СТРАТЕГІЯ
розвитку оборонно-промислового комплексу України на період до 2028 року
Аналіз сучасного стану оборонно-промислового комплексу
За роки незалежності було здійснено шість масштабних трансформацій у сфері управління оборонно-промисловим комплексом та реалізації військово-промислової політики - від утворення у 1991 році Державного комітету по оборонній промисловості і машинобудуванню, коли організаційна модель була побудована на основі централізації управлінських рішень щодо визначення і досягнення стратегічних цілей держави та суб’єктів господарювання, до утворення у 2010 році Державного концерну “Укроборонпром” з одночасним покладенням функцій з формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері функціонування і розвитку оборонно-промислового комплексу, розвитку науково-технічного потенціалу в галузі озброєнь та військової техніки на Мінекономрозвитку.
Інституційна розбалансованість, для якої характерні неодноразові зміни підходів до управління підприємствами оборонної промисловості, призвела до відсутності стратегії розвитку підприємств, узгодженої із загальнодержавною військово-промисловою політикою, та ускладнення концентрації фінансового ресурсу на пріоритетних напрямах.
Сьогодні одну з ключових ролей у виробництві продукції оборонного призначення відіграє Державний концерн “Укроборонпром” - найбільше промислове об’єднання підприємств державного сектору, до складу якого входить третина оборонно-промислового потенціалу країни; більшість підприємств Концерну мають стратегічне значення для економіки держави.
Державний концерн “Укроборонпром” здійснює управління в таких сегментах оборонної промисловості, як авіація, виробництво бронетанкової техніки та двигунобудування, виробництво спеціальних засобів, високоточної зброї та боєприпасів, кораблебудування.
Результати аналізу динаміки розвитку державних підприємств, а також їх фінансового стану та рівня зносу основних виробничих фондів свідчать про недостатню ефективність здійснюваного державою управління підприємствами та необхідність зміни орієнтирів розвитку оборонно-промислового комплексу шляхом впровадження вертикально-інтегрованих виробничих структур, здійснення незалежного контролю за діяльністю державних підприємств оборонно-промислового комплексу та перегляду частки державного сектору.
Так, за роки незалежності в Україні фактично не змінилась філософія функціонування підприємств, орієнтована на державну підтримку та отримання державних замовлень. Крім того, в умовах інтенсивного розвитку приватного сектору оборонної промисловості, про що свідчить збільшення частки приватних підприємств під час виконання державного оборонного замовлення, яка за результатами останніх років перевищує 50 відсотків, критичного недофінансування та інвестування у розвиток виробничих потужностей державних підприємств виключно за залишковим принципом, особливо гостро стоїть питання досягнення їх якісно нового стану, адаптованого до умов сьогодення.
Наявність військово-політичного конфлікту на Сході України призводить до постійного зростання потреб українських військових формувань, які державний сектор нездатний задовольнити в необхідному обсязі, а більш гнучка система прийняття управлінських рішень та готовність до інвестування в оборонні проекти зумовили посилення ролі приватного сектору оборонної промисловості.
Однак, незважаючи на прагнення приватних підприємств до нарощування темпів задоволення потреб внутрішнього та зовнішнього ринків, на державному рівні досі діють заборони, які не дають змоги досягнути значного поступу в цьому напрямі.
Враховуючи значні міжнародні обмеження на імпорт товарів військового призначення і технологій до України, переоснащення Збройних Сил та інших військових формувань здійснюється приватними та державними підприємствами переважно за рахунок власних виробничих потужностей і розробок.
Так, після розгортання збройного конфлікту та анексії територій України у 2014 році підприємствами оборонно-промислового комплексу незалежно від форми власності інтенсифіковано розроблення та модернізацію для потреб Збройних Сил зразків бронетанкової техніки, спеціальних засобів та високоточної зброї з одночасним нарощуванням потужностей в авіабудуванні та кораблебудуванні.
Разом з тим характерна для останніх років трансформація зон геополітичної відповідальності як наслідок переформатування системи світової та регіональної безпеки зумовила необхідність задоволення підприємствами оборонної промисловості не лише внутрішніх потреб, а і посилення позицій України як експортера озброєнь.
Хоча період з моменту набуття Україною незалежності і до початку збройної агресії на її територіях характеризувався присутністю України на світовому ринку озброєнь виключно як складової пострадянського військово-промислового комплексу, залежної від кооперації з країнами СНД, насамперед Російської Федерації, найвищі за період незалежності показники Україна демонструвала саме до початку військово-політичного конфлікту.
Беззаперечним лідером за обсягами експортованої Україною продукції до 2014 року включно була Російська Федерація, обсяги поставок до якої перевищували показники продукції, експортованої до країн Європи, Азії, Америки, Африки та інших країн світу. Крім російського ринку до початку збройного конфлікту на Сході України український експорт був орієнтований також на ринки країн Азії та Африки і лише незначна його частка припадала на американський та європейський ринки.
У структурі експорту переважало надлишкове озброєння та техніка - умовна політична стабільність та стратегічна спрямованість на партнерство з Російською Федерацією та країнами СНД зумовили можливість задовольняти потреби країн, що перебували на той час у стані збройних конфліктів. Таким чином, системною ознакою експортних операцій, що здійснювалися в Україні до 2015 року, була орієнтація не на можливості власного виробництва, а на потреби ринків зазначених країн.
Цей фактор певною мірою призвів до неспроможності української оборонної промисловості оперативно переорієнтуватись на задоволення потреб власних військових формувань, коли держава опинилась у стані гібридної війни.
Починаючи з 2015 року кардинально змінились ключові ринки збуту продукції вітчизняного виробництва. Істотно зросли поставки до країн Європи та Америки. За рахунок відмови від російського ринку збільшились показники експорту до країн Азії та Африки.
Разом з тим навіть після зміни зовнішньополітичного вектору, географія українського експорту збігається із зонами воєнних конфліктів. Така закономірність формує і зміну структури українського експорту. Українські підприємства присутні на світовому ринку озброєння у сегменті авіабудування, бронетехніки та боєприпасів. В той же час за останні роки втрачено присутність на ринках кораблебудування та засобів протиповітряної оборони.
Сьогодні роль України у світових поставках експорту продукції та послуг військового та спеціального призначення, озброєння, боєприпасів, військової та спеціальної техніки є значною не лише завдяки формуванню її національної і міжнародної політики безпеки, зовнішньої політики, а і завдяки розроблення стратегії зміцнення режимів контролю над озброєннями та експортного контролю.
Таким чином, сучасний стан оборонно-промислового комплексу та рівень його готовності до проведення системних перетворень визначається такими факторами:
інституційною розбалансованістю як результатом недосконалості системи стратегічного планування та розмежованості функцій у сфері управління оборонно-промисловим комплексом, відсутністю в системі органів виконавчої влади єдиного центру прийняття управлінських рішень;
втратою частини стратегічно важливих підприємств у зв’язку з окупацією окремих територій України;
фінансуванням за залишковим принципом заходів державних цільових програм з розвитку оборонно-промислового комплексу, що зумовлює, зокрема, недостатній рівень розвитку виробничих потужностей підприємств, здатних забезпечити повною мірою потреби військових формувань в озброєнні та військовій техніці;
критичним рівнем зношеності основних виробничих фондів, недостатніми фінансовою стійкістю та стабільністю підприємств як потенційною загрозою виконанню державних оборонних замовлень;
значною кількістю підприємств державної форми власності та відсутністю чітко сформованих механізмів їх структурування, що зумовлює неможливість концентрації фінансового ресурсу на пріоритетних напрямах та розроблення галузевих стратегій розвитку оборонної промисловості;
законодавчими обмеженнями як потенційними перешкодами для участі приватного сектору в реалізації оборонних проектів та залучення іноземного капіталу;
низьким рівнем рентабельності оборонних проектів, які реалізуються в інтересах державних замовників;
недостатньою лібералізацією процедур отримання суб’єктами господарювання повноважень на здійснення експортно-імпортних операцій в оборонній сфері;
втратою традиційних ринків та зростаючою міжнародною конкуренцією як фактором ускладнення виходу українських підприємств на нові ринки збуту.