Справа «Ошурко проти України» (Заява № 33108/05)
Європейський суд з прав людини, Міжнародні суди; Рішення, Справа, Окрема думка від 08.09.2011
Документ 974_725, поточна редакція — Прийняття від 08.09.2011


Справа «Ошурко проти України»
(Заява № 33108/05)


ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ


1. Доводи сторін

63. Уряд стверджує, що відповідні розслідування були ефективними, посилаючись, зокрема, на те, що кримінальна справа щодо співкамерників заявника в результаті призвела до їх покарання. Крім того, Уряд стверджує, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, оскільки розслідування кримінальної справи щодо працівників міліції Ч. та П. триває. Таким чином, будь-яке зауваження по суті, надане до постановлення остаточного рішення, буде передчасним.

64. Заявник підтримує свою скаргу. Він стверджує про надмірну тривалість розслідування щодо працівників міліції та те, що воно проводилось занадто пізно, також висловлюючи сумніви щодо його ефективності.


65. Суд зазначає, що скарга заявника за статтею 3 Конвенції у цій справі порушує три різних питання, тісно пов'язаних між собою: по-перше, щодо покладення на органи влади держави-відповідача відповідальності за погане поводження з заявником; по-друге, щодо надання заявнику адекватної медичної допомоги у зв'язку з його тілесними ушкодженнями; по-третє, щодо ефективності розпочатого розслідування кримінальної справи за фактом поганого поводження.

a) Щодо тілесних ушкоджень, заподіяних заявнику, та відповідальності органів влади

66. Суд повторює, що стаття 3 Конвенції має розглядатись як одне з найважливіших положень Конвенції і як таке, що охороняє основні цінності демократичних суспільств, які входять до складу Ради Європи (див. рішення у справі «Прітті проти Сполученого Королівства» (Pretty с. Royaume-Uni), № 2346/02, пункт 49, CEDH 2002-III). На відміну від інших положень Конвенції, її формулювання є абсолютним без будь-яких винятків чи умов, і відповідно до статті 15 Конвенції не допускає можливості відступу від зобов'язань (див. рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Шахал проти Сполученого Королівства (Chahal с. Royaume-Uni), пункт 79, Recueil 1996-V).

67. Загалом, відповідальність за дії, заборонені статтею 3 Конвенції, покладається на Договірну Сторону лише тоді, коли вони вчинені особами, які виконують публічні функції. Проте, зобов'язання Високих Договірних Сторін за статтею 1 Конвенції гарантувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, передбачені Конвенцією, взяте у поєднанні з вимогами статті 3, означає, що вони повинні вживати належних заходів з метою недопущення катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання стосовно вищевказаних осіб з боку приватних осіб (див. вищевказане рішення у справі Прітті (Pretty), пункти 50 та 51).

68. У низці справ Суд доходив висновку про існування позитивного обов'язку держави забезпечувати захист від нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження (див. рішення у справах «3. та інші проти Сполученого Королівства» (Z et autres с. Royaume-Uni) [ВП], № 29392/95, пункт 73, CEDH 2001-V, «М. С. проти Болгарії» (М. С. с. Bulgarie), № 39272/98, пункт 149, CEDH 2003-XII).

69. Такий захист вимагає вжиття розумних та ефективних заходів з метою запобігання поганому поводженню, про яке органи влади знали чи повинні були знати (див. рішення від 12 жовтня 2006 року у справі «Мубіланзіла Матка та Канікі Мітунга проти Бельгії» (Mubilanzila Mayeka et Kaniki Mitunga с. Belgique), № 13178/03, пункт 53). Зокрема, Суд встановив, що держава несе відповідальність за кожну особу, яка тримається під вартою, оскільки вона, перебуваючи під владою державних службовців, знаходиться у вразливому становищі і органи влади зобов'язані її захищати (див. рішення у справах «Берктай проти Туреччини» (Berktay c. Turquie), № 22493/93, пункт 167, від 1 березня 2001 року; «Альґур проти Туреччини» (Algur с. Turquie), № 32574/96, пункт 44, від 22 жовтня 2002 року). Проте, цей обов'язок необхідно тлумачити таким чином, щоб не накласти на органи влади непомірний або надмірний тягар (див., mutatis mutandis, рішення від 16 листопада 2000 року у справі «Танрібілір проти Туреччини»(Tanribilir с Turquie), № 21422/93, пункт 71).

70. На думку Суду, а також з огляду на характер права, що охороняється статтею 3 Конвенції, для заявника достатньо показати, що органи влади не зробили всього, що розумно очікувалося від них, для запобігання реалізації реального та прямого ризику його фізичній недоторканності, про який вони знали чи повинні були знати. Мова йде про питання, відповідь на яке залежить від сукупності обставин справи, яка розглядається (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Кінан проти Сполученого Королівства» (Keenan с Royaume-Uni), № 27229/95, пункти 110-115, CEDH 2001-III).

71. Суд зазначає, що жодна зі сторін не заперечує той факт, що заявник отримав тілесні ушкодження під час досудового тримання його під вартою, тоді як він повністю перебував під контролем чергових працівників міліції та адміністрації ізолятора тимчасового тримання. Медичні висновки, надані практикуючими лікарями, підтверджують, зокрема, численність та тяжкість тілесних ушкоджень, заподіяних заявнику під час інциденту, зі співкамерниками, які завдали йому ушкодження очей, гематоми на потилиці та грудній клітині, перелом носа і двох лівих ребер, забиту рану лівої підочноямкової області, струс головного мозку, крововилив у праве око та проникаюче поранення лівого ока, що зрештою призвело до повної втрати заявником зору.

72. Суд вважає, що у цій справі мова йде про явно встановлені факти, які самі по собі є достатньо серйозними, щоб вважати дії, про які йдеться, нелюдським та таким, що принижує гідність, поводженням, забороненим статтею 3 Конвенції (див. рішення у справі «Пантеа проти Румунії» (Pantea с. Roumanie), № 33343/96, пункт 185, CEDH 2003-VI (витяги). Суд також зазначає, що таке поводження обтяжується численними обставинами (див. там само пункт 186). По-перше, один із співкамерників заявника - «Сова», який був неодноразово засудженим, страждав на психопатію збудливого типу, про що органи влади повинні були знати. Таким чином, спільне тримання з ним заявника мало високий рівень небезпеки, що мало призвести до посиленого нагляду за камерою. Суд дійшов висновку, що чергові працівники міліції Ч. та П. не втрутились для того, щоб вивести заявника з камери під час інциденту або припинити напади співкамерників щодо нього (див. там само пункт 194), тоді як бійка тривала щонайменше шість годин (див. пункт 10 вище). Зрештою, Суд також зазначає, що навіть після інциденту з двома співкамерниками чергові працівники міліції залишили заявника у тій же камері, де тримались його нападники (див. там само пункт 194).

73. За таких обставин Суд дійшов висновку, що органи влади не дотримались свого позитивного обов'язку захистити фізичну цілісність заявника в рамках їхнього обов'язку наглядати за особами, яких позбавлено свободи, та недопущення посягання на їх фізичну цілісність. Таким чином, держава є відповідальною за погане поводження з заявником під час тримання його під вартою, у зв'язку з чим було порушення статті 3 Конвенції.

b) Щодо медичного лікування

74. Суд повторює, що погане поводження підпадатиме під дію статті 3 Конвенції лише у разі досягнення певного мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімуму є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров'я потерпілого (див. рішення у справі «МакҐлінчі проти Сполученого Королівства» (McGlinchey c. Royaume-Uni), № 50390/99, пункт 45, CEDH 2003-V).

75. Суд посилається на основоположні принципи, які він встановив у своїй практиці стосовно нагляду за особою, яку позбавлено свободи, та її медичного лікування (див. рішення у справах «Кудла проти Польщі» (Kudta с. Pologne) [ВП], № 30210/96, пункт 94, CEDH 2000-XI, «Муісель проти Франції» (Mouisel с. France), № 67263/01, пункти 38-40, CEDH 2002-IХ, «Науменко проти України» (Naoumenko с. Ukraine), № 42023/98, пункт 112, від 10 лютого 2004 року). Згідно з практикою Суду, порушення статті 3 Конвенції не може мати місце лише в зв'язку з погіршенням стану здоров'я заінтересованої особи, проте таке порушення може бути в зв'язку з неналежним наданням медичної допомоги (див. рішення від 28 березня 2006 року у справі «Мельник проти України» (Melnik с. Ukraine), № 72286/01, пункти 104-106; вищевказане рішення у справі Кінан (Keenan), пункти 110-115). Хоча статтю 3 Конвенції не можна тлумачити так, ніби вона покладає загальний обов'язок звільнити затриманого за станом здоров'я (див. нижче), вона все ж зобов'язує державу захищати фізичну цілісність осіб, позбавлених свободи, зокрема, надаючи їм необхідну медичну допомогу (див. рішення від 11 липня 2006 року у справі «Рівьєр проти Франції» (Riviere c. France), № 33834/03, пункт 62).

76. Хоча загальний обов'язок не можна тлумачити як обов'язок звільнити або перевести затриманого в цивільну лікарню (див. рішення від 15 січня 2004 року у справах «Саккопулос проти Греції» (Sakkopoulos с. Grece), № 61828/00, пункт 38; Муісель (Mouisel), вищевказане, пункт 40, «Реджіані Мартінеллі проти Італії» (Reggiani Martinelli с. Italie) (ухвала щодо прийнятності), № 22682/02), Суд не виключає, що за особливо тяжких обставин може виникнути ситуація, коли належне здійснення кримінального судочинства вимагає вжиття заходів гуманного характеру з метою усунення таких обставин (див. рішення від 15 січня 2004 року у справах «Матенціо проти Франції» (Matencio c. France), № 58749/00, пункт 76; Саккопулос (Sakkopoulos), вищевказане, пункт 38).

77. Що стосується справи, яка розглядається, Суд зазначає, що заявник скаржиться на бездіяльність, затримки та несумлінність з боку органів державної влади щодо забезпечення належного медичного лікування (див., mutatis mutandis, вищевказане рішення у справі Саккопулос (Sakkopoulos), пункт 41).

78. Суд бере до уваги доводи заявника, відповідно до яких непоправні наслідки для його здатності бачити були спричинені, головним чином, відсутністю своєчасного медичного втручання (див. вищевказаний пункт 36). У той же час, Суд зазначає, що у висновку експертизи від 4 червня 2003 року, який було процитовано в остаточному вироку від 19 вересня 2007 року, вказувалось, що «навіть вчасне надання медичної допомоги окулістом відразу ж після отримання травми ока не могло гарантувати збереження зору на ліве око» (див. вищевказаний пункт 27). З іншого боку, Суд бере до уваги, що таке твердження варте визнання, хоч і непрямого, оскільки заявнику не було своєчасно надано медичну допомогу.

79. Таким чином, неможливо достовірно встановити, в якій мірі повна втрата заявником зору була спричинена затримкою в наданні медичного лікування і чи міг би він зберегти свій зір, якби йому було раніше надано медичну допомогу. Проте, Суд вважає, що ця проблема не є визначальною для вирішення питання про те, чи дотримались органи влади обов'язку, який на них покладено статтею 3, - захищати заявника від будь-якого поводження чи покарання, що суперечить цьому положенню (див., mutatis mutandis, вищевказане рішення у справі Кінан (Keenan), пункт 112). В цьому випадку Суд має визначити, чи зробили національні органи влади все, що від них розумно можна було очікувати, зокрема, чи дотримались вони загалом свого обов'язку захищати фізичну цілісність заявника, зокрема, шляхом надання належної медичної допомоги.

80. Суд зазначає, що в цьому випадку адміністрація ізолятора тимчасового тримання вийшла за межі покладеного обов'язку, вирішивши звільнити заявника через 48 годин після відповідних подій, щоб він міг самостійно дістатись до цивільної лікарні.

81. У той же час Суд зазначає, що інцидент, після якого заявнику було завдано численні тілесні ушкодження, мав місце з 19.00 год. 12 квітня 2003 року до 01.00 год. 13 квітня 2003 року. Заявник пройшов медичні обстеження не раніше, ніж після обіду цього ж дня, та близько 11.00 год. 14 квітня 2003 року. Двічі лікарі повідомляли працівників установи про тяжкий стан здоров'я заявника та про те, що йому була необхідна відповідна медична допомога. За цих обставин Суд вважає, що, беручи до уваги рекомендації лікарів щодо направлення заявника до лікарні (див. вище пункт 11), подбати про тілесні ушкодження заявника можливо було лише за межами установи. Однак заявник зміг отримати таку медичну допомогу лише із значною затримкою, а саме опівночі 14 квітня 2003 року, що є більше, ніж через 48 годин після інциденту, коли до лікарні його доправили батьки. У світлі обставин цієї справи затримка і ухилення від надання в найкоротший строк заявнику допомоги, яка б відповідала його потребам, становлять незабезпечення медичною допомогою.

82. Суд вважає, що національні органи влади не відреагували належним чином на серйозні проблеми зі здоров'ям заявника і, таким чином, заявника було піддано нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню, забороненому статтею 3 Конвенції.

83. Отже, у цій справі було порушення цього положення.

c) Щодо адекватності розслідувань, проведених національними органами влади


84. Стаття 3 Конвенції передбачає позитивний обов'язок проводити офіційне розслідування (див. рішення від 28 жовтня 1998 року у справі «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov et autres с. Bulgarie), Recueil 1998-VIII, пункт 102). Такий позитивний обов'язок не може в принципі обмежуватись справами щодо поганого поводження з боку представників держави (див. вищевказане рішення у справі М. С. (М. С), пункт 151).


85. Таким чином, органи влади зобов'язані реагувати, як тільки було подано офіційну скаргу. Навіть коли скаргу не було належним чином сформульовано, необхідно проводити розслідування, якщо є достатньо чіткі відомості для того, щоб припустити, що було допущено катування чи погане поводження. З цього контексту випливає вимога негайності і сумлінності розслідування. Негайне реагування органів влади при розслідуванні скарг на погане поводження можна, загалом, вважати неодмінною умовою підтримання громадської довіри до принципу законності та запобігання проявів будь-якої таємної змови щодо незаконних дій або проявів терпимості до таких дій. Прояви терпимості органів влади до таких дій можуть тільки підірвати довіру суспільства до принципу законності права і його віру у належність до правової держави (див. рішення у справах «Бати та інші проти Турції» (Bati et autres с. Turquie), №№ 33097/96 та 57834/00, пункт 136, CEDH 2004-IV (витяги), «Абдулсамет Яман проти Туреччини» (Abdulsamet Yaman с. Turquie), № 32446/96, пункт 60, від 2 листопада 2004 року, та, mutatis mutandis, «Пол та Одрі Едвардс проти Об'єднаного Королівства» (Paul et Audrey Edwards с. Royaume-Uni), № 46477/99, пункт 72, CEDH 2002-М).


86. Щодо справи, яка розглядається, Суд зазначає, що дослідженню підлягають три розслідування.

87. Кримінальну справу щодо співкамерників заявника, які заподіяли йому тілесні ушкодження, було порушено лише 15 травня 2003 року, тобто не раніше, ніж через місяць після інциденту. її розслідування тривало близько чотирьох років та п'яти місяців (див. вищевказані пункти 27-36), тоді як відповідні органи влади з самого початку володіли суттєвими та достатніми доказами.

88. Стосовно кримінальної справи щодо працівників міліції Суд зазначає, що національні органи влади не бездіяли, коли зіткнулися з серйозними твердженнями про погане поводження у справі заявника. Проте, цього не достатньо, щоб звільнити їх від відповідальності за статтею 3 Конвенції в її процесуальному аспекті (див. вищевказане рішення у справі Пантеа (Pantea), пункт 210). Щодо цього Суд нагадує, що відповідні органи влади не повинні недооцінювати важливість сигналу, який вони дають як усім зацікавленим особам, так і загалу, коли вони вирішують, чи починати розслідування дій представників держави, щодо яких є підозри у поводженні, що суперечить статті 3 Конвенції. Зокрема, Суд вважає, що ні за яких обставин не повинно складатись враження, що вони готові дозволити, аби таке поводження залишилося безкарним (див. рішення у справі «Егмез проти Кіпру» (Egmez с. Chypre), № 30873/96, пункт 71, CEDH 2000-XII).

89. У цій справі Суд зазначає, що мати заявника звернулась із заявою про порушення кримінальної справи щодо чергових працівників міліції Ч. та П. через півтора місяці після інциденту. Тричі було відмовлено в порушенні кримінальної справи до того, як приблизно через чотири роки та вісім місяців справу було нарешті порушено. Працівники міліції постали перед судом не раніше, ніж через п'ять років та п'ять місяців після їх ідентифікації. В порушенні кримінальної справи неодноразово відмовляли; постанови про відмову в порушенні кримінальної справи тричі скасовувались в судовому порядку у зв'язку з суперечностями, безпідставністю та невмотивованістю, а також необхідністю проведення додаткової перевірки (див. вищевказані пункти 39-46). З дня, коли мав місце інцидент, загальна тривалість провадження становила шість років та три місяці, що не відповідає вимозі швидкості. Хоча працівників міліції Ч. та П. було визнано винними в поганому поводженні, якому було піддано заявника, вони не понесли жодного реального покарання у зв'язку з закінченням строку давності притягнення до кримінальної відповідальності. Крім того, суди відмовили в задоволенні скарги заявника на постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо чергових працівників міліції їв. та К., і це аж через шість років та один місяць з дня, коли мав місце інцидент (див. вищевказані пункти 48-49).

90. Крім того, Суд нагадує, що з самого початку оскаржуваного інциденту заявник стикався з повною байдужістю з боку відповідних органів влади; чергові працівники міліції відмовились від втручання під час події і без будь-якої належної причини не застосували до нападників закон.

91. Розглянувши всі матеріали, які були надані, Суд доходить висновку, що у цій справі українські органи влади не дотримались свого позитивного обов'язку за статтею 3 Конвенції в її процесуальному аспекті. Таким чином, у цій справі мало місце порушення цього положення. Відповідно попереднє заперечення Уряду має бути відхилено (див. вищевказаний пункт 61).




вгору