-заявник оскаржило ухвалу із зазначеною відмовою до Верховного Суду і, відповідно, ним були вичерпані національні засоби юридичного захисту у зв’язку з цим (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «МПП «Голуб» проти України» (MPP Golub v. Ukraine), заява № 6778/05, ECHR 2005-XI). Отже, заперечення Уряду відхиляється.

29. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

30. Підприємство-заявник підтримало свою скаргу.

31. Уряд стверджував, що при зверненні до ВГСУ підприємством-заявником не було дотримано процесуальних норм, оскільки воно не включило клопотання про поновлення строку до його касаційної скарги та не подало таке клопотання у вигляді окремого додатка. Крім того, виклад клопотання про поновлення строку у супровідному листі до касаційної скарги не є належним способом його подання до ВГСУ. Уряд стверджував, що ВГСУ дотримався процесуальних вимог щодо форми клопотання про поновлення строку, і його ухвала не була непропорційною. Крім того, цю ухвалу було залишено без змін Верховним Судом.

32. Суд нагадує, що право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ за своєю природою потребує регулювання з боку держави, яке може змінюватися у часі та просторі відповідно до потреб і ресурсів суспільства та окремих осіб. Встановлюючи такі правила, Договірні держави користуються певною свободою розсуду. Хоча остаточне рішення щодо дотримання вимог Конвенції залишається за Судом, до його функцій не входить заміна оцінки національних органів влади власним визначенням найкращої можливої політики у цій сфері. Проте встановлені обмеження не повинні обмежувати доступ, наданий особам, у такий спосіб або такою мірою, що підриватимуть саму суть цього права. Крім того, обмеження буде несумісним із пунктом 1 статті 6, якщо воно не переслідує законну мету, та у разі відсутності розумного пропорційного співвідношення між застосованими засобами та метою, якої прагнуть досягти (див. рішення у справі «Станев проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) [ВП], заява № 36760/06, п. 230, ECHR 2012).

33. Застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірної гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства (див. рішення у справі «Волчлі проти Франції» (Walchli v. France), заява № 35787/03, п. 29, від 26 липня 2007 року). Порядок застосування пункту 1 статті 6 до проваджень в судах апеляційної або касаційної інстанцій залежить від особливостей конкретного провадження, враховуючи при цьому повноту провадження у національній правовій системі та роль суду касаційної інстанції у цьому провадженні; умови прийнятності касаційної скарги можуть бути жорсткішими, ніж для апеляційної скарги (див., наприклад, рішення у справі «”Булфрахт Лтд” проти Хорватії» (Bulfracht Ltd v. Croatia), заява № 53261/08, п. 35, від 21 червня 2011 року).

34. У цій справі першу касаційну скаргу підприємства-заявника, було повернуто без розгляду, оскільки державне мито не було сплачено у повному обсязі. Підприємству-заявнику не було надано строку для виправлення цього недоліку, проте воно мало право повторно подати касаційну скаргу разом із клопотанням про поновлення строку, з огляду на те, що на той момент відповідний строк закінчився.

35. При поданні повторної касаційної скарги підприємство-заявник могло також подати клопотання про поновлення строку або у вигляді окремого додатка до касаційної скарги, або у тексті касаційної скарги. Відповідно до національної судової практики обидві процесуальні форми були прийнятними (див. п. 22). Підприємством-заявником у супровідному листі до касаційної скарги було викладене клопотання про продовження строку. ВГСУ не взяв до уваги супровідний лист і дійшов висновку, що підприємством-заявником не було подано клопотання про продовження строку. Таким чином, ВГСУ оголосив касаційну скаргу, подану після закінчення строку, такою, що не може бути прийнятою до розгляду, а згодом цю ухвалу було залишено без змін Верховним Судом.

36. Суд зазначає, що відмова у розгляді касаційної скарги, поданої після закінчення строку, переслідує законну ціль забезпечити належне відправлення правосуддя. Проте у цій справі постає питання, чи дотримався ВГСУ, переслідуючи цю законну мету, справедливого співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною метою. Зокрема, постає питання, чи було оголошено касаційну скаргу підприємства-заявника такою, що не може бути прийнятою до розгляду, внаслідок надмірного формалізму з боку національних судів.

37. У зв’язку з цим Суд зазначає, що супровідний лист підприємства-заявника, поданий разом із касаційною заявою, не мав назви, яка б вказувала на те, що він був процесуальною заявою. Проте єдине питання, що порушувалося у супровідному листі підприємства-заявника, стосувалося строку, який закінчився до повторного подання касаційної скарги. Супровідний лист містив основні дані для визначення справи, якої він стосувався. Далі у ньому були викладені обставини, внаслідок яких було пропущено строк, і клопотання до ВГСУ продовжити відповідний строк та розглянути по суті додану касаційну скаргу. Наприкінці листа містився перелік додатків, підпис і печатка адвоката.

38. Таким чином, зміст і реквізити супровідного листа підприємства-заявника відповідали типовій формі клопотання про поновлення строку. Єдиним відсутнім елементом була назва документа, яка б вказувала, що це була процесуальна заява. Хоча це, можливо, є недоліком, Суд вважає, що у цій справі цей недолік не був вирішальним і достатнім для того, щоб не прийняти до уваги увесь документ. Як зазначено вище (див. п. 33), умови прийнятності касаційної скарги можуть бути жорсткішими, ніж для апеляційної скарги, проте у цій справі вимоги щодо форми клопотання про поновлення строку не були прямо закріплені у національному законодавстві, а визначались на рівні національної судової практики, що не забезпечувало достатніх гарантій від свавілля. Суд вважає, що, встановлюючи, що підприємство-заявник не подало клопотання про поновлення строку, та відмовляючи у розгляді його касаційної скарги, національний суд виявив надмірний формалізм. За таких обставин Суд доходить висновку, що право підприємства-заявника на розгляд його справи судом касаційної інстанції було непропорційно обмежене.

39. Отже, у зв’язку з цим було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

B. Принципи змагальності та рівності сторін

40. Підприємство-заявник скаржилося за пунктом 1 та підпунктом «b» пункту 3 статті 6 Конвенції на недотримання принципів змагальності та рівності сторін під час розгляду судом першої інстанції зустрічного позову відповідача.

41. Цю скаргу слід розглядати виключно за пунктом 1 статті 6 Конвенції, оскільки вона стосується вирішення спору щодо прав та обов’язків цивільного характеру підприємства-заявника, і немає жодного кримінального обвинувачення, на яке розповсюджувалися б гарантії пункту 3 цієї статті.

42. Суд вважає цю скаргу прийнятною. Проте, беручи до уваги вищенаведені висновки щодо доступу до суду вищої інстанції, Суд вважає, що немає необхідності окремо розглядати цю скаргу (див. рішення у справі «Бочан проти України (№ 2)» (Bochan v. Ukraine (no. 2) [ВП], заява № 22251/08, п. 68, ECHR 2015).

II. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

43. Підприємство-заявник також скаржилося на інші порушення його прав, гарантованих Конвенцією.

44. Суд розглянув ці скарги та вважає, що з урахуванням усіх наявних у нього матеріалів та належності оскаржуваних питань до сфери його компетенції, вони не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї. Відповідно Суд відхиляє їх як явно необґрунтовані відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

45. Стаття 41 Конвенції передбачено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

46. Підприємство-заявник вимагало 5549,92 євро відшкодування матеріальної шкоди та 2000 євро відшкодування моральної шкоди.

47. Уряд стверджував, що ці вимоги є безпідставним та необґрунтованими.

48. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та заявленою матеріальною шкодою, тому відхиляє цю вимогу. З іншого боку, він присуджує підприємству-заявнику 2000 євро відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

49. Підприємство-заявник також вимагало 3452,39 євро відшкодування судових витрат, яких воно зазнало у зв’язку з провадженням у національних судах і цьому Суді.

50. Уряд стверджував, що ця вимога є необґрунтованою та надмірною.

51. Згідно з практикою Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, з огляду на наявні в нього документи та зазначені вище критерії, Суд вважає розумним присудити 1000 євро компенсації судових та інших витрат, понесених під час проваджень у Суді.

C. Пеня

52. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо доступу до суду і принципів змагальності та рівності сторін, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права підприємства-заявника на доступ до суду.

3. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу стосовно стверджуваного порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо порушення принципів змагальності та рівності сторін.

4. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити підприємству-заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 2000 (дві тисячі) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись;

(ii) 1000 (одна тисяча) євро судових та інших витрат, та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись підприємству-заявнику;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог підприємства-заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 08 грудня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Заступник Секретаря

Мілан БЛАШКО

Голова

Ангеліка НУССБЕРГЕР



вгору