Закон України

Про виконавче провадження

Дата набуття чинності:
28 травня 1999 року

Закон визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.

Примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

У відповідності до норм законодавства (Закон України "Про державну виконавчу службу") примусове виконання рішень покладається на:
- державних виконавців відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України;
- підрозділ примусового виконання рішень відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції;
- районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби.
Інші органи, установи, організації і посадові особи можуть здійснювати виконавчі дії на вимогу чи за дорученням державного виконавця.

Закон наводить перелік рішень, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою. До їх числа ввійшли такі як:
- рішення, ухвали і постанови судів у цивільних справах;
- вироки, ухвали і постанови судів у кримінальних справах у частині майнових стягнень;
- рішення комісій по трудових спорах;
- інші рішення.
Вимоги державного виконавця щодо виконання вищезазначених рішень є обов'язковими для виконання усіма органами, організаціями, посадовими особами, громадянами і юридичними особами на території України.

Передбачаються наступні законні заходи примусового виконання рішень:
1) звернення стягнення на майно боржника;
2) звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника;
3) вилучення у боржника і передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні;
4) інші заходи, передбачені рішенням.

Нормами Закону визначено обсяг прав та обов'язків державного виконавця, сторін та учасників виконавчого провадження.

Державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі одного з наступних документів:
1) за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення компетентного органу;
2) за заявою прокурора у випадках представництва інтересів громадянина або держави в суді;
3) в інших випадках, передбачених законом.

Виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Право вибору місця виконання належить стягувачу.

Виконавчі документи можуть бути пред'явлені в чітко визначені строки. Так:
1) виконавчі листи та інші судові документи, посвідчення комісій по трудових спорах, постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення - протягом трьох років;
2) всі інші виконавчі документи - протягом року, якщо інше не встановлено законом.
Пропущений строк пред'явлення виконавчого документа до виконання, може бути поновлено в судовому порядку.

Державний виконавець у 3-денний строк з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. В постанові державний виконавець встановлює строк (до 7-ми днів) для добровільного виконання рішення. Копія постанови про відкриття виконавчого провадження не пізніше наступного дня надсилається стягувачу, боржнику та органу (посадовій особі), який видав виконавчий документ. Постанова про відкриття виконавчого провадження, або відмова в його відкритті, може бути оскаржена сторонами провадження начальнику відповідного відділу державної виконавчої служби або до відповідного суду у 10-денний строк.

При відсутності відомостей про місце проживання (знаходження) боржника за виконавчими документами, державний виконавець звертається до суду з поданням про винесення ухвали про розшук боржника. 

У разі повного добровільного виконання боржником відповідного рішення, державний виконавець складає про це акт, який є підставою для закінчення виконавчого провадження. Якщо боржник у встановлений строк добровільно не виконав рішення, державний виконавець невідкладно розпочинає його примусове виконання.

Законом висвітлюються питання стосовно строків та процедури відкладення, зупинення, відстрочення або розстрочення та закінчення виконавчого провадження державним виконавцем.

Кошти які стягуються державним виконавцем з боржника, розподіляються наступним чином: - в першу чергу повертається авансовий внесок сторін та інших осіб на проведення виконавчих дій;
- в другу чергу компенсуються витрати Державної виконавчої служби на здійснення виконавчих дій, не покриті авансовим внеском сторін та інших осіб;
- у третю чергу задовольняються вимоги стягувача та стягується виконавчий збір. Виконавчий збір стягується пропорційно фактично задоволеним вимогам стягувача;
Сума, що залишилася після повного виконання рішення, використовується на сплату штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження. Кошти, що залишилися після сплати штрафів, повертаються боржникові.

Стягнення за виконавчими документами в першу чергу звертається на кошти боржника в гривнях та іноземній валюті, інші цінності, в тому числі кошти на рахунках та вкладах боржника в установах банків та інших кредитних організаціях, на рахунки в цінних паперах у депозитаріях цінних паперів. У випадку відсутності у боржника грошових сум необхідних для повного виконання боргових зобов'язань, стягнення звертається на:
- наявне в його власності майно. Вилучене майно передається спеціально уповноваженим органам на реалізацію. Отримані від реалізації майна кошти направляються на покриття боргових зобов'язань. Законом наводиться перелік майна, звернення стягнення на яке забороняється;
- на заробітну плату та інші доходи. Загальний розмір усіх відрахувань при кожній виплаті заробітної плати не може перевищувати 50% заробітної плати, яка належить до виплати працівникові, в тому числі при відрахуванні за кількома виконавчими документами. Закон містить перелік видів доходів, на які не може бути звернено стягнення.

Виконання виконавчого провадження (у відповідності до норм даного Закону) можливе по відношенню до іноземців та осіб без громадянства, які проживають чи зареєстровані на території України або мають на її території власне майно.
Увага! Інформація застаріла через те, що цей розділ тимчасово не оновлюється!


вгору